Творчість Павла Загребельного (1924–2009)

Размещено на http://allbest.ru

Лекція № 9

Тема: «Творчість Павла Загребельного» (1924-2009)

Михайло Слабошпицький: «Павло Загребельний - особистість, яка, представляючи національну літературу, вигідно свідчить про її інтелектуальну повноцінність, про постійну націленість на зухвалий пошук та експеримент».

Василь Земляк: «Павло Загребельний - людина високої дисципліни, просто дивовижної працездатності, повсякчасного творчого неспокою».

Володимир Яворівський: «Павло Загребельний подає приклад творчої одержимості, приклад життя не в літературі, а життя літературою, приклад громадянського темпераменту, приклад бути сучасним, а не здаватися ним».

План

1. Особливості художнього стилю П. Загребельного.

2. Джерела формування художніх текстів письменника.

3. Жанрово-стильова специфіка роману «Я, Богдан».

4. Поетика роману «Диво».

1. Особливості художнього стилю П. Загребельного

П.Загребельний відомий насамперед як автор прозових творів історичної тематики. Його художній доробок репрезентований такими історичними романами: «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Диво», «Я, Богдан», «Тисячолітній Миколай» та ін.

1974 р. - Державна премія УРСР ім. Т.Шевченка (за романи «Первоміст», «Смерть у Києві»).

1980 р. - Державна премія СРСР (за роман «Розгін»).

Ім'я П. Загребельного зазвичай пов'язують з історичною романістикою. Однак тематичний спектр прози письменника значно ширший. Його приваблюють три найголовніші сфери людської діяльності: військово-патріотична, державно-історична, творча. Всі художні твори Загребельного, незалежно від локальної теми, пов'язані між собою спільною концепцією народу-творця.

Стильову специфіку прози Загребельного визначив Василь Фащенко: «У стильовому діапазоні письменника чудово поєднуються гостра цікава фабульність з докладною деталізацією, іронія і сарказм з романтикою, публіцистика з психологізмом, афористичність і уривчастість з довгими фразами - періодами, з енергією дієслівних многочленів» (Фащенко В. Глибінь і розмаїття дивосвіту // Загребельний П. Твори : у 6 т. К., 1979).

Віталій Дончик: «Стиль Загребельного бурхливий, оригінальний, з активним авторським особистим началом, вільною, розкутою, а то й «ексцентричною» манерою розповіді, що насичена найрізноманітнішою інформацією, парадоксами, коментарями з тою чи іншою емоційною барвою».

Дослідники говорять і про такі риси стилю Загребельного, як схильність до згущення фарб та мозаїчний характер розповіді.

У книзі «Неложними устами» Загребельний визначив власні естетично-моральні пріоритети:

«Усе, що я досі написав і напишу, у мене тільки про одне: про збереження людської особистості, людини як найбільшої коштовності».

«Коли мене питають, що роблять мої герої, я відповідаю: як і я сам, вони шукають істину».

«Бійтеся сірості й посередності».

«Чи ж можна втекти від краси. Побачивши її бодай раз».

2. Джерела формування художніх текстів письменника

Поверховий читач шукає в історичному романі історію. Уважний - себе, відповідь на свої життєві запитання, отой універсальний онтологічний зміст, який не перестає бути актуальний у всі епохи. (Слабошпицький М. Три варіації на тему Павла Загребельного. Дивослово.2002. № 10).

Історичні романи - потужне інтелектуальне джерело. Творів Загребельного це стосується особливою мірою. В Україні в 60-80 роки жанр історичного роману постійно перебував під «опікою» літературознавців із ЦК. Видавалися постанови (гласні й негласні) щодо заборони історичного жанру (тематики). Зацікавленість національною історією могло призвести до непрогнозованих варіантів у поглядах на сучасність. А це було небезпечно для офіційної влади. Отже, щоб працювати у жанрі історичного роману, треба було мати амбіції, впертий характер і сміливість. Саме завдяки Загребельному український історичний роман набув нової мистецької якості: «Диво», «Превоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Я, Богдан», роман «Тисячолітній Миколай» - ці твори переконали читача, що історичний роман посильний лише письменникам інтелектуалам.

Як Загребельний готується до написання історичних романів? Якими джерелами користується? Як співвідносяться у нього правда історична і правда художня? Якось Загребельному критика зробила закид, що його Роксолана дуже відрізняється від історичної Роксолани (Лісовської). Тут треба з'ясувати два моменти:

1. В основі цього роману, як і всіх історичних творів Загребельного, лежать дійсні факти, історичні джерела (наприклад, монографія турецького історика Галіля Іналжика «Османська імперія. Класична доба 1300-1600»; б) монографія лорда Кінроса «Розквіт і занепад османської імперії; в) монографія турецького історика Бахріє Учока «Жінки-правительки в мусульманських державах» та ін.).

2. Автор історичного роману цілком може щось змінити, виходячи з концепції твору. Він пише не наукову біографію, а художній твір, де багато домислу. Важко сказати, кого в романі більше: Роксолани чи Загребельного. Згадати тут доречно такий відомий факт. Великий француз Флобер після написання свого роману виголосив таку: «Мадам Боварі - це я!»

Залишаючись вірним реальним фактам, хронології, Загребельний переважно реконструює психологію людей епохи, про яку пише. Для нього достовірність історичних фактів - невід'ємна ознака стилю. Він добре знається на історії. Рецензентами його творів завжди виступають відомі історики. Пишучи роман «Диво» (про будівництво Софійського собору), Загребельний простудіював велику кількість наукових праць: «Ремесла древней Руси» Б.Рибакова; праці московського історика Ільїна; великого знавця Київської Русі, члена-кореспондента Академії Наук Пашуто. Головний герой Сивок, що уособлює в романі народного генія, творця Софії, зазнав чимало життєвих перипетій. Аби достеменно відтворити його одіссею (перебування в Болгарії, Візантії), Загребельний добре вивчив (та й використав у творі) відому «Історію Візантії» в 3-х томах; «Книгу церемоній» Костянтина Багрянородного та інші історичні наукові джерела.

Подібних прикладів у творчій практиці різних письменників можна навести чимало. Автори історичних жанрів по-різному опрацьовують історичні факти. Так, відомо, що В.Пікуль мав колосальну картотеку, тисячі карток, на яких фіксувався потрібний матеріал. Ірвін Стоун, автор відомого роману про Мікеланджело «Муки і радощі», мав секретарку, яка шукала для нього потрібну літературу, систематизовувала її, робила відповідні виписки й складала їх у шухляди на залізних стелажах. А Стоун монтував з того свої історичні романи.

Загребельний, залишаючи в основі твору історичний факт, працював найперше в плані психологічному. Його роман «Я, Богдан» становить собою суцільний внутрішній монолог («Сповідь у славі»). Письменник багато працює над вивченням праць психологів. Він часто, за його словами, звертається до нині відомого голландського психолога Гейдінги, котрий професійно реконструює історичну психологію. Загребельному критика якось дорікнула, що він написав нібито в княгині Ольги були холодні очі. Звідки він це взяв? Ось його відповідь: «А які ж у неї могли бути очі, якщо вона закопувала древлян у землю живими? Можна собі уявити їх характер, психологію. Причому, не лише простих древлян, а навіть послів із ладьями. А може люди Київської Русі взагалі були до цього звиклі, лояльні? Як же лояльні? У «Руській правді» Ярослава Мудрого не передбачено смертної кари. Значить, людське життя цінувалося!»). Глибокий психологізм як важлива риса характеризує історичні романи Загребельного.

У передмові до історичної повісті «Хроніка царювання Карла ІХ» Проспер Меріме зауважив, що тільки мемуари спроможні дати правдиве зображення людини. Таким чином, письменника в минулому цікавить не хронологія подій, а «людський матеріал», хоч твір і названо Хронікою. Для Загребельного-історика фактологічна основа - насамперед психологізм. Названі риси властиві всім його творам, однак кожен роман написано в оригінальному художньому ключі.

3. Жанрово-стильова специфіка роману «Я, Богдан»

Роман «Я, Богдан» посідає чільне місце в пантеоні історичних романів Загребельного («Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Диво», «Тисячолітній Миколай»). В інтерв'ю з В.Панченком Загребельний сказав: «Я вважаю, що головний мій роман - «Я, Богдан». В нього закладено багато моїх роздумів, почуттів і роздумів. Це козацькі часи, але я писав про речі вічні. Про взаємини вождя й народу, про поведінку самого народу в критичних для нього ситуаціях». Думав, що наші керівники, може, прочитають, і над дечим задумаються… Тільки ж хіба наші політики читають книжки?» (Панченко В. Урок літератури. Кіровоград, 2000).

Роман має чітку фактологічну основу: Богдан Хмельницький і його доба (біографічні дані про гетьмана, опис найвідоміших етапів національно-визвольної війни 17 ст. (Жовті води, Корсунь), оцінка конкретних діячів діяльності Хмельницького).

Проблематика твору значно ширша, ніж суто історична. Її визначив сам Загребельний. Він підкреслює, що це роман про взаємини вождя й народу, про поведінку самого народу в конкретних для нього ситуаціях. Для роману визначальним є пафос пам'яті.

Роман має підзаголовок: «Сповідь у славі». Він становить суцільний монолог гетьмана, а тому є твором психологічним. Його можна вважати і своєрідним діалогом Хмельницького із сьогоднішнім читачем, намаганням оповідати йому не так про відомі історичні події, як про власні сумніви, вагання, думки, ідеї. Це слово про те, як народжується історія: «Виграєш битву, а треба вигравати майбуття». Узагальнюючим постає образ народу. Об'єктивним художнім наслідком роману є національний характер зі всіма його позитивними й негативними рисами. Багато місця в романі займають роздуми гетьмана про український народ, його минуле й майбутнє, про вічну потребу боротьби та самоутвердження. Характер Хмельницького у романі - багатогранний. Звертає на себе увагу виокремлення письменником таких домінантних рис: державна мудрість, талант полководця, любов до пісні, слова, краси - до поетичного начала й здатності до великої любові.

В історико-психологічному романі «Я, Богдан», поряд із художньою інтерпретацією різних документальних джерел, важливою складовою є фольклорні джерела: народні перекази, думи, легенди, бувальщини, пісні. Звертає на себе увагу афористична мова Загребельного («Мертві всі рівні, вільні від усього»), широке використання колоритних тропів, що роблять виклад емоційно-експресивним (Хмельницький про трагічні події: «Бачив я в різних місцях багато людських кісток, сухих і голих, вкритих самим лиш небом»; «Мертві, вони мовби більшали і лежали всі величезні, безмежні й безкраї на всю землю. Не віддавали своєї землі ворогові навіть мертві» - гіперболи). Формальною ознакою тексту роману є продуктивне й доцільне використання фольклорної образності (Хмельницький: «Коли поцілювано в коня вороного, я опинявся на білому - таким був у мене кінь; з одного боку білий, а з другого вороний, вночі ж сивий, як степ. Гей, сивий коню, тяжко тобі буде: поїдемо разом з вітром…»).

Отже, в романі «Я, Богдан» Загребельний поєднав дві сфери художнього осмислення - історію та психологію, два начала - народне й особистісне, дві іпостасі людини - державця й звичайної людини зі своїм індивідуальним світом. У цьому романі, як і в решті творів Загребельного, маємо великі моральні уроки для нації.

4. Поетика роману «Диво»

У блоці історичних творів Загребельного роман «Диво» унікальний з багатьох поглядів. Він, як і більшість історичних творів письменника, насичений документальними історичними фактами: звичаї, обряди, мистецтво, архітектура, книжна справа, ремесла, буття народу, міжусобиці, інтриги князів - різногранні колоритні картини Київської Русі Х-поч. ХІ ст. Тут же - Болгарія, Візантія, інші історичні й топографічні локуси виписані з історичною достовірністю. Всі вони свідчать про виняткову сумлінність дослідника. Отже, роман тяжіє до документально-хронікального жанру. За жанровою специфікою цей роман водночас і психологічний. Тут зримо збагатилась культура письма Загребельного: прийоми й засоби реалістично-психологічного розкриття характерів.

Художні образи (насамперед образ Ярослава) Загребельний розкриває передовсім у психологічному плані. Він наділений багатьма привабливими людськими рисами. Разом з тим, це владолюбний та жорстокий правитель, пристрасний, дещо навіть наївний у коханні до Шуйці, своєї Забави, і раціонально поміркований, коли йдеться про шлюб державця. Далекоглядний, закоханий у книги, він розбудовував Київську державу, і, звичайно, як князь - далекий від турбот простого люду. Будучи за жанром історичним твором, «Диво» розкриває насамперед тему аналітичну, бо йдеться про тему мистецтва. Звернення Загребельного до теми мистецтва цілком обґрунтоване: поєднати в межах одного твору такі віддалені між собою епохи можна було, тільки зіпершись на нетлінні цінності, а такими цінностями є мистецтво, до того ж створене народним генієм. З одного боку - митець Сивок, будівничий Софії Київської, і його доля - доля талановитого роба з древлянських земель. Він і чернець у болгарському монастирі, і працівник у константинопольського майстра Агапіта як будівник і оздоблювач храмів, а потім - зрілий досвідчений майстер повертається на рідну землю. Це одна композиційна площина. Інша площина пов'язана з долею професора, історика Отави, що все життя присвятив вивченню фресок Софії Київської. Під час окупації фашистами він, захищаючи народні мистецькі цінності, гине. Третя хронологічна площина - життя й діяльність сина професора - Бориса Отави, що продовжує справу батька.

У романі «Диво» утверджується основна естетична думка автора про велику людську естафету, яка перекидається через віки - естафету творчого горіння, мистецької пристрасті. В.Дончик з цього приводу зазначає, що справжні цінності, мистецьке «диво» виникають тоді, коли є справжня творча пристрасть, справжнє творче горіння, і вони, ці цінності нетлінні, вони переживають віки.

У творі порушується ще одна дуже важлива проблема: митець і влада, соціальна функція мистецтва. Ярославові так і не вдалося привласнити Сивоока. Гордий, волелюбний Сивок виходець з низів, не дав притлумити свій божий дар ні релігійним каноном, ні владі князя. У розмові із князем він категорично заявляє: „Ото тільки мистецтво, як незвичне. Владі це не до вподоби. Владі миле усталене, вона тяжіє до зоднаковіння всього на світі, бо тільки тоді сподіватися може на непохитність”. Загребельний виявив розуміння народного генія, „не розгаданого”, „не зафіксованого історією” (Сивок - це його фантазія). Він чітко визначає свою художню мету, поставивши епіграфом вірш Б.Брехта: „ Хто звів семибрамні Фіви? / В книгах стоять імена королів...”. Сивок - справжній народний творець помирає, підступно вбитий княжими прислужниками (медоваром Ситником). У цьому сенсі важливою видається думка П.Загребельного: „Що ім'я! Головне - твої чини на землі.” Тож, подаючи конкретно-історичний характер Ярослава (великий культурник, мудрий політик), Загребельний показує розуміння князем класового характеру мистецтва, прагненням перетворити це мистецтво на знаряддя утвердження своєї влади. Так, після вбивства Сивоока, Ярослав іде до Пантелія, будить його і диктує: „Заложив Ярослав церков Святої Софії”. І додає: „А той пергамент, де значиться про Сивоока, щоб вилучив....”.

Роман „Диво”, як і інші романи Загребельного, становить сутнісну сторінку не лише історичної прози, але й усієї української літератури ХХ століття.

павло загребельний письменник художній твір

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. «Як сонце виплекане слово» : До 85-річчя від дня народження Павла Загребельного. URL: http://msmb.org.ua/books/thematic_bibliography/271/.

2. Дончик В. Завжди несподіваний, завжди цікавий. Дивослово. 2004. № 8. С. 63-66.

3. Дончик В. Істина - особистість: Проза Павла Загребельного. Київ : Радянський письменник, 1984. 248 с.

4. Колотило К. Павло Загребельний - письменник, мислитель, громадянин. URL: http://lib.if.ua/prof/?p=70.

5. Осадча І. «А що історія? Історія-коріння: чим глибше, тим міцніше стоїмо». (Образ Ярослава Мудрого в романі П. Загребельного «Диво»). Дивослово. 1999. № 2. С. 39-42.

6. Слабошпицький М. Три варіації на тему Павла Загребельного. Дивослово. 2002. № 10. С. 7-12.

7. Спогади про Павла Загребельного / упоряд. М. Ф. Слабошпицький. Харків : Фоліо, 2010. 249 с.

8. Фащенко В. Павло Загребельний : нарис творчості. Київ : Дніпро, 1983. 207 с.

Размещено на Allbest.ru