Автор і персонаж Вітольда Гомбровича в світлі антропології літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автор і персонаж Вітольда Ґомбровича в світлі антропології літератури

Строганова К.А.

Анотація

У ході розгляду автообразу Вітольда Ґомбровича в руслі питань і завдань антропології літератури проаналізовано такі аспекти й мотиватори його функціонування, як родина, цивілізаційний процес, роль у культурному процесі своєї країни, позиція в соціальних формаціях. Аналіз здійснено на основі прозового доробку, мемуаристики й особистої кореспонденції Ґомбровича. Психологічний портрет персонажа-наратора і самого автора -- з огляду на виразний автобіографізм кожного з Ґомбровичевих головних героїв -- вимальовується досить чітко і носить ознаки емоційних впливів, пережитих автором у дитинстві та протягом життя. Ці впливи, в свою чергу, сформували філософські концепції Ґомбровича, зокрема його теорію Форми, а також зумовили позицію письменника в питаннях національної та культурної самоідентифікації.

Ключові слова: Вітольд Ґомбрович, автообраз, образ автора, антропологія літератури, автобіографізм, психологічний портрет, еміграційна література.

Abstract

The review of Witold Gombrowiczs self-image due to questions and tasks of anthropology of literature provides a possibility to make an analysis of such aspects and motivators as family, civilization process, role in national cultural process, position in social formations. Analysis is based on Gombrowiczs prose, memoirs and personal correspondence. Psychological portrait of character-narrator and author himself - autobiographism is pronounced in each Gombrowiczs main character - is depicted very clearly and has the signs of emotional influences experienced by the writer in his childhood and further years. These influences have formed Gombrowiczs philosophical concepts, especially his theory of Form, and determined writer's position in questions of national and cultural identity.

Answers on one of the most important issues that anthropology of literature tries to resolve - for what purpose a writer creates virtual worlds - can be successfully looked for in Witold Gombrowiczs works. Universalism and ubiquity of self-image in all literary works is one of the unique features which makes Gombrowicz a perfect object for anthropology of literature. As several scientists have noted, the whole heritage of Gombrowicz is a one large novel with the same character who faces various circumstances and tries to manage them. Reactions, motivations, positions of this character are usually equal to author's - Gombrowicz always considered himself as the most important and main character. So Gombrowiczs works become an extremely fruitful field for literary-anthropological research - the writer writes only about himself, he analyses deeply his psychological features and external influences which motivated his actions and formed his opinions.

This research is the beginning of a prospective road - the main questions are claimed, the main vectors are defined and the general overview of problematics is made; the deeper analysis of Gombrowiczs prose and memoirs with usage of literary-anthropological instruments and considering of it's issues demand more expanded study which will shortly appear in Ukrainian Polish studies.

Keywords: Witold Gombrowicz, self-image, image of an author, anthropology of literature, autobiographism, psychological portrait, emigration literature.

автообраз ґомбрович письменника антропологічний

Streszczenie

W trakcie rozpatrzenia autoobrazu Witolda Gombrowicza pod kqtem kwestii i zadan antropologii literatury dokonano analizy niektorych aspektow i motywatorow jego funkcjonowania, zwtaszcza takich jak rodzina, process cywilizacyjny, rola w procesie kulturowym swojego kraju, postawa wobec formacji spoiecznych. Analiz§ dokonano na pod- stawie dorobku prozatorskiego, memuarystyki oraz korespondencji Gombrowicza. Portretpsychologiczny bohatera-narrato- ra i autora - ze wzglpdu na oczywisty autobiografizm kazdego z glownych postaci utworow Gombrowicza - zarysowuje si§ dose wyraznie i ma slady wplywow emocjonalnych doznanych przez autora w dziecinstwie oraz w ciqgu zycia. Wptywy te, z kolei, wzipty udziat w ksztattowaniu koncepcji filozoficznych Gombrowicza, zwtaszcza jego teorii Formy, oraz uwarunkowaty postawy pisarza w kwestiach tozsamosci narodowej i kulturowej.

Odpowiedzi na jedno z podstawowych pytan antropologii literatury - w jakim celu pisarz tworzy swiaty wirtualne - mozna skutecznie szukac w tworczosci Witolda Gombrowicza. Uniwersalizm i powszechnosc autoobrazu w calym dorobku jest jednq z wyjqtkowych cech wyrozniajqcych Gombrowicza jako idealny przedmiot do badan z antropologii literatury. Jak sqdzq niektorzy badacze, cala tworczosc Gombrowicza to jedna powiesc z jednym glownym bohaterem, ktory staje w obliczu roznych okolicznosci zyciowych i probuje je opanowac. Reakcje, motywacje, postawy tego bohatera sq zwykle identyczne do autorskich - za glownego bohatera, jak przyznaje sam Gombrowicz, zawsze uznawal tylko siebie. Wi§c dorobek Gombrowicza staje si§ niezwykle owocny dla badan antropologiczno-literackich - pisarz pisze tylko o sobie i doglpbnie analizuje wlasne charakterystyki psychologiczne oraz wplywy zewnptrzne bpdqce motywacjq jego czynow i czynnikiem ksztaltujqcym ^jeg^o p^og^lq^dy.

Niniejsze badanie jest tylko pierwszym krokiem na obiecujqcej drodze - sformulowano podstawowe pytania, okreslono podstawowe kierunki i dokonano ogolnego przeglqdu problematyki; bardziej dociekliwa analiza dorobku Gombrowicza z wykorzystaniem narzpdzi i omowieniem zagadnien antropologiczno-literackich potrzebuje duzo obszerniejszej rozprawy, ktora niewqtpliwie si§ pojawi w polonistyce ukrainskiej.

Slowa kluczowe: Witold Gombrowicz, autoobraz, obraz autora, antropologia literatury, autobiografizm, portret psychologiczny, literatura emigracyjna.

Nota o autorze: Strohanova Kateryna, doktorantka katedry polonistyki, Instytut filologii, Kijowski Uniwersytet Narodowy im. Tarasa Szewczenki.

Антропологічні риси й характеристики, вектори й каталізатори, реалізовані у літературі, стали предметом особливого зацікавлення літературознавців у ХХІ столітті, зокрема після виходу в світ праць Вольфганга Ізера і його теорії рецептивної естетики. Однак досі у наукових колах часто виникає термінологічна плутанина, за розв'язання якої бралось чимало спеціалістів. Завдання це неабияк засадниче і важливе, оскільки визначає специфіку літературно-антропологічних (і антропологічно-літературних) студій. Так, слідом за білоруською дослідницею Тетяною Автухович, спробуємо коротко визначити основні відмінності між поняттями «літературна антропологія» і «антропологія літератури» [17]. Отже, як зазначає Автухович, літературна антропологія розглядає питання, що належать до термінологічного поля власне антропології, як- от «зміни соціокультурної ситуації, механізми антропологічних зсувів на макро- і мікрорівнях суспільного життя, нові людські типи, духовно-моральні колізії в суспільстві, історичні зміни людської свідомості й методів комунікації тощо» [17]. Антропологія літератури ж ставить зовсім інше центральне питання -- «навіщо людина створює віртуальні світи і чому ми витрачаємо час, щоб увійти у ці світи» [17]. У спрощеному варіанті різниця між двома напрямками дослідження полягає у рецепції явища літератури -- як антропологічного феномену або як відображення дійсності. Ще простіше -- літературна антропологія має відповісти на питання «що про людину можна дізнатися з літератури?», а антропологія літератури -- на питання «чому і навіщо ми пишемо і читаємо літературу?».

Вибір вектору «чому і навіщо» -- себто інструментарію антропології літератури -- зумовлений його перспективністю і глибиною. Не применшуючи цінності відомостей про людину і її оточення, які може надати літературна антропологія, у сучасних наукових умовах варто робити ставку на підходи, що в змозі дати дещо більше, ніж фактичний матеріал -- у виборі між описовістю й аналізом сенсів варто віддавати перевагу останньому.

Власне, виходячи з окреслених вище теоретичних засад вдамося до розгляду прозового доробку Вітольда Ґомбровича, одного з провідних польських письменників-інтелектуалістів ХХ століття. Варто зазначити, що проза Ґомбровича є надзвичайно плідним і вдячним об'єктом для дослідника, що прагне розвивати антропологічний напрям у літературознавстві, оскільки матеріалу, промовистого й придатного для розгляду в обох вищеописаних векторах, в Ґомбровича можна знайти чимало. В межах нинішнього дослідження звернімо увагу на один із найцікавіших аспектів, властивих творчій манері Ґомбровича -- автообраз, або образ-автопортрет. На нашу думку, ця смислова й змістова одиниця може якнайкраще й якнайповніше реалізувати завдання дослідження в руслі антропології літератури -- віднайти внутрішні мотивації, що спонукають письменника до письменництва.

Як писав Жан Поль Сартр у своєму славнозвісному есе «Що таке література?», у кожного письменника свої причини для того, щоб писати: для когось література це спосіб втекти від реальності, для когось -- спроба опанувати її [18]. Ґомбрович належить радше до останніх, адже повсюдна у його творчості боротьба з Формою -- нав'язаним світоглядом, умовністю, фальшем -- була алегорією власних битв письменника з обставинами й умовностями життя.

Ґомбрович формує антропологічну концепцію, протилежну концепції людини як раціональної одиниці: його людина не є самобутнім, самодостатнім створінням -- вона завжди є плодом зовнішніх впливів. Поведінка і вчинки індивіда не є результатом власної волі й рішення -- вони зумовлені тим, у якому оточенні опиняється індивід. За Ґомбровичем, «тиранія взаємин» абсолютна; крім відчутного й усвідомлюваного людиною впливу вона чинить і прихований вплив -- такий, що формує погляди й уявлення, що здаються індивіду його власними; насправді ж будь-яка позиція чи дія індивіда витікають з «колективного нав'язаного» [2].

Саме ця перша і найважливіша «заповідь» Ґомбровича -- твердження про повсюдність і всевладність Форми -- стає ключем до інтерпретації будь-якого літературного образу в його доробку; природно, що і автообраз не просто не виключення -- він є головним знаряддям реалізації Ґомбровичевої послідовної й неодмінної «програми боротьби з Формою».

На думку Едварда Фіали, дослідника доробку Вітольда Ґомбровича, характерною ознакою образу людини у творчості письменника є здатність до проходження одних форм і переходу в інші. Цей перехід, перетин кордонів, перенесення становить суть функціонування індивіда у соціумі - це невпинне лавірування між формами [4]. З огляду на відношення індивіда до форми можна виокремити три типи бачення людини у соціумі за Ґомбровичем: формальна, між-формальна і мета-формальна людина. Формальна людина все життя знаходиться у одній і тій самій формі, ніколи не усвідомлює факт домінування форми над нею, і тому не може перемогти її. Тип міжформальної людини характеризується тим, що такий індивід пройшов щонайменше одну форму і зміг усвідомити обставини, які сформували його життя. Мета-формальна людина ж переходить на новий рівень усвідомлення Форми -- вона усвідомлює не своє перебування у конкретній формі, а у Формі загалом.

Автообраз Ґомбровича (репрезентований у «Фердидурке», «Транс-Атлантику», «Космосі» чи «Порнографії») представляє мета-формаль- ну людину. І в автора постає питання: чи мета- формальна людина також зумовлюється Формою, чи може вона досягти повного звільнення від панування Форми і осягнути незумовлену Формою перспективу дійсності, чи може така людина бути автентичною, чи ж так само перебуває у певній Формі? У «Фердидурке» читаємо: «Мої замахи на Форму до чого привели? Власне до Форми. Я так довго її руйнував, що став письменником, темою якого є Форма - це мій образ і моя дефініція [...]. Я обдумую різні обхідні шляхи, щоб вибратися з-під цієї тиранії, але хвороба і вік знесилили мене. Відкинути геть Ґомброви- ча, скомпрометувати його, знищити, так, це було б струменем свіжого повітря. але найскладніше боротись із власною шкаралупою» [6]. Як зазначає Анджей Фалкевич, сам Ґомбрович у ході боротьби з Формою став заручником своєрідної форми: «З одного боку знаходиться все те - налагоджене, організоване, а значить закостеніле; з іншого - він, що бореться із Формою, творить себе, говорить про своє протиборство, народжує твір. що стане Формою, і, щоб бути послідовним, мусить знищити і цю, власну Форму» [3]. Такий індивід -- замкнений у специфічній «мета-формі», яка насаджує певні цінності, що ведуть до невтручання у релігійні, ідеологічні чи культурні суперечки. Ця специфічна «метаформа» моделює позицію дистанціювання -- аж доти, доки суб'єкт не стане обсерватором власного життя і завдяки цьому зможе дослідити свою участь у соціальному процесі.

Авторецептивний образ Ґомбровича -- центральний образ усієї його творчості, навколо нього письменник конструює майже всі свої прозові твори, і без належної інтерпретації «Ґомброви- ча-персонажа» неможлива інтерпретація твору. Автообраз письменника нерідко ставав предметом розгляду літературознавців і психологів, що вдавались до аналізу концепцій Ґомбровича так, Ян Блонський називав героя «Щоденників» таким самим вигаданим персонажем, яким є оповідач у «Космосі» чи «Транс-Атлантику», Константи Єленський вважав «Щоденники» автобіографічним романом, П'єр Сальґас говорив про Ґомбровича-оповідача як «вигаданий для ближнього образ», Здзіслав Лапінський відносив мемуари Ґомбровича до «пограниччя автобіографії й вигадки, де межа між вигадкою й позалітературною дійсністю завжди рухома». Тому говорити про автобіографізм у традиційному розумінні недоцільно -- він завжди коливатиметься між «фікшн» і «нон-фікшн», що, власне, виводить Ґомбровича у площину постмодерніст- ської текстуальної й смислової гри. Сам Ґомб- рович пише: «Я -- це єдиний з усіх моїх героїв, який для мене дійсно важливий» [5, с. 179]. Твердження це можна вважати чесним і істинним -- Ґомбрович-герой завжди присутній у Ґомбровича-автора, у різних творах відрізняється лише ступінь його театралізованості.

Томаш Кунц говорить про три види автобі- ографізму Ґомбровича: перший з них, проспек- тивний, полягає у творенні автопроекцій автора, другий має ретроспективний характер, наближений до традиційної автобіографії, а третій «календарний» -- має характер оказіональних заміток і виконує есеїстично-автопортретні функції [14]. Всі вони плідно реалізовані в художній прозі, всіх томах «Щоденника», виданих пізніше книжках-збірках «Заповіт» і «Кронос». Автопроекція, або автообраз Ґомбровича -- безсумнівний центральний образ і лейтмотив. У «Фердидурке» це Юзьо (Юзеф), у «Космосі», «Транс-Атлантику» і «Порнографії» -- Вітольд; у випадку останнього бачимо приклад створеної Ґомбровичем ілюзорної (чи дійсної?) самоіден- тифікації автора й головного героя (відповідність імені й прізвища, роду занять, елементів біографії і світогляду, виразний підпис у тілі або наприкінці твору), Юзьо ж -- це теж завуальований (зрештою, не надто щільно) Вітольд. Побіжний огляд нараторів або головних героїв кожного з прозових творів Ґомбровича неодмінно запевнить у тому, що інших героїв, окрім самого себе, Ґомбрович не мав і не прагнув мати.

Повсюдність автообразу природно веде до пошуків відповіді на питання про авто рецепцію як сприймав себе Ґомбрович і яким себе зображував, наскільки відповідали літературні альтер- его автора його прототипу, і нарешті -- чому ця повсюдність взагалі присутня? Це коло питань -- невичерпне джерело для розумувань у руслі антропології літератури, оскільки відповіді на них зрештою сформулюють і відповідь на одне із центральних питань -- навіщо письменник пише.

Як зазначає Аґнєшка Ковальчик [13], для Ґомбровича література була своєрідною терапією, в якій він був і пацієнтом, і лікарем. Він боровся з проблемами, що зародилися в дитинстві та юності -- невротизмом, межовим нонконформізмом, «соціальним аутизмом», відчуженістю й непристосованістю до життя. Раннє усвідомлення цих проблем дозволило використати їх для створення автентичної, новаторської літератури, джерелом якої був феноменальний рівень самоусвідомлення. Отже, Ґомбрович писав, бо не міг не писати -- писав не заради читача, а заради самого себе, створював близькі до реальних світи, у яких сам був героєм і предметом аналізу. І однією з основних причин, що викликали необхідність писати стали ранні роки життя Ґомбровича і вплив родини. «Родина як джерело страждань» -- такий недвозначний додаток до назви статті Аґнєшки Ковальчик про мотиви родини у творчості Ґомбровича пропонує професор Влодзімєж Болецький.

Амбівалентне ставлення до родини (докази цієї амбівалентності можна знайти у численних аналізах біографічних текстів, автокоментарів, кореспонденції і літературних творів) [16] свідчить про те, що родина, як і Польща у «Транс- Атлантику» -- це Форма, з якою змагається і письменник, далекий від польської літературної традиції [11, с. 13], і протагоністи його творів. Вони, викриваючи й руйнуючи Форму, підкреслюють власну суб'єктивність, відмежовують себе від чинників, що обмежують їх, реорганізують простір міжлюдських відносин, у якому людина народжується і де підпадає під формотворчий вплив проти своєї волі. За Ґомбровичем, родина, як і народ, це вид «колективного насильства» [9, с. 6] над індивідом, включений у систему взаємозв'язків, у неприродну, патологічну культурну формацію, з якою індивід або повністю зливається і втрачає відчуття осібності, або від якої свідомо відсторонюється, отримуючи право на суб'єктивність і зачатки свободи.

Ця неоднозначна позиція свідчить про сильний емоційний зв'язок із родиною, зв'язок, що його Ґомбрович у своєму приватному житті так ніколи і не розірвав: він навпаки, нібито всупереч собі, підтримував контакти із близькими, вів із ними регулярну переписку і фінансово підтримував. Бунт проти родини виражається на сторінках творів, але, незважаючи на виразну іронію і провокаційні прийоми, був непослідовним і несміливим, містив багато містифікації і камуфляжу [15, с. 104].

В одному з листів до брата Януша Ґомбрович писав: «Що мене зараз дивує, так це моя безпорадність і недоладність на родинному ґрунті, особливо в останні роки - тоді я жив подвійним існуванням, постійно маскуючись у середовищі родини, і не вмів проявити себе у своїй сутності, своїй реальності. Смішно подумати, що коли бідний Бруно Шульц відвідував мене на Служевській, ми були вдвох, вже тоді автори книжок, що мали розійтись Європою, і тим більше винятково сміливих, як на ті часи - але у цьому сімейному середовищі були затюканими (каже він), зовсім як ці видатні наукові чи політичні фігури, що їх дружини тримають на короткому повідку» [7, с. 310-311]. Як Ґомбрович визнавав у переписці, мати у його житті була «найсильнішим чинником формування психіки» [7, с. 195]; він повністю усвідомлював те, що завдяки їй він зміг виробити у собі «чутливість до форми» [7, с. 311].

Ґомбрович описує матір з виразним критицизмом, стриманістю і відсутністю емоцій - він перераховує риси: «жива, чутлива, обдарована живою уявою, лінива, безпорадна, нервова (дуже), має багато фобій, ілюзій» [7, с. 8]. Позитивні риси, що складають її портрет, урівноважуються негативними. Ця надзвичайно лаконічна характеристика завершується коротким, але багатозначним твердженням: «Я митець по матері» [7, с. 8], у чому виражається ідентифікація автора зі своєю матір'ю. На наступних сторінках Ґомбрович показує, наскільки він відрізняється від неї: наводить спогади про дискусії, які з нею вів; методом у них було заперечення всього, що говорить мати, основною метою - виявлення абсурдності її мислення. «Спорт втягування моєї матері в абсурдні дискусії був одним із моїх перших мистецьких (і діалектичних) таїнств. Без найменшого жалю, без любові, з холодною іронією, я вів свою гру з нею протягом довгих років» [7, с. 9-10].

Єжи Яжембський акцентує увагу на конфлікті Ґомбровичевого героя з родиною, підкреслює, що справжньою метою протагоніста є бунт проти родини і побудова нового порядку в опозиції до авторитетів [11]. Герої Ґомбровича не лише посварені з родиною, а й не мають відчуття са- моідентичності, маскуються, щоб приховати свою справжню сутність, називають себе «маминими синками», і водночас виражають свій бунт проти родини і борються з її авторитетом.

Авторецепція Ґомбровича як учасника культурного контексту -- польського і світового -- також була одним із ідейних рушіїв, що спрямовували його літературну діяльність. Оцінку власного доробку Ґомбрович проводить регулярно -- у «Щоденниках», особистій переписці з друзями; часто спіткаємо Ґомбровичеву автооцінку творчості й у книзі-інтерв'ю «Розмови з Ґомбровичем» Домініка де Ру [8, с. 15]. Та частіше за все письменник вдається до критики здобутків польської та європейської літератури, і тут однозначно визначає для себе симпатії й антипатії. Природним суперником і культурним конкурентом Ґомбровича став Міцкевич. Оскільки останнього вважали і вважають пророком, Ґомбрович мав стати «анти-пророком» [12, с. 72]. Стефан Хвін, описуючи «дивне навчання в школі пророків» [1, с.127] у «Транс-Атлантику», зазначає, що протистояння Ґомбровича і Міцкевича було одним із провідних рушіїв роману: «Транс-Атлантик» написано як анти-«Пан Тадеуш» і анти-«Дзяди». Або, як сформулював сам Ґомбрович, «Транс-Атлантик -- немов «Пан Тадеуш» навиворіт» [8, с. 15].

Вибір культурного «конкурента» не випадковий -- для Ґомбровича найдоцільніше було обрати найбільшого з польських поетів-пророків, аби протистояти йому; цього вимагали його уявлення про власний рівень культурної цінності (величині меншій, ніж Міцкевич, Ґомбрович дорівнюватись не бажав) і інтенсивність культурного образу Міцкевича, овіяного міфами поета-пророка, символа польського патріотизму. А протистояння національній іконі тотожне з протистоянням Формі, що нею є національна самоідентифікація; це боротьба з властивими етнічній групі комплексами, слабкостями, стереотипами й іншими недоліками, які тягне за собою приналежність до будь-якої спільноти -- саме цю боротьбу і прагнув вести Ґомбрович. «Міцкевич» і «Ґомбрович» фактично стають збірними образами -- тотожними за функціями і протилежними за змістовим наповненням. Якщо герой Міцке- вича і сам Міцкевич -- уособлення ідеалізованого поляка-патріота, що перед лицем національної катастрофи береться до зброї і виступає на захист Батьківщини, то Ґомбрович -- його глузлива й сумна пародія (або демаскування).

Герой «Транс-Атлантика» -- Вітольд Ґомбрович, поляк, письменник, що приїздить до Латинської Америки у переддень ІІ Світової війни і приймає рішення перечекати війну за океаном, подалі від окупованої, злиденної Батьківщини -- носить виразні риси автобіографіз- му, оскільки подієва канва, якою відкривається роман, повністю збігається з даними біографії автора. Рішення про автентичність чи вигаданість решти подій належить читачеві. Однак герой-Ґомбрович вочевидь репрезентує внутрішні колізії автора-Ґомбровича -- як має діяти польський письменник-емігрант в умовах національної кризи, як має реагувати громадянин на загрозу його Батьківщині, чи патріотизм має домінувати над індивідуалізмом?

Обставини змусили Ґомбровича шукати розв'язання цих дилем, а «Транс-Атлантик» став акумульованим спогадом про болісний діалог із собою. Ґомбровичева постмодерністська гра з читачем успішно вуалює істинний емоційний фон письменника -- ніколи не відомо, чи колізії ліричного героя відповідають (або в якій мірі відповідають) автентичним морально-етичним дилемам автора.

Одним із найбільш промовистих критеріїв оцінки антропологічного аспекту авторецепції Ґомбровича є його окремішність і відстороненість від загалу [10]. Природно, що митці нерідко перебувають у гострій чи латентній опозиції до світу філістерів; Ґомбрович не був винятком, а лише переконливо й однозначно ілюстрував тезу про приналежність представників мистецтва до опозиційної щодо суспільства касти. На самому початку «Фердидурке» читаємо: «Насправді у світі духу відбувається постійне насилля, ми не самобутні, ми - лише функція інших людей, мусимо бути такими, якими нас бачать, а вже моєю особистою катастрофою було те, що я з якоюсь нездоровою насолодою впадав у залежність від недоростків, переростків, підлітків і культурних тітоньок... [...] перебувати за крок від вишуканості, елегантності, розуму, серйозності, від зрілих суджень, взаємного визнання, ієрархії, цінностей, тільки крізь скло лизати ці цукерки, не мати доступу до цих справ, бути додатковим. Спілкуватися з дорослими постійно як у шістнадцять років, мати враження, що лише вдаєш дорослого? Вдавати письменника і літератора, пародіювати літературний стиль і зрілі, вишукані звороти? Як митець, приступати до безжальної публічного інсценування власного «я».?» [6, с. 12]. У слова Юзя (власне, ще не Юзя, а Юзефа - до його раптового переходу у незрілість) автор вкладає значну частину автентичного погляду на свою позицію в суспільних формаціях. Маємо підстави до таких висновків, оскільки епізод, у якому наведено цю автохарактеристику, знаходиться у частині твору, де перехід між головним героєм і автором-наратором перебуває у досить туманній перспективі і в читацькому сприйнятті, на даному етапі твору автор цілком може сприйматись як незалежна від фабули твору постать.

Ґомбрович підтверджує свою опозиційність до суспільства і у «Щоденнику»: «Мій метод полягає у цьому: показати мою боротьбу з людьми за власну особистість і використати всі ці особисті конфлікти, які виникають між ними і мною, щоб ще виразніше утвердити своє я» [5, с. 145]. Тут вже прослідковується відкритий намір використання своєї неприналежності до мас у мистецьких цілях - як джерела натхнення, тканини філософської концепції. У даному фрагменті немає обурення і смутку з приводу своєї окреміш- ності і відмінності - навпаки, автор сприймає цей аспект своєї особистості як беззаперечний плюс, що здатен допомогти як у письменницькій роботі, так і праці над творенням власного «я», себто позиціонуванні себе у суспільстві [10].

Аналіз автообразу Ґомбровича, реалізованого його у прозі та мемуаристиці, як дає чимало матеріалу для висновків про самого письменника -- з огляду на його нехай і відносний, але абсолютно очевидно автобіографізм, так і здатен допомогти у формулюванні відповіді на центральне питання антропології літератури -- питання письменницької мотивації. Розгляд кількох аспектів функціонування образу -- родина, цивілізаційний процес, місце в соціумі -- дозволяє окреслити первинні мотивації автора, психологічне й морально-етичне тло його творчого процесу і плодів творчості. Так, виразні психоемоційні впливи родинного оточення, сформовані в дитячі та юнацькі роки комплекси і системи поглядів зчинили вирішальний вплив на подальші філософські концепції Ґомбровича як письменника і мислителя. Його концепція Форми, народжена під впливом «емоційного деспотизму» батьків, знайшла свої проекції й у інших зрізах функціонування -- суспільному й культурному. Дистанціюван- ня від суспільних формацій (в тому числі -- від національної формації) як від чергового виду «колективного насильства» визначало вектори соціальної, національної та культурної само- ідентифікації Ґомбровича. Письменництво ж стало способом осягнення реальності, своєрідною «автотерапією» й «автоінтерв'ю» -- ніколи не завершеним пошуком відповідей на питання про «я» і розв'язанням дилем «як» і «навіщо».

Література

1. Chwin S. Gombrowicz i Forma polska. Trans Atlantyk. Krakow: Wydawnictwo Literackie, 1996. S.121-140.

2. Ciesielski M. Czlowiek Gombrowicza a model jednostki racjonalnej. Poznan: Wydawnictwo Naukowe Wydzialu Nauk Spolecznych, 2013. S. 23-43.

3. Falkiewicz A. Gombrowicz: filozof i filozofujqce dzielo. Przestrzenie swiadomosci. Studia z filozofii literatury (Poznanskie Studia z Filozofii Humanistyki). Poznan: Zysk i S-ka, 1996. S. 125-138.

4. Fiala E.O poczqtkach i perspektywach psychoanalitycznej interpretacji literatury: Gombrowicz w optyce Freuda i Fromma. Pamiptnik Literacki: czasopismo kwartalne poswipcone historii i krytyce literatury polskiej, 2001. z. 4. S. 75-96.

5. Gombrowicz W. Dziennik 1953-1969. Krakow: Wydawnictwo Literackie, 2013. 1004 s.

6. Gombrowicz W. Ferdydurke. Wroclaw: Wydawnictwo Literackie, 1986. 273 s.

7. Gombrowicz W. Listy do rodziny. Krakow: Wydawnictwo Literackie, 2004. 503 s.

8. Gombrowicz W. Testament. Rozmowy z Dominique de Roux. Krakow: Wydawnictwo Literackie, 2004. 180 s.

9. Gombrowicz W. Trans-Atlantyk. Wroclaw: Wydawnictwo Literackie, 1986. 142 s.

Размещено на Allbest.ru