Любовна лірика "Празької школи"

Размещено на http://www.allbest.ru//

Любовна лірика «Празької школи»

Пащенко О. Г. - пошукувач

Любовна лірика «Празької школи», на перший погляд, здається несподіваною, адже про О. Ольжича, Є. Маланюка, Ю. Липу та ін. склалося враження «співців» державництва й криці. Однак сердечні переживання їм були не чужі, вписувалися в історіософську семантику. Насамперед вони зверталися до високих почуттів, тому еротичні переживання набували в їхніх творах платонічного сенсу. Після збірки «Зів'яле листя» І. Франка, витонченої лірики О. Олеся й М. Вороного поети «Празької школи» сформулювали своє бачення вічної теми кохання, збагачуючи її галантною манерою пасіонарія (Ю. Дараган: «Чорне”, “Цвіт»; Є. Маланюк: «Сонет», «Березіль», цикли «Один вечір», «Інтермецо», «Вічне»; Юрій Клен: «Антоній і Клеопатра», «Беатріче», цикл «Прованс» та ін.). При цьому найтонші сердечні спалахи, позбавлені розслаблювальних інтонацій, набули лицарського виразу, великої сконцентрованості узагальнень та душевного трепету перед вічною загадкою жінки, або, як зізнавався Є. Маланюк, - «не трубадур, а вічний яничар» своєї «дами серця”» який став «невільником в солодкому полоні / Нічних очей»: «Хто Ви: Борджія чи Клеопатра, / Жанна д'Арк з українських степів?».

Євген Маланюк, наділений гучним голосом, міг бути «тонким ліриком, який з великою майстерністю та філігранністю вміє передати нюанси людських почувань: переживання самотності і метафізичного жаху, бажання ніжності, тепла, любові» [6, 211]. Це засвідчують його поезії на зразок «Ганні Редер», «Беатріче», «Ю. Л.», «Вже закінчили жито жати…» тощо. Непрості взаємини між амбітним Євгено Маланюком і Наталею Лівицькою-Холодною зумовили амбівалентний образ Степової Еллади: «А, може, й не Еллада Степова, / Лиш відьма - сотниківна мертва й гарна, / Що чорним ядом серце напува / І опівночі воскресає марно», «За чорні мрії, за гріховні зваби / Бог дав Тебе - Антимарію! Відьму!» і т. п. Поетеса в листі до Л. Куценка згадувала інтенсивні залицяння Є. Маланюка, запевняючи, що не розуміла почуттів поета, хоча й страждала його стражданням:

Ти мене не чаруй принадою,

Як зустрінеш мене проти ночі:

Я тобі сказала, пригадую,

Я тебе не хочу, не хочу!

Зачеплена за живе «отруйними» метафорами, Наталя Лівицька-Холодна відповіла йому збіркою «Вогонь і попіл». Між двома поетами зав'язався творчий діалог гендерного змісту, що на образному рівні висвітлював складні любовні взаємини між чоловіком і жінкою.

Іншого змісту діалог розгорнувся між Наталею-Лівицькою-Холодною й Оленою Телігою, яка віршем «Відвічне» відповіла на поезію подруги «За вогнем шарлату». В обох творах помітна жіноча солідарність в розумінні ідеї кохання як сутнісної якості людського життя, здатної протистояти брутальній стихії утилітарної дійсності.

Олена Теліга, порівнюючи свій досвід любові з відповідним досвідом Наталі Лівицької-Холодної, замислювалася над тим, що, «може, справжнє Кохання буває раз на тисячоліття, може, цілком не буває, але не важно саме Кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, «лампада», який є і у тебе, і у мене, і оце є наше, жіноче, відвічне, що ми схоронили до цього часу» [6, 361]. Ішлося не лише про благородне почуття, а про онтологічно-екзистенціальну природу «аристократизму душі», знання якої відкривається не кожному. Для Олени Теліги воно постало як душевне осяяння («Радість», «Літо», «Без назви»), як подружня вірність («Чоловікові», «На п'ятому поверсі» тощо), як знак боротьби («Відповідь», «Чорна площа», «Вечірня пісня»). Світлий міф, стаючи реальністю, перетворюється на сенс людського життя: «Тобі, Кохання, Золота Царице, / Ми запалили вікову лампаду!»

Схильний до ригоризму Ю. Липа засуджував грубі прояви тілесного «інтиму» («Мужчино, смирися, бо стервом є мужеське тіло...», жінко, «у соромі й стиді наказуй відкинуть нечисте»), навіть вважав: «Любов - то завжди нещастя. То - мала річ», протиставляв плотським утіхам у шлюбі Вірність, Плодючість, Таїнство. Для Ю. Липи жінка символізує передусім чистоту і вірність, що стали основним лейтмотивом драматичного етюду «Троянда з Єрихону». Не так біологічна, як духовна єдність чоловіка й жінки покладена в основу людського життя, як наголошено у вірші «Лист до Еліси».

Ю. Липа немовби полемізував з Є. Маланюком та Л. Мосендзом, котрі мали відмінні погляди на жінку, пов'язані з традицією патріархальної культури, протиставив їм поетичну концепцію, в якій «жінка стає наріжним каменем світобудови» [5, 101]. Тому в його ліриці чоловічі акценти не абсолютизувалися, вони значно пом'якшені, адже поет обстоював притаманний європейцю культ жінки - «найважніший міт духовности білої раси», поширений від часів рицарства. Любовні мотиви у ліриці Ю. Липи спроектовані «у духовний пласт життєдіяльності людини», а поняття любові подано «радше як молитва, як “містичне почування та осявання» [4, 107].

На фоні любовної лірики поетів «Празької школи» вірші Ю. Липи були типологічно ближчими О. Ольжичу. Лицар «філософії чину», безперечний фахівець-політик, він не протиставляв поезії й політики, разом з тим не плутав їх, не вдавався до зайвого ангажування лірики позахудожніми інтересами. Навіть віршуючи програму ОУН у збірці «Вежі», він пам'ятав відмінність між революційною діяльністю і мистецтвом. Тому найкраща частина його ліричного доробку мала ознаки «чистої поезії» [8, 450].

Особливо виразно естетичні смаки О. Ольжича позначилися на третій збірці «Підзамчя», яку збирався видати. Написана у розпал Другої світової війни, вона з'явилася посмертно у 1946 р. До її складу ввійшло всього одинадцять поезій, філігранних за формою, витончених за сердечними переживаннями. Ними він буквально «вибухнув» протягом кількох днів у січні 1941 р. [1, 197]. лірика празький школа ольжич

Для О. Ольжича було характерним уміння дисциплінувати почуття, підпорядковувати їх розуму. Можливо, тут далася взнаки його професійна діяльність науковця-археолога та пильність підпільника, який повгамовував свої емоції. Він добирає прості, невишукані слова, які щільно заповнюють ліричні мініатюри, видобувають точну і свіжу думку. Вона унаочнює смислову багатозначність, тому мінливі явища лишаються у своїй суті одними і тими ж. Така філософська настанова властива віршам «Яблуня на горі», «Сонна Веннус», «Диліжанс», «Шякунтала» тощо.

Особливо це стосується роздумів О. Ольжича про сутність поета, змушеного займатися революційною діяльністю і разом з тим лишатися самим собою, не приносити свого таланту в жертву високим ідеям. Такий парадокс був зовсім не випадковим, а виходив з розуміння сенсу мистецтва, що свого часу висловлював Є. Маланюк у полеміці з «Літературно-науковим вісником». Попри неоромантичний пафос, «вісниківський» наставник вимагав від мистецтва функції формування життя, посилаючись на те, що «в великих добах - великі письменники це переважно виховники, майстри» [3, 47; 121; 248]. Погляди Є. Маланюка на художню дійсність, в яких відчувається відгомін кантівської теорії «незацікавленого інтересу» та духотворчості «філософії життя», діаметрально протилежні Донцовським, адже, на його думку, «мистецтво - вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всякі закони над мистецтвом безсилі, всі спори про мистецтво - безплодні» [7, 61].

Навіть професійний революціонер О. Ольжич, трактуючи літературу в розумінні арістотелівського мімезису як похідне явище («образ бездоганний») від довкілля («праобраз для всіх один»), не визнаючи «ліберальної духовости», водночас не сприймав методики «адміністрування мистецтвом», притаманної більшовикам, та відвертого нехтування питаннями літератури, властивого «антиінтелектуалістичним» італійським фашистам [9, 201; 195; 187]. Він виходив з переконання, що джерелом творчості є не що інше, як «творча воля інтерпретувати й формувати світ згідно зо своїм Я», незігнутим сторонньою, хоч би й найкращою директивою [9, 228].

Для збірки «Підзамчя» характерна «чиста поезія», до якої завжди з підозрою ставилася реальна критика, вважаючи, що вона самоусувається від життя. Попри те, що вірші О. Ольжича не вкладалися в нормативи «націонал-реалізму», він «своєю незаанґажованістю, своєю чистою поезією [...] досягнув великого національно-культурного успіху», виводив читача «до порога "європейської поезії"» [8, 450].

Впадав у вічі «порцеляново-витончений» стиль, що з'являвся в ліриці О. Ольжича «між іншим», асоціювався з естетикою рококо [2, 272], як у вірші «Голляндський образ». Поет, перейнятий історіософськими візіями, міг бути ніжним, але ніколи не сентиментальним («Акваріум», «Маленька Кузька, кола по воді...», «Алябастр», «Пороша», «краса, розмріяна краса...»). Його сердечні переконання такі тверді, як і вольові пориви життя, часто асоційовані з металом. Тому він переконаний: «І навіть любов твоя буде тверда, / Як бронза, рубін і емалі...» Еротичної розкутості тут не помічається. Любовна пристрасть - наскрізь платонічна і мужня.

Такі поезії, зумовлені закоханістю у Калину Білецьку, розкривали ще одну грань таланту О. Ольжича, здатного наділяти сердечні почуття рисами глибокого гуманізму та лицарського етикету. Любовна лірика засвідчує, що автору довелося переглянути ґендерні проблеми, уточнити свої погляди на жінку. Він, як раніше у вірші-посвяті «Японії» та поемі «Лукреція», захоплювався вольовою жінкою у новому творі «Лукреція», вивів її образ у поезіях «Шякунтала», «Муки св. Катерини».

О. Ольжич усвідомлював свою місію у розбудові фаціальних цінностей як внутрішню потребу, поринав у політику, не охудожнюючи її і водночас не заполітизовуючи лірику, будучи переконаним, що джерелом мистецтва є не що інше, як «творча доля інтерпретувати й формувати світ [...] згідно зо своїм Я» [10, 228], де неприпустиме стороннє насильницьке втручання. Його любовна лірика характеризується чистою платонікою, високим рівнем чистого сердечного переживання.

Література

Білецька-Кандиба К. Ольжич, яким я його пам'ятаю // Ольжич О. Цитаделя Духа. - Братислава-Пряшів-Лондон, 1991. - С. 197.

Бойко Ю. Вибране. - К.,1990. - С. 272.

Донцов Д. Дві літератури нашої доби. - С.47, 121, 248.

Качкан В. Юрій Липа у світлі нових матеріалів і джерел (Стаття 1) // Вісник МІЛП (Літературознавчі студії). Вип. 3. До 10-ї річниці Незалежної України. - К., 2001. - С. 107.

Киричук С.А. Текстуальні та інтертекстуальні аспекти творчості Юрія Липи. - С. 101.

Координати: Антологія сучасної української поезії на Заході: Упор. Бойчук Б., Рубчак Б. - Мюнхен,1969. - С.211.

Маланюк Є. Думки про мистецтво // Слово і Час. - 1993. - Ч.6. - С.61. Рахманний І. Роздуми про Україну; 9. Ольжич О. Незнаному Воякові. - С.201; 195; 187; 10. Ольжич О. Цитаделя Духа.

Размещено на Allbest.ru