Комунікативна компетентність та її роль в діяльності керівника. Види спілкування, тактика спілкування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Комунікативна компетентність та її роль в діяльності керівника. Види спілкування, тактика спілкування

керівник персонал спілкування

На сучасному етапі розвитку інформаційного суспільства, з огляду на існуючі суперечності між фактичним рівнем професійної компетентності керівника й необхідними для сучасного управління знаннями й уміннями одним із завдань післядипломної педагогічної освіти є необхідність підвищення якості управлінської діяльності директора загальноосвітнього навчального закладу (далі - ЗНЗ) у контексті компетентнісного підходу, в основі якого ключові компетентності, у тому числі й комунікативна. Причини особливої уваги до останньої очевидні, адже процеси глобалізації й інформатизації, за яких обсяг людських знань кожного року збільшується принаймні вдвічі, стимулюють різноманітні дослідження комунікації як багатовимірного феномена, який не тільки не втрачає своїх позицій в умовах не баченого досі технічного прогресу, а, навпаки, завойовує нові. На спілкування кожна людина витрачає близько 70 відсотків свого часу, саме мовна комунікація забезпечує існування соціальної пам'яті, зберігання й трансляцію інформації як між генераціями, так і в межах однієї (окремої) з них, що зумовлює зростання комунікативних потреб членів соціуму. Про це ж свідчать і результати опитування. Серед найбажаніших рис керівника (опитано 3 000 менеджерів Європи) респонденти називали послідовність, чесність, уміння спілкуватися, слухати, рішучість, надання підтримки, твердість і справедливість, відкритість для нових ідей, почуття гумору, силу. Більше того, на думку американських, англійських і японських провідних менеджерів, практично всі проблеми управління пов'язані з комунікативною компетентністю, точніше, з її відсутністю, що є головною перепоною на шляху досягнення цілей, які стоять перед організацією. Не випадково сучасні вчені вважають, що “керувати - значить уміти конструктивно спілкуватися”, а Дж. Д. Рокфелер писав: “Уміння спілкуватися з людьми - це товар, який можна купити так само, як ми купуємо чай або каву, і за цей товар я готовий заплатити більше, ніж за що-небудь інше”. Отже, для керівника це щось беззаперечно цінне і те, що можна розвинути.

Термін “комунікативна компетентність” уперше використаний у соціальній психології (від латин. сompetens - “здатний”) - здатність встановлювати й підтримувати ефективні контакти з іншими людьми за наявності внутрішніх ресурсів (знань і вмінь). Це навички застосування мовних і немовних засобів у конкретному контексті й ситуації спілкування, уміння ефективно впливати на співбесідника, уява про діяльнісну мету свого мовлення, усвідомлення комунікативного сенсу спілкування, творче володіння лексичним запасом і необхідними граматико-синтаксичними схемами, інтелектуальна готовність до прийняття вмотивованого рішення про закінчення висловлювання. Тобто дане поняття характеризує здатність правильно орієнтуватися в міжособистісному спілкуванні та відносно вільно брати участь у ньому, що досягається за допомогою лінгвістичних, а також знань традицій, звичаїв суспільства. Комунікативна компетентність відображає рівень майстерності людини в міжособистісному спілкуванні та опирається передусім на психологічні знання про себе і про інших, а також на вибрану стратегію в спілкуванні, комплекс відповідних умінь. Тобто йдеться про вміле володіння сукупністю комунікативних здібностей, умінь і знань, які адекватні комунікативним задачам і достатні для їх вирішення; володіння методами та прийомами взаємодії з оточуючими, умінням орієнтуватися в різних ситуаціях спілкування, вступати до розмови, бути зрозумілим, спілкуватися без обмежень, а також певними навичками активного слухання, повідомлення про свій внутрішній стан, неупередженого спостереження за поведінкою партнера, співпереживання. Поняття включає толерантність, відкритість, перевагу гуманістичної орієнтації спілкування, розвиток лідерських та сформованість організаторських якостей, уміння співпрацювати з іншими, знаходити шляхи подолання конфліктних ситуацій, жити в злагоді з оточуючими, вести діалог, дискутувати, сприймати цінності іншої людини. Формування компетентностей дорослих досить особливе. Воно передбачає подвійний процес: з одного боку, здобуття якихось нових знань, умінь, навичок і способів діяльності, а з другого - корекція, зміна тих форм, прийомів і методів, які вже склалися. Це один із постулатів андрагогіки, нерозуміння якого, можливо, і є сьогодні чи не головною причиною недостатнього рівня професіоналізму управлінців у вітчизняній освіті. Ще одна з проблем викристалізовується під час діагностування компетентності керівників щодо психологічних аспектів управління: виявлено суперечність між достатнім науковими напрацюваннями у цій царині та низьким рівнем обізнаності з ними директорів ЗНЗ. Серед очевидних причин можна назвати, наприклад, низьку мотивацію навчальної і професійної діяльності, невідповідність системи освіти потребам суспільства взагалі та економіки зокрема. Із вказаними проблемами пов'язані також питання професійної діяльності керівника ЗНЗ - низький рівень фахової підготовки, невідповідність знань потребам практики. Подібне спостерігаємо і щодо рівня комунікативної культури управлінця.

Згідно з опитуванням, керівники освітніх організацій, як правило, оцінюють його як високий, тоді як їх підлеглі висловлюють протилежну думку. Значна кількість проблем у навчальних закладах свідчить про складність процесу управління й необхідність спеціальної підготовки директорів ЗНЗ.

Щодо формування комунікативної компетентності управлінців, то, проаналізувавши сучасну теорію і практику питання, можна стверджувати: нині дане питання вивчене недостатньо, існує нагальна потреба опрацювання й поширення відповідного досвіду в цьому напрямі. На жаль, сьогодні ще не розроблено універсальної моделі формування комунікативної компетентності керівників у галузі освіти. Проте цілком логічно, що вона передбачає, насамперед, наявність комунікативних знань, умінь і навичок у сфері управління навчально-виховною роботою і педагогічним колективом, знання суті комунікативної діяльності керівника. Безперечно, сучасний керівник має володіти арсеналом організаційних, соціально-педагогічних і психологічних засобів, щоб ефективно використовувати людські ресурси, створити згуртовану, творчу, цілеспрямовану команду для реалізації визначеної стратегії, однак, в основі його роботи завжди фігурують комунікативні знання, уміння та здібності. Так, наприклад, під комунікативними знаннями керівника маємо на увазі знання про управлінське спілкування, його види, закономірності розвитку, про те, які існують комунікативні методи та засоби, який вплив вони здійснюють, які їх можливості та обмеження, про рівень розвитку комунікативних умінь - своїх чи партнерів по спілкуванню. Під комунікативними вміннями керівника, що формуються в умовах безпосередньої взаємодії та є результатом досвіду спілкування, науковці розуміють здатність встановлювати й підтримувати необхідні контакти з іншими людьми:

* уміння взяти на себе ініціативу початку діалогу і його ведення, керувати ним і закінчити його в потрібний момент;

* уміння скорегувати поведінку співрозмовника;

* за наявності власної емоційної напруги, що заважає діалогові, уміння вирівняти свій емоційний стан без зниження темпу й ефективності ведення розмови;

* при спілкуванні з підлеглим, що знаходиться в стані зайвої емоційного напруги, уміння скорегувати цей стан до працездатного рівня, не викликаючи в співрозмовника агресії;

* уміння досягати запланованої мети діалогу таким чином, щоб у співрозмовника збереглося бажання співпрацювати;

* уміння знайти конструктивну лінію взаємодії всіх сторін.

Комунікативні здібності керівника можна трактувати як природні задатки, обдарованість людини в спілкуванні, яка допомагає досягти результату і є комунікативно продуктивною. Звідси можна зробити висновок, що комунікативну компетентність не слід вважати стійкою особистісною характеристикою та уявляти як замкнений індивідуальний досвід. Її можна і треба підвищувати, зокрема й у системі післядипломної педагогічної освіти, головною метою якої визначено приведення професійної компетентності педагогічних працівників у відповідність з визначеними стандартами. Мова йде і про розвиток комунікативної компетентності, творчого потенціалу, педагогічної майстерності, загальнокультурного рівня, і про подолання так званих комунікативних бар'єрів, яке здійснюється за умови створення сприятливого для спілкування макро- та мікросередовища; забезпечення матеріально-технічної оснащеності каналів спілкування; досягнення оптимального розуміння комунікантами змісту й значущості конкретної ситуації; урахування соціально-психологічних та індивідуально-психологічних особливостей партнера по спілкуванню; формування психологічної готовності до спілкування; становлення комунікативної компетентності; дотримання зворотного зв'язку; орієнтації на рівноправність, дружні стосунки у спілкуванні. І хоча система післядипломної педагогічної освіти має ряд переваг при підготовці керівників організацій освіти порівняно з базовою професійною освітою (більш гнучка, спрямована на практику, готова до експериментальної діяльності), проте аналіз існуючої на даний момент практики свідчить про наявність низки недоліків. О. Брюховецька, зокрема, визначає такі:

* по-перше, при підготовці та підвищенні кваліфікації керівників недостатня увага приділяється саме комунікативному аспекту підготовки, що викликає ряд проблем, які проявляються у взаємостосунках та особливо гостро відчуваються молодими керівниками на початку професійної діяльності. Маючи ґрунтовну спеціальну підготовку, вони часто виявляються неготовими до налагодження взаємин із підлеглими, допускають ряд серйозних прорахунків і помилок в організаціїкомунікативної діяльності. Тому провідним напрямом у загальній системі психологічного навчання кадрів управління освітою постає психологічна підготовка керівників до повноцінної міжособистісної комунікації;

* по-друге, існує орієнтація комунікативної підготовки управлінців лише на формування комунікативних знань, а не на розвиток комунікативної компетентності й відповідних особистісних якостей. Як наслідок, серед труднощів, які відчувають керівники в реальному управлінському процесі, одне з перших місць посідають комунікативні: невміння вибирати оптимальний стиль спілкування, відсутність навичок і вмінь впливати на людей, несприятливий соціально-психологічний клімат в організації тощо. Усе це призводить до зниження посадового авторитету керівника, його професійної деформації;

* по-третє, у підготовці та підвищенні кваліфікації керівників недостатня увага приділяється оснащенню їх психологічними знаннями взагалі та знаннями про власні особливості комунікативної діяльності зокрема. Практично окреслюється та сама проблема, що побутує і в ЗНЗ: здобувши знання, сформовані вміння та навички, учні не завжди вміють їх використати. Тобто на перший план знову виходить невміння враховувати ситуацію й адаптуватися до нових умов, у тому числі й комунікативних. З огляду на це чи не найбільш важливим у формуванні комунікативної компетентності керівників освітніх закладів є усвідомлення того, що діяльність керівника тісно пов'язана зі спілкуванням, від успішності якого залежить результативність співпраці в колективі й поза ним.

Така позиція стає визначальною в системі післядипломної педагогічної освіти, якщо мова йде про напрями роботи щодо формування комунікативної компетентності керівника ЗНЗ:

* створення сприятливої атмосфери управлінського спілкування (позитивний емоційний настрій, уміння налагоджувати контакт, уселяти впевненість у підлеглого);

* прагнення бачити в кожному суб'єкті спілкування людину з власним буттям, внутрішнім світом, своїми слабкими і сильними сторонами;

* оволодіння новітніми технологіями спілкування, взаємодії та взаємин з персоналом на основі власних комунікативних можливостей і здібностей. Очевидно, що нині природне формування комунікативної компетентності керівника ЗНЗ не відповідає вимогам соціальної дійсності. Цю проблему цілком можна вирішити в процесі ППО за допомогою елементів інтерактивних технологій. Особливий інтерес у даному контексті викликають тренінги, дискусії, презентації, розробки проектів, ділові ігри. Крім того, такі заняття спрямовані на забезпечення пізнання керівниками своїх індивідуально-психологічних особливостей, пов'язаних з комунікативною діяльністю. В основі методів - спілкування як життєва необхідність людини. Причому здебільшого йдеться про роботу в групах, результатом якої є вироблення вміння працювати в команді задля спільного успіху. Це поступове формування комунікативних умінь і навичок через сенсорне сприйняття з урахуванням соціального та професійного статусу, специфіки психології навчання дорослих. Тому обов'язково навчання має співвідноситися з практичними потребами управлінця, забезпечуючи засвоєння певної системи знань, умінь та навичок взагалі та концептуальний розвиток особистості зокрема. Мова йде і про поглиблення уявлень та понять про навколишню дійсність, і про формування цінностей та ідеалів особистості, і про збагачення власної концепції життя й освоєння технологій її практичної реалізації.

Отже, у сучасному діловому світі яскраво прослідковуються нові комунікативні тенденції, які характеризуються насамперед підсиленням ролі спілкування, що має свої особливості в професійній діяльності керівників, котрі до 90 відсотків часу проводять у мовних контактах з іншими людьми. Проте на практиці нерідко констатуємо: навіть ґрунтовна спеціальна підготовка керівника ЗНЗ не є гарантією його готовності до налагоджених взаємин із підлеглими, що стає причиною серйозних прорахунків і помилок в організації управлінського спілкування.

Доведено, що відповідні вміння формуються в системі роботи закладів ППО на основі знань про сутність процесу спілкування, комунікативні методи і прийоми, які є найбільш ефективними щодо різних людей і ситуацій. Таким чином, комунікативна підготовка управлінців, розвиток у них необхідних комунікативних умінь - один із провідних напрямів у системі роботи з керівниками ЗНЗ, яка потребує додаткових досліджень та обміну досвідом.

Види спілкування:

«Контакт масок» - формальне спілкування, коли відсутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особи співбесідника, використовуються звичні маски (ввічливості, строгості).

Примітивне спілкування, коли оцінюють іншу людину як потрібний або такий, що заважає об'єкт: якщо потрібний, вступають в контакт, якщо заважає, - відштовхнуть або послідують грубі репліки.

Формально-ролеве спілкування - регламентовані зміст і засоби спілкування, замість знання особи співбесідника обходяться знанням його соціальної ролі.

Ділове спілкування - враховують особливості характеру, віку, настрою співбесідника, але інтереси справи більш значущі, ніж особові розбіжності.

Міжособистісне спілкування можливе тоді, коли кожен учасник знає особу співбесідника, може передбачати його реакції, інтереси, переконання, відношення.

Маніпулятивне спілкування направлене на витягання вигоди від співбесідника, використовуючи різні прийоми залежно від особливостей особи співбесідника (лестощі, залякування, обман).вітське спілкування. Це спілкування закрите, суть в його безпредметності, тобто люди говорять не те, що думають, а то, що належить говорити в подібних випадках.

Стратегії спілкування: 1) відкрите - закрите - що напівзакриває (односторонньо відкрите спілкування); 2) монологічне - діалогічне; 3) соціально-ролеве - особове.

Тактика спілкування - реалізація в конкретній ситуації комунікативної стратегії на основі володіння технікою і знання правил спілкування.

Техніка спілкування - сукупність конкретних умінь говорити і умінь слухати.

Відкрите спілкування - бажання і уміння виразити свою точку зору, врахувати позиції інших. Закрите спілкування - небажання або невміння виразити зрозуміло свою точку зору, своє відношення, наявну інформацію. Спілкування, що напівзакриває, буває декількох видів: «Одностороннє випитування», коли людина намагається з'ясувати позиції іншої людини, не розкриваючи своєї позиції. «Істеричне пред'явлення проблеми» - людина відкрито виражає свої відчуття, проблеми, не цікавлячись тим, чи бажає інша людина «увійти до чужих обставин».

Соціальна роль - вироблена суспільством і засвоєна людиною система думок і відчуттів, намірів і дій, належних в даній ситуації людині, що займає певне соціальне положення. Кожен виконує безліч соціальних функцій: службові функції (начальник, студент); життєві функції (клієнт, сусід); сімейні функції (чоловік-дружина, син-дочка, родич). Ролі безособові - вони залежать не від особи виконавця, а лише від виконуваної ним партії. Людина повинна поступати відповідно до прав і обов'язків соціальної ролі. Соціально - ролеве спілкування - це спілкування з позиції соціальних ролей: начальник - підлеглий, чоловік - дружина, студент - викладач.

Особове спілкування - спілкування з позиції особових ролей. Особові ролі бувають: міжособові, внутрішньогрупові, індивідуальні. Міжособова роль - це та поведінка, яка очікується від мене іншою людиною згідно сталим між нами відносинами. Якщо я нехтую ролевими очікуваннями партнера, наші відносини міняються і міжособові відносини розподіляються по-новому. Вступаючи в спілкування з ким би то не було, ми повинні виконувати одночасно і свою соціальну роль, і міжособову. Причому на першому плані - роль соціальна. Нерідко вони розходяться. Внутрішньогрупова роль - це поведінка, яка очікується від мене членами групи, коли я входжу відповідно до репутації, придбаної мною в цій групі. Людина входить одночасно в багато груп і в кожній з них його внутрішньогрупова роль може виявитися різною. Лідер в одному середовищі може вважатися Диваком в іншій. Індивідуальна роль - це поведінка, яку я чекаю від самого себе (згідно своєму авторитету) при певних обставинах, відтворюючих минулий досвід пристосування до соціальної групи. Безліч «Я-образів» - віднесені в наший голові до єдиного пункту - самосвідомості. Грати індивідуальну роль, значить, поводитися відповідно до «Я-образом».

Відносини між людьми в процесі спілкування, взаємодії можуть бути різні:

Я інший Ми - якщо багато що зв'язує;

Я + ВІН - якщо зв'язків мало;

Я і інший СВОЇ - якщо покращуємо один одного, хочемо стати ближче;

Я + ЧУЖІ - якщо робимо один одного гірше, хочемо віддалитися.

МИ СВОЇ, ВІН СВІЙ, ВІН ЧУЖИЙ, МИ ЧУЖІ - утворюють чотири типи значущих відносин. Коли ви говорите; «Я хотів би познайомитися з ним ближче» або просто «Він мені симпатичний», це означає, ви вибрали відносини «ВІН СВІЙ». Зазвичай динаміка розвитку відносин: ВІН СВІЙ - МИ СВОЇ - МИ ЧУЖІ - ВІН ЧУЖИЙ.

ВІН СВІЙ - людина подобається вам, ви раді бачитися з ним частіше. Ви раптом виявляєте, що вже не можете бути нарізно: МИ СВОЇ. Часто, чим міцніше за зв'язок, тим більше залежними один від одного себе відчуваємо, виявляються взаємні недоліки, починається боротьба за вплив - піднесення себе або приниження партнера: і якщо ваші Я виявляться сильнішими, ніж МИ, у відносинах наступить стадія - МИ ЧУЖІ. Вас, як і раніше, зв'язує дуже багато що, але одному - тісно, іншому - образливо, тому мимоволі обидва намагаються віддалитися, іноді зовсім розірвати відносини - ВІН ЧУЖИЙ. Відомо три координати значущого відношення: МИ - ВІН, СВІЙ - ЧУЖИЙ, ВИ - ТЫ, їх можна назвати і інакше - «близькість-віддаленість», «симпатія-антипатія», «пошана-неповага» - «дистанція», «валентність», «позиція».

Размещено на Allbest.ru