Психічні особливості і психосоматичні розлади в період новонародженності, немовляти та раннього дитинства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психічні особливості і психосоматичні розлади в період новонародженності, немовляти та раннього дитинства

новонароджений розлад психосоматичний



Психосоматичні розлади - наслідок ураження нервової системи різної природи. Шкідливі фактори, що впливають на мозок у період його інтенсивного розвитку, приводять до затримки онтогенезу. На першому році життя інтенсивно формуються рухові навички, закладаються основи психічної діяльності, тому будь-який несприятливий вплив на організм порушує процес психомоторного розвитку дитини. Однак виявлення й особлива оцінка порушення психомоторного розвитку дитини нерідко являють значні труднощі. Це обумовлено фізіологічною незрілістю нервової системи, еволюційно-віковими особливостями мозку, який розвивається.

Перший рік життя дитини умовно можна розділити на два періоди - період новонарожденості, що триває від чотирьох до шести тижнів і з появою комплексу пожвавлення, і період дитинства, що закінчується в рік.

Етап новонарожденості - це час адаптації дитини до нових, поза утробних умовам життя, подовження періоду бадьорості в порівнянні з періодом сну, формування перших, необхідних для психічного розвитку реакцій - зорового і слухового зосередження (тобто уміння зосередитися на звуковому або зоровому сигналі), перших сполучних або умовних рефлексів, наприклад на положення при годуванні

У цей же час починає виявлятися закономірність, характерна для загального напрямку розвитку дітей у перші роки життя й істотно відрізняє їх від дитинчат тварин. Ця закономірність виявляється в тому, що розвиток сенсорних процесів - тобто зору, слуху, дотику, істотно випереджає в дитини розвиток моторики, у той час як у тварин, навпаки, рухи розвиваються раніш, ніж органи почуттів. Зорове і слухове зосередження, що з'являються відповідно в 4-5 і 3 тижні, фактично закладають основу переходу від відчуття до сприйняття, до можливості побачити предмет цілком, у всій сукупності його властивостей, а також простежити поглядом за предметом, що рухається, або повернути голову за джерелом звуку, що переміщається.

Ці реакції розвиваються за принципом домінанти - тобто в момент зосередження всі інші реакції дитини припиняються, вона завмирає і зосереджується тільки на тому звуці або об'єкті, що викликав її увагу. На основі цих реакцій, що сформувалися, з'являється і комплекс пожвавлення, що і є показником переходу до нового етапу розвитку - дитинству. Комплекс пожвавлення також є свого роду домінантою, тому що в цей момент всі інші потреби для дитини утрачають своє значення. Коли до нього підходить дорослий - він завмирає, а потім починає посилено рухати ручками і ніжками, посміхатися, гулить - словом робити все, щоб привернути до себе увага дорослого.

Дослідження багатьох психологів показали, що в перші місяці життя украй важливим для дитини є емоційний контакт, прихильність і захист, що йде від близької людини. Доводячи, що ведучою діяльністю в дитячому віці є емоційно-особистісне спілкування з дорослим, Лисина провела серію експериментів, у яких показала, що і пізнавальний розвиток, а не тільки розвиток емоцій і мови пов'язаний зі спілкуванням з дорослим.

До кінця дитинства формуються практично усі властивості сприйняття дітей - константність, правильність, предметність, системність. Поява цих властивостей зв'язано з розвитком локомоцій дітей, переміщенням у просторі, завдяки чому вони навчаються бачити предмет під різним кутом зору, впізнавати його в різних сполученнях, з різної відстані і під різними кутами зору. З'являються перші сенсорні еталони - постійні образи оточуючих предметів. З цими еталонами діти співвідносять нові об'єкти, сприйняті в оточуючому світі. Тому що перші еталони ще не є узагальненими, але відбивають властивості конкретних предметів, вони одержали назву "предметні еталони".

До кінця дитинства формуються практично усі властивості сприйняття дітей - константність, правильність, предметність, системність. Поява цих властивостей зв'язано з розвитком локомоцій дітей, переміщенням у просторі, завдяки чому вони навчаються бачити предмет під різним кутом зору, впізнаватися його в різних сполученнях, з різної відстані і під різними кутами зору. З'являються перші сенсорні еталони - постійні образи оточуючих предметів. З цими еталонами діти співвідносять нові об'єкти, сприйняті в оточуючому світі. Тому що перші еталони ще не є узагальненими, але відбивають властивості конкретних предметів, вони одержали назву "предметні еталони". Розвивається і мислення дитини. До кінця першого року в дітей з'являється ручний інтелект або наочно-діюче мислення, що будується на основі проб і помилок і пов'язано з розвитком перших самостійних рухів, локомоцій дитини. Велике значення має і розвиток орієнтування - реакції на нові предмети, прагнення їх обстежувати.

Велике значення для розуміння психічного розвитку дітей цього віку мають дані, отримані в роботах Еріксона. Він виділив вісім основних етапів у розвитку особистості дітей, основою якого є її ідентичність, цілісність. Ці етапи являють собою серію критичних періодів, що повинні бути переборені протягом усього життя. При цьому конкретний етап не тільки формує нову, необхідну для соціального життя якість, але і підготовляє дитини до наступного життєвого періоду. Кожна стадія дає можливість формування протилежних якостей і рис характеру, які створює в собі людина і з якими вона починає себе ідентифікувати. Виділяючи період до року як першу стадію психічного розвитку, Еріксон вважав, що в цей час психіка детермінується в основному близькими людьми, батьками, які формують у дитини почуття базової довіри або недовіри, тобто відкритості до світу або насторожуваності, закритості до оточуючих. Саме ця якість згодом дасть можливість дітям доброзичливо відноситися до оточуючих, без побоювання і внутрішнього бар'єра спілкуватися з новими, незнайомими людьми. До деякої міри роботи Еріксона показують, що мотивація спілкування закладається саме в цей період. У цьому концепція Еріксона дуже близька до висновків Лисиної про значення для дитини емоційного спілкування з дорослими

Розвиток сприйняття, мислення, становлення емоційних контактів з оточуючими, а також поява власних мотивів поведінки змінюють соціальну ситуацію розвитку дитини, що переходить на новий рівень. З цим зв'язане і виникнення критичного періоду, у тому числі і його негативних складових, таких як упертість, агресія, негативізм, уразливість. Як правило, ці прояви не стають стійкими і з закінченням кризи проходять, але при повному ігноруванні прагнення й активності дитини можуть стати основою для формування стійких негативних якостей особистості.

У період раннього дитинства («перше дитинство» з року до трьох) - час психічного розвитку дітей - формується мислення, активно розвивається рухова сфера, з'являються перші стійкі якості особистості. Ведучою діяльністю в цьому віці є предметна діяльність, що впливає на всі сфери психіки дітей, визначаючи багато в чому і специфіку їх спілкування з оточуючими. Вона виникає поступово з маніпулятивною і предметної діяльності дитини. Ця діяльність має на увазі, що предмет використовується як знаряддя за закріпленими у даній культурі правилами і нормами - наприклад ложкою їдять, лопаткою копають, а молотком забивають цвяхи.

Велике значення для психічного розвитку в цьому віці має і формування сенсорики - в перші роки життя рівень розвитку сприйняття істотно впливає на мислення. Це зв'язано з тим, що дії сприйняття зв'язані з такими операціями мислення, як узагальнення, класифікація, підведення під поняття й іншими. Розвиток сприйняття визначається трьома параметрами - перцептивними діями, сенсорними еталонами і діями співвіднесення. Таким чином, становлення сприйняття полягає у виділенні найбільш характерних для даного предмета або ситуації якостей (інформативних точок), складанні на їх основі стійких образів (сенсорних еталонів) і співвіднесенні цих образів-еталонів із предметами навколишнього світу. При діагностиці рівня розвитку сприйняття важливо визначити рівень сформованості всіх цих трьох процесів. Необхідно також співвіднести причини помилок, що допускаються дитиною, з цими процесами, тому що практично не існує дітей, у яких були б порушені вони всі одночасно. Тому, як правило, корекція однієї зі сторін допомагає відкоригувати всю діяльність сприйняття

Також починається формування сенсорних еталонів - спочатку як предметних (які з'являються вже до кінця дитинства), що потім, поступово узагальнюючись, переходять на рівень сенсорних. Спочатку уявлення про форму або колір зв'язані, у дитини з конкретним предметом (наприклад, круглий м'яч, зелена трава і т.д.). Поступово ця якість узагальнюється і, відриваючись від предмета, стає узагальненим еталоном - кольору, форми, розміру. Саме ці три основних еталони формуються в дітей до кінця раннього віку.

Народження дитини різко змінює звичне середовище існування, характерну для ембріона. З перших же хвилин вступають у дію безумовні рефлекси, що контролюють роботу основних систем організму - дихання, кровообіг, травлення, що забезпечують основні біологічні потреби дитини. Однак цього набору рефлексів було б явно недостатньо для адаптації до навколишнього світу, якби поруч не було дорослого, активно взаємодіючого з дитиною. Необхідні і здатності дитини до навчання у виді придбання спочатку простих, а потім і більш складних умовних рефлексів.

Дитячий вік закінчується кризою першого року життя, обумовленою становленням ходьби і мови. У цей період часу для дитини бувають характерними акти протесту, опозиції, протиставлення себе іншим (гіпобулічні реакції Кречмера). У деяких випадках опозиція дитини набуває характеру "істерик", афективно-респіраторних судорог, пр Становлення ходьби знаменує собою період раннього дитинства (1-3 року). Соціальне середовище розвитку характеризується тим, що дитині стає доступним навколишній його світ речей і предметів, що його притягають або відштовхують. Його дії і навіть мова визначаються цією наочною ситуацією. Поведінка дитини характеризується єдністю моторних і сенсорних функцій (усе, що вона бачить, їй необхідно поторкати руками) і недостатньої диференційованості афектів і сприйняття. Ведуча діяльність дитини цього віку - предметно-маніпулятивна. Вона стосується насамперед гри. Для дитини немає уявлюваної ситуації, немає ролей, вона освоює функції предметів і речей: м'яч він катає, автомобіль штовхає, лялька або ходить, або кладеться на ліжко і т.д. Важливим є те, що з'являється розуміння, що кожна річ має, своє ім'я, своє призначення. Якщо для дитини навколишній світ - тло, то словесне сприйняття дитини ("А що це?", "Як це називається?") дозволяє структурувати зовнішній світ. Відбувається виділення фігури з тла. випадків.

З психопатологічних і психосоматичних розладів, характерних для періоду новонарожденості, дитинства і раннього дитинства, виділяють (В.В.Ковальов) такі синдроми, як: синдром невропатії, синдром раннього дитячого аутизма, гіпердинамічний синдром, синдроми страху [23].

При невропатії характерними стають різноманітні астенічні прояви: підвищена дратівливість і збудливість, примхливість, нестійкість настрою, швидке виснаження, виражена лякливість, порушення сну і соматовегетативні симптоми (відригування, блювота, запор, порушення апетиту, вибірковість їжі, субфебрилітет, вегетативні кризи і непритомності).

Синдром раннього дитячого аутизму характеризується вираженою недостатністю або повною відсутністю потреби в контакті з навколишніми, емоційною холодністю або байдужністю до близьких, страхом новизни, будь-якої зміни в оточенні, хворобливою прихильністю до рутинного порядку, одноманітному поведінки зі схильністю до стереотипних рухів, розладами мови, іноді до повної "мовної блокади". Першою ознакою раннього дитячого аутизму часто виступає відсутність властивого здоровим дітям "комплексу пожвавлення", а потім з'являються порушення здатності диференціювати людей і неживі предмети, небажання вступати в контакт, беземоційність або паратимія (неадекватні афективні реакції) у сполученні зі страхом новизни. У раннім дитинстві до перерахованих клінічних проявів приєднуються одноманітні маніпуляції з предметами разом ігор, використання нетрадиційних для ігрової діяльності предметів. Типовими є і порушення психомоторики у вигляді незграбності, нерозмірності довільних рухів, незграбності, відсутності злагоджених рухів, а також розладу мови (від відсутності до переваги "автономної мови" - розмови із самим собою)

Гіпердинамічний синдром виявляється, у першу чергу, руховим розгальмуванням, непосидючістю й іншими ознаками гіперактивності в сполученні з порушеннями уваги (іноді він позначається синдромом дефіциту уваги). Характерними проявами даного синдрому є:

1. Неспокійні рухи, що спостерігаються часто, у кистях і стопах (сидячи на стільці, дитина корчиться, ).

2. Неможливість спокійно сидіти на місці, коли від нього це вимагають.

3. Легке відволікання на сторонні стимули.

4. Нетерплячість (чекає своєї черги під час ігор і в різних ситуаціях у колективі).

5. Метушливість (на питання часто відповідає не задумуючись, не вислухавши них до кінця).

6. При виконанні запропонованих завдань випробує складності (не зв'язані з недостатнім розумінням або негативним поводженням).

7. З працею зберігає увага при виконанні завдань або під час ігор.

8. Часто переходить від однієї незавершеної дії до іншої.

9. Не може грати тихо, спокійно.

10. Балакучість.

11. Настирливість (часто заважає іншим, пристає до навколишнім (наприклад, втручається в ігри інших дітей).

12. Часто складається враження, що дитина не слухає звернену до нього мова.

13. Неуважність (часто втрачає речі, необхідні в школі і будинку (наприклад, іграшки, олівці, книги і т.д.),

14. Зниження почуття небезпеки (часто робить небезпечні дії, не задумуючись про наслідки. При цьому не шукає пригод або гострих відчуттів (наприклад, перебігає вулицю, не оглядаючись по сторонах).

Синдроми страху є типовими для дітей періоду раннього дитинства. Вони являють собою гаму різноманітних за клінічною формою феноменів. Страхи можуть носити диференційований і недиференційований характер, бути нав'язливими, надмірними або маревними за структурою. Специфічними є нічні страхи і страх темряви.

До характерних для дітей у період новонарожденості, дитинства і раннього дитинства належать такі психосоматичні розлади, як: дитяча колька, аерофагія, відригування, відсутність апетиту, перекручення апетиту, жуйка, недостатнє збільшення маси тіла або тучність, запор, енкопрез.

Дитячі кольки, або "кольки тримісячного", виявляється приступами, що супроводжуються фізичним болем і емоційною реакцією у вигляді голосного лементу в дитини 3-4 міс, що виникають, як правило, у другій половині дня і тривають від декількох хвилин до декількох годин.

Аерофагія характеризується заковтуванням великої кількості повітря з наступним голосним звуком виривання повітря назовні (відрижкою).

Відригування у вигляді виверження невеликих кількостей їжі, що потрапила під час годування, спостерігаються у віці 4-18 мес. і при психосоматичному генезі зв'язані з процесом надмірно жадібного заковтування їжі, швидкого ссання.

Анорексія входить у структуру невропатичних проявів і характеризується втратою інтересу до їжі і негативізмом при годуванні. Значимим є психогенний фактор у вигляді неправильного виховання (наприклад, відриву від матері).

Перекручення апетиту (симптом Піка) звичайно розвивається на 2-3-му році життя і характеризується вживанням у їжу неїстівних речовин (вугілля, глини, папера), що може бути пов'язане з відмовою дітей при неправильному типі виховання.

Жуйка (мерицизм) розглядається як невропатичний симптом і виявляється у вигляді повторного пережовування їжі після того, як заковтнута і переварена іжа відригається.

Зміни маси тіла (недостатнє збільшення або тучність) характерні для невропатичних реакцій при депривації або інших психогенних факторах.

Запор (констипація) може бути пов'язаний з емоційними порушеннями, що виявляються депресією, і порушеннями комунікації з формуванням нав'язливого страху перед дефекацією в силу болісності акту або підвищеній соромливості і сором'язливості дитини. В другому випадку констипація виявляється в нових умовах, а потім її прояви стають пов'язаними з фізіологічними закономірностями.

Енкопрез (нетримання калу) у вигляді мимовільного виділення калу до відповідної обстановки обумовлений часто ретардацією формування контролю за діяльністю анального сфінктера. Часто даний симптом обумовлений невропатичними розладами слідом за психогеніями.

1. Психічні особливості і психосоматичні розлади у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку.

Соціальна ситуація розвитку дошкільного віку полягає в розширенні предметного світу і необхідності дії у світі реальних речей внаслідок формування самосвідомості. Для дитини цього віку не існує відстороненого пізнання, критичного споглядання, і тому спосіб освоєння оточуючого світу - це дії у світі реальних предметів і речей, але дитина поки що не володіє способами здійснення цих дій. Ця суперечність може вирішитися лише в одному типі діяльності - грі - такій діяльності, мотив якої лежить не в результаті, а в змісті самої дії.

Гра дошкільників - провідна діяльність, вона характеризується:

- уявлюваною ігровою ситуацією;

- виділенням значень і смислів, що лежить в основі формування образно-схематичного мислення;

- розвитком активного запам'ятання;

- узагальненим характером гри;

- наявністю ролей.

З розвитком дитини рольові ігри переростають в ігри з правилами - стимулюють досягнення певних соціально значущих цілей. Формується самооцінка, рівень домагань. З іншого боку, в іграх з правилами дитина навчається обмежувати свої бажання, підкорятися заборонам. Вона набуває досвіду керівництва, але не такого, якого хочеться, а відповідно до певних вимог, норм і заборон. У грі відбувається становлення моральних основ, формуються мотиви поведінки і волі дитини

У грі як провідному виді діяльності активно формуються психічні процеси: збагачується сприймання, активна пам'ять, увага.

Рольова гра приводить до переходу від наочно-дійового мислення до словесно-логічного, засвоєння смислів, формування уяви, розвитку моторики.

Особливе місце у психологічному розвитку старшого дошкільника займає спілкування з дорослими, яке має переважно поза-ситуативно-особистісний характер. Таке спілкування характеризується засвоєнням дитиною особливої позиції щодо дорослого - позиції учня, що є цінною передумовою для навчання в школі.Перехід із дошкільного віку в молодший шкільний нерідко супроводжується кризою семи (шести) років.

Для кризи семи (шести) років характерні:

- втрата дитячої безпосередності;

- манірність, капризи в поведінці - навмисність, вертлявість;

- початок диференціації внутрішньої і зовнішньої сторони особистості дитини;

- об'єктом аналізу стають суб'єктивні переживання: "Я радію", "Я сумую";

- формування афективного узагальнення, логіки почуттів.

До віку шести-семи років однією з основ зміни психологічної діяльності дитини, її особистісних особливостей є формування нової діяльності - навчальної, яка стає провідною. Суть цієї діяльності полягає в засвоєнні наукових знань через збагачення і перебудову особистості дитини, що проявляється у зміні рівня знань, навичок, умінь, у розумових операціях та особливостях особистості. Перехід з дошкільного в молодший шкільний вік відбувається шляхом переведення ігрової діяльності в навчальну через правильне поєднання реально діючих і зрозумілих мотивів.

Розвиток особистості молодшого школяра може порушуватися внаслідок:

- неправильного розуміння ієрархії потреб у результаті недоліків виховання і навчання;

- недостатнього розвитку функціональних систем мозку, що забезпечують навчальну діяльність.

У свою чергу, навчальна діяльність пов'язана з формуванням самооцінки особистості. Для дітей оцінки важливі не лише як спосіб оцінювання їхніх знань, а й одночасно як оцінювання їхні особистості, їх можливостей і місця серед інших. Тому часто у відмінників формується завищена самооцінка, у тих, хто погано вчиться, - занижена.

Синдром втечі та бродяжництва - характеризується втечами дитини з дому чи зі школи, поїздками в інші райони міста чи інші населені пункти, прагненням бродити і мандрувати. Нерідко він зумовлений мікросоціальним середовищем і реакцією дитини на психотравмуючу ситуацію у сім'ї чи школі;

Синдром патологічного фантазування - жвавість уяви, схильність до змішування видуманого і реальності. Часто першою ознакою цього синдрому виступає своєрідність ігрової діяльності дитини, під час якої вона на тривалий період здатна "перевтілитись" у тварину, видуманий образ чи неживий предмет. Може формуватись на основі шизоїдних чи істеричних рис у характері дитини або ж на основі порушень комунікативних здібностей.

Психосоматичні розлади: цефалгії; болі в животі; лихоманки незрозумілого походження; психогенне блювання; закреп чи проноси (діарея); енурез, енкопрез.

У початкових класах можуть проявитися специфічні розлади здібностей до навчання: дисграфія, дислексія, дискалькулія. За С. М. Зінченко, суть та особливості даних порушень такі.

Дисграфія - специфічні розлади письма, що проявляються в ускладненні співвіднесення звуків мовлення та їх графічного зображення, просторового розташування букв (дзеркальне письмо), розділення слів, написання букв. При цьому помилки в письмі не пов'язані зі знанням правил правопису. Важливо вчасно помітити в дитини ознаки дисграфії та звернутися до логопеда.

Дислексія - труднощі у засвоєнні навички читання, які полягають у тому, що дитина не може правильно співвіднести літеру і звук і тому не може читати текст. Повна відсутність здібності до читання - алексія. Виражені форми цього порушення трапляються рідко, і діти, які страждають вираженими формами алексії, навчаються в спеціалізованих класах школи для дітей з порушеннями мовлення. Однак за легкого ступеня дислексії діти можуть і повинні навчатись у загальноосвітній школі. І завдання батьків та вчителів - допомогти їм у засвоєнні навички читання.

Дискалькулія - це специфічна ізольована нездатність до операцій лічби, за якої дітям важко співвідносити числове значення з цифровим позначенням. В її основі звичайно лежить недостатній розвиток просторових уявлень. Важливо своєчасно розпізнати цей розлад. У ранньому дитинстві така дитина плутає ліву і праву сторони, прийменники і прислівники напряму, не вміє малювати сонечко, людину, не грається "Конструктором". У старшому дошкільному віці чи під час навчання у 1-му класі оволодіває лічбою, вчиться здійснювати додавання і віднімання в межах першого десятка. Однак виконувати дії з переходом через десяток дитині дуже складно. Множення і ділення вона засвоює краще, бо намагається підмінити лічбу механічним запам'ятанням, користується таблицею множення. Звичайно механічне запам'ятання на перших порах ніби компенсує недолік операцій лічби. Хід задач дитина з елементами дискалькулії, на відміну від розумово відсталої, добре розуміє, утруднюється лише в підстановці числових виражень. Надалі такому учневі важко вивчати фізику, хімію, він плутає історичні дати, особливо поняття до нової ери і після. Алгебричні перетворення з умовними буквеними позначеннями даються легше, а доведення теорем учень нерідко намагається завчити напам'ять, не розуміючи суті.

Психологічні особливості і психосоматичні розлади у підлітків та юнаків

Підлітками прийнято вважати дітей 11-15 років, причому період 11-12 років визначається як допубертатний, а 13-15 - як пубертатний.

Підлітковий вік як перехідний від дитинства до зрілості завжди вважався критичним, однак криза цього віку значно відрізняється від криз молодших вікових періодів. Вона найбільш тривала та гостра. Це пов'язано з впливом на підлітка соматичних, психологічних і соціальних факторів

В основі бурхливих і часто таких, що хворобливо переживаються, соматичних змін організму підлітка лежить інтенсивна перебудова ендокринної системи, що закінчується досягненням статевої зрілості. Часто за бурхливим розвитком тіла (різке збільшення маси і росту) не встигають внутрішні органи, що приводить до розвитку функціональних захворювань, особливо серцево-судинної системи.

У момент особливо різких зсувів у підлітків відзначається виражений неспокій, підвищений рівень тривожності. Намагаючись позбутися цієї тривожності, вихлюпнути її назовні, вони часто вступають у конфлікти, колективні бійки. Цим самим пояснюється підвищена схильність підлітків до відвідування шумних рок-концертів, вживання наркотиків та алкоголю.

Поряд з психічними порушеннями, обумовленими виключно гормональним впливом, у підлітків спостерігаються і глибоко психологічні, особистісні зміни, що не пов'язані з перебудовою ендокринної системи.

Підліток усе більше починає задумуватися про свої власні почуття і думки, аналізує внутрішній стан інших людей. У цьому віці вперше усвідомлюється власна несхожість на інших. Підліток вперше стикається з таким важливим і таємничим психологічним станом, як самотність.

У цьому віці люди частіше, ніж будь-коли, стають жертвами синдрому дисморфоманії (маячення фізичного недоліку), приділяючи велику увагу своїй зовнішності. У підлітковому віці, а більш явно - в період ранньої юності, починають проявлятися статеві психологічні відмінності. Вони проявляються в процесі формування самосвідомості та образу "Я".

Центральним психологічним процесом розвитку самосвідомості в період ранньої юності є формування особистісної ідентичності - почуття індивідуальної самототожності, перейнятливості та єдності.

Головне психологічне набуття ранньої юності - відкриття свого внутрішнього світу. Набуваючи здатності заглиблюватись у себе, свої переживання, юнак заново відкриває цілий світ нових емоцій, красу природи, звуки музики. У цей час людина починає сприймати і осмислювати емоції вже не як твірні від якихось зовнішніх подій, а як стан власного "Я".

Ще однією важливою рисою юнацького віку є поява і розвиток дуже інтенсивних емоційних стосунків, що необхідні для формування повноцінної особистості, - дружби, любові

Поряд з розвитком товариських стосунків юнацький вік характеризується напруженим пошуком дружби як вибіркової, міцної і глибокої емоційної прив'язаності.

Потреба у спілкуванні, другому "Я" - найважливіша потреба в ранній юності. В основі юнацького потягу до дружби - пристрасна потреба в розумінні іншого і себе іншими, потреба у саморозкритті.

В основі юнацької дружби лежать загальні духовні інтереси та потреба в розумінні, на відміну від підліткового, де основними є потреба у взаємодопомозі та захопленість якимось видом праці

Друг є єдиною людиною, від якої юнак очікує оцінок вищих, ніж його власна самооцінка. Це можна вважати непрямою вказівкою на те, що одна з головних функцій юнацької дружби - підтримання самоповаги особистості.

В юності дружба займає таке важливе становище тому, що вона складається, коли в людини немає ще ні власної сім'ї, ні професії, ні коханої (-го). З появою нових, "дорослих" прив'язаностей дружба поступово втрачає своє привілейоване становище.

Особливість юнацької любові - потреби в інтимній людській близькості та чуттєво-еротичному бажанні дуже часто не збігаються і можуть бути спрямовані на різні об'єкти. За образним висловлюванням одного вченого, хлопчик не любить жінки, до якої його тягне, і його не тягне до жінки, яку він любить. У багатьох з них бурхливий темп статевого дозрівання випереджує розвиток витончених комунікативних почуттів, включаючи здатність до співпереживання.

Віковий період, який настає за юністю, характеризується стійкістю психічної діяльності людини, набуттям цілісності і, головне, зрілості - усвідомлення свого місця серед інших людей, самоідентифікація, прийняття соціальних норм, відповідальність за власні вчинки.

Основною у зрілому віці є професійна діяльність, яка до похилого віку поступається місцем цінності існування та загальнолюдським цінностям.

Відзначається дві кризи розвитку зрілої особистості (Б. С. Братусь): у віці 30±2 роки у вигляді переоцінки свого життєвого шляху, коли людина не лише задумується над правильністю свого вибору, а й багато в ньому виправляє ("криза середніх років" у віці Христа) і передпенсійна криза у віці 55±3, коли настає період планування свого пенсійного життя.

Криза середніх років може виникнути у випадку істотного розходження при порівнянні наявної ситуації з віком, коли людина очікує "пожинати плоди", з ідеальною, яку малювала собі в юності. Розходження у сфері професійної ідентичності, яке включає незадоволення успішністю кар'єри, сформованим авторитетом, рівнем матеріального благополуччя, є лише одним із значущих розходжень, важливіших для чоловіка, ніж для жінки. Іншою такою сферою виступає сімейне життя, в якому кризу здатне викликати незадоволення сімейним статусом, вибором партнера і друзів, стосунки з близькими, благоустрій сім'ї та ін. Третя сфера, за якою відбувається процес звірки ідеалу і реальності, - це сфера особистісного зростання, яка включає задоволеність собою. Людина середніх років схильна аналізувати потребу в ній суспільства, міру розкриття в процесі життя своїх потенційних можливостей і здібностей.

При переході до похилого та старечого віку людина поступово мириться з тією роллю і становищем, яких вона досягла в процесі життя. Вона націлюється на достойне завершення життя, орієнтується на власне здоров'я та загальнолюдські цінності (наприклад, справедливості).

Основною психологічною проблемою старості є самотність і, внаслідок цього, втрата необхідних і бажаних контактів, беззахисність перед оточенням, яке несе (як здається людям похилого віку) лише загрозу їхньому благоустрою і здоров'ю. При цьому стосунки між сусідами не завжди доброзичливі. Часто вони стосунки перетворюються на тривалу війну, яка протікає з перемінним успіхом. Поразки постають у вигляді інфарктів, інсультів та інших захворювань. Часто хворобливо підвищена підозрілість самотньої людини провокує спалахи гніву в її близького оточення.

Типовими психологічними чи психопатологічними феноменами осіб похилого віку є:

- підвищена тривожність;

- підозрілість і недовіра;

- страх бути обдуреним.

З особистих якостей відзначається зменшення з віком таких якостей, як честолюбство, самолюбство при одночасному зниженні комунікативності та людинолюбства. Зменшуються переживання у вигляді туги і печалі, збільшується тривога, дратівливість, страх. Виникненню афективних розладів сприяє поява "рольової невизначеності" і соціальної ідентичності.

4. Психологічні особливості і психічні розлади осіб зрілого, похилого і старечого віку.

Чим молодша дитина, тим важливішу роль відіграють особливості патологічно змінених проявів нормального вікового розвитку. Тому передусім необхідно вивчити ті психологічні утворення, які на даному віковому етапі мають вирішальне значення у психічному розвитку її.

Саме ці психологічні утворення особливо насичені ознаками хворобливої симптоматики.

Наприклад, затримка розвитку мовлення в ранньому дитячому віці (3-4 р.), її специфічне викривлення (збереження автономної мови, неологізми, аутична спрямованість і т.д.) властиві ранній дитячій шизофренії. У віці 4-5 років ознаки цієї хвороби проявлятимуться уже не в особливостях мови, а в змісті рольової гри дитини, її малюнках, фантазіях. Аналізуючи продукти цієї провідної для даного віку діяльності, можна виявити емоційні розлади (страхи, агресивні тенденції), інтелектуальні порушення (патологічні асоціації, неадекватність розумової діяльності).

Оскільки психіка дитини перебуває в постійному розвитку, у патопсихологічній характеристиці обстежуваного треба розрізняти два види симптомів:

а) первинні, тобто безпосередньо пов'язані зі шкідливим впливом (хвороба, травма тощо);

б) вторинні - є результатом порушення психічного розвитку внаслідок хворобливого процесу (що триває або вже завершився).

Наприклад, у молодшому шкільному віці формуються поняття про збереження числа, об'єму, автоматизуються навички читання та письма. Ураження або недорозвиток психічних функцій, що не дають змоги опанувати даною інформацією, призводять до недостатності (затримки) формування логічного мислення, здатності прогнозування.

Спираючись на ці принципи, патопсихолог у ході дослідження психіки дитини розв'язує такі завдання:

а) виявляє порушення психічної діяльності та дає їм патопсихологічну кваліфікацію;

б) проводить структурний аналіз помічених порушень, виділяє первинні та вторинні симптоми;

в) розробляє програму коригуючих заходів.

Підходи до розв'язання цих завдань психологом:

- проблемний підхід до дослідження психіки дитини. Описаний, в основному у працях зарубіжних авторів (когнітивна, позитивна психотерапія). За цього підходу психолог з'ясовує:

- чи існує проблема;

- для кого вона найпекучіша (наприклад, порушення поведінки можуть бути досить байдужими для самого учня, але турбувати вчителя та батьків);

- можливі шляхи вирішення цієї проблеми;

- обирає оптимальний шлях вирішення проблеми, виходячи із зацікавленості усіх задіяних сторін;

- реалізовує обраний шлях.

У даному підході поєднані психодіагностика та психокорекція.

2 - психодіагностичний підхід до дослідження психіки. Його основи у вітчизняній психології розробляли Л. Виготський, Б. Зейгарник, В. Блейхер, Л. Бурлачук, І. Крук, В. Лебединський, О. Лічко, С. Рубінштейн та ін.

За цього підходу перед патопсихологом постають такі завдання:

- дослідити функції психічних процесів та виявити відхилення;

- визначити можливості поліпшення результатів під час надання допомоги;

- діагностика особистісних особливостей дитини;

- зіставлення отриманих результатів з "нормативними" та постановка патопсихологічного діагнозу;

- визначення можливостей розвитку дитини та шляхів вирішення її соціальних проблем.

Особливості патопсихологічного обстеження підлітків:

- звичайне обстеження;

- дослідження наявності і типу акцентуацій характеру;

- обстеження мотиваційної структури особистості;

- дослідження спрямованості особистості;

- дослідження самооцінки;

- діагностика реакції адаптації;

- діагностика порушень у формуванні потягів;

- з'ясування особистісних криз.

Для ефективного патопсихологічного обстеження дітей важливо:

- встановити хороший контакт з дитиною, вміти зацікавити дитину завданнями, задати позитивно насичений емоційний тон;

- обміркувати стиль спілкування з підлітком, а також те, як пояснити йому мету обстеження;

- мати окреме приміщення, куди не заходили б під час експерименту сторонні, де не було б яскравих предметів, що відвертатимуть увагу, бажано, щоб якомога менше проникав шум;

- обстеження проводиться індивідуально; якщо дитині менше ніж шість років, то допускається присутність матері;

- не слід проводити обстеження, якщо дитина перевтомлена або, навпаки, сильно збуджена, якщо вона голодна чи тільки-що поїла, якщо вона нездужає, відчуває біль або інші види дискомфорту;

- за необхідності повторних обстежень бажано проводити їх в один і той самий час;

- патопсихологічне обстеження дітей проводиться у формі навчаючого експерименту; якщо в дитини виникають труднощі, їй треба допомагати: це можна зробити у вигляді загальної стимуляції (підбадьорювання, похвала), організації діяльності, навідних запитань, прямої підказки, показу або навчання на матеріалі аналогічного завдання з наступним контролем за перенесенням способу дії. Під час аналізу отриманих результатів слід враховувати, який вид допомоги та якою мірою був наданий дитині і наскільки ця допомога сприяла виконанню завдання; - необхідно фіксувати вислови та емоційно-рухові прояви дитини, але оскільки спілкування психолога з дитиною має бути жвавим, безпосереднім, то не слід відволікатись під час обстеження на тривалі записи, тому інформацію треба здебільшого запам'ятовувати.

Патопсихологічне обстеження дітей дошкільного віку проводиться в ігровій формі. Завдання, спрямовані на виявлення рівня розвитку пізнавальних процесів, доцільно об'єднати в один ігровий сюжет. Для цього вводять персонажа чи ряд персонажів, заради яких виконуються усі завдання. Персонажі беруть участь в оцінюванні діяльності дитини: радіють за правильного виконання, засмучуються за неправильного, дають поради, підказують, просять.

Порядок пропонування завдання - довільний, головне, щоб дитина не втрачала зацікавленості.

Дослідження уваги, сенсомоторної сфери та наочно-дійового мислення.

Оцінювання пам'яті.

Дослідження процесів мислення.

За Н. Ю. Максимовою, К. Л. Мілютіною, В. М. Піскун, найчастіше перед шкільним психологом, який працює з 6-7-річними дітьми, стоїть завдання - визначити ступінь готовності дитини до навчання у школі. Якщо в процесі навчання першокласників з'ясовується, що вони не встигають засвоювати навчальну програму, то в них теж визначають шкільну зрілість.

Для цього оцінюють:

- рівень розвитку довільної уваги;

- рівень саморегуляції (вміння діяти за правилами);

- ступінь розвитку сенсомоторних зв'язків і тонкої моторики

руки;

- недоліки у мовному розвитку;

- зорово-просторову орієнтацію.

Психокорекція - метод комплексного психологічного впливу на мету, мотиви та структуру поведінки суб'єкта, а також на розвиток певних психічних функцій: пам'яті, уваги, мислення.

Головне завдання - навчання та тренінг, засвоєння нових навичок поведінки, спілкування, запам'ятання тощо.

Консультування - метод психологічної допомоги, мета якого - з допомогою спеціально організованого спілкування активізувати у клієнта додаткові психологічні сили та здібності, які можуть забезпечити спосіб виходу з важкої життєвої ситуації.

Види психокоригувальної роботи:

- індивідуальне психокоригування;

- групове психокоригування,

- психотренінг;

- консультативна робота із сім'єю.

Індивідуальна психокорекція в найпростішому варіанті проводиться в ході психодіагностики: дитина заохочується за правильного виконання завдань, з нею разом виробляється оптимальна стратегія навчання, здійснюються спроби корекції самооцінки.

Показання для проведення

- дошкільний вік дитини;

- наявність істотних дефектів зовнішності або тяжких соматичних захворювань;

- ситуації "швидкої допомоги" (виявлені в ході обстеження інтенсивні агресивні та аутоагресивні тенденції);

- інтимний характер проблем (потерпілі від сексуального насильства, дисморфоманії та ін.);

- кризи втрати сенсу буття;

- Групова психокорекція - успішна при: страхах, заїканні, високій агресивності, порушеннях спілкування, неадекватній самооцінці та соціальній дезадаптації, епізодичному нарковживанні.

Протипоказання для групової психокорекції

- наявність психічних розладів (маячення, галюцинації, недоумство);

- виражена рухова розгальмованість;

- проблеми інтимно-особистісного характеру (сексуальні порушення, пережиті психотравми тощо);

- виражена шизоїдна психопатія;

- наркоманія І-ІІ стадії;

- активне небажання підлітка працювати у групі.

Принципи відбору до групи:

1) відносна однорідність групи за віком (різниця не більша 3-х років);

2) максимальна різнорідність з акцентуаціями;

3) у дошкільнят та молодших школярів можливе функціонування групи хлопчиків та дівчаток разом, у підлітків - краще окремо;

4) оптимальна чисельність групи - 5-10 осіб;

5) бажана закритість групи. шизоїдна акцентуація та психопатія.

Психологічні особливості і психічні розлади осіб зрілого, похилого і старечого віку

Віковий період, що йде за юністю, характеризується стійкістю психічної діяльності людини, набуттям цілісності і, головне, зрілості. Під зрілістю особистості розуміють усвідомлення свого місця серед інших людей, самоідентифікацію, прийняття і інтеріоризацію соціальних норм, відповідальність за власні вчинки. Основною у зрілому віці є професійна діяльність, яка до похилого і старечого віку поступається місцем цінності існування і загальнолюдським цінностям.

2тип - ідентифікація з професією така, що вона дає Можливість руху особистості у професії, по сходинках службових КОДІВ і сходинках майстерності;

3тип - ідентифікація, при якій рух у професії здійснюється розгортання, розвиток і удосконалення якостей особистості. Якщо н момент вибору професії здібності знаходились у потенційному, то професія актуалізує їх і тим самим відкриває перспективу розвитку особистості;

4тип - ідентифікація, для якої збіг із професією обумовлений || тільки початковими здібностями, але і творчою активністю в цілому.

Криза середніх років може виникнути у випадку суттєвого порівнянні наявної ситуації до віку, коли людина очікує "пожинати плоди", з ідеальним, що малювалось їй в юності. Розбіжності в сфері професійної ідентичності, що включали незадоволення успішністю кар'єри, сформованим авторитетом, рівнем матеріального благополуччя, є одним із значних розбіжностей більш важливих для чоловіків, ніж для жінок. Другою такою сферою є сімейне життя, в якому криза здатна викликати незадоволення сімейним статусом, вибором партнера і друзів, відносинами з близькими, добробутом сім'ї та ін. Третя сфера, за якою відбувається процес порівняння ідеалу і реальності, - це сфера особистісного росту, що включає задоволення собою - самоактуалізацію. Людина середніх років схильна аналізувати свої потреби для суспільства, рівень розкриття в процесі життя своїх потенційних можливостей і здібностей.

При переході до похилого і старечого віку людина поступово погоджується з тією роллю і станом, які вона досягла в процесі життя. Вона націлюється на гідне закінчення життя, орієнтується на власне здоров'я і загальнолюдські цінності (наприклад, справедливість). Хоча старіння є незворотній біологічний факт, тим не менш культурне середовище, в якому воно відбувається, виявляє на нього вплив. Існують дані про те, що, по-перше, старші люди зі здоровою психікою активніше беруть участь в процесі спілкування, ніж душевнохворі; по-друге, в похилих жінок в середньому більше соціальних ролей, вони мають більше друзів, ніж чоловіки і вони частіше скаржаться на самотність і нестачу соціальних контактів.

Размещено на Allbest.ru