Малі підприємства в галузі охорони здоров'я

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Малі підприємства: сутність та теоретичні засади управління ними

Становлення ринкової системи господарювання в Україні пов'язане з підсиленням підприємницької активності в усіх сферах економіки. Одним із перспективних напрямів створення нового конкурентно-ринкового середовища є розвиток малого бізнесу. Поряд із прискореним формуванням споживчого ринку малий бізнес сприяє активізації інноваційної діяльності.

Розглянемо насамперед такі поняття (категорії), як «малі підприємства», «мале підприємництво» («малий бізнес»).

Мале підприємництво (малий бізнес) - це самостійна, систематична, ініціативна діяльність малих підприємств та громадян-підприємців, яка провадиться на власний ризик з метою отримання економічної вигоди. Практично це будь-яка діяльність (виробнича, комерційна, фінансова, страхова тощо) зазначених суб'єктів господарювання, що спрямована на реалізацію власного економічного інтересу [58, с. 423].

Малий бізнес складає основу дрібнотоварного виробництва; є провідним сектором економіки, забезпечує насичення ринку споживчими товарами та послугами повсякденного попиту, додаткові робочі місця; володіє високою мобільністю, раціональними формами управління; формує новий соціальний прошарок підприємців-власників; здійснює структурну перебудову економіки, швидку окупність витрат, свободу ринкового вибору; сприяє послабленню монополізму, розвитку конкуренції.

Роль і місце малого бізнесу в національній економіці найкраще проявляється в притаманних йому функціях. Розглядаючи функції малого бізнесу у стабільній ринковій економіці, слід наголосити на наступному.

По-перше, неоціненний внесок малого бізнесу в справу формування конкурентного середовища. Відомо, що в умовах вільної ринкової економіки конкуренція є відображенням відносин змагання між господарськими елементами, коли їх самостійна діяльність ефективно обмежує можливості кожного з них вплинути на загальні умови обігу товарів на даному ринку, а також стимулює виробництво тих товарів, яких потребує споживач.

По-друге, малий бізнес, оперативно реагуючи на зміни кон'юнктури ринку, надає ринковій економіці необхідної гнучкості.

По-третє, величезним є внесок малого бізнесу в здійснення прориву по ряду важливих напрямків науково-технічного прогресу (НТП) передусім в галузі електроніки, кібернетики, інформатики. Сприяючи прискоренню реалізації новітніх технічних і комерційних ідей, випуску наукоємної продукції, малий бізнес тим самим виступає провідником НТП.

По-четверте, малий бізнес робить вагомий внесок у вирішення проблеми зайнятості. Ця функція проявляється у здатності малого бізнесу створювати нові робочі місця й поглинати надлишкову робочу силу під час циклічних спадів та структурних зрушень економіки.

По-п'яте, важлива функція малого бізнесу полягає в пом'якшенні соціальної напруги і демократизації ринкових відносин, бо саме він є фундаментальною основою формування середнього класу [58, с. 424].

За умов дестабілізації економіки, обмеження фінансових ресурсів саме суб'єкти малого бізнесу, які не вимагають великих стартових інвестицій, мають швидкий обіг ресурсів, спроможні при певній підтримці найбільш швидко і економічно доцільно вирішувати проблеми демонополізації, стимулювати розвиток економічної конкуренції.

Таким чином, малий бізнес є невід'ємною рисою будь-якої ринкової господарської системи, без чого така економіка і суспільство в цілому не можуть не тільки розвиватися, але навіть й існувати. Великий капітал, безумовно, визначає рівень науково-технічного і виробничого потенціалу, але основою розвитку країн з ринковою системою господарювання є мале підприємництво, як найбільш масова, динамічна та гнучка форма ділового життя. Саме в секторі малого підприємництва створюється і функціонує чимала маса національних ресурсів, яка є живильним середовищем для середнього підприємництва [58, с. 113].

Малому бізнесу притаманні і певні недоліки: хронічна нестача фінансових коштів; слабке сегментування власної частки ринку; неадекватність технічного оснащення та забезпечення сировиною порівняно з великими підприємствами; брак кваліфікованої робочої сили; вплив ринкової кон'юнктури тощо.

Отже, малий бізнес - невід`ємна складова високорозвиненої ринкової економіки, атрибут сучасної моделі ринкового господарства. Ця форма підприємства надає економіці гнучкості, мобілізує солідні фінансові та виробничі ресурси, створює сприятливе середовище для конкуренції, є важливим фактором структурної перебудови та раціонального використання ресурсів, вирішення соціальних проблем [62, с. 64].

Підприємство - основна організаційна ланка народного господарства України. Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 року №887-ХП із змінами і доповненнями, підприємство - це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу) [5].

Підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. У разі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільне необхідною, може надавати таким підприємствам дотацію, інші пільги.

Відповідно до форм власності, встановлених Законом України «Про власність», можуть діяти підприємства таких видів [3]:

- індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

- сімейне підприємство, засноване на власності та праці громадян України - членів однієї сім'ї, які проживають разом;

- приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, з правом найняття робочої сили;

- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;

- державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

- державне підприємство, засноване на загальнодержавній (республіканській) власності;

- спільне підприємство, засноване на базі об'єднання майна різних власників (змішана форма власності). У числі засновників спільного підприємства відповідно до законодавства України можуть бути юридичні особи та громадяни України, союзних республік, інших держав;

- підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян союзних республік та інших держав. Створення таких підприємств регулюється окремим законодавством України.

Від чисельності працівників та обсягу валового доходу від реалізації підприємства можуть бути віднесені до малих, середніх або великих. Згідно з Господарським кодексом України, малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні [7]. У цьому контексті більшість малих підприємств в галузі охорони здоров'я будуть належати до фармацевтичних та спеціалізованих медичних установ. Водночас на теперішній час в галузі охорони здоров'я поки що не створено достатньо правових основ для формування та ефективного функціонування малих медичних підприємств, зокрема йдеться про відсутність закону «Про добровільне медичне страхування». Водночас законодавство України надає широкі права щодо створення малих підприємств. Так, засновниками їх можуть бути орендні, колективні, спільні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства та інші підприємства й організації, а також громадяни, члени сімей, інші особи, що спільно ведуть трудове господарство. У зв'язку з цим будь-яке створене мале підприємство, зберігаючи пріоритет свого засновника, є відповідно державним, колективним або приватним. Діяльність кожного з них регулюється діючим законодавством.

Отже, малі підприємства - це не якийсь конкретний тип підприємств, а частина наявних, виділена тільки за критерієм їхнього розміру й наділена додатковими правами та пільгами.

Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці, особливо у процесі її становлення. Одночасно необхідно зазначити, що в Україні малий бізнес найменше захищений від тиску корупції, організованої злочинності та свавілля урядовців. Основними причинами гальмування розвитку малого підприємництва в Україні є:

- відсутність дійового механізму реалізації державної політики щодо підтримки малого підприємництва;

- великий тягар оподаткування, що змушує значну частину суб'єктів малого підприємництва переходити в тіньову економіку;

- низькі темпи реформування власності, неоднозначність і помилки щодо процесу роздержавлення підприємств;

- відсутність належного нормативно-правового забезпечення розвитку малого бізнесу, як і підприємництва в цілому;

- обмеженість або повна відсутність матеріально-фінансових ресурсів;

- низький рівень розвитку ринкової інфраструктури малого підприємництва.

Малим підприємствам властива висока динамічність, їх стан змінюється протягом усього часу існування - підприємства створюються, зростають, розвиваються, стабілізуються або перетворюються на середні підприємства, приходять у занепад, припиняють діяльність, а потім знову її розпочинають, ліквідуються, а потім знову відроджуються. Ця властивість спричинює необхідність досліджувати діяльність таких підприємств не миттєво, у якийсь конкретний проміжок часу, а протягом певного періоду їх існування.

Малий бізнес є невід'ємним структурним сегментом ринкового середовища, необхідною передумовою створення ринкової економіки. Як найчисельніший вид бізнесу він має бути визначальним у формуванні макропоказників економічного і соціального розвитку держави.

Виходячи з того, що діяльність малих підприємств є важливим фактором мобільності економічних процесів, саме за показниками рівня розвитку малого бізнесу фахівці-економісти оцінюють стійкість внутрішнього потенціалу країни стосовно непередбачуваних змін в економіці ринкового середовища. Малий бізнес, функціонуючи в нестабільних умовах, характеризується високим рівнем ризику та підвищеною чутливістю до нього, а також залежить від великих компаній чи монополій. Ось чому в країнах з розвинутою ринковою економікою малий бізнес як мобільна ланка економіки активно підтримується державою, яка, з одного боку, вигідно вкладає кошти у розвиток малих підприємств, а з другого - повертає ці кошти до доходної частини бюджету через певний період у вигляді податків.

Економічна сутність підприємств малого бізнесу полягає насамперед у тому, що їх ринкові партнери формуються відповідно до економічних особливостей функціонування малих господарських форм у ринковому просторі країни, регіону. Певні риси, притаманні малим підприємствам, формують їх економічний зміст та зумовлюють роль і місце в ринковій економіці:

1) малі підприємства - це підприємства ризикової виробничої діяльності, тобто підприємства-підприємці, що за власною ініціативою, за власним розсудом та бажанням (можливістю) здійснюють підприємницьку діяльність;

2) вони виконують роль першопрохідників у науково-технічному прогресі, «полігонів», де відпрацьовуються нові технології та розробки, нова техніка тощо. Це дає змогу не ризикувати всім обсягом виробництва, капіталу, робочої сили, а в малих формах моделювати нові виробничі ідеї і лише після певного досвіду перенести їх у суспільне виробництво в цілому;

3) малі підприємства позбулися громіздких форм виробничого, фінансового менеджменту та маркетингу, сформували мобільний оперативний менеджмент з мінімальною кількістю менеджерів;

4) підприємства малого бізнесу швидко переналагоджуються відповідно до вимог ринку, вони гнучкі і спроможні оперативно реагувати на зміни економічних обставин товарного виробництва;

5) підприємства малого бізнесу стійкіші до економічних криз, банкрутств, ніж виробничі велетні. Замість одного збанкрутілого чи ліквідованого малого підприємства з'являється дві-три нові структури;

6) малі підприємства спроможні швидкими темпами вирішити проблему зайнятості населення завдяки створенню нових робочих місць у структурах малого бізнесу;

7) підприємства малого бізнесу спроможні у найкоротші строки накопичити «первісний капітал» та при достатньому обсязі інвестувати його у виробництво [62].

У розвинутих країнах краще, ніж в інших, прижилися такі форми міні-фірм, як акціонерне товариство й товариство з обмеженою відповідальністю. В нашій країні (принаймні у найближчі роки) з цих двох форм переважатиме, очевидно, остання, що пов'язано з існуючими обмеженнями на початковий капітал акціонерного товариства. Поки що в Україні малі підприємства утворюються «на порожньому місці» або на базі існуючих структурних одиниць і підрозділів різних підприємств. Безперечно, у міру демократизації вітчизняної економіки, розвитку ринкових відносин різноманітнішими стануть і форми утворення малих підприємств. У цілому, виходячи з прийнятих в Україні законодавчих актів, можна передбачити, що найближчим часом мале підприємництво розвиватиметься у вигляді індивідуального, сімейного, приватного, колективного, комунального, спільного та іноземного підприємств.

Створення малого підприємства здійснюється згідно з рішенням власника майна чи уповноваженого ним органу, підприємства-засновника, організації. Якщо власників або уповноважених ними органів два й більше, таким рішенням стає установчий договір і протокол установчих зборів. При цьому характерними є два шляхи:

а) розукрупнення діючих підприємств з метою усунення їхнього монопольного становища й формування конкурентного середовища на ринку;

б) виділення зі складу діючих підприємств, організацій одного або кількох структурних підрозділів або ж на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням власника чи уповноваженого ним органу.

Перспективи розвитку малих підприємств дуже великі. Зарубіжний досвід переконливо свідчить, що в усіх розвинутих країнах такі підприємства давно оформилися в самостійні структурні підрозділи малого бізнесу; вони зайняті виготовленням продукції невеликих серій, сезонного попиту, виробляють компоненти для великих підприємств. Особливо відчутна роль малого бізнесу в галузі НТП. Невеликі науково-пошукові фірми перетворилися у важливий фактор НТП.

Малі підприємства - досить поширена й ефективна форма господа-рювання. Вони мають багато таких рис, які не можуть бути притаманні великим підприємствам. Мале підприємництво здатне найоперативніше реагувати на кон'юнктуру ринку і таким чином надавати ринковій економіці необхідної гнучкості. Ця властивість малого бізнесу набуває особливого значення в сучасних умовах, коли відбувається швидка індивідуалізація і диференціація споживацького попиту, прискорення науково-технічного прогресу, розширення номенклатури товарів і послуг. Крім того, малий бізнес мобілізує значні фінансові й виробничі ресурси населення (в тому числі трудові й сировинні), які за його відсутності не були б використані. Про можливості малого бізнесу в цьому плані свідчить досвід країн-лідерів світової економіки. На малий бізнес тут припадає до 50-70% валового національного продукту [48, с. 68]. Істотно впливає малий бізнес на формування конкурентного середовища, що для нашої високомонополізованої економіки має першочергове значення. Мале підприємництво антимонопольне за своєю природою. Це проявляється в різних аспектах його функціонування. З одного боку, мале підприємство в силу численності функціонуючих господарств і їхньої високої динаміки меншою мірою піддається монополізації, ніж великі підприємства. З іншого боку, мале підприємництво виступає досить відчутним конкурентом, що підриває монопольні позиції великих корпорацій. Саме ця якість малого бізнесу, до речі, зіграла неабияку роль у послабленні, а часом і в подоланні розвинутими країнами властивої крупному капіталу тенденції до монополізації і затримки технічного прогресу. Розвиток малого бізнесу також виступає дійовим фактором, що пом'якшує соціальну напругу і сприяє демократизації ринкових відносин, тому що саме він є фундаментальною основою формування «середнього класу», а отже, й послаблення властивої ринковій економіці тенденції до соціальної диференціації. Усі зазначені вище та інші властивості малого підприємництва переконливо свідчать, що його розвиток - це могутній фактор реформування економіки: створення соціально орієнтованого ринкового механізму, подолання нинішнього кризового спаду виробництва й забезпечення передумов для економічного піднесення. Але цей ефект можливий лише в органічному поєднанні з середнім і великим підприємництвом.

Зупинимося більш докладно на особливостях формування та розвитку малих підприємств у галузі охорони здоров'я.

Однією із стратегій реформування, що підвищують відповідальність і покращують діяльність надавачів медичних послуг, але при цьому залишають їх у державному секторі, є децентралізація. Основний аргумент на користь децентралізації полягає в тому, що централізована національна система не може забезпечувати ефективний нагляд за наданням послуг охорони здоров'я на місцевому рівні, при цьому очікування від децентралізації, яка сприяє більшій відповідності місцевим умовам і преференціям, потрібно розглядати залежно від того, які технічні і адміністративні можливості існують на місцях і як вони можуть бути вдосконалені.

Отже, децентралізація включає об'єднання стимулів і управлінських реформ, при цьому результати політичних змін залежатимуть від особливостей їх впровадження. При цьому функції централізованого управління змінюються: контрольні - на дорадчі, навчальні - на командні, що вимагає регулювання та стимулювання, щоб спонукати місцевих політиків до підтримки національних цілей. Наприклад, грошові трансферти до підпорядкованих уряду регіональних рівнів можуть бути пристосовані для досягнення національних завдань у таких умовах. Моніторинг діяльності стає особливо важливим, оскільки в противному разі ефект нововведень залишиться непомітним.

Інше управлінське втручання включає реструктуризацію державних надавачів послуг з охорони здоров'я шляхом реформ, суттю яких є автономізація і корпоратизація.

У цьому разі організація отримує частково чи повністю додаткові фінансові та управлінські повноваження, її фінансування може здійснюватися новими методами, які базуються на результатах діяльності, а Ради створюють певні стимули як для організацій, так і для їх керівників та працівників.

Міжнародний досвід свідчить, що поведінка лікувально-профілактичних закладів (ЛПЗ) змінюється в позитивний бік тільки за умови узгодженого реформування як зовнішнього середовища, так і організаційної структури лікарень або всієї їх мережі. Лікувально-профілактичні заклади не намагаються підвищувати результативність своєї діяльності у разі відсутності стимулів, вироблених у зовнішньому середовищі. Однак навіть за наявності добре структурованого зовнішнього середовища організаційна структура лікарень може визначати спрямованість змін у їх поведінці і обмежувати масштаб цих змін. Таким чином, узгоджена взаємодія між зовнішнім середовищем і організаційною структурою ЛПЗ - неодмінна передумова успішних заходів щодо підвищення їх результативності.

2. Нормативно-правове регулювання діяльності малих підприємств в галузі охорони здоров'я

Єдиним органом законодавчої влади в Україні, який здійснює визначення засад державної політики в галузі охорони здоров'я, є Верховна Рада України.

Основу законодавчої системи в Україні складає Конституція, яка визначає підходи до розвитку державної політики в охороні здоров'я. Конституція (стаття 49) проголошує, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. З метою реалізації конституційного права кожного громадянина на охорону здоров'я і медичну допомогу (ст. 49 Конституції України) держава створює умови доступності основних (життєво необхідних) лікарських засобів, безоплатно або на пільгових умовах забезпечує ліками окремі категорії населення у разі захворювання і відповідно до реальних потреб, захищає громадян у разі заподіяння шкоди їхньому здоров'ю внаслідок застосування ліків за медичним призначенням, підтримує загальне санітарно-епідеміологічне благополуччя [1]. Державну політику у сфері охорони здоров'я провадить Кабінет Міністрів України через систему центральних і місцевих органів виконавчої влади, разом з органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування. Вона здійснюється шляхом пріоритетного державного фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, програм розвитку медичної промисловості, надання пільгових кредитів, встановлення податкових пільг тощо і полягає у наступному: підтримці наукових досліджень; створенні та впровадженні нових технологій виробництва; розвитку виробництва високоефективних та безпечних лікарських засобів належної якості та в необхідному асортименті; забезпеченні лікарськими засобами охорони здоров'я та стандартів надання медичної допомоги населенню і медикаментозного лікування певних видів захворювань.

Держава відповідає за створення умов для ефективного та доступного медичного обслуговування для всіх громадян. Медична допомога надається безоплатно в державних та комунальних закладах охорони здоров'я та існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.

Основним регуляторним документом в сфері охорони здоров'я є Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», в якому визначена організаційна, професійна, юридична, економічна та соціальна база охорони здоров'я. Відповідні розділи Закону висвітлюють всі питання стосовно організації, управління процесами охорони здоров'я, його фінансування, принципами державного контролю та нагляду, забезпечення безпечних умов життя, організаційною базою медичного обслуговування та забезпечення ліками, загальними умовами медичного втручання, охорони материнства та дитинства, регулювання виконання медичної експертизи, медичною і фармацевтичною діяльністю, професійні права та обов'язки медичних і фармацевтичних працівників [7]. В Законі України «Основах законодавства України про охорону здоров'я» визначено поняття закладу охорони здоров'я [7]. Відповідно до цього визначення, заклади охорони здоров'я - підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом надання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників (ст. 3).

В ст. 35 лікувально-профілактична допомога розділена на три типи: первинна, спеціалізована (вторинна) та високоспеціалізована (третинна) з роз'ясненням об'ємів медичних послуг, які надаються на кожному рівні. Зокрема, «Держава гарантує надання доступної соціально прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги, як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, профілактичні заходи, направлення пацієнта для надання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги, просту діагностику і лікування найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь. Первинна лікувально-профілактична допомога надається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики.

Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику, ніж лікарі загальної практики.

Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються».

Відомчі та інші заклади охорони здоров'я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою не пов'язаною із станом здоров'я людини ознакою, фінансуються за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Можлива підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевих бюджетів, тільки якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості. Кожен заклад охорони здоров'я має право використовувати кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями або окремими громадянами для підвищення якісного рівня своєї роботи. Також заклад охорони здоров'я має право з дозволу власника або уповноваженого органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я. Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян (стаття 18).

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санітарно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я. Заклади охорони здоров'я створюються підприємствами, установами та організаціями різних форм власності, а також приватними особами, при наявності необхідної матеріально-технічної бази та спеціалістів належної кваліфікації. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна, всі форми власності є рівноправними (Закон України «Про власність», стаття 2) [3]. Суб'єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи, та держава. Також суб'єктами права власності можуть бути інші держави та їх представники, юридичні особи, громадяни інших держав та особи без громадянства. Допускається змішана форма власності (стаття 3).

У Господарському Кодексі України (чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 1.09.2005) у Статті 113 «Приватні підприємства» сказано: «Приватним є підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи» [17].

Приватна клініка - це лікувальний заклад, який відрізняється від лікувальних закладів державної та комунальної форми власності тільки тим, що медична допомога в приватних клініках надається на платній основі. Державна реєстрація підприємств здійснюється відповідно до Закону України «Про підприємництво» [2].

Приватним закладам охорони здоров'я законодавством надається можливість проводити діючу прибуткову діяльність. В ст. 18 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» сказано: «всі заклади охорони здоров'я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я». При наданні державними і комунальними закладами охорони здоров'я платних медичних послуг данні заклади виконують функції приватних медичних установ [7].

Приватним закладам охорони здоров'я законодавством надається можливість проводити діючу прибуткову діяльність. В ст. 18 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» сказано: «всі заклади охорони здоров'я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я» [7].

На сьогодні недержавні лікувальні заклади фактично можуть надавати всі види медичної допомоги (Постанова КМУ №770 від 06.05.2000 року), на рівні з лікувальними закладами державної та комунальної форми власності. Немає підстав стверджувати, що існуючі нормативно-правові акти перешкоджають діяльності приватних медичних клінік, проте й не сприяють розвитку приватної медицини в Україні [16].

Відкриття нового приватного підприємства та медична практика у приватних клініках здійснюється за умови виконання клініками кваліфікаційних, певних організаційних, господарських та спеціальних вимог та на підставі установленого пакету документів.

Медична практика може проводитись у вигляді індивідуального підприємництва, яке засноване на приватній власності лікаря і винятково на його праці (Наказ МОЗ України №838 від 15.12.2006 «Про затвердження умов провадження господарської діяльності підприємств підпорядкованих Міністерству охорони здоров'я України»). Такий заклад охорони здоров'я є суб'єктом господарської діяльності із правами фізичної особи [32].

Згідно Законів України «Про підприємництво» та «Про підприємства в Україні» підприємства створюються згідно з рішенням [5]:

- власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу;

- підприємства-засновника;

- організації;

- трудового колективу.

Підприємство може бути створено за наступних умов:

- в результаті виділення зі складу діючого підприємства;

- організації одного або кількох структурних підрозділів;

- на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.

Підприємству може бути передана у колективну власність або надана у користування, в тому числі на умовах оренди, земельна ділянка в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація підприємств здійснюється відповідно до Закону України «Про підприємництво».

Реєстрація господарської діяльності з медичної практики проводиться міським районним виконкомом за місцем перебування суб'єкта підприємницької діяльності. Місцем перебування закладу є адреса, за якою знаходиться постійно діючий орган, що здійснює управління. Місцем проживання підприємця є зареєстроване в існуючому порядку постійне місце проживання.

Медична практика може проваджуватись у вигляді індивідуального підприємництва, яке засноване на приватній власності лікаря і винятково на його праці. Такий заклад охорони здоров'я є суб'єктом господарської діяльності із правами фізичної особи. Його реєстрація має більш спрощений вигляд.

Заняття медичною практикою без наявності відповідної ліцензії тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [13] визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», прийнятий Верховною Радою 01.06.2000 р. визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Відповідно до цього Закону ліцензуванню підлягають такі види медичної господарської діяльності як виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами.

Для отримання ліцензії, щодо здійснення господарської діяльності в сфері медичного обслуговування населення до уповноваженого органу з ліцензування подаються наступні документи [13]:

- засвідчені в установленому порядку копії установчих документів (для юридичної особи);

- засвідчена в установленому порядку копія висновку державної санітарно епідеміологічної служби (за місцем провадження діяльності) про відповідність наявних приміщень вимогам санітарних норм і правил щодо здійснення медичної практики;

- довідка МОЗ або уповноваженої ним установи про стан матеріально технічної бази суб'єкта господарської діяльності, наявність у нього нормативно-правових документів, у тому числі нормативних документів із стандартизації, необхідних для провадження відповідного виду господарської діяльності засвідчені в установленому порядку копії документів, що підтверджують відповідність кваліфікації персоналу вимогам до здійснення медичної практики (диплом державного зразка про медичну освіту або сертифікат лікаря-спеціаліста, виданий вищим медичним навчальним закладом III-IV рівня акредитації, закладом післядипломної освіти);

- посвідчення про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії за спеціальністю;

- свідоцтво про проходження підвищення кваліфікації та перепідготовки молодших медичних і фармацевтичних працівників, видане вищим медичним навчальним закладом, закладом післядипломної освіти I-III рівня акредитації;

- документ, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю на момент подання заяви (засвідчена в установленому порядку копія трудової книжки з наявністю даних за останні п'ять років або витяг з неї, інший документ).

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії [13].

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, здійснюється на всій території України.

Суб'єкти підприємницької діяльності мають проводити господарську діяльність за обраним видом дотримуючись ліцензійних умов.

Ліцензійні умови - установлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Ліцензійні умови та порядок контролю за їх дотриманням затверджується спільним наказом спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування та органу ліцензування. Розпорядження спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, прийняті у межах його компетенції, є обов'язковими до виконання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, юридичними особами всіх форм власності, а також фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності.

Орган ліцензування відповідає за:

- забезпечення виконання законодавства у сфері ліцензування;

- затвердження спільно із спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням;

- видачу та переоформлення ліцензій, видачу дублікатів ліцензій на
певний вид господарської діяльності, прийняття рішення про визнання
ліцензій недійсними;

- здійснення у межах своєї компетенції контролю за додержанням
ліцензіатами ліцензійних умов;

- видачу розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов;

- анулювання ліцензій на певний вид господарської діяльності;

- формування і ведення ліцензійного реєстру.

Медична практика - це діяльність, пов'язана з комплексом спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями й реабілітацію хворих та інвалідів, що здійснюється особами, які мають спеціальну освіту [13].

З іншого боку, згідно чинного законодавства, медична практика може провадитись за наявності ліцензії.

Ліцензія на здійснення медичної практики - це документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду діяльності з медичної практики протягом визначеного строку та за умови виконання ним ліцензійних умов.

Ліцензування є не тільки способом одержання дозволу на певний вид медичної діяльності, але і спосіб здійснення державного контролю за якістю надання медичних послуг. На Міністерство охорони здоров'я України накладаються певні обов'язки за умови надання повноважень органу ліцензування господарської діяльності з впровадження медичної практики.

Ліцензування медичної діяльності проводиться при наступних ситуаціях:

- заснуванні нового медичного закладу;

- реєстрації медичних закладів колективної й приватної форми власності;

- зміні організаційно-правової форми суб'єкта ліцензування;

- зміні форми власності;

- зміні назви медичного закладу;

- закінченні терміну дії ліцензії (для її продовження);

- зміні (уведенні нового) виду медичної діяльності.

Термін дії ліцензії складає 3 роки [13].

При здійсненні господарської діяльності з медичної практики ліцензіат повинен дотримуватись нормативно-правової бази, викладеної в Законах України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», «Про господарські товариства», «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», «Про захист прав споживачів», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНіД) та соціальний захист населення», «Про лікарські засоби», «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів», «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», «Про психіатричну допомогу», «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», постановах Кабінету Міністрів України від 15.07.97 №765 «Про затвердження Порядку державної акредитації закладу охорони здоров'я», інших наказів Міністерства охорони здоров'я України щодо організації та надання медико-санітарної допомоги населенню [2-16].

Медична практика має здійснюватись суб'єктами господарювання на підставі ліцензії на певний вид медичної практики.

Вимоги до приміщень та обладнання при впровадженні медичної практики. Проведення господарської діяльності закладами охорони здоров'я може здійснюватись за наявності:

- приміщень, які відповідають санітарним нормам та правилам. Відповідність приміщень до цих правил засвідчується висновком закладу державної санітарно-епідеміологічної служби за місцем проведення медичної практики;

- приладів, обладнання. Медичні заклади, які здійснюють господарську діяльність з медичної практики мають мати оснащення відповідно до Табелю оснащення виробами медичного призначення лікувальних та діагностичних кабінетів амбулаторно-поліклінічних закладів, стаціонарних відділень лікарень, який затверджується МОЗ України. Засоби вимірювальної техніки повинні бути метрологічно повірені.

Кваліфікаційні вимоги до впровадження медичної практики. Згідно зі статтею 74 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» медичною практикою можуть займатись особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Такі вимоги встановлені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19.12.97 за №359 «Про подальше удосконалення атестації лікарів» та в Переліку вищих навчальних закладів першого - четвертого рівнів акредитації, який затверджується Міністерством охорони здоров'я України [29].

Відповідність спеціальним освітнім та кваліфікаційним вимогам має засвідчуватись наступними документами:

1) дипломом державного зразка про медичну освіту;

2) сертифікатом лікаря-спеціаліста, виданим вищими медичними навчальними закладами, закладами післядипломної освіти III-IV рівнів акредитації;

3) посвідченням про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії за спеціальністю;

4) свідоцтвом про проходження підвищення кваліфікації та перепідготовки молодших медичних та фармацевтичних працівників, виданим вищими медичними навчальними закладами (закладами післядипломної освіти) I-III рівнів акредитації;

5) документом, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю на момент подачі заяви. Таким документом може бути копія трудової книжки з наявністю даних за останні п'ять років.

Додаткові кваліфікаційні вимоги.

6) особи без спеціальної освіти, які хочуть отримати ліцензію на медичну практику в галузі народної та нетрадиційної медицини, повинні відповідати кваліфікаційним вимогам, що встановлені наказом МОЗ України від 10.08.2000 №195 «Про надання спеціального дозволу на медичну діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини»;

7) лікарі, які не працюють понад три роки за конкретною лікарською спеціальністю, допускаються до медичної практики після проходження стажування відповідно до наказу МОЗ України від 17.03.93 №48 «Про порядок направлення на стажування лікарів і їх наступного допуску до лікарської діяльності»;

8) фахівці, які пройшли медичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності в Україні після перевірки їх кваліфікації. В Україні наказом Міністерства охорони здоров'я затверджено «Порядок допуску до медичної і фармацевтичної діяльності в Україні громадян, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн».

Організаційні вимоги до впровадження медичної практики [21].

Суб'єкти господарювання, що здійснюють медичну практику, повинні:

- дотримуватись діючих санітарно-гігієнічних і протиепідемічних норм, правил і нормативів, правил асептики і антисептики;

- виконувати вимоги експлуатації та застосування виробів медичної призначення, матеріалів відповідно до інструкцій із застосування та технічних паспортів;

- дотримуватись вимог щодо ведення медичної документації за формами державної статистичної звітності. Такі форми затверджені наказом МОЗ та Держкомстату від 31.07.2000 за №256/184 «Про затвердження форм державної статистичної звітності з питань охорони здоров'я та інструкцій щодо їх заповнень».

Кожний лікувально-профілактичний заклад, незалежно від організаційно-правової форми, має надавати звіти до територіальних органів медичної статистики та обласних центрів медичної статистики в установлені терміни;

- надавати першу невідкладну медичну допомогу хворим, які знаходяться в критичному для життя стані, а також при нещасному випадку та гострих захворюваннях;

- дотримуватись вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю, крім випадків, передбачених законодавчими актами.

Медична практика ліцензіатами має здійснюватись за спеціальностями, які зазначаються в ліцензії відповідно до Номенклатури лікарських спеціальностей та відповідно до обсягів, визначених кваліфікаційними характеристиками, які затверджуються МОЗ України.
При проведенні медичної практики, видача рецептів для отримання пацієнтами медикаментів і виробів медичного здійснюються відповідно до Правил виписування рецептів на лікарські засоби та вироби медичного призначення, затверджених наказом МОЗ України від 30.06.94 №117.

Суб'єкти господарської діяльності при здійсненні медичної практики повинні дотримуватись вимог Порядку та умов обов'язкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок:

- інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків;

- настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВіЛ-інфекції. Порядок такого страхування затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.98 №1642.

Державний контроль за дотриманням умов і правил підприємницької діяльності з впровадження медичної практики. Згідно статті 22 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за дотриманням законодавства про охорону здоров'я, державних стандартів, критеріїв і вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров'я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.

Суб'єктами контролю і нагляду за дотриманням умов і правил підприємницької діяльності з провадження медичної практики виступають:

- Міністерство охорони здоров'я України;

- Міністерство охорони здоров'я Автономної Республіки Крим;

- управління охорони здоров'я обласних, Київської і Севастопольської

- міських державних адміністрацій;

- Ліцензійна палата при Міністерстві економіки України;

- інші уповноважені органи й установи.

Об'єктами контролю та нагляду за дотриманням умов і правил підприємницької діяльності з провадження медичної практики виступають:

- заклади охорони здоров'я різних організаційно-правових форм, які проваджують господарську діяльність з медичної практики на правах юридичної особи;

- фізичні особи, що займаються господарською діяльністю з медичної практики на правах фізичної особи;

- параметри діяльності закладів, що проваджують господарську діяльність з медичної практики;

- ліцензійні умови та правила провадження господарської діяльності з медичної практики.

Підприємець зобов'язаний забезпечити належні умови для перевірки умов ліцензування тільки за умови наявності у перевіряючого відповідних документів - завдань на проведення державного контролю.

Перевірка має проводитись тільки в присутності власника, керівника медичного закладу, або його представника.

Варто мати на увазі, що перевірка дотримання умов і правил провадження господарської діяльності з медичної практики проводиться за розпорядженням Міністерства охорони здоров'я України, органів виконавчої влади або за їх дорученням іншими органами.

За результатами перевірки дотримання суб'єктами підприємницької діяльності умов і правил здійснення медичної практики оформляється відповідний акт, у якому повинні бути зазначені наступні пункти: дата складання акту; назва і місце реєстрації медичного закладу, який перевіряють; номер і дата видачі ліцензії; склад комісії; прізвище керівника установи й осіб, які були присутніми при перевірці.

В акті повинні бути зафіксовані виявлені порушення в діяльності медичного закладу з посиланням на законодавчі акти і нормативні документи. Наприкінці акту вказуються конкретні рекомендації із усунення порушень і недоліків, визначається термін їхньої ліквідації. Акти перевірки мають бути підписані членами комісії і керівником (його представником) медичного закладу.

Один екземпляр акту перевірки має залишатись в медичному закладі, яку перевіряють. Якщо медичний заклад має кілька самостійних підрозділів, то перевіряється кожний з підрозділів, складаються проміжні акти перевірки структурного підрозділу, після чого складається один зведений акт.

У випадку виявлення істотних порушень за вищевикладеним переліком, акт протягом 10 днів має бути направлений у Ліцензійну палату Міністерства охорони здоров'я України для ухвалення рішення про призупинення або анулювання дії ліцензії на право провадження медичної практики.

Контроль за дотриманням ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики відноситься до адміністративного (службового) контролю безпосередньо до державного відомчого контролю за якістю надання медичної допомоги в закладах охорони здоров'я. Як і будь який інший вид контролю, він, в першу чергу, має профілактичне значення і виконує важливу захисну функцію.

Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 15 листопада 2002 р. №414 затверджений Порядок організації і проведення ревізій (перевірок) фінансово-господарської діяльності підприємств, установ і організацій, підпорядкованих Міністерству охорони здоров'я України.

Вказаний порядок розроблений на виконання Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» та згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2002 р. №685 «Про здійснення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади внутрішнього фінансового контролю», що належать до сфери їх управління.

До недержавних клінік ставляться ті ж вимоги, що і до інших лікувальних закладів, з тією лише відмінністю, що контроль за їх дотриманням з боку державних органів набагато жорсткіший.

Продовжуючи аналіз нормативно-правового регулювання діяльності підприємств у сфері охорони здоров'я, потрібно відмітити, що з метою надання населенню високоякісних товарів та послуг, всі підприємства мають пройти державну акредитацію. Державна акредитація закладу охорони здоров'я (далі - акредитація) - це офіційне визнання статусу закладу охорони здоров'я, наявності в ньому умов офіційне визнання статусу закладу охорони здоров'я, наявності в ньому умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження його відповідності встановленим критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності.

Відповідно до Постанови №765 від 15.07.1997 «Про затвердження Порядку державної акредитації закладу охорони здоров'я» [19], акредитації підлягають незалежно від форми власності усі заклади охорони здоров'я. Акредитація проводиться один раз на три роки. Перша акредитація закладу проводиться не пізніше ніж через два роки від початку здійснення діяльності.