Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОДУКТИВНА САМОЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ ЯК ЦІННІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕФЕКТИВНОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Судаков М.В.

кандидат соціологічних наук, доцент,

Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості України

У виступі здійснено обгрунтування теоретичної та практичної значущості наукового з'ясування процесу самозайнятості населення. Аргументовано, що в суспільствах пострадянського типу при розробці стратегічних напрямків соціальної політики доцільно враховувати специфіку ціннісної дихотомії самозайнятості - вимушеної самозайнятості та продуктивної самозайнятості.

Ключові слова: соціальна політика, ринок праці, самозайнятість населення, вимушена самозайнятість, продуктивна самозайнятість.

населення самозайнятість суспільство пострадянський

Актуальність теми. В кінці першого десятиріччя ХХІ століття доволі симптоматичною є та обставина, що показники майнового розшарування населення України відображують ситуацію соціальної драми, наочним виразом якої є масштабне зростання бідності. Вочевидь сучасна стратегія подолання бідності повинна бути пов'язана зі змінами технологічної моделі соціальної політики. Враховуючи дану обставину, метою даного виступу є аргументація наукової позиції, що в суспільствах пострадянського типу при розробці стратегічних напрямків соціальної політики доцільно враховувати специфіку ціннісної дихотомії самозайнятості - вимушеної самозайнятості та продуктивної самозайнятості.

Насамперед зазначимо, що вітчизняними соціологами констатовано, що протягом останніх десяти років в Україні відбувався процес скорочення середнього класу - від 50% до 14-16%, що і є головною соціальною причиною зростання бідності . Окрім, того зберігалась тенденція сталого відтворення малозабезпечених соціальних верств, зміст якої засвідчує, що бідний «нижній клас» є соціальною основою сучасного українського суспільства. На думку С.Макеєва саме процесом втрати «домінантного статусу» робітничого класу в соціальній структурі українського суспільства, загальна чисельність якого за роки незалежності скоротилася більш ніж у 2 рази, можна пояснити причини росту бідності в Україні [1,с.14-15].

Загалом можна погодитися з висновками української дослідниці Н.Коваліско, яка вказує, що бідність є визначальним чинником субкультури «нижнього класу», який охоплює переважну більшість населення України. Вона констатує що ключовими якісними показниками, які обумовлюють феномен бідності в Україні є: 1) дуже висока частка витрат на харчування в загальній структурі споживчих витрат індивідів та населення; 2) масова участь в незареєстрованій економічній діяльності заради отримання доходу; 3) масова участь у сільськогосподарських роботах на присадибних ділянках з метою виробництва продуктів для власного споживання; 4) висока ймовірність (ризик) виявитися в категорії «державних бідних» у значної частки населення; 5) широке поширення практики зберігання у вільно конвертованій валюти і вираження, таким чином, недовіри державі. «Сьогодні ми можемо спостерігати в Україні усі наслідки зростаючої бідності. Вона є однією із суттєвих причин низької соціальної активності. Малозабезпечена людина більшу частину часу та сил витрачає на просте відтворення свого життя. При таких умовах важко очікувати від неї осмисленої політичної поведінки. Скорочення виробництва та призвело до маргіналізації населення. Працездатне населення виявилось витісненим із сфери гарантованого суспільного виробництва і перемістилось у сферу так званої самозайнятості» [2,с. 222-223].

Приймаючи до уваги зміст наведеного висновку, варто зауважити, що його зміст певним чином актуалізує важливе питання: про яку самозайнятість бідного населення йде мова? Формулюючи наш погляд щодо відповіді на це питання, доцільно підкреслити, що самозайнятість бідних верств українського суспільства - це вимушена самозайнятість. Вочевидь, що такий тип самозайнятості не можна вважати ефективним, оскільки він загалом здійснюється шляхом вимушеного стихійного продажу власних трудових здібностей робітника на ринку праці. За таких умов бідний робітник не маючи достатніх матеріальних ресурсів і ліквідних активів вимушено погоджується на мінімальні стандарти оплати праці, які пропонуються йому роботодавцем. Не є секретом, що навіть в мережі центрів Державної служби зайнятості України таким робітникам пропонується праця, оплата, розмір якої не відповідає визначеним мінімальним регіональним стандартам якості життя.

Слід також вказати, що саме з феноменами вимушеної самозайнятості і вимушеної праці чимало сучасних вітчизняних дослідників пов'язують розвиток тенденцій деформації системи трудової мотивації, особливо у молодих працівників . «Не праця, а злодійство і шахрайство - як справедливо вказує С.Катаєв - найчастіше стають засобами досягнення матеріального стандарту для молодих представників страти, що характеризується низькою освітою, низьким статусом професії , проживанням у невеликих містах» [3,с.88]. Харківські соціологи Ю.Сорока та Т. Зуб констатують, що бідні працівники типово досить своєрідно оцінюють і статусні позиції багатих роботодавців, «застосовуючи до них епітети, які акцентують антисоціальний або злочинний характер їх діяльності, зокрема таких, як «спекулянти», «злодії», «бандити» [4, с.222].

Вочевидь, що дієвою альтернативою «вимушеної само зайнятості» повинна бути «продуктивна самозайнятість», яка загалом притаманна середньому класу. Зазначимо, що у найбільш виразному вигляді феномен продуктивної самозайнятості поєднується зі стабільним відтворенням підприємницької моделі трудової поведінки. Адже саме підприємці, як типові представники середнього класу, маючи необхідні матеріальні активи, та соціальну репутацію, що відкриває доступ до кредитних ресурсів, як свідчить світовий досвід, реально спроможні створити різноманітні моделі продуктивної діяльності в усіх сферах суспільного життя.

Однак таке концептуальне тлумачення феномену «продуктивної самозайнятості» не знімає гостроту вкрай важливого питання: чому, незважаючи на певний прогрес у здійсненні ринкових та політичних реформ наочно спостерігається зростання бідності і загострення тенденції поляризації соціальної структури в сучасному українському суспільстві? Причин такого стану доволі багато, проте найбільш суттєві з них, на наш погляд, обумовлені складностями перетворення успадкованої від бувшого СРСР систему організації економіки та систему соціального захисту населення. Враховуючи дану обставину, ми вважаємо що причини бідності в Україні доцільно розподілити на три групи

До першої групи причин бідності в Україні можна віднести: 1) низькі стандарти життєзабезпечення населення, що існували в Радянському Союзі; 2) слабку мотивацію людей до високоінтенсивної праці; 3) свідоме заохочення політичним керівництвом працездатного населення до пасивних, конформістських моделей поведінки за допомогою необґрунтованих популістських обіцянок «змінити життя на краще» (особливо в періоди передвиборчих кампаній); 4) небажання органами влади конструктивно вирішувати багато назрілих соціально-економічних проблем міжнаціональних взаємодій; 5) значну зовнішню заборгованість держави.

До другої групи причин і факторів бідності можна віднести: 1) порушення економічних зв'язків у масштабах колишнього СРСР; 2) низьку ефективність виробничої діяльності державного сектора економіки; 3)перехід на світові ціни; 4) закритість і перенасиченість західних ринків; 5) спад промислового виробництва 6) змушена неповна зайнятість і зростання безробіття; 7) руйнування і деградація соціальної інфраструктури.

До третьої групи причин бідності в України варто віднести найбільш важливі соціальні наслідки означених нами вище причин і факторів, котрі загалом формують доволі стійкі сучасні реалії перехідного часу. Найбільш деструктивними і хворобливими з них, на наш погляд, є: а) зниження реальних доходів значної частини населення; б) стале існування заборгованості по виплатах заробітної плати, пенсій, стипендій; в) несвоєчасно організовані заходи по індексації заробітної плати і соціальних виплат, що істотно відстали від реального рівня постійно зростаючих споживчих цін; г) надання пільг та соціальних виплат без врахування матеріального стану певних категорій населення - дітей, пенсіонерів, інвалідів, самотніх людей, багатодітних родин і безробітних; д) зниження рівня забезпечення соціально-трудових прав і соціальних гарантій громадян з боку держави.

Істотним фактором, що додає даним наслідкам драматичний характер, є інфляція, яка є головною причиною знецінення доходів громадян. На старті ринкових реформ, в Україні інфляція прийняла характер гіперінфляції, яка і відкинула більшість населення за рису бідності. В Україні піком розвитку інфляційних процесів став 1993 рік, коли рівень інфляції перевищив 3300%. Відомо, що намагаючись зберегти свої заощадження і захистити їх від гіперінфляції мільйони людей ( і насамперед пенсіонери) стали жертвами шахрайства та обману з боку різних фінансових структур: банків, благодійних фондів, трастів, котрі після залучення величезних коштів населення під обіцяні високі відсотки задекларували себе банкрутами. Власне розвиток гіперінфляційних процесів у першій половині 90-х років досить чітко позначив і поклав початок, як справедливо вважають українські соціологи, такої якісної трансформаційної тенденції соціальної еволюції України як « шлях до бідності». Зазначимо, що незважаючи на те, що у першому десятиріччі ХХІ століття гіперінфляція в Україні була успішно подолана, загальний щорічний рівень інфляції, згідно ситі тики Світового банку, у цей період залишався доволі високим -він коливався на рівні 12-18%.

Відомо, що найбільш значущим технологічним інструментом регулювання соціально-економічних нерівностей є соціальна політика. Відзначимо, що в суто технологічних управлінських вимірах соціальна політика - це комплексне явище, у якому специфічним образом інтегровані конституційно-правові, інституціональні, комунікативні, організаційно-управлінські, ініціативні (волонтерські), демографічні, гуманістичні компоненти.

Відомо, що на практиці реально здійснюється реалізація різних технологічних моделей соціальної політики. Слід зазначити, що в науковій літературі як правило характеризуються дві альтернативні моделі - пасивна модель і активна модель.

1.Пасивна (патерналістска) модель соціальної політики передбачає створення централізованої системи масових грошових виплат, доплат, компенсацій, субсидій і ін. Мета такої політики - підтримка певного визначеного рівня платоспроможності населення і певного оптимального рівня споживання, які офіційно встановлюються нормативно-правовими актами. Головним джерелом масштабних централізованих виплат, як правило, є державний бюджет.

2.Активна модель соціальної політики функціонально передбачає створення кожному громадянину правових, економічних можливостей і стимулів заробляти стільки, щоб забезпечити себе і свою родину всім необхідним для повноцінного життя, для культурного розвитку, дозвілля і відпочинку.

Яка ж технологічна модель соціальної політики є оптимальна для України? Дане питання, на думку українських вчених [8;9], є комплексною теоретичною і практичною проблемою, яка потребує конструктивної наукової розробки.

Прийнято вважати, що реалізація патерналістської моделі соціальної політика якої-небудь держави загалом є неможливою без визначення глибинних тенденцій суспільного розвитку, котрі обумовлюють процеси соціальної захищеності і соціальної безпеки людини і соціальних груп. Політика такого типу повинна створити необхідний організаційно-управлінський механізм для розв'язання суперечностей як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру в сферах економіки, політики, культури, міжособистісних і міжгрупових взаємодіях, а також тих сторонах і аспектах соціального життя, що безпосередньо впливають на соціальне буття людей, їхнє соціальне самопочуття і безпеку. Ресурсною базою зазначеного організаційно-управлінського механізму є державний бюджет. Проте наполегливі спроби реалізації патерналістської моделі соціальної політики в Україні протягом останнього десятиліття досить наочно засвідчує про те, що подальша реалізація даної моделі суттєво знецінює саму ідею можливості ефективного соціального захисту населення.

Слід зазначити, що найбільш вагомим чинником для здійснення соціальних програм в Україні є створення матеріально-ресурсних і соціальних умов для забезпечення економічного росту, самозабезпечення і самозайнятості. Тому найбільшу перспективу має розробка та впровадження активної технологічної моделі соціальної політики. Проте як в концептуальному, так і в практичному аспектах реалізація даної стратегії має певні труднощі.

Світовий досвід свідчить, що створення макроекономічних передумов, що сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних громадян, є ефективним способом соціальної захищеності в країнах Західної Європи, особливо в скандинавських. Слід зазначити, що в більшості держав з розвинутою ринковою економікою діють гарантії в сфері доходів, загальнодержавні системи регулювання зайнятості, підготовки і перепідготовки кадрів, стимулюється професійна і територіальна мобільність населення та інші міри. Саме тому головна мета соціальної політики Україні в умовах становлення соціально орієнтованої ринкової економіки - зняти всі обмеження вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівнику, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до реального внеску в збільшення суспільного багатства, а також гарантувати соціальний захист лише тим верствам населення, котрі не в змозі власною діяльністю забезпечити своє благополуччя.

Концептуальні уяви щодо конструктивних шляхів досягнення даної мети, як здається, загалом полягають в розробці дієвих стимулів, спрямованих на посилення потенціалу самоорганізації українського суспільства у напрямку створення умов для продуктивної самозайнятості населення України.

У якості узагальнюючого висновку зазначимо, що інтегральним показником цього потенціалу є громадянська активність індивідуальних, колективних та інституціональних суб'єктів суспільного життя. Саме тому стратегія суттєвого посилення громадянської активності, як ми вважаємо, може бути пов'язана з послідовною реалізацією управлінських зусиль, спрямованих на подолання ціннісної дихотомії самозайнятості - вимушеної самозайнятості та продуктивної самозайнятості.

Література

Макеев С.А. Метаморфоз социальной структуры / Сергей Алексеевич Макеев // Проблеми розвитку соціологічної теорії: соціальна інтеграція та соціальні нерівності в контексті сучасних суспільних трансформацій.: Матеріали У Всеукраїнської наук.-практ. конф. / Під заг. ред. Куценко О.Д., Судакова В.І. - К.: Видавничо - поліграфічний центр «Київський університет», 2009. - С.11-17.

Коваліско Н.В. Основи соціальної стратифікації / Наталія Володимирівна Коваліско. - Львів: Магнолія, 2007.- 328 с.

Катаєв С.Л. Сучасне українське суспільство / Станіслав Львович Катаєв. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 200с.

Сорока Ю., Зуб Т. «Отказ от богатства» и изменения в восприятии социального неравенства / Юлия Сорока, Татьяна Зуб // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2008.- №1. -С.222-236.

Размещено на Allbest.ru