Ендогенна інтоксикація, стан мікробіоценозу та деяких факторів імунітету у хворих на хронічні дифузні захворювання печінки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство охорони здоров'я України

Івано-Франківська державна медична академія

УДК 616. 36-002. 2:576. 8. 097. 29

ХУХЛІНА Оксана Святославівна

ЕНДОГЕННА ІНТОКСИКАЦІЯ, СТАН МІКРОБІОЦЕНОЗУ ТА ДЕЯКИХ ФАКТОРІВ ІМУНІТЕТУ У ХВОРИХ НА ХРОНІЧНІ ДИФУЗНІ ЗАХВОРЮВАННЯ ПЕЧІНКИ

14.01.02. - внутрішні хвороби

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук

Івано-Франківськ - 1999

Дисертацiєю є рукопис

Дисертація виконана в Буковинській державній медичній академії та НДІ медико-екологічних проблем (м.Чернівці), МОЗ України

Науковий керівник:

доктор медичних наук, професор Коломоєць Михайло Юрiйович,

Буковинська державна медична академiя, завідувач кафедри госпітальної терапії та клінічної фармакології

Офіційні опоненти:

доктор медичних наук, професор Нейко Василь Євгенович, Iвано-Франкiвська державна медична академiя, завiдувач кафедри пропедевтики внутрiшнiх хвороб

доктор медичних наук, професор Анохiна Галина Анатолiївна,

Київська медична академiя пiслядипломної освiти, професор кафедри гастроентерологiї та дієтотерапії

Провiдна установа - Iнститут терапiї АМН України (м. Харкiв) МОЗ України, відділ гастроентерології

Захист дисертації відбудеться "__18_" березня 1999 року о __12___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 20.601.01 Івано-Франківської дер-жавної медичної академії (284000, м.Івано-Франківськ, вул.Галицька, 2).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Івано-Франківської державної медичної академії за адресою: м.Івано-Франківськ, вул.Галицька, 7.

Автореферат розісланий "__17__" лютого 1999 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор медичних наук, професор М.А. Оринчак

Актуальність теми

Хронічні дифузні захворювання печінки (ХДЗП) є одними з найбільш розповсюджених захворювань гепатобіліарної системи (З.Г.Апросіна,1996; А.С. Логінов, 1998; С.Д.Подимова,1998). Тенденція до збільшення захворюваності на ХДЗП серед осіб працездатного віку, переважно прогресуючий перебіг, часті ускладнення, значна інвалідизація та смертність обумовлюють велике соціально-економічне значення цієї проблеми (З.Г.Апросіна, 1996; О.Я.Бабак,1998; В.Т.Івашкін, 1997; В.В.Сєров,1997).

Своєчасна діагностика ХДЗП, прогнозування їх перебігу та вибір раціональної тактики лікування залишаються складними завданнями і потребують подальшого удосконалення (Г.А.Анохіна із співавт.,1998; О.Я.Бабак, 1998; S.Sher-lok, 1996). За даними літератури, у 40-60% пацієнтів хронічна патологія печінки пов'язана із перенесеним гострим вірусним гепатитом В та С, у 20-30% - із зловживанням алкоголем, у 30-40% має місце змішаний генез (М.Скалига, А.М.Петруня, 1998).

У патогенезі ХДЗП суттєве значення мають імунні порушення (З.Г.Апросіна, В.В.Сєров, 1998; С.Д.Подимова із співавт., 1998; М.Я.Семендяєва, 1997), актива-ція процесів вільнорадикального окиснення ліпідів та біополімерів (ВРОЛБ) на фоні зниження активності систем антирадикального захисту (АРЗ) (А.С.Логінов, Б.Н.Матюшин, 1997; П.Д.Подільчак, 1996; К.Л.Сервецький із співавт., 1998; Н.П.Скакун, 1997).

Встановлена роль дисбактеріозу товстої кишки в прогресуванні та розвитку ускладнень ХДЗП (Г.А.Анохіна із співавт., 1998; О.Г.Ходосевич, 1997; І.М.Червак, 1998).

Особливе місце серед клінічних проявів ХДЗП займає синдром ендогенної інтоксикації, який зумовлений, перш за все, порушенням детоксикуючої функції печінки (С.Д.Подимова, 1997; М.Ю.Яковлєв, 1993). Проблемі ендотоксикозу при ХДЗП присвячені поодинокі роботи, які висвітлюють питання діагностики та лікування цього синдрому лише при печінковій портосистемній енцефалопатії (Є.М.Нейко, 1997; З.М.Митник, 1998; Б.П.Богомолов із співавт., 1997; М.М.Якубовский, 1997; H.O.Corn, 1993; P.Ferenci et al., 1996). Однак особливості доклінічних форм ендотоксикозу у хворих на ХДЗП в залежності від варіанту клінічного перебігу захворювання залишаються недостатньо вивченими. Це зумовлює доцільність подальшого пошуку чітких діагностичних маркерів синдрому ендогенної інтоксикації при ХДЗП, розробки класифікації ендотоксикозу за ступенями важкості, дослідження інтенсивності процесів ВРОЛБ, стану протирадикальних систем, змін імунореактивності та вмісту мікроелементів при ХДЗП в залежності від ступеня важкості ендотоксикозу, що сприятиме систематизації окремих патогенетичних ланок в цілісну систему, розробці нових підходів до диференційованого, патогенетично обгрунтуваного лікування.

Встановлено взаємозв'язок змін аутофлори шкіри зі станом загальної реактивності організму (Н.А.Іванов, 1989; Н.М.Клемпарська, Г.А.Шальнова, 1966; Б.А.Шендеров, 1998). Проте наукових даних про діагностичне та прогностичне значення стану аутохтонної та аллохтонної мікрофлори шкіри при ХДЗП немає.

В Україні синтезований новий препарат тіотриазолін із антиоксидантними, цитопротекторними властивостями (В.П. Виговський із співавт., 1994; А.Д.Візір, 1994; С.М.Дроговоз із співавт, 1995). Є повідомлення про його ефективність при ХДЗП різного генезу (О.С.Оленицька, 1996; В.В.Слишков із співавт., 1994; І.М.Шевчук, 1998). Однак вплив цього препарату на інтенсивність проявів синдрому ендогенної інтоксикації, показники кліренсу ендогенних токсинів, стан загальної імунореактивності та мікроекології шкіри у хворих на ХДЗП не досліджувався. Відсутні також відомості про особливості призначення тіотриазоліну у хворих на ХДЗП в залежності від ступеня важкості ендотоксикозу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційна робота виконана у відповідності з планом науково-дослідних робіт Буковинської державної медичної академії, затвердженим МОЗ України, і є фрагментом планової наукової роботи кафедри госпітальної терапії і клінічної фармакології на тему: "Вільнорадикальне окиснення, метаболічні зміни та особливості механізмів компенсації та декомпенсації при деяких захворюваннях системи травлення, цитопенічних станах на Буковині та обґрунтування диференційованого лікування, реабілітації, профілактики" (номер державної реєстрації 0196V006738).

Мета дослідження: встановити роль ендотоксикозу в патогенезі прогресування хронічних дифузних захворювань печінки та його співвідношення з інтенсивністю процесів пероксидного окиснення ліпідів, станом систем проти-радикального захисту, імунним статусом організму, видовим та кількісним складом аутофлори шкіри, мікроелементним забезпеченням організму, обґрунтувати способи корекції виявлених порушень, удосконалити методику диференційованого лікування.

Основні завдання дослідження:

1.Вивчити інтенсивність ендотоксикозу при хронічних дифузних захворюваннях печінки в залежності від варіанту клінічного перебігу захворювання.

2.Вивчити інтенсивність процесів вільнорадикального окиснення ліпідів та стан захисних протирадикальних систем при хронічних дифузних захворюваннях печінки в залежності від варіанту клінічного перебігу захворювання та ступеня важкості ендотоксикозу.

3.Вивчити стан деяких показників системи імунітету та неспецифічної резистентності організму при хронічних дифузних захворюваннях печінки в залежності від перебігу захворювання та інтенсивності проявів синдрому ендогенної інтоксикації.

4.Дослідити мікробіоценоз поверхневих та глибоких шарів шкіри у хворих на хронічні дифузні захворювання печінки в різні періоди захворювання, встановити взаємозв'язок між станом аутофлори шкіри і станом імунореактивності організму.

5.Дослідити вміст мікроелементів: кобальту, цинку, марганцю, міді, свинцю, нікелю, заліза та кадмію - у крові хворих на хронічні дифузні захворювання печінки в залежності від ступеня важкості ендотоксикозу та показників імунного статусу.

6.Вивчити вплив тіотриазоліну на прояви синдрому ендогенної інтоксикації, клінічні, імунні та метаболічні показники у хворих на хронічні дифузні захворювання печінки.

7.Визначити клініко-лабораторні критерії до диференційованого призначення тіотриазоліну в залежності від ступеня ендотоксикозу в комплексній терапії хворих на хронічні дифузні захворювання печінки.

Наукова новизна одержаних результатів

1.Вперше на основі комплексного дослідження маркерів ендотоксикозу встановлено особливості ендогенної інтоксикації при різних формах хронічних дифузних захворювань печінки.

2.Вперше наведено клініко-патогенетичні паралелі між інтенсивністю процесів пероксидного окиснення ліпідів, ступенем порушень системи проти-радикального захисту, вираженістю вторинної імунної недостатності та інтенсивністю інтоксикаційного синдрому при хронічних дифузних захворюваннях печінки в залежності від варіанту клінічного перебігу захворювання.

3. Запропонована класифікація ендотоксикозу за інтегральними критеріями: токсичність плазми крові, вміст середньомолекулярних пептидів та малонового діальдегіду в крові.

4.Встановлено щільний взаємозв'язок між ступенем дисбактеріозу шкіри та ступенем недостатності Т-клітинної та фагоцитарної ланок імунореактивності.

5.Доведено діагностичне та прогностичне значення регіонарного дисбактеріозу шкіри при хронічних дифузних захворюваннях печінки.

6.Встановлено кореляційну взаємозалежність між ступенем мікроелементного дисбалансу, інтенсивністю ендотоксикозу та ступенем імунних порушень при хронічних дифузних захворюваннях печінки.

7.Доведений позитивний вплив тіотриазоліну на усунення проявів синдрому ендогенної інтоксикації, підсилення потужності протирадикальних систем захисту, здійснення імуномодулюючих ефектів у напрямку підсилення протибактеріального імунітету.

8.Обгрунтована доцільність диференційованого призначення тіотриазоліну в залежності від ступеня ендотоксикозу при хронічних дифузних захворюваннях печінки для корекції вищевказаних порушень.

Практичне значення одержаних результатів

1.Запропонований комплекс біохімічних, хімікоаналітичних, мікробіологічних, імунологічних та інструментальних методів дослідження дозволяє оцінити ступінь порушень основних ланок патогенезу при хронічних дифузних захворюваннях печінки і може використовуватись як в науковій роботі, так і в практичній медицині.

2.Впровадження результатів комплексного дослідження маркерів ендотоксикозу, інтенсивності процесів вільнорадикального окиснення ліпідів, стану систем протирадикального захисту, імунного статусу, показників неспецифічної резистентності організму, мікробіоценозу поверхневих та глибоких шарів шкіри, вмісту деяких мікроелементів в крові хворих в практику розширило можливості діагностики та прогнозування перебігу хронічних дифузних захворювань печінки, раннього виявлення імунодефіцитних станів.

3.Виявлення потужних дезінтоксикаційних та імуномодулюючих властивостей тіотриазоліну, поряд із антиоксидантними та цитопротекторними, дало можливість включити його до комплексної терапії хронічних дифузних захворювань печінки, одночасно зменшивши кількість призначених препаратів базисної терапії.

4.Розроблені клініко-лабораторні показники і програма диференційованого призначення тіотриазоліну в залежності від ступеня важкості ендотоксикозу дали можливість підвищити ефективність базисного лікування хворих на хронічні дифузні захворювання печінки, зменшити тривалість перебування хворих в стаціонарі, скоротити число ускладнень.

Впровадження результатів дослідження в практику

Результати роботи впроваджені в лікувальну практику терапевтичних, гастроентерологічних відділень міських та обласних лікарень м. Чернівців, Києва, Одеси, Львова, Харкова, Тернополя, Херсона, Запоріжжя, Вінниці, Ужгорода, Луганська, Донецька.

Матеріали дисертації використовуються у лекційному курсі для студентів, лікарів-інтернів, практичних лікарів та при проведенні практичних занять на кафедрах терапії Буковинської державної медичної академії, Одеського державного медичного університету, Запорізького державного інституту удосконалення лікарів, Луганського державного медичного університету, Донецького державного медичного університету, Харкiвського державного медичного університету, Вінницького державного медичного університету імені М.І.Пірогова, Тернопільської державної медичної академії, Івано-Франківської державної медичної академії, Ужгородського державного університету, Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця, Львівського державного медичного університету, Харківського інституту удосконалення лікарів, медичного інституту Української асоціації народної медицини.

Особистий внесок здобувача

Внесок автора в отримання результатів є основним і полягає у виборі теми, об'єму та методів дослідження, у постановці мети та формулюванні завдань дослідження. Самостійно проведено основний об'єм клінічних, інструментальних та лабораторних досліджень, аналіз та узагальнення результатів дослідження, обґрунтування методів лікування, підготовка наукових матеріалів до публікації. Особисто сформульовані висновки роботи, розроблені практичні рекомендації і забезпечено їх впровадження в медичну практику та відображення в опублікованих працях.

Апробація роботи

Основнi положення дисертацiйноi роботи доповідались на підсумкових наукових конференціях співробітників Буковинської державної медичної академії (1995-1998 р.р.), на Першому Національному конгресі гастроентерологів України (м. Дніпропетровськ, 19-21 вересня 1995 року), на Першому симпозиумі з міжнародною участю "Хірургічні проблеми та екологія" (м.Чернівці, 5-6 жовтня 1995 року), на Фальк-симпозиумі №92 "Новые направления в гепатологии" (Санкт-Петербург, 21-22 червня 1996 р.), на симпозиумі "Актуальні питання реабілітації гастроентерологічних хворих" (м.Чернівці, 17-18 квітня 1996 року), Пленумі Правління Українського товариства геронтологів та геріатрів "Фізіологія і патологія органів травлення у осіб похилого і старечого віку" (18-20 вересня 1996 року), на Другому Російському Гастроентерологічному тижні (м.Москва, 7-13 грудня 1996 року), на Другому Українському тижні гастроентерологів (м. Дніпропетровськ, 23-25 вересня 1997 року), на Третьому Російському Гастроентерологічному тижні (м. Москва, 15-21 листопада 1997 року), Першій науково-практичній конференції початкуючих науковців та молодих вчених Буковини "Біологія, медицина, екологія" (м. Чернівці, 23-24 лютого, 18-19 березня 1996 року), науково - практичній конференції "Актуальні проблеми медичного обслуговування працюючих на залізничному транспорті. Екологія та стан здоров'я населення в сучасних умовах. Казуїстика, апаратні та інструментальні методи дослідження, діагностика та лікування захворювань людини" (м. Ужгород, 12-14 червня 1996 року), Міжнародному Україно-Шведському симпозиумі "Актуальні питання медичної допомоги населенню" (м. Чернівці - Engelholm, 17-18 вересня 1996 року), Міжнародній конференції "Экологические аспекты загрязнения окружающей среды" (м. Київ, 21-25 квітня 1996 року), XIV з'їзді терапевтів України (м. Київ, 21-25 жовтня 1998 року), Четвертому Російському Гастроентерологічному тижні (м.Москва, 16-20 листопада 1998 року).

Апробація дисертації була проведена на спільному засіданні терапевтичних кафедр, наукової комісії Буковинської державної медичної академії, Чернівецької обласної організації "Асоціація терапевтів ім. акад. В.Х. Василенка" 9 грудня 1998 року.

Публiкацiї

За темою дисертацiї опублiковано 15 наукових праць (в т. ч. 6 статей), отримано посвідчення на рацiоналiзаторську пропозицiю (№35/97 від 10.12.1997 р. БДМА "Методика визначення ступеня імунодефіциту"), виданi методичні рекомендацiї.

Структура та обсяг дисертації

Дисертація складається зі вступу, огляду літератури, опису методів дослідження, клінічної характеристики хворих, результатів власних досліджень, викладених у п'яти розділах, обговорення результатів, висновків, практичних рекомендацій, списку використаних джерел.

Дисертація викладена на 210 сторінках машинопису, ілюстрована 35 таблицями та 23 рисунками. Покажчик літератури містить 440 джерел в т.ч. 151 латиницею.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Матеріал та методи дослiдження

З 1995 по 1998 роки проведені дослідження у 140 хворих на хронічні дифузні захворювання печінки (чоловіків - 92, жінок - 48) та 30 практично здорових осіб (чоловік - 17, жінок - 13), віком від 22 до 60 років. 42 (30,0%) хворих страждали на хронічний гепатит із низькою активністю (ХГНА), 55 (39,3%) хворих - на хронічний гепатит з помірною активністю (ХГПА), 43 (30,7%) хворих - на цироз печінки (ЦП). Переважаючими етіологічними факторами у обстежених хворих були віруси гепатиту В у фазі інтеграції і С, поряд із токсичними, в тому числі алкогольними, впливами. Тривалість захворювання становила від 1 до 16 років. Хронічний гепатит та цироз печінки діагностувалися за загальноприйнятими клінічними, лабораторними критеріями, а також результатами інструментальних та морфологічних досліджень у відповідності з класифікацією Міжнародної Робочої групи Всесвітнього конгресу гастроентерологів (Лос-Анджелес, 1994), затвердженої XIV з'їздом терапевтів України.

Обстеження, лікування і динамічне спостереження за хворими здійснювалось в умовах I, II терапевтичних та гастроентерологічного відділень міської клінічної лікарні № 1 міста Чернівців.

Хворим на хронічний гепатит та цироз печінки проводили загальноклінічні обстеження: опитування, фізичне обстеження, комплекс клінічних, біохімічних, інструментальних, мікробіологічних, імyнологічних, рентгенологічних, патоморфологічних методів дослідження. Ультразвукове дослідження органів черевної порожнини проводилися за допомогою апаратів фірм "Aloka" та "Siemens". Ендоскопія стравоходу, шлунка, дванадцятипалої кишки проводилась за допомогою фіброгастроскопа фірми "Olimpus" (Японія). Кров у хворих брали з ліктьової вени вранці натще, після 12-15 годинного голодування.

Визначення маркерів вірусів гепатиту та фази їх репродуктивної активності в сироватці крові проводили за допомогою реакцій імуноферментного аналізу, використовуючи тест-системи фірми "Ізотоп" (Україна).

Інцизійну прицільну біопсію печінки виконували за допомогою голки Silver liver bioply neadle під час лапароскопії чи черезшкірно. Матеріал у 10% розчині формальдегіду надходив до патогістологічної лабораторії, де проводилось морфологічне дослідження за загальноприйнятою методикою після фарбування гематоксиліном і еозином.

Вміст в крові відновленого глутатіону (ВГ) визначали титраційним методом О.В. Травіної (1955) у модифікації І.Ф. Мещишена, І.В. Петрової (1983), малонового діальдегіду (МДА), без ініціації, з ініціацією аскорбатом, НАДФН2 - за Ю.А. Владіміровим, О.І. Арчаковим (1972), молекулярних продуктів пероксидного окиснення ліпідів (ізольованих подвійних зв`язків (ІПЗ), дієнових кон'югантів (ДК), кетодієнів та спряжених трієнів (КСТ) - за І.А. Волчегорським із співавт. (1989). Активність ферментів вивчали: глутатіонпероксидази (ГП) та глутатіонредуктази (ГР) - за І.Ф. Мещишеним (1982), глутатіон - S - трансфе-ра-зи (ГТ) - за І.Ф. Мещишеним (1987), глюкозо-6-фосфатдегідрогенази (Г-6-ФДГ) за А. Kornberg. B.L. Horecker (1955) в модифікації Ю.Л. Захар'їна (1967), мідь, цинк-супероксиддисмутази (СОД) - за R. Fried (1975). Активність ферментів розраховували на 1г гемоглобіну (Нb), вміст якого вивчали цианідним методом.

Загальну кількість Т-лімфоцитів у периферичній крові визначали методом спонтанного Е-розеткоутворення (Е-РУК) за Jondal e.a. (1972) у модифікації А.І.Чередєєва (1989), кількість теофілінзалежних розеткоутворюючих клітин (теофілінчутливих (ТФЧ) і теофілінрезистентних (ТФР)) визначали за методом Limatibul S. e.a. (1978) з обчисленням коефіцієнту ТФР/ТФЧ (ІРІ). ТФР-РУК трактувались як субпопуляція з переважно Т-хелперною активністю, ТФЧ-РУК, як субпопуляція, збагачена Т-супресорами. Вміст В-лімфоцитів в периферичній крові визначали методом комплементарного розеткоутворення (ЕАС-РУК) за А.І.Чередєєвим (1976), кількість "активних" розеткоутворюючих клітин (А-Е-РУК) - за методом Smith e.a. (1975). Фагоцитарну активність (ФА) нейтрофілів і фагоцитарне число (ФЧ) визначали за поглинанням нейтрофільними лейкоцитами стафілококу №209 за К.Ф. Чернушенко, Л.С. Когосовою (1978). Рівень імуглобулінів основних класів M,G,A в сироватці крові визначали методом радіальної імунодифузії за G. Mаncini e.a.(1965), концентрацію циркулюючих імунних комплексів (ЦІК) методом преципітації у 5% розчині поліетиленгліколю за Digeon, Laver (1977).

Стан аутофлори шкіри вивчали методом бактеріальних відтисків за Н.М.Клемпарською (1966). Для виділення бактерій використовували селективні середовища і методи, описані в керівництві B. Mirelis (1972).

Рівень токсичності плазми крові (ТП), рівень токсичності сечі (ТС ) та кліренс ендогенних токсинів (Ст) визначали за допомогою парамеційного тесту за В.С. Генесом (1958) у модифікації В.М. Коновчука (1992). Вміст в сироватці крові середньомолекулярних пептидів (СМП) визначали методом Н.І. Габріеляна (1983). Вміст в крові мікроелементів: заліза, міді, цинку, марганцю, нікелю, кобальту, свинцю, кадмію - визначали за допомогою атомно-адсорбційного аналізу.

Усі хворі за випадковою ознакою були розподілені в залежності від проведеної терапії на дві групи: 1) хворі першої групи (n = 54) отримували традиційну базисну терапію з есенціале-форте в якості гепатопротектора і служили контролем ефективності лікування; 2) хворі другої групи (n = 86) в комплексі лікувальних засобів одержували 2,5% розчин тіотриазоліну по 2 мл з різним режимом та шляхом введення протягом 10 днів із одночасним вилученням препаратів гепатопротекторної та антиоксидантної дії.

Статистичну обробку результатів дослідження здійснювали за спеціальними програмами за допомогою критерію вірогідності різниці Ст'юдента, непараметричних методів обчислення: за критерієм Колмогорова-Смірнова, коефіцієнта кореляції рангів Спірмена. Використовували також кореляційний аналіз із розрахунком коефіцієнта кореляції та його вірогідності за методом "Z" Фішера. При цьому використовували PC IBM 586DX4-100, за допомогою програм "Microsoft Excel-97" і "Statgraphics".

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Встановлено, що загострення хронічних дифузних захворювань печінки супроводжується підсиленням інтенсивності ендотоксикозу, який досягає найвищого ступеня важкості при ЦП. Доказом цього є достовірне підвищення ТП та ТС, які є інтегральними показниками сукупного токсичного ефекту у хворих на ХДЗП всіх клінічних груп спостереження у порівнянні з групою практично здорових осіб (ПЗО) (p<0,05) із максимальними значеннями показників в групі хворих на ЦП. Значне збільшення ТП та ТС при ЦП обумовлено збільшенням питомої ваги синдрому портокавального шунтування із розвитком системної ендотоксемії, наростаючою печінковоклітинною недостатністю, а також достовірним зниженням кліренсу ендогенних токсинів у цієї групі хворих (p<0,05). Ступінь важкості ендотоксикозу у хворих на ХДЗП зростає у прямій взаємозалежності із рівнем загальної білірубінемії (r = 0,641; p<0,001); активністю ферментів: аланінамінотрансферази (r = 0,421; p<0,05); лужної фосфатази (r = 0,472; p<0,02); показником тимолової проби (r = 0,562; p<0,01); вмістом ?- глобулінів в крові (r = 0,634; p<0,001) та у зворотній взаємозалежності із вмістом альбумінів в крові (r = -0,752, р<0,001).

Коливання ступеня щільності кореляційного зв'язку між слабким і середньої сили не дають можливості використати показники цитолітичного, холестатичного та імунозапального синдромів у якості маркерів ендотоксикозу. Накопичення в крові продуктів катаболізму ендогенних білків, ендотоксинів, жовчних кислот та інших токсичних метаболітів, які належать до молекул середньої маси і володіють системною токсичною дією на організм, сприяє прогресуванню синдрому ендогенної інтоксикації у хворих на ХДЗП. Встановлений прямий кореляційний зв'язок високої щільності між ТП та вмістом СМП у сироватці крові (r = 0,843; p<0,001) дозволив використати ці інтегральні показники у формуванні класифікації ендотоксикозу за ступенями важкості: І ступінь (легкий) передбачає: ТП - 110 - 149 т.о./мл, СМП - 0,288 - 0,315 у.о.; ІІ ступінь (середньої важкості): ТП - 150 - 174 т.о./мл, СМП - 0,316 - 0,368 у.о.; ІІІ ступінь (важкий): ТП - 175 - 200 т.о./мл, СМП - 0,369 - 0,412 у.о.; IV ступінь (вкрай важкий): ТП - більше 200 т.о./мл, СМП - більше 0,412 у.о.

З урахуванням запропонованої класифікації в групі хворих на ХГНА встановлено найвищий відсоток пацієнтів з легким ступенем важкості ендотоксикозу (54, 1%), найнижчий відсоток із важким ступенем (13,5%) та не виявлено пацієнтів із вкрай важким ступенем ендогенної інтоксикації. В групі хворих на ХГПА переважаючий відсоток складають пацієнти із середнім та важким ступенями важкості ендотоксикозу (34,0% та 30,0% відповідно). Серед хворих на ЦП зареєстровано 57,2% пацієнтів із вкрай важким ступенем ендотоксикозу, в той час як хворі із важким ступенем складають 48%. Саме контингент пацієнтів із зареєстрованим IV ступенем ендогенної інтоксикації за клінічними ознаками, лабораторними та інструментальними показниками належить до категорії хворих на ХДЗП, ускладнених портосистемною печінковою енцефалопатією.

Потужним джерелом ендотоксикозу при ХДЗП є активація процесів ВРОЛ, більш значна в групах хворих із встановленим важким та вкрай важким ступенем ендотоксикозу. Так, рівень проміжних (ІПЗ, ДК, КСТ) та кінцевих (МДА) продуктів ВРОЛ у яких встановлено високий рівень системних токсичних ефектів зростає у прямій залежності із ТП крові (p<0,05). Наявність прямого кореляційного зв'язку високої щільності між показником ТП крові та вмістом МДА в крові (r=0,881, p<0,001) дозволила ввести третій діагностичний критерій в класифікацію ендотоксикозу: І ступінь важкості передбачає вміст МДА в крові в діапазоні 4,0-5,7 ммоль/л, ІІ ступінь - 5,8-7,3 ммоль/л, ІІІ ступінь - 7,4-8,5 ммоль/л, IV ступінь - більше 8,5 ммоль/л.

На фоні значної активації процесів ВРОЛ, зростання ступеня важкості ендогенної інтоксикації у хворих на ХДЗП виявлено розбалансованість у функціонуванні факторів протирадикального захисту. Прогресуюче достовірне зменшення вмісту ВГ в крові хворих на ХДЗП по мірі наростання важкості ендотоксикозу обумовлено його важливою роллю у функціонуванні системи протирадикального захисту та природньої системи детоксикації. Найбільш значним було зменшення вмісту в крові ВГ у хворих із вкрай важким ступенем ендотоксикозу (0,43 ±0,24 ммоль/л), що пов'язано із зростанням потреби в ньому для кон'югації із ксенобіотиками та ендогенними метаболітами у другій фазі детоксикації. Доказом цього є компенсаторне підвищення активності ГТ по мірі зростання важкості ендотоксикозу. За умов підсилення процесів ліпопероксидації у хворих на ХДЗП зростає споживання ВГ для нейтралізації пероксиду водню, ліпопероксидних радикалів. Про це свідчить зростання активності ГП по мірі підвищення ТП крові (p<0,05). Іншою причиною зменшення вмісту ВГ може бути дефіцит фонду відновлених еквівалентів піридиндинуклеотидів. Непрямим свідченням цього є зростання вмісту МДА з ініціацією НАДФН2 по мірі збільшення ТП крові (p<0,05) та достовірне зниження активності Г-6-ФДГ із мінімальними значеннями в групі хворих із IV ступенем ендотоксикозу (2,28 ± 0,032 ммоль НАДФН2 за 1 хв. на 1г Hb; у здорових - 3,0 ± 0,081 ммоль НАДФН2 за 1 хв. на 1г Hb).

Зменшення вмісту ВГ може бути спричинене гальмуванням його біосинтезу в гама-глутамільному циклі Майстра внаслідок зниження активності відповідних синтетаз, дефіциту АТФ, низького вмісту цистеїну в гепатоцитах, посиленого окиснення останнього до дисульфідної форми (А.Meister, 1983). Зростання активності ГР по мірі наростання ступеня важкості ендотоксикозу (p<0,05) є, безумовно, компенсаторно-пристосувальним механізмом. Проте воно є мало ефективним через відсутність необхідної кількості відновлених еквівалентів.

Пригнічення активності СОД у хворих на ХДЗП по мірі наростання інтенсивності ендотоксикозу обумовлено супутнім дефіцитом цинку, незворотнім відновленням міді у активному центрі фермента та окисненням функціональних тіолових груп. Також, досить ймовірно, що токсичні продукти протеолізу викликають конформаційні зміни молекул ферментів, що призводить до втрати ними своїх функціональних властивостей. Доказом цього припущення є максимальне пригнічення активності СОД в групі хворих на ХДЗП із вкрай важким ступенем важкості ендотоксикозу (2,24 ± 0,034 мкмоль НАДФН2 за 1 хв на 1г Hb; у здорових - 3,5 ± 0,102 мкмоль НАДФН2 за 1 хв на 1 г Hb). Це може бути спричинене також зниженою активністю Г-6-ФДГ, більш значною інтенсивністю процесів ВРОЛ в цій групі хворих та реорганізацією клітинних мембран, оскільки це потужний мембраназв'язаний фермент.

Цікавим з точки зору оцінки ступеня важкості ендогенної інтоксикації виявилося співвідношення прооксидантної та антиоксидантної активності. В контрольній групі відношення вмісту МДА до активності СОД складало 1,1. В той час, як в групі хворих з І ступенем ендотоксикозу цей показних зростав до 2,0; ІІ ступенем - 2,8; ІІІ - 3,2; IV - 3,8. Прогресія показника свідчить про значне пригнічення системи протирадикального захисту із ступенем наростання ендотоксикозу. Системи природної детоксикації та антиоксидантного захисту являють собою єдину енергозалежну, синхронно функціонуючу систему зв'язку із біохімічними структурами, генеруючими відновлені еквіваленти НАДФН2 та НАДН2, які, в свою чергу, є джерелом агентів кон'югації, ендогенних антиоксидантів. Надійність системи визначається дублюванням механізмів ферментативної біотрансформації та реакцій кон'югації, які, в основному, забезпечуються головним органом детоксикації - печінкою.

Порушення динамічної рівноваги в бік підсилення ліпопероксидних процесів на фоні недостатності систем протирадикального захисту, зростаюча інтенсивність ендотоксикозу ймовірно впливають на функціональний стан факторів системного імунітету. Найважливіші властивості лімфоцитів, такі, як рецепція і трансмісія антигенних сигналів, спрямованість, диференціація імунного нагляду та інші функції імунного нагляду за генетичною сталістю внутрішнього середовища організму, знаходяться у тісному зв'язку із станом ліпідного бішару їх цитоплазматичної мембрани. У хворих на ХДЗП на фоні достовірного підвищення ТП крові та підсилення інтенсивності процесів ПОЛ, зареєстровано значний імунний дисбаланс. Загальна абсолютна лімфопенія у хворих на ХДЗП всіх клінічних груп спостереження виникла за рахунок зменшення популяції Т-лімфоцитів. Причому інтенсивність Т-лімфопенії зростала у прямій взаємозалежності із вираженістю цитолітичного процесу в печінці та ступенем важкості ендотоксикозу (p<0,05), що обумовлено зменшенням пулу циркулюючих Т-лімфоцитів внаслідок імунозапальної інфільтрації печінкової паренхіми, накопиченням в крові ендотоксинів, білірубіну, жовчних кислот, токсичних продуктів ПОЛ, ймовірної позапечінкової репродукції віруса в лімфоцитах, гіперпродукції лімфоцитінгібуючих факторів, які, впливаючи на мембрани Т-лімфоцитів, знижують їх функціональну активність та зменшують тривалість їх життя.

Значне прогресуюче зниження відносного вмісту Т- супресорів, поряд із помірним зменшенням Т-хелперів у хворих на ХДЗП відбувається у зворотній пропорційній залежності із ТП крові та активністю маркерів цитолізу гепатоцитів. Збільшення ІРІ по мірі наростання ступеня важкості ендотоксикозу свідчить про неспроможність супресорної ланки Т-клітинного імунітету здійснювати нагляд за активністю В-клітинної популяції, що при наявності потужного джерела сенсибілізації, сприяє розвитку аутоімунного компоненту запалення. У хворих на ХДЗП встановлено вірогідне збільшення відносної кількості В-лімфоцитів, підвищення їх функціональної активності, про що свідчить гіперімуно-глобулінемія M, G, A та значне збільшення вмісту ЦІК у сироватці крові хворих. При хронічному гепатиті встановлено наявність прямого кореляційного зв'язку між відносною кількістю В-лімфоцитів в периферичній крові та інтенсивністю проявів цитолітичного синдрому, так як саме імунні механізми є провідними при даній патології. Водночас, нами не прослідковується статистично достовірний кореляційний зв'язок між показниками інтенсивності цитолізу, холестазу, ПОЛ з параметрами гуморального імунітету в групі хворих на ЦП. Це обумовлено тим, що у розвитку циротичних змін в печінці роль імунних реакцій паренхiматозного запалення відступає на другий план, надаючи місце портальній гіпертензії, портокавальному шунтуванню, системній ендотоксемії та печінковій недостатності. Не спостерiгалось також достовірної різниці між імунними показниками у хворих на ХДЗП різної етіології. Очевидно, що даний факт вказує на наявність уніфікованих патогенетичних механізмів розвитку ХДЗП.

Вміст ЦІК в крові хворих на ХДЗП зростає прямо пропорційно ступеню активності цитолітичного процесу в печінці, ступеню важкості ендотоксикозу, що є маркером наявності аутоімунного компоненту та ступеня функціональної недостатності макрофагально-фагоцитарної системи.

Зниження фагоцитарної активності нейтрофілів по мірі наростання ендотоксемії вказує на тісний зв'язок функціональних резервів системи ПЯЛ із важкістю печінково-клітинної недостатності та ступенем важкості ендотоксикозу. Інверсія відповіді системи ПЯЛ на стимуляцію бактеріальним ендотоксином стафілокока у хворих на ХДЗП зумовлює незахищеність організму перед інфекцією та зростання ризику розвитку інфекційних ускладнень.

Саме із вищезазначеними обставинами ми пов'язуємо зареєстровані зміни кількісного та видового складу аутофлори шкіри у хворих на ХДЗП.

Встановлені феномени достовірного збільшення відсотку гемолітичної мікрофлори, загальної кількості кокової мікрофлори, відсотку маннітферментуючої мікрофлори, а також поява росту колоній ентеробактерій на пластинках - відтисках глибокої аутофлори шкіри на середовищi Ендо, поряд із змінами видового складу аутофлори шкіри в бік переважання представників патогенної та умовнопатогенної флори (золотистий стафілокок, синьогнійна паличка, гемолітична спороносна паличка, протей, піогенний стрептокок, ентерококи, ешеріхії, клебсієла, дріжджоподібні гриби роду Candida, тощо) у хворих на ХДЗП корелюють у зворотній взаємозалежності із ступенем пригнічення клітинної імунної відповіді та фагоцитозу (р<0,05). Даний факт дав можливість сформулювати поняття дисбактеріозу шкіри, розробити спосіб діагностики імунодефіцитних станів за кількісними показниками складу аутофлори глибоких шарів "нейтральних" ділянок шкіри.

Встановлені нами регіонарні зміни мікробіоцинозу шкіри у хворих на ХДЗП на ділянках, що відображають рефлексогенні нейротрофічні гепато-кутанні впливи за Захар'їним - Гедом, достовірно відрізняються від змін на "нейтральних" ділянках, в середньому, на один порядок за ступенем ДБ шкіри.

Висока щільність прямого кореляційного зв'язку між рівнем ТП крові, інтенсивністю цитолітичного синдрому та кількісними показниками мікрофлори на "гепатоспецифічних" рефлексогенних ділянках Захар'їна-Геда, свідчить про те, що ступінь дисбактеріозу на означених ділянках у хворих на ХДЗП може відображати ступінь ендотоксикозу та ступінь активності патологічного процесу у печінці. Вищезазначені обставини відносять дослідження аутофлори шкіри до вірогідних діагностичних критеріїв ХДЗП.

Згідно з отриманими даними, ступінь важкості патологічного процесу в печінці, інтенсивність ендотоксикозу та імунний статус хворих на ХДЗП взаємопов'язані із ступенем мікроелементного дисбалансу.

При ХДЗП у хворих всіх клінічних груп встановлено достовірне збільшення вмісту заліза, міді, марганцю, нікелю, свинцю, кадмію та зменшення вмісту цинку та кобальту. Зазначений мікроелементний дисбаланс поглиблюється по мірі зростання інтенсивності цитолітичного синдрому, синдрому ендогенної інтоксикації, імунної недостатності хворих на ХДЗП. По мірі прогресування патологічного процесу в печінці збільшується значення коефіцієнтів мідь/цинк, нікель/кобальт, свинець/кобальт, кадмій/кобальт і зменшуються коефіцієнти: залізо/мідь х 100, цинк х 100/залізо. Накопичення в крові нікелю, свинцю, кадмію при недостатній кількості кобальту, а також переважаючий вміст міді у порівнянні із вмістом заліза на фоні різкого дефіциту цинку є достовірними факторами прогресування патологічного процесу в печінці.

Враховуючи зростання ліпопероксидації, пригнічення факторів АОЗ, значний імунний дисбаланс із переважним пригніченням функціонального стану клітинного імунітету та фагоцитарної активності, наступним зниженням протибактерільного імунітету і розвитком дисбактеріозу шкіри, на фоні зростання інтенсивності синдрому ендогенної інтоксикації, між якими встановлений достовірний кореляційний зв'язок, доцільною, є медикаментозна корекція виявлених порушень за допомогою препаратів антиоксидантної дії. Препаратом, що відповідає цим потребам, є антиоксидант тіотриазолін, який ми застосували у комплексній терапії хворих на ХДЗП у добовій дозі 50 мг протягом 10 днів.

Після курсового лікування тіотриазоліном спостерiгалось вірогідне покращення самопочуття, зменшення ознак астенізації, диспептичних та больових проявів, жовтяниці, інтенсивності цитолітичного та мезенхімально-запального синдромів у хворих на ХДЗП за значно коротший термін (р<0,05) у порівнянні із групою хворих, які отримували в якості гепатопротектора есенціале-форте. Поряд із достовірним зменшенням показників вмісту проміжних та кінцевих продуктів ПОЛ (МДА, ДК, КСТ, ІПЗ) (p<0,05), зростанням вмісту ВГ в сироватці крові (p<0,05), активності ферментів СОД та Г6ФДГ (p<0,05), а також більш значного достовірного зменшення співвідношення МДА/СОД (p<0,05) у хворих основної групи у порівнянні з динамічними показниками в контрольній групі, тіотриазолін сприяє зменшенню інтенсивності ендотоксикозу. Доказом потужної детоксикуючої дії тіотриазоліну є зменшення ТП відповідно на 23,5% (p<0,001) при ХГНА, на 30,2% (p<0,001) у хворих на ХГПА та на 36,1% (p<0,001) у хворих на ЦП, проти 18,3% (p<0,001), 24,9% (p<0,001), 28,5% (p<0,001) відповідно у хворих на ХГНА, ХГПА, ЦП контрольної групи.

Потужні дезінтоксикаційні властивості тіотриазоліну підтверджуються достовірним збільшенням кліренсу ендогенних токсинів у порівнянні з показником до лікування відповідно на 65,2% (p<0,001) проти показника у хворих на ХГНА у контролі 13,0% (p<0,05). Динамічні показники Ст у групах хворих на ХГПА та ЦП основної групи зростали більш інтенсивно і склали відповідно 183,3% (p<0,001) та 317,6% (p<0,001) проти 45,8% (p<0,001) та 111,8% (p<0,001) у контрольних групах.

Отже, саме потужними дезінтоксикаційними та антиоксидантними властивостями можна пояснити виражений імуномодулюючий ефект тіотриазоліну. Підтвердженям цього факту є збільшення абсолютного та відносного вмісту лімфоцитів в периферичній крові (р<0,05), достовірне збільшення відносної кількості Т-лімфоцитів (р<0,05), активних Т-лімфоцитів (р<0,05), Т-хелперів (р<0,05), Т-супресорів (р<0,05), зменшення значення ІРІ (р<0,05) по мірі зменшення ступеня ендотоксикозу у порівнянні із показником до лікування у хворих основної групи, чого ми не спостерiгали у хворих контрольної групи. Встановлений більш виражений ефект тіотриазоліну на відновлення пригнiченої фагоцитарної активності нейтрофілів у порівнянні із традиційною терапією (p<0,05). Підвищення функціональної активності фагоцитарної ланки імунітету, а також відносне гальмування підвищеної імуноглобулінсинтетичної активності В-лімфоцитів під впливом терапії із залученням тіотриазоліну призвела до більш значного зниження вмісту ЦІК у хворих на ХГПА та ЦП основної групи у порівнянні з контролем (p<0,05).

Під впливом тіотриазоліну більш значно зменшується ступінь ДБ шкіри, в середньому, на один порядок, у порівнянні із динамічними показниками у контролі, де відсоток елімінації транзитної мікрофлори вірогідний нижчий.

Одже, застосування тіотриазоліну у комплексній терапії хворих на ХДЗП є патогенетично обгрунтованим і доцільним з метою усунення синдрому ендогенної інтоксикації, підсилення функціональної активності системи протирадикального захисту, імунокорекції.

ВИСНОВКИ

1.При хронічних дифузних захворюваннях печінки підвищується інтенсивність ендотоксикозу у прямій взаємозалежності із проявами цитолітичного, холестатичного, мезенхімально-запального синдромів, печінково-клітинної недостатності, що є фактором прогресування патологічного процесу в печінці.

2.Загострення хронічних дифузних захворювань печінки супроводжується підвищенням інтенсивності процесів вільнорадикального окиснення ліпідів, яке прогресує у прямій залежності від вираженості ознак цитолізу гепатоцитів та ступеня важкості ендогенної інтоксикації. Накопичення у крові проміжних та кінцевих продуктів ВРОЛ є одним із джерел ендотоксикозу.

3.При хронічних дифузних захворюваннях печінки відбувається декомпенсація функціонування систем протирадикального захисту: зниження у крові вмісту відновленого глутатіону, пригнічення активності супероксиддис-мутази та глюкозо-6-фосфатдегідрогенази, які водночас, є ключовими ланками природньої системи детоксикації. Механізмом компенсації підвищеної активності процесів ВРОЛ та прогресуючого ендотоксикозу є зростання активності глутатіон-пероксидази, глутатіонредуктази та глутатіон-S-трансферази.

4.Неконтрольована інтенсифікація процесів ВРОЛ, прогресуючий системний ендотоксикоз, цитоліз гепатоцитів, холестаз, наростаюча печінково-клітинна недостатність при хронічних дифузних захворюваннях печінки сприяють розвитку вторинної імунної недостатності, пригніченню імунореактивності організму та протибактеріального імунітету, розвитку інфекційних ускладнень, дисбактеріозу шкіри.

5.Кількісний та видовий склад аутофлори шкіри є індикатором імунореактивності організму, за яким можна встановити ступінь імунної недостатності. Регіонарний дисбактеріоз шкіри, встановлений на рефлексогенних гепатоспецифічних ділянках Захар'їна-Геда є одним із критеріїв діагностики та прогнозування перебігу хронічних дифузних захворювань печінки. Ступінь регіонарного дисбактеріозу знаходиться у прямій взаємозалежності від ступеня важкості ендотоксикозу.

6.При хронічних дифузних захворюваннях печінки підвищується вміст у крові заліза, міді, марганцю, нікелю, свинцю, кадмію та знижується вміст цинку та кобальту. Ступінь мікроелементного дисбалансу поглиблюється із вираженістю цитолітичного синдрому, синдрому печінково-клітинної недостатності та ендотоксикозу, є фактором прогресування патологічного процесу в печінці; сприяє пригніченню функціональної здатності Т-лімфоцитів та фагоцитарної активності системи поліморфно-ядерних лейкоцитів.

7.Тіотриазолін у комплексній терапії хворих на хронічні дифузні захворювання печінки проявляє потужний дезінтоксикаційний та імуномодулюючий ефекти, сприяє підсиленню протибактеріального імунітету та зменшенню ступеня дисбактеріозу шкіри. Включення тіотриазоліну в комплексне лікування хронічних дифузних захворювань печінки сприяє досягненню стійкої клініко-біохімічної ремісії основного та супутніх захворювань, скороченню термінів лікування.

ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

1.У хворих на хронічні дифузні захворювання печінки доцільним є визначення вихідного ступеня ендотоксикозу за показниками: токсичності плазми крові, токсичності сечі, кліренсу ендогенних токсинів, вмісту у крові середньомолекулярних пептидів та малонового діальдегіду; дослідження елементів системи протирадикального захисту: системи глутатіону, активності СОД, Г-6-ФДГ, а також співвідношення МДА/СОД. Динаміка цих показників є критерієм вибору раціональної лікувальної тактики та ефективності дезінтоксикаційної терапії, оскільки маркери синдромів цитолізу, холестазу, мезенхімального запалення не завжди вказують на інтенсивність ендотоксикозу.

2.При оцінці інтенсивності синдрому ендогенної інтоксикації доцільно використовувати класифікацію ендотоксикозу за інтегральними критеріями: токсичність плазми крові (ТП), вміст середньомолекулярних пептидів (СМП) та малонового діальдегіду (МДА) в крові: І ступінь (легкий): ТП - 110-149 т.о./мл, МДА - 4,0-5,7 мкмоль/л, СМП - 0,288-0,315 у.о.; ІІ ступінь (середньої важкості): ТП - 150-174 т.о./мл, МДА - 5,8-7,3 мкмоль/л, СМП - 0,316-0,368 у.о.; ІІІ ступінь (важкий): ТП - 175-200 т.о./мл, МДА - 7,4-8,5 мкмоль/л, СМП - 0,369-0,412 у.о.; ІV ступінь (вкрай важкий): ТП - більше 200 т.о./мл, МДА - більше 8,5 мкмоль/л, СМП - більше 0,412 у.о.

3.Мікробіологічне дослідження стану аутофлори нейтральних ділянок шкіри є інформативним для встановлення ступеня імунної недостатності, згідно із запропонованою класифікацією дисбактеріозу шкіри, та прогнозування розвитку інфекційних ускладнень.

4.Визначення видового та кількісного складу мікрофлори глибоких шарів шкіри на "рефлексогенних" гепатоспецифічних ділянках Захар'їна-Геда є діагностичним та прогностичним критеріями перебігу хронічних дифузних захворювань печінки, а також критерієм ефективності лікування.

5.Комплексне дослідження мікроелементів: заліза, міді, цинку, марганцю, нікелю, кобальту, свинцю та кадмію - у крові хворих на хронічні дифузні захворювання печінки є важливим для врахування патогенетичної ролі токсичних впливів важких металів на перебіг даної патології, а також для розробки адекватних терапевтичних заходів (елімінації надлишкових та поповнення дефіцитних) при дисмікроелементозі.

6.З дезінтоксикаційною, протиоксидантною, мембраностабілізуючою, імуномодулюючою метою в комплексній терапії синдрому ендогенної інтоксикації при хронічних дифузних захворюваннях печінки доцільно застосовувати тіотриазолін за схемою: у хворих із І-м ступенем важкості ендотоксикозу - по 2 мл 2,5% розчину внутрішньом'язево 1 раз на добу протягом 10 днів; у хворих із ІІ-м ступенем ендотоксикозу - по 2 мл 2,5% розчину внутрішньовенно струминно (повільно) 1 раз на добу протягом 10 днів; у хворих із ІІІ-м ступенем - по 2 мл 2,5% розчину внутрішньовенно струминно (повільно) 2 рази на добу протягом 10 днів; у хворих із ІV-м ступенем - по 2 мл 2,5% розчину внутрішньовенно струминно (повільно) 3 рази на добу або по 3 мл 2 рази на добу протягом 10 днів. При зменшенні показників ендогенної інтоксикації до значень ТП - 110 т.о./мл, МДА - 4,0 мкмоль/л, та СМП - 0,288 у.о. тіотриазолін слід призначати по 1 мл 1% розчину внутрішньом'язево 1 раз на добу або по 0,1 г 3 рази на день в таблетованій формі. Курс лікування - 2-3 місяці.

Друкованi роботи за темою дисертації

10. Хухліна О.С. Стан мікробіоценозу та деяких факторів імунітету в динаміці лікування у хворих на хронічні дифузні захворювання печінки // Матеріали науково-практичної конференції "Актуальні проблеми медичного обслуговування працюючих на залізничному транспорті. Екологія та стан здоров'я населення в сучасних умовах. Казуїстика, апаратні та інструментальні методи діагностики та лікування захворювань людини".- Ужгород.- 1996.- С. 159-160.

11. Хухліна О.С. Клінічне та прогностичне значення застосування методу бактеріальних відтисків у хворих на хронічні дифузні захворювання печінки // Матеріали І науково-практичної конференції початкуючих науковців та молодих вчених Буковини "Біологія, медицина, екологія".- Чернівці.- 1996.- С. 79-80.

12. Хухліна О.С. Діагностичне та прогностичне значення дослідження аутофлори шкіри при хронічних дифузних захворюваннях печінки у хворих зрілого, похилого та старечого віку // Матеріали Пленуму правління Українського наукового товариства геронтологів і геріатрів "Фізіологія і патологія органів травлення у осіб похилого та старечого віку".- Чернівці.- 1996.- С. 130-131.

13. Хухлина О.С. Диагностическое и прогностическое значение исследования аутофлоры кожи у больных с хроническими диффузными заболеваниями печени // Материалы Фальк-симпозиума № 92 "Новые направления в гепатологии".- Санкт-Петербург.- 1996.- С. 408. (соавт. Коновчук В.Н.)

14. Хухліна О.С. Оцінка стану імунореактивності та застосування методу бактеріальних відтисків як додаткового діагностичного тесту у хворих на хронічні дифузні захворювання печінки // Матеріали симпозіуму "Актуальні питання реабілітації гастроентерологічних хворих".- Чернівці.- 1996.- С. 385-388.

15. Хухліна О.С. Значення вивчення аутофлори шкіри, як індикатора імунореактивності організму при хронічних захворюваннях печінки // Матеріали Першого Українського конгресу гастроентерологів.-Дніпропетровськ.- 1995.- С. 71-72. (спiвавт. Коновчук В.М.)

Раціоналізаторські пропозиції

1. Хухліна О.С. Методика визначення ступеня імунодефіциту. № 35/97 від 10.12.97 Буковинської державної медичної академії.

Методичні рекомендації

1. Хухліна О.С. Прогнозування перебігу хронічних захворювань печінки і жовчного міхура та корекція порушень протирадикального захисту і мікроциркуляції у хворих різного віку // МОЗ України.- Чернівці.- 1997.- 31 с. (співавтори: Коломоєць М.Ю., Федів О.І., Бойчук Р.Р., Антофійчук М.П., Воєвідка О.С., Тимофєєв В.В., Тодоріко Л.Д., Шоріков Є.І.).