Технології соціально-педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Технології соціально-педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу в Україні

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи соціально-педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу в Україні

1.1 Поширеність ВІЛ/СНІДу в Україні (або Загальні відомості про ВІЛ/СНІД як захворювання)

1.2 Сутність соціально-педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу

1.3 Види соціально-педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу

Висновки до першого розділу

Вступ

Актуальність дослідження. Здоров'я людини - одна з найбільших соціальних цінностей. Згідно з Конституцією України держава несе відповідальність перед людиною за свою діяльність, беручи зобов'язання забезпечити виховання здорового покоління, від чого значною мірою залежить стан розвитку країни, її економічний, інтелектуальний та духовний потенціал - ресурс розвитку суспільства. На теперішньому етапі розвитку людства надзвичайно загострилися проблеми, що пов'язані зі здоров'ям сучасної людини , зокрема поширення ВІЛ-інфекції у світі набуло масштабу епідемії. Кількість людей, які живуть із ВІЛ, постійно зростає, особливо в Східній і Центральній Азії, Центральній Європі.

В Україні на сьогоднішній день епідемічна ситуація з ВІЛ-інфекції характеризується зростанням показників захворюваності та смертності від СНІДу, активізацією статевого шляху передачі ВІЛ, залученням в епідемічний процес жінок репродуктивного віку. Згідно зі статистикою Міжнародного Альянсу ВІЛ/СНІДу в Україні станом на 01.07.2011 р. під диспансерним наглядом в закладах охорони здоров'я Україні перебуває 115 275 ВІЛ-інфікованих осіб, з них 16 764 осіб з діагнозом СНІД. За весь період епідеміологічного спостереження від захворювань, зумовлених СНІДом, померло 22 607 людей. До причин різкого поширення епідемії ВІЛ/СНІДу можна віднести складне економічне становище держави, низький рівень доходів громадян, недостатньо високий рівень усвідомлення громадянами дбайливого ставлення до власного здоров'я, незначна кількість організацій і установ, чия діяльність пов'язана з профілактикою ВІЛ/СНІДу тощо. Окрім загальних, існують й специфічні причини. Зокрема, діючі у сфері профілактики ВІЛ/СНІДу державні та громадські організації взаємодіють неефективно.

На мою думку здійснювати соціально - педагогічну профілактику доцільно і необхідно у зв'язку з такою несприятливою ситуацією в нашій державі.

Теоретико-методичні і науково-практичні основи окресленої проблеми були закладені у дослідженнях педагогів (О. Безпалько, Т. Воронцова, І.Звєрєва, А. Капська, В. Оржеховська, І. Пінчук, О. Пилипенко, В. Пономаренко, В. Сановська, Л. Шипіцина та ін.), психологів (Л. Бутузова, Ю. Калашников, Б. Лазоренко, Н. Сирота та ін.), медиків (Б. Ворник, І. Ільїнська, В. Покровський, О. Пурік, А. Щербинська та ін.), соціологів (О. Артюх, О. Балакірєва, М. Варбан, Ю. Галустян та ін.).

Актуальність даної проблеми обумовила вибір теми мого дослідження : «Технології соціально - педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу в Україні.»

Мета дослідження: теоретично обґрунтувати технології соціально - педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу в Україні.

На основі визначеної мети, конкретизуємо наступні завдання:

Здійснити теоретичний огляд проблеми ВІЛ/СНІДу в Україні.

З'ясувати сутність та види соціально-педагочної профілактики ВІЛ/СНІДу.

Визначити поняття «соціально - педагогічні технології» та їх класифікацію.

Розробити технологію соціально - педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу.

Об'єкт - соціально - педагогічна профілактика ВІЛ/СНІДу в Україні.

Предмет - технології соціально - педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу в Україні.

Методи дослідження: теоретичні (класифікація та систематизація науково - теоретичного матеріалу для здійснення аналізу проблеми дослідження).

Розділ 1. Теоретичні основи соціально-педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу в Україні

1.1 Поширеність ВІЛ/СНІДу в Україні (або Загальні відомості про ВІЛ/СНІД як захворювання)

Відповідно до визначення Всесвітньої Організації з охорони здоров'я ВІЛ/СНІД - це вірусна хвороба, що перешкоджає боротьбі організму проти інфекцій і ракових захворювань.[7, с.12]. Інфіковані ВІЛ люди легко піддаються опортуністичним (викликаються мікроорганізмами, які, як правило, не є патогенними) і загрозливим для життя хвороб. Ці хвороби найчастіше лікуються, однак успішних способів вилікування цих хвороб в умовах імунної недостатності, отепер немає.

Вперше інформація про СНІД (синдром набутого імунодефіциту) з'явилася в американській науковій літературі в 1981 р. Лікарі в Нью-Йорку й Лос-Анджелесі виявили в групи хворих незвичайну форму саркоми Капоші, а в іншої групи - рідку злоякісну форму пневмоцистної пневмонії. Захворілими були чоловіки-гомосексуалісти. До кінця 1981 р. таких хворих було зареєстровано вже більше ста. У багатьох з них був виявлений дефіцит клітинного імунітету. Надалі група ВІЛ-інфікованих збільшилася за рахунок, хворих, яким неодноразово переливали кров, наркоманів, що вводив наркотики за допомогою шприців[ 9, с. 2-8]

В 1983 р. ученими у Франції й у США був виділений вірус ВІЛ, що викликає СНІД. Було встановлено, що він передається через рідкі середовища організму: кров, сперму, піхвовий секрет, материнське молоко. Дослідження показали, що вірус імунодефіциту втримується також у клітках мозку й спинномозкової рідини.

Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) відноситься до сімейства ретровірусів, (повільних вірусів).У цей час виділяють два типи вірусу - ВІЛ-1 і ВІЛ-2, що розрізняються по своїх структурних й антигенних властивостях. Що ж стосується сприйнятливості людей до ВІЛ, то за всім даними вона загальна. Іншими словами, генетично обумовленою несприйнятливістю до цього вірусу жодна людська раса не володіє.

ВІЛ має підвищену здатність до мутацій, що може приводити до появи нових штамів, стійких до наявних противірусних препаратів. ВІЛ надзвичайно чутливий до зовнішніх впливів. Він гине при використанні всіх відомих дезінфікуючих засобів навіть у незначній концентрації й губить активність при нагріванні вище 56°С у плин 30 хвилин, а при кип'ятінні - через одну хвилину. Згубними для ВІЛ є такі фактори, як сонячне й штучне ультрафіолетове випромінювання, а також всі види іонізуючого випромінювання. Є дані про те, що ВІЛ губить активність під впливом захисних ферментів, що втримуються в слині й поті. У той же час ВІЛ у деяких природні для нього ситуаціях виявляв тенденцію до відносно тривалого виживання.

Джерелом ВІЛ - інфекції є ВІЛ - інфікована людина як з клінічними проявами так і без клінічних ознак інфекції. В організмі такої людини виявляється в усіх без винятку біологічних рідинах (кров, сеча, піт, сім'я, слиз піхви, слина, слізна рідина, грудне молоко тощо). Найбільші концентрації вірусу визначаються у крові, сімені, виділеннях піхви та у грудному молоці (саме у такій послідовності), що має велике епідеміологічне значення при розповсюдженні ВІЛ - інфекції. В інших біологічних рідинах концентрація вірусу незначна, і за умови дотримання санітарно - гігієнічних вимог під час побутового спілкування вдома, на роботі, в школі та інших закладах інфікування людей не відбувається.

Тобто ВІЛ - інфекція не передається побутовим шляхом, а саме:

при дотиках, обіймах, рукостисканнях;

через поцілунки;

при спільному проживанні в одній квартирі;

через посуд, столові прибори;

через їжу;

фекально - оральним шляхом;

через постільну білизну, предмети побуту, іграшки;

повітряно - крапельним шляхом (у тому числі при чханні і кашлі);

при купанні у воді;

через ручки дверей і кранів, унітази;

через гроші;

через спортивні снаряди;

при укусах комах або тварин.

Встановлено три основні шляхи інфікування ВІЛ, а саме:

Статевим шляхом - при гомосексуальних чи гетеросексуальних статевих контактах (під час анального, вагінального та орального сексу).

Парентерально (ін'єкційно, через кров та інші біологічні рідини) - після переливання інфікованої цільної крові або її компонентів; нестатеве зараження через пошкоджені шкіру і слизисті оболонки людей, що контактують з кров'ю або деякими секретами (слизом з піхви, грудним молоком, спермою, виділенням з ран, спинномозковою рідиною і ін.) хворих на ВІЛ - інфекцію; при використанні забруднених шприців, інструментарію; при пересадці інфікованих органів, кісткового мозку, штучної інсемінації інфікованою спермою.

Перинатальним шляхом від матері до дитини - вертикальний шлях (внутрішньоутробно через плаценту від ВІЛ - інфікованої матері; під час пологів - при контакті плоду з інфікованою кров'ю або секретами матері, або при заковтуванні плодом материнської крові або інших рідин) та горизонтальний (інфікування дитини при вигодовуванні грудьми або грудним молоком ВІЛ - інфікованої матері).

Годування грудьми подвоює ризик інфікування і частоту передачі ВІЛ новонародженій дитині. В молоці ВІЛ - інфікованої матері міститься величезна кількість вірусу та клітин, в яких продовжує розмножуватись вірус. Тому вірус може потрапити до дитини через мікротравми та тріщини в слизовій оболонці ротової порожнини дитини.

В усьому світі домінує статевий або сексуальний шлях передачі ВІЛ. Проте домінування того чи іншого шляху передачі інфекції може бути різним в різних регіонах світу і залежить, для кожної окремої країни, від соціальних, культурних, етнічних умов та укладу життя.

Враховуючи шляхи передачі, можна виділити уразливі до ВІЛ - інфікування контингенти населення: в залежності від їх поведінки (споживачі ін'єкційних наркотиків, чоловіки, що мають секс з чоловіками, працівники комерційного сексу), а також люди, що легко йдуть на статеві зв'язки з незнайомими партнерами; діти, народжені ВІЛ - інфікованими матерями; реципієнти крові та продуктів крові, які містять ВІЛ.

Вірогідність інфікування ВІЛ залежить від дози вірусу. Інфікуючою дозою для ВІЛ є 0,01 мл. крові. Важливо пам'ятати, що навіть великі концентрації вірусу не завжди призводять до зараження людини. Здорові, не ушкоджені шкіряні покрови та слизові оболонки є непроникними для ВІЛ. Проте будь-які рани, пошкодження, мацерації можуть стати відкритими "воротами" для проникнення ВІЛ до кровотоку і, відповідно, до чутливої клітини.

В кожному випадку є певна вірогідність передачі вірусу.

Вірогідність передачі ВІЛ при одноразовому контакті складає:

Внутрішньовенне введення наркотиків - майже 30 %

Незахищений вагінальний статевий акт - 0,1 %

Незахищений анальний статевий акт - 1,0 %

Переливання крові та її продуктів - 90 %

Від матері до дитини - від 30 до 45 % (при відсутності ППМД)

При отриманні медичної допомоги з ушкодженням шкіри та слизових оболонок - майже 0,3 %

Перші випадки ВІЛ-інфекції в Україні були зареєстровані в 1987 р., коли почалися дослідження населення на антитіла до ВІЛ. На кінець року було виявлено 6 ВІЛ-інфікованих громадян України і 75 іноземців, які, відповідно до чинного тоді законодавства, підлягали депортації. Щорічні числа зареєстрованих ВІЛ-інфікованих іноземних громадян до 1994 року мали чітку тенденцію до зниження, а громадян України коливалися від 6 до 40. Поширення ВІЛ до 1994 року (включно) можна характеризувати як повільне. Домінуючим шляхом передачі був статевий, переважно гетеросексуальний. Співвідношення виявлених ВІЛ-позитивних чоловіків і жінок було практично рівним. Усього за цей період зареєстровано 183 ВІЛ-інфікованих громадян України.[57, с. 10-19].

Наприкінці 1994 року були виявлені перші випадки ВІЛ-інфекції серед ін'єкційних споживачів наркотиків, які мешкали у м. Миколаєві. На початку 1995 р. було повідомлено про реєстрацію ВІЛ-позитивних споживачів наркотиків у м. Одесі. В подальшому кількість зареєстрованих ВІЛ-позитивних споживачів наркотиків стала збільшуватись в геометричні прогресії.

В епідемічний процес залучалися представники цієї уразливої групи з інших областей, і в 1997 р. не залишилося жодного регіону країни, де б не були зареєстровані випадки ВІЛ-інфекції [14, с. 22-25].

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я сьогодні у світі ВІЛ/СНІДом уражено 34 млн осіб, з яких приблизно третина не має доступу до антиретровірусного лікування. Понад 30 млн уже померли від СНІДу. Щоденно від захворювань, обумовлених СНІДом, помирає близько 5 тис. осіб. На кожну людину, яка розпочинає курс антиретровірусного лікування, припадає 5 нових інфікувань ВІЛ.

Загальна оціночна кількість інфікованих людей в Україні перевищує 375 000 осіб. З 2001 року щорічна кількість вперше зареєстрованих випадків ВІЛ-інфекції в країні зросла більш ніж в три рази.

За даними Українського центру профілактики та боротьби зі СНІДом, станом на 1.01.2012 року в Україні зареєстровано 202 787 випадків ВІЛ-інфекції, в тому числі 170 038 дорослих і 32 749 - дітей, народжених від ВІЛ-інфікованих матерів. Захворіли на СНІД 46 300 осіб (в т. ч. дорослих - 45171; дітей - 1129), 24 626 осіб померли від СНІДу (24 316 - дорослих; 310 - дітей).

Згідно з даними офіційної статистики в Україні у 2011 році кожного дня у 58 осіб встановлювався діагноз ВІЛ-інфекції, у 25 осіб - діагноз СНІД, а 8 осіб помирали від захворювань, зумовлених СНІДом.

Кількість померлих від захворювань, обумовлених СНІДом, у поточному році зросла на 19,5%. Зростання цього показника пов'язане із пізнім звертанням у заклади охорони здоров'я

Поширення ВІЛ-інфекції у регіонах України нерівномірне. Найбільше уражені регіони, розташовані на сході і півдні країни. Важливо відзначити, що саме схід і південь України лідирують за кількістю споживачів наркотиків, а також за рівнем захворюваності на гепатит В - хворобу, що має аналогічні з ВІЛ-інфекцією шляхи передачі. Найвищий рівень захворюваності відмічається в Одеській, Миколаївській, Донецькій, Дніпропетровській областях, м. Севастополі та Автономній Республіці Крим від 36 до 24 на 100 тис. населення. У цьому регіоні сконцентровано 72 % загальної кількості ВІЛ-інфікованих в Україні.

Як і в минулі роки, переважає парентеральний шлях передачі інфекції серед ін'єкційних споживачів наркотиків. Разом з тим, в деяких регіонах, зокрема в Донецькій, Дніпропетровській, Одеській областях та Автономній Республіці Крим, збільшується кількість випадків передачі ВІЛ гетеросексуальним шляхом.[12 , с. 16-19].

За даними Європейського Центру епідеміологічного моніторингу за СНІДом, рівень інфікування осіб, які побажали стати донорами, в Україні є найвищім у Європейському регіоні ВОЗ. Це є непрямим свідченням лідерства України за рівнем поширеності ВІЛ серед населення в цілому [13,с.23-37 ].

Таким чином, розповсюдження ВІЛ/СНІДу набуло глобального масштабу.

1.2 Сутність соціально-педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу

снід вірусний захворювання

Для обґрунтування сутності соціально-педагогічної профілактики ВІЛ-інфекції важливим є аналіз понять соціальна профілактика, що є провідною специфічною категорією соціальної педагогіки та соціальної роботи, та соціально-педагогічна профілактика, що на сьогодні ще недостатньо науково розроблене, є видом соціальної профілактики та становить специфічну категорією соціальної педагогіки.

Так, Т. Алєксєєнко визначає соціальну профілактику як систему, комплекс соціальних заходів, спрямованих на локалізацію, обмеження й попередження соціальних відхилень, негативних явищ у суспільстві [8, c. 377], О. Безпалько- як комплекс не лише соціальних, а й економічних, політичних, правових, медичних, психолого-педагогічних заходів, спрямованих на попередження, обмеження, локалізацію негативних явищ у соціальному середовищі [1,c. 35]. І. Звєрєва визначає соціальну профілактику як вид соціальної діяльності спеціально вповноважених органів держави, соціальних служб для молоді, об'єднань громадян та інших соціальних інституцій та вказує, що така діяльність «спрямована на здійснення системи заходівщодо попередження аморальної, протиправної, іншої неправомірної антисоціальної поведінки дітей і молоді, виявлення й запобігання будь-якого негативного впливу та його наслідків на їхнє життя й здоров'я, усунення причини й умов їхньої асоціальної поведінки» [2].

Отже, здійснивши відповідний аналіз, можемо стверджувати, що соціальна профілактика спрямована на попередження, обмеження та локалізацію саме негативних соціальних і особистісних (поведінкових) явищ та їхніх наслідків у соціальному середовищі та здійснюється за допомогою різних інструментів впливу соціального, юридичного, педагогічного, психологічного, економічного та іншого характеру фахівцями різних соціальних інституцій.

Відповідно до класифікації, підтриманої ВООЗ у 1990 р., профілактичні втручання поділяють на первинні, вторинні та третинні.

У контексті соціальної профілактики під первинною профілактикою найчастіше розуміють сукупність заходів, що мають інформаційно-пояснювальний характер, спрямованих на підвищення обізнаності з певних питань, формування цінності здоров'я та відповідних якостей особистості, а також навичок, що допоможуть їй відмовитися від певних стандартів поведінки та негативних звичок.

Вторинна профілактика передбачає обмеження поширення певних негативних явищ, що наявні в суспільстві чи в соціальній групі, попередження загострення таких явищ та їх наслідків, на запобігання поглибленню соціальної дезадаптації осіб, яким властива асоціальна чи небезпечна поведінка.

Третинна профілактика спрямована на адаптацію учасників подій до вже наявної в них проблеми, відновлення особистісного й соціального статусу людини, а також на попередження рецидивів асоціальної або небезпечної поведінки осіб, яким була властива така поведінка раніше [1; 7;].

Визначення поняття соціально-педагогічна профілактика вперше трапляється в Концепції превентивного виховання дітей та молоді (1998 р.), що розроблена Академією педагогічних наук України. Так, у Концепції зазначено, що «соціально-педагогічна профілактика (первинна профілактика) - вид превентивної роботи, спрямований на здійснення освітньо-профілактичних заходів та інших педагогічних моделей впливу на особистість з метою попередження різних видів небезпечної поведінки на ранніх стадіях відхилень. Вона ґрунтується на позитивній педагогічній діяльності, мета якої - своєчасне виявлення та виправлення несприятливих інформаційних, педагогічних, психологічних, організаційних та інших факторів, що зумовлюють відхилення у психологічному та соціальному розвитку дітей і молоді, у їхній поведінці, стані здоров'я» [3].

У цьому контексті соціально-педагогічну профілактику розглянуто як різновид профілактики, а саме як первинну профілактику, що, на нашу думку, на сьогодні не повною мірою відповідає реаліям, які склалися в соціально - педагогічній діяльності, не вказує на здійснення запобіжної діяльності на ранніх стадіях розвитку вже наявних соціальних та поведінкових відхилень, а також не окреслює спектр дій щодо попередження виникнення рецидивів.

Питання реалізації саме соціально-педагогічної профілактики негативних соціальних явищ у дитячому та молодіжному оточенні у на поч. ХХІ ст. активно досліджували вітчизняні та зарубіжні вчені. У результаті аналізу праць науковців, стає очевидною відсутність єдності в розумінні ними сутності соціально-педагогічної профілактики. Деякі вчені (Г. Золотова, В. Ролінський, Н. Сергєєва) розглядають соціально-педагогічну профілактику насамперед як діяльність,спрямовану на попередження розвитку негативних явищй усунення причин та умов, що сприяють їх розвиткові. Інші науковці (І. Трубавіна, С. Терницька,Л. Ковальчук) зазначають, що соціально-педагогічна профілактика також має на меті не лише попередження явища, а й мінімізацію його наслідків та усунення причин і умов рецидиву. С.Терницька також акцентує на важливості не лише створення безпечного середовища у процесі здійснення профілактичних втручань, а й на формуванні в особистості відповідних якостей, що б дозволили їй задовольняти свої потреби безпечним шляхом [12].

При цьому науковці не наголошують на відмінностях соціально-педагогічної профілактики від соціальної профілактики, не акцентують увагу на основних механізмах реалізації соціально-педагогічної профілактики.

На нашу думку, для адекватного визначення поняття соціально-педагогічна профілактика доцільно зупинитися на визначенні поняття соціально-педагогічна діяльність, що для аналізованої нами дефініції є родовим.

Так , професор І. Звєрєва зазначає, що поняття «соціально-педагогічна діяльність» застосовують тоді, коли мова йде про «педагогічну діяльність за умови дефіцитів, які відбиваються на способі життя дитини, дорослого, їхній поведінці» [2]. Російська дослідниця В. Бочарова, характеризуючи соціально-педагогічну діяльність, зазначає, що педагогічний її складник забезпечує педагогічну місію в системі соціальних стосунків, компетентну підтримку у вирішенні різних життєвих ситуацій, які виникають у процесі орослішання людини, розширюючи сферу її соціальних стосунків, своєчасно виправляючи різні відхилення в розвитку, поведінці індивіда, надаючи езпеку. Соціально-педагогічна діяльність, таким чином, є соціальною за воєю суттю та педагогічною за технологічним і методичним її забезпеченням [1, c. 49].

Український науковецьО. Безпалько під соціально-педагогічною діяльністю розуміє різновид професійної діяльності, яка спрямована на створення сприятливих умов соціалізації, усебічного розвитку особистості, задоволення її соціокультурних потреб або відновлення соціально схвалених способів життєдіяльності людини. При цьому дослідниця вважає здійснення соціальної рофілактики одним з напрямів соціально-педагогічної діяльності [7, c. 265].

Відповідно, можна дати таке визначення поняттю соціально - педагогічна профілактика - це напрям соціально-педагогічної діяльності, що передбачає: попередження порушень процесу соціалізації та всебічного розвитку особистості в соціумі шляхом усунення причин та умов, що можуть впливати на ризик їх виникнення; активізацію просоціальної та здоров'язберігючої діяльності особистості шляхом формування в неї необхідних якостей та потреб; здійснення комплексу соціально-педагогічних заходів щодо мінімізації наслідків порушень процесу соціалізації та ресоціалізації тих осіб, які вже відчули на собі їхню негативну дію.

Тепер розглянемо наявні підходи до визначення поняття соціальна профілактика ВІЛ-інфекції.

У нашій країні профілактику ВІЛ-інфекції тривалий час у розвитку епідемії (80-ті рр. ХХ ст.) розглядали лише як медичну проблему, у контексті медичної профілактики, вона передбачала ряд медичних протиепідеміологічних заходів.

Однак ще з кінця 80-х рр. стало зрозуміло, що лише за допомогою медичних заходів та програм на розвиток епідемії вплинути неможливо, адже ВІЛ-інфекція є наслідком переважно конкретних моделей ризикованої поведінки, що продукує сама людина. Отже, маючи біологічну етіологію, ВІЛ-інфекція має передусім соціальні механізми поширення, а відповідно й попередження інфікування повинно охоплювати значноширший, за медичні, спектр заходів.

З початку 90-х рр. ХХ ст. в Україні профілактика ВІЛ-інфекції вже передбачала комплекс заходів різного характеру, які реалізувались у соціумі, що дає підстави виокремлювати таку діяльність як один із напрямів соціальної профілактики.

Проаналізувавши кілька найпоширеніших на сьогодні визначень профілактики ВІЛ-інфекції В. Сановської, М. Микитюк [10, c. 31], Т. Цюман,

І. Звєрєвої [11, c. 84], О. Пурик [4, c. 688], О. Безпалько [6, c. 16 - 17] та враховуючи зазначені вище визначення соціальної профілактики, можемо дати таке визначення поняттю соціальна профілактика ВІЛ-інфекції - це діяльність, що передбачає реалізацію комплексних програм та заходів медичного, психологічного, соціально-педагогічного, правового характеру, спрямованих на виявлення та усунення причин, що сприяють поширенню ВІЛ-інфекції, зміну поведінки людей або життєвих умов для зниження чинників уразливості та ризику інфікування, а також покращення життя людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом.

1.3 Види соціально-педагогічної профілактики ВІЛ/СНІДу

Основною метою соціально-педагогічної профілактики ВІЛ-інфекції є формування безпечної щодо інфікування ВІЛ поведінки. А основним результатом- сформованість достатнього рівня безпечної щодо інфікування ВІЛ-поведінки.

Соціально-педагогічна профілактика ВІЛ-інфекції передбачає здійснення трьох видів профілактичних втручань, відповідно, поділяється на первинну, вторинну та третинну профілактику.

Детальніше зупинимося на характеристиках завдань кожного з видів профілактики.

Ґрунтуючись на загальних теоретичних засадах реалізації профілактики ВІЛ серед підлітків та молоді, а також з огляду на визначену мету первинної соціально-педагогічної профілактики ВІЛ можна стверджувати, що для її реалізації можуть висуватися такі завдання:

Виявлення та усунення причин та умов, що сприяють уразливості населення до інфікування насамперед на особистісному рівні, що передбачає як результат формування безпечної щодо інфікування ВІЛ-поведінки:

- покращення поінформованості населення щодо загальних питань здоров'я та здорового способу життя;

- підвищення рівня обізнаності безпосередньо щодо проблем, пов'язаних з основними шляхами інфікування ВІЛ (тобто це - статеві стосунки; будь-які контакти з кров'ю, зокрема - вживання психоактивних речовин ін'єкційнимшляхом);

- формування цінності здоров'я та здорового способу життя;

- мотивування до збереження та зміцнення здоров'я, до використання безпечних поведінкових практик;

- формування життєвої перспективи та вмінь прогнозування власної поведінки з оцінкою її наслідків та впливу на побудовані життєві стратегії;

- формування гідної, відповідальної поведінки;

- гармонізація почуттів та відповідного поведінкового їхнього вираження шляхом формування навичок рефлексії, адекватного від реагування емоцій, самоконтролю тощо.

Вторинна соціально-педагогічна профілактика передбачає зміну ризикованихформ поведінки таформування безпечної щодо інфікування ВІЛ-поведінки.

Однією з провідних стратегій, що використовують у роботі з тими, хто практикує ризиковану щодо інфікування ВІЛ-поведінку, і наразі неготовий від неї відмовитися, є стратегія нормалізації, що передбачає зменшення шкоди, яку завдають особистості та соціуму ризиковані поведінкові практики, та зниження ризику інфікування ВІЛ.

Окрім дистрибюції, тобто поширення презервативів, дезінфікантів, упровадження програм обміну голок та шприців, що перебуває у сфері соціальної профілактики та може використовуватися лише в роботі з повнолітніми, ця стратегія також передбачає завдання, які безпосередньо перебувають у межах соціально-педагогічної профілактики:

- навчання людей, які практикують ризиковану поведінку, адекватному використанню різноманітних засобів для зменшення шкоди здоров'ю від поведінкових практик та, відповідно, зменшення ризику інфікування ВІЛ, що передбачає:

1) підвищення рівня поінформованості щодо таких засобів та їхніх можливостей;

2) відпрацювання навичок використання різноманітних засобів зменшення шкоди (наприклад, презервативу);

3) формування вмінь та навичок самоконтролю та використання заходів зменшення ризику інфікування навіть у критичних ситуаціях;

- мотивування людей до зміни ризикованої поведінки та супроводження цього процесу, що є надзвичайно важливим нашляху здійснення людиною будь-яких поведінкових змін.

Так, Дж. Прочаска та К. ДіКлементе (J. Prochaska, C. DiClemente [13]) розробили модель поетапних поведінкових змін, яка ґрунтується на тому, що зміна поведінки має бути усвідомленою та добровільною, а процес зміни є в кожного індивідуальним та тривалим і має етапи, на кожному з яких фахівцем, який супроводжує цей процес, має бути застосована відповідна техніка. Важливо, що профілактичні дії мають бути спрямовані не лише на зміну ризикованої поведінки на індивідуальному рівні, а й на обставини, що таку поведінку можуть спричиняти [11, с. 84].

Третинна соціально-педагогічна профілактика ВІЛ-інфікування також, крім програм та заходів медико-соціальної спрямованості, передбачає ряд завдань, що теж перебувають у межах соціально-педагогічної профілактики ВІЛ, зокрема:

- формування прихильності до вживання антиретровірусної терапії;

- мотивування до зміни способу життя, ризикованої поведінки та супроводження цього процесу, оскільки очевидно, що з отриманням ВІЛ-позитивного статусу людина автоматично не змінює своєї моделі поведінки;

- сприяння створенню та функціонуванню груп взаємодопомоги та підтримки для людей які живуть з ВІЛ/СНІДом.

Важливо, щоб усі профілактичні втручання були здійснені на основі дружнього підходу, рекомендованого ще в 2002 р. Дитячим Фондом ООН (ЮНІСЕФ).

Такий підхід передусім передбачає доступність будь-яких необхідних для людей послуг, інформації тощо, добровільність участі у профілактичних програмах, доброзичливість до людей, учасників профілактичних програм, розуміння і прийняття вікових та соціально-психологічних особливостей цільової групи, терпимість до їхніх суджень та поведінкових виявів, кон-

фіденційність та анонімність в одержанні тих чи тих послуг у рамках профілактичної програми, участь молоді в плануванні та розробленні профілактичних програм та заходів, а також під час їх моніторингу та оцінки ефективності [5, с. 32 - 37].

Крім того, стандарти надання послуг, дружніх до підлітків, передбачають:

- забезпечення профілактичної роботи кваліфікованими та вмотивованими до реалізації профілактичної програми кадрами, які проходять систематичну підготовку на основі дружнього до підлітків підходу;

- відповідність внутрішньої політики установи, де реалізується профілактична програма, принципам дружнього до підлітків підходу.

Висновки до І розділу

Аналіз опрацьованої літератури дає можливість стверджувати, що потреба у протидії епідемії ВІЛ/СНІД в Україні зростає з кожним роком. Дані, які свідчать про розвиток глобальної пандемії ВІЛ-інфекції вражають. Чисельність ВІЛ-інфікованих в Україні на сьогодні вже становить близько 190 тис. осіб.

ВІЛ/СНІД є реальною загрозою для здоров'я кожного, але найбільшу небезпеку вона становить для молодого покоління.

Відповідно до визначення Всесвітньої Організації з охорони здоров'я ВІЛ/ СНІД - це вірусна хвороба, що перешкоджає боротьбі організму проти інфекцій і ракових захворювань. Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) відноситься до сімейства ретровірусів, тобто (повільних вірусів).

Практично ВІЛ передається при:

статевих контактах,

при переливанні крові та її препаратів, ін'єкціях й інших втручаннях,

від інфікованої матері до плода під час вагітності (при порушеннях плаценти), проходження дитини по родових шляхах і при грудному вигодовуванні.

В поті , слині та сльозі його присутність незначна , і тому з ними вірус не передається .Отже, ані кашель , ані чхання ВІЛ-інфікованої людини не загрожує іншим бути зараженими ВІЛ , користування спільним посудом, лазнею, туалетами або ваннами , роздягальнями та спортивними залами також безпечно. Без страху заразитися , можна ручкатися. обійматися, штовхатися і торкатися один одного.

Епідемія ВІЛ\СНІДу проникла у всі без виключення закутки нашої країни і торкнулася великої кількості населення .В деяких окремих регіонах , її нищівна хода лише починається , в інших , таких як Донецька ; Миколаївська; Дніпропетровська області , АРК , м. Сімферополь руйнує все те , що було набуто протягом десятиліть.Ця катастрофа призначена для людського суспільства.Це глобальний кризиз , який потребує глобальних дій.

Проаналізувавши кілька найпоширеніших визначень профілактики ВІЛ-інфекції було дане таке таке визначення поняттю соціальна профілактика ВІЛ-інфекції - це діяльність, що передбачає реалізацію комплексних програм та заходів медичного, психологічного, соціально-педагогічного, правового характеру, спрямованих на виявлення та усунення причин, що сприяють поширенню ВІЛ-інфекції, зміну поведінки людей або життєвих умов для зниження чинників уразливості та ризику інфікування, а також покращення життя людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом.

Також обґрунтовано сутність соціально-педагогічної профілактики ВІЛ-інфекції та розкрито її мету; визначено, що в межах соціально-педагогічної профілактики ВІЛ-інфекції має бути передбачена реалізація завдань усіх трьох видів профілактичного втручання.

Профілактичні втручання мають відповідати поширеним у всьому світі та запроваджуваним в Україні принципам дружнього підходу до підлітків та здійснюватися мультидисциплінарною командою фахівців на основі міжвідомчого партнерства, що забезпечуватиме їхню ефективність.

Размещено на Allbest.ru