Художній аналіз трьох альманахів казок Вільгельма Гауфа

Дрогобич

Аналіз досліджень

Дослідженню творчості Вільгельма Гауфа присвятили роботи такі зарубіжні науковці, як М. Мендгейм, К. Хаммер, М. Дрешер, І. Клейн та інші.

С. Нейгауз у монографії «Вільгельм Гауф. Гра з читачем» стверджує, що чи не всі літературознавці, які аналізували творчість молодого німецького автора, відгукувалися про неї негативно. Серед захисників юного художника слова можна називати лише одного Г. Козелека. Науковець Г. Копман захоплюється не тільки манерою письменника-новеліста, а й його майстерним умінням використовувати теми, сюжети та мотиви.

Дослідники М. Дрешер і Р. Шліхтинг підкреслюють, що казки та сюжет «Олександрійського шейха» - ще один крок письменника до новелістичного способу оповіді. У цьому збірнику найбільш чітко проявляється прикордонний стан, властивий казці В. Гауфа, і він вже не є казкою в повному сенсі цього слова.

Мета статті - проаналізувати специфіку трьох альманахів казок В. Гауфа.

Виклад основного матеріалу

В. Гауф називає альманахами збірники оповідних творів, переважно казок, які об'єднані за допомогою розгорнутого гостросюжетного обрамлення оповідання. Всього автор видав три «Альманахи казок для синів і дочок освічених станів».

Потрібно зазначити, що Вільгельм Гауф підносить свої казки у формі альманаху. Спочатку альманах, що з'явився в кінці середніх віків, був щось на кшталт календаря. У перекладі з арабської «аі тапа» означає «час, міра». З XVI ст. альманахи стали видаватися щорічно і включали передбачення, різного роду оголошення, а також анекдоти, вірші, оповідання (Эйхенбаум, 1925: 292). Поступово в альманахах перестали друкувати довідкові та календарні відомості, й вони перетворилися в збірники різних творів, в основному белетристичного характеру. У першій половині XIX століття альманахи були особливо популярні. Вони видавалися у величезній кількості й були улюбленим читанням більшості. Типовий альманах того часу містив твори різних авторів і різних жанрів.

В. Гауф акцентує увагу читача на «розмовах» (Unterhaltungen) оповідачів, які передбачають інтерес до самого обговорення розказаного. Письменник включає вставні історії в самостійне цікаве оповідання. Ефект цікавості як би подвоюється, а інтереси читача задовольняються попутно з інтересами книготорговця.

Перший альманах, виданий у 1826 році, - «Караван» був написаний у 1825 році, а сюжети його казок, швидше за все, виникли у свідомості автора і раніше. Є відомим, що В. Гауф ще в юності розповідав подібні історії своїй сім'ї, а пізніше вихованцям, дітям барона фон Хюгеля (Horn, 2004: 57).

Дія новели «Караван» розгортається в першій чверті XIX століття на умовному екзотичному Сході. Знання про цю частину світу письменник переважно почерпнув зі збірки казок «Тисяча і одна ніч». Ця збірка казок отримала світову популярність завдяки першому неповному французькому перекладу з арабської А. Галлана, незабаром перекладеному на багато європейських мов (Короглы, 2000: 507-508).

Звернення письменників до Сходу не було рідкістю і до появи казок В. Гауфа. Ще в епоху Просвітництва Схід у свідомості європейців символізував віддаленість від зла цивілізації. Д. Дідро, Ш. Л. Монтеск'є, Вольтер та інші просвітителі часто звертали свій погляд на Схід.

Слідом за просвітителями романтики сприймали екзотику Сходу як щось чудове і небувале, а, значить, казкове. «Схід - Батьківщина всього чудесного... », - скаже одного разу В. Г Вакенродер у своїй «Чудової східній казці про голого святого» (Wackenroder, 1980: 43). І дійсно, завдяки перекладам «Тисячі і однієї ночі» у свідомості європейців того часу виник якийсь чудовий світ, в якому перепліталися східні фольклорні мотиви, химерна вигадка перекладачів і епігонів, еротичні фантазії і реальні звичаї східних народів.

У перші десятиліття XIX ст., крім вже існуючої літературної традиції, зріс інтерес до східних країн завдяки походам Наполеона в Сирію і Єгипет. Вводити в розповідь східний колорит стає все актуальнішим. Східна реальність у В. Гауфа підкреслено умовна. Можливо, тому що молодий письменник особисто не був знайомий з цим Сходом. Екзотика чужих земель багато в чому використовується ним для своєрідної прикраси, для додаткової привабливості розповіді. У цьому В. Гауф аж ніяк не виступає першовідкривачем.

Передній план казок заповнюють яскраві, строкаті, помітні деталі: «сріблясті дзвіночки коней» («die silbernen Rцllchen der Pferde»), «блиск зброї і строкатість одягу», («funkelnde Waffen und hellleuchtende Gewander»), «тигрова шкура» («Tiegerdecke»), перед нами самотній вершник у пустелі на тлі «неба та піску» («Sand und Himmel»), на коні з «червоною зброєю» («hochroten Riemenwerk»), в його руках «крива шабля» («ein gekrummtes Schwert»), він курить «довгу трубку» («eine lange Pfeife») (Гауф, 1988: 13-14), (Hamann, 1914: 14).

Барвисті картини чужої країни миттєво і до останнього рядка приковують погляд читача. Перш за все впадає в очі святкова яскравість пейзажів, буйство строкатих відтінків. Описи даються цілком у дусі арабських казок. Ось як розповідається про появу купців: «Тридцять верблюдів з важкою поклажею, в супроводі озброєних погоничів, пройшли повз них. Далі на красивих конях слідували п'ятеро купців, яким належав караван. <...> Безліч верблюдів і в'ючних коней замикали хід». («DreiЯig Kamele, schwer beladen, zogen vorьber, von bewaffneten Anfьhreren geleitet. Nach diesen kamen auf schцnen Pferden die fьnf Kaufleute, denen die Karawane gehцrte. <...> Eine grosse Anzahl Kamele und Packpferde schloss den Zug» (Hauff, 1890: 13-14).

Знайомство героїв відбувається все на тому ж екзотичному тлі. Персонажі розмовляють у «великому наметі з блакитного шовку» («ein grosses Zelt von blauem Seidenzeug»), сидять на «затканих золотом подушках» («goldgewirkten Polstern»), а «чорні раби подають їм страви і напої» («schwarze Sklaven reichten ihnen Speisen und Getrдnke») (Гауф, 1988: 14), (Hauff, 1890: 14).

Образи дійових осіб у казках майже не індивідуалізовані. В експозиції рамкової розповіді лише побіжно дається загальний опис: «То були здебільшого люди похилого віку, суворі й поважні на вигляд, один лише здавався набагато молодший інших, а також жвавіший і веселіший» («Es waren meistens Mдnner von vorgerьcktem Alter, Ernst und gesetzt aussehend, nur einer schien viel jьnger als die ьbrigen, wie auch froher und lebhafter») (Hauff, 1890: 15). Протягом дії сюжету ми навряд чи дізнаємося про них щось більше.

Однак дві фігури в оповідній структурі сюжету привертають увагу читача. Це грецький купець Цалевкос і розбійник Орбазан, який представився купцям як Селім Барух, знатний пан, нібито пограбований розбійниками. Автор дає портрет дійової особи, призводить судження інших персонажів про нього, у фіналі оповідає про його нещасну долю. Образ розкривається і у вчинках героя, і в оповіданнях інших персонажів, і в його власній сповіді. Фактично майже вся дія розгортається навколо цього героя.

Зазначимо, що шляхетний розбійник - часта фігура в літературі. Європейська література досить часто зверталася до подібних персонажів. Досить згадати байронівского «Корсара», «Роб Роя» В. Скотта або, скажімо, «Розбійників» Ф. Шіллера. Проте В. Гауф не ввів у цей образ майже нічого нового, а скористався безліччю готових кліше.

Портрет розбійника у В. Гауфа нагадує опис романтичних героїв у Дж. Г. Байрона та Е. Т. А. Гофмана: «Сам вершник був ставний, і наряд його відповідав пишності коня <...> Тюрбан, насунутий низько на лоб, блиск чорних очей з-під густих брів, довга борода, що спускалася з-під горбатого носа, - все це надавало йому похмурий і грізний вигляд» («Der Reiter sah stattlich aus und sein Anzug entsprach der Pracht seines Rosses; <...> Er hatte den Turban tief ins Gesicht gedrьckt; dies und die schwarzen Augen, die unter buschigen Brauen hervorblitzten, der lange Bart, der unter der gebogenen Nase herabhing, gaben ihm ein wildes, ktьnes Aussehen») (Гауф, 1989: 13-14).

Другий цикл казок «Олександрійський шейх і його невільники», який був опублікований у 1827 році, швидше за все, був написаний у Парижі, навесні-влітку 1826 року, під час поїздки В. Гауфа по Європі, яка була здійснена для розширення кругозору. Г. Гофман вказує на те, що деякими мотивами другого альманаху письменник міг бути зобов'язаний тривалим спілкуванням зі швабським східознавцем Юліусом Молем, що жив у той час у Парижі. У цьому ж році письменником були створені новела «Жебрачка з моста мистецтв» і друга частина «Спогадів Сатани», а також знаменита «Викривальна проповідь проти Клаурена» (Horn, 2004: 57).

Під час подорожі молодого автора на світ з'явилися і чотири казки: «Карлик Ніс», «Абнер, єврей, який нічого не бачив», «Молодий англієць» і «Історія Альмансор». Їх не вистачало, щоб видати альманах, і тому, крім власних творів, В. Гауф включив у нову збірку чотири казки інших авторів: «Бідний Стефан» («Der arme Stephan») Густава Адольфа Шеля, «Сушена голова» («Der gebackene Kopf») Джеймса Юстиніана Моріра, «Підземне святкування» («Das Fest der Unterirdischen») та «Білосніжка і Краснозорька» («SchneeweiЯchen und Rosenrot») Вільгельма Грімма (Schьtz, 2005).

Сторінки альманаху буквально всіяні екзотичними деталями: перед поглядом читача низкою проходять «багато одягнені невільники («reichgekleidete Sklaven»), «нарядні невільниці» («geputzte Sklavinen»), ефенді та рейс-ефенді, паші й капудан-паші, султани та їхні візири, «дервіш» - «свята людина, віщун і звіздар» («Der Derwisch... ein heiliger Mann und erfahren in Prophezeiungen») і, зрозуміло, головний герой збірки, олександрійський шейх Алі-Бану (Гауф, 1988: 84, 103-104).

Характерний опис печалі шейха серед розкішної обстановки палацу, це основний лейтмотив обрамлення: «Дванадцять багато одягнених невільників, стоячи в безпечній відстані, ловили його погляд - у одного був для нього напоготові бетель, інший тримав парасольку, третій - золотий посуд зі смачним шербетом, четвертий віялом із павиного пір'я відганяв мух від свого пана, співаки з лютнями і флейтами чекали, коли він побажає потішити свій слух музикою; а самий учений з невільників приготував сувої, щоб розважити його читанням» («In ehrerbietiger Entfernung harrten dann zwцlf reichgekleidete Sklaven seines Winkes; der eine trug seinen Betel, der andere hielt seinen Sonnenschirm, ein dritter hatte Gefasse von gediegenem Golde, mit kцstlichem Sorbet angefьllt, ein vierter trug einen Wedel von Pfauenfeder, um die Fliegen aus der Nдhe des Herrn zu verscheuchen, andere waren Sдnger und trugen Lauten und Blasinstrumente, um ihn zu ergotzen mit Musik, wenn er verlangte, und der gelehrteste von alien trug mehrere Rollen, um ihm vorzulesen»). Східні декорації знову змушують згадати прекрасний фольклорний пам'ятник - «Тисячу і одну ніч» (Гауф, 1988: 84).

Портрет імператора також ніби взятий зі східної казки: «Дивною людиною був Олександрійський шейх Алі-Бану. Коли вранці він йшов по вулицях Олександрії в дорогому кашеміровому тюрбані, у святковому одязі та багатому поясі вартістю в п'ятдесят верблюдів; коли він виступав повільно і важливо, насупивши чоло, насупивши брови, потупивши очі і, кожні п'ять кроків, задумливо погладжуючи свою довгу чорну бороду; коли він прямував так у мечеть, щоб, як того вимагав його сан, тлумачити правовірним Коран, - тоді зустрічні зупинялися, дивилися йому вслід і говорили один одному: «Адже який гарний, ставний чоловік» (Корогльї, 2000: 83). («Der Scheik von Alessandria, AH Banu, war ein sonderbarer Mann; wenn er morgens durch die Strassen der Stadt ging, angetan mit einem Turban, aus den kцstlichsten Cachemirs gewunden, mit dem Festkleide und dem reichen Gьrtel, der fьnfzig Kamele wert war, wenn er einherging, langsamen, gravitatischen Schrittes, seine Stirne in finstere Falten gelegt, seine Augenbrauen zusammengezogen, die Augen nider geschlagen und alle fьnf Schritte gedankenvoll seinen langen, schwarzen Bart streichend; wenn er so hinging nach der Moschee, um, wie seine Wьrde forderte, den Glaubigen Vorlesungen ьber den Koran zu halten, da blieben die Leute auf der Strasse stehen, schauten ihm nach und sprachen zueinander: «Es ist doch ein schцner, stattlicher Mann») (Hauff, 1890: 101).