Менеджмент у виробничій сфері: закордонний і вітчизняний досвід на матеріалах малого виробничого підприємства "Будівник"

109

Міністерство освіти і науки України

Європейський Університет фінансів, інформаційних технологій, Менеджменту і Бізнесу

Кафедра менеджменту

Спеціальність "Менеджмент організацій"

Дипломна робота

на тему:

Менеджмент у виробничій сфері: закордонний і вітчизняний досвід (на матеріалах малого виробничого підприємства “Будівник”)

Виконала:

студентка Войкіна О.В.

Науковий керівник:

доктор економічних наук, професор Воротіна Л.І.

Зав. каф. менеджменту проф. Гуткевич С.О.

КИЇВ - 2003

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи менеджменту підприємств малого бізнесу у виробничій сфері

1.1 Сутність і особливості менеджменту підприємств малого бізнесу

1.2 Управління та регулювання у виробничій сфері в країнах з різним рівнем розвитку ринкових відносин

1.3 Організаційні структури управління виробничих підприємств

1.4 Зовнішнє і внутрішнє середовище підприємства та методи його аналізу

Розділ 2. Дослідження практики функціонування виробничого підприємства (на прикладі МП "Будівник")

2.1 Характеристика МП "Будівник" та аналіз основних показників його діяльності

2.2 Оцінка стратегічного управління на підприємстві

2.3 Аналіз маркетингового менеджменту на підприємстві

Розділ 3. Шляхи вдосконалення системи менеджменту виробничого підприємства (на прикладі МП "Будівник")

3.1 Застосування SWOT-аналізу для вдосконалення конкурентного положення

3.2 Врахування принципів зворотнього зв'язку при прийняті стратегічних рішень

3.3 Вдосконалення структури управління МП "Будівник" та рекомендації в області маркетингових комунікацій

Висновки та пропозиції

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Економічна криза господарської системи України зумовлюється багатьма факторами, серед яких значне місце займає недосконалість системи управління у виробничій сфері. Турбулентний характер негативних змін в економіці (інфляція, ріст цін на сировину та матеріали, високі процентні ставки за кредит, зниження купівельної спроможності населення) і висока складність вирішуваних нині завдань посилюють роль наукового управління у стабілізації соціально-економічних процесів і забезпеченні високої ефективності усіх видів підприємницької діяльності.

Управління сучасним виробництвом у наш динамічний час є досить складною роботою, яку можуть виконувати лише фахівці нової генерації, озброєні найсучаснішими знаннями.

Фахівці в галузі менеджменту повинні вміти виконувати функції планування, організації, координації, мотивації, контролю праці робітників організації для досягнення певних цілей. Першочергова задача менеджменту полягає в створенні організаційної культури, творчого інноваційного клімату, які стимулюють працівників на нововведення. Керівники різних ланок повинні стати ініціаторами технологічних і організаційних змін.

Головна фігура в управлінні виробництвом - це людина, від знань, досвіду та умінь якої залежить успіх справи. Як член виробничого колективу, кожний інженерно-технічний працівник повинен вміти як керувати людьми, так і бути підлеглим, бути здібним активізувати діяльність своїх колег, підтримувати необхідний для плідної діяльності психологічний клімат [9].

В усьому світі питанням менеджменту надається велика увага, створені багаточисельні школи бізнесу і менеджменту, розвивається управлінська інфраструктура. В країнах з ринковою економікою в учбових планах університетів налічується біля чотирнадцяти дисциплін управлінського циклу: адміністративний менеджмент, менеджмент маркетингу, персоналу, інновацій, інвестицій, стратегічний менеджмент та інші його види.

Можна стверджувати, що менеджмент - це система управління економікою ринкового типу. Ця система поєднує в собі теорію, кращу практику і мистецтво управляти інтересами і поведінкою людей, потоками матеріальних, фінансових та трудових ресурсів, а малий бізнес - це невід'ємна складова високорозвиненої ринкової економіки, атрибут сучасної моделі ринкового господарства [8, с.64].

Ще актуальність теми дипломної роботи обумовлена тим, що в малому бізнесі висока динамічність елементів зовнішнього середовища, швидкі і часто несподівані зміни у соціально-економічних процесах викликають потребу у використанні нових технологій організації управлінських процесів, засобів обчислювальної техніки і комунікацій, модернізації структур управління і принципів субординації, діагностики економічного стану і прийняття рішень в умовах плюралізму, ризику і конкуренції, розробки і реалізації антикризової стратегії у підприємництві. За даними Держкомстату України, незважаючи на загальну позитивну тенденцію щодо зменшення кількості збиткових, малих підприємств в цілому по Україні, по суб'єктах малого підприємництва питома вага збиткових у порівнянні з 2002 роком, навпаки, збільшилась, практично, за всіма пріоритетними видами економічної діяльності [4].

Необхідно відзначити, що виживання підприємств за ринкової економіки у все більшій мірі залежить від плодотворності, компетентності і цінності їх керівників. Складовим компонентом діяльності нинішніх менеджерів, поряд із задачами максималізації прибутку, є зміцнення платіжоспроможного попиту населення, збагачення і розвиток того соціального середовища, у якому приходиться працювати бізнесу.

Мета роботи полягає у дослідженні діяльності підприємства малого бізнесу у виробничій сфері. Дослідження проводилось як для внутрішнього, так й для зовнішнього оточення підприємства, з урахуванням особливостей малого бізнесу у виробничій сфері.

Завдання дипломної роботи :

- розкрити теоретичні основи менеджменту підприємств малого бізнесу у виробничій сфері;

- дослідити методи державного регулювання в сфері підприємництва;

- проаналізувати організаційну діяльність підприємств (на прикладі МП "Будівник");

- вдосконалити систему менеджменту підприємств (на прикладі МП "Будівник");

- вдосконалення структури МП "Будівник" та рекомендації в області маркетингових комунікацій.

Предметом дипломної роботи є особливості менеджменту підприємств малого бізнесу у виробничій сфері в умовах трансформації економіки України до ринкової.

Об'єктом дипломної роботи є мале виробниче підприємство "Будівник", що виконує функції підрядчика по державним договором по будівництву та реконструкції шляхово-транспортних споруд в межах забудованої частини міста впроваджених Комунальним об'єднанням "Київміськгідрошляхміст".

Структура роботи складається із вступу, основної частини роботи (три розділи), висновків пропозицій. Основна частина роботи включає в себе три розділи, перший з яких присвячений теоретичним основам менеджменту підприємств, теорії і методології сучасного менеджменту. Надається увага ознайомленню з основними науковими категоріями менеджменту, поняттями та термінологією. Даються визначення таких понять, як "система", "структура", "організація" і ін., розглядається логіка взаємозв'язку загальної теорії систем, організації, управління, менеджменту і маркетингу. З позицій системної методології розглядаються функції менеджменту у виробничій сфері і їх трансформація при зміні зовнішнього і внутрішнього середовища, роль основних інструментів у виробничому менеджменті.

Другій розділ роботи присвячений аналізу діяльності окремого підприємства малого бізнесу з точки зору менеджменту. Дається коротка характеристика підприємства і його організаційної структури. Використовуючи методологію менеджменту та рекомендації провідних фахівців у цієї сфері, дається характеристика внутрішнього і зовнішнього середовища підприємства.

Третій розділ роботи, використовуючи матеріали попередніх розділів, містить о собі пропозиції по поліпшенню загальної системи менеджменту виробничого підприємства. Він складається з розробки оптимальної організаційної структури підприємства, враховуючи систему існуючих комунікаційних зв'язків підприємства, як внутрішніх, так й із зовнішнім середовищем.

Для підвищення конкурентоспроможності підприємства визначаються його основні цілі та складається стратегічна програма його розвитку. Завершує розділ аналіз ефективності запропонованої сукупності заходів щодо поліпшення системи менеджменту на підприємстві.

Роботу завершують загальні висновки по розділах та список використаної літератури.

Інформаційною базою дослідження є праці: Л.І. Воротіної, В.Є. Воротіна, І.І. Тимошенка, З.І. Тимошенко та ін.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи менеджменту підприємств малого бізнесу у виробничій сфері

1.1 Сутність та особливості менеджменту підприємств малого бізнесу

Світова історія суспільного розвитку свідчить, що людству завжди доводиться вирішувати декілька глобальних завдань, які періодично, поетапно змінюються. З ними змінюються і теоретичні концепції управління.

Швейцарський економіст Г. Кенде писав, що в той час, як XIX вік був віком промисловості, XX вік вже зайняв місце в історії як вік адміністративний [19, C. 34-35]. Ринковий тип господарювання в розвинених країнах, здійснюваний на базі індустріальної організації виробництва, став адекватною економічною основою для формування і розвитку менеджменту.

Термін "менеджмент" набув широкого вжитку не лише в економіці, а й у сфері соціальних і політичних відносин. Слово "менеджмент" (від англ. - Management) є похідним від Manage - "управляти". У свою чергу, останній запозичив корінь латинського слова Manus, що означає "рука". З розвитком цивілізації зміст поняття менеджмент трансформувався і увібрав у себе всю різноманітність вимог до управління як мистецтва ведення справ і стилю роботи.

Тобто менеджмент - це одночасно і галузь людських знань, і сфера прийняття управлінських рішень, і категорія людей (соціальний прошарок), об'єднаних в економічній, конкурентоспроможній системі (органі) управління в сучасному суспільстві.

Існує багато визначень суті менеджменту підприємства, але стисло передати її дуже непросто. Найчастіше менеджмент розглядається як сукупність діяльності за умов ринкової економіки, пов'язаної з керівництвом людьми, умілим використанням їх праці, інтелектуальних здібностей, мотивів із визначенням цілей і завдань бізнесу, створенням механізму управління, розробкою планів, формулюванням відповідних правил і процедур, визначенням не лише того, що і коли робити, а й як саме і хто виконуватиме намічене.

У фундаментальному Оксфордському словнику англійської мови "менеджмент" трактується як:

1) спосіб, манера спілкування з людьми;

2) влада і мистецтво управління;

3) особливого роду вмілість і адміністративні навички;

4) орган управління, адміністративна одиниця.

Але найчастіше менеджмент розглядається як сукупність стратегій, філософій, принципів, методів, засобів і форм наукового керівництва будьякою діяльністю з метою підвищення її ефективності та задоволення ринкових потреб споживачів.

Як новий вид діяльності менеджмент сформувався в розвинених країнах з ринковою економікою в 30-х роках нашого століття, і його часто називають конкурентоспроможною системою управління, яка адекватна ринковому типу господарювання, і привабливою сферою бізнесу.

Менеджмент поширений скрізь, де має місце будьяка діяльність, але з найвищим ефектом здійснюється за умов вільного підприємництва, превалювання ринкового стилю господарювання.

На думку переважної більшості спеціалістів з менеджменту, його складовими є теорія керівництва, мистецтво управління і практичний досвід управління. Менеджмент можна розглядати як систему (єдине ціле), що складається з частин (елементів). Такими частинами є цілі і принципи менеджменту, функції управління, методи менеджменту, кадри менеджерів, структура управління бізнесом, техніка і технологія управління, інформація в менеджменті. Відповідно до загальної теорії систем, кожний з цих елементів впливає на ефективність функціонування системи. У разі невідповідності будь-якого з елементів своєму призначенню погіршується результативність діяльності всієї системи. При цьому втрати тим більші, чим вищий рівень системи.

Менеджмент використовує три основні інструменти або, інакше кажучи, механізм впливу на людей - ієрархію, організаційну культуру і ринок [17, C. 18].

Ієрархія в менеджменті - це тип службових відносин між управлінськими працівниками, який відображає їх підлеглість і розміщення в системі управління від вищого до нижчого рівня. Дотримання ієрархії є обов'язковою умовою раціональної організації діяльності будь-якого колективу людей.

Водночас, згідно із сучасними науковими поглядами, менеджмент повинен якнайменше використовуватися як система влади у вигляді вертикальної ієрархічної піраміди і більше - як ресурс розвитку горизонтальних відносин несубординованих (незалежних)- структурних підрозділів і працівників.

Організаційна культура передбачає використання вироблених і визнаних суспільством чи окремим колективом цінностей, норм поведінки, моральних настанов, ритуалів, традицій, зумовлених нормами і принципами моралі, етики, естетики та права. Організаційна культура знаходить свій вияв у культурі управлінського процесу, характері взаємовідносин між людьми, веденні діловодства.

Ринок - це насамперед сфера збуту. В популярному викладі це поняття означає певним чином упорядковане місце, де контактують покупець і продавець (виробник) певного виду товарів. За умов вільної реалізації товарів і послуг на ринку соціально-економічні відносини в сфері обміну регулюються здебільшого автоматично. Але не слід переоцінювати роль ринку як механізму саморегулювання ринкової економіки. Як свідчить досвід країн із розвинутою економікою, держава мусить здійснювати корекцію помилок ринку, запізнілої його реакції на зміни кон'юнктури. Крім того, ринок не прогнозує змін. Все це мусять робити урядові структури.

На думку провідного вченого в галузі менеджменту Пітера Друкера, основне завдання менеджменту - зробити людей здатними до спільних дій постановкою єдиних цілей, наділенням цінностями, правильною структурою організації, вихованням необхідних трудових навичок і забезпеченням професійного розвитку. Для цього використовуються різні засоби [15, C. 23]:

1) повноваження і влада;

2) уміння управляти;

3) управлінський механізм і структури;

4) процедури технології управління;

5) людські системи управління, побудовані на відносинах субординації.

В залежності від сфери дії, виділяються різні види менеджменту: загальний, або адміністративний менеджмент, галузевий, організаційний, функціональний, підприємницький, міжнародний та інші. Зокрема, можна вести мову про маркетинговий менеджмент, фінансовий, кадровий, виробничий, транспортний, операційний і стратегічний менеджмент.

Загальний менеджмент - менеджмент, який здійснюють усі керівники, що відповідають за постановку задач і формулювання політики, за питання, котрі пов'язані з плануванням і організацією, контролем і управлінням підприємством. Часто використовуються такі терміни, як "вище керівництво" або "вища адміністрація", під якими розуміється президент компанії, директор, директор-розпорядник, головний (генеральний) керуючий, а також інші вищі посадові особи (фінансовий директор або завідувач фінансовим відділом і ін.), які входять до складу Ради директорів (Правління) або безпосередньо перед нею звітують. Характер функцій загального менеджменту змінюється зі зміною розміру компанії, ступеня складності вирішуваних нею завдань. Зовнішнє середовище також здійснює відповідний вплив. Виконувана ним роль у цілому однакова для більшості компаній і фірм.

Першим економічним суб'єктом виступає споживач. Ним може бути індивід або будь-яка група людей, що володіє певним доходом та шляхом вибору реалізує визначену мету - задоволення власних потреб. Слід додати, що будь-яка бізнес-діяльність у кінцевому результаті розрахована саме на споживача.

Другим економічним суб'єктом бізнесу виступає товаровиробник, який шляхом створення певного товару (послуги), його постачання та надання певних послуг забезпечує пропонування товару та послуг на ринку. Товаровиробник може виступати як індивідуальний, так і груповий та здійснювати процес виробництва у будь-якій організаційній формі, що надає можливість оптимізувати способи вирішення задач для досягнення поставлених цілей.

Третім економічним суб'єктом у бізнесі виступають уряд та суспільні інститути, які беруть активну участь в економічному житті країни, здійснюють організацію та реалізацію соціальних цілей, а також контролюючий та регулюючий вплив на поведінку господарюючих суб'єктів з метою уникнення негативних явищ, які притаманні як для перехідного періоду, так і для ринкової економіки в цілому.

В літературі виділяється чимало видів бізнесу: технологічний (сфера нових технологій), інформаційний (інформаційне обслуговування), венчурний бізнес (розробка ризикованої теми дослідження), дрібний бізнес (діяльність невеликих фірм), ризиковий бізнес (підприємницька діяльність, пов'язана із високим ступенем ризику) та ін.

Нині бізнесова діяльність набула різноманітних організаційних форм. У зарубіжній літературі найбільш узагальненою назвою, що відображає багаточисельність організаційних форм бізнесової (підприємницької) діяльності, є фірма, яка виступає як економічний суб'єкт, що забезпечує пропозицію товарів або послуг, формує попит тощо. Але в даному розумінні поняття "фірма" можна розглядати лише як теоретичну модель первинної підприємницької одиниці, яка абстрагована від будь-яких різновидів та форм організації. За цією моделлю знаходяться реальні структури, які суттєво відрізняються щодо розмірів, сфер діяльності та форм організації. В зарубіжній практиці організаційні форми бізнесу широко варіюють від одноосібного підприємства (трейдера) до багатонаціональних компаній.

На вибір конкретних форм бізнесової діяльності у великій мірі впливає оточуюче зовнішнє і внутрішнє середовище, а також менеджмент. П. Друкер писав: "Немає нічого більш помилкового, ніж старе твердження, наче менеджмент лише пристосовує бізнес до ринкових сил. Менеджмент не тільки заздалегідь виявляє ці сили, але і сам формує їх" [15, С.11].

Як правило, в літературі виділяють три основні організаційні форми бізнесу (підприємництва): одноосібне володіння, партнерство (товариство) та корпорація, а за характером власності - приватна, групова і державна.

Одноосібне володіння - являє собою підприємство (фірму), яким володіє, а часто і керує одна особа або сім'я, що отримує всі прибутки та бере на себе всю відповідальність за справу. Це найпростіша форма підприємництва.

В Україні у 2003 році діяло 249,9 тис. малих підприємств; проти попереднього року їх кількість зросла на 10,6%. У середньому по Україні у розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення припадало 44 малих підприємства, що на 4 підприємства (або на 10%) більше проти попереднього року.

Із загальної кількості діючих у 2003 році малих підприємств 11,4% підприємств створено у 2003 році. Майже в дев'яти випадках із десяти створення малих підприємств відбувалось шляхом утворення абсолютно нового підприємства. В результаті поновлення діяльності раніше існуючого підприємства утворилось 9,2% новостворених підприємств, поділу підприємств на декілька - 3,7%, злиття підприємств в одне - 0,2% підприємств.

Найбільш привабливою для малих підприємств залишається сфера торгівлі та послуг. Так, 45,4% малих підприємств засновано за видом економічної діяльності оптова та роздрібна торгівля (включаючи торгівлю транспортними засобами та послуги з їх ремонту), 12,1% - операції з нерухомістю, здавання піднайом та послуги користувачам, 4,6% - транспорт.

В той же час, у виробничій сфері, для організації бізнесу в якій потрібний значний фінансовий капітал, спеціалісти певної кваліфікації, також спостерігається створення малих підприємств. В 2003 році у промисловості створено 14,7% підприємств від загальної кількості новостворених, у сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві - 9,6%, у будівництві - 7,1% [4].

Партнерство - добровільна юридична асоціація двох чи більше осіб для зайняття власним бізнесом. В Україні в останні роки почали створювати товариства з обмеженою відповідальністю, коли його учасники, як правило, не беруть участі в управлінні справами, а їх відповідальність за боргові зобов'язання товариства обмежена відповідно до вкладеного капіталу.

Розглядаючи структуру новостворених малих підприємств за формами власності, слід зазначити, що вони переважно засновуються з колективною (59,8% загальної кількості новостворених підприємств) та приватною формами власності (відповідно, 36,5%).

Важливим способом для росту капіталу товариства є введення одного або більше партнерів. Крім більш широких можливостей (у порівнянні з одноосібним володінням) в залученні додаткового капіталу, перевагою товариств є простота заснування і пільги в оподаткуванні. Кожна із перелічених основних форм організації бізнесу має свої переваги і недоліки, і лише з врахуванням їх та конкретних умов підприємництва можна віддавати перевагу тій чи іншій формі.

Самою простою формою є одноосібне володіння, юридична процедура початку функціонування якого, як правило, обмежується реєстрацією і виконанням деяких інших формальностей. Тут спрощений облік, оскільки прибуток фірми - це прибуток її власника. Не вимагає ніяких юридичних процедур вихід одноосібного власника із бізнесу. Створення компаній складніше за одноосібне володіння, але простіше, ніж створення корпорацій.

Основні форми організації бізнесу різняться між собою здатністю добувати початковий капітал для ведення справи. Так, джерела капіталу для одноосібного володіння, як правило, обмежуються їх особистими збереженнями, позичками у родичів, у банку і ін.

Одним зі способів добування капіталу - це залучення одного або більшої кількості партнерів. Але більш дієвим способом добування капіталу є інкорпорація - залучення нових співвласників.

Згадані форми бізнесу відрізняються рівнем відповідальності за бізнес: борги і юридичні рішення. При одноосібному володінні власник особисто відповідає за всі зобов'язання фірми: у випадку банкрутства кредитори саме йому пред'являють позов на його майно, щоб сплатити борги. Власник фірми також відповідає за всі юридичні рішення проти фірми, які можуть бути результатом помилок або недбальства у роботі власника або його працівників. Власники можуть захистити себе від подібної відповідальності страхуванням бізнесу, але це обходиться не дешево.

В організаційних формуваннях бізнесу управління і, зокрема, контроль за рішеннями має різний характер і складність. При одноосібному володінні він простий і має характер самоконтролю. В компаніях функція контролю складніша, і багато з них банкрутують саме тому, що компаньйони не можуть досягти згоди щодо критеріїв оцінки рішень, які приймаються.

Нарешті, за різних організаційних форм бізнесу по-різному вирішується проблема оподаткування. Ситуація з податками найбільш проста при одноосібному володінні, де доход і втрати відбиваються на розмірі податку власника, який і сплачує державні та місцеві податки. Проста процедура оподаткування в компаніях - воно здійснюється згідно з положенням, що міститься у договорі компанії.

Серед малих підприємств, що діяли у 2003 році, підприємства недержавного сектору економіки складають 95,6% загальної кількості підприємств. Для малих підприємств домінуючою є колективна форма власності, підприємствам якої належить 62,8% загальної кількості підприємств. Приватними є 32,3% підприємств, комунальними - 2,9%, державними - 1,5%. За 1998-2002 роки в структурі малих підприємств за формами власності відзначаються несуттєві зміни: дещо зменшилась питома вага державних, комунальних, колективних підприємств та зросла частка приватних [4, C.45].

1.2 Управління та регулювання у виробничій сфері в країнах з різним рівнем розвитку ринкових відносин

Перехід до ринкових умов господарювання в Україні з особливою гостротою поставив питання про роль і місце держави в економічних процесах, особливо в регулюванні та підтримці підприємництва.

Аналіз світового досвіду свідчить, що практично в усіх розвинутих країнах держава бере активну участь у формуванні та розвитку підприємницької діяльності.

Практика трансформації успадкованого від колишнього СРСР господарського комплексу України в багатоукладну змішану економіку, формування її приватного сектора, його органічної складової - підприємництва визначає важливість і необхідність глибоких наукових досліджень проблем загального і особливого в національних ринкових приватнопідприємницьких відносинах, що лише зароджуються, їх законодавчого забезпечення, створення демократичної системи державного регулювання тощо - як однієї з передумов подальшого розроблення та ефективної реалізації державної політики ринкової трансформації української економіки, розвитку національного підприємництва. За умов радянської адміністративно-командної організації народного господарства подібні дослідження, зрозуміло були неможливими. Внаслідок цього незалежна Україна у перехідний історичний період була певною мірою позбавлена сучасної науково-теоретичної основи розвитку економіки.

Сьогодні відчувається гостра потреба у концентрації та координації зусиль вчених і фахівців народного господарства України на дослідженнях проблем, пов'язаних із реальними, багато в чому новими для нашої країни економіко-правовими процесами.

Ринкові відносини будучи економічними (об'єктивними) за своїм змістом, обов'язково приймають юридичну (правову) форму. Вони виникають не спонтанно хоча і передумовлені економічними чинниками, а по волі людей - товаровиробників та споживачів, і в цій своїй якості носять суб'єктивний характер. Як базисні відносини любого суспільства, ринкові відносини стають предметом правового регулювання, що в свою чергу, обумовлено необхідністю виробити одні і ті ж правила (норми) юридично значимої поведінки на тому ж ринку [38]. В зв'язку з цим створюється спеціальна система норм права для регулювання відносин, що складаються в процесі виробництва та реалізації товару, попередження негативних явищ, що можуть призвести до кризи в економіці, порушення нормального існування громадського суспільства тощо. Таким чином, з економічної сторони підприємництво є економічною діяльністю, що підпадає під об'єктивні економічні закономірності та процеси. Саме вони і становлять зміст цих відносин. Формалізуються підприємницькі правовідносини через право.

В тому разі, коли суб'єкти товарних відносин наділені автономією у здійсненні своєї діяльності (дозволено все те, що не заборонено законом), коли вона заснована на їх ініціативі та підприємливості, виникають розвинуті ринкові відносини. Коли ж вони зарегульовані авторитарними рішеннями держави, що не враховують об'єктивних економічних закономірностей, вони - усічені, а сама економіка має адміністративно-розподільчий характер і по суті стає псевдоекономікою. Безмежний монополізм та диктат з боку держави та товаровиробника, відносна замкнутість товарних відносин в рамках однієї форми власності виключає здорову конкурентну боротьбу і не сприяє прогресу. Командні важелі регулювання економіки мають певні межі, за рамками яких стають економічні відносини неефективними та гальмують поступ суспільства [39].

Теорія і практика демократичної трансформації економіки, її правового забезпечення потребує нових методологічних підходів, нової парадигми вивчення економічних і правових проблем, досліджень проблем взаємозв'язку держави і економіки, держави і підприємництва, правового регулювання економічних в цілому і підприємницьких зокрема відносин. У цій парадигмі політика і економіка, ринок і державне регулювання економічних відносин, приватні і публічні інтереси, особа, суспільство і держава не повинні протиставлятися; необхідно шукати міру і правовий механізм їхньої діалектичної взаємодії та взаємної відповідальності.

Сьогодні цю парадигму необхідно не тільки теоретично і методологічно окреслити, сформулювати, але й виробити механізм її впливу на процес перетворення національної економіки на ринкових засадах, створення умов розвитку її приватного сектора, національного підприємництва з метою формування регульованої, демократично спрямованої змішаної економічної системи, відродження відкритого громадського суспільства як передумови становлення і зміцнення правової соціальної держави [51].

Важливою складовою загальнодержавної доктрини демократичних соціально-економічних і правових перетворень в країні має стати державна концепція національного підприємництва в Україні і політики його розвитку. Теоретичні та методологічні засади цієї концепції повинні не тільки відбивати національні особливості цього соціально-економічного інституту суспільства, але й включати до свого складу елементи підприємництва, зокрема, його правового регулювання, притаманні країнам розвиненої ринкової економіки, проте, зазначимо, тільки в історично і логічно виправданій для нашого суспільства схемі розвитку економічних відносин.

Однак при цьому треба враховувати, що на конкретні історичні національні і зарубіжні економічні та юридичні факти, події, інституції тощо необхідно дивитися лише як на можливі аналоги, варіанти рішень певних суспільних проблем, які були тією чи іншою мірою вже колись і десь реалізовані.

Правові та економічні поняття, що застосовуються в юридичній і економічній науках та практиці, такі ж мінливі за своєю суттю і змістом, як рухливі, динамічні самі життєві процеси. Тому, як уявляється, некоректно з наукової точки зору і навіть небезпечно з прагматичної “модернізувати” світову історію економічного і правового суспільного розвитку. Водночас некоректно сліпо переносити на сучасний національний грунт старий і чужий економічний і правовий досвід та знання, не визначившись з особливостями конкретно-історичного стану нашого суспільства. В цьому розумінні можна стверджувати, що мав слушність Гегель коли писав: “... Досвід та історія вчать, що народи та уряди ніколи нічому не навчилися з історії і не діяли згідно з навчаннями, які можна було б дістати з неї. В кожну епоху виникають такі особливі обставини, кожна епоха є настільки індивідуальним станом, що в цю епоху необхідно і можливо приймати лише такі рішення, які випливають саме з цього стану... Бліді спогади минулого не мають жодної сили супроти життєвості та свободи сучасності” [26].

Не можна компенсувати відсутність в Україні реального демократичного соціально-культурного, економічного, правового середовища цивілізованого підприємництва спробою вивести і застосувати правові та економічні категорії і поняття не з власного соціального досвіду, а з науково-практичного досвіду країн розвиненої демократії. В цих країнах природно-еволюційному розвиткові відносини приватної власності, ринкових відносин, підприємництва синхронно корелювали становлення громадського суспільства і правової держави відповідного рівня розвитку. При цьому некоректно посилатися на експертні оцінки західних вчених-правників і економістів, чиї знання та досвід базуються головним чином на знаннях та дослідженнях правових і економічних відносин і проблем, далеко не адекватних суті, змісту й особливостям суспільних відносин і проблем перехідного періоду в Україні [52]. Метод “сліпого”, огульного, а іноді навіть і кон'юнктурного запозичення і перенесення на національний грунт світового досвіду реформування або навіть трансформування економічних і правових відносин, який нині широко застосовується в Україні, нерідко стає одним із джерел значних непрогнозованих соціальних труднощів нинішнього перехідного періоду, зумовлює поглибленню кризових явищ у суспільстві і швидке зубожіння абсолютної більшості людей.

Формування конкурентоспроможної демократично спрямованої змішаної економіки з розвиненим приватним сектором народного господарства та його осереддям - підприємництвом - становить стратегічний курс економічної політики України.

Політику соціально-економічних перетворень було схвалено Верховною Радою України. У Постанові від 15 червня 1994 р. “Про основні засади і напрямки становлення економіки України в кризовий період” підкреслюється необхідність застосування системної методології до визначення нинішньої ролі державного регулювання економіки з урахуванням його органічного поєднання із ринковими саморегуляторами та досвіду подолання кризи в післявоєнній історії розвинутих країн.

Розвиваючи ідею створення багатоукладної, змішаної економіки в Україні, проголошену Постановою Верховної Ради України Л.Д. Кучма наголосив на необхідності і готовності “забезпечення прискореного формування приватного сектора, утворення такої критичної маси, при якій він зможе відігравати відчутну роль в економіці, виступати реальним конкурентом державних підприємств” [30]. Як важливий важіль формування недержавного сектора економіки визначено розвиток національного підприємництва. А серед першочергових завдань державної політики розвитку підприємництва в Україні було сформульовані такі як:

а) утворення необхідної правової бази, яка б забезпечувала вільний розвиток зазначених сфер економіки. Йдеться про:

офіційне проголошення та конституційне закріплення свободи підприємництва;

встановлення меж правового регулювання приватного підприємства (держава не може не регулювати приватну підприємницьку діяльність, але дуже важливо чітко визначити межі її втручання з метою обмеження підприємництва);

недопущення прийняття органами державної влади та управління актів, які б встановлювали привілейоване становище державних органів та підприємств щодо приватного підприємництва;

зростання ролі неурядових структур (спілки, асамблеї, асоціації, фонди та інші) в координації діяльності недержавних підприємств і організацій, їх націленість на виконання найважливіших державних програм. Треба створити механізми, які б передбачали активну участь неурядових структур у вирішенні питань державної підтримки підприємництва;

боротьба з корупцією, організованою злочинністю, рекетом та відповідне створення безпечних умов для розвитку підприємницької діяльності;

б) удосконалення діючої системи державної підтримки підприємництва.

В Україні підприємництво, як і приватний сектор економіки в цілому, перебуває лише у процесі свого становлення, у стані, який значною мірою зумовлений перехідним історичним періодом. В умовах пострадянського суспільства кардинальні соціально-економічні перетворення, утвердження нового (для цього суспільства) способу суспільного виробництва, безперечно, є неможливими без активної підтримки держави.

Державна політика розвитку підприємництва як складова економічної стратегії України є формою реалізації державної влади, побудованої на конституційних засадах.

Державна політика розвитку підприємництва має ґрунтуватися на взаємодії публічно-правових і приватноправових засад регулювання підприємницьких відносин. Вона повинна моделювати саме такий стратегічний курс розвитку цієї ділової активності, який би визнав підприємця основною діючою фігурою ринкового господарства, законним суб'єктом приватноправових відносин громадського суспільства.

Важливою методологічною проблемою, яка має фундаментальне значення і повинна враховуватися в процесі розроблення державної політики розвитку підприємництва в Україні, є усвідомлення нелінійності характеру взаємозв'язку економіки і політики, їх діалектичної взаємодії, коли кожна з них, за певних умов, може мати пріоритет над іншою. Тому слід, зокрема, погодиться з тим, що політика лібералізації, тобто різкого обмеження економічної ролі держави, на першому етапі ринкової трансформації української економіки була необхідною і виправданою. Це був найкоротший шлях, що сприяв демонтажну планово-розподільної адміністративно-командної системи господарювання і управління і створив певну можливість для розвитку ринкових відносин, хоча при цьому було зроблено багато помилок. Джерело цих помилок у тому, що не було і не могло бути на той час ніякого наукового обґрунтування практичних політичних заходів щодо демократичної трансформації українського суспільства. Що ж до сьогодення і найближчого майбутнього, то економічна роль держави, якісно змінившись має в певних межах зрости. Але слід наголосити на тому, що й сучасна проблема оптимального співвідношення державного регулювання і ринкових саморегуляторів у процесі сучасної демократичної трансформації українського суспільства знову ж таки не має необхідного наукового обгрунтування [53].

Науці притаманна така властивість, як можливість усвідомлення суті явищ. Доцільність і правомірність дослідження розвитку підприємництва як соціально-економічного явища на основі аналізу його моделі випливає з якісних чинників поняття моделі.

Поняттю “модель”, яке може мати багато визначень, наприклад: образ, міра, копія, макет, стандарт, форма, схема і т. ін., притаманна принципова загальна й найважливіша властивість - єдність і цілісність (але не тотожність) реально існуючого об'єкта (явища чи процесу) і його образу.

Модель не тотожна реальному об'єктові дослідження, але може відбивати його основні властивості і якісні чинники, вона може надавати різне віртуальне зображення реального об'єкта.

Моделювання підприємництва, як комплексного соціально-економічного і соціально-психологічного явища необхідно розуміти не як низку математичних операцій, пов'язаних із розрахунком певного проекту, який можна прорахувати за елементарними законами лінійної залежності, а як розуміння складної соціально-економічної системи, що самоорганізується, розвивається у часі відповідно до нелінійних законів [48].

Діалектика розвитку цієї системи зумовлена різноманітною природою її взаємодії з навколишнім середовищем, і розкривається не тільки у поняттях економіки і психології, а й у взаємозв'язках з поняттям інформації, організації, керуванням і правом. Нелінійність, як і лінійність (у межах певного часу) розвитку реальних процесів у природі і суспільстві, є однією з найважливіших закономірностей об'єктивної діяльності. Нелінійний підхід до дослідження розвитку природних явищ, поряд із системним методом, застосуванням принципу історизму тощо, вже виправдав себе у фізиці, хімії, біології, техніці. Об'єктивною основою нелінійного методу наукових досліджень є складна, багатогранна, нелінійна природа реального світу, окремих його систем [49].

Лінійний підхід у дослідженні функціонування різних систем (як природних, так і соціальних) застосовується в межах обмеженої кількості параметрів або до обмежених за часом процесів. Усі процеси, що мають достатньо тривалі (еволюційні) інтервали часу становлення, функціонування і розвитку, складні внутрішні та зовнішні зв'язки, повинні описуватися у нелінійних вимірах. Слід підкреслити, що нерівномірність розвитку і різноманітність елементів є обов'язковими умовами стійкої рівноваги будь-якої соціальної системи.

Становлення, функціонування і розвиток підприємництва як складової соціально-економічної системи, якій притаманна властивість самоорганізації, відбувається, як свідчить світовий економічний досвід, тривалий час, протягом якого ця система здатна себе формувати у процесі природного (стихійного) розвитку, тобто мається на увазі упорядкування зв'язків, накопичення інформації, виникнення нових структур. Безумовно, цей процес завжди відбувається під певним (меншим або більшим) державно-регулюючим впливом. Розвиток вищезгаданої системи залежить від багатьох чинників як державного, так і недержавного характеру, вплив і взаємодія яких зумовлюють складність її структури і динаміки руху.

Але такий методологічний підхід ще не усталився у вітчизняній економічній і юридичній науках, і однією з причин цього є тривале верховенство тоталітарної ідеології планово-розподільчої системи господарювання і управління в колишньому СРСР. Командно-централізоване управління суспільством здійснювалось в основному шляхом адміністративних “впливів”, що ґрунтувалися на засадах демократично централізму, відповідно до яких “низи” підпорядковувались “верхом” по вертикалі. При цьому і сигнали і імпульси, які виникали у зворотному зв'язку, використовувалися головним чином як реакція виконання поданих “з гори” команд. При цьому об'єктивні закономірності самоуправління і самоорганізації суспільних чинників майже повністю ігнорувалися.

Відомо, що суть управління полягає у накопиченні інформації з подальшим її упорядкуванням, структуроутворенням як основою розроблення і прийняття управлінського рішення, спрямованого на упорядкування управлінських відносин. Саме завдяки прийняттю і втіленню управлінського рішення можливий перехід системи управління (відносин між суб'єктом і об'єктом управління) з одного стану до іншого відповідно до змін об'єктивних умов і суб'єктивних чинників в оточуючому суб'єкт і об'єкт управління середовищі. З огляду на вищесказане можна дати загальне визначення механізму управління.

Механізм управління є системоорганізуючою функцією розвитку об'єкта управління (системи), суть якої полягає у багатоциклічному перетворенні інформації (накопичення, упорядкування) у процесі багаторазових зовнішніх впливів, у двох взаємозв'язаних, замкнутих прямими і зворотними зв'язками, контурах з метою прийняття управляючим суб'єктом управлінського рішення для регулювання процесів забезпечення стабільного стану об'єкта управління, за якими він мав би змогу функціонувати і розвиватись, досягаючи мети, що формується суб'єктом управління [50].

У процесі моделювання підприємництва в Україні як функції державного регулювання недержавним сектором змішаної економіки, необхідно не тільки визначити природу механізму управління, але й зрозуміти суть і роль держави та ринку в процесі функціонування і розвитку суспільства, а також усвідомити закономірності їх взаємодії.

З точки зору втручання держави у сферу економіки, можна виділити дві протилежні економічні моделі: по-перше, так звану “класичну модель” ринкової економіки, де ринок виступає як головний важіль економічних процесів; по-друге, “адміністративну модель”, тобто планово-директивну економіку, де головним важелем економічних процесів - джерелом суспільного розвитку - є держава, яка здійснює жорстке централізоване управління усіма сферами життєдіяльності суспільства.

Оптимальне співвідношення ринку і держави - це та економічна модель, яку ми прагнемо відтворити. В наш час абсолютної ринкової економіки не існує ніде у світі. Всі економічні моделі передбачають змішану форму економічних відносин, відносин власності, синтез функціонування ринків і важелів державно-владного характеру, тобто співвідношення механізмів ринкового і державного регулювання. Залежно від рівня розвитку виробничих сил приватного або державного сектора економіки, потреб у тому чи іншому виробництві продуктів або послуг визначається межа державного втручання, обсяг функцій державного регулювання.

Одним із завдань держави на етапі становлення змішаної економіки України є відтворення правових умов, правового простору, які забезпечують економічну свободу для осіб (фізичних і юридичних), здатних проявити економічну активність, у першу чергу для підприємств. Шляхом регулювання економічної активності суб'єктів суспільного виробництва, використання контурів зворотних зв'язків, інформаційних технологій держава може забезпечити умови виходу національної економіки з глибокої економічної кризи.

Формуючи економічну правову модель підприємництва як об'єкта державного регулювання у змішаній економіці, необхідно передусім виявити соціальну і економічну сутність підприємницької діяльності, підприємницьких відносин, підприємницьких структур, визначити їх роль у формуванні, становленні й розвитку вільної змішаної економіки з ринковим механізмом господарювання, де функцію регулювання економічних макропроцесів має виконувати держава на основі наукового пізнання і використання законів економічних процесів.

Першим, хто ввів в науковий обіг термін “підприємець” (1725 р.) був Річард Контільйон. Він визначив підприємця як людину, що здатна виконувати відмінну від власника функцію; як людину, що діє в умовах ризику. В 1797 р. Бодо визначив підприємця як особу, що несе відповідальність за підприємницьку справу, той, що планує, контролює, організує та володіє підприємством. Френсіс Уокер в 1876 р. відрізняв тих, хто надає капітал та одержує від нього проценти і тих, хто отримує прибуток завдяки своїм організаторським здібностям. Звичайно, що були і інші підходи - економічні, правові, політичні. Останні чітко просліджуються в “Капіталі” К. Маркса.

В XX столітті економічні та правничі дослідження підприємництва пожвавились. Й. Шумпертер (1934) визначив підприємця як новатора, що розробляє нові технології. Цікаво, що і В. Даль визначив цей зміст як щось затівати, вирішувати, виконувати яке-небудь діло. В 1961 р. Д. Маклелланд визначив підприємця як енергійну людину, що діє в умовах помірного ризику, а П. Друкер (1964) - людину, що використовує будь-яку можливість з максимальною для себе користю. А. Шапіро (1975) відзначив, що підприємець - людина, що проявляє ініціативу та організовує соціально-економічні механізми, діє в умовах ризику та несе повну відповідальність за можливу невдачу. Роберт Хизрич (1985) визначив, що підприємництво - процес створення чого-небудь нового, що має вартість, а підприємець - людина, яка тратить на це час та сили, бере на себе фінансовий, психологічний та соціальний ризик, за що отримує як винагороду гроші та задоволення досягнутим [38].

Виходячи із змісту чинного законодавства України (Закон України “Про підприємництво”) і його застосування, апробованого на практиці, можна ствердити, що підприємництвом є не будь-яка корисна для суспільства діяльність, пов'язана із виробництвом продукції, наданням послуг, а тільки така, що характеризується наступними основними ознаками:

по-перше, економічною самостійністю та автономною волею її суб'єктів;

по-друге, ініціативністю;

по-третє, творчим новаторським характером, інноваційністю, спрямованою на задоволення конкретних суспільних потреб, потреб певних прошарків населення;

по-четверте, систематичністю;

по-п'яте, ця діяльність здійснюється на власний ризик і під власну майнову відповідальність;

по-шосте, вона здійснюється з метою одержання надприбутку (підприємницького доходу);

по-сьоме, правочинністю [24].

Чітке визначення поняття підприємництва, підприємницьких відносин має важливе практичне значення, оскільки від цього багато в чому залежить правильність використання, формування нормативно-правового забезпечення як безпосередньо підприємницької діяльності, так і її державного регулювання.

Аналізуючи існуючу нормативно-правову базу, (ст. 3, 5, 13, 15 закону України “Про підприємництво”) можна дійти до висновку, що законодавець - розглядає право на підприємницьку діяльність як певну можливість діяти на свій розсуд, тобто як абсолютне приватне право особи, яке забезпечує цій особі відповідний ступінь свободи й недоторканості у межах, встановлених законодавством. При цьому це право передбачає захист майнових прав підприємця від зазіхань не тільки державних органів, а й, що є важливим, від зазіхань інших приватних осіб (ст. 13, ч. 3).

На думку Варналія З.С. сутність підприємництва не можна зводити лише до особистого фактору. Підприємництво, окрім особистого компоненту, має ще й економічну (матеріальну) основу, якою є процес отримання надприбутку завдяки інноваційній, ініціативній, ринковій діяльності, яка органічно пов'язана із задоволенням конкретних потреб певних споживачів, тому статтю 1 Закону України “Про підприємництво” доцільно викласти у такій редакції:

“Підприємництво - це ініціативна, самостійна, інноваційна, систематична діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг, яка здійснюється на власний ризик і під власну майнову відповідальність з метою отримання підприємницького доходу” [25].

Отже, рушійними мотивами здійснення підприємницької діяльності є самоствердження і самозбагачення через отримання підприємницького доходу, без чого підприємництво не змогло б самовідтворюватися, задовольняти свої потреби. Але прибуток стає можливим, якщо підприємець знаходить певну нішу в системі суспільних потреб, тобто спрямовує свій бізнес на задоволення певних потреб споживачів. Сутністю розвитку підприємництва в економіці країни є не стільки накопичення капіталу і приріст додаткової робочої сили, скільки своєчасний перерозподіл наявного капіталу і наявної робочої сили із традиційних в нові сфери економічної діяльності, внаслідок чого досягається як підприємницький ефект, так і задовольняється публічні, загальнонародні потреби [24].

На наш погляд, неоцінений внесок у вирішенні цього питання може зробити малий бізнес. Світовий досвід і практика господарювання показує, що саме мале підприємництво більш оперативно реагує на зміну кон'юнктури ринку, усуває диспропорції на окремих товарних ринках, сприяє створенню додаткових робочих місць, скороченню безробіття, активізації інноваційних процесів, розвитку конкуренції, швидкому насиченню ринку товарами та послугами.

Нажаль, протягом історичного періоду економісти, історики й політичні діячі всіляко применшували роль малого бізнесу в економіці. Окрім того, незважаючи на внесок працівників малих підприємств у розвиток суспільства, донедавна до них ставились без належної поваги. Хоча еволюція вільної ринкової економіки створила чимало можливостей для всіх видів підприємницької діяльності, проте спочатку малий бізнес не мав особливих переваг. З відкриттям ефекту масштабу розвиток капіталізму зазнав негативного впливу, адже відтоді економічна потужність майже завжди асоціювалася з великими підприємствами. Технологічні новації та масове виробництво сприяли прискореному розвитку енергійних компаній, які почали домінувати у своїх галузях. Натомість втрата “захищеності”, встановленої ще за федеральними законами, вразила найменш енергійні, малі підприємства, які не могли боротися за споживача, коли той бажав низьких цін при широкому виборі товарів. Внаслідок цього роль малого бізнесу в економіці зменшувалась.

Колись класики марксизму характеризували державу як “комітет” з управління справами буржуазії”. Сьогодні держави розвинутих країн з ринковою економікою не обмежуються підтримкою тільки інтересів крупної буржуазії, вони здійснюють політику соціального маневрування на користь інших груп населення, у тому числі і малих підприємств.

Першим кроком щодо державної підтримки малого підприємництва на заході можна назвати антимонопольну політику, яка гарантує економічну свободу всім і кожному підприємцю, заохочує конкуренцію.

США являються не тільки батьківщиною величезних трестів, а й батьківщиною антитрестового законодавства. Метою антитрестового законодавства став захист малого та середнього бізнесу від зазіхань монополій, гарантування економічної свободи усім і кожному підприємцю.