Особливості інноваційного менеджменту

41

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Інноваційний менеджмент: суть, цілі, завдання, принципи

Інноваційний менеджмент - являє собою самостійну галузь управлінської науки та професіональної діяльності, яка спрямована на формування й забезпечення умов інноваційного розвитку будь-якої організації.

Інноваційний менеджмент націлений на забезпечення ефективного функціонування інноваційного процесу в рамках фірми (підприємства), з метою створення можливості її конкурентоспроможності на ринку в довгостроковій перспективі.

Завдання інноваційного менеджменту:

1. Вироблення стратегічної інноваційної політики і механізмів її здійснення. інноваційний політика механізм здійснення

2. Формування стратегічних, довго- і короткострокових цілей інноваційної діяльності.

3. Розроблення планів, програм, проектів та їх виконання.

4. Створення організаційно-виробничої структури і структури управління інноваційною діяльністю.

5. Планування організації процесів розроблення інновацій (інноваційного процесу).

6. Спостереження (контроль) за виконанням етапів, стадій інноваційного процесу в часі та синхронізацією всіх видів діяльності.

7. Підбір і розміщення кадрів, створення творчої атмосфери та мотивації інтелектуальної праці.

8. Календарне планування роботи і контроль її виконання.

9. Комплексне формування та використання інноваційного потенціалу підприємства.

10. Організація і кооперація інноваційних програм, прискорення їх розроблення;

11. Створення тимчасових цільових груп для комплексного вирішення інноваційних проблем -- від ідеї до серійного виробництва продукції.

12. Спостереження й оцінка світових тенденцій науково-технічного розвитку.

До основних принципів, які притаманні інноваційному менеджменту, відносять:

- дослідницький стиль прийняття рішень;

- творчий підхід до аналізу непередбачених ситуацій;

- підвищення оперативності управління інноваційним розвитком;

- принципи «центральної ситуації».

2. Функції інноваційного менеджменту

1. Прогнозування (передбачення) - спрямована на розроблення прогнозів науково-технічного розвитку на тривалу перспективу.

2.. Формування інноваційних цілей - Процес формування інноваційних цілей є однією з важливих процедур інноваційного менеджменту і складовою всіх планових розрахунків в інноваційній сфері.Інноваційні цілі пов'язані з місією фірми, стратегіями, життєвим циклом інновацій і організації в цілому та є орієнтиром інноваційної діяльності на задані періоди. Кінцева мета інноваційного менеджменту полягає в тому, щоб забезпечити довгострокове функціонування підприємства на основі ефективної організації інноваційних процесів і конкурентоспроможності інноваційної продукції.

3. Планування - як функція інноваційного менеджменту полягає в обґрунтуванні основних напрямів і пропорцій інноваційної діяльності відповідно до прийнятих прогнозів та цілей розвитку, можливостей ресурсного забезпечення, інноваційного потенціалу організації, попиту ринку

4. Координація. Функція координації в інноваційному менеджменті означає процес узгоджування діяльності всіх ланок системи управління, апарату управління підрозділів НДДКР і окремих спеціалістів. Координація забезпечує єдність відносин суб'єкта й об'єкта управління.

5. Організація. Сутність цієї функції в інноваційному менеджменті полягає в забезпеченні виконання планових завдань і об'єднання людей, які спільно реалізують інноваційні плани, програми, проекти на базі відповідних правил і процедур.

6. Стимулювання. (активізація) Функція стимулювання в інноваційному менеджменті виявляється в спонуканні працівників до зацікавленості в результатах своєї праці зі створення і реалізації інновацій

7. Контроль. Функція контролю -- одна з важливих функцій інноваційного менеджменту. Вона полягає в перевірці організації інноваційного процесу, плану виконання створення новинок, реалізації інновацій.

3. Менеджери в інноваційній сфері:

До менеджерів інноваційної сфери належать:

- керівники творчих груп виконавців;

- керівники лабораторій, відділів і функціональних служб;

- керівники виробничих підрозділів;

- менеджери різного рівня, які координують діяльність різних підрозділів інноваційної діяльності та зовнішніх партнерів;

- керівники інноваційних підприємств, фірм у цілому.

Загальні риси інноваційних менеджерів :

1. Проблемне бачення світу, здібність розпізнавати проблеми там, де для інших все зрозуміло.

2. Уміння превентивно, тобто заздалегідь ставити проблеми (коли вони ще тільки зароджуються).

3. Уміння сприймати, розуміти і використовувати погляди, які відрізняються від особистих або протилежні їм, тобто антиномічність.

4. Експрезентність -- здібність робити правильні висновки в умовах дефіциту інформації.

5. Розвинена психологічна саморегуляція, що визначає ставлення до проблем і їх оцінки.

6. Здібність до імітації функцій різних членів колективу.

7. Інноваційність і безінерційність мислення, здібність вийти за межі формального, традиційного, звичного.

8. Атрактивність -- здібність притягувати людей до спільної діяльності, вдаючись до засобів адміністративного чи матеріального примусу.

9. Здібність делегувати не тільки владу і відповідальність, а й свій авторитет лідера.

10. Здібність швидко психологічно адаптуватись до змін умов діяльності чи до вирішення принципово нових завдань.

11. Здібність до латентного (прихованого) керівництва, яке передбачає залучення людей до діяльності не на формальній субординаційній основі, а шляхом комунікаційної взаємодії.

Коло управлінських завдань інноваційного менеджера. Це:

- створення та стимулювання інноваційного клімату на підприємстві;

- розвиток творчого мислення, творчої активності розробників інновацій;

- створення гнучких організаційних структур;

- підготовка вибраних сегментів ринку до інноваційного продукту;

- забезпечення ефективності й економічності інноваційних процесів;

- підготовка виробництва та просування на ринки інноваційного продукту;

- організація обміном інформацією між відповідними підрозділами НДДКР для більш тісних контактів і взаєморозуміння під час розроблення інновацій.

4. Рішення в інноваційному менеджменті та методи їх прийняття.

Управлінське рішення -- це свідомий вибір альтернативи серед множини можливих, виконання якої веде до реалізації конкретних інноваційних цілей. Рішення необхідно розглядати як продукт управлінської праці, а його прийняття як процес, що веде до появи цього продукту. Рішення в інноваційній сфері є сполучним компонентом інноваційного менеджменту, бо виявляється практично в усіх його предметних функціях. Управління інноваціями спрямовано на прийняття таких рішень, які могли б забезпечити створення конкурентоспроможної продукції, досягнення ефективних результатів інноваційної діяльності. Особливості прийняття рішень в управлінні інноваціями залежать від ступеня невизначеності досягнення бажаних результатів, передбачених кінцевою і проміжною цілями інноваційного процесу. Кожному етапові інноваційного процесу притаманні своя конкретна мета і ситуація під час її досягнення, що потребує адекватних рішень у процесі управління.

В інноваційному менеджменті використовуються різноманітні методи прийняття управлінських рішень -- від загальних, які застосовуються в усіх сферах діяльності, до спеціальних, що відображають специфіку інноваційної сфери.

Методи:

1. Методи виявлення думок (інтерв'ю. анкетування, вибіркові опитування)

2. Аналітичні методи (системний аналіз, вартісний аналіз, економічний аналіз)

3. Методи оцінки (оцінка продукту, оцінка науково технічного рівня і конкурентоспроможності розробок, оцінка організаційно технічного рівня виробництва, оцінка витрат, оцінка порога прибутковості, оцінка ризику шансів, оцінка ефективності інновацій)

4. Методи генерування ідей (мозкова атака, метод синектики, морфологічний аналіз, ділові ігри й ситуації)

5. Методи прийняття рішень (економіко-математичні моделі, побудова дерева рішень, порівняння альтернатив)

6. Методи прогнозування (експертні, екстраполяції, аналогії, метод Дельфі)

7. Методи наочного уявлення (графічні моделі, фізичні моделі, посадові описи та інструкції)

8. Методи аргументування (презентації. Проведення переговорів)

5. Інновації: суть, зміст, функції

Згідно Закону України «Про інноваційну діяльність», інновації - це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

Інновація виконує наступні три функції:

1) відтворювальну;

2) інвестиційну;

3) стимулюючу.

Відтворювальна функція означає, що інновація являє собою важливе джерело фінансування розширеного відтворення.Грошова виручка, що отримана від продажу інновації на ринку, створює підприємницький прибуток, що виступає джерелом фінансових ресурсів і одночасно мірою ефективності інноваційного процесу.

Прибуток, що отриманий за рахунок реалізації інновації, може використовуватися по різних напрямках, у тому числі і як капітал. Капітал являє собою гроші, призначені для витягу прибутку. Цей капітал може направлятися на фінансування як всіх інвестицій, так і конкретно нових видів інновацій. Таким чином, використання прибутку від інновації для інвестування складає зміст інвестиційної функції інновації.

Одержання підприємницького прибутку за рахунок реалізації інновації відповідає цільової функції будь-якого господарчого комерційного суб'єкту. Цей збіг служить стимулом підприємця до нових інновацій; спонукує його постійно вивчати попит, удосконалювати організацію маркетингової діяльності, застосовувати більш сучасні прийоми керування фінансами (реінжинірінг, бранд-стратегія, бенчмаркінг та ін.). Все перераховане вище складає зміст стимулюючої функції інновації

6 Класифікація інновацій

А. Пригожин усі інновації поділяє на такі групи:

1. За особливостями свого здійснення: одиничні та дифузні, завершені й незавершені, успішні і неуспішні.

Одиничні -- це разові нововведення, які не підлягають тиражуванню за своєю унікальністю та призначенням. У дифузних інноваціях головний ефект полягає в їх масовості, бо в одиничних варіантах вони невигідні.

Завершені і незавершені, успішні та неуспішні -- це ті випадки на стадії розробки, коли інновація виявляється хибною внаслідок помилок або зміни середовища.

2. За типом -- матеріально-технічні, науково-технічні (техніка, технологія, промислові матеріали), соціальні (економічні, організаційно-управлінські, правові, педагогічні).

3. За місцем у виробничому процесі -- сировинні, забезпечуючі та продуктові, як пріоритетні інновації.

4. За спадкоємністю -- заміщуючі, скасовуючі, поворотні, відкриваючі та ретровведення.

Заміщуючі -- передбачають повне витіснення застарілих засобів (наприклад, автоматизація контролю за процесом випалювання в цементному виробництві).

Скасовуючі -- виключають виконання якоїсь операції і не замінюють її новою (наприклад, відміна якої-небудь форми звітності).

Поворотні -- коли після деякого використання новинки відкривається її непридатність або невідповідність новим умовам, що змушує повертатись до її попередника.

Відкриваючі -- це фундаментальні відкриття, які не мають порівняльних функціональних попередників (наприклад, радіо, телебачення).

Ретровведення -- коли знову стають актуальними вже пройдені етапи розвитку техніки (наприклад, використання сили вітру тощо).

5. За інноваційним потенціалом та ступенем новизни -- радикальні, або базові (принципово нові технології, види продукції); комбінаторні (використання різних поєднань конструктивного з'єднання елементів, наприклад створення типових вузлів, які придатні для різних машин); модифіковані (поліпшуючі).

6. За особливостями інноваційного процесу -- внутрішньоорганізаційні, міжорганізаційні. У першому випадку розробником інновації є підприємство чи організація, де інновація й використовується; у другому -- усі ці ролі розподілені між спеціалізованими організаціями: НДІ, КБ, лабораторією, підприємством.

7. За охопленням очікуваної частки ринку -- локальні, системні, стратегічні.

7. Загальна х-ка інноваційного процесу:поняття,сутність,зміст

Одним з основних понять інноватики та інноваційного менеджменту є поняття інноваційного процесу.

Інноваційний процес -- це перетворення наукового знання, наукових ідей, винаходів у фізичну реальність (нововведення), яка змінює суспільство. В основі інноваційного процесу лежить створення, упровадження і поширення інновацій, необхідними властивостями яких є науково-технічна новизна, практичне їх застосування і комерційна реалізованість з метою задоволення нових суспільних потреб. Звичайно, світ нововведень не обмежується тільки технікою і технологіями. Удосконалення, зміни систем управління та організації процесів виробництва теж здійснюються через уведення інновацій. Нові організаційні структури, методи розробки управлінських рішень, форми стимулювання розробляються науковцями-спеціалістами, освоюються і впроваджуються так само, як і нові прилади, технологічні лінії чи обладнання. Нові моделі одягу, види послуг, нові організаційні форми -- усе це є результатом інноваційних процесів, які розвиваються на основі певних принципів: спочатку усвідомлюється необхідність змін, визначається мета, розроблюється інновація, освоюється, поширюється, використовується і «відмирає». Інноваційний процес можна розглядати як комплекс послідовних дій, унаслідок яких новація розвивається від ідеї до конкретного продукту і поширюється під час практичного використання. Перебіг інноваційного процесу, як і будь-якого іншого, визначається складною взаємодією багатьох чинників. На розвиток інноваційного процесу впливають:

« стан-зовнішнього середовища, у якому він проходить (тип ринку, характер конкурентної боротьби, практика державного регулювання, рівень освіти, організаційні форми взаємодії науки і виробництва тощо);

- стан внутрішнього середовища окремих організаційних і господарських систем (фінансові та матеріально-технічні ресурси, застосування технологій, зв'язки з зовнішнім середовищем та ін.);

- специфіка самого інноваційного процесу як об'єкта управління.

Ефективність інноваційного процесу визначається лише після впровадження інновації, коли з'ясовується, у якій мірі вона задовольняє потреби ринку. Важливе значення при цьому має інструмент моделювання. Модель інноваційного процесу дає змогу виділити в інноваційній діяльності окремі складові, відкриваючи тим самим можливість наскрізного планування інновації за стадіями, з урахуванням кон'юнктурних змін. На відміну від науково-технічного прогресу інноваційний процес не завершується тільки впровадженням новації (техніки, технології, продукту) у виробництво, а має неперервний характер, оскільки «з поширенням (дифузією) інновація вдосконалюється, стає ефективнішою, набуває нових споживчих якостей. Це відкриває для неї нові можливості застосування, нові ринки, а відповідно, і нових споживачів, котрі сприймають даний продукт, технологію або послугу як нові саме для себе»

Таким чином, інноваційний процес можна вважати засобом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології.

Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва й експлуатації. Він є системою етапів, стадій та видів робіт, і тому має складну структуру.

Інноваційний процес -- це не тільки складний, але і взаємопов'язаний процес створення інновацій з використанням сукупності системи знань, наукової і маркетингової діяльності; сукупності засобів праці, що полегшують людську працю і роблять її продуктивнішою (техніка, прилади, устаткування, організація виробництва).

Інноваційний процес -- це комплекс різних послідовних видів діяльності на основі поділу і кооперації праці -- від одержання нового теоретичного знання до використання створеного на його основі товару споживачем. Інноваційний процес поділяється на окремі етапи, види діяльності та стадії, як-от: фундаментальні та прикладні дослідження, проектно-конструкторські розробки, освоєння нововведення у виробництві й експлуатації. Це призводить до дискретності інноваційного циклу, коли окремі результати не знаходять довгий час свого застосування на наступних стадіях.

Слід зазначити, що на відміну від виробничого процесу інноваційний процес характеризується:

* високим ризиком і невизначеністю шляхів досягнення цілей;

* неможливістю детального планування та орієнтації на прогнозні оцінки;

* необхідністю переборювати опір як у сфері економічних відносин, так і інтересів учасників інноваційного процесу;

* залежністю від соціально-економічного середовища, у якому він функціонує і розвивається. Розрізняють три види інноваційного процесу:

* простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);

* простий міжорганізаційний (товарна форма);

* розширений.

Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення і використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється з появою нових виробників нововведення, порушуючи монополію виробника -- піонера, що сприяє через конкуренцію удосконаленню властивостей нововведення. Простий інноваційний процес переходить у товарний за дві фази: 1) створення інновації та її поширення;2) дифузія нововведення.

8. Джерела та методи творчого пошуку інноваційних ідей

Генераторами інноваційних ідей є новатори. До цієї категорії належать винахідники, раціоналізатори, люди, які мають здібності, природний хист, обдарованість до певного виду діяльності, що розвивається під впливом певних умов, і бажання виразити своє бачення через створення новини, новації. Головну роль у спонуканні творчої активності новатора відіграють як його внутрішні, так і зовнішні мотиви1. При цьому свідома дія особистості завжди спрямована на певну мету, якої вона хоче досягти. Мотив і мета тісно пов'язані між собою. Мотив виступає як причина постановления тих чи інших цілей. Слід зазначити, що взагалі будь-яка дія здебільшого спонукається не одним, а кількома мотивами, які перебувають у певній субординації -- одні

відіграють провідну роль і підпорядковують собі інші. Творчій діяльності новаторів притаманні свої особливості мотиваційної сфери. Серед зовнішніх мотивів важливу роль відіграє система управління організацією, яка може пригнічувати талант або сформувати умови для його розквіту, розроблення та запровадження ним творчих ідей у життя. Крім цього, зовнішніми мотивами творчої активності є:

* попит у сферах споживання і виробництва на нові товари та послуги; * досягнення науки і техніки.

Внутрішні мотиви спонукають творчих працівників до задоволення таких особистих потреб, як:

* самовираження шляхом реалізації свого потенціалу;

* належність до професійної групи (інженерного корпусу, науковців,

винахідників);

* визнання іншими членами організації, суспільства професіоналізму,

компетентності, значущості особистості;

* матеріальна незалежність і впевненість у майбутньому;

* забезпечення особистої безпеки.

Проте внутрішніх і зовнішніх мотивів недостатньо для синтезу оригінальної інноваційної, технічно здійсненної ідеї. Крім відповідних організаційних умов, необхідні індивідуальні якості дослідника, і перш за все натхнення, захопленість процесом творчості в пошуку рішень інноваційних ідей. Ніяке управління не зможе пробудити творчу силу, якщо немає натхнення і відсутні здібності до творчої діяльності. Психологи розрізняють дві групи творчих особистостей: генераторів та трансформаторів ідей у конкретне рішення.

Генераторам ідей притаманні такі якості, як:

* широкий кругозір;

* концептуальність мислення;

* багата уява;

* уміння подивитись на ідею з висоти «пташиного польоту»; « науково- технічний талант. Якості можуть бути розвинені в результаті виховання, освіти, життєвого досвіду, програми особистого тренування спостереження, евристичних прийомів, які забезпечують пошук нових поєднань існуючих явищ. Звичайно, наявність таланту обумовлена генетичне. Він дається від народження. Праця може його активізувати, викликаючи в дослідника стан осяяння, інтуїтивного бачення шуканого рішення. Як свідчить практика, для появи одного життєздатного інноваційного технічного рішення необхідно синтезувати деяку критичну масу ідей, що досягається певною організацією роботи цільових груп дослідників, які володіють необхідним творчим потенціалом. До таких груп, як правило, входять генератори ідей, аналітики, трансформатори ідей, що дає синергетичний ефект, зумовлений сумісною працею. П. Друкер виокремлює сім джерел інноваційних ідей: « раптові події для підприємства чи галузі (несподіваний успіх або несподівана зовнішня подія, несподівана невдача);

* неконгруентність -- невідповідність між реальністю та уявленнями про неї;

* нововведення, що ґрунтуються на потребі технологічного процесу;

* раптові зміни у структурі галузі або ринку; » демографічні зміни;

* зміни у сприйманнях, настроях та ціннісних настановах;

* нові знання.

Внутрішні мотиви

Зовнішні мотиви:

Талант творчий,образ, ідеї, інтуїція, логічне усвідомлення та узагальнення, ідея у формалізованому вигляді

Зовнішні мотиви:кругозір,уява,інтелект

9.Роль держави у здійсненні інноваційної діяльності суб'єктами ринку

Основними принципами державної інноваційної політики є:

* орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

* визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

* формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

* створення умов для збереження, розвитку й використання вітчизняногонауково-технічного та інноваційного потенціалу;

* забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

* ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

* здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічноїкооперації, трансферу технологій, захист вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

* фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

* сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

* інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

* підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Закони і законодавчі акти.Однією з найважливіших економічних функцій держави в ринковій економіці є створення правової основи її функціонування. Насамперед це прийняття законів і правил, що регулюють економічну діяльність, а також контроль за їх виконанням. Створюючи законодавчу базу, держава встановлює юридичні принципи функціонування економіки, виконувати які зобов'язані всі суб'єкти економічної діяльності. До числа таких правил належать закони, законодавчі й нормативні акти, які захищають права власності, визначають форми підприємництва, умови функціонування підприємств, їхні взаємозв'язки між собою та державою. Правове регулювання розвитку економіки України здійснюється шляхом прийняття Верховною Радою України законів і законодавчих актів, видання указів Президента, нормативних актів Уряду (постанов, розпоряджень), Національного банку України, а також розроблення механізму їхньої реалізації й контролю за їх виконанням. Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об'єкт і зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання. Закони здійснюють функцію довготермінового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, -- короткотермінового, або оперативного. На основі законодавства має бути створене сприятливе правове середовище, яке забезпечує сукупність свобод і прав вітчизняних суб'єктів та

їхніх іноземних партнерів у виборі видів господарської діяльності, її організаційних форм; у призначенні й використанні джерел фінансування, доступів до ресурсів, право володіння й розпорядження коштами виробництва. Розробка системи законів має бути спрямованою на функціонування ринкових саморегуляторів.

Слід відзначити, що в Україні для регулювання виробничих відносин уже створено законодавчу систему, яка включає Конституцію як основний закон та комплекс законодавчих і нормативних актів. Сучасне українське законодавство характеризується великою кількістю складових елементів -- близько 600 законів і десятки тисяч нормативних актів. Разом із тим відсутність відповідних пріоритетів і логічної їх послідовності знижує регулюючий вплив законодавства й ускладнює його використання.

10. Принципи та методи державного регулювання інноваційної діяльності

Державна інноваційна політика - сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Методи державного регулювання інноваційної діяльності - прямі та опосередковані способи впливу органів державного управління на поведінку суб'єктів інноваційної діяльності з метою підвищення їх інтересу до створення, освоєння і поширення інновацій та реалізації на цій основі інноваційної моделі розвитку країни [12, с. 137].

Згідно чинного законодавства України основними принципами державної інноваційної політики є:

орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у наукововиробничій сфері;

здійснення заходів на підтримку міжнародної науковотехнологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності [2].

Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні здійснюється шляхом:

визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

формування і реалізація державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури [1,2].

11.Система державного регулювання інноваційної діяльності

Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність», державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

* визначення й підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального та місцевого рівнів;

* формування й реалізації державних, галузевих, регіональних та місцевих програм;

* створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки й стимулювання інноваційної діяльності;

* фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

* встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

* підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Держава забезпечує реалізацію стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності через систему загальнодержавних (національних) програм, економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля.

Законодавство України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України і складається із законів України "Про інвестиційну діяльність", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про наукову і науково-технічну експертизу", "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків", "Про спеціальну економічну зону "Яворів", та інших законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Законом встановлено повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у сфері інноваційної діяльності:

1. Верховна Рада України визначає єдину державну політику у сфері інноваційної діяльності, а саме:

* створює законодавчу базу для сфери інноваційної діяльності;

* затверджує пріоритетні напрями інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або в складі Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку, охорони довкілля;

* в межах Державного бюджету України визначає обсяг асигнувань для фінансової підтримки інноваційної діяльності.

2. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні й районні ради відповідно до їхньої компетенції:

* затверджують регіональні інноваційні програми, що кредитуються з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів;

* визначають кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів для фінансової підтримки регіональних інноваційних

* контролюють фінансування регіональних інноваційних програм за кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів.

3. Представницькі органи місцевого самоврядування -сільські, селищні, міські ради відповідно до їхньої компетенції: затверджують місцеві інноваційні програми; створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм та інше.

Згідно із згаданим законом, Кабінет Міністрів України: здійснює державне управління й забезпечує реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності; готує та подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності здійснює заходи щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; готує та подає Верховній Раді України як складову частину проекту закону про Державний бюджет України; затверджує положення про порядок державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів;і т.д…

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності:

* здійснює заходи щодо проведення єдиної науково-техніч-ної та інноваційної політики;

* готує й подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, державних інноваційних програм та щодо необхідних обсягів бюджетних коштів для їхнього кредитування;

* координує роботу у сфері інноваційної діяльності інших центральних органів виконавчої влади;

* визначає свій окремий підрозділ для кваліфікування інно-ваційних проектів з метою їх державної реєстрації;

* здійснює державну реєстрацію інноваційних проектів і ве-де Державний реєстр інноваційних проектів;

і т. д…

2. Центральні органи виконавчої влади:

* здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації інно-ваційної політики у відповідній галузі економіки, створюють організаційно-економічні механізми підтримки її реалізації;

* доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріоритетних галузевих напрямів інноваційної діяльності та здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, перед-бачених Законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

12. Підприємство як відкрита виробничо-інноваційна система

Підприємство є конкретним середовищем, у якому здійснюється інноваційний процес від народження ідеї до її реалізації. До таких організацій належать об'єкти різної форми власності, різної величини за масштабами виробництва, що мають майнову відокремленість, організаційну єдність, самостійну майнову відповідальність і виступають суб'єктами всіх наданих їм прав та обов'язків, діючи на основі статуту чи договору. Підприємство з інноваційною діяльністю є відкритою науково-виробничою системою, якій притаманні всі ознаки систем, а саме: цілеспрямованість, єдність, взаємозалежність і взаємозумовленість усіх елементів; відносна стійкість.і впорядкованість; неперервність розвитку, складність, подільність, імовірнісний характер результату інноваційного процесу, оскільки поведінка економічних систем до певної міри невизначена, адже прогнозування чинників зовнішнього середовища не детерміноване. На рис. 7.1 показана організація (підприємство) як відкрита виробничо-інноваційна система. Трансформація зовнішнього середовища безперервно «удобрює» грунт для інновацій, зумовлює нові науково-технічні рішення щодо задоволення поточних і нових потреб, які постійно виникають.

Сучасне підприємство -- це складна відкрита виробничо-господарська і соціальна система, яка:

складається із взаємозалежних частин (виробництв, цехів, дільниць, служб тощо), діяльність яких впливає на кінцевий результат виробництва;

взаємодіє із зовнішнім оточенням, з якого в систему надходять необхідні для виробничої діяльності фактори виробництва (входи) та в якому реалізуються і використовуються результати виробництва (виходи) -- продукція, роботи, послуги;

здійснює діяльність, спрямовану на задоволення потреб суспільства (зовнішнього середовища системи);

має властивості, що притаманні складним відкритим цілеспрямованим системам: здійснює певні процеси протягом життєвого циклу продукції; реагує на зміну зовнішнього оточення і самостійно забезпечує свій розвиток (володіє властивістю самоорганізації); має характерне для складних систем поєднання властивостей цілісності та відокремленості, які певним чином впливають на її функціонування та розвиток.

13. Планування інноваційної діяльності на підприємстві: суть, принципи і види

Здійснення інноваційних процесів базується на розробці та реалізації планів, у яких враховується ряд факторів як статичних так і динамічних. Процес розробці та реалізації планів має назву -- планування. Планування діяльності підприємства в цілому й, зокрема, інноваційне планування спирається на певні принципи, які є узагальненням або констатацією закономірностей в економічній поведінці індивідів і інститутів, що припускає високий ступінь точності та загальності застосування. Принципи планування представляє собою об'єктивну категорію, що виражає тенденцію розвитку, як об'єкта планування, так і самої практики планування, і визначає задачі, напрямок і характер складання, можливості виконання планових завдань, а також перевірки їхнього виконання. Як підкреслюється у виконаних теоретичних дослідженнях, економічні принципи особливо цінні в якості прогнозних інструментів, смороду є основою для вироблення економічної політики, що має метою подолати труднощі та контролювати небажані процеси. Тому чітке визначення та дотримання принципів при плануванні створює передумови для ефективної роботи підприємства й зменшує можливість подальших помилок. Слід зазначити, що процедура планування підпорядкована загальним принципами, проте їхній прояв у значній мірі визначається специфікою об'єктів планування, які істотно різняться по своїй сутності, процесу створення й характері розвитку. У загальному значенні об'єкт можна визначити як характеристику реальності, на якові людина звертає свою діяльність або спрямовує своє пізнання. Відповідно до даного визначення планування може бути спрямоване на технологічні, організаційні, економічні й інші аспекти виробництва та реалізації продукції, або охоплювати діяльність підприємства в цілому. При цьому значний інтерес у якості об'єкта планування представляє інноваційна діяльність, здійснення якої обумовлено впливом комплексу взаємозалежних чинників: розумів фінансування, конкурентоспроможності продукції, що випускається, завантаження виробничих потужностей, економічного стану підприємства в цілому й ін. Одним з основних принципів планування інновацій є його цілеспрямованість, тобто наявність чітко сформульованих показників, досягнення яких за допомогою коштів є бажаним для підприємства.

Виділяють наступні виду інноваційної діяльності:

проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об'єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;

розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального і екологічного становища;

технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.

Головними принципами планування інноваційної діяльності є:

- принцип безперервного прогнозування інноваційної ситуації;

- принцип динамічного попередження технологічного відставання;

- принцип системного впровадження новин у взаємопов'язаних сферах підприємницької діяльності;

- принцип поєднання інвестицій з інноваціями;

- принцип поєднання фінансового та інженерного аналізу результативності нововведень.

14. Поняття та особливість інноваційної стратегії

Стратегія -- це комплексний план, що орієнтує організацію не на сьогодення, а на перспективу. Метою стратегії є забезпечення не стільки поточного успіху, скільки прискореного постійного розвитку організації в умовах конкуренції, лідерства на ринку.

Інноваційна стратегія -- один із засобів досягнення цілей організації, який відрізняється від інших засобів своєю новизною, передусім для даної організації, для галузі ринку, споживачів, країни в цілому.

Проте з метою планування інноваційних процесів доцільно стратегії інновацій розглядати окремо. Стратегія нововведень (інноваційна політика) передбачає об'єднання цілей технічної політики та політики капіталовкладень і спрямована на впровадження нових технологій і видів продукції, послуг. У цьому розумінні стратегічне управління інноваціями орієнтується на досягнення майбутніх результатів безпосередньо через інноваційний процес.

В основі розробки інноваційної стратегії мають лежати стратегічні управлінські рішення, які:

» орієнтовані на майбутнє і на постійні зміни середовища;

пов'язані з залученням значних матеріальних ресурсів, широким використанням інтелектуального потенціалу;

характеризуються гнучкістю, здатністю адаптуватися до змін ринкових умов;

ураховують неконтрольовані організацією зовнішні чинники.

Інноваційними стратегіями можуть бути: інноваційна діяльність організації, що спрямована на одержання нових продуктів, технологій і послуг; застосування нових методів НДДКР, виробництва, маркетингу й управління; перехід до нових організаційних структур; застосування нових видів ресурсів і нових підходів до використання традиційних ресурсів. Відносно внутрішнього середовища інноваційні стратегії підрозділяються на кілька великих груп: продуктові (портфельні, підприємницькі, бізнес-стратегії, скеровані на створення і реалізацію нових виробів, технологій і послуг); функціональні (науково-технічні, виробничі, маркетингові, сервісні); ресурсні (фінансові, трудові інформаційні, матеріально-технічні); організаційно-управлінські (технології, структури, методи управління). Це спеціальні інноваційні стратегії.

Інноваційні стратегії є також однією зі складових економічної стратегії і з цього боку можуть розглядатися як набір правил, методів і засобів пошуку найкращих перспективних для організації напрямів розвитку науково-технічних досліджень, ресурсної політики для їх реалізації.

В основі розробки інноваційної стратегії лежать такі підходи:

визначення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, виходячи з цілей і завдань базисних стратегій фірми;

скорочення кількості рівнів в управлінні з метою прискорення процесу «дослідження -- виробництво -- збут»;

максимальне скорочення строків розроблення інноваційних проектів і впровадження нововведень, використовуючи певні принципи організації роботи: паралельне та інтегральне вирішення інноваційних завдань.

15. Розробка і обґрунтування інноваційної стратегії

Послідовність етапів розроблення стратегії така:

1. Етап розроблення цілей:

а) формування місії-орієнтації і місії-політики організації, у

яких підкреслюється прихильність до інноваційної діяльності;

б) формується мета інноваційного розвитку організації.

Будується «дерево цілей».

2. Етап стратегічного аналізу:

а) аналізується внутрішнє середовище й оцінюється інноваційний потенціал;

б) аналізується стан зовнішнього середовища й оцінюється інноваційний клімат;

в) визначається інноваційна позиція організації.

3. Етап вибору інноваційної стратегії:

а) визначаються базові стратегії розвитку та їх інноваційні складові;

б) розробляються й оцінюються альтернативні інноваційні стратегії;

в) здійснюються вибір і обґрунтування інноваційної стратегії, якій віддається перевага.

4. Етап реалізації інноваційної стратегії:

а) розроблюються стратегічний проект (перелік стратегічних змін і заходів для їх здійснення) та план реалізації проекту, особливо враховується інноваційний характер перетворень;

б) організується стратегічний контроль процесу реалізації проекту;

в) оцінюється ефективність процесу реалізації і проводиться

необхідне коригування проекту, стратегій, цілей.

Основний принцип формування стратегії розвитку в зовнішньому середовищі -- максимальне використання сильних сторін підприємства, що забезпечують переваги порівняно з конкурентом.

Основним принципом формування стратегії розвитку внутрішнього середовища є максимальне використання внутрішніх резервів організації і послідовне усунення слабких сторін, що є «вузьким місцем» на шляху досягнення цілей.

При обгрунтуванні найбільш привабливої інноваційної стратегії організації дотримуються певних критеріїв, серед яких найважливішими є:

відповідність можливостям і загрозам зовнішнього середовища;

відповідність цілям організації і сумісність з її місією;

досягнення конкурентних переваг за рахунок використання сильних сторін фірми і слабкості конкурентів, нейтралізації або компенсації слабких сторін підприємства і сильних сторін (переваг) конкурентів;

наявність необхідних ресурсів, наукового, технічного, виробничого, кадрового потенціалів;

досягнення балансу між усіма структурними підрозділами фірми;

використання ефекту синергізму інноваційної діяльності як єдиної системи.

16. Підприємство формує власну інноваційну політику, орієнтуючись на державну інноваційну політику, яка визначає пріоритетні напрями розвитку НТП й забезпечує їхню підтримку, власні інтереси й ресурсні можливості, потреби ринку.Розробка інноваційної політики підприємства передбачає визначення мети і стратегій його розвитку на найближчу й подальшу перспективи, виходячи з оцінки потенційних можливостей підприємства й забезпеченості його відповідними ресурсами.

Чинники, що впливають на інновац. політику підприємства : держава, ринок, інновац. політика підприємства.

Складові частини інновац. політики підприємства: маркетингова політика, політика у сфері НДДКР, політика структурних змін, технологічна політика, інвестиційна політика.

Принципи формування інновац. пол. підпр.: переважання стратегічної спрямованості, комплексність, інформаційна забезпеченість, орієнтація на потреби ринку, цілеспрямованість, планомірність.

17. Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

18. У створенні інновацій та їх практичному застосуванні важливу роль відіграє малий бізнес. Завдяки гнучкості і мобільності малі фірми надзвичайно сприйнятливі до інновацій. Однак через невеликі масштаби діяльності вони часто не спроможні реалізувати перспективну підприємницьку ідею самотужки, оскільки не мають відповідних коштів. Обмеженість фінансових ресурсів ускладнює і залучення малими підприємствами технологічних інновацій .У багатьох країнах для підтримання підприємницьких структур на етапі їх становлення створюють бізнес-інкубатори і центри трансферу технологій. Бізнес-інкубатор -- організаційна структура, метою якої є формування сприятливих умов для стартового розвитку малих підприємств через надання їм певних послуг і ресурсів. Бізнес-інкубатори надають різноманітні ділові послуги: оренда площ,технічно-адміністративне обслуговування;консультаційні, економічні, інвестиційні, навчальні , презентаційні , інформаційні , видавничі і т.д. Трансфер технологій - процес надання ширшого доступу до наукових та технологічних розробок зацікавленим сторонам, які можуть вдосконалити та перетворити технології на нові продукти, процеси, форми застосування, матеріали або послуги.

19. Організаційні форми інтеграції науки і виробництва

Інтеграція науки і виробництва є невід'ємним елементом сучасного інноваційного процесу. Активна взаємодія всіх суб'єктів господарювання з науково-дослідними організаціями різного типу створює умови для ефективної реалізації досягнень науково-технічного прогресу та забезпечення конкурентоспроможності господарських організацій. Використання новітніх технологій, нових видів продуктів створює для фірм основу довгострокової конкурентної стратегії, формування і задоволення нових потреб споживачів; підсилює ринкові позиції лідерів світової економіки за рахунок комерційного використання інновацій. Виходячи з цього, зростає попит на дослідно-прикладні розробки і програми, що сприяє появі різноманітних організаційних форм, які забезпечують цілеспрямованість НДДКР стосовно конкретного ринку та інтенсивного використання результатів досліджень у виробництві. На принципах інтеграції, міжфірмової кооперації розвивається науково-технічне співробітництво з науковими установами, центрами, університетами, інститутами, унаслідок чого виникають нові організаційні форми такої взаємодії. До них належать технопарки, технополіси, науково-промислові комплекси різних видів, підприємницькі асоціації, міжфірмові стратегічні альянси. Такі організаційні форми інноваційної діяльності вирішують проблеми принципово нового інноваційного розвитку, пов'язаного з формуванням нових технологічних укладів. Це нові форми управління циклом «наука -- техніка -- виробництво». У табл. 10.1 наведені основні організаційні форми інноваційної діяльності. Ці та інші організаційні форми, що забезпечують розвиток інноваційних процесів, упорядковують цей складний і ризиковий процес, стимулюють його і регулюють на різних ієрархічних рівнях управління -- на підприємстві, у корпорації, регіоні, країні в цілому.

20. Міжфірмова науково-технічна кооперація в інноваційних процесах

Починаючи з 70--80-х років, у технічно розвинених країнах стали активно поширюватись різні форми спільного проведення науково-дослідних робіт, які перш за все спрямовані на забезпечення великих технологічних проривів. Вирішення таких завдань потребує виконання складних програм НДДКР, значних фінансових, матеріально-технічних і людських ресурсів. Виникла міжфірмова науково-технічна кооперація в інноваційних процесах. Це тривалі об'єднання фірм різних розмірів між собою і/або з університетами на основі угоди про спільне фінансування НДДКР. Така кооперація націлена на вирішення довгострокових комерційних завдань, пов'язаних із глобальним поширенням нової технології, скороченням строків розробки й освоєння проектів, швидшим просуванням нових виробів на ринок. У наш час практично всі промислові компанії розвинених країн активізують міжфірмові зв'язки. Виділяють такі основні форми міжфірмового співробітництва, як: * угоди про співпрацю в окремих видах наукової діяльності -- «спільна науково-технічна і виробнича діяльність»; * створення спільних підприємств (СП); * угоди про поглинання новаторських малих підприємств (венчурних фірм) великими компаніями з метою одержання нових технологій. Це один із способів зміцнення власної інноваційної бази фірми; * угоди про розподіл між фірмами витрат на НДДКР. Ця форма розвивається у вигляді технічного співробітництва, обміну і передавання технологій, ноу-хау (непатентованих технологічних рішень), виробничого і технологічного досвіду, навчання технічного персоналу, установлення і налагодження устаткування та ін.; * угоди про розподіл відповідальності між компаніями -- за сновниками консорціуму; *> угоди про створення науково-технічних альянсів. Кінець 80-х і 90-ті роки відзначаються швидким зростанням міжнародної науково-технічної кооперації фірм -- науково-технічних стратегічних альянсів (НТА). Це стійкі об'єднання фірм різних країн між собою і з науковими установами, державними лабораторіями на основі угоди про спільне вирішення науково-технічних проблем. У рамках стратегічних альянсів забезпечуються такі взаємодії між фірмами [78]: # спільне проведення НДДКР; ¦ взаємний обмін науковими досягненнями; * взаємний обмін виробничим досвідом; ¦ підготовка кваліфікованих кадрів. Кожний з учасників альянсу робить свій внесок у вигляді інтелектуальних чи матеріальних ресурсів і отримує свою частку інтелектуальної власності відповідно до укладеної угоди. Основними мотивами створення стратегічних альянсів є: * швидкий розвиток технологій і скорочення життєвого циклу товарів, технологічних процесів і відповідно скорочення часу на проведення НДДКР; * зростання вартості досліджень у високотехнолопчних галузях і відповідно розподіл витрат між фірмами на проведення спільних НДДКР; * одержання доступу до науково-технічних досягнень партнерів по альянсу; * розподіл ризику невдач у разі спільного проведення НДДКР; * підвищення ефективності та прибутковості. Крім того, інтернаціоналізація НДДКР через альянси допомагає компаніям увесь час бути в курсі всього нового у сфері науки і за найкоротший період одержати необхідну інформацію та залучати до співробітництва необхідні фірми й відповідні кадри. Створення альянсів наближає фірми до споживачів, полегшує доступ до ринків, допомагає уважно відстежувати всі ринкові та технологічні тенденції, творчо реагувати на ті можливості й загрози, які ці тенденції несуть у собі, постійно генерувати нові ідеї і продукти, швидко й ефективно використовувати їх з урахуванням глобального масштабу. Науково-технічні альянси бувають горизонтальними (фірми однієї галузі) і вертикальними (фірми різних галузей). Управління НТА здійснюється або одним із провідних членів, або спеціально створеним координаційним комітетом. Розглянуті організаційні форми взаємодії науки і виробництва мають великий вплив на зближення провідних держав світу в багатьох сферах діяльності. Відбувається об'єктивний процес глобалізації наукових знань і напрямів їх матеріалізації у виробництві. Цей процес сприяє об'єднанню світового науково-технічного потенціалу і його подальшого розвитку, метою якого є підвищення загального рівня життя населення не тільки окремої країни, а й планети в цілому, розв'язання проблем екології, здоров'я, освіти. Організаційні форми взаємодії науки і виробництва не тільки впливають на глобалізацію інноваційної сфери, але і на саму природу корпорацій, створюючи умови для зміни стилю і методів управління, корпоративної культури й організації. Серйозним кроком у становленні ринкових механізмів стимулювання інноваційної діяльності стало рішення про організацію Української державної інноваційної компанії на базі Державного інноваційного фонду та його регіональних відділень. Основними завданнями діяльності компанії визначені не тільки відбір та експертиза інноваційних проектів і їх фінансування (шляхом надання підприємствам кредитів), а й залучення на ці потреби позабюджетних коштів, у тому числі й іноземних кредитів. Додатково прийнято рішення про утворення філіалів компанії на базі державних підприємств «Українська інноваційна фінансово-лізингова компанія», «Техма» та ін. Серед нових форм організації науки слід відзначити створення першого в Україні Національного наукового центру на базі фізико-технологічного інституту (м. Харків). В Україні є необхідність значного розширення таких центрів і передумови для цього. Подальша діяльність органів державної влади щодо дійового поєднання ринкових мотиваційних механізмів та цільових заходів державного управління інноваційними процесами є нагальною потребою. Слід зауважити, що саме активізація інноваційної діяльності, за оцінками експертів, уважається об'єктивною передумовою успішного здійснення глобальної структурної трансформації економіки України та її рівноправного входження у світовий економічний простір