Клінічна та біологічна смерть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Клінічна та біологічна смерть

смерть кровообіг клінічний

Як це не парадоксально звучить, між життям і смертю немає настільки чіткого переходу, як це іноді уявляється. Що може служити критерієм приходу смерті?

Основною ознакою смерті в останні століття служила відсутність дихання. Вважалося, що досить потримати дзеркальце біля губ, щоб переконатися у смерті - відсутність запотівання доводила припинення дихання. Іноді лікар поміщав пір'їнку перед носом або ротом людини, щоб визначити невідчутний рух повітря, що виникає при диханні. В інших випадках на груди померлому ставили склянку, наповнену водою, - при дихальних рухах вода розливалася.

Але ще в минулому столітті надійність цих проб була спростована. Вправи йогів дозволяють призупинити подих, не втрачаючи життя, що дає їм можливість протягом тривалого часу обходитися без повітря - закопаними в землю, в герметичних ящиках, під водою. Хрестоматійним став приклад полковника Тоунсенда, довільно зупинившого подих перед консиліумом лондонських лікарів. Оглянувши його і склавши свідоцтво про смерть, вони розійшлися по домівках, а на наступний день він повторив перед ними той же експеримент.

Іншими ознаками смерті вважалися припинення кровообігу (зникнення пульсу) та зупинення діяльності серця. Для доказу припинення кровообігу у померлого стягували палець ниткою , якщо колір пальця змінювався (синів або бліднув), це означало , що кровообіг не припинився і людина вважалася живою. У 1918 році французьким законодавством було прийнято положення , згідно з яким для підтвердження смерті необхідно було розсікти скальпелем скроневу або променеву артерію. Якщо після цього не наступала кровотеча , людину визнавали померлою. Законом передбачалося також внутрішньовенне введення флюоресцентного розчину: якщо людина була жива, то через півгодини слизові оболонки очей набували зеленувато -жовтого кольору.

Однак і ці критерії смерті спростовуються фактами довільної зупинки серця індійськими йогами . Французький кардіолог Ліал Ватсон в Делі проводив досліди з факіром, серце якого згідно з показаннями точних приладів не функціонувало протягом 12-ти хвилин. Техніка цієї вправи носить назву "вальсальва ". Пульс також може бути відсутнім у випадках алкогольної коми або тривалого охолодження. Слід зауважити, що з розвитком методів аускультації серця і електрокардіографії діагностика смерті стала відносно безпомилковою.

Отже припинення трьох ознак життя (роботи серця, дихання і кровообігу) довгий час вважалося смертю. Але розвиток реаніматології з другої половини XX століття змусило остаточно переоцінити ці явища. Сьогодні серце може працювати за допомогою електростимулятора, легені можуть дихати завдяки рухів механічного респіратора, циркуляцію крові можна здійснювати через апарат штучного кровообігу. Таким чином, старе визначення смерті втратило силу. За ним залишилася назва "клінічна смерть", тобто такий стан, який може бути зворотнім завдяки зусиллям лікарів по відновленню дихання, серцебиття, кровообігу.

В арсеналі сучасної медицини зараз налічуються десятки прийомів з виведення людини зі стану клінічної смерті. Щодня реаніматологи повертають до життя тисячі людей, чий стан раніше розцінювалося б як смерть.

Крім смерті клінічної існує і смерть біологічна - необоротний стан організму, який супроводжується трупними явищами. Вважається, що людина мертва, якщо її мозок не функціонує, а мозкові клітини не випромінюють хвиль, що фіксуються енцефалографом. Але може статися і так, що в результаті дії реанімаційної бригади вдалося відновити діяльність серця, знову налагодити кровообіг, за допомогою апарату штучної вентиляції легенів підтримувати дихальну функцію, але мозок при цьому загинув, причому загинув незворотньо. Як тоді розцінювати стан людини? Жива вона чи мертва? З точки зору старого визначення смерті - жива, так як у неї б'ється серце, кров циркулює по судинах, підтримується постійна температура тіла. З точки зору нового, сучасного визначення, трактується настання смерті як смерть мозку - така людина мертва . Це нове визначення смерті - не зовсім медичне і не зовсім біологічне. Воно не традиційно медичне, тому що окремі життєві функції зберігаються і деякі органи продовжують жити. Не повністю біологічне, тому що обмін речовин в клітинах не припиняється. Воно скоріш з області метафізики: смерть людини відрізняється від смерті всіх інших живих істот. Якщо людина існує тільки біологічно і позбавлена свідомості, то вона вважається померлою, бо вона мертва як особистість.

У результаті загибелі мозку незворотньо зникають всі його функції, включаючи навіть самостійне дихання. Діяльність серця підтримується тепер тільки завдяки штучній вентиляції легенів. Варто тільки відключити апарат штучного дихання і серце зупиниться - настане біологічна смерть. Незворотньому ураженню головного мозку було дано назву - смерть мозку. Отримало визнання існування двох механізмів розвитку біологічної смерті людини: звичайного, з первинним припиненням серцевої діяльності та дихання протягом терміну, що виключає можливість відновлення мозку і нового, що визначається смертю мозку. реанімація серце агонія

При тривалому процесі вмирання відмічаються наступні етапи:

Передагонія. Фізіологічні механізми життєдіяльності організму знаходяться в стані декомпенсації: центральна нервова система пригнічена, можливий коматозний стан; діяльність серця ослаблена, пульс нитковидний, артеріальний тиск нижчий критичного (70 мм. рт. ст.); функції зовнішнього дихання та паренхіматозних органів порушені. Передагонія триває від кількох годин до декількох днів. За цей час стан хворого ще більш погіршується й закінчується термінальною паузою. Хворий втрачає притомність, артеріальний тиск та пульс не визначаються; зупиняється дихання, рефлекси відсутні.

Термінальна пауза триває до хвилини.

Агонія. Внаслідок виснаження центрів життєдіяльності вищого порядку виходять з-під контролю (активізуються) бульбарні центри та ретикулярна формація. У хворого відновлюється м'язовий тонус та рефлекси, з'являється зовнішнє дихання (безладне, за участю допоміжної мускулатури). Над магістральними артеріями пальпується пульс, може відновлюватись тонус судин - систолічний артеріальний тиск зростає до 50 - 70 мм.рт.ст. Однак в цей час метаболічні порушення у клітинах організму стають незворотніми. Швидко згоряють останні запаси енергії, акумульовані в макроергічних зв'язках, і через 20 - 40 секунд настає клінічна смерть.

Основні ознаки клінічної смерті:

- відсутність пульсації над магістральними артеріями (сонною та стегновою),

- стійке розширення зіниць з відсутністю фотореакції,

- відсутність самостійного дихання.

Допоміжні ознаки:

- зміна забарвлення шкіри (мертвотно-сіра чи синюшна),

- відсутність притомності,

- відсутність рефлексів та втрата м'язового тонусу.

Клінічна смерть - це такий стан організму, який виникає на протязі декількох хвилин від 3 до 5 хвилин після зупинки дихання та кровообігу, коли зникають всі зовнішні прояви життєдіяльності, але в найбільш чутливих до гіпоксії органах та тканина незворотних змін ще не відбулося. Клінічна смерть - повторна фаза помирання. У цьому стані зовнішніх ознак смерті організму (відсутність серцевих скорочень, самостійного дихання, рефлексів на зовнішні дії) зберігається потенційна можливість відновлення його життєвих функцій за допомогою методики реанімації. При клінічній смерті на ЕКГ реєструється повне зникнення комплексів або фіблярної осциляції, поступово зменшуваної частоти амплітуди, моно- або біполярні комплекти з відсутністю диференційовки між початковою та кінцевою частинами.

В клінічній практиці при раптовій смерті в умовах нормальної температури тривалість стану клінічної смерті триває 3-5 хвилин. Тривалість клінічної смерті визначає відрізок часу від зупинки серця до відновлення його діяльності, хоча в цей період проводились реанімаційні дії, які підтримували кровообіг в організмі. Якщо ці дії були початі своєчасно і були своєчасними і ефективними, про що судять відновлення пульсу на сонних артерія. За срок клінічної смерті потрібно рахувати за час між зупинкою кровообігу і початком реанімації.

Згідно теперішнім даним повне відновлення функції організму, в тому числі вищої нервової діяльності, можливо і при більш тривалих сроках клінічної смерті, при у мовах ряду дій, здійснюваних одночасно і також деякий час після основних мір.

Дії при ознаках клінічної смерті:

1. Діагностика клінічної смерті - стану.

2. Забезпечити прохідність верхніх дихальних шляхів.

3. Укласти хворого на тверду горизонтальну поверхню, під шию покласти валик і максимально закинути голову; висунути вперед нижню щелепу, очистити носоглотку й рот за допомогою відсмоктувача або пальцем обмотаним бинтом чи носовою хустинкою.

4. Проведення штучного дихання за методом рот в рот до носа. Один реаніматор на 2-3 вдохи 10-15 серцевих компресій. Якщо два реаніматори то 1 вдох - 5 компресій.

5. Відновити кровообіг: Штучну вентиляцію легень поєднюють із непрямим масажем серця.

Через кожні 2 хвилини проводимої реанімації робимо перерву на декілька секунд для перевірки ефективності реанімації. Якщо на протязі 30-40 хвилин ознаки клінічної смерті зберігаються серцево-легеневу реанімацію припиняємо.

Важливим фактором, що впливає на тривалість клінічної смерті є температура оточуючого середовища. При раптовій зупинці серця клінічна смерть в умовах нормотермії триває до 5 хвилин, при мінусових температурах - до 10 і більше хвилин. Тривалий період вмирання значно погіршує ефективність реанімації. Біологічна смерть виникає тоді, коли внаслідок незворотніх змін в організмі, та насамперед, в ЦНС, повернення до життя неможливе.

Комплекс невідкладних заходів, що здійснюють хворим в стані клінічної смерті та направлений на відновлення життєдіяльності організму і попередження незворотніх порушень його органів та систем, називається реанімацією. Людина, що здійснює оживлення потерпілого, зветься реаніматором.

- Повернути хворого до повноцінного життя можна лише при кваліфікованому та послідовному проведенні комплексу реанімаційних заходів.

Основні принципи оживлення хворих в термінальних станах

При наданні невідкладної допомоги хворим в термінальних станах слід направити усі свої зусилля на штучну заміну та стимуляцію згасаючих функцій організму. Існує декілька заходів, які направлені на досягнення вищевказаної мети:

1. Внутрішньоартеріальне накачування крові. Перевагою цього методу є швидший початок кровопостачання серцевого м'яза. В одну із артерій великого калібру (плечева, сонна, бедрова) вводать канюлю або голку і подають кров під тиском у 160-180 мм.рт.ст. (при передагональному стані) та 200-220 мм.рт.ст. (при агонії, клінічній смерті). Високою ефективністю також відзначається перекачування крові з норадреналіном (200-250 мл. крові на 0,5-1,0 мл. розчину норадреналіну 1:1000). Серцева діяльність як правило відновлюється після переливання внутрішньоартеріально 250-500 мл. крові.

2. Масаж серця. Використовується в комплексі із інтенсивною інфузійною терапією та ШВЛ (штучною вентиляцією легень). Розрізняють непрямий (закритий) та прямий (відкритий) масажі серця. Ефективність масажу серця визначається підйомом систолічного артеріального тиску до 70-80 мм.рт.ст.. Крім того сприятливий результат цієї процедури може залежати і від терміну, коли розпочали робити масаж серця.

3. Дефібриляція серця. Переважно використовується електрична дефібриляція, коли фібриляція, що виникла на фоні гіпоксії усувається за допомогою одинарного елекричного імпульсу. Для боротьби з фібриляцією також використовують хімічні засоби: 5% розчин хлориду калію, новокаїну (5-10 мл. 1% розчину). Внаслідок пригнгічуючого впливу хлориду калію необхідно ввести його антагоніст - хлорид кальцію (0,25 мл./кг. 10% розчину)

4. Штучна вентиляція легень. Проводити ШВЛ необхідно негайно при появі признаків кисневого голодування організму. Найбільш ефективна ШВЛ яка виконується за допомогою спеціальних апаратів. При відсутності їх використовуються методе “рот в рот” або “рот в ніс”. Перед початком ШВЛ не6хідно провірити прохідність верхніх дихальних шляхів, а при наявності в них слизу чи крові - відсмоктати їх. ШВЛ проводиться через маску, інтубаційну або трахеотомічну трубку.

Перша стадія серцево-легенево-мозкової реанімації - надання першої медичної допомоги (елементарна підтрімка життєдіяльності). Вона проводиться реаніматором (підготовленою людиною, не обов'язково медичним працівником). Після констатації клінічної смерті (на що слід затрачати не більше 7 - 8 секунд) негайно проводять підготовчі заходи: потерпілого вкладають горілиць на тверду основу, бажано з опущеною верхньою частиною тулуба. Не задіяний у реанімації рятівник підіймає ноги потерпілого на 50 - 60 см доверху для відтоку від них крові та збільшенння кровонаповнення серця.

Перший етап реанімації - забезпечення прохідності дихальних шляхів. Реаніматор здійснює потрійний засіб (за П. Сафаром):

а) відкриває рот потерпілому та пальцем, огорнутим хустинкою (марлевою салфеткою на затискачі) звільняє його від наявних стороніх тіл та рідин (блювотних мас, харкотиння, водоростей, вставних щелеп, згустків крові тощо),

б) відхиляє голову максимально дозаду, підклавши під шию імпровізований валик (напр., власне передпліччя). При цьому в більшості потерпілих верхні дихальні шляхи вивільняються від язика та його кореня, стаючи прохід-ними,

в) виводить нижню щелепу допереду. Прохідність верхніх дихальних шляхів відновлюється у решти випадків.

Другий етап реанімації - проведення штучної вентиляції легень “рот до рота”. Накривши потерпілому рот бинтом (носовою хустинкою), реаніматор щільно охоплює губами його рот та здійснює форсований видих. Обов'язкова умова - відхилена дозаду голова потерпілого, його ніздрі затиснуті великим та вказівним пальцями (щоб повітря не верталось назад), об'єм видиху для дорослих повинен становити 800 - 1000 мл. Під час вдування повітря реаніматор краєм ока слідкує за рухами грудної клітки потерпілого. При правильному проведенні вентиляції відбувається її безшумна екскурсія. Здійснивши 3 - 5 видихів, рятівник проводить наступний етап реанімації.

Третій етап реанімації - закритий масаж серця. Знаходячись збоку від потерпілого, реаніматор кладе китицю однієї руки на нижню третину грудини, строго посередині, так, щоб пальці були підняті вверх та розміщувались паралельно до ребер. Зверху він накладає китицю другої руки і, ритмічно натискуючи, зміщує грудину в сагітальному напрямку на глибину 3 - 5 см. Частота натискувань - 60 у хвилину. Обов'язкова умова: при натискуванні пальці китиці слід підняти вверх для попередження перелому ребер, руки випрямити у ліктьових суглобах. Масаж серця, таким чином, здійснюється масою тулуба реаніматора. В подальшому він проводить почергово вдування повітря та натискування на грудину у співвідношенні 1 : 4.

Ознаки правильного проведення реанімаційних заходів: звуження зіниць, нормалізація забарвлення шкіри, відчуття під пальцями артеріальної пульсації, синхронної з масажем; іноді навіть визначається артеріальний тиск. У деяких випадках може відновитись серцева діяльність.

Ці міроприємства слід проводити до прибуття спеціалізованої лікарської бригади.

Друга стадія реанімації серцево-легенево-мозкової реанімації - надання спеціалізованої медичної допомоги (подальша підтримка життєдіяльності). Проводиться із застосуванням контрольно-діагностичної, лікувальної апаратури та медикаментозних середників, лікарями - професіоналами. Реанімаційна бригада забезпечує вже більш ефективну штучну вентиляцію легень - ручним портативним чи стаціонарним апаратом ШВЛ через маску, повітрепровід чи інтубаційну трубку повітряно-кисневою сумішшю. Під контролем ларінгоскопа портативним чи електричним відсмоктувачем більш ефективно очищують дихальні шляхи. При наявності спеціального масажера можна здійснювати закритий масаж серця апаратним способом.

На цій стадії почергово проводяться такі етапи реанімації.

Перший етап - оцінка виду зупинки кровообігу. Для адекватної медикаментозної терапії потрібно діагностувати функціональний стан серця потерпілого. Для цього хворому підключають електрокардіограф (кардіоскоп) у другому відведенні та реєструють криву.

Існують такі види зупинки кровообігу: асистолія, фібриляція, “неефективне серце”.

При асистолії на ЕКГ реєструється пряма лінія.

Фібриляція шлуночків проявляється частим хаотичним скороченням окремих волокон міокарда високо-, середньо- та дрібнохвилевої амплітуди.

“Неефективне серце” (наявність на ЕКГ шлуночкового комплекса з відсутністю насосної функції серця) без відповідної корекції швидко переходить у фібриляцію, яка, в міру зниження енергетичних субстратів міокарда, закінчується асистолією.

Другий етап - медикаментозна терапія. При всіх видах зупинки кровообігу застосовують розчини адреналіну гідрохлориду (по 0,5 мл 0,1 % розчину), атропіну сульфату (по 0,5 мл 0,1 % розчину), натрію гідрокарбанату (по 0,2 мл 4 % розчину на 1 кг маси тіла за хвилину). При наявності високохвилевої фібриляції застосовують розчин лідокаїну (по 0,5 мг на 1 кг маси тіла на введення). При “неефективному серці”, зумовленому різким зменшенням об'єму циркулюючої крові, для забезпечення насосної функції струминно внутрішньовенно чи внутрішньоартеріально вливають гемодинамічні середники (рефортан, стабізол, поліглюкін, реополіглюкін), кристалоїди, глюкокортикоїди; при масивних крововтратах - консервовану кров та її компоненти.

При зупинці серця, зумовленій гіперкаліємією чи гіпокальціємією (гостра та хронічна ниркова недостатність, гемоліз еритроцитів, масивне руйнування тканин, гіпопаратіреоз) слід застосовувати довенно кальцію хлорид (по 5 - 10 мл 10 % розчину).

Медикаментозні середники вводять внутрішньовенно, внутрішньосерцево, в просвіт трахеї, через канюльовану артерію. Методика внутрішньосерцевого введення: тонкою, довгою (7 - 10 см) голкою, приєднаною до шприца, наповненого розчинами медикаментів, проколюють грудну клітку в 4-му міжребер'ї, по верхньому краю ребра, на 1,5 см зліва від грудини. Просовуючи голку в сагітальному напрямку , дещо досередини, одночасно відтягують поршень шприца. На глибині 4 - 5 см відчуваеться утруднення при проходженні голки (стінка правого шлуночка), після чого у шприц поступає цівка крові - ознака наявності кінчика голки у просвіті шлуночка. Сюди негайно впорскують середники (внутрішньосерцево можна вводити лише розчини адреналіну, атропіну та лідокаїну) і продовжують проводити закритий масаж серця.

У зв'язку з великою кількістю ускладнень внутрішньосерцеве введення ліків застосовують дедалі рідше. Значно менше ускладнень, простіше технічно та досить ефективно вводити середники внутрішньотрахеально. При цім голкою для внутрішньом'язових ін'єкцій проколюють перстне-щитовидну зв'язку чи проміжок між кільцями трахеї та впорскують розчини адреналіну, атропіну чи лідокаїну. Ці лікарства можна вводити і крізь інтубаційну трубку. При проведенні вентиляції легень в цей час лікарські середники проникають крізь альвеоли, а через 30 - 40 секунд вони поступають у просвіт вінцевих судин, здійснюючи свій вплив на міокард.

Заслуговує уваги і внутрішньоартеріальний шлях інфузій у хворих зі значною втратою об'єму циркулюючої крові (наприклад, при геморагічному шоці та “неефективному серці”). Струминне вливання крові та інших середників у катетеризовану артерію (наприклад, променеву) часто є найефективнішим міроприємчтвом для відновлення гемодинаміки.

Третій етап - електрична дефібриляція серця. Проводять тільки хворим із фібриляцією шлуночків. Методика: хворого ізолюють від металевих частин ліжка, відключають контрольно-діагностичну апаратуру, заземлюють дефібрилятор. Біля нього залишається лише один реаніматор. Змастивши електроди дефібрилятора спеціальною пастою чи накривши їх серветками, змоченими фізіологічним розчином, прикладає їх до грудної клітки в ділянці другого міжребер'я справа та верхівки серця (інший варіант - під ліву лопатку та на верхівку серця). Його помічник по команді заряджає дефібрилятор (клавіша “заряд”) до рівня 3 - 3,5 кВ (200 Дж). Реаніматор притискає електроди до грудної клітки пацієнта і командує: “дефібриляція”. Помічник натискає відповідну клавішу, між електродами виникає розряд, що проявляється енергійним скороченням поперечно-посмугованих м'язів (хворого “підкидає”). Після цього для зняття залишкового заряду пімічник натискує третю клавішу. Негайно ж продовжують масажувати серце; підключивши кардіомонітор або апарат ЕКГ, оцінюють ефективність виконаної дефібриляції. В разі необхідності дефібриляцію повторюють, щоразу підвищуючи напругу на 0,5 кВ. Такі міроприємства можна здійснювати до 10 і більше разів, послідовно підвищуючи напругу та не припиняючи ШВЛ, закритого масажу серця і введення лікарських середників.

В умовах операційної іноді ефективніше проводити відкритий масаж серця. Показання: зупинка серця під час оперативного втручання на органах грудної клітки та верхнього поверху живота; тампонада серця; двобічний пневмоторакс; множинні вікончасті переломи ребер; вроджені та набуті деформації грудної клітки, які уневможливлюють проведення ефективного закритого масажу. Відкритий масаж здійснюють трансторакальним чи піддіафрагмальним доступом, без розкриття чи з розкриттям серцевої сорочки. Обов'язкова умова: пальці однієї чи обох рук при стисканні шлуночків розташовуються вздовж судинного пучка.

Третя стадія реанімації серцево-легенево-мозкової реанімації. Лікування хворого в післяреанімаційному періоді. Проводять хворим у спеціалізованих відділеннях інтенсивної терапії після відновлення у них гемодинаміки.

Перший етап - оцінка стану хворого (ефективності проведення реанімаційних заходів). Забезпечують моніторизацію (безперервний нагляд) роботи серця та дихання, вимірюють артеріальний та центральний венозний тиски, оцінюють стан центральної нервової системи, наявність рефлексів; забирають біологічні рідини для лабораторних досліджень. Всебічні обстеження дають змогу оцінити розлади гомеостазу хворого та скласти план його подальшої терапії.

Другий етап - відновлення свідомості. Зусилля реаніматорів повинні бути направлені на захист головного мозку від гіпоксії та попередження незворотніх змін в ЦНС. З цією метою потрібно:

- адекватно оксигенувати організм проведенням тривалої (12 - 24 год) штучної вентиляції легень в режимі помірної гіпервентиляції (130 - 140 % від розрахункового хвилинного об'єму вентиляції),

- відновити перфузію мозку шляхом забезпечення гемодилюції (розведенням крові), переливаючи кристалоїди до показника гематокриту 0,3 - 0.35 л/л; помірної гіпертензії (до підвищення артеріального тиску на 120 - 130 % від норми); покращення реологічних властивостей крові, мікроциркуляції та гепаринізації. Застосовують реополіглюкін, кристалоїди, курантіл (0,5 % - 2,0 в/в), компламін (15 % - 2,0 в/в) гепарин (по 5 тис. од. кожних 4 години), перфторан (по 3 - 5 мл/кг маси тіла довенно). Розчини глюкози вводять обмежено, слідкуючи, щоб рівень глікемії був не вищим 8 ммоль/л (небезпека гіперосмолярного ушкодження клітин моз-ку!),

- знизити інтенсивність метаболізму ЦНС шляхом проведення краніо - церебральної гіпотермії, застосування барбітуратів (тіопенталу натрію - 1% розчину по 3 - 5 мг/кг ), атарактиків (діазепаму по 0,2 мг/кг), нейролептиків (дроперідолу - 2,5 % розчину по 2 - 3 мл кожних 4 години),

- застосувати антигіпоксанти: оксибутират натрію (по 20 - 40 мг/кг кожних 4 год.), цитохром С (по 0,5 мг/кг довенно),

- проводити протинабрякову терапію: манітол ( по 1 г/кг), лазикс (по 10 мг в/в, тричі в добу), діакарб (по 250 мг двічі), дексаметазон 8 мг через 4 години),

- антиоксидантна терапія: ?-токоферолу ацетат (500 мг довенно), вітаміни групи В, аскорбінова кислота (по 5 мл 5 % розчину, тричі в добу),

- застосувати антагоністи кальцію: верапаміл (ізоптін) по 2 мл тричі в добу, сульфат магнію (по 5 - 10 мл 25 % розчину через 4 год. внутрішньовенно, під контролем артеріального тиску та діурезу),

- гіпербарична оксигенація. Проводять, починаючи з 5 - 10 доби післяреанімаційного періоду по 1 сеансу через день, до 10 сеансів на лікування,

- відновна терапія: застосування ноотропілу (пірацетаму), церебролізину і аміналону (гамалону) в терапевтичних дозах.

Третій етап - корекція розладів гомеостазу. Проводять лікування з метою попередження пошкоджень паренхіматозних органів та відновлення їх функцій. Корегують порушення кислотно-основного стану та водно-солевого балансу, проводять парентеральне та ентеральне харчування, дезінтоксикаційну та антибактеріальну терапію, інтенсивну терапію ускладнень (респіраторного дистрес - синдрому, синдрому “шокової нирки”), кардіотропну та гепатопротекторну терапію, симптоматичне та фізіотерапевтичне лікування, загальний догляд за хворими з попередженням пролежнів. Сприятливий перебіг післяреанімаційної хвороби супроводжується відновленням притомності та інших функцій ЦНС. У випадку прижиттєвої загибелі мозку стан хворого визначається поняттям “соціальна смерть”. Ознаки прижиттєвої смерті мозку: відсутність притомності, спонтанного дихання, арефлексія, нестабільна гемодинаміка (артеріальний тиск підтримується лише стимулюючою терапією), прогресивне пониження температури тіла, відсутність електричної активності на електроенцефалограмі (пряма лінія, зареєстрована протягом 30 хвилин, двічі на добу), відсутність змін на ЕЕГ після внутрішньовенного введення розчину бемегриду, негативна холодова проба (відсутність ністагму при введенні в зовнішній слуховий прохід 5 мл охолодженого фізіологічного розчину), відсутність артеріо-венозної різниці за киснем у притікаючій та відтікаючій від мозку крові.

Біологічна смерть

Якщо вчасно не застосувати методи оживлення, то після клінічпої смерті наступає біологічна смерть, для якої характерне незворотнє порушення процесу обміну речовин. Біологічна смерть є остаточною і з цього стану повернутись до нормального стану є неможливо.

Біологічна смерть суб'єкта не означає одномоментну біологічну смерть тканин і органів, що складають його організм. Час до смерті тканин, що складають тіло людини , в основному визначається їх здатністю виживати в умовах гіпоксії та аноксії . У різних тканин і органів ця здатність різна. Найбільш короткий час життя в умовах аноксії спостерігається у тканини головного мозку , якщо більш точно у кори головного мозку і підкіркових структур. Стовбурові відділи і спинний мозок мають велику опірність, вірніше стійкість до аноксії. Інші тканини тіла людини володіють цією властивістю в більш вираженою ступеня. Так , серце зберігає свою життєздатність протягом 1,5-2 годин після настання біологічної смерті. Нирки, печінка і деякі інші органи зберігають життєздатність до 3-4 годин. М'язова тканина, шкіра і деякі інші тканини цілком можуть бути життєздатними в терміни до 5-6 годин після настання біологічної смерті. Кісткова тканина, будучи найбільш інертною тканиною організму людини, зберігає свої життєві сили до декількох діб. З цим явищем пов'язана можливість трансплантації і чим в більш ранні терміни після настання біологічної смерті вилучаються органи для трансплантації, чим більш життєздатними вони є, тим більша вірогідність їх успішного подальшого функціонування в іншому організмі.

Виділяють природну ( фізіологічну ) і насильницьку смерть, а також смерть від хвороб.

Під природною смертю розуміють смерть людей глибокого старечого віку, зазвичай довгожителів, яка настає внаслідок фізіологічного зношування. Орієнтовно вважається, що тривалість життя людини може становити 150 років і більше.

Насильницька смерть виникає в результаті вбивства, самогубства, різних травм - вуличних, виробничих або побутових, нещасних випадків (транспортні катастрофи ) і природних катастроф - землетруси, обвали в горах, повені тощо.

Смерть від хвороб виникає внаслідок несумісних з життям патологічних змін в організмі. Смерть від хвороб зазвичай виникає у міру посилення їх тяжкості, проходять відповідні стадії екстремальних і термінальних станів, але іноді смерть настає несподівано, серед відносного благополуччя - поспішна або раптова смерть. Її виникнення пов'язане з наявністю в організмі повністю компенсованого захворювання і раптовим виникненням смертельного ускладнення (розрив аорти при її аневризмі , крововилив в мозок при гіпертонічній хворобі, інфаркт міокарда при тромбозі коронарної артерії та ін.)

Після настання біологічної смерті в трупі зростають аутолітичні процеси та процеси гниття; перші відбуваються під впливом власних лізосомних ферментів, а другі - під впливом гнильних бактерій, в першу чергу кишечника, які посилено розмножуються і заселяють тканини трупа.

Після настання біологічної смерті у померлого виявляються ознаки смерті і посмертних змін . Час їх виникнення має важливе значення для діагностики факту смерті і визначення строку її настання в медичній та судово- медичній практиці , а також у трансплантології . Час виникнення посмертних змін може коливатися в залежності від ряду факторів , і це треба враховувати при визначенні часу настання біологічної смерті. Мають значення температура навколишнього середовища, характер одягу, причина смерті, ступінь розвитку підшкірної клітковини, крововтрата і її тяжкість в період, що передує смерті , та ін

Ознаки біологічної смерті:

1) висихання рогівки;

2) феномен «котячої зіниці»;

3) зниження температури тіла;

4) трупні плями;

5) трупне задубіння.

Визначення ознак біологічної смерті:

1. Ознаками висихання рогівки є втрата райдужною оболонкою свого первісного кольору, око як би покривається білястою плівкою - «оселедцевим блиском», а зіниця мутніє.

2. Великим і вказівним пальцями стискають очне яблуко, якщо людина мертва, то його зіниця змінить форму і перетвориться на вузьку щілину - «котяча зіниця». У живої людини цього зробити не можливо. Якщо з'явилися ці 2 ознаки, то це означає, що людина померла не менше години тому.

3. Температура тіла падає поступово, приблизно на 1 градус Цельсія через кожну годину після смерті. Тому за цією ознакою смерть можна засвідчити лише через години 3-4, а інколи й пізніше.

4. Трупні плями фіолетового кольору з'являються на нижележачих частинах трупа. Якщо він лежить на спині, то вони визначаються на голові за вухами, на задній поверхні плечей і стегон, на спині і сідницях.

5. Трупне задубіння - посмертне скорочення скелетних м'язів «зверху - вниз», тобто лице - шия - верхні кінцівки - тулуб - нижні кінцівки.

Повний розвиток ознак відбувається протягом доби після смерті.

Размещено на Allbest.ru