Світлана Алексієвич. Час second-hand (кінець червоної людини): людина в епоху зламу суспільно-політичної системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світлана Алексієвич. Час second-hand (кінець червоної людини): людина в епоху зламу суспільно-політичної системи

Ольга Почтар

студентка II курсу

другого (магістерського) рівня вищої освіти

факультету філології та журналістики

Науковий керівник

доктор філологічних наук, професор

Клочек Г.Д.

Анотація

письменниця алексієвич книжка голос

У статті розглянуто творчість білоруської письменниці Світлани Алексієвич, жанр «література факту». На основі аналізу праць дослідників творчості письменниці та періоду СРСР визначено основні змістові концепти її «книжки голосів» «Час second-hand (кінець червоної людини». Охарактеризовано такий жанровий вид літератури non-fiction як «диктофонна література».

Ключові слова: Світлана Алексієвич, епоха СРСР, література non-fiction, історія голосів, документально-художня література.

Книжка Світлани Алексієвич «Час second-hand (кінець червоної людини», яка разом з іншими творами письменниці відзначена Нобілевською премією, з формулюванням «за багатоголосу творчість - пам'ятник стражданню і мужності у наш час» є видатним твором художньо-документальної літератури. Література факту вимагає від автора не лише бути в темі, а бути свідком подій, описувати реальність достовірно. Література факту - це записані людські голоси, вибрані серед мільйонів: у кожного своя правда, кожен хоче бути почутим.

Метою статті є аналіз творчості Світлани Алексієвич в контексті «літератури факту» як жанру нової журналістики, що працює з «голосами» очевидців.

Актуальність забезпечується дослідженням твору Світлани Алексієвич «Час секонд-хенд» у контексті епохи СРСР з використанням методу «повільного прочитання», який дає можливість відкрити в творі нові грані його змістовності.

Важливі питання, що виникають під час дослідження літератури такого плану:

Де закінчується журналістика і починається література?

Література факту: фікція чи правдивість?

Робота письменника: репортаж чи художньо оброблений факт?

Для початку з'ясуємо походження літератури факту. Документальний напрямок зацікавлює митців наприкінці XX - початку XXI століття. Синонімами до цього поняття є також «документалістика», «фактографія», «диктофонна література».

Літературознавці документальну літературу розглядають як окремий різновид художньої прози, що дає можливість зафіксувати певну подію та обробити за допомогою художнього інструментарію. Найточніше визначення знаходимо у «Літературному енциклопедичному словнику»: «Документальна література - це різновид художньої прози, яка досліджує історичні події та явища суспільного життя шляхом аналізу документальних матеріалів, відтворених цілком, частково або у висловлюванні. Зводячи до мінімуму творчий вимисел, Д. л. своєрідно використовує художній синтез, відбираючи реальні факти, які самі по собі мають значні соціально-типові властивості» [5, c. 98]

Особлива увага приділяється літературі факту у пост-колоніальний період: відкриття нових сторінок історії зумовлює пожвавлення письменницької уваги до життєвого матеріалу та неперевірених історичних фактів. Процес «розвінчування історії» поставив під сумнів ідеологічні догми суспільства, змінив мислення людей, дозволив поглянути на правду з іншого боку. Але художня література відрізняється поетичною функцією. Так, у єдності форми і змісту сухі факти перетворюються на епізоди болю, завдяки яким до читачів доноситься правда.

Отже, література non-fiction - це різновид літератури, яка перебуває на межі художності і документальності. Основними жанрами non-fiction є щоденник, автобіографія, біографія, мемуари, сповідь, листи тощо. З одного боку, література non-fiction претендує на визнання в її текстах суб'єктивної правди автора про нього самого; з другого ж, лише читач може або, демонструючи цілковиту довіру авторові, назвати цей текст документальним, або ж визнати наявність у творі поетичності й естетичності та перехилити чашу ваг у бік художності [2, c. 30]

Серед українських авторів представниками «літератури факту» є Майк Йогансен «Подорожі філософа під кепом», «Кухня кадрів Дніпропетровськ» Максима Беспалова та «Станіславський феномен» Олега Криштопи, Богдан Логвиненко «Перехожі. Південно-Східна Азія», Наталія Гуменюк «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції».

Яке ж місце «диктофонної літератури» серед інших жанрів? Як сплав документалістики та журналістського репортажу, ця література з'являється на виклики часу - революції, повстання, державні перевороти - слова очевидців, записані авторами, нагромаджуються як історичний матеріал.

Вперше літературу факту як монтаж «живих голосів» визнали завдяки таланту білоруської письменниці Світлани Алексієвич, лауреата Нобелівської премії 2015 року. Критики визначають цей факт як свідчення того, що твори, написані в жанрі «non-fiction», фактично визнані як явище високої художньої літератури.

Усі свої шедеври («У війни не жіноче обличчя», «Чорнобильська молитва», «Час секонд хенд» та ін.) Світлана Алексієвич скомпонувала з розповідей різних людей - ідеться про так звану диктофонну літературу, «літературу факту», non-fiction.

Особливий вклад білоруської російськомовної авторки - її «романи-голоси». Світлана Алексієвич - журналістка, працює в жанрі документальної прози. Її кар'єра розпочалася в районній газеті, після вступила на факультет журналістики Білоруського державного університету. Працювала у «Сільській газеті», журналі «Німан».

Кожна з її книг пройшла нелегкий шлях до публікації. У 1970-х до виходу готується збірка монологів емігрантів «Я поїхав із села». Проте видання так і залишилося неопублікованим через заборону з боку цензури.

У 1983 році вийшла книга «У війни не жіноче обличчя»: авторка особисто збирала епізоди завдяки опитуванню учасниць Великої Вітчизняної війни. Особливість цієї роботи у можливості погляду на війну з боку жінки (а ці спогади багато в чому відрізнялися від свідчень чоловіків).

Книга «Час second-hand (кінець червоної людини)» (2013; видання українською мовою - 2014) - це роздуми про явище homo soveticus, людський тип, що виникає внаслідок спроб радянської системи переробити психологію громадянина. Це остання книжка з циклу «Червона людина. Голоси утопії», над яким авторка працює більше тридцяти років. [3]

Скандальність твору лише привертає увагу до нього. Лише важливі та об'ємні праці, що не підпадають під ідеологію країни, можуть стати забороненими. В одному з інтерв'ю письменницю запитали, чи сприймають у Росії її твори, адже у Франції, Німеччині, Італії, США та інших країнах її книжки відомі вельми добре, на що Світлана Алексієвич відповіла: «Кому й коли потрібна правда? - Я можу скласти думку лише із зустрічей, вони в мене були в деяких книжкових магазинах і на ярмарку Non-fiction у Москві. Завжди знайдеться десь 200 прихильників не твого покоління, людей, які не відмовилися від своїх ідеалів. Ще можу навести приклади з Яндекса та Ґуґла, де люди сперечаються, говорять про те, які є «за» і «проти». Адже декому потрібна Велика Росія й не потрібна ця жахлива правда. Мене тішить, що чимало молодих людей хочуть зрозуміти, як було насправді».

Її особливість полягає у тому, що авторка заявляє: «Homo soveticus- це я»[1, с. 17].Як і в інших книгах, голос автора тут присутній лише у передмові до твору «Записки співучастниці»: «За сімдесят з гаком років у лабораторії марксизму-ленінизму створили окремий людський тип - «homo soveticus». Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його «совком». Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч, прожила чимало років. Вона - це я. Це мої знайомі, друзі, батьки» [1, с.18.] У книзі немає моралізаторства, авторка намагалася чесно вислухати всіх учасників соціалістичної драми, адже сама брала в ній участь.

«Час second-hand» - це колекція голосів за два десятиріччя, досить умовно розподілених на дві частини: 1991-2001 та 2002-2012. Про свої книжки Світлана Алексієвич зізнається, що деякі монологи мандрують із книги до книги. Це книга про «homo soveticus» на стадії зламу суспільно-політичного ладу; це книга про людей, що стомилися спочатку від страху, а згодом від боротьби за свободу; це книга про наших батьків, дідусів та бабусь. Кожен чув історії від своїх рідних: у когось вони наповнені теплими спогадами про низькі ціни і «всі були однакові, бідність не була чимось поганим», а у когось це - спогади про ГУЛАГ та заслання, про доноси від найрідніших та страх бути підслуханим.

У книзі Світлани Алексієвич ми читаємо про одну, спільну для мільйонів історію, проте в життя людей вона внесла різні правки. Кожен з героїв «Часу second-hand» постає жертвою, не розуміє, за що варто каятися, адже всі вважали, що живуть правильно. Під час прочитання ми ніби ставимо касету у магнітофон: ось історія Василя Петровича, 87-річного пенсіонера, члена Комуністичної партії з 1922 року: «Великий час! Ніхто для себе не жив. Уже ніколи ми не житимемо в такій великій і сильній країні. Я плакав, коли Радянський союз розвалився. Переміг обиватель. Воша. Черв'як» [1, с. 172].

У письменниці, що працює з «людськими голосами», ми читаємо про страшні перетворення свідомості у прорадянських людей. У розділі «Про красу диктатури і таємниці метелика в цементі» Олена Юріївна розповідає: «Радянською я народилася. Наша бабуся не вірила в Бога, зате вірила в комунізм» [1, с. 52].Фактично, у людей були зруйновані моральні принципи, адже диктатура ставить свої рамки: ось це - добре, а ось це - погане, інакодумців чекали лише заслання та смерть. Ідентичність як така у радянської людина була відсутня.

У розділі «Про братів, сестер, катів і жертв... та електрорат» Марина Ісайчик говорить про те, як люди знову повернулися до Бога за відсутності іншої надії: «А колись у школі вчили, що Ленін - Бог, і Карл Маркс - Бог. Зерно в храми засипали», - говорить жінка. Під час війни влада згадала про церковні догми та закликала людей молитися за солдатів: «Сталін церкви відкрив. », «Брати і сестри. друзі мої. »[1, с. 61]. А до того ці ж люди були ворогами народу, «кулаками», яких безпощадно знищували.

Однією з найстрашніших сторінок радянської історії стала війна. І якщо у 40-х роках люди воювали за Батьківщину, то війна з фінами досі для більшості незрозуміла: «Тато був на фінській війні, за що воювали так і не зрозумів, але треба було йти, і він пішов»[1, с. 52]. Зламана психіка, понівечені долі, зниклі безвісти, а найгірше - що «свої» були жорстокіші за ворогів. Олена Юріївна згадує: «Провоював наш тато всього пів року і потрапив у полон. Фіни їм протягували руки, рятували» [1, с. 53]. Коли закінчилася фінська кампанія, відбувся обмін полоненими. Фінів зустрічали з обіймами та привітаннями, радянських солдат оголосили ворогами народу. «Почалися допити: як ти потрапив у полон? Ти - зрадник, ти свою шкіру рятував, а не Батьківщину» [1, с. 54] І люди теж вважали себе винними, так їх навчили.

Радянська ідеологія змушували ставити думку більшості понад власне «Я». Люди поверталися з таборів зламаними морально та фізично, «.аж за десять років заговорив, а до того - ні» [1, с. 55]. Рідко кому вдавалося зберегти внутрішню силу, знову навчитися радіти життю. Звісно, про це не говорили, подібні історії замовчуються, адже соромно зізнатися про утиски, особливо коли люди навколо обговорюють кожен твій крок. Світлана Алексієвич говорить, що людина з радянськими ідеалами суспільства не знає таких слів як «свобода» і «рівність».

Що для них була свобода? - можливість купити машину, читати книги, які хочеш, сміливо сварити владу: «Горбачовські роки... Свобода й купони. Талони... купони... На все: від хліба до крупи та шкарпеток. Стояли в черзі по п'ять-шість годин... Але стоїш із книжкою, яку раніше ти не могла придбати, і знаєш, що увечері покажуть фільм, який раніше був заборонений, десять років пролежав на полиці. Кайф!» [1, с.161].

Молодь, захоплена самою ідеєю вседозволеності, вибирала лідерів не розумом, а серцем. Анна Іллівна згадує: «Віра була щира, наївна віра. Повірили, що ось уже. уже стоять автобуси, які повезуть нас у демократію. Будемо жити в красивих будинках, а не в сірих «хрущівках», побудуємо автобани. станемо всі добрими». Раціональних доводів ніхто не шукав, було лише п'янке слово - «свобода» [1, с. 69]. Ніхто не казав, що з нею робити, для людей, які щойно звільнилися від диктатури, свобода була як промінь світла після довгих років у підземеллі - щастя, ейфорія, і ти не думаєш про те, що тобі треба зробити, ти вже щасливий.

Підсумовуючи висловлені роздуми, зазначимо, що людські голоси, котрі зазвучали на сторінках книг Світлани Алексієвич, зачаровують, тривожать, дивують та змушують знову і знову дослухатись до них, дають читачеві можливість живого відчуття того, що відійшло у минуле, що стало історією. Роздуми ж автора, які знаходимо і у самих її книгах, і на сторінках періодики в інтерв'ю дають можливість читачеві осягнути глибину творчих пошуків письменниці, проникнути у процес творення історії нашої доби, яка неминуче відходить у минуле. Жанр голосів став для Світлани Алексієвич найприйнятнішим для відображення події через душу людини, він є надзвичайно живим і гнучким, дає можливість повноцінно зазвучати слову-спогаду, слову-пам'яті.

Історія після розпаду СРСР набирає обертів, і нам час подорослішати. Йти далі, зазирнути у глибини нашої історії, переосмислити ідеологічні догми, врешті-решт, послухати історії очевидців. Не тільки тих, хто згадує ковбасу за 20 копійок, а й тих, хто знає що таке холодні фінські ночі, убивства, страх наговорити зайвого, недовіра до близьких, сусідів.

Час секонд-хенд - це і досі наш час, це пережитки минулого, які не дозволяють рухатися вперед. Мислити не а критеріями ідеалів, а щастя та взаєморозуміння; не вішати на людей ярлики за походженням їхніх рідних, а оцінювати за діями.

Світлана Алексієвич говорить, що для кращого майбутнього треба чекати на нове покоління. Покоління тих, хто був на Майдані, хто дає відсіч стереотипам та упередженням, адже їхні батьки - все ще «червоні люди».

Бібліографія

1. Алексієвич С. Час SECOND-HEND (кінець червоної людини) / С. Алексієвич; пер. з рос. Л. Лисенко. - 2-е вид. - К.: Дух і Літера, 2015. - 456 с.

2. Варикаша М.М. Література non-fiction: поміж фактом і фікцією / М.М. Варикаша. // Актуальні проблеми слов'янської філології. - 2010. - № 23. - С. 28-37.

3. Ігнатів Н.Є. Творчість Світлани Алексієвич як відображення духовного досвіду письменниці / Надія Євгенівна Ігнатів. // Актуальні проблеми філології та перекладознавства. - С. 37-41.

4. Ігнатів Н.Є. Жанрові пошуки художньої документалістики 1970-90-х рр.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філ. наук: спец. 10.01.06 «теорія літератури» / Ігнатів Надія Євгенівна - Дніпро, 1998. - 177 с.

5. Литературный энциклопедический словарь / [общ. ред. В.М. Кожевникова, П.А. Николаева]. - М.: Сов. энциклопедия, 1987. - 750 с.

Размещено на Allbest.ru