Місце архівних документів у науково-пошуковій роботі з історичного краєзнавства

- 33 -

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра Історії Слов'янських народів

Реферат:

Місце архівних документів у науково-пошуковій роботі з історичного краєзнавства

Виконав

Студент групи 2-В

Перевірила

Мельничук Т. А.

Вінниця. 2007

План

Вступ

1. Виникнення та розвиток архівів до ХХ століття

2. Розвиток архівної справи у ХХ столітті

3. Архівний фонд та праця в архіві

4. Роль архівів у написані "Історії міст і сіл Української РСР"

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Важливим завданням краєзнавства є відкриття і введення у науковий обіг невідомих раніше архівних матеріалів, які зберігаються в місцевих, а також центральних архівах. Фонди архівів дуже великі. І не дивлячись на те, що документи в них описані та занесені на картки, до деяких з них часто жоден дослідник не торкався, не аналізував, не співставляв, а вони містять у собі захоплюючі історії. Саме архівні матеріали дають можливість розкрити таємничий світ далекого минулого, розплутати складні справи, воскресити з небуття тих, хто заслуговує на увагу. Сучасний дослідник може внести багато уточнень, змін і в уже висвітлені проблеми, які розглядалися поверхово або упереджено, коли окремі документи свідомо не враховувалися.

Документи знаходяться у державних центральних, обласних, міських та районних архівах, архівних зібраннях музеїв, бібліотек, місцевих товариств охорони пам'ятників історії та культури.

Архіви, місце зберігання документів - самостійні установи або відділи в установах, організаціях і на підприємствах, що зберігають документальні матеріали. В архівах також зберігаються документальні матеріали приватних осіб (фамільні й особові фонди).

Виникнення та розвиток архівів до ХХ століття

Архіви виникли з появою писемності й утворення держав. Археологічні дослідження свідчать про існування архівів у рабовласницьких державах - в Китаї, Індії, Ассирії, Вавилоні, Єгипті, Греції, Римі та інших країнах. В добу середньовіччя документи зберігалися в замках королів, феодалів, у монастирях та церквах. З XVII ст. в Англії, Франції, Швеції та інших країнах були створені національні архіви і органи управління архівами.

В Україні пройшло чимало часу, перш ніж сформувалася архівна служба. Збирання документів і матеріалів, що становлять зараз Національний архівний фонд України, розпочалося ще в період Київської Русі.

Згодом спостерігається дедалі більше зростання сховищ документів князів і монастирів, причому документи почали зберігатися поряд з важливими цінностями. Церкви та монастирі стародавньої Русі також мали архіви і спеціальних осіб, які звалися книгохранителями. У джерелах згадуються «книгохранительні палати», «палатки». Часто приміщення для книжок і документів називалося книгохранительними казнами, або просто - казною. Зустрічається і слово «скарбниця» для визначення сховища книг і документів.

Можна припустити, що архіви на Чернігівщині з'явилися вже в XI ст. Існували вони при церквах і монастирях та в князівських палацах. У часи міжусобної боротьби в XI--XII ст. та під час монголо-татарської навали у 1239 р. Чернігів неодноразово горів, гинули його церкви та монастирі, а це призводило до загибелі архівів. Ми знаємо детальніше лише ті сторони історії Чернігово-Сіверщини, якими вона перетинається з історіями сусідніх земель: відношення чернігівських князів до Києва і Галича, до половців чи до північних князів. Внутрішнє життя Чернігівщини, її особливості зовсім сховані. Причина в тому, що до нас не дійшли записи місцевих літописців, які, безсумнівно, були. Однак,! дякуючи енергії нащадків чернігівського князя Святослава Ярославича (Ольговичів), які не лише встигли закріпити за собою своє родове володіння Чернігівське князівство, але й постійно втручалися із усі міжкнязівські стосунки, літописцям і північним, і київським, і Галицько-волинським постійно доводилося наштовхуватися на чернігівських князів, а відповідно, і говорити про них. Ця інформація залишилася в архівах.

У другій половині XIV ст. Чернігівщина потрапила під владу литовських князів, а в 1503 р. після литовсько-московської війни міста Брянськ, Стародуб, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Чернігів, Ніжин та інші перейшли під владу Московського царя, в 1618 р.- до польських королів.

У період литовсько-польського панування (XIV--XVII ст.) архіви в Україні зберігалися в замках удільних князів, магнатів, в резиденціях воєвод, культових установах. У XVI ст. створюються архіви при градських судах і магістратах. У XVI--XVII ст. з'являються, закони, в яких значне місце вже відводиться питанням, пов'язаним з «ретельним зберіганням» всіх справ державних установ.

Литовська доба залишила величезні та багаті архіви центральних та місцевих установ. Особливістю державного устрою Великого князівства Литовського було зосередження центрального управління в руках великого князя. З великокнязівської канцелярії, яка мала загальнодержавний характер, виходили документи, що регламентували господарство, фінанси, військову справу, суд, зносини з іншими державами. Централізація влади відобразилася і в архівах. Акти, відомі від імені великого князя, зосереджувалися в архіві, знаному як «Литовська метрика». Важливим нововведенням в діловодстві були регістри (реєстри) - книги з записом текстів вихідних документів, що було поштовхом для розвитку актових книг, до яких вписували різні документи. Відомо також, що вже з XV ст. грамоти, які видавалися від імені князя, копіювалися. В книги записували і документи, які надходили до великокнязівської канцелярії, щоб на випадок втрати з них була копія.

Практичні потреби зберігання і використання архівних матеріалів диктували архівістам доцільність складання реєстрів документів. У 1570 р. документи, які зберігалися у державній скарбниці, були детально описані. Для прискорення пошуку документів було запроваджено групування матеріалу під час записування в книги. Наприкінці XV ст. книги Литовської Метрики складалися за тематичним принципом.

Канцелярія вела поточні книги чотирьох категорій:

1. книги данин та судових справ;

2. книги оренд;

3. книги відправ;

4. книги посольств.

За час свого існування архів зазнав кількох географічних переміщень і, як наслідок, - структурних змін. Головний архів Литви в давні часи зберігався в Троках (Тракай) у великокнязівській скарбниці. В 1511 р. її було перевезено до Вільни (Вільнюс), де зберігали у державній скарбниці (Вільнюський замок). Після поділу Речі Посполитої архів було передано до Петербурга, де спеціально створена комісія уклала реєстр перших сорока книг Литовської метрики.

Центральним архівом Речі Посполитої, куди після Люблінської унії (1569) увійшли українські землі, була «Коронна метрика». Ця назва закріпилася за урядово-адміністративними книгами, які велися в Коронній канцелярії. До книг вписували документи, що виходили до королівської канцелярії: королівські універсали, привілеї шляхетським родам і католицькій церкві, приватно-правові акти, конституції, документи зовнішньополітичної діяльності.

Для інкорпорованих до Корони Польської воєводств - Волинського, Брацлавського, Київського - у Коронній канцелярії започаткували з серпня 1569 р. окрему групу книг - «Руську (Волинську) метрику», їх вели окремі «руські писарі» коронної канцелярії.

Інкорпорація українських земель у державні структури Литви та Речі Посполитої призвела до того, що документи з історії України зберігалися у архівах цих держав.

А чи був в Україні свій архів, і якщо так, то де?

У XVI-XVII ст. єдиною організацією, котра могла б мати свій архів, була Запорозька Січ. Але історія Запоріжжя того періоду доволі уривчасту. Пам'ять про Січ збереглася в народних піснях, але дослідники зазнали великих труднощів у пошуках архівних документів. Особливо рідко траплялись архівні документи, написані самими січовиками. Наприклад, опис укріплень Січі зберігся лише у звіті кошового посланця Євсевія Шашоли, складеному ним у 1672 р. за великого царя Олексія Михайловича.

Із документів, що стосуються Січі, в державних архівах збереглися головним чином ті, що відносяться до останніх років її існування. Як видно із заголовків, це були в основному скарги на запорожців. «Розбір непорозумінь між запорожцями і поляками», «Призначення слідства над запорожцями за їх свавілля» та ін.

Що ж це були за непорозуміння? Які свавілля ставилися запорожцям у вину? Хто і чому жалівся на них?

Ось генерал Вейсенбах, який служив по черзі то Росії, то Польщі, пише про те, що одного разу за його відсутності до нього в садибу «завітали» незвані гості. Хто саме - так і не вдалося встановити. Забрали із собою «гості» чотири десятки коней. Із льоху бочку хмільного меду, із буфета взяли срібні чарки, сільнички, ложки, із перин та подушок випустили пір'я. Відставний генерал приписав пограбування запорожцям і, підрахувавши збитки, пред'явив рахунок урядові, не забувши перерахувати в ньому жодної дрібниці, навіть три зниклі нічні капелюшки.

Ображалася на запорожців і польська «великокоронная хоронжина» -- княгиня Яблоновська за те, що вони нібито «пощипали» двох знайомих їй купців, відібрали у них коней та виручку, а самих купців роздягли догола і відпустили у такому вигляді гуляти по великій дорозі.

Часто жалілися на запорожців і кримські татари. Але як тільки кримські татари починали жалітися, запорожці пред'являли свій рахунок. Зрештою київському генерал-губернаторові Леонтьєву урядом було запропоновано, «чтобьі татарьі не могли прежних жалоб вспоминать, обьявить им о бьівшем в 1747 году в Запорожской Сечи пожаре, во время которого сгорели все письменньїе дела». Для нас у цьому документі цікава згадка про «писемні справи» запорожців.

Отже, такі справи були! Очевидно, у запорожців був свій архів, а можливо, він навіть і не згорів. Посилання на пожежу, можливо, було зроблене, щоб відбити у татар бажання згадувати старі образи.

Якщо ж цей архів дійсно пропав у 1747 р., то куди поділися справи, заведені після пожежі? Адже Запорозька Січ проіснувала потім ще майже тридцять років.

У 1839 р. новоросійський генерал-губернатор граф М.Воронцов організував комісію з розшуку і збирання матеріалів для майбутнього одеського історичного архіву. З цією метою комісія у складі губернського чиновника для особистих доручень - історика А.Скальковського, представників міністерства освіти - професора М.Мурзакевича і військового міністерства -- А.Россета оглядала всі місцеві архіви.

У родинних архівах людей, які займали значне місце в історії козацтва, комісії вдалося віднайти деякі цікаві документи, що стосувались окремих подій історії Запорозької Січі та деяких видатних її діячів. За характером знайдених документів можна було припустити, що зберігалися вони раніше в якій-небудь канцелярії або в січовому архіві.

У листопаді 1839 р., втративши усяку надію зібрати більш-менш повні дані про запорожців, члени комісії раптово довідалися про долю зниклого сховища: Катеринославський повітовий суддя Куценко повідомив, що канцелярист Спичак знайшов в одному старому хлівчику документи та акти Запорозької Січі.

«Половина тих документів, -- згадував потім Скальковський, - перетворилася на якусь брудну масу. У ній неприємно було ритись. Багато зв'язок були без початку і кінця, порвані або з'їдені червами, інші після висушування на сонці перетворилися на порох». Копирсаючись протягом чотирьох років в тій купі брудного паперу, дослідник все ж таки зумів відібрати і відновити найцінніші історичні документи, що відносилися не тільки до останніх років існування Запорозької Січі, але й до більш раннього періоду. Ці документи, що збереглися головним чином у копіях, давали можливість майже повністю відновити історію Запорозької Січі. Архів має 374 справи, в яких міститься близько 40 тис. аркушів. На жаль, до нас не дійшов опис архіву, який був складений у самому коші, однак деякі дані свідчать, що обсяг архіву в ті часи був значно більшим.

Яким же чином потрапив архів січової канцелярії до хліву, де його знайшов Спичак?

У 1775 р. після зруйнування Січової фортеці архів опинився у розпорядженні коменданта Новосіченського ретраншементу (військової бази на Запоріжжі) полковника Норова. У 1777 р. архів було передано до фортеці Святої Єлизавети. У 1784 р. фортеця була ліквідована. Архів перевезли до Катеринославського повітового суду, де він, очевидно, і загубився під купами нових справ.

Під час всіх цих переїздів значна частина січового архіву, на думку Скальковського, «истребилась от невежества сберегателей». Решта можливо, також загинули б, якби не були відправлені до Одеси.

Після Жовтневої революції архів входив до складу фондів Одеського краєзнавчого історичного архіву, а у 1931 р. був переведений до Харківського центрального історичного архіву, де він зберігався до 1941 р. В роки другої світової війни фонд був евакуйований на схід, а в 1945 р. перевезений до Києва, де увійшов до складу фондів Центрального державного історичного архіву України і зберігається тут і дотепер.

Архів коша Запорозької Січі, незважаючи на те що деякі його документи ще до революції запропали, залишається єдиним цілісним, і системним зібранням запорізьких документальних матеріалів. Загалом же від усієї трьохсотлітньої історії українського козацтва збереглося не так вже й багато прямих документів, що належали Запорозькій Січі. Життя запорозького козацтва не сприяло збереженню його архівів. Засноване за порогами, на островах у непролазних плавнях пониззя Дніпра, Запорозька Січ переносилася з місця на місце. 1638 р. після придушення козацько-селянського повстання польській шляхті вдалося встановити на Січі свою залогу, яка захопила важливі запорозькі документи. В 1709 р. під час розгрому Чортомлицької Січі у полум'ї пожежі загинув січовий архів, але частину запорозьких документів полковник П.Яковлєв вивіз до Петербурга.

Отже, окремі запорозькі документи, а також історичні матеріали про запорозьких козаків входять до складу різних архівних фондів та рукописних збірок, що розпорошені не тільки по архівах України, Росії, а й Польщі, Угорщини, Швеції, Франції, Ватикану, Туреччини.

Таким чином, архів Запорозької Січі, в якому всебічно і комплексно відбився період 1713-1775 рр., є унікальним історичним джерелом. Багатства документальних свідчень, які містить цей архів, надають його матеріалам великого значення не тільки для дослідників запорозької історії, а й для вчених, які досліджують інші проблеми історичної науки, а також питання історії мови, літератури, мистецтва, етнографії, ономастики, фольклору, краєзнавства тощо.

З утворенням козацько-гетьманської держави Б.Хмельницького необхідність надання різних довідок для гетьманського правління зумовила утворення архіву при Генеральній військовій канцелярії. Архів став державним. На чолі архіву стояв генеральний військовий писар. В його руках зосереджувалося діловодство Генеральної військової канцелярії. Державний архів за Б.Хмельницького містився у гетьманській резиденції в Чигирині під наглядом генерального писаря Івана Виговського. В архіві при Генеральній військовій канцелярії зберігалися документи про відносини гетьмана з місцевою адміністрацією -- полковими та сотенними канцеляріями, а також привілеї, договори, листування.

З утворенням у Лівобережній Україні окремого гетьманства виникла при гетьмані Генеральна канцелярія з архівом у гетьманській столиці. Столичними містами лівобережних гетьманів були Гадяч і Батурин, де формувалися архіви. При гетьмані Івані Самойловичі чигиринський гетьманській архів було перевезено до Батурина. Внаслідок-погрому його кн. О.Меншиковим у 1708 р. документи було знищено. Ймовірно, вони згоріли разом з гетьманськими будинками. Залишилася цілою лише незначна їх кількість. Гетьман І.Скоропадський переніс столицю до Глухова, куди було переміщено й архів.

Архів Генеральної військової канцелярії, що сформувався протягом ХУП-ХУІІІ ст. як сукупність документів гетьманських урядів від Б.Хмельницького до К.Розумовського, зберігся погано. Нерідко його розміщували у не пристосованих, вологих приміщеннях, багато разів перевозили з місця на місце, кілька разів документи гинули в полум'ї. У складі архіву Малоросійської колегії він побував у Глухові, Чернігові, Харкові, Києві й відтак виявився розпорошеним.

Архіви були місцем зберігання офіційних паперів і використовувалися тільки з практичною метою. Створення спеціальних централізованих сховищ найважливіших державних та історичних документів припадає на першу чверть XVIII ст. У 1722 р. за наказом Петра І було запроваджено правління Малоросійської колегії, яка перебувала в Глухові та підпорядковувалася сенату. Внаслідок діяльності цих центральних органів відкладалися величезні архівні фонди. Архівні документи, які збереглися до цього часу, подають цінні відомості про історію архівної справи доби Гетьманщини.

1724 р. в Росії засновано перший історичний архів - «Генеральний архів старих справ» -- як самостійну установу для зберігання документів колишнього Посольського приказу (пізніше перейменований у Московський архів колегії закордонних справ). З 1762 р. в архіві служив Микола Миколайович Бантиш-Каменський. Він народився в 1737 р. в Ніжині, спочатку вчився в Ніжинській грецькій школі, потім -- в духовних академіях Києва та Москви і закінчив освіту в Московському університеті. З 1783 по 1814 рр. Бантиш-Камєнський був директором архіву закордонних справ (головним архіваріусом Росії). За роки роботи в архіві він написав: «Историю Малой России», «Собрание дел польського двора» (в 5 томах), «Историческое известие о возникновении в Польше унии», «Виписку из всех дел, происходивших между Российской й Турецкой империями» та ін.

Відроджене гетьманство другої половини XVIII ст. теж характеризується значною увагою до архіву. У 1763 р. гетьман Кирило Розумовський писав своїй генеральній канцелярії про необхідність дбайливого ставлення до архіву. З цього часу ми маємо практично першу інструкцію завідувача гетьманського архіву.

У фонді канцелярії гетьмана К.Розумовського є документ 1763 р., який повідомляє про порядкування в архіві Генеральної канцелярії, зокрема про правила роботи архіву зі зберігання документів, їхнього обліку, створення довідкового апарату. У документі є перше свідчення про затвердження генерального архіваріуса. Генеральна канцелярія призначила на цю посаду Семена Дівовича, Враховуючи те, що «дела в архиве не в надлефащем порядке содержатся», ставилосяперед архіваріусом головне завдання «принятьіе в архиву указьі, грамотьі, книги й дела... содержать в найприлежнейшем бережений й сохранности».

Друга Малоросійська колегія, створена указом Катерини II у 1764 р., стала єдиним найвищим урядом Гетьманщини. Генеральну військову канцелярію остаточно було скасовано, а її архів перевезено до будинку Малоросійської колегії. Таким чином, до складу архіву Малоросійської колегії входили справи Генеральної військової канцелярії, яка була при українських гетьманах з середини XVIII ст., і справи власне Малоросійської колегії, що існувала в 1722-1727 рр. і потім у 1764-1786 рр. Архіви центральних установ Гетьманщини були з'єднані в «генеральний Малороссийский архив». Президент Малоросійської колегії граф П.Румянцев упорядкував і організував охорону архівного майна. Важливим моментом в архівній справі було утворення «Генерального Малороссийского архива» - окремої структури у складі Малоросійської колегії, яка відала архівними матеріалами. У 1764 р. було скасовано гетьманське правління, а з поширенням в Україні у 1781 р. «Учреждения о губерниях» і введенням намісницького правління ліквідовувалися всі установи Гетьманщини.

У середині XVIII ст. з'являються архіви в губерніях і провінціях. У другій половині XVIII ст. поряд з архівами установ виникли нові історичні архіви. В них зберігалися документи установ, ліквідованих в результаті реформи місцевого управління 1775 р.

У 1782 р. скасовано Малоросійську колегію, Генеральний суд, Генеральну і полкову управи, а Гетьманщину поділено на 3 намісництва: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Чернігівське намісництво було утворено 30 січня 1782 р. за наказом Катерини II. Керував ним малоросійський генерал-губернатор, граф Петро Олександрович Румянцев-Задунайський (1782-1790). У Глухові фельдмаршал жив, працював і зберігав свій архів. У 1784 р. там сталася велика пожежа. Вогонь поглинув 12 скринь зі справами військово-похідної канцелярії Румянцева. Упродовж 50 років у Глухові знаходився його особистий архів, котрий від перенасиченості вологою загинув. Те, що залишилось, у другій половині XIX ст. було перевезено до Києва.

У 1802 р. замість Малоросійської губернії було утворено дві губернії: Полтавську і Чернігівську. За наказом царського уряду від 9 вересня 1801 р. утворено Чернігівське губернське правління, яке було вищим адміністративно-поліцейським органом в губернії. За «Положенням» 1845 р. воно входило до системи Міністерства внутрішніх справ, формально підпорядкувалося безпосередньо Сенату, фактично ж губернатору, який його очолював.

Чернігівське губернське правління мало свій архів. На чолі його стояв архіваріус, якому допомагав помічник. У Державному архіві Чернігівської області зберігається рапорт архіваріуса Чернігівського губернського правління Йосипа Пирогова від 10 вересня 1845 р., в якому він зазначає, які посадові функції виконує він сам та його помічник. Оскільки архів Чернігівського губернського правління був досить великий, то він постійно приводився в певний порядок. Справи, які надходили до архіву, обов'язково підшивали, аркуші нумерували. Кожна з них мала титульний аркуш. На ньому обов'язково ставили номер, дату та кількість аркушів, що були в цій справі. Описи складалися як на документи, які залишалися для постійного зберігання, так і на ті, що зберігалися тимчасово. Обов'язково писалися супроводжуючі пояснення, де зазначалося, на якій підставі повинні зберігатися ті чи інші справи. У 1845 р. при архіві Чернігівського губернського правління існувала «Комиссия, учрежденная для уничтожения старьіх архивньїх дел». її члени складали описи документів, що мали залишитися для постійного зберігання. На ті ж, які не мали «никакой особенной важности», складався акт, і вони знищувались. Це робилося згідно з циркуляром Міністерства внутрішніх справ від 9 грудня 1852 р.

У 1850 р. Державна Рада запропонувала Міністерству внутрішніх справ знищити «зотлілі» справи судових установ у чотирьох губерніях, до яких потрапила й Чернігівська. Відтоді почалося систематичне знищення архівних матеріалів, яке тривало аж до 1873 р.

З дозволу земських начальників або керівництва губернського присутствія знищувалися чи продавалися справи волосних правлінь. Так, зокрема у Миргородському повіті Полтавської губернії були продані матеріали Попівського волосного правління, Петрівського, Березово-Луцького, Комишнянського; в Пирятинському повіті - Жоравського, Городищенського правлінь. На пуди продавалися документи XVIII ст. Харківсько-Полтавського Управління «государственних имуществ». В Катеринославі у 1852 р. з архіву губернського правління було ліквідовано 66 886 справ за 1722-1799 рр., в Одесі протягом 1850-1869 рр. - 103 107 справ. Особливо багато загинуло церковних та монастирських архівів. У переважній більшості втрачені справи XVIII ст. Київської та Переяслівської консисторій, Переяславського Вознесенського монастиря та ін. Лише частково збереглися архіви Чернігівського П'ятницького, Максаківського, жіночого Спаського, Троїцько-Ільїнського Чернігівських монастирів. , :

«Старі» справи, що підлягали знищенню, зважували, а потім продавали з аукціону. Перед тим, як це зробити, їх розшивали і «приводили в такой вид, чтобы чтение их было невозможным». Після цього призначали день, коли буде проходити розпродаж архівних справ. Гроші, виручені від продажу, йшли на потреби губернського правління.

В цей період у декількох містах України накопичилася величезна кількість архівних фондів: у Києві (центр адміністративного управління та культурного життя), Харкові (науковий і промислово-торговельний центр), Катеринославі (промисловий осередок Півдня), а також у Полтаві та Чернігові.

Архіви, які існували в Україні XIX ст., умовно можна розподілити на кілька груп: 1) Київський центральний архів давніх актів та Харківський історичний архів як найбільші зібрання архіварій загального характеру та архіви загальнодержавних установ; 2) губернські архіви: губернського правління, земства, міської управи, Казенної Палати, Контрольної Палати, акцизного управління, дворянського зібрання, Окружного суду, Духовної Консисторії, освітніх закладів; 3) повітові архіви аналогічних установ; 4) архіви повітових з'їздів, поліцейських установ, волосних правлінь; 5) архіви церков та монастирів; 6) приватні архівні зібрання; 7) архіви державних установ минулих століть і різноманітних товариств.

Величезна кількість (десятки мільйонів) справ були в жахливому стані. Щоб систематизувати їх, конче потрібні були фінансові дотації, які уряд був не в змозі надати. Потрібна була реформація архівної справи. Спроба провести таку реформу була здійснена професором Московського університету М.Калачевим.

Завдячуючи активній діяльності Калачева, у 1873 р. при міністерстві народної освіти була створена «Комиссия об устройстве архи-вов». Вже на III Археологічному з'їзді вчений доповів про її роботу, а на IV - звернувся до учасників з'їзду з пропозицією підтримати його ідею щодо організації місцевих історичних товариств, завдання яких він вбачав не тільки в пошуковій архівній роботі, а й у вивченні пам'яток матеріальної культури, збиранні етнографічного матеріалу, поширенні історичних знань серед простого люду.

Завдяки діяльності професора М.Калачова та його прибічників у квітні 1884 р. Комітет Міністрів прийняв рішення про створення Губернських вчених архівних комісій (ГВАК), офіційно губернські комісії підпорядковувалися Академії наук (посередником між ними був Петербурзький археологічний інститут, який мав подавати до Академії наук звіт про діяльність комісій) та Міністерству внутрішніх справ (через губернаторів).

Засади, на яких будувалася діяльність комісій, складалися з дев'яти пунктів. У першому з них наголошувалося на тому, що комісії створюються для зосередження і вічного зберігання архівних справ і документів, які не є важливими для вирішення поточних справ, проте вони цінні в історичному відношенні. Основне завдання комісії-пошук і наукове опрацювання документів. Крім цього, комісії мали право включати в коло своїх занять пошук, опис і роз'яснення будь-яких інших пам'яток старовини,

Восени 1896 р. розпочала свою роботу перша українська вчена архівна комісія - Чернігівська (ЧВАК).

Спеціальних асигнувань комісія не мала й утримувалася на кошти, що надходили від пожертв приватних осіб - любителів старожитностей. Епізодичну підтримку надавали земські установи. Штат комісії складався з трьох осіб - керуючого справами, охоронця музею та архіву і сторожа. Решта членів комісії (а їх кількість коливалася в межах 80-200 чол.) працювала на громадських засадах. Крім архівної діяльності, члени комісії займалися археологією, етнографією, історією, виданням документальних матеріалів. Організаційною формою роботи комісії було проведення засідань, на яких обговорювалися поточні питання, заслуховувалися реферати й наукові доповіді, які друкувалися в «Трудах Черниговской губернской ученой архивной комиссии». Починаючи з 1909 р. публікувалися звіти про виконану роботу окремими брошурами. Перший голова комісії - губернський предводитель дворянства археолог й історик Г.Милорадович (1839-1905). На початку XX ст. посаду керуючого справами обійняв відомий краєзнавець П.Добровольський, а влітку 1911 р. - історик та археограф В.Модзалевський (1882-1920). За часів головування в комісії П.Добровольського було визначено порядок розгляду справ, призначених до знищення в установах і відомствах не тільки Чернігівської губернії, а й Київської, Подільської, Волинської та Мінської, де таких комісій не було. З відібраних у ході цієї роботи документів при ЧВАК було створено невеличкий архів, куди передавалися матеріали про економічний стан селянських господарств, рекрутські набори, зловживання владою чиновниками, духовенством. На кінець 1915 р. загальна кількість справ в архіві ЧВАК сягала 20 000 одиниць; було врятовано від знищення чимало цінних в історичному відношенні документів.

Архівне бюро комісії на чолі з В.Модзалевським почало координувати наукові обстеження відомчих архівів на периферії з метою поліпшення умов їх зберігання. До архіву було прийнято фонди Чернігівського і Новгород-Сіверського намісницьких правлінь, Чернігівської міської управи та ін. Розширилася археографічна діяльність. У роботі комісії брали участь історики та археологи: О.Лазаревський, Д.Багалій, В.Іконников, письменник Б.Грінченко, літературознавець М.Петров, етнограф О.Русов та ін. Другою за часом створення була Херсонська вчена архівна комісія (ХВАК). 31 травня 1898 р. відбулося урочисте відкриття комісії та губернського археологічного музею, який ХВАК прийняла у своє підпорядкування. На жаль, недостатнє фінансування, відсутність зацікавленого державницького підходу, кваліфікованих наукових кадрів призвели до того, що в 1911 р. ХВАК припинила свою діяльність, а поновила її лише в 1915 р., після розпорядження Миколи II «відкрити губернські архівні комісії по можливості в усіх губерніях, де їх до цього часу немає». В 1918 р. ХВАК остаточно припинила своє існування.

Розвиток архівної справи у ХХ столітті

В 1903 р. з інтервалом у півроку були засновані Катеринославська і Полтавська губернські вчені архівні комісії. Ці комісії спільно з Чернігівською склали основу найбільш відомих, авторитетних, значних за своїм науковим доробком закладів архівно-пошукової роботи в Україні.

За роки існування (1903-1916) Катеринославська комісія видала 10 випусків «Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссии», матеріали яких охоплюють різноманітні проблеми історичної науки. Особливу увагу комісія приділяла дослідженням історії козацтва. Це питання перебувало в центрі уваги Д.Яворницького, Я.Новицького, В.Біднова та інших учених. Полтавська губернська вчена архівна комісія проіснувала з 1903 до 1919 рр. Основний напрямок її діяльності - вивчення минулого Полтавщини на основі архівних джерел та популяризація історичних знань серед населення. Крім того, комісія приділяла увагу археологічній, літературознавчій, статистичній і етнографічній проблематика, займалася упорядкуванням архівних справ у губернії, виявленням, систематизацією та збереженням цінного архівного матеріалу.

Окремо стоїть питання про діяльність Київської вченої архівної комісії (створена 28 березня 1914 р.) - найкомпетентнішої комісії, оскільки більшість її членів були професорами: В.Іконников, М.Владимирський-Буданов, М.Довнар-Запольський, І.Каманін, О.Левицький та ін.

Розпочавши свою діяльність, комісія відразу звернулася до ректор університету св. Володимира з проханням виділити в Центральному архіві стародавніх актів приміщення для архіву. Невдовзі прохання було виконане. В архів почали надходити різноманітні матеріали: грамоти ХУП-ХУШ ст. з історії м. Києва, історичні матеріали з архіву Київського губернського правління. Були виявлені дві книги Румянцевського опису Малоросії, Київського та Переяславського полків, а також ряд інших важливих документів. Київська архівна комісія досягла деяких позитивних змін у становищі архівних фондів Правобережної України. Але за умов військового часу не вдалося повною мірою розгорнути свою діяльність: через два роки після створення комісія припинила своє існування.

В 1915 р. розпочала діяльність Харківська вчена архівна комісія, Волинський та Подільський відділи Київської комісії. Але спочатку світова війна, а потім революційні події негативно позначилися на їх діяльності. Невдовзі вони припинили своє існування.

Видавничу діяльність серед усіх українських комісій змогли розгорнути лише Чернігівська, Катеринославська та Полтавська, завдяки чому до нас дійшло багато цінних джерел.

Протягом XIX ст. в Україні було створено ряд архівосховищ, найбільше серед них - Київський архів стародавніх актів (1852), в якому було зосереджено 5883 актові книги і багато різних документів земських, гродських судів і магістратів Правобережної України XVI-XVIII ст. На його матеріалах Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (наукова установа, створена для збирання і видання документів та матеріалів, діяла 1843-1921) опублікувала 35-томне зібрання історичних документів і літературних пам'яток Правобережної і Західної України ХІУ-ХУІІІ ст. - «Архив Юго-Западной России» (АЮЗР).

Основним джерелом для видання АЮЗР були документи Центрального архіву стародавніх актів у Києві, а також архівів приватних осіб. Перша частина (12 т.) містить документи ХУ-ХУІП ст. з історії боротьби православної церкви з католицькою (т. 2, 12), пам'ятки літературної полеміки православних з католиками (т. 7, 8, 9). Друга частина (3 т.) - протоколи і постанови провінційних сеймиків (1569-1726), інструкції послам на генеральний сейм, відповіді короля на прохання провінційних сеймиків і т.ін., третя частина (6 т.) - документи про козаків, Визвольну війну 1648-1657 рр. на чолі з Б.Хмельницьким, гайдамацький рух, селянський рух у XVIII ст., матеріали шведських архівів про відносини Швеції з Польщею, Росією, Трансільванією, Кримом, Туреччиною і Україною (1649-1660); четверта частина (1 т.) - документи про походження шляхетських родів (1443-1780); п'ята частина (2 т.) - документи З історії міст Київщини, Волині та Поділля (1432-1798) і про становище єврейського населення (1765-1791); шоста частина (2 т.) - документи про економічне і правове становище селян в Україні в [1498-1795; сьома частина (3 т.) - документ про заселення Правобережної України (1336-1668), описи замків, люстрації старостів, інвентарі, скарги, донесення тощо, т. З у 2 випусках містить акти про заснування Переяслава, Лубен, Пирятина; восьма частина (6 т.) - акти юридичні (матеріали до історії місцевого управління, станів землеволодіння, цивільного і кримінального права, судочинства тощо). Більшість томів має передмову з детальним аналізом документів. (АЮЗР опублікував багатий фактичний матеріал, який і досі не втратив наукового значення для висвітлення історії України ХІУ-ХУШст.).

Крім того, було надруковано: «Акты, относящиеся к истории Западной России» -- п'ятитомна збірка документальних матеріалів з історії Росії, України, Білорусії та Литви за 1340-1699 рр. (СПб., 1846--1853). Документи, взяті з архівосховищ Білорусії, Литви і України, здебільшого стосуються взаємовідносин Росії, з Україною, Литвою, Польщею, Лівонським орденом, Кримським ханством. 54і том містить цінні відомості про Визвольну війну (1648-1657), про воєнні дії козаків проти кримських татар (1663-1699), універсали гетьманів про права і повинності жителів м. Київ, матеріали до історії Брестської церковної унії 1596 р., церковних братств тощо.

«Акты, относящиеся к истории Южной й Западной России» (АЮЗР) (СПб., 1861-1892) складали 15 томів. Перші 2 томи містять грамоти литовських і удільних князів, дарчі, духовні грамоти, купчі, обмінні, закладні акти, жалувані грамоти містам, документи про феодальне і монастирське землеволодіння, про розвиток господарства і торгівлі, про економічне і правове становище населення. В З, 8, 10, 14 томах опубліковані царські грамоти, гетьманські універсали, статейні списки воєвод, повідомлення послів, чолобитні та інші документи про селянсько-козацькі повстання, про Визвольну війну 1648-1657 і переговори з російським урядом про переселення українців до Росії, описи Білоцерківського і Ніжинського полків з переписом жителів, приведених до присяги 1654 р. В 4, 5, 6, 7, 9, 11, 12, 13 і 15 томах зібрані документи про соціально-економічне і політичне становище України після смерті Б.Хмельницького, про взаємовідносини України з Польщею, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Угорщиною, Швецією. (В АЮЗР публікувалися головним чином документи архівів міністерств юстиції та іноземних справ і Литовської метрики.) :

1880 р. при Харківському університеті створюється Харківський історичний архів для зберігання документів гетьманських і Російських державних установ Лівобережної та Слобідської України XVII--XVIII ст. До Харкова перевезли архів малоросійської колегії, який зберігався в архіві Чернігівського губернського правління. Архівні документи колегії, які складали основу Харківського історичного архіву, порядкували, описували архіваріуси та архівісти-аматори під керівництвом Д.Багалія. Матеріали архіву почали залучатися до наукового обігу. Другим важливим комплексом документів у Харківському архіві був Слобідський відділ, який поповнювався матеріалами зі Слобожанщини.

Комплектувався архів і документами особливого походження. У 1890 р. при архіві виник третій відділ - рукописів місцевих діячів, де зосереджувалися фамільні папери, рукописи, листування, твори науковців і літераторів.

В другій половині XIX - початку XX ст. дослідницьку й публікаторську роботу з історії проводили губернські архівні комісії в Чернігові, Полтаві, Катеринославі, а також історичні товариства: Нестора-літописця та Українське наукове в Києві, Одеське товариство історії і старожитностей, історико-філологічні товариства в Одесі, Харкові, Ніжині, Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові.

До 1917р. наукова діяльність архівів полягала в описах архівних справ і публікації частини документів. Після революції 1917 р. було введено новий розпорядок діяльності архівів і архівних установ.

Бібліотечно-архівним відділом Генерального секретаріату справ освітніх УЦР (створених у вересні 1917 р., з січня 1918 р. - у підпорядкуванні Міністерства освіти УНР), очолюваним О.Грушевським, поряд із суто практичними завданнями «рятування архівної спадщини» та створення Українського національного архіву планувалося заснування двох комісій -- бібліографічної та археографічної з бібліографічним та архівним гуртками для штатних і нештатних співробітників відділу, «хто має відповідні знання і бажає допомогти справі .

У березні 1918 р. при Головному управлінні Генерального штабу було засновано Державний військово-історичний архів (очолював Я.Жданович).

За доби Гетьманату в царині архівної освіти у зв'язку з ідеєю проведення загальної архівної реформи «Державного характеру» (ініціатором якої був завідувач Архівно-бібліотечного відділу Міністерства народної освіти В.Модзалевський), передбачалося створення при Національному архіві Археологічного інституту - навчального закладу з трьома відділами (архівним, археологічним та етнографічним) і дворічним курсом навчання.

Новий крок до оформлення концепції фахової архівної освіти було зроблено за часів Директорії. На важливості організації спеціальної «вищої археографічної школи», а до початку її роботи проведення в університетських містах короткотермінових архівних курсів, наголошували восени 19}.9 р. члени Архівної комісії Кам'янець-Подільського державного українського університету. Проте розроблювані державними інституціями за доби УЦР, Гетьманату і Директорії плани в галузі архівної освіти не знайшли втілення.

Після Жовтневої революції 1917р. всі архіви Росії згідно з декретом Раднаркома від 1.07.1918 «Про реорганізацію і централізацію архівної справи» були визнані загальнодержавними.

На Україні в січні 1919 р. для керівництва архівною справою створюється архівна секція при Всеукраїнському комітеті охорони пам'ятників старовини і мистецтва (ВУКОПСМ). 20 квітня 1920 р. Рада Народних Комісарів УРСР видала постанову про націоналізацію і централізацію архівної справи в України, згідно з якою всі документи архівів оголошено всенародною власністю і визначено структуру державних архівів. 1921 р. ВУКОПСМ реорганізовано в Головне управління архівами (Головарх) при Наркомосвіті УРСР. 1923 р. Головарх перейшов у підпорядкування ВУЦВК УРСР; було затверджено положення про Центральне архівне управління УРСР, створено місцеві архівні органи (Губархи).

1 травня 1922 р. при Чернігівському губернському відділі народної освіти з метою охорони, реєстрації, концентрації та вивчення документальної спадщини було організовано губернське архівне управління.

Протягом 1923-1924 рр. Чернігівські архівісти на чолі з В.Дубровським (випускник Ніжинського історико-філологічного інституту, згодом відомий діяч архівної справи) провадили реєстрацію архівів губернії, концентрацію найцінніших фондів у історичному архіві. До кінця 1924 р. було взято на облік понад 1800 архівних установ дореволюційного часу. В.Дубровський був також фундатором студентського історико-архівного гуртка, діяльність якого мала неабиякий розголос далеко за межами Чернігівщини.

Подією у діяльності гуртка був приїзд М.Грушевського у липні 1924 р. «Академія доручила проф. Грушевському зав'язати зв'язки з науковими студентськими гуртками та учительством»,¹- повідомляла місцева газета «Красное знамя».

У липні 1924 р. з роботою Чернігівського губарху детально ознайомилися О.Водолажченко (завідуюча Секретаріатом Укрцентархіву) і В.Гавриленко (завідувач Харківським губархом). Згідно з їхніми висновками на засіданні Ради Укрцентрархіву 29 серпня було визнано працю Чернігівського губарху зразковою, співробітникам губарху і членам студентського гуртка висловлено подяку, а їхні дослідження рекомендовано друкувати на сторінках часопису «Літопис революції»,

Інтенсивна діяльність історико-архівного гуртка привертала увагу не лише українських істориків, а й російських та білоруських. На початку 1924 р. за прикладом чернігівців при Центрархіві Білоруської РСР було організовано гурток з вивчення архівознавства, про що у квітні повідомив Чернігівський губарх голова бюро гуртка з проханням надіслати до Мінська брошуру «Занятия историко-архивного кружка студентов ИНО при Губархиве». «Это послужит залогом дальнейшей плановой работьі в пользу одного общего дела», - зазначалося у листі.

Приклад гуртка стимулював розгортання аналогічної роботи в Києві, Полтаві, Харкові, а також був оцінений у Росії.

В 1925 р. уряд УРСР видав постанову про Єдиний державний архівний фонд, 1930 - постанову, що визначала склад архівних документів Єдиного державного архівного фонду УРСР. В 1932 р. у зв'язку з адміністративно-територіальною реорганізацією УРСР створені обласні архівні управління, обласні історичні архіви і визначена мережа міських і районних державних архівів. У 1938 р. державні архіви були передані у відання Народного Комісаріату внутрішніх справ УРСР. 1958 р. Рада Міністрів УРСР затвердила Положення про структуру архівних установ, за яким організаційне, науково-методичне керівництво і контроль над архівними органами і архівами здійснює Архівне управління МВС УРСР.

В 1960 р. було сформовано Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (ГАУ СРСР), якому підпорядковувалися всі архіви; проіснувало до 1991 р. Крім державних архівів системи ГУА, в СРСР були архіви, які знаходились у підпорядкуванні партійних органів, деяких міністерств та відомств, Академії наук СРСР тощо, в Україні архівною справою керувало республіканське архівне управління при Раді Міністрів УРСР. В його віданні знаходилися центральні республіканські архіви. В областях знаходилися місцеві архіви, ними керували архівні відділи виконкомів Рад народних депутатів. Крім всіх цих архівів, на підприємствах, в установах, організаціях існували поточні архіви, де матеріали зберігалися тимчасово (від 5 до 40 років), а потім передавалися до державних архівів.

В 1991 р., коли Україна постала як незалежна держава, республіканське архівне управління стало державним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України, йому підпорядковуються центральні архівні установи, архіви в областях та містах обласного підпорядкування. Було утворено Центральний державний архів громадських об'єднань. Згідно з положенням про головний архівний фонд України, документи зберігаються по архівних фондах і поділу між різними архівами не підлягають.

Архівний фонд та праця в архіві

Архівний фонд - це комплекс матеріалів, сукупність документів державного, політичного, наукового, народно-господарського або культурного призначення, що утворився внаслідок діяльності різних установ, організацій і окремих осіб. Після терміну зберігання документів у поточних архівних установах та організаціях ці документи передаються до фондів архівів на зберігання. Існує положення про те, скільки років потрібно зберігати документи в поточних архівах. Матеріали Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента перебувають у поточних архівах 15 років; в установах обласного рівня - 10 років; у містах та райцентрах - 5 років; кіно-, фото-, аудіо-, відео-, документи - не більше 5 років; в ЗАГСах документи зберігаються 75 років.

Матеріали державного архівного фонду України зосереджені в архівних установах, мережа яких побудована відповідно до структури адміністративно-територіального поділу (Центральні - обласні -міські - районні філіали). Є ще закриті для дослідників відомчі архіви (архів міністерства закордонних справ України, архів служби безпеки, внутрішніх справ та ін.). Серед державних архівів є Центральний державний історичний архів у Києві (найбільше фондів з історії), Центральний державний історичний архів у Львові, Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Центральний державний архів громадських об'єднань тощо. Слід пам'ятати, що довгий час Україна входила до складу Росії та Радянського Союзу, а тому в центральних архівах нинішньої Росії зберігається багато матеріалів з історії нашої держави: в Центральному державному архіві давніх актів в Москві, Центральному державному історичному архіві Росії в Санкт-Петербурзі, Центральному державному військовому архіві. Фонди з історії України знаходяться також в архіві Міністерства Закордонних Справ, рукописному відділі Національної бібліотеки Росії у Москві та Національній бібліотеці Росії ім.М.Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі та інших організаціях. Але для історика-краєзнавця мають цінність в першу чергу міськрайонні архіви, потім обласні, а в останню чергу -- центральні архіви.

Фонди обласних і міськрайонних архівів України поділяються на дореволюційні фонди і післяреволюційні фонди. Останні поповнюються за рахунок документації діючих установ. Дореволюційні фонди - це фонди губернаторів, губернських правлінь, статистичних комітетів, різного роду казенних і контрольних палат, кримінальних і цивільних судів, місцевих жандармських управлінь, земств, міських дум та ін. У фондах радянського періоду знаходяться документи обласних, міських, сільських органів управління, судові документи. Після 1991 р. партійні архіви поповнили фонди обласних державних архівів.

З метою сприяння використанню документів у науковій роботі архіви проводять публікацію матеріалів, які зберігаються в них, у вигляді тематичних серійних видань та окремих зібрань. Ці видання готуються спільно центральними та місцевими архівами за участю наукових закладів. В публікаціях використовуються фонди центральних та обласних архівохранилищ. Видання документальних матеріалів здійснюється архівами на основі єдиних принципів і прийомів. Вони передбачають такі типи видань:

1. наукові;

2. науково-популярні;

3. навчальні.

Науково-популярні видання призначені для розповсюдження історичних знань та використання документів в агітаційно-пропагандистських цілях. Видання навчального типу - це переважно хрестоматії з історії краю, в яких документальні матеріали призначені для більш глибокого вивчення та засвоєння навчального матеріалу краєзнавчого характеру.

У збірниках документи розташовуються в хронологічному порядку або систематизуються в тематичні розділи. До кожного документа даються необхідні коментарі та довідкові відомості.

Вибираючи тему краєзнавчого дослідження, перш ніж розпочати архівні дослідження (вишукування), необхідно з'ясувати, які з документів, що стосуються цієї теми, вже опубліковані в тих чи інших збірниках.

Будь-якому історико-краєзнавчому дослідженню передує ретельне вивчення загальної й особливо місцевої літератури з вибраної теми. Необхідно з'ясувати, які документи вже використовувалися попередниками і які нові документи можна залучити для її розробки. Більш детальні дані містять довідники центральних та більшість обласних архівів. Всі вони побудовані за єдиним планом. Спочатку дається короткий нарис історії певного архіву, потім розміщені анотації до найважливіших фондів, згруповані згідно з їхньою відомчою належністю або функцією закладів - фондоутворювачів. Інші другорядні фонди перераховуються в переліку - списку з короткою узагальненою анотацією. В кожній анотації вказується номер фонду, кількість одиниць зберігання, коротка довідка з історії закладу. Потім подається коротка характеристика матеріалів фонду або за окремими питаннями, або за формальними ознаками (журнали, накази тощо). В кінці анотації наводяться основні видання з історії закладу-фондоутворювача та публікації його матеріалів.

Є певні правила користування архівами, неухильно виконувати їх зобов'язаний кожен дослідник. Дозвіл на заняття в архіві дається його директором на основі листа закладу чи організації, в якому вказується тема та мета роботи в архіві. Згідно з вимогами особі, яка працює в читальному залі, видається одночасно до 10 одиниць екземплярів на термін не більше місяця. У вимозі потрібно точно вказувати номер фонду, номер опису, номер одиниці зберігання та назву справи (Фонд 4. Опис 21. Справа 33. Аркуш 5; ф. оп.спр. арк.). При наявності подвійних номерів необхідно з'ясувати в архівіста, який із них є дійсним. Дослідник несе повну відповідальність за надані в його розпорядження матеріали.

При використанні матеріалів у пресі автори зобов'язані робити необхідні посилання на документи та представити один екземпляр своєї опублікованої праці (статті, брошури тощо) в архів.

Виписки із документів роблять в зошитах або на окремих листках-картках. Записи в зошитах дають уяву про зміст справи в цілому, розкривають взаємозв'язок між документами. Але вони мають значний недолік, виключаючи можливість вільно компонувати їх відповідно до плану задуманого дослідження. Краще і зручніше робити записи на окремих листках-картках, на яких робляться виписки з одного конкретного питання. В кожній виписці обов'язково точно вказується її джерело: архів, номер та найменування фонду, номер опису, номер справи, заголовок, числа (дати) початку і кінця справи, її листи, заголовок документа. Виписки із основних документів робляться у вигляді цитат, пропуски в записах позначаються трьома крапками. Помилково записані в тексті документа слова, розкриті скорочення беруться в квадратні дужки. Зміст менш важливих документів передається в короткому викладі, по можливості ближче до тексту, з включенням в лапки окремих фраз, взятих дослівно. В процесі роботи ще не можуть бути визначені всі деталі задуманого дослідження, ось чому архівні виписки робляться з деяким «запасом» надалі. Всі записи ретельно звіряються з оригіналом, щоб попередити помилки та неточності.