Матеріали фонду Станіслава Никифоровича Братченка у науковому архіві інституту археології НАН України як джерело до біографії вченого та епохи

Размещено на http://www.allbest.ru

Матеріали фонду Станіслава Никифоровича Братченка у науковому архіві інституту археології НАН України як джерело до біографії вченого та епохи

Олександр Колибенко

Переяслав-Хмельницький



Дана стаття є спробою уведення до наукового обігу окремих фактів з наукової та особистої біографії видатного ученого, археолога С.Н. Братченка, які містяться у розрізненому вигляді серед паперів його фонду. Вони дозволяють вияснити ті моменти, що справили значний вплив на формування його особистості, наукових інтересів та громадянської позиції, сприяли ранній та чітко визначеній національній самоідентифікації С.Н. Братченка як українського дослідника, патріота свого народу, мови та культури. Серед цих паперів є також цікаві з точки зору вивчення дозвілля археологів 70-х рр. ХХ ст. матеріали, пов'язані з різноманітними традиціями та звичаями археологів-польовиків. У процесі роботи Другої Сіверсько-Донецької археологічної експедиції сформувалась «школа Братченка». Формування подібної школи - це не лише суто науковий процес, а й формування колективу однодумців, людей, які давно знають один одного, а також поява власного, притаманного лише цій експедиції, фольклору, традицій, розваг, свят, звичаїв і ритуалів. У якості додатку до статті наведено зразок експедиційного фольклору Сіверсько-Донецької археологічної експедиції, керівником якої був С.Н. Братченко.

Ключові слова: С.Н. Братченко, археолог, польова археологія, кургани, Сіверсько-Донецька експедиція, експедиційний фольклор.

братченко дозвілля археолог фольклор



Колыбенко А.В. Материалы фонда Станислава Никифоровича Братченко в научном архиве Института археологии НАН Украины как источник биографии ученого и эпохи.

Данная статья является попыткой ввода в научный оборот отдельных фактов из научной и личной биографии выдающегося ученого, археолога С.Н. Братченко, которые находятся в разрозненном виде среди бумаг его фонда. Они дают возможность выяснить те моменты, которые оказали значительное влияние на формирование его личности, научных интересов и гражданской позиции, содействовали ранней и четко определенной национальной самоидентефикации С.Н. Братченко как украинского исследователя, патриота своего народа, языка и культуры. Среди этих бумаг есть также интересные с точки зрения изучения свободного времяпровождения археологов 70-х гг. ХХ в. материалы, связанные с различными традициями и обычаями археологов-полевиков. В процессе работы Второй Северско-Донецкой археологической экспедиции сформировалась «школа Братченко». Формирование подобной школы - это не только научный процесс, но и формирование коллектива единомышленников, людей, давно знающих друг друга, а также появление собственного, присущего только данной экспедиции, фольклора, традиций, развлечений, праздников, обычаев и ритуалов. В качестве приложения к статье приведен образец экспедиционного фольклора Северско- Донецкой археологической экспедиции, начальником которой был С.Н. Братченко.

Ключевые слова: С.Н. Братченко, археолог, полевая археология, курганы, Северско-Донецкая экспедиция, экспедиционный фольклор.



Kolybenko A. Materials Fund Stanislaus Bratchenko scientific archive of the Institute of Archaeology of NAS of Ukraine as a source of the biography of the scientist and the era.

This article - an attempt to put into scientific circulation of certain facts from the scientific and personal biography of the famous scholar and archaeologist S. Bratchenko. They are in the form of a fragmented among the materials of his archive. They provide an opportunity to clarify the points that had a significant influence on the formation of his personality, academic interests and citizenship, helped S. Bratchenko early and clearly defined as a national Ukrainian scholar, a patriot of his people, language and culture. Among these papers there are also interesting from the point of view of studying leisure centers archaeologists 70s. materials related to different traditions and customs of field archaeologists. In operation, the Seversky Donets archaeological expedition formed «school Bratchenko». Formation of such a school - it is not just a scientific process, but also the formation of the collective of like-minded people who know each other for a long time, and the appearance of its own, unique to this expedition, folklore, traditions, entertainment, festivals, customs and rituals. The article is a sample of folklore Seversky Donets archaeological expedition. Head of the expedition was S. Bratchenko.

Keywords: S. Bratchenko, archaeologist, field archeology, burial mounds, Siversky Donets expedition, expeditionary folklore.



Основна частина

Серед особових фондів наукового архіву Інституту археології НАН України зберігається фонд видатного вітчизняного археолога Станіслава Никифоровича Братченка (1936-2011) [7].

Станіслав Никифорович Братченко (див. фото) народився 3 вересня 1936 р. у селищі Красний Луч Ворошиловградської обл. (нині м. Красний Луч Луганської обл.). У 1955 р. вступив на навчання на історичний факультет Ростовського педагогічного інституту. У 1957 р. перевівся до Ленінградського університету, який закінчив у 1959 р. Після закінчення університету деякий час працював у Новочеркаському музеї історії донського козацтва, а з 1960-го по 1964 р. - науковим співробітником та завідувачем археологічного заповідника «Танаїс», що входив до складу Ростовського обласного краєзнавчого музею.

У 1964-1967 рр. С.Н. Братченко навчався в аспірантурі Інституту археології АН УРСР у Києві, після закінчення якої успішно захистив кандидатську дисертацію. З 1967 р. він був зарахований як молодший науковий співробітник до штату ІА АН УРСР і все подальше життя присвятив організації роботи новобудовних археологічних експедицій. У 1965-1966, 1968 та 1970 рр. С.Н. Братченко проводив дослідження Лівенцівського поселення, могильника та фортеці у Ростовській обл.

70-ті роки ХХ ст. стали часом масового прокладання меліоративних та зрошувальних систем у степовій частині України. При цьому під знесення мала потрапити величезна кількість курганів різних епох. Особливо багато їх мусило бути зруйнованими на території Луганської та Донецької обл. Саме польовими дослідженнями цих курганів Луганщини й Донецького Приазов'я у 70-х рр. займався С.Н. Братченко [5; 6]. Сезон за сезоном польових археологічних досліджень у складі керованих ним експедицій поступово склався кістяк археологів-польовиків, які сформували «школу Братченка». До цієї школи слід віднести таких дослідників як Я.П. Гершкович, Т.Ю. Гошко, О.Р. Дубовська, В.К. Кульбака, І.О. Післарій, В.Г. Самойленко, С.М. Санжаров, О.М. Смирнов, А.М. Усачук [5; 9].

З 1980 р. С.Н. Братченко працював на посаді старшого наукового співробітника ІА АН УРСР. У 1983, 1986 та 1987 рр. він проводив новобудовні дослідження курганів на Черкащині, у 1989 р. - на Одещині. З початку 1990-х рр. здійснював наукове консультування Центрально-Донецької експедиції ІА НАН України (керівник - Ю.М. Бровендер) та експедиції науково-дослідної лабораторії Східноукраїнського національного університету (керівник - С.М. Санжаров). Протягом 1998-2003 рр. саме у складі останньої експедиції С.Н. Братченко проводив археологічні дослідження курганів та поселень на Лівобережжі Сіверського Дінця аж до виходу на заслужений відпочинок.

Два останні десятиріччя свого життя С.Н. Братченко присвятив публікації матеріалів власних розкопок. Специфіка новобудовних експедицій, які починали свої польові роботи рано навесні й закінчували пізньої осені, стала причиною того, що значна частина матеріалів розкопок С.Н. Братченка на Луганщині довгий час залишалась неопублікованою, зберігаючись тільки у наукових звітах та коротких публікаціях. Саме тому дослідник, незважаючи на проблеми із зором в останнє десятиріччя свого життя, наполегливо готував до друку і зміг видати матеріали з розкопок 1970-х рр. на Луганщині та Донеччині. Значною мірою це вдалося зробити завдяки заснуванню і реєстрації офіційного серійного видання наукового центру «Спадщина» при Східноукраїнському національному університеті під назвою «Матеріали та дослідження з археології Східної України». Це видання було мрією С.Н. Братченка, яку втілили у життя його учні [8]. У випуску названого видання за 2006 рік було опубліковано монографію С.Н. Братченка про результати дослідження унікальної пам'ятки - Лівенцівської фортеці епохи бронзи [2]. Спеціальну монографію «Левенцовская крепость. Памятник культуры бронзового века», присвячену цій непересічній пам'ятці, він підготував у останні роки життя, вона вийшла друком у 2012 р., уже після смерті дослідника [3]. Загалом, науковий доробок С.Н. Братченка складає 75 статей, 3 індивідуальні та 1 колективну монографію [1-4]. Помер Станіслав Никифорович Братченко 21 лютого 2011 р. і похований у м. Києві.

Матеріали фонду С.Н. Братченка у даний час ще опрацьовуються, робота з ними є досить складною, більшість паперів не мають нумерації сторінок. Значна частина матеріалів написана ним у кінці 1990-х - на початку 2000-х рр. Оскільки С.Н. Братченко мав проблеми зі здоров'ям, у тому числі із зором, багато сторінок написано не досить розбірливо, що додатково ускладнює їх опрацювання. Серед паперів цих років значне місце займають чорновики його полемічних статей, очевидно, неопублікованих, присвячених різним актуальним питанням україно-російських відносин, проблемам декомунізації українського суспільства, репресіям 30-50-х рр. ХХ ст., Голодомору.

Авторська манера викладу С.Н. Братченка характеризується частими екскурсами в минуле, спогадами дитинства, періоду навчання та роботи в експедиціях. Завдяки цьому його папери містять окремі історичні факти, які практично неможливо знайти в інших джерелах, свідками яких був або сам С.Н. Братченко, або його знайомі, друзі чи колеги. У цьому й полягає інформаційна цінність його матеріалів. Також він часто проводив різноманітні паралелі між подіями чи фактами віддалених від нашого часу епох з новітньою (радянською чи пострадянською) добою.

Особливістю літературного стилю С.Н. Братченка є також іронічний погляд на події радянського періоду історії, значна частка сарказму при описі певних ситуацій, які відбувалися з ним чи його знайомими, коли ними «цікавилися» відповідні органи. У наведених у статті фрагментах збережено як авторський стиль С.Н. Братченка, так і характерні для нього діалектизми та відхилення від літературної норми, пунктуацію та скорочення.

Розглядаючи дану публікацію як одну з перших спроб осмислення особистості С.Н. Братченка як людини й ученого, зазначимо, що, на нашу думку, окремі, уривчасті факти з його біографії, які містяться серед паперів його фонду, дозволяють скласти більш чітке уявлення про нього, а також про ту добу в історії України, у яку він жив та працював. Так, наприклад, розповідаючи про кобзарів, С.Н. Братченко пише: «Не поталанило і кобзарям, що співали цю думу (про втечу трьох братів з Азова - О.К.). З кобзарського з 'їзду у тодішній столиці Харкові їх усіх вивезли далеко за місто потягом та повикидали сліпих під укіс та в яри. Уціліли одиниці. Одного такого з поводирем я здибав в Донбасі в м. Красний Луч (колишній Криндачівці), у післявоєнний час... » [7, спр. 166].

Характеризуючи процес українізації у 1920-х рр. та його перебіг на території Кубані й Приазов'я, С.Н. Братченко вказував, що «кінець братерству усередині нашого народу було покладено забороною розповсюдження української книжки з України на Кубані. Місцеві друкарні припинили друкування українською, а я бачив навіть станичні чи хутірські видання початку століття українською (наприклад, твори та етнографічні замальовки Олександра Півня). Стоси їх зберігалися в бібліотеці Академії наук у Санкт- Петербурзі, що біля істфаку університету. Я їх читав» [7, спр. 166].

Про своє «знайомство» з відповідними органами ще у 1953 р. під час замальовування залишків генуезької фортеці С.Н. Братченко розповідає так: «Тут (у Єйську - О.К.) військове училище та летовище - аеродром, де вчився літати юнак, згодом мій колега, відкривач скіфського поховання з пектораллю та поет Борис Мозолевський (якби не ця знахідка до його титула органи та члени додали б і «зек»). Тоді, у 1957 р., обстежуючи тут Глафірівську косу (а не Тузлівську) та Українське укріплення в бур'яну, я не знав про це (але мені пощастило: контррозвідка мене не помітила і не заарештувала, як це було в Азові у 1953 р., коли я зарисовував руїни з ракушечника генуезької фортеці)» [7, спр. 166].

Спогади про період Другої Світової війни поєднуються у С.Н. Братченка зі спогадами про голод 1946-1947 рр.: «Все таки 300-600 г посоленого хліба на день, хоча й без олії чи масла, та плюс корінці та трава (її зараз не вистачає нашим учням по соц. експерименту північно-корейцям) врятовували народ-переможець у війні з фашистами, хоча за час їх окупації голоду чомусь не було. Вже відступаючи, зокрема, вони погребували навіть нашою коровою, годувальницею ніжної полової масті Зоєю. Для чогось німці, відступаючи, потягли нас, жінок, дідів та дітей, у евакуацію, щоправда на нашому транспорті, візках-тачках (ми одягли на Зою ярмо, впрягли і цоб-цобе, паняй). У дорогу видали по 10 паляниць-цеглинок з проса» [7, спр. 166].

Період роботи у Ростовському обласному музеї (після закінчення Ленінградського університету) був для С.Н. Братченка не надто довгим, однак й від нього залишились окремі спогади: «Запам 'ятався мені такий випадок. Викликав мене директор Рост. музею К.О. Величко, показав листа з адресою «Москва, Кремль, Ник. Серг. Хрущеву». До нього резолюція ЦК КПСС та обкому партії «Немедленно проверить». У листі йшлося про таємницю, з якою на останок життя вирішив поділитися дідусь. Йшлося про величезний скарб, розкопавши який можна «построить другий Ростов». Попри моє небажання (як археолог я знав таких безглуздих інформацій безліч)» [7, спр. 166].

Чергове «спілкування» з органами держбезпеки, яке С.Н. Братченко та його товариш Володимир (на жаль, прізвище записано нерозбірливо) мали ще під час навчання у Ростовському педінституті, він іронічно описує так:

«Не построить солнце Кампанеллы

Как не сдвинуть землю рычагом».

Ця інформація ошелешила дрімаючих працівників КГБ. ... вирішив, що молодий студент проводить таємно експерименти в цьому плані. «Откуда Вы знаете, что не сдвинуть» допитували вони Володю, якого я познайомив з забороненим тут та на Кубані Кобзарем. Шили справу про таємну антипартійну організацію, вигнали з університету та ув'язнили студента.

У справу втрутилася мати-селянка, вилаяла «хохляцькою» мовою дядьків «як вам не соромно, отакі дурниці вигадувати та ганьбити сина». Та цього було мало. Справа дійшла до ЦК КПСС, вірніше до колишнього зав.відділом науки партії молодого Юрія Жданова. Останнього було скинуто з посади у Кремлі за захист біолога Вавилова, а потім перекинуто у Ростов в обком партії. У нього вистачило розуму (хімік та філософ) й мужності захистити хлопця і назвати чекистів бузувірами. Тоді він захистив, мене звинувачували у «буржуазному мисленні» в археології та також «буржуазному українському націоналізмові». Привід для цього питання викладачці історії України Безпалій про відношення Т.Г. Шевченка до Переяславської Ради та гетьмана Хмельницького та чому націоналізм буржуазний, адже щирі свідомі бабусі та взагалі жінки-селянки уперто розмовляли українською і здебільше не бачили буржуа (як клас він давно був уже ліквідований) та й не читали Грушевського. Чоловіків, як відомо, швидко русифікувала армія і вони балакали каліченою мовою по городському, з них кепкували жінки і їм було соромно. Втім більшовики вважали цю трансформацію прогресивним явищем, кроком в бік інтернаціоналізму, хоча жоден з них не перейшов на франц. мову, не став ногайцем, а якщо мерз у степу, на прикиданих снігом буряках, то ескімоси та інші народи Півночі не слали йому посилки з хутровим одягом.

При допитах у мене створилося враження, що ці затяті формені атеїсти насправді вірять у воскресіння душ і прагнуть захистити державу - адже комітет держ. безпеки цікавили ці підривні діячі. Раптом велика козацько-селянська армія Омеля Пугачева суне в Україну, здійснить мрію отамана про спільні дії, з'єднається з бандерівцями (укр. повст. армією) у Карпатах та сунути на пролетарську Москву (за переказами укр. козаків донських повстанців групою довів прикарпатський єврей).

Такий інтернаціоналізм голоти за Марксом - Леніним чомусь не до душі.

Захищаючись мені довелося навести, що про укр. (малорос.) походження Пугачова знала ще цариця Катерина ІІ і коли спійманого бунтівника везли до Москви, то суворо дотримувалися даної неї інструкції «жодного малоросіянина у варті, ібо злодей знает какие-то («петушченые», волшебно, чарівні, українські) слова і охорона відчиняє йому двері в'язниць. Крім того, малоросіяни «имеют вечное неудовольствие» режимом» [7, спр. 166].

У подальшому «контакти» С.Н. Братченка зі співробітниками держбезпеки також мали місце. Уже працюючи в Інституті археології АН УРСР він знову потрапив у поле їх зору: «Пізніше я дізнався, що і Степан Разін (Разя) і Пугачов (Пугач, дядько його був полковник на Запоріжжі) і Кіндрат Булавін (Кіндрат Булава, як доводив мій колега В. Ткаченко) українського походження. У 1971 р. я розповів про це студентам, хтось написав донос і у 1972 р. мене за це та інші «націоналістичні» (зокрема розстріл у Новочеркаську 1962 р.) злочини почали тягати у республіканський КГБ. Але привозили безкоштовно і Волгою (ну й накатався). Загрожували вигнання з Ін-ту археології, сватали у стукачі, - часи вже ліберальні» [7, спр. 166].

Незабутнє враження у С.Н. Братченка (тоді - студента-першокурсника) склалося від огляду архітектурних пам'яток станиці Старочеркаської: «Цікаво, що у загалом донському діалекті російської мови сучасної станиці Старочеркаської (так стало називатися місто, після заснування нової столиці - Новочеркаська) у середині ХХ ст. ще лишалися українізми, що дослідив у дисертації «Говори станиці Ст-Черк» В. Магін (приблизно 1957-1960 рр.).

У центрі міста зберігся собор при військовому майдані, будинок Жученка, Кондрата Булавина тощо (народився в ст. Трьохізбенці на Луганщині). Собор побудований у стилі українського бароко київським майстром. Ними ж створені портрети донських отаманів та старшини. Я відвідав ці місця 7-8 листопада студентом І курса Рост. ун-ту у 1954 р. і переночував тут у бур 'яні, щасливий від побаченого. Для мене, майбутнього археолога, це було перше знайомство зі старовиною, яку я, син селян та шахтарчуків, міг бачити в Донбасі» [7, спр. 166].

Безумовно, що тема Голодомору для С.Н. Братченка, який сповна пізнав на собі голод 1946-1947 рр., була надзвичайно важливою. До неї він неодноразово звертається у своїх записах: «Батьки та приїзжі на ринок родичі часто перешіптувалися (щоб діти чули) згадуючи голод та знайомих. Закарбувалися на все життя тихі розповіді про муки, опухлих, часто збожеволених людей (Петра, Стецька, Горбину, Притулу тощо, тьотю скажену Галю, що поїла дітей, про звезення померлих). Люди перетворювались на звірів, полювали один на одного, особливо небезпечно було дітям. Почув я і таке. Голодні, знесилені селяни проривалися крізь військову облогу в Ростов на Дону. Там їх заманювали у приміщення підприємливі діляги, обіцяючи нагодувати хлібом.

Про це я чув від своїх батьків та родичів, мешканців колишньої Таганрозької округи (село Корчине-Аннівське на р. Тузлов). У 1933 р. батько та два дядьки втікли з колгоспу на шахти Донбасу у Криндичівку (нині місто Красний Луч). Тут охоче брали на роботу селян без паспортів. Батько з дядьками побудували напівземлянку, потім батько забрав матір з дворічною сестричкою, а згодом бригадир колгоспу привіз навіть деякі речі і комод» [7, спр. 166].

Особливості торгівлі українською книгопродукцією у Ростові та Ленінграді у другій половині 50-60-х рр. ХХ ст. С.Н. Братченко описує з притаманною йому іронією: «Лише після смерті Великого тирана усіх часів матінки історії та усіх під час відлиги, за життя незабутнього Микити Сергійовича Хрущова у книгарні на центральній вулиці нашій людності області (Ростовської - О.К.) та студентам з України, що там навчалися, була виділена полічка довжиною 1,2 м з українськими книжками. Я трепетно брав їх у руки і боязко ставив на поличку, а чи не гачок чи щуролова це з приманкою для виявлення органом безпеки укр. бурж. націоналістів на чужині. Проте у букін. крамниці укр. книжки не приймали, а значить і не купували.

Між тим у Ленінграді у 1957-1960 рр., на розкладці біля Ратуші прямо на Невському я міг вільно купити усього за 30 коп «Украинский вопрос» - витяг з журналу «Украинская жизнь», що його редагував сам Семен Петлюра, або за 1 руб. Грушевського «Історія України-Руси» І том. Та видання Науков. Товариства ім. Шевченка, такі як «Коментар до Кобзаря Шевченка», «Україно-московська війна 1920 р.» (зібрання документів, одну сторінку з нього, що випала я і зараз зберігаю), т.т. діярій того самого Петлюри - на розкладку не потрапляли.

У цій темі мене вражала волаюча дискримінація нашого люду, національно забарвлена нерівність, несправедливість. Якщо тут, на Півночі, ці плоди цивілізації мало хто їв чи куштував і не цінував, то на голодному Півдні, де вони здебільше проростали, ці плоди аж як цінувалися: за «порчу продукта» при зберіганні з куштуванням чи ні каяли кілька років, виганяли з вузів босоніж, мордували в снігових чи піскових пустелях, сибірських джунглях ...» [7, спр. 166].

Спогади періоду Другої Світової війни також постійно випливають у паперах С.Н. Братченка: «Здибав тут і «Пальмове гілля» незабутнього Кримського (20-і роки), забитого чи розстріляного у Криму нащадками ЧЕКА при підході німців у 1941 р. Подібна доля спіткала і тих поодиноких уцілілих після репресій 30-х українофілів, інженерів та вчених, котрих не встигли евакуювати (як, приміром працівників Академії Наук відправляли в Уфу). Держава їх фінансувала, розглядала як державне майно, котре, аби воно не потрапило в руки наступаючого ворога, підлягало знищенню. Це майно - добро народу - у вигляді шкіл, гастрономів, лазнів, шахт, складів зі збіжжям, дитячих садків у моєму містечку на Луганщині гучно палало і вибухало.

Полишені без копієчки своєю армією, т.т. батьками та літніми дорослими синами (тобто зрадливо кинутими захистниками) люди містечка на думку класика марксизму- ленінізму . повинні були в знак протеста проти окупації голодувати на майданах чи виконувати дикунський східний обряд самураїв харакірі. Пам'ятаю, як старша за мене сестра принесла з пожарища відро чорнильниць та кілька пудів обгорілої пшениці - населення розбирало уціліле» [7, спр. 166];

«Великий табір полонених зібрав у Новошахтинську. Мати подалася шукати там батька, але його там не було. .

Замість харакірі чимало жінок, дідів, підлітків та колишніх солдатів прилаштовувались на працю, то при кухнях, то при будівлях поновлених, шахтах. Одержували пайок та зарплатню. Аби відпрацьовувати на хліб насущний мати віддала мене без черги у дитячий німецький садок (зрозуміло, там опікуни були наші).

Німці турбувалися за нас. Не допустили голодомору, не забрали у нас корову, хату, не обклали непосильними податками. Лише одну кволу курку при вступі в місто поцупили, інші розлетілися. Потім такого мародерства не допускали, боролися з крадіями, відновили в центрі лазню, почали споруджувати біля нас місток через балку, яка розчленовувала місто на дві частини. На жаль не закінчили будівництво, бо довелося відступати. Лише через 30 років будівництво закінчили вже наші» [7, спр. 166].

Окремі цікаві факти з історії Інституту археології АН УРСР також зустрічаються у матеріалах С.Н. Братченка: «На жаль наша бідна Академія Наук не має коштів на видання цього та інших рукописів з «матінки історії археології» як назвав її наш поводир худож. і поет Т. Шевченко. До речі цей вислів Кобзаря разом з портретом мій старший колега фахівець з кам. віку І.Г. Шовкопляс виставив на початку експозиції та 70-х років Археологічного музею на тодішній вул. Леніна (де при вході каменюки). Прискіпливе, а втім національно-кастроване, краще сказати оскіплене ... чиновництво Академії помітило у цьому прояви, ну звісно, українського та ще й буржуазного націоналізму і зняло вислів разом з «остогидлим» вже Тарасом, та ще у не модній сорочці» [7, спр. 166].

Різноманітні цікаві епізоди, що мали місце в численних експедиціях С.Н. Братченка, часто згадуються ним у паперах. Наприклад, випадок, який мав місце під час аерофотозйомки Лівенцівської фортеці доби бронзи: «... дозвіл на проведення аерофотозйомки розкопаної ділянки фортеці я чекав більше року саме від КГБ та штабу Північно-Кавказького військового округу! Найнявши за 25 рублів вертоліт у кол. ст. Нижньогниловській (нині Р на Дону) - на узвишші, на березі Дону та Мертвого Дінця біля стрілки я угледів розконвойовані змієподібні у плані (що асоціювалося з такими за формою змійовими валами Середньої Наддніпрянщини), а отже людські колони зі скляними банками у руці. Паралельно частина людей з каністрами сиділа у мотоциклах, москвичах, на тракторах з причепами, що утворювали вервечку. Я здивувався картині ІІ Світової війни і запитав що це за зібрання (певно не переслідуваних тут баптистів). І почув: «Та пиво ж привезли, Ви що не знаєте, ми тут з ранку зайняли, і подумки шпигун чи що». ...

Так от з вертолета трьома фотоапаратами (мене обвішаного ними) тримала за ноги спец. людина, я сфотографував ділянку. Надруковані фото я показав у штабі військ. округу. Нач-к штабу, слава богу, на більшості поставив печатку «Дозволяєтся в свет» і розписався. Кілька фото не пройшло, бо у кадр потрапив військовий об'єкт, який відтяв ноги садівнику.

Це була одноколійка залізниця по обочинам заросла бур'яном з гнилими шпалами, по яких уночі тьопають закохані до домівок. Залізниця прокладена у 1864 році (!), отже ще в імператорські часи, за наказом імператора, певно, не випадково поруч з цим таємним об'єктом - Лівенцівська фортеця» [7, спр. 166].

Голод 1946-1947 рр. у записах С.Н. Братченка згадується неодноразово. Дослідник чітко розумів, що цей голод, як і Голодомор 1932-1933 рр., був наслідком діяльності радянського партійно-державного керівництва на чолі зі Сталіним: «Ідеалізація минулого властива людям, індивідам та особливо гурту, колективу. . Миршавого людоїда генералісимуса ідеалізували і вважали за бога. Мені довелося бачити бабусю, котра при наближенні енкаведиста почала хреститися перед іконою і шепотіти: «Сталін, Сталін». Таке обожнення, як свідчать етнографи, зафіксоване у багатьох народів.

Але найбільш вразливим є ідеалізація минулого, як з особистого життя, так і громадського. Старим підупалим людям сняться щасливі веселі дні дитинства, а прикрості й труднощі забуті, наприклад, мені навіть голод 1947 р., коли ми вже у березні йшли на Гострий шпиль над балкою поблизу Криндачівки (Красний Луч) видовбувати корінці та викопувати процуренки (підсніжники), бульбашки котрих ми з'їдали. 300 гр. хліба на дитину та 500-600 батькові по карточкам, за яким чергу займали з 4-5 години ранку, не вистачало» [7, спр. 166].

Репресії у середовищі науковців також є важливою темою записів С.Н. Братченка. Саркастично описуючи їх, він наводить цікаві факти із розповідей колег та знайомих науковців, які зазнали таких репресій у свій час і поділились із ним своїми спогадами про це: «Прекрасні спогади про майстрів лісоповалу з найближчої європейської зони Вологодщини полишив знаний український палеолітознавець, працівник Ін-ту археології АН УРСР Мих. Рудинський (зберігаються в Архіві, серед них «Розвідки на Вологодщині»). Завдяки турботам партії йому дозволили здійснити практикум на практиці на тему: «Арктика і умови виживання в льодовиковий період голоцену за умов відсутності мамутів».

Деяких дослідників спрямовували далі для вивчення заполярних рівнин, де згадані інструменти не потрібні. Матеріали про тутешні звичаї, зокрема, на півострові Таймир залишила єгиптолог Кінк з Прибалтики. Вона застала тут у 40-х роках крім безлічі штабелями складених скелетів невимерзлих першопроходців 30-х років (що ті замерзлі мерці - вікінги Гренландії - слабаки, у них не було пролетаріату та керівної партії і т.п.).

Мені поталанило здибатися з Кінк в арх. експедиції поблизу Ростова на Дону наприкінці 50-х р., вже після всесвітньої втрати керівника практикума та генералісимуса, вождя усіх, геніального, ну ви знаєте (за ним плакали вчителі і т.п.). Між іншим, на Таймирі вона перебувала разом з нашими шляхетними земляками з Карпат та Волині. Я не зустрічав у жодного дослідника цієї теми вказівок на вид занять прибулих стрижених індоєвропейців, які викликали здивування та зацікавлення у тубільців алтайської сім'ї народів. Представники останніх риболови інколи позіхали «Сумно стало на Таймирі, людей багато» (останні сполохували риб та звірів).

Кінк благала мене буржуазного націоналіста, не розмовляти українською мовою, бо вона викликала у неї теж сум та лихі спогади про втрачені, закатовані молоді роки» [7, спр. 166].

Серед паперів С.Н. Братченка є також цікаві з точки зору вивчення дозвілля археологів 70-х рр. ХХ ст. матеріали, пов'язані з різноманітними традиціями та звичаями археологів-польовиків. Друга Сіверсько-Донецька експедиція діяла на території Луганщини та Донеччини достатньо багато років і в процесі її роботи сформувалась своя «школа Братченка». Формування подібної школи - це не лише суто науковий процес, а й формування колективу однодумців, людей, які давно знають один одного, а також поява власного, притаманного лише цій експедиції, фольклору, традицій, розваг, свят, звичаїв та ритуалів. Так, наприклад, дослідження одного з підкурганних поховань на території Луганщини, під час якого, після потужної зливи, довелося вичерпувати відрами воду з поховальної ями, стало підставою для відзначення експедиційного свята - «Дня підводної археології в степах України». Також в Сіверсько-Донецькій експедиції відзначались інші свята, у тому числі й загальноприйнятий у всіх радянських археологів «День археолога» (15 серпня).

3 вересня 1976 р. С.Н. Братченку виповнилося 40 років. Друзі та колеги Станіслава Никифоровича відзначили його ювілей в експедиції. Серед численних жартівливих привітань були й поетичні твори, у яких відображений його життєвий та науковий шлях, перипетії його стосунків з контрольно-ревізійними органами АН УРСР, які безпосередньо перед цим, у серпні 1976 р., здійснили перевірку «целесообразности и законности расходования средств» під час археологічних досліджень. Матеріали цієї перевірки, наявні серед паперів С.Н. Братченка, є темою окремого дослідження про особливості роботи керівників великих (понад 100 чоловік у кількох загонах) новобудовних археологічних експедицій 60-80-х рр. Зазначимо лише, що у поетичному привітанні до 40-річчя, підготовленому у Ворошиловграді його колегами по Сіверсько-Донецькій експедиції, яке включено до даної статті у якості додатка (поема «Станіславіда»), відображена й історія з перевіркою та інші перипетії його життєвого шляху [7, спр. 164].



Висновок

Отже, наведені у даній статті матеріали та папери з фонду С.Н. Братченка у НА ІА НАНУ дозволяють з'ясувати окремі моменти особистої та наукової біографії вченого, які справили значний вплив на формування його особистості, наукових інтересів та громадянської позиції, сприяли ранній та чітко визначеній національній самоідентифікації С.Н. Братченка як українського дослідника, патріота свого народу, мови та культури, який одну зі своїх книг присвятив «Пам'яті зниклих народів степу, репресованих та знедолених у ХХ ст. земляків наших» [5, с. 146]. Однак, визначення ролі та місця С.Н. Братченка у вітчизняній археології потребують подальшої копіткої роботи над його науковою спадщиною.

братченко дозвілля археолог фольклор



Джерела та література

1. Братченко С.Н. Кочевники развитого средневековья на Северском Донце (по материалам исследований 1978 г. Донецкой экспедиции Института археологии) / С.Н. Братченко, М.В. Квитницкий, М.Л. Швецов. - К.: ИА НАН Украины, 2012. - 150 с., 61 ил.

2. Братченко С.Н. Левенцовская крепость. Памятник культуры бронзового века / С.Н. Братченко // Матеріали та дослідження з археології Східної України: Збірник наукових праць (за ред. С.М. Санжарова). - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2006. - Вип. 6. - 312 с.

3. Братченко С.Н. Левенцовская крепость. Памятник культуры бронзового века / С.Н. Братченко. - К.: ВД «Скіф», 2012. - 308 с.

4. Братченко С.Н. Нижнее Подонье в эпоху средней бронзы (периодизация и хронология памятников) / С.Н. Братченко. - К.: Наукова думка, 1976. - 252 с.

5. Гершкович Я.П. Пам'яті Станіслава Никифоровича Братченка / Я.П. Гершкович // Археологія. - 2011. - № 3. - С. 145-146.

6. Литвиненко Р.О. Кургана археологія в житті та студіях Станіслава Никифоровича Братченка / Р.О. Литвиненко // Донецький археологічний збірник. - 2011. - № 15. - С. 188-200.

7. НА ІА НАНУ. - Фонд 52.

8. Пам'яті Станіслава Никифоровича Братченка // Матеріали та дослідження з археології Східної України: Збірник наукових праць (за ред. С.М. Санжарова). - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2011. - Вип. 11. - С.4-17.

9. Братченко Станіслав Никифорович [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// uk.wikipedia.org/wiki/ Братченко_Станіслав_Никифорович.

REFERENCES

1. Bratchenko S.N. Kochevniki razvitogo srednevekovya na Severskom Dontse (po materialam issledovaniy 1978 g. Donetskoy ekspeditsii Instituta arkheologii) / S.N. Bratchenko, M.V Kvitnitskiy, M.L. Shvetsov. - K.: IA NAN Ukrainy, 2012. - 150 s., 61 il.

2. Bratchenko S.N. Leventsovskaya krepost. Pamyatnik kultury bronzovogo veka / S.N. Bratchenko // Materialy ta doslidzhennya z arkheolohiyi Skhidnoyi Ukrayiny: Zbirnyk naukovykh prats (za red. S.M. Sanzharova). - Luhansk: Vyd-vo SNU im. V. Dalya, 2006. - Vyp. 6. - 312 s.

3. Bratchenko S.N. Leventsovskaya krepost. Pamyatnik kultury bronzovogo veka / S.N. Bratchenko. - K.: VD «Skif», 2012. - 308 s.

4. Bratchenko S.N. Nizhnee Podonye v epokhu sredney bronzy (periodizatsiya i khronologiya pamyatnikov) / S.N. Bratchenko. - K.: Naukova dumka, 1976. - 252 s.

5. Hershkovych Ya.P. Pamyati Stanislava Nykyforovycha Bratchenka / Ya.P. Hershkovych // Arkheolohiya. - 2011. - № 3. - S. 145-146.

6. Lytvynenko R.O. Kurhana arkheolohiya v zhytti ta studiyakh Stanislava Nykyforovycha Bratchenka / R.O. Lytvynenko // Donetskyy arkheolohichnyy zbirnyk. - 2011. - № 15. - S. 188-200.

7. NA IA NANU. - Fond 52.

8. Pamyati Stanislava Nykyforovycha Bratchenka // Materialy ta doslidzhennya z arkheolohiyi Skhidnoyi Ukrayiny: Zbirnyk naukovykh prats (za red. S.M. Sanzharova). - Luhansk: Vyd-vo SNU im. V. Dalya, 2011. - Vyp. 11. - S.4-17.

9. Bratchenko Stanislav Nykyforovych [Elektronnyy resurs]. - Rezhym dostupu: http:// uk.wikipedia.org/wiki/ Братченко_Станіслав_Никифорович.



Додаток 1

СТАНИСЛАВИДА ПОЭМА в четырех частях без пролога и эпилога Издательство Северско-Донецкой археологической экспедиции Ворошиловград 1976

Часть 1

Наш Слава - парубок моторный

И хлопец, хоть куда казак,

И археолог (непридворный) - Родился сорок лет назад.

С Олимпа днесь спустилась

Клио, Завидев хлопчика с небес, Околдовав, заворожила ...

С тех пор в него вселился бес:

Как мусорщик, он отовсюду

Тащил домой, что Зевс послал -

Каменья, битую посуду, Железный лом и медный хлам.

Но вскоре это увлеченье Приобрело серьезный вид,

И стало слаще, чем варенье: Теперь пацан в музей бежит.

Часами там он пропадает

И не отходит от витрин, О всем на свете забывает.

Да, Клио завладела им!

И вот, прочтя про Трою книжку, Задумал хитрую мыслишку:

Как Трою Шлиман, на Дону Я древний город свой найду!

Облазил балки и овраги,

Чуть не ушел «из грек в варяги»,

Прошел все тропы и дороги,

Устал, как черт, и сбил в кровь ноги.

И вот однажды, наконец, Пришел на Мертвый он Донец.

Здесь так привольно и красиво!

Стоял бы город - было б диво!

Но где его следы найти, Когда кругом одни сады?

Однако, здесь вот, перед садом

Узрел он то, что было градом.

Когда-то крепость возвышалась Над древней

Танаис-рекой, И неприступною казалась, А вот теперь - подать рукой!

Часть 2

Раскопки - дело непростое,

Не станешь сразу так копать.

Настало время «золотое»

И надо знанья повышать.

А чтобы стать ученым мужем - Ремень затягивай потуже.

Суму он взял: дать тягу рад В далекий город Ленинград.

И вот уж позади мученья,

С успехом кончилось ученье.

Там на Дону ждет подвиг ратный,

И Слава двинул в путь обратный.

В пути случилася заминка, Всего на три годка зупинка:

Хотя не рвался, как-то сдуру Вдруг залетел в аспирантуру.

Но раз попал, как кур во щи,

То, знамо дело, - не пищи!

Он снова отдых дал желудку,

Поскольку сел за диссертутку.

Труды писать - заботы мало,

Лишь было б вдосталь матерьяла.

Вот, чтобы матерьял набрать, На Дон за ним скликает рать.

Но прежде он примкнул к варягам

И под чужим сражался стягом.

Там волк под маской херувима Владычествовала Серафима.

Работы было здесь навалом:

Ребята, бросившись кагалом,

Курган Садовый разнесли И много золота нашли.

Он был громадным и богатым,

Его воздвигли здесь сарматы.

Но Славу (хорошо иль плохо)

Манит совсем не та эпоха.

На Леву каплет Серафима,

Но это все - науки мимо,

И Слава был мужик не лапоть,

Учился здесь копать - не капать!

Часть 3

Теперь последует рассказ,

Как Слава Ливенцовку спас.

Она ждала его немало, Ждала, ждала и ждать устала.

Травой покрылися валы,

А рвы заполнились землею.

«Мой рыцарь Слава, где же ты!

Что там случилося с тобою!»

Вот зов любимой услыхав,

Приехал рыцарь Станислав.

Дружина не бряцает латами,

Вооружены они лопатами.

«Копаем крепость день и ночь,

И день и ночь, и день и ночь,

Не отходя ни шагу прочь,

И некому нам в том помочь», -

Несутся стоны над рекой.

Этот стон у них песней зовется,

На раскоп археолог плетется,

Но доволен своею судьбой.

Семь лет раскопок позади.

А что еще ждет впереди! -

Опять раскопки, снова труд -

Другие памятники ждут.

Глядь - под Луганском ревут трактора,

Значит опять собираться пора.

Ох, новостройки - серьезное дело,

Нет, чем начальство, страшнее удела!

Слава кротом по курганам шныряет,

Землю копает, других обучает.

Правда, и здесь не минует он чуда:

Один ученик оказался иудой.

Было работы там край непочатый,

Под Александровском Слава копал,

Затем - Новоастрахань, далее - Сватово, После

- Приволье, ну, в общем, завал.

В Киеве тоже меж тем не дремали:

Коллеги всем скопом ушли в монастырь,

А Станислава зоологам сдали,

И преспокойно мусолят псалтырь.

Часть 4, и последняя

Проще простого загнуться от скуки,

Если с тобою нет рядом супруги.

В Сватово Слава сосватал Людмилу,

В Киев увез и украсил квартиру.

Транспорт купили - большую коляску,

Флаги-пеленки украсили дом.

Супруги сияют - в их доме Тараска,

Вертятся оба, как ось с колесом.

Семейство - семейством, но надо к тому же

Оправдывать статус ученого мужа,

Садиться за книжку вплотную, серьезно,

Писать и толкать, чтобы не было поздно.

И в поле, и дома, и в камералке

Работы по горло, ну, прямо запарка.

Хоть лопни, взорвись, расколись ты, хоть тресни,

Но надо всегда быть на собственном месте.

Писал диссертацию он о Подонье,

На карте зияет теперь Приазовье,

Подонки изучены им распрекрасно,

Азовцы ждут часа, и ждут не напрасно.

На Кальмиус Братченко быстренько мчится,

Но там заваруха и Славе не спится:

Из стольного града в степные просторы

Из Киева едут к нему ревизоры.

В бумагах копаются, лезут в печенки:

«Откуда все эти мальчишки-девченки?

Ужель обязательно было вам надо

Ученых везти аж из г. Ленинграда?

Неужто родная земля оскудела?

Такие расходы! То мыслимо ль дело?!» -

Хоть долго мозги ревизоры сушили,

Но, выполнив миссию, все ж укатили.

И в этот особенный год, осознавши,

Что Славе исполнится сорок уж лет,

Издатель его, наконец-то собравшись,

Книгу С. Братченко выпустил в свет.

Стукнуло Славе сорок годков,

Но Слава сражаться и дальше готов:

Книжки копать и курганы копать,

Чтоб к полусотне доктором стать.

Ворошиловград. База.

3 сентября 1976 г. [7, с. 165].

Размещено на Allbest.ru