Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський державний університет

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

ОРГАНІЗАЦІЇ В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ ПРОСТОРІ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ОПТИМІЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ

Спеціальність 22.00.07 - соціологія управління

Хижняк Лариса Михайлівна

Харків - 1999

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Харківському державному університеті, Міністерство освіти України.

Науковий консультант:

доктор соціологічних наук, професор Бакіров Віль Савбанович, завідувач кафедри прикладної соціології, ректор Харківського державного університету

Офіційні опоненти:

доктор соціологічних наук Нагорний Борис Григорович, професор кафедри філософії і соціології, декан гуманітарного факультету Східно-Українського державного університету, м. Луганськ;

доктор соціологічних наук Пилипенко Валерій Євгенович, провідний науковий співробітник відділу економічної соціології Інституту соціології НАН України, м. Київ;

доктор філософських наук Подшивалкіна Валентина Іванівна, доцент кафедри соціології Одеського державного університету, м. Одеса.

Провідна установа:

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра галузевої соціології, м. Київ.

Захист відбудеться "15 ” липня 1999 р. об __11___годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 640515 у Харківському державному університеті за адресою: м. Харків, вул. Мироносицька, 1, ауд.2-8.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського державного університету за адресою: 310006, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розіслано "14 ” червня 1999 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доц. Шеремет І.І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. В умовах поглиблення соціально-економічної кризи в Україні актуалізуються проблеми оптимізації управління усіма сферами суспільного життя з метою зниження негативних наслідків трансформаційних процесів, у т. ч. організаційними утвореннями, що функціонують у галузі економіки. Це, в свою чергу, передбачає соціологічну діагностику їх реального стану та прогнозування напрямків їх подальшого розвитку, що сприятиме науковій обгрунтованості управлінських стратегій.

Ринкові принципи організації соціально-економічного життя суспільства, зростання підприємницької активності його суб'єктів обумовлюють нові вимоги до побудови та поведінки організацій у сьогоденні. На діяльність останніх суттєво впливають зміни у формах власності та технології виробництва, розширення меж економічної свободи. Стратегії розвитку організацій мають базуватися на новій концепції управління, яка відповідає вимогам часу. Актуалізується потреба в якісній зміні підходів до розуміння та регулювання соціальних перетворень, шляхів адаптації вітчизняних організацій до ринкових умов.

Великомасштабні та глибинні перетворення потребують певного соціально-організаційного забезпечення. Необхідність і неминучість формування ринкової інфраструктури, тобто нової системи структурно-функціональних утворень - інститутів ринку - теж передбачає вивчення проблем організацій та управління ними. Крім того, приватизовані економічні організації, що втрачають звичну державну підтримку, об'єктивно постають перед необхідністю об'єднуватися в організаційні структури на нових засадах. Їх корпоратизація відбувається різними шляхами, зокрема, через створення союзів (асоціацій), промислово-фінансових груп, котрі суттєво впливають на суспільний розвиток і потребують поглибленого соціологічного аналізу. Переваги й недоліки зазначених корпоративних зв'язків, їх соціальна динаміка, роль та місце в соціально-економічній сфері є новим полем соціологічних досліджень.

Трансформація суспільства в нашій країні проходить в умовах соціальної дезорганізації, котра проявляється в порушенні соціального, організаційного порядку (конфлікти, розрив соціальних зв'язків, ігнорування соціальних норм поведінки тощо). Виникає необхідність переходу від командної організованості до індивідуального самовизначення всіх суб'єктів соціально-економічного життя, у тому числі організацій, у розвитку яких уже сьогодні простежуються певні тенденції. З одного боку, відбувається руйнування організаційних структур, котрі вичерпали себе як неадекватні сучасним вимогам. Подолання бюрократизму командно-адміністративної системи в різних сферах суспільного життя неможливе без реорганізації тих суспільних утворень, на які вони опиралися. З іншого боку, триває конструктивний пошук та апробація як нових стратегічних суспільних цілей, так і форм організованої діяльності людей, які б відповідали вимогам часу. Усвідомлюється необхідність сконцентрувати увагу не стільки на подальшому удосконаленні організаційних відносин, що існували раніше, скільки на виробленні суспільних структур та організацій, котрі б відповідали новим вимогам.

Суперечності суспільного розвитку суттєво впливають на організації. Так, іноді виникають ринкові за формою, але монопольні за змістом організаційні утворення (зокрема, міністерства та відомства стають акціонерними товариствами, концернами). Підприємництво часто розвивається як номенклатурне, а не масове соціально-економічне явище. Глибока структурна диспропорційність, зростання соціальної напруженості, соціальна дезорієнтація суб'єктів, падіння довіри до владних структур - усе це створює перешкоди на шляху становлення нового типу організацій в соціально-економічному просторі нашої країни.

Корені тих чи інших організаційних форм можуть критися в глибині віків, але їх сучасний стан - наслідок суспільного розвитку, специфіки повсякденності. Розвиток організацій у конкретному суспільстві має сенс розглядати лише в соціально-економічному та соціально-культурному контексті. Організації мають власне обличчя, свою культуру, імідж, які сприяють їх становленню при наявності обгрунтованої стратегії та ефективного використання ресурсів, у т. ч. людських. Не виявивши сутності сучасних організацій, закономірностей їх виникнення, функціонування та розвитку, неможливо спрямовувати їх діяльність на соціально значущі цілі, сприяти втіленню нових управлінських технологій.

Спираючись на сучасні наукові розробки, узагальнюючи організаційний досвід, соціологія сприяє розкриттю інноваційного потенціалу організацій, їх соціальних можливостей, прогнозує їх подальший розвиток. Це стосується і знання про організацію, обсяг і якість якого сьогодні неадекватні соціальній практиці. Загальна теорія організації має інтегративний характер і базується на різних теоретичних підходах - філософському, соціологічному, економічному, політологічному, соціокультурному та ін. Інтегративна сутність цієї теорії визначена природою самих організаційних процесів, в яких окремі напрямки й аспекти взаємозалежні і з необхідністю зумовлюють один одного.

Сформувалися два основні підходи до організації. З одного боку, вона розглядається як теоретична конструкція і по-різному трактується у певних концептуальних підходах; а з другого - предметом аналізу виступає процес реального конструювання організацій, що проходить суперечливо, із значними суспільними втратами. Починаючи з класичних теорій організації та управління (Ф. Тейлор, А. Файоль, Г. Емерсон, Л. Урвік, Г. Форд та ін.) і до наших днів заперечувалася наявність в організації суб'єктного компоненту, вона розглядалася переважно як закрита система, відносини в якій регулюються певними нормами, санкціями, процедурами тощо. В межах іншого підходу організація розглядалася як соціокультурний феномен, який пов'язаний з іменами М. Вебера, Т. Веблена, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Е. Голднера, К. Левіна, Ф. Селзника, Ч. Барнарда, Г. Саймона та ін. У концепції менеджменту цю проблематику успішно розробляють У. Оучі, Е. Шейн, І. Ансофф, Т. Пітерс, Р. Уотермен та ін. Різним аспектам дослідження організацій присвячені роботи В. Ешбі, Ч. Барнарда, П. Блау, Д. Марча, Д. Каца, Р. Кана, Д. Міллера, А. Етціоні, П. Лоуренса, Р. Акоффа, П. Друкера, Р. Уотермена, Е. Агарвала, Р. Агарвала-Роджерс, О. Тоффлера, Я. Зеленевського та ін. Організаційні моделі стали відображенням динаміки розвитку організаційних структур в індустріальному, а потім в постіндустріальному суспільствах і в наш час потребують перегляду з урахуванням техніко-технологічних змін, нової соціальної реальності.

Методологічна база і понятійний апарат теорії організації виявилися недостатніми для того, щоб пояснити, і тим більш передбачити механізми руйнування та виживання організацій в умовах динамічних суспільних трансформацій.

Теорія організацій довгий час мала об'єктом вивчення переважно "складні" організації, притаманні періоду індустріального суспільства, в яких чітко простежуються єдність часу, простору і дій; розвинуті структури влади, комунікацій та контролю. Тобто чітко фіксувалася вибірковість розгляду організаційних форм, якими ставали переважно крупні організації. Між тим, теорія організацій та управління повинна вивчати наявні в суспільстві організаційні утворення, ступінь їх сполучності, характер взаємодій та тенденції розвитку. Лише в останні два десятиріччя (а в нашій країні з середини 80-х років) дослідницький інтерес виник й до малих організацій (соціальних спільнот), а девіз "мале - прекрасне" став черговою "організаційною модою”.

У вітчизняній соціології проблема організацій, як правило, розглядалася в концепціях соціології праці, соціології трудового колективу, соціології управління і як самостійне явище взагалі довгий час не існувала з об'єктивних причин - високої нормативності діяльності вітчизняних організацій, культивування в суспільстві одноманітності організаційних процесів, управління останніми. Домінував погляд, що можна змінювати лише організаційні відносини, ставлення людини до конкретного робочого місця, професії, праці, але не до самих організацій, яким за умов державної детермінації не загрожують незаплановані, стихійні зміни (навіть збиткові організації тривалий час підтримувалися за рахунок передових). Тому їх проблеми в основному розглядалися в межах аналізу соціальних аспектів праці, процесів соціального розвитку колективу. До цього часу об'єктом наукового аналізу все ще не стали організації як суб'єкти соціально-економічного життя суспільства.

Знання про організації накопичувалися впродовж усієї історії людства і в теорії організацій аналізуються численні види цього феномену: від релігійних і мілітаристських груп до сучасних організаційних форм. Потреба в теоретичних розробках, які б дозволяли аналізувати динаміку організацій, особливо відчутною стає в наші дні, в умовах пошуку причин розпаду, руйнування традиційно сталих організаційних утворень, з'ясування причин того, чому нові організації являють собою суперечні, іноді непідконтрольні людям утворення. З одного боку, визнається численність факторів, які впливають на розвиток організацій, однак аналізується обмежена їх кількість. Як наслідок, з'явилася велика кількість підходів до вивчення організації, надто залежних від позиції авторів; поглиблюються відмінності в розумінні механізмів організаційних змін, що приводить фахівців до невтішного висновку: існуючі підходи не можуть виступати базою теоретичних пояснень процесів, які відбуваються у світі сучасних організацій, існуючі моделі організаційного розвитку, навіть достатньо технологічні, не сприяють вирішенню проблем цього феномену, що виникають як в умовах постіндустріального суспільства, так і в процесі трансформації посттоталітарних суспільств, що негативно позначається на практиці управління ними.

Все це зумовлює актуальність соціологічного вивчення закономірностей розвитку організацій в соціально-економічному просторі сучасного українського суспільства та шляхів оптимізації управлінння ними. У зв'язку з нерозробленістю концепції організацій в теоретико-методологічному та методичному планах виникає необхідність зосередитися насамперед на вирішенні концептуальних аспектів проблеми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження безпосередньо пов'язаний з держбюджетними дослідженнями соціологічного факультету Харківського державного університету: "Розвиток підприємництва як фактор відродження українського суспільства: соціально-економічний та соціально-культурний аспекти”, "Трансформація українського суспільства та змінення його соціально-класової структури”, у яких на всіх етапах пошукувач брала безпосередню участь. Теми затверджені Міністерством освіти України.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - розробка напрямків оптимізації управлінських стратегій розвитку організаційних утворень в соціально-економічній сфері та технологій їх реалізації в умовах сучасної України.

Дисертаційне дослідження спрямоване на вирішення наступних задач:

розробку теоретико-методологічних та методичних підходів до соціологічного аналізу організації як суб'єкта соціально-економічних змін;

визначення специфіки механізмів становлення, перетворення, функціонування організацій в соціально-економічному просторі в умовах трансформації українського суспільства;

визначення місця та ролі малих та середніх підприємницьких організацій в стабілізації соціально-економічної життєдіяльності суспільства;

виявлення ролі інтегративних процесів в оптимізації діяльності організаційних угруповань, їх взаємодії з державою і суспільством;

обґрунтування критеріїв та показників прогнозування подальшого розвитку організаційних форм;

соціальний економічний управління простір

характеристика управлінських стратегій щодо удосконалення системоутворюючих елементів організаційних форм та їх взаємодії з внутрішнім та навколишнім середовищем організації.

Об'єкт дисертаційного дослідження. Об'єктом дослідження обрано організаційні утворення, які діють в соціально-економічному просторі сучасного українського суспільства.

Предмет дослідження - специфіка процесу становлення, функціонування й розвитку організацій в умовах трансформації суспільства та оптимізація управління ним.

Теоретико-методологічні засади та емпірична база дослідження. Теоретичним підгрунтям даного дослідження є наукові роботи соціологів, філософів, економістів, психологів, які присвячені вивченню проблем управління організаціями, механізмів регуляції їх поведінки, зокрема, оригінальні теорії організації (наприклад, тектологія О. Богданова, праксеологія Т. Котарбінського, наука організації К. Адамецьки, функціональна теорія організації М. Сетрова та ін.), а також певні досягнення в аналізі організацій, здійснені в межах системно-функціонального підходу. Значний внесок в розробку соціальних аспектів організації зроблений В.Г. Подмарковим; виділені ним організаційні зв'язки (формальні, неформальні, напівформальні, позаформальні, офіційні, неофіційні) можуть виступати основою для подальшої їх класифікації. Слід відзначити всебічний аналіз дії фактора організації в залежності від еволюції політичної влади, здійснений Г. Філіпповим. Однак потребує подальшого вивчення міра впливу його дії на соціально-економічну діяльність.

Для розуміння сутності розвитку організацій в сучасному світі велике значення мають роботи І. Валлерстайна, П. Штомпки, Т.І. Заславської, Н.М. Римашевської, Р.В. Ривкіної, О.О. Якуби, Е.М. Бабосова, С.О. Макеєва, Є.І. Головахи та ін., в яких досліджуються трансформаційні процеси як механізм соціальних змін.

Відправними моментами дисертаційного дослідження стали роботи М.І. Лапіна, А.І. Пригожина, Д.М. Гвішиані, Е.Г. Винограя, Г.А. Жебіта, Бородкіна Ф.М., В.В. Щербини, А.В. Лимаренка, В.П. Казмиренка, А.І. Кравченка, І. Яковлева, Б.З. Мільнера, В. Є. Пилипенка та ін., в яких розглянуто співвідношення формального і неформального, особистістного і знеособленого в організації; дослідження процесів управління, проведені В.Л. Оссовським, А.А. Ручкою, Н.А. Сакадою, В.О. Полтораком, І.М. Поповою, Е.А. Гансовою, Е.І., В.О. Соболєвим, Е.І. Суіменком, Б.Г. Нагорним та ін.; роботи В.С. Бакірова, Е.А. Подольської, Н.А. Побєди та ін., присвячені вивченню процесів духовного розвитку членів організацій.

Емпіричною базою дисертації стали моніторингові дослідження за даною проблемою, які проводилися за участю автора протягом 1989-1998 рр. соціологами Харківського державного університету. Головними методами одержання емпіричної соціологічної інформації обрано анкетне та експертне опитування. Для аналізу емпіричної інформації застосовувалися факторний, типологічний, кореляційний аналіз та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі вперше у вітчизняній соціології розкривається концепція організацій як суб'єктів соціально-економічних змін, обгрунтовуються механізми та напрямки оптимізації управління ними в умовах нестабільності, неусталеності організаційних форм та відносин під впливом трансформації суспільства. Автор вважає, що оптимізація процесу управління розвитком організаційних утворень повинна базуватися на дотриманні діалектичної рівноваги між цілеспрямованим управлінським впливом і спонтанним розвитком організаційних процесів. Тільки в такому руслі можна удосконалювати управління розвитком організацій в ринкових умовах, використовуючи при цьому організаційну діагностику.

У межах розробленої концепції отримані наступні нові результати:

1. Обгрунтована доцільність розгляду організації як соціальної спільноти, котра здатна набувати суб'єктних характеристик, що обумовлює можливість її участі у соціально-економічних перетвореннях. Щоб виступати суб'єктом змін, організація, насамперед, повинна мати такі базові характеристики: цільову визначеність; свободу конструювання організаційних і міжорганізаційних відносин; автономність управління; індивідуальну соціальну відповідальність за свої дії; бути соціально інтегрованою і здатною до інноваційної діяльності. Особливого значення набувають соціальні, доцільно створювані структури, в межах яких здійснюється процес соціального саморозвитку.

2. Розвиток теорії організацій уперше розглянуто як послідовний перехід від концепції раціоналізації сутності організації через гуманізацію її функцій до дефетишизації останньої. Проаналізовано причини панування знеособлених організаційних структур, виділено основні напрямки дефетишизації сучасних організацій, механізмом яких виступає перегляд основних організаційних цінностей (соціальної відповідальності та ін.), усвідомлення ціннісно-раціональної природи цілей організацій; переоцінка ролі людини в їх структурі; структурування зовнішнього соціального середовища організації та ін.

3. Подальший аналіз зосреджується на розвитку організації, прогнозі її подальших змін з урахуванням стадій її життєвого циклу, характеристик організаційної культури, стану інформаційно-комунікативного поля та її інновативності. Обгрунтовано принципи структурування елементів внутрішнього середовища організації, розкриті механізми, що забезпечують функціонування організації як єдиного соціального організму. Уточнені критерії прогнозування розвитку організації з урахуванням внутрішніх і зовнішніх її ознак, ступеня їх складності, рухливості, невизначеності, факторів посереднього та прямого впливу.

4. Визначені напрямки удосконалення управлінських стратегій, організаційної структури, взаємодії елементів внутрішнього і зовнішнього середовища з метою не тільки виживання організації у сьогоденні, але й забезпечення позитивних тенденцій її розвитку. Життєздатність організації визначена через риси, котрі дозволяють їй використовувати наявні ресурси, можливості для успішного здійснення функцій, цільового призначення і проявляються в глибині, швидкості оволодіння засобами та прийомами впливу на зовнішні та внутрішні параметри діяльності.

5. Показана доцільність урізноманітнення моделей поведінки організацій, відмови від спрощеного погляду на елементи зовнішнього соціального середовища, необхідність їх ідентифікації та встановлення з ними діалогу з метою досягнення відповідності організації соціальним запитам. Конкретизовані елементи зовнішнього оточення організації, запропоновані технології зв'язків організації зі споживачами, громадськістю, державними та місцевими органами влади та управління.

6. Обгрунтована необхідність соціальної інтегрованості організованих економічних угруповань з метою їх об'єднання в упорядковану соціально-економічну систему для створення такої соціальної інфраструктури, яка б сприяла підвищенню життєздатності організацій. Без актуалізації потреби в соціальній інтегрованості нові організаційні утворення не матимуть орієнтирів у своєму розвитку або поставлять під загрозу свою життєздатність.

Практичне значення одержаних результатів. У роботі упорядкована термінологія і логіка соціологічного дослідження організаційних утворень в соціально-економічному просторі суспільства, що дозволило визначити основні напрямки реалізації управлінських стратегій з урахуванням внутрішнього стану і навколишнього середовища сучасних організацій. Розроблені автором напрямки підвищення життєздатності сучасних організацій дозволяють оптимізувати їх розвиток з урахуванням специфіки конкретної стадії життєвого циклу, особливостей організаційної культури, ступеня соціальної інтегрованості організації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження поширюють наукові уявлення щодо механізмів формування і розвитку сучасних організацій і можуть виступати теоретичною базою для подальших емпіричних досліджень організаційних і міжорганізаційних відносин, удосконалення практики управління організаціями.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження доповідалися автором на Всесоюзній науково-практичній конференції "Діалектика. Перебудова. Людина” (Мінськ, 1989), на міжнародних науково-практичних конференціях: "Сучасні соціальні технології: сутність, різноманітність форм і впровадження” (Бєлгород, 1991), "Конфлікти: різноманітність, шляхи і способи подолання" (Бєлгород, 1993), "Соціальний захист молоді: стан, проблеми і шляхи вирішення" (Харків, 1993), "Девiантна поведiнка неповнолiтнiх i молодi: можливостi впливу" (Харкiв, 1994), "Мир, війна, історія" (Харків, 1995), "Глобалізація політики в контексті сучасної політичної культури: досвід і перспективи Східної Европи” (Харків, 1996), "Соціально-економічні та екологічні проблеми перехідних процесів у народному господарстві” (Харків, 1996), "Соціально-економічні та екологічні проблеми розвитку адміністративних районів" (Тернопіль, 1997), "Управління трудовими ресурсами: проблеми й перспективи розвитку” (Хмельницький, 1997), "Жінки на ринку праці України" (Київ, 1998), "Соціальні комунікації: розвиток в інформаційному просторі” (Харків, 1998), V Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях (Харків, 1998), на Першій Всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми економічного ризику: аналіз та управління” (Київ, 1998), Харківських соціологічних читаннях-98 (Харків, 1998), засіданнях методологічного семінару соціологічного факультету Харківського державного університету та ін.

Практичні рекомендації і результати роботи знайшли відображення у наукових звітах та аналітичних довідках, підготовлених з участю автора і представлених управлінським структурам різного рівня. Розробки автора використовуються у викладацькій роботі у вищій школі в навчальних дисциплінах "Соціологія організацій”, "Економічна соціологія”, "Соціологія праці”, "Соціологія управління”. Крім того, ряд положень та висновків дисертації використано при розробці автором навчального модуля "Персональний менеджмент” в рамках проекту TACIS "Удосконалення системи соціального захисту в Україні" (1997 р.).

Публікації. З теми дисертації опубліковано одноосібну монографію, розділ колективної монографії, 24 статті (у т. ч.15 - у фахових виданнях по соціології), 1 брошуру (у співавторстві), 13 доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура та об'єм роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які поділені на підрозділи, висновку, списку використаних джерел, додатків. Роботу викладено на 375 сторінках основного тексту. Текст роботи включає 8 таблиць та 8 ілюстрацій. Список використаних джерел містить 312 найменувань і викладений на 25 сторінках, додатки включають стислу характеристику досліджень, матеріали яких використані в роботі, а також 3 таблиці.

Основний зміст роботи

У вступі подано обгрунтування актуальності теми, визначено об'єкт, предмет, мету та основні завдання дослідження, його теоретико-методологічні підстави, показано його новизну, теоретичне та практичне значення роботи, форми та характер її апробації.

У першому розділі "Теоретичні підходи до соціологічного аналізу соціальних організацій" розглянуто наукові підходи до розуміння феномена організації, основні напрямки розвитку теорії соціальних організацій; зосереджено увагу на особливостях організаційних змін у період соціально-економічної трансформації суспільства.

Дослідження організацій ускладнюються різним тлумачення самого поняття "організація" та різним контекстом його розуміння. Його характеризують як фундаментальне (рисами організації називають дискретність, флуктуативність, нерівновісність, тобто на організацію переносяться характеристики динамічної системи), багатозначне, відносне, багатовекторне, процесуальне, як процес і об'єкт. Зміст цього поняття найчастіше розглядається в таких аспектах, виділених Я. Зеленевським: атрибутивному, предметному та функціональному.

Визначення змісту основної категорії передбачає аналіз її співвідношення з низкою таких понять, як дезорганізація, самоорганізація, організованість. Хоч організація як процес покликана забезпечити об'єднання та регламентацію дій людей (груп) в ході спільної діяльності і певний рівень соціального порядку, злагоди, остання проходить суперечливо, шляхом подолання дезорганізації, безладу. Організованість найчастіше розглядають як властивість, притаманну соціальній системі будь-якого рівня, що забезпечує її цілісність, сталість, раціональність, незалежність. До того ж вона є безпосереднім результатом процесу цілеспрямованого управління; змінливою характеристикою будь-якої соціальної системи; необхідною умовою існування й розвитку останньої; сталою стороною суперечності, яка підлягає розв'язанню засобами соціального управління. Вона є елементом соціальних зв'язків і в умовах відчуження індивіда від організації, членом якої він є, предстає не результатом вільного узгодження потреб, інтересів, цілей учасників організаційного процесу, а способом координації спільних дій, методом досягнення спільного результату, засобом підкорення людини в організації. У предметному аспекті організація є універсальною формою самореалізації соціальної спільноти, але лише за певних умов, які не завжди є наочними і тим більш реально існуючими.

Автор наголошує на тому, що виділення формального та неформального аспектів організації стало визначним науковим досягненням, яке дозволило розкрити внутрішні суперечності організаційних утворень і джерела їх розвитку.

Розмаїття організаційних моделей розглядається у розділі як відображення динаміки становлення та функціонування організаційних структур під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх, об'єктивних і суб'єктивних чинників. Обгрунтована потреба в цілісному розгляді детермінант організаційного розвитку.

Раціональна теорія не змогла розкрити роль людського фактора в організації, взаємозв'язок з мінливим середовищем. Роль неформальної організації тривалий час не визнавалася дослідниками, хоча вже сформувалася класична теорія менеджменту, занепала віра у всесильність організаційного фактора, можливість з його допомогою встановити штучний соціальний порядок за ідеальним планом. Прибічники гуманістичного підходу стверджували, що, не підтримуючи порядку соціального (турботу про членів організації, їх захист), організація не зможе домогтися порядку в економічній сфері. Вони звернули увагу на потреби, цілі, бажання, чекання людей (груп); на необхідність одночасного досягнення економічних та соціальних цілей. В той же час слід відмітити, що гуманістична парадигма перебільшує значення людської доцільності, як і раціональна, вона протиставляє людину навколишньому світу, роблячи її єдиним стандартом і нормою. Інструментальна ж раціональність в наші дні стає теоретично і практично невиправданою.

Організаційна раціональність виявила свій зворотній бік у вигляді бюрократизації суспільства та його структур, перетворення людини на гвинтик, заручницю створеної нею тотальної організації. Від віри у всесилля організації людство поступово прийшло до усвідомлення важливості гуманістичних цінностей, визнання обмеженості організаційних принципів і визнання позитивної ролі спонтанних соціальних процесів як єдиної альтернативи тоталізації. У наш час відмічається потреба в дефетишизації організації, визнання її дійсної ролі в житті суспільства.

Руйнування організаційного фетишизму можливе на шляху перебудови соціальної системи в напрямку плюралізації середовища, розуміння ускладнення соціальних зв'язків, їх підпорядкування потребам членів організації. Дефетишизація організації як соціологічна проблема включає такі основні напрямки досліджень, як перегляд основних організаційних цінностей (соціальної відповідальності та ін.), усвідомлення ціннісно-раціональної природи цілей організацій; переоцінку ролі людини в організації; тлумачення сутності організацій в термінах дихотомії "одноманітність - багатство образів”, за допомогою плюралістичної картини соціального світу, шляхом конкретизації елементів зовнішнього і внутрішнього соціального середовища організації та ін.

Дефетишизація організації дозволяє суб'єктам соціально-економічного життя взяти під свій контроль спільну діяльність. Якщо людина зрозуміє закони та закономірності функціонування та розвитку соціально-економічної сфери, оволодіє методами прогнозування економічної поведінки суб'єктів, творчо підходитиме до вирішення актуальних проблем, вона стане на шлях звільнення з-під влади створених нею організаційних форм. Спрямованістю розвитку теорії соціальних організацій автор вважає перехід від раціоналізації організації через її гуманізацію до дефетишизації останньої, що дозволить використовувати організаційні структури зважено, з урахуванням їх реальних можливостей і обмежень.

В межах системного підходу організація вивчалася досить плідно, зокрема, прихильниками функціоналізму, якими розроблені алгоритми діагностики стану організацій в стабільних умовах їх розвитку. Ключові соціологічні підходи до їх аналізу акцентують увагу на двох моментах, а саме: абсолютизації структурних складових організації або системи дій, що забезпечують її функціонування й розвиток. Структурний підхід втілюється в теоріях функціоналізму і конфліктних теоріях. Теорія дій теж представлена різними моделями, в яких організація постає або як система узгодженого порядку, або як символічна конструкція, або як сукупність управлінських практик. Соціологічному аналізу мають підпадати перш за все соціально-економічні відносини між спільнотами, які входять до конкретної організації.

Задачі дисертаційного дослідження вирішуються з урахуванням вимог насамперед системного аналізу і ситуативного підходу до управління організацією. Системний підхід, на думку автора, необхідно використовувати для комплексного виділення її проблем, для структурування організації. Але системний підхід не дозволяє визначити, які фактори організаційного розвитку є важливими, а які в певний час - ні. Ситуативний підхід дає можливість рангувати ці фактори по ситуації, орієнтувати організацію на успіх, але всі ситуації взаємопов'язані, тому кожного разу слід виділяти провідні з них.

Другий розділ "Організаційні механізми соціально-економічних перетворень у суспільстві" присвячений аналізу особливостей організованої економічної діяльності в суспільстві, яке трансформується. Зазначено, що криза чисто інструментального виробництва і поява ціннісно-орієнтованої економіки сприяє утворенню нової інституційної основи економічної діяльності і, як наслідок, висуває нові вимоги до організацій, які забезпечують процеси виробництва, розподілу, обміну матеріальних благ та послуг в нерозривному зв'язку з іншими сферами суспільства.

Автор наголошує на тому, що організації діють в конкретних історичних умовах, які вони не можуть обирати, але в той же час вони й не є пасивні щодо цих умов. Це актуалізує вивчення процесів, за допомогою яких люди, використовуючи свої знання, здібності, символічні світи, активно відтворюють і створюють соціально-організаційні структури в економічному просторі сучасного суспільства.

Соціально-економічний простір у роботі визначається як певною мірою упорядкована, структурована та ієрархізована система взаємодій, відносин суб'єктів з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання продуктів та послуг, які обумовлені зовнішніми і внутрішніми чинниками. В умовах глобалізації та інтернаціоналізації економіки, розвитку інформаційних технологій соціально-економічний простір виходить за межі національних держав, що ускладнює організаційні та міжорганізаційні відносини.

Організаційні форми є складовими соціальної організації конкретного типу суспільства, результатом інституціоналізації, в процесі якої соціальні практики стають регулярними і досить тривалими, закріплюються у вигляді інститутів. Зміни ж в соціальних практиках здатні змінювати інститути шляхом модифікації існуючих і появи нових їх форм. Так, розвиток кожного з ринкових інститутів регламентує життєдіяльність охоплюваних ним соціальних груп і стимулює виникнення відповідної системи організацій.

В організаціях теж перехрещується дія різних соціальних інститутів. Одні з них гарантують і захищають права власності, попереджують насилля й шахрайство, забезпечують відповідальність, свободу і обов'язковість угод, панування закону та ін. Інші ж інститути є безпосередньо ринковими, знижують міру невизначеності і ризику, зменшують трансакційні витрати (до них відносять ринки, домашні господарства, різні типи угод, платіжні і кредитні засоби, засоби накопичення й збереження багатства, біржі, посередницькі й консалтингові установи, організації для захисту групових інтересів (союзи, асоціації) та ін.

Для проведеного автором дослідження важливі ті класифікаційні ознаки, які дозволяють скласти уяву про можливості організації як соціального суб'єкта, її динаміку, складові елементи та характер взаємодій між ними та навколишнім світом. Цей підхід дозволив запропонувати наступну типологію організацій:

1. Організації традиційні і нові. Вони розрізняються насамперед за такими характеристиками як тривалість існування, організаційні досвід, культура та потенціал, інтегрованість в соціально-економічну структуру суспільства, імідж в суспільстві. Між цими типами організацій можуть існувати відносини за принципом доповнення (наприклад, від великої організації відокремилася мала фірма, яка продовжує діяти в орбіті першої), партнерських стосунків, конфліктних взаємодій. Прикладом нових організацій в економічному житті українського суспільства є підприємницькі фірми (союзи, асоціації), фінансово-промислові групи тощо. Поява нових організацій одночасно веде до змін в соціально-економічній структурі суспільства, до появи нових соціальних груп, наприклад, підприємців. Реальністю стає і розмежування в цих групах, формування нової економічної еліти.

2. Організації відкрито-проблемні й латентно-проблемні. До них ми відносимо організації, які наочно або приховано займають несприятливу позицію на ринку, мають труднощі з усвідомленням або реалізацією своїх функцій, або з самореалізацією соціальних спільнот, які входять до організації.

3. Організації перспективні й безперспективні виділяються нами в залежності від того, чи передбачає їх сучасний стан майбутній розвиток.

4. Організації а) з позитивною тенденцією розвитку, б) із стабільним розвитком, в) з негативними тенденціями розвитку, які виділяються шляхом діагностики показників їх економічного і соціального стану, а також за допомогою експертної оцінки та самооцінок керівництвом місця, яке займає їх організація на ринку.

Організації з високим, середнім та низьким інноваційним потенціалом.

Під інноваційним потенціалом нами розуміється здатність існуючої технології та її агентів створювати й реалізовувати можливості розвитку, що обумовлюється як наявністю незадіяних ресурсів, так і готовністю організації в цілому до змін. Індикаторами інноваційного потенціалу організації можуть виступати такі ознаки, як здатність організації створювати нове; сприймати вже створене нове; впроваджувати нове; готовність своєчасно вивільнятися від застарілого; утримувати позитивне в старому (так званий конструктивний консерватизм).

6. Організації, які атакують, і які обороняються. Критерієм такого поділу виступає стратегія, яка дозволяє спрямовувати зусилля членів організації на активне (іноді навіть агресивне) укорінення в навколишній світ, або ж, навпаки, стратегія оборони.

Економічні організації як формальні, тобто такі, що мають цілі, формалізовані правила, структуру і зв'язки, умовно класифікуються за такими ознаками: за формами власності: приватні, державні, муніципальні, змішані; за відношенням до прибутку: комерційні та некомерційні; прибуткові та неприбуткові; за секторами виробництва: організації, які діють в галузях первинного циклу, вторинного циклу, третинного циклу, в секторі інформаційних технологій; за мірою формалізації: організації формального сектора економіки, неформальні.

Поза інституйованих економічних структур, формального ринку на певній стадії суспільного розподілу праці і спеціалізації здійснюються деякі види економічної діяльності, до яких можна віднести: ведення членами сім'ї домашнього господарства або натурального господарства дрібними виробниками; деякі види формалізованої діяльності, що тимчасово переходять у неформальний сектор з метою запобігання виконання певних економічних зобов'язань по відношенню до суспільства (сплата податків, мита); деякі види формалізованої діяльності, що не виконують існуючі правила (як правило, вони повертаються до формального сектора при поліпшенні умов його регулювання і власного становища на ринку); заборонені види діяльності (торгівля наркотиками, рекет та ін.). За величиною (розміром) не існує загально визнаної класифікації організацій. В роботі застосовується такий варіант типології організованих економічних утворень за їх оформленістю, зважаючи на цей критерій: міні-утворення, малі, середні, великі.

В економіці діють організовані й неорганізовані угруповання, останні, як правило, в неформальному її секторі. В роботі розглянуті соціальні механізми функціонування й розвитку організованих форм тільки легальної економічної діяльності і тих надекономічних утворень, які створені у відповідь на потреби акторів економічного життя і забезпечують їх існування. В той же час в останні роки як самостійна проблема виділилася взаємодія легальної й нелегальної економічної діяльності, а також вплив співвідношення між ними на трансформаційні процеси, які відбуваються в сучасному світі і в окремих країнах. Наприклад, зафіксована закономірність: із зменшенням приросту виробництва в легальному (офіційному, формальному) секторі економіки може відмічатися зростання його в нелегальному і навпаки. Ця проблема потребує спеціального соціологічного вивчення, особливо організація соціальних взаємодій двох секторів економіки - легального та нелегального.

Автором докладно проаналізовані проблеми становлення і розвитку підприємницьких організацій, причини їх маргінального стану та напрямки підвищення їх життєздатності. Вказується на те, що вивчення нових організаційних структур у посттоталітарних суспільствах - актуальна і недостатньо розроблена проблема соціологічної науки. У цьому напрямку ведеться активний пошук механізмів подолання панування знеособлених структур, гармонізації відносин "особистість - організація”, "суспільство - організація”, включаючи соціальну інтегрованість нових організаційних форм, до яких у нашій країні насамперед відносяться підприємницькі організації. У процесі розвитку останніх виявляється суперечність між об'єктивними, перш за все соціально-економічними, умовами їх існування, і соціально-психологічною готовністю окремих особистостей та прошарків населення до життєдіяльності в умовах організаційного плюралізму, коли особистість набуває економічні свободи і зіткається з необхідністю самовизначення у світі організацій, який не до кінця сформований і знаходиться під впливом складних трансформаційних процесів, котрі важко прогнозувати.

У нашій країні значна частина підприємницьких організацій продовжує залишатися в маргінальному стані, проявом чого виступає надмірна персоніфікація відносин в цих структурах; балансування діяльності на межі правового дозволу; відсутність перспектив розвитку; невизначеність цілей; відсутність ціннісної єдності; недостатня орієнтованість на розвиток людини в організації; надмірна зосередженість підприємців на суто економічних досягненнях і завоюванні ринків; неоптимальність організаційних структур; недостатнє знання клієнтів, несегментованість ринку; слабка залученість підприємницьких організацій до сіток бізнесу і до участі у вирішенні соціальних проблем суспільства. Розвиток підприємницьких організацій супроводжується суперечністю між надіями, які покладаються на них, та їх реальною роллю в трансформаційних процесах, покликаних зробити особистість ефективним суб'єктом соціально-економічних змін.

Зазначається, що в деяких випадках економічна діяльність проходить без формального структурування, що передбачає відповідні законодавчо передбачені процедури, особливо це стосується індивідуальної трудової діяльності та міні-утворень. Розвиток міні-утворень в економічному житті особливо активно стимулюється в країнах, що розвиваються, і привертає все більше уваги соціологів, які фіксують притаманні їм негативні соціальні наслідки. Хоча чисельність, різновиди, щільність розміщення та характер діяльності міні-утворень в економіці коливаються по країнах "третього світу”, фахівці виявляють деякі закономірності: вони створюються представниками найбільш збіднілих, маргінальних прошарків населення без допомоги держави, функціонують на перетині секторів в несприятливих умовах через гостру конкуренцію і відсутність протекціонізму. Ця проблема виходить за межі дисертаційного дослідження, вона вимагає більш докладного вивчення.

Розглянуто співвідношення ринкових механізмів і державного регулювання. Дістали подальший розвиток критерії оцінки ролі держави в регулюванні організаційних та міжорганізаційних відносин. Незважаючи на те, що розробка ідеального показника ролі держави в економіці видається проблематичною, і враховуючи недосконалість використовуваних індикаторів, автор зазначає, що зміни розмірів державного сектора та його ролі ще не свідчать про динаміку впливу останньої на соціально-економічне життя. Державу як організатора економічного життя можна характеризувати індикаторами, які об'єднані в роботі у три групи.

Першу групу склали показники, які відсліжуються статистикою, - рівень і структура державних витрат, їх частка у валовому внутрішньому продукті; доля державного споживання у валовому національному продукті; доля державних службовців у загальній кількості зайнятих в економіці; кількість зайнятих на державних підприємствах (у т. ч. в держапараті); доля соціальних трансфертів в доходах населення і різних його прошарків; доля інвестицій державних підприємств у сукупних валових інвестиціях тощо.

До другої групи увійшли показники, які відображують громадську думку різних прошарків населення щодо ролі держави, а саме: оцінки, надії, сподівання, вимоги, тобто ті елементи, які входять до складу соціально-економічної свідомості, яка регулює економічну поведінку і навіть формує політичні пристрасті людей.

Третю групу характеризують показники, які відображують думку експертів з питань соціально-економічної політики, її відповідності тим чи іншим цілям, пріоритетам тощо. Експертами фіксуються зміни державної політики, або уявлення про те, якими вони повинні бути.

Спроби пристосувати західні інститути з метою розвитку економіки в нашій країні виявилися неефективними. Пріоритетами держави, яка прагне перейти від командної економіки до ринкової, найчастіше згадуються два: сприяння становленню громадського суспільства і розвиток приватного сектора, що реально веде до виникнення нових інститутів влади (бо одна держава невзмозі довести до кінця необхідні перетворення) та нових механізмів державного регулювання.

Держава, поєднуючи статуси власника й організатора, породжує низку проблем. З одного боку, вона організує процес відтворення, управляє ним, наймає (призначає) професійних керівників організацій державного сектора, забезпечує присвоєння виробленого продукту та його використання, а з іншого - намагається вирішувати задачу ефективного використання державної власності, окреслювати межі державного сектора, визначати внутрішню структуру державної власності, її обсяг та склад відповідно до покладених на державу функцій, зокрема економічних. Успішне вирішення цих завдань потребує спеціалістів-організаторів, здатних розв'язувати проблеми державного рівня, враховуючи закономірності функціонування організацій, корегувати ринкові взаємодії у відповідності з національною специфікою.

Межі державного втручання в економічне життя суспільства все частіше обумовлюються принципом доповнення, згідно з яким інститут більш високого рівня не повинен робити те, що здатна зробити організація більш низького рівня. В такому разі актуалізується проблема розмежування владних та управлінських повноважень стосовно економічного розвитку між державою і місцевими (регіональними) органами влади та управління.

У роботі також аналізується вплив на економічну поведінку окремих соціальних груп, організацій недосконалості інститутів власності і зайнятості в сучасному українському суспільстві, що звужує межі економічно вільної поведінки, не дозволяє використовувати повною мірою економічні свободи. Під економічною свободою розуміється наявність у економічного субєкта певної сукупності прав, які гарантують автономне, самостійне прийняття рішень щодо пошуку та вибору виду, форми, сфери економічної активності, методів її здійснення, використання продукту і доходу, що приносить дана діяльність. Матеріали проведених соціологічних досліджень дозволяють стверджувати, що реалізація економічної свободи в нашому суспільстві проходить суперечливо, безконтрольно з боку соціуму, надаючи нерівні можливості різним соціальним прошаркам та групам, різним видам організацій, що позначається як на організаційних, так і на міжорганізаційних відносинах.

До чинників, котрі стимулюють розвиток міжорганізаційних відносин у нашій державі, можна насамперед віднести: утворення нового механізму економічної діяльності (те, що в інтересах бізнесу і не суперечить суспільним вимогам, вирішується самими організаціями); появу можливостей для створення нових структур (як малих фірм, так і концернів, асоціацій, консорціумів, спілок), утворення яких раніше було цілком прерогативою "верху" (останній давав певні права, які в той же час не могли порушувати ієрархію, вертикальні зв'язки, залежність функціонування організацій від держави); виникнення можливості вступати в міжорганізаційні відносини на основі вільного вибору партнерів. Утруднюють відносини між організаціями такі чинники: порушення балансу інтересів між підприємствами різних галузей, регіонів, форм власності; наявність соціокультурних, економічних та інших відмінностей між окремими регіонами нашої країни, що відбивається на міжорганізаційних відносинах. І все ж пряме адміністративне регулювання міжорганізаційних зв'язків відходить у минуле. Відносини між організаціями збагачуються новим досвідом, який організації починають здобувати з переходом до ринкової економіки. Інтернаціоналізація соціально-економічного життя знайшла відображення в різноманітних формах міжорганізаційних зв'язків на національному і на міжнародному рівнях, ці зв'язки починають опановувати і українські організації.

Одержані дані дозволяють стверджувати, що економічне становище і соціальна значущість організації створюють загальний фон її привабливості для своїх потенційних членів, але вимоги до організації з боку людей цим не обмежуються. Зв'язки економічного характеру не відіграють самостійної ролі, навіть в кризових умовах люди мріють про організації, де б враховувалися не лише їх економічні потреби, але й потреби соціальні, духовні, професійні. Створення в трудових організаціях зв'язків неекономічного характеру нового типу, позбавлених ідеологічного забарвлення й примусу стає важливим завданням управління персоналом.

У третьому розділі "Організаційно-структуровані економічні угруповання і суспільство" здійснений аналіз корпоративних організаційних структур з погляду їх соціальних функцій, напрямків розвитку; визначена ступінь їх соціальної інтегрованості та вплив на трансформаційні процеси. Вперше у вітчизняній соціологій проаналізовані соціальні проблеми становлення і розвитку організаційно-структурованих економічних угруповань, уточнені їх види та специфіка їх утворення. Доказується, що умовою їх подальшого розвитку є їх соціальна інтегрованість.

Наголошується на тому, що утворення груп економічних суб'єктів - форма реалізації стратегії конкретних економічних організацій. Використання різного роду договорів, угод, союзів супроводжувало становлення й розвиток ринкової економіки від середньовічних торговельних компаній і купецьких гільдій до сучасних урізноманітнених їх видів. Для українського суспільства корпоратизація бізнесової діяльності на ринковій основі має не тільки суто економічне, але й соціальне значення, проходить в руслі інституціоналізації ринкових відносин і формування нової соціально-економічної структури суспільства. Виникнення груп як результат соціальної взаємодії суб'єктів бізнесової діяльності супроводжується формуванням їх спільних інтересів, як цілеспрямовано (через утворення формальних угруповань у вигляді союзів, асоціацій тощо), так і спонтанно (наслідком чого стають неформальні об'єднання, які з часом теж можуть формалізуватися).

Корпоративне співробітництво в економічному житті найчастіше розглядають, як новий тип раціоналізації соціально-економічних процесів; форму зв'язків групових інтересів зі структурами влади, спосіб впливу на владні та управлінські державні структури; результат зусиль представників бізнесової діяльності, спрямованих на те, щоб самоорганізуватися, згрупуватися та самовизначитися у тих чи тих організаційних формах. При цьому корпоративне співробітництво на різних рівнях і в різних організаційних формах упорядковує систему відносин між постійно зростаючою кількістю конкуруючих акторів та зацікавлених груп. Воно також виступає важливим структурним фактором соціально-економічної стабільності, адже корпоративні об'єднання за своєю природою здатні (і мають відповідні можливості для цього) абсорбувати різноманітні інтереси і знімати тим самим гостроту можливих зіткнень між приватними та суспільними інтересами.