Взаємостосунки людини і природи у драмі Лесі Українки "Лісова пісня"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Взаємостосунки людини і природи у драмі Лесі Українки «Лісова пісня»

Конєва Тетяна Михайлівна канд. філол. наук, доцент, доцент кафедри світової літератури

Україна

Анотація

У статті розглянуто систему поглядів Лесі Українки на природу і суспільство на матеріалі драми «Лісова пісня». Визначено особливості драматичного конфлікту, окреслено елементи зовнішньої та внутрішньої дії, проаналізовано художні образи, засоби їх створення, фольклорні мотиви й ключові символи драми. Водночас виявлено національне і загальнолюдське у творі (на рівні тем, проблем, мотивів, образів, мови тощо).

Ключові слова: драма, конфлікт, зовнішня і внутрішня дія, філософська ідея, художній образ, символ, інтелектуалізм.

Взаємостосунки людини і природи були завжди складними і неоднозначними. Вивчення цієї проблеми - предмет захоплення природознавців, філософів, письменників. Серед них - великі майстри художнього слова - М. Метерлінк, К. Гамсун, Дж. Лондон та інші. У драмі-феєрії Лесі Українки „Лісова пісня” (1911) вона отримала всеохоплююче й деталізоване висвітлення. драматичний українка лісовий пісня

Дослідженню філософсько-естетичних поглядів Лесі Українки на світ і природу присвятило свої наукові розробки ціле покоління літературознавців. Серед них - А. Бичко, яка у книзі „Леся Українка. Світоглядно-філософський погляд” висвітлює переконання письменниці щодо взаємозв'язків людини, природи, суспільства. Науковиця стверджує, що найважливішими для української поетеси були питання соціальної рівності і справедливості, існування людини у гармонії з природою. А. Бичко зокрема пише: „Передусім вона (Леся Українка) підкреслює вічну гармонію світу, центром якого є людське буття. Те, що саме воно є центром, підтверджується тим, що всі сили природи, які виділяються і діють у драмі „Лісова пісня”, набувають антропоморфних рис” [2, с. 117]. Із думкою про те, що головне для поетеси - справедливість, погоджується В. Костюченко. У своїй праці „Гартоване слово” він зазначає: „Зміст щастя Леся Українка бачить у боротьбі проти експлуатації людини людиною, проти національного гніту і міщанства, релігійного дурману і консерватизму” [5, с. 92]. На відміну від попереднього науковця літературознавець Л.А. Кулінська спрямовує свої професійні пошуки на дослідження гуманістичних ідей та поетики драматичних творів письменниці. У книзі „У світі ідей та образів” вона розкриває питання естетичних поглядів Лесі Українки, особливості її драматургії, а також переконання про людину та її місце у світі. „Леся Українка розуміла, - зазначається у роботі, - що прекрасне насамперед життя у всій його багатогранності, величі. Прекрасна людина, саме людина праці, що творить духовні і матеріальні цінності на землі. Тому завжди помітна особлива увага у всіх творах Лесі Українки до трудящої людини, краса якої розкривається у праці, яка вбачає зміст свого життя в діяльності і боротьбі” [6, с. 109]. І з такими науковими твердженнями літературознавця неможливо не погодитися.

Проблеми „єдності і суперечності в людині, а звідси - гармонія і розлад в її взаєминах із природою і світом знайшли філософське осмислення в творчості Лесі Українки і глибинне, і найповніше вираження у художній формі” [3, с. 43]. Леся Українка передусім підкреслює вічну гармонію світу, центром якого є людське буття. Вона не остерігається таємничості природних сил, а захоплюється ними. „Людина може хіба що спробувати осягнути вже наявну гармонію, ті „небеса” ідеалу, до яких завжди можна прагнути із земного хаосу, вона може констатувати себе, свою систему цінностей і зоставатися вірною власному вибору всупереч станові світу”, - пише В. Агєєва [1, с. 199]. У кожного є можливість втечі до „гармонізованого світу”, надія на життєвий прорив до краси і світла. Природа у Лесі Українки могутня, але не несе шаленого фатального зла. „Природа - храм, вона велична й самодостатня у своїй гармонії й красі. Однак ця самодостатність означає водночас і відсутність цілого спектру почуттів. Але усвідомлення нікчемності, смерті, уможливлює любов як вибір і довічну цінність” [1, с. 199].

Леся Українка визнає існування двох світів: людини і природи. У них діють різні закони, умови існування; неоднакове значення мають категорії часу і вічності, добра і зла, відмінні також у кожній із цих площин оцінки буття. Проте у творчості української письменниці риси людського життя співвідносяться зі змінами у природі, що говорить про їхній тісний взаємозв 'язок. Леся Українка вірить у те, що людина може бути щасливою, гармоніювати з природою. Вона також знаходиться у вічних пошуках кохання, істини.

Отже, неоціненними скарбами для філософії та літератури є погляди Лесі Українки на світ, природу і людину. Мисткиня розглядала людину як частину Всесвіту, таємничі сили якого впливають і в той же час зачаровують її. Людина, у її розумінні, завжди знаходиться у пошуку істини та любові. На своєму шляху вона змушена протистояти ворожим, злим силам, відкидати неправду, боротися за своє щастя. Для Лесі Українки головним є не кінцевий результат, а вічний пошук, рух уперед. Природа, на її думку, вічна: грізна, смертоносна, чаруюча, гармонійна. Але у людини завжди залишається право вибору та надія знову відновити гармонію зі світом, розгадати його таємниці. На своєму нелегкому шляху кожен має усвідомити найголовніше: природа - найкращий приклад і учитель для людини.

Мета статті: розкрити систему філософсько-естетичних поглядів Лесі Українки щодо взаємозв'язків людини і природи у драмі «Лісова пісня».

Основний конфлікт драми „Лісова пісня” підпорядкований ідеї твору - змаганню за щасливе, вільне життя; за високу мрію, красу та вірність своєму покликанню. Добро і зло зіткнуться у п'єсі, яка розповідає про високі почуття, про значення гармонії між людиною і природою.

У драмі-феєрії „Лісова пісня” зображено два світи - світ природи та її істот і світ реальний, з постатями звичайних людей. Між світом природи і людини існує певне протиріччя. Природа та її життя прекрасні („Що лісове, то не погане, сестро, - усякі скарби з лісу йдуть...”, - каже дядько Лев) [7, с. 419], але людина стала окремо, пішла своїм шляхом, утворила свої закони і свій світ - убогий та безкрилий.

У пролозі твору бачимо ще незайману, „неолюднену”, гармонійну в своїй цілості природу. Причому ця природа протиставлена людському світові. Свобода асоціюється з „весняною водою”, вітром, невпинним рухом і оновленням, тоді як люди ставлять „гатки” й „запруди”, перепиняють всеоновлений рух, живуть у неволі. Той, що греблі рве, промовляє:

„З гір на долину біжу, стрибаю, рину! Місточки збиваю, всі гребельки зриваю, всі гатки, всі запруди, що загатили люди, - бо весняна вода, як воля молода !” [7, с. 376].

І Той, що греблі рве, й Русалка готові „вимити водою” „той дух ненавидний” [7, с. 381], що посіяли люди. Варто зазначити, що вже у пролозі „опозиція лісового (сільського світу, лісу) хати, людини / природи деталізується, увиразнюється через ряд інших, частковіших, протистоянь, зближень і відштовхувань” [1, с. 197]. Леся Українка показує, що протистояння існує і в самій природі. Вільні істоти (Той, що греблі рве), котрі символізують активне рушійне начало, вступають у непорозуміння з темними силами - силами тьми і тихого болота (Водяник), що символізують застійні явища, заспокоєність природи.

З першої дії починається протистояння людини з природою. У ліс приходять люди. Лісові сили (Лісовик, Мавка) допомагають їм, ліс - вірний друг людства. Водяні духи неприхильні, зрадливі до людських істот („вода не держить сліду”) [7, с. 379] і намагаються їм шкодити. Забігаючи наперед відмітимо, що у фіналі люди таки покидають ліс, повертаються до села, не знайшовши спільної мови зі стихією. Пробудження весняної природи гармоніює з пробудженням людських почуттів. Мавка як уособлення світу природи прагне пізнати щастя у коханні під звуки Лукашевої сопілки. Неможливо не помітити, що до дивної мелодії сопілки не байдужа вся природа: „З очеретів чутно голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'янки” [7, с. 386 ]. Чудово, „солодко” грає сільський парубок Лукаш, а природа вторить його мелодії. Вночі, коли „поснули” барви, природа, мов жива істота, „починає ходити по лісі” [7, с. 406]. Коли Лукаш цілує Мавку „довгим, ніжним, тремтячим поцілунком” [7, с. 407], озиваються співи солов'їні і всі голоси весняної ночі.

Мавка безмежно щаслива, але вона покохала людину, тому мусить прийняти людські закони, які здаються героїні дивними, незрозумілими, а іноді й жорстокими. Вона намагається навчити Лукаша вжитися в гармонію природних змін, подолати фатальний розрив. Таке подолання обіцяє віднайти втрачений рай. Однак через свою пасивність Лукашеві це не вдається, і замість раю він опиняється у пеклі, приречений духом лісу прагнути людської крові. У коханні Мавки і Лукаша виявляється єдність людської і природної сутності. Спочатку їхні взаємини розвивалися в ідилії. Символічно - в музиці Лукаша і відкрито - в любовних признаннях Мавки звучить лірика кохання, проте вже в першому акті вступають у дію опозиції „вільного лісового духу” і „хатнього людського”, природної волі і таких норм людської поведінки, як підкорення молодих старшому поколінню. „Для Мавки воля - таке ж природне явище, як і вітер, а над Лукашем тяжіють погляди, прищеплені селянським патріархальним середовищем” [3, с. 47]. Із самого початку у конфлікт із природою вступають Лукашева мати і Килина - нова наречена. Вони зрубують старого дуба, яким опікувався дядько Лев, що жив у злагоді з природою і здатен був володіти її таємницями, не приносячи шкоди. Мимоволі згадуються слова Лісовика про нього:

„То ж дядько Лев сидітиме у тій хижі, а він нам приятель. То він на жарт осикою та терличем лякає.

Люблю старого. Таж якби не він, давно б уже не стало сього дуба, що стільки бачив наших рад, і танців, і лісових великих таємниць” [7, с. 386].

Обидві жінки безжалісно ставляться до всього живого, порушуючи світову гармонію. Мати Лукаша змушує Мавку жати жито - обрізати коси Русалки Польової. Героїня не в змозі цього зробити, тому конфлікт поглиблюється:

„Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рік ще буйніше запишає, а в мене щастя як тепер зов 'яне, то вже не встане!” [7, с. 426].

Та Килина і мати, як втілення бездуховності й обивательської обмеженості, були жорстоко покарані за своє нахабство та пихатість: злидні вже підкрадалися, дім згорів, усе майно пропало, Лукаш відвернувся від них.

Як бачимо, природа мудріша за людину, вона уміє карати і прощати. Вона завжди „помічає” і миттєво реагує на зміни у душевному стані особистості.

У третій дії Лукаш стає звіром, вовкулаком, але Мавка, якій невідоме почуття помсти, приходить на допомогу коханому і повертає йому людську подобу. Загибель, насамперед, духовна, а потім, як наслідок, і фізична відбувається з Лукашем в результаті відмови від того, що складає саму сутність буття особистості. Він так і не зрозумів своєї власної духовної екзистенції та слів, які йому колись говорила Мавка:

„...сумно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись. Бач, я тебе за те люблю найбільше, чого ти сам в собі не розумієш, хоча душа твоя про те співає виразно-щиро голосом сопілки” [7, с. 423].

Гине і Мавка, зрадивши свою вільнолюбну натуру. Та паростки життя перемагають смерть. Як апофеоз безсмертя і вічності природи лунають слова головної героїні:

„О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, - стане початком тоді мій кінець” [7, с. 464].

І все ж фінал „Лісової пісні” оптимістичний. Сутність оптимізму особлива. Незважаючи на те, що головна героїня втрачає свою тілесність, вона стає щасливою: „Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю” [7, с. 465]. Перемогою над змертвінням є втрата безсмертя, яке спирається на байдужий спокій.

Як бачимо, Лесю Українку надзвичайно хвилювала проблема відносин людини і природи, гармонія і розрив між ними. Мисткиня зображувала ці зв'язки різнобічно. Людина розкриває таємниці природи, підкорює її, але в той же час і навчається у неї. Природа також показана активною. Вона має свої закони, таємниці. Природа навіть здатна покарати за надмірне втручання і нищення. Поряд із цим оспівується активна життєва позиція людини, яка бореться за своє щасливе буття, знаходиться у вічному пошукові Істини та Краси. Леся Українка визнає, що вічний рух - це життя, а незнання, пасивність, песимізм призводять до загибелі, фізичної і духовної. Вона утверджує думку, що абсолютної істини не існує, тому людина завжди повинна відкривати для себе щось нове, шукати правду, прагнути до гармонії з природою.

У драмі „Лісова пісня” зображено два світи - світ природи та її істот і світ реальний, з постатями звичайних людей. У двох світах діють різні закони, умови існування; неоднакове значення мають категорії часу і вічності, добра і зла. Життя у них протікає за принципом діалектичної єдності: світле начало переплітається з темним і набуває різних відтінків. Світ природи населяють сили, котрі допомагають людям (Лісовик, Мавка), або підступно ставляться до людей (водяні). У світі реальному існує певна ієрархія. Дехто намагається жити у єдності з природою (дядько Лев), а інші, керуючись мораллю прагматизму, слугують силам застою (Килина, мати Лукаша). У світі природи і людини відмінні й оцінки буття, внаслідок чого між ними існує певне протиріччя. Світ природи величний й самодостатній у своїй гармонії й красі. „Людина може хіба що спробувати осягнути вже наявну гармонію, ті „небеса” ідеалу, до яких завжди можна прагнути із земного хаосу, вона може констатувати себе, свою систему цінностей і заставатися вірною власному вибору всупереч станові світу” [1, с. 199]. У кожного, на думку мисткині, є можливість втечі до „гармонізованого світу”, надія на життєвий прорив до краси і світла.

Духовному зору письменниці відкрилися таємниці Всесвіту: світу природи і людського буття, смерті і безсмертя. Вона виголошує їх устами лісової царівни Мавки. На думку мисткині, поступ і цивілізація спричинили хворобу душі. Люди „втратили” зір, в них стало „хворе” серце. У драмі пошуки кохання і щастя героями розпочинаються з лікування тої хвороби. Це здійснюється за допомогою перевтілень персонажів, як у міфах і фольклорі. Осягнути високу мрію, красу і вірність кохання, багатство і щедрість життя „дозволяється” Мавці - дитині лісу, символу краси і поезії. І це не випадково: лише у нерозривній єдності з природою, вважає письменниця, можливо досягти гармонії душі. Людина, як і вся природа, живе за прекрасними і незбагненними законами кохання. Природа разом з героями проходить їхніми нелегкими, плутаними стежками, відтіняє їхній душевний стан. Вона не просто співіснує з людиною, а співпереживає з нею.

Список використаних джерел

1. Агєєва В.П. (1999). Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. К.: Либідь. (261).

2. Бичко А.К. (2000). Леся Українка: Світоглядно-філософський погляд. К.: Український центр духовної культури. (186).

3. Волинський А.К. (1978). Людина і природа: Єдність і суперечність („Лісова пісня”). Радянське літературознавство. № 1. (42-55).

4. Зарубіжна література. (2000). Підручник для 11 класу І За ред. проф. О.С. Чиркова. К.: Веста. (320).

5. Костюченко В.А. (1968). Гартоване слово: З естетичних поглядів Лесі Українки. К.: Дніпро. (139).

6. Кулінська Л.П. (1971). У світі ідей та образів. К.: Дніпро. (221).

7. Українка Леся. (2000) Лісова пісня. Леся Українка. Твори. К.: Дніпро. (375-471).

Размещено на Allbest.ru