Основні наслідки кризи у сфері державного управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління

при Президентові України

Кафедра кадрової політики

та державної служби

Контрольна робота

з дисципліни «Антикризове управління»

на тему: «Основні наслідки кризи у сфері державного управління»

Виконала:

Дорундяк І.В.

Львів - 2015

Зміст

Вступ

1. Основні наслідки кризи у сфері державного управління

2. Профілактика та можливості подолання кризових явищ у сфері державного управління

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Розвиток системи державного управління, як і будь-якої іншої, супроводжується певними суперечностями, конфліктами, які стають причинами криз. Завдання підвищення ефективності функціонування позначеної системи безпосередньо пов'язано з передбаченням кризових ситуацій та керуванням процесами їх розв'язання, тобто впровадженням в органах влади різних ієрархічних рівнів елементів антикризового менеджменту.

Проблеми подолання криз, що виникають у соціально-економічних системах, розглядаються в працях багатьох науковців. Але переважна більшість досліджень присвячена підприємствам. Розроблені за їх результатами рекомендації не можливо використовувати в органах влади. Недостатньо адаптованими до умов функціонування владних інституцій залишаються визначення основних понять антикризового управління.

1. Основні наслідки кризи у сфері державного управління

Політико-економічним інститутом держави є державна влада, яка реалізується через систему органів державного управління. У органів державної влади і управління різна природа і функції, але при цьому вони мають аналогічні етапи життєвих циклів(це: формування, розвиток, виконання, старіння або розпад). Проте їх життєві цикли не співпадають у своєму розвитку - цикли державного управління відстають від циклів державної влади. Це і лежить в основі криз державного управління.

Сутнісними ознаками кризи державного управління є:

1) розбалансованість системи макроекономічного регулювання;

2) політизація економічних та соціальних процесів;

3) нездатність державного апарату регулювати політико-економічні процеси традиційними методами;

4) втрата контролю над функціонуванням життєзабезпечуючих суб'єктів господарювання.

У загальному вигляді криза - це конфлікт (один, кілька), який перейшов у стан антагоністичного протиріччя. Криза державного управління являє собою перехідний стан політико-економічної системи держави, особливістю якої є виникнення конфліктів між елементами самої системи, які мають, як правило, вертикальний характер. Головною метою державного управління є надання процесу вирішення наявних конфліктів такої форми, яка б забезпечувала мінімум політичних, економічних та соціально-етичних втрат, які при цьому неминучі [6, с.47].

На думку Е. Короткова, криза державного управління - це особливий переломний стан у розвитку і функціонуванні політичної системи суспільства, державно-владних структур, що характеризується нестабільністю, розбалансованістю діяльності політичних інститутів, зниженням рівня керованості соціально-економічними процесами, загостренням політичних конфліктів, зростанням критичної активності мас [1, с. 79].

Система державного управління розвивається відповідно до певних законів, закономірностей і принципів [5, с. 111, 112, 114 - 118].

Недодержання цих базових положень створює умови для виникнення закономірних криз. Випадкові частіше зумовлені деякими екстраординарними подіями та збігом певних особливих обставин. Перші пов'язані з дією суб'єктивного фактора, а саме: необізнаністю, нерозумінням, або ігноруванням вимог законів та принципів. Сила впливу факторів другої групи залежить від рівня організації системи управління, її спроможності швидко та адекватно провести певні зміни, які нівелюють дію негативних обставин. Природні причини виникнення криз близькі по суті до закономірних, штучні - до суб'єктивних.

Аналіз усіх причин дозволяє дійти висновку про найбільшу загрозу для системи державного управління становлять внутрішні та суб'єктивні. Усі інші теж викликають певні протиріччя, але здебільшого не спричиняють виникнення кризи.

Ознаки кризи державного управління:

1. загострення економічних і соціальних конфліктів, що мають яскраво виражений політичний характер, тому що вимоги і запити адресуються структурам влади для зміни її політичного курсу, стратегії і методів управління;

2. нездатність державної влади керувати конфліктами, що розростаються, регулювати соціально-економічні процеси і відносини колишніми традиційними методами. Внутрішня і зовнішня державна політика більш виявляється як політика шарахання;

3. розбалансованість структурно-функціональної системи управління і політичних інститутів влади, розрив взаємодії конструктивних зв'язків з навколишнім середовищем; крах легітимності державної влади; напружений стан суспільства.

Криза державного управління за цими ознаками розвивається поетапно. Перший, початковий етап, характеризується виникненням багатоланкових конфліктних ситуацій у різних сферах суспільного життя. У гнучких плюралістичних системах кризи є джерелом нового підйому суспільного розвитку, вони відіграють стабілізуючу роль, а в ригідних (жорстких) суспільно-політичних системах - дестабілізуючу роль, поглиблюють політичну кризу.

Другий етап - розвиток конфліктних ситуацій у суспільстві до межі, коли вони не можуть бути врегульовані шляхом компромісів і відображають функціональний розлад механізмів діяльності державної влади, суспільних інститутів, невідповідність структур, формі методів управління соціально-економічними умовами, що змінилися.

Третій етап - розвиток і загострення кризи, розпад існуючих політичних структур, що призводить до знецінення державної влади, неможливості владних органів впливати на суспільні процеси. У цьому разі йдеться про загальносистемну кризу управління, яка характеризується невідповідністю економіки, соціальної сфери, політики, права та розбалансованістю системи, що не може бути подоланою у рамках (без зміни) існуючого соціально-економічного ладу.

Звичайно, що виділення зазначених етапів є умовним. На практиці все набагато складніше. Між цими етапами немає чіткого розмежування.

Ознаками прояву системної кризи державного управління є:

1) тривалий, прихований або явний параліч державної влади, повна втрата державними структурами можливостей, потенціалу управлінського впливу, стратегічної ініціативи і творчості, проголошення владними особами популістських обіцянок, кадрові зміни;

2) підвищена критична активність, тиск незадоволених мас;

3) абсолютне і відносне зубожіння значної частини населення, різке зниження рівня життя, порушення звичного способу життя людей, які втратили роботу, достатній матеріальний добробут.

Відомо, що конфлікт є об'єктивним елементом людських відносин. Він постійно присутній і не піддається абсолютному усуненню. У перехідний період розвитку суспільства основною конфліктною домінантою виступає всеосяжний соціально-політичний конфлікт, що пронизує всі найважливіші сфери суспільного життя.

Суть перехідного періоду в тому, що одночасно відбуваються два процеси - зміна традиційних державних інститутів, звичок та стереотипів у реалізації владних функцій і розвиток нових, нетрадиційних інституціональних структур, правил і норм політичної поведінки. Перехідний період означає також і глобальний поворот, коли в економічному та політичному просторі одночасно співіснують носії різних, часто протилежних цінностей. Це і проявляється в конфліктах. Специфіка соціально-політичних конфліктів перехідного періоду полягає в тому, що точиться боротьба за встановлення нового режиму.

Соціально-політичні конфлікти зумовлені зіткненням таких тенденцій:

* об'єктивно існуючою та офіційно задекларованою необхідністю переходу суспільства з ригідного до плюралістичного стану і суб'єктивним тяжінням до використання колишніх, жорстких механізмів управління суспільством і державою;

* первинною спрямованістю на кардинальні демократичні перетворення політичних відносин в інтересах суспільства і намаганням провести їх лише в інтересах нових, оновлених політичних еліт;

* “волею ринку” і штучним створенням нерівних стартових можливостей щодо ефективної участі суб'єктів суспільства в ринкових відносинах;

* необхідністю більш прогресивного устрою внутрішньо- і міждержавних національних відносин і разом з тим застосування диктату для реалізації вузькокорпоративних цілей.

У перехідний період істотно зростає і найчастіше стає визначальною роль свідомості, надбудовних механізмів, політико-ідеологічних факторів. В умовах, коли суспільство перевантажене протистоянням ціннісних світоглядних установок, врегулювання конфліктів стає утрудненим, оскільки жодна із сторін (політичних партій) не бажає сприйняти трактування ситуації, запропоноване іншою.

Загалом конфлікт державного управління - це завжди боротьба щодо організації, здійснення та перерозподілу влади. Врегулювання та усунення цих конфліктів, досягнення компромісу в кожній конкретній ситуації є найважливішим завданням державної влади.

З'являється проблема формування нової сучасної парадигми розвитку державного управління і перетворення державної влади в організуючий та стабілізуючий центр суспільства.

Дестабілізація в країні виникає не тому, що існують конфлікти. Вони були і завжди залишаться в людському суспільстві. Напруження виникає через невміння вчасно виявити, контролювати і регулювати цей процес, тобто керувати ним. Управління конфліктами означає :

1) врегулювання, усунення, стримування або навіть ініціювання деяких конфліктів в інтересах суспільства або окремих його суб'єктів;

2) задоволення обопільних інтересів конфліктуючих сторін;

3) введення конфлікту в “правовий коридор”, підпорядкувавши його певним правилам;

4) оптимізація більшості соціально-політичних конфліктів на будь-якому рівні і на будь-якій стадії шляхом встановлення норм і правил їх врегулювання; дотримання запропонованих норм і правил; поступове послаблення конфлікту за рахунок переведення його на інший рівень;

5) надання конфліктному процесу форми, що забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних втрат. Стратегічна установка стосовно соціально-політичних конфліктів формулюється як перетворення масштабних, гострих і небезпечних конфліктів на численні дрібні, негострі і безпечні. Необхідно максимально можливе виключення з життя суспільства конфліктів з підвищеним рівнем невизначеності, а отже, з низькою контрольованістю;

6) послаблення зазначених протиріч і гармонізація соціально-політичних відносин, у першу чергу, за рахунок створення механізму адекватної передачі “кризового сигналу” знизу вверх;

7) розгляд конфлікту як на цінності, оскільки він вказує на окремі проблеми і допомагає краще сформулювати мету політики, взяти під контроль небезпечні точки, відкрити нові напрями соціального розвитку;

8) профілактика конфліктів, запобігання їм.

Керувати означає передбачати і запобігати, у противному разі державна влада приречена боротися із симптомами конфліктів замість того, щоб усувати їх причини.

В умовах кризи основою розвитку теорії і практики державного управління стає розробка антикризової програми оперативного реагування, впровадження в життя оптимальних процедур пошуку і узгодженого прийняття управлінських рішень усіх рівнів, передбачення в цих процедурах реальних можливостей коригування помилок.

Антикризові заходи мають призупиняти, мінімізувати порушення звичного способу життя людей, передбачати компенсацію втрат, спричинених управлінським впливом на економічне, фінансове, духовне середовище життя. Необхідно усвідомлювати і пам'ятати, що важливим узагальнюючим показником соціальної ефективності управління є відчутні прогресивні зміни у житті населення.

менеджмент антикризовий управління економічний

2. Профілактика та можливості подолання кризових явищ у сфері державного управління

Ефективне управління вимагає підвищеної уваги щодо виявлення проблеми. Основне завдання антикризового управління - розпізнавання на ранній стадії ознак кризових ситуацій. Виходячи із зазначеного завдання є доцільним визначення засобів профілактики кризових ситуацій. Варто зазначити, що:

1) урегулюванню конфліктів органами державної влади та управління сприяє правове забезпечення їх діяльності, встановлення демократичної процедури законотворчості, діяльність усіх державних органів у рамках та на основі закону, дотримання правових процедур вирішення спорів - все, що становить основу та визначає напрям руху суспільно-політичної системи до правової держави;

2) упорядкування правового статусу державних органів, інших інститутів політичної системи, включаючи партії, громадські організації і рухи, місцеве самоврядування, конкретизація повноважень різних учасників суспільної діяльності, коригування і розвиток їх взаємозв'язків.

Однак правові норми при всій їх значущості не можуть бути абсолютними варіантами конструктивної й оперативної взаємодії різних гілок державної влади. За допомогою тільки конституційних статей неможливо запобігти кризі державного управління аж до державного перевороту. Політичні дії часто розвиваються за власною логікою - логікою політичної доцільності, що, можливо, не відрегульована правовими нормами або виходить з правових рамок;

1) значну роль відіграють і політичні норми - правила відносин, що не мають юридичного характеру, різного роду усні і письмові домовленості й угоди між політиками. Політика як процес і діяльність реального володарювання, державне управління мають уникати кризових ситуацій, підпорядковуючись політико-правовим нормам і адміністративно-політичній етиці, зміст якої зводиться насамперед до дотримання всіма учасниками політичного процесу встановлених “правил гри”. Разом з тим ці правила самі по собі є результатом управління, а також низки компромісних кроків щодо визначення прерогатив і повноважень кожного учасника політичного процесу.

Специфіка криз в Україні виявляється в тому, що навіть у нормальній докризовій ситуації конфлікти розвиваються як “вертикальні”. Вони характеризуються первісною нерівністю суб'єктів і мають яскраво виражений персоніфікований характер.

Тому в Україні кризи державного управління, звичайно, виникають при вичерпанні кредиту довіри нижчестоящих інстанцій до вищестоящих і мають яскраво виражений емоційний (ірраціональний) характер. Непрямим підтвердженням цього є активне використання, а нерідко і превалювання саме виразів з моральним забарвленням “не виправдав довіру”, “втратив совість” тощо.

Для вертикального (патерналістського) суспільства конфлікти частіше розвиваються в площині: центр - регіон, директор - працівник, адміністрація - місцеві жителі при серйозному блокуванні зворотного зв'язку і шляхів знаходження консенсусу.

І методи подібних “вертикальних” конфліктів відповідають цілям “впливу на свідомість”, привертання уваги вищестоящих по вертикалі інстанцій (голодування, масові демонстрації, страйки).

При цьому, чим більш дієвим виявляється той чи інший конкретний акт протесту, чим більший розголос він отримує, тим ширшим стає використання подібних конфронтаційних технологій вирішення конфліктів. Виникає ланцюгова реакція, і у випадках, коли можна було б цілком успішно використовувати для вирішення конфлікту консенсусні прийоми (переговори, консультації, вироблення і підписання спільних договорів і т. ін.) конфліктуючий суб'єкт навмисно йде на загострення, відкидає компенсаційні моделі як нібито недостатньо ефективні й оперативні. У результаті реальне зниження соціальної напруженості в конкретному місті, на підприємстві за рахунок використання конфронтаційних прийомів розв'язання конфліктів провокує зростання напруженості в суспільстві в цілому.

У цьому зв'язку надзвичайно важливим видається осмислення джерел (коренів) відчуження громадян від влади.

Одним з фундаментальних джерел є загальна соціально-економічна криза в країні, різке зниження рівня соціальної захищеності, у результаті чого люди непокояться за власну безпеку і близьких їм людей.

Іншим значним джерелом конфліктності між державою, владою і населенням є відчуження на ґрунті різноспрямованості інтересів громадян і чиновників (політичних і державно-адміністративних посадових осіб), що, на думку більшості населення, керуються інтересами не тільки (і не стільки) рядових громадян, скільки відомчими, корпоративними і, власне, особистими.

Причини, що посилюють недовіру громадян до органів влади, можна поділити на чотири групи:

Першу групу причин умовно можна назвати технологічними, коли органи державної влади через ті чи інші обставини (відсутність відповідних структур і фахівців) не намагаються або не можуть роз'яснити громадянам мету і методи конкретної політики, аргументувати (виправдати) характер і зміст своєї діяльності в умовах, у яких вони змушені приймати рішення.

Друга група причин - культурно-історичного характеру, зокрема пролонгація негативного ставлення громадян до політико-бюрократичної номенклатури, що привласнила собі все і зберегла за собою всі інститути держави. У суспільстві майже на генетичному рівні виявляється гострокритичне ставлення до традицій володарювання, суть яких у тому, що соціальні і політичні цілі держави подрібнюються і втілюються в завдання державних установ, а вони самі, їх функціональні повноваження передані у власність державним чиновникам, розподіл і перерозподіл народногосподарських ресурсів залишається їх монопольною функцією.

Третя група причин - організаційного характеру, пов'язана невмінням держапарату, через низьку компетентність, непрофесіоналізм та інші, більш глибокі причини, організувати практичне виконання прийнятих державних рішень. У цій групі причинособливого значення набувають стиль і методи роботи органів державної служби. Зокрема, численні конфлікти виникають через прагнення державної адміністративної системи до закритості, мінімальної гласності, прояву мстивості, кумівства і т.п.

Четверта група причин - політико-ідеологічного характеру. Багато експертів вважають, що в більшості українців відчуження від політичної влади викликають зовнішньополітичні акції в рамках зростаючої залежності від західних країн, залежності фінансової, економічної, отже й політичної. Це нагадує часи Другої світової війни, коли Німеччині і Японії переможці диктували свої умови.

Таке хворобливе сприйняття статусно-ролевого становища країни і спричинює виникнення почуття протесту громадян проти зовнішньо-політичного курсу, посилює недовіру до державної влади.

Необхідно подолати відчуження суспільства і влади. Цього можна досягти через створення програм реального підйому економіки, які можуть об'єднати розрізнені соціальні сили.

Висновки

На думку Е. Короткова, криза державного управління - це особливий переломний стан у розвитку і функціонуванні політичної системи суспільства, державно-владних структур, що характеризується нестабільністю, розбалансованістю діяльності політичних інститутів, зниженням рівня керованості соціально-економічними процесами, загостренням політичних конфліктів, зростанням критичної активності мас.

Отже, основними наслідками кризи у сфері державного управління є:

1) розбалансованість системи макроекономічного регулювання;

2) політизація економічних та соціальних процесів;

3) нездатність державного апарату регулювати політико-економічні процеси традиційними методами;

4) втрата контролю над функціонуванням життєзабезпечуючих суб'єктів господарювання.

Список використаних джерел

1. Антикризисное управление: Учебник / под ред. Э.М. Короткова. - М.: ИНФРА-М, 2003. - 432 с.

2. Бондар О.В. Ситуаційний менеджмент [Електрон. ресурс]: Навчальний комплекс дисципліни для студентів спецiальностi 6.050201 «Менеджмент органiзацiй», 2007. - Режим доступу: Електрон. чит. зал ПУЕТ.

3. Василенко В.О. Ситуацiйний менеджмент: Навч. посiб. Вид. 2-е виправлене та доповнене /В.О. Василенко; В.I. Шостка. - К. : ЦУЛ, 2005. - 372 с.

4. Василенко В.О., Шостка В.I. Ситуаційний менеджмент : Навч. посiб. - К. : ЦУЛ, 2003. - 285 с.

5. Державне управління і менеджмент: Навч. посіб. у табл. і схемах / Г.С. Одінцова, Г.І. Мостовий, О.Ю. Амосов та ін. // За заг. ред. Г.С. Одінцової. - Х.: ХарРІ УАДУ, 2002. - 492 с.

6. Карпенко О.А. Основи антикризового управління: Навч.-метод. посіб. - К.: Вид-во НАДУ, 2006. - 208 с

7. Маркiна I.А. Ситуаційний менеджмент [Електрон. ресурс] : Навчальний комплекс дисципліни для студентів спецiальностi 7.050201 «Менеджмент органiзацiй» / доцент, к.е.н. I.А. Маркiна ; О.В.Бондар, 2001. - Режим доступу: Електрон. чит. зал ПУЕТ.

8. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник для студентів - К.: Видавничий центр «Академія», 1999. - 592 с.

Размещено на Allbest.ru