Мотив поетичної творчості в українській ліриці ХХ ст.: гендерні стратегії художньої реалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мотив поетичної творчості в українській ліриці ХХ ст.: гендерні стратегії художньої реалізації

О.В. Шаф (м. Дніпро)

Розглянуто маскулінну та фемініннупоетикальні стратегії художнього, зокрема концептуально-світоглядного, осмислення поетичної творчості як сфери діяльності, професійної та особистісної реалізації, національного служіння в українській ліриці ХХ ст. та комплекс культурно-історичних, соціальних, психологічних факторів, що зумовлюють гендерні відмінності концептуалізації поетичної творчості як мотивно-образної одиниці; визначено засоби і прийоми розвитку мотиву поетичної творчості в ліричному тексті. лірика поетичний гендерний

Ключові слова: українська лірика ХХ ст., мотив поетичної творчості, маскулінна / фемінінапоетикальні стратегії, гендерна культура, гендерні стереотипи.

Gender method of literary investigation of lyrics based on the differences of masculine and feminine self-conceptions, life's and creature's tasks. A mode of lyric reflection of the poetic talent's role in somebody's (and own) life, in the society distinguishes the masculine /feminine strategies of art implementation of a meaning life model and gender types of writing.

It's need to outline psychical and cultural factors formed the poet's positions about creativity (and their own) and the direction of transformation their positions during the twentieth century. The problem of writer's attitude to his / her own creativity is chiefly investigated within the psychology of creative process without gender aspects. The main task of the article is study the specificity of the masculine /feminine strategies of art presentation ofpoetic creativity's motive according to the outlining its (poetic creativity) role, value in creative subject's life.

During the twentieth century the social “status” and prestige of poetic creativity in the culture of Ukraine (and USSR) degraded, especially at last decennaries because of writer had lost “the position of rightness” (Oksana Zabuzshko). As a result the field of poetry becomes de-masculinical and devalues. The feministic movie in literature reaches the same result.

The masculine strategy of art presentation of the poetic creativity's motive is based on the conceptions / reflection poetry as fight (for ideals against power), as a competition (in particular with other poets and critics), as the mode of application of poet's own creative potential, of approving the values of true and righteousness and is depended of the masculine psychical features: ambitious, the desire to be a leader, aggressiveness.

The feminine psychical features: empathy, communicative and selfreflective potential - predetermine the feminine strategy of art presentation of the poetic creativity's motive based on the conceptions / reflection poetry as “life of heart”, as similar to mothering, to intimate fillings. For the masculine poetic thinking value of poetic creativity is in social, civil, patriotic fields and for the feminine one - it is in personal, private, interior fields.

Key words: Ukrainian lyrics of XX th, poetic creativity's motive, masculine and feminine poetical strategies, gender culture, gender stereotypes.

Рассматриваются маскулинная и фемининнаяпоэтикальные стратегии художественного, в том числе концептуально -мировоззренческого, осмысления поэтического творчества как сферы деятельности, профессиональной и личностной реализации, национального служения в украинской лирике ХХ ст., а также комплекс культурно-исторических, социальных, психологических факторов, которые обуславливают гендерные отличия концептуализации поэтического творчества как мотивно-образной единицы, очерчиваются способы и приемы воплощения мотива поэтического творчества в лирике.

Ключевые слова: украинская лирика ХХ ст., мотив поэтического творчества, маскулинная / фемининнаяпоэтикальные стратегии, гендерная культура, гендерные стереотипы.

Однією із засад розрізнення маскулінної / фемінінної Я-концепції, яка впливає, зокрема, і на гендерно-психологічну типологізаціюпоетикальної стратегії, є визначення сенсу, мети життя особи, її пріоритетної діяльності. Для письменника справою його життя є творчість, що зумовлює концептуалізацію в ліриці (власного) поетичного дару, художнє осмислення місця й призначення творчості в його особистому та громадсько-національному житті. В українській ліриці ХХ ст. на тлі віддзеркалених у ній культурно-історичних, політичних, світоглядних та художньо-стильових зрушень розгортається художня рецепція поетичної творчості й статусу поета-творця, що пластично трансформується під впливом культурної ситуації. Відмінності художньої концепції щодо суті, призначення поезії та поета в ліриці залежать також від гендерно-психологічних факторів, зокрема маскулінної орієнтації на лідерство, здобуття високого суспільного статусу, реалізації в громадській сфері, фемінінного потягу до комунікації і взаємної підтримки, фемінінного страху успіху, пріоритету особистісного й приватного. Відмінності у сприйнятті, оцінці (ліричного) суб'єкта поезії, зокрема й власної, у сенсожиттєвій перспективі є одним із диференційних маркерів маскулінності / фемінінності та відповідних поетикальних стратегій. Висвітлення в статті цих відмінностей та засобів їхньої експлікації в ліриці ХХ ст. є актуальним з огляду на дослідні «горизонти» гендерного літературознавства. Основним завданням студії є розгляд специфіки маскулінної / фемінінної стратегії художнього розвитку мотиву поетичної творчості, концептуального та емоційно - оцінного аспектів рефлексії поезії як способу громадської та особистісної реалізації, осмислення впливу гендерно-психологічних та культурно-історичних факторів на характер концептуалізації поетичної творчості. Рецепція митцями власного поетичного дару вивчається здебільшого в аспекті психології творчості, фрагментарно висвітлена в історико -теоретичному літературознавчому дискурсі. У дисертації Л. Артеменко «Дискурс митця і мистецтва в українській поезії ХХ ст.» (2016) узагальнено напрями й результати вивчення цієї теми, серед синонімічних термінів на позначення лірики, присвяченої темі поета й поезії, обґрунтовано використання терміна «авторецептивна лірика», визначено концептуальну, сюжетну, жанрову, імагологічну типологію української лірики ХХ ст. такого змісту [1]. Однак чимало аспектів цієї теми, серед них і гендерно - психологічний, залишилися поза увагою дослідниці.

На ставлення індивідів до поезії як роду діяльності, одного з ефективних способів реалізувати життєве покликання значною мірою впливають соціальні, культурні оцінки поетичної творчості. Як відомо, націє-, державотворча снага поетичного слова в українській літературі утверджена романтиками, закріплена народництвом. Поліфонія концепцій поезії, типова для перших десятиріч ХХ ст., змінилася тотальною ідеологізацією поетичного слова в СРСР та відповідно підвищенням його громадського «статусу» переважно як єдино можливої форми опору тоталітаризму1. Наприкінці ХХ ст. з поваленням СРСР «статус» поезії на наших теренах стрімко знецінився, що було зумовлено й постмодерністськими зрушеннями. Соціальна значущість поезії безпосередньо впливає на вибір «творчої стезі» представниками маскулінного психотипу, яким властиві потяг до лідерства, часом агресивна конфронтація з гегемонноюмаскулінністю (у тоталітаризмі її узурпує владна верхівка), що вмотивовує витіснення із цієї царини представників фемінінного фенотипу (або тематичну, жанрову «резервацію» їхньої творчості, що залишається поза каноном). Зі спадом популярності поезії в суспільстві змінюється гендерний «контингент» її адептів у бік зменшення маскулінного представництва (втрачається концентрація притаманних маскулінності героїв, тем, мотивів, концептосфери, техніки письма). Ще одним соціальним фактором, який впливає на гендерну «демократизацію» поетичної царини, є феміністичний проект (боротьба з тендерною асиметрією, ревізія патріархатного літературного канону тощо): демаскулінізація філології (унаслідок втрати нею соціального престижу) зумовила появу «армії» філологинь, багато з яких є письменницями. Останні активно заповнюють фемінінну «лакуну» в ліриці останніх десятиліть. У ліричній рецепції ролі поезії та «місії» поета оприявнені, крім того, сенсожиттєві пріоритети, що відрізняються в маскулінній / фемінінній Я-концепції незалежно від культурно-історичного тла.

Маскулінні домінанти виявляються в концептуалізації поезії як форми опору, протистояння колонізації, боротьби. У поезіях Є. Маланюка «Стилет чи стилос?», «Напис на книзі віршів» символічні образи «стилоса» (творчості) і «стилета» (зброї) урівнені як знаряддя боротьби. Аналогізація зброї (ширше - війни) і творчості провокує асоціацію останньої з агресією, силою, опором, подвигом - маскуліннимисенсожиттєвими стимулами, наприклад, у ліриці С. Гординського(«Вічний голос, як наказ: твори! / Брязкай міддю, строф загнуздуй коні / І, надхненнямзахлиснутий, слів / З дна душі випльовуй чорну рану...» («Крик» [4, 338])); Лесі Українки («Слово, чому ти не твердая криця...» [5, 13]) експлікована фемінінна позиція); М. Влад («Даруйте мені вогненність слова, / Незайманого брехнею. / Най шовкова моя мова / Стане бронею» [5, 263]). Колоніальне приниження, необхідність виборювати національні права закріпили в ліриці ХХ ст. (окрім останнього десятиліття) цей «стандарт» маскулінноїпоетикальної стратегії рефлексії поезії як боротьби, притаманний і творчості окремих жінок-поетес.

Сприйняття творчості як боротьби віддзеркалене в маскулінній стратегії поетичного суперництва. Вона реалізується, зокрема, у розгорнутій у ліричному тексті полеміці на захист автором своєї концепції поезії та для заперечення концепцій опонентів. В українській ліриці 20-х років ХХ ст. (час літдискусії про завдання й напрями розвитку української літератури) були актуальними захист власних поглядів на поезію та заперечення інших, часом з досить агресивними інвективними, зневажливими інтонаціями: Д. Загул саме в цей період захищає пролетарську концепцію реалістичної поезії: «Живий поет - не класик, не естет, - / Він дійсний світ одбити в пісні мусить!» («Різні мотиви» [4, 104]), М. Зеров - неокласицистичну (у його поезіях «Pro domo», «Самоозначення», «Аргонавти» наголошено, що справжня поезія з її «рівновагою» і «строгим контуром» не для юрби, «старої творчості додержане вино» протиставлене віджилому народництву, пролетарському примітиву, футуризму та іншим поетичним напрямам), Є. Плужник іронізує з неокласиків («Такі наївні, втішні диваки, / Арбітри метру й еллінського хисту» («Їх меншає...» [4, 250]), М. Семенко відпручується від авторитетів російського акмеїзму («Вони здобутки всі зараз тобі дали - /1 Ігор, і Бальмонт, і Білий, і Чурляніс - / Всі хором і ретельно так гули: / Семенко - кланяйсь, кланяйсь! / - Ні, не схилюсь...» («Притиснутий» [4, 161])), кепкує над вітчизняними символістами («Сьогодні вдень мені було так нудно, / Ніби докупи зійшлись Олесь / Вороний і Чупринка» («Парикмахер» [4, 164])). Маскулінна стратегія поетичного суперництва в усі часи реалізується в розвитку мотивів осуду, осміяння поета-сучасника чи попередника: Є. Маланюк дорікає П. Тичині за зраду його (Тичининого) генія («.від кларнета твого - пофарбована дудка зосталась» («Сучасники» [4, 219]), С. Жадан іронізує над постарілим Ю. Андруховичем («Музика для товстих»), шістдесятниками, яких атестує як кон'юнктурників («Продажні поети 60-х»). У поезії «Десять наближень до лінії обрію» В. Неборак викриває «бездарних віршарів» - своїх сучасників, І. Андрусяк - «вкраїнських поетів» («плебеї пальцями по шклі / виводять рими, рими, рими...» (процитований рядок винесений у назву вірша. - О. Ш. [4, 1216])). Маскулінна стратегія захисту власних поетичних прерогатив оприявнюється в реалізації мотиву нехтування думкою критиків чи дискутування з нею (зокрема, у поезіях П. Тичини, М. Ореста, О. Влизька, Г. Чубая, В. Стуса; у дисидентській, андеграундовій ліриці опозиція офіційній критиці поставала формою опору тоталітарному режиму), реставруючи маскуліннийбатькоборчийедиповий потяг. Дуже складно уявити аналогічні літературні баталії жінок-поетес - передусім через відсутність утвердженої традиції (принаймні до 80-х років ХХ ст.), з якою можна було б дискутувати, також через слабший потяг до лідерства фемінінного фенотипу. Постаті колег по перу у фемінінному тексті рефлексуються в модусі приязні й підтримки (лірична героїня поезії М. Влад «Смереки аж чорні...» запрошує ліричного адресата (потрібно думати, В. Затуливітера, якому присвячено цей вірш) у Карпатські гори, героїня поезії «Друг мій сяде навпроти.» М. Людкевич, не називаючи ліричного персонажа, висловлює своє захоплення його творчістю). Отже, поетичне суперництво, властиве маскулінному поетичному мисленню, полягає, зокрема, у захисті власної концепції поезії, призначення поета, що уявляються принципово важливими. У фемінінній стратегії рефлексії власної творчості концептуальна роль поезії не така важлива, що знімає підстави для дискусій і суперництва. Якщо маскулінне поетичне суперництво націлене на утвердження власного лідерства, то аутсайдерська оцінка жіночої творчості унеможливлює боротьбу за лідерство в цій царині. Почуття не суперництва, а реваншу може мотивувати зневажливу оцінку творчості чоловіків у поезіях жіноцтва (у кінці ХХ ст.) через образу за довготривалу патріархатну недооцінку.

Концепція творчості як необмеженої потенції створювати / перетворювати світ корелює з маскулінною «інструментальністю», зумовлена й поміченою К. Хорні «заздрістю» до репродуктивності як способу самореалізації і віднайдення сенсу життя [3, 28-29]. Мотив творчості як влади над світом експлікований у поезії М. Ореста «Магія слів»: «Слова наказом ясним форми нові постають! / Слово поета не є подобизна речей недокровна - / <...> Будиться в ньому тоді пориваюча владна потуга - / Чар і свобода...» [4, 300]. Із рефлексією творчості як Божого креативного акту корелює уявлення про поезію як царину демонічного, утілене, зокрема, у С. Гординського(«Бодлер»), М. Бажана («Гофманова ніч»). Маскулінною в цих творах є гіперболізація ролі поета як Деміурга, наділеного необмеженою владою. У фемінінному варіанті образ поета концептуалізовано не як Деміурга, рівного Богу, а лише як «вмістилище» Його креативної потенції, як Його «речника»: наприклад, у поезії Г. Паламарчук («Поезія - сфера тонка / і твориться духом. / Вся з дива і острог, / Преображення хвилинне: / як є вона - ти як Бог, / немає - ти просто глина» («Поезія - не в житті...» [5, 412]), І. Андрусяка(«Поезія народжується з того, / що випливає з уст Його й луною /між вигини земні перетікає» [4, 1222]). У поезії І. Драча «Вірші не потрібні нікому.» фемінінна стратегія відмови від власної заслуги у творенні шедевру («Душу вкладай у крапку і кому - / Бог ними (віршами. - О. Ш.) Вічність пише», «Б) компенсується аналогізацією поетичного Слова з маскулінними цінностями сили, твердості духу, активності: «Душу вдихай в слово як діло / Таким було Первослово / <...> Щоб слово тверділо / Щоб дзвеніло ясноголово» [4, 574]. У концепції поезії як форпосту правди, справедливості, істини теж актуалізовано маскулінні творчі пріоритети. Зокрема, роль поета як речника, охоронця (творця) названих цінностей дає йому право на дидактизм і моралізаторство. Вона в різних варіаціях виокреслюється у творах А. Малишка («Поезія - це діло совісне, / Не грайся нею безпричинно» («Поезія» [4, 424])), Л. Костенко («Не треба думати мізерно...», «Яка різниця - хто куди пішов?») та ін.

У розвитку поширеного в ліриці різних років мотиву поетичної творчості як виплеску душевної енергії, «життя серця», як самозаглиблення и «самооголення», самопізнання, віднайдення внутрішньої свободи активізовано фемінінні домінанти експресивності, схильності до авторефлексії, інтимності. Мотив творчості як виплеску живої душевної енергії простежуєтся в ліриці В. Лесича («До трактату про поезію»), А. Малишка («Сіре гуся»), Л. Костенко («Страшні слова, коли вони мовчать...»). У ліриці жіночого авторства, що активізувалася з 70-х років ХХ ст., творчість переживається (а не концептуалізується) як потаємно-інтимна душевна царина, терен вільного вияву єства: «... залишуся тільки я - / білим біла мелодія... / Білий вірш самонасолоди / <... > / бо я голос голий... / Голий голос голосної Свободи!» (М. Шунь «В день мого 34-ліття» [5, 768]), «... крізь вірші, ніби крізь ґрати, / Серце живе моє вже не дістати. / Прихисток тут і остання криївка. / Біль і вінець!» (О. Зеленчук-Рибарук «Олень не прийде на яблука спати.» [5, 963]). Мотив творчості як сну, як втечі від реальності розгортається в поезії Б. Лепкого («Не голосні мої пісні: / Вони лунають - мов у сні / <...> / У сні про щастя, про любов, / А дійсність - кривда, дійсність - кров» («Мої пісні» [4, 29]); Д. Загула(«Вічно блукаємо / В царстві примар - / Правди питаємо / в сонця і хмар / <...> / Наша розрада - / Сон життя» («Наші Едеми...» [4, 97]). Однак така рефлексія поезії мотивується не стратегією самозаглиблення й самопізнання, а ескапізмом (у маскулінному психотипі зазвичай вона є формою опору несприятливій реальності, реакцією на сенсожиттєву поразку в соціальній сфері), опуклооприявненим, зокрема, й у циклі «Псалми» П. Карманського. Ескапістська мотивація творчості (як втечі від реальності) для фемінінного поетичного мислення не актуальна.

Фемінінна техніка письма відрізняється наративізованою увагою ліричного Я до власних тілесних порухів (принцип «писання крізь тіло» осмислений ще основоположницями феміністичної критики, зокрема Л. Ірігаре). Аналогізаціяпоезп і материнства (тілесно-фізіологічної царини) повязана з доступністю жінці унікального досвіду народження дитини. Так, у поезії К. Хаддад«Серце, що розливає себе» загроженість власного тіла героїні «передана» її віршам, що теж як «тіла» неубезпечені від руйнації: «...від частоти читання вірші стираються / і шкіра їхня обвітрюється / вони стають сухі та незахищені...» [5, 1037]. Квінтесенція «нутряної» стихії творчості в цьому тексті К. Хаддад(«поезія - це незахищеність, сказав мені ти. / Поезія - це щирість, сказала би я...» [5, 1037]), - репрезентує її в суто фемінінному ключі як відвертість, оголення, розкриття найпотаємнішого. Хоч у різні епохи твори переважно порівнювалися з «дітьми», а процес їхнього створення, «виношування» - з вагітністю, експлікація паралелі твір - дитина властива фемінінний техніці письма. Вона чітко оприявлена, зокрема, у поезії Г. Тарасюк «Амбіції»: «І не бажати, / і не мати / нічого в світі - тільки те, / щоби дитятко цілувати, / неначе вірші видихати, / де кожне слово - золоте» [5, 434]. Фемінінна стратегія рефлексії власної творчості як вітальної, тілесної, репродуктивної практики корелює з концептуалізацією поезії як любові, а поетки - як особливої, народженої для любові жінки. Так, героїня вірша Н. Стефурак бачить сутність жінки-поетки в любові - «яснозорі, сумні сивіли... / Без любові вам світ немилий» («Діти божі - земні поетки.» [5, 524]). «Любов і біль - поезії закон!» [5, 587]. З такою концепцією солідаризується лірична героїня поезії «Листопад» Н. Білоцерківець. Зближення поезії й любові у фемінінній моделі письма психічно компенсує конфлікт творчості й жіночої тендерної ролі, виправдовує «інакшість» жінки-поетки, корелює з рефлексією творчості як саморозкриття, занурення у власні психічні глибини, з тілесним і сексуальним «підтекстом» креативного акту.

Концептуальність поезії як гідного й почесного заняття для людини (передусім чоловіка), громадянина, патріота в маскулінній моделі письма зумовлює поширення в ліриці рефлексій щодо суті поезії як такої, її місця й призначення в суспільстві. Деактуалізація поезії в громадському житті «зняла» цю тему в ліриці. Більшу увагу до рефлексії суспільної значущості поезії та «статусу» поета зафіксовано в маскулінній моделі письма. Фемінінна стратегія рефлексії ролі поезії актуалізує її не суспільну, а особисту значимість як засобу самопізнання, самозаглиблення. Маскулінні потяг до лідерства, амбітність, агресивність зумовлюють концептуалізацію поезії як боротьби, як креативного акту, як форпосту правди й справедливості, що притаманні маскулінному поетичному мисленню, а фемінінні емпатія, комунікативність, рефлексивність, покладені в основу концептуалізації поезії як самозанурення, як «життя серця», її аналогізації з тілесним, материнським, любовним переживанням, є засадами фемінінної стратегії розгортання мотиву творчості.

Список використаних джерел

1. Артеменко Л. Дискурс митця і мистецтва в українській поезії ХХ століття: автореф. дис. ... канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Артеменко Людмила Вікторівна; Терноп. нац. пед. ун-т ім.. Володимира Гнатюка. - Тернопіль, 2016. - 19 с.

2. Забужко О. Апологія поезії в кінці ХХ ст. / Оксана Забужко // Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстка. - 4-те вид. / Оксана Забужко. - К. : Факт, 2009. -С. 34-50.

3. Хорни К. Женскаяпсихология / КаренХорни / Пер. с англ. Е. И. Замфир;

науч. ред.: М. М. Решетников, С. М. Черкасов; лит. ред., прим.

М. М. Решетникова. - СПб : Восточно-Европейскийинститутпсихоанализа, 1993. - 220 с.

4. Чорне і червоне: 100 українських поетів ХХ сторіччя: Антологія / Укладення Б. Щавурського. - Тернопіль : Богдан, 2011. - 1376 с

5. Червоне і чорне: 100 українських поеток ХХ сторіччя: Антологія / Укладення Б. Щавурського. - Тернопіль : Богдан, 2011. - 1344 с.

Размещено на Allbest.ru