Люди зі страху не можуть творити історію (екзистенційна концепція страху в епічних полотнах Р. Андріяшика)

Люди зі страху не можуть творити історію (екзистенційна концепція страху в епічних полотнах Р. Андріяшика)

У своїх творах Роман Андріяшик упритул підійшов до осмислення проблеми насильства суспільства над людиною, здійснюваного у різних формах (війни, національне, соціальне рабство тощо), а також до проблеми людей зі страху, спричиненого цими негативними явищами. Екзистенційна концепція страху, як окремої людини, так і нації загалом, є ключовою для усіх його епічних полотен. Такого концептуального бачення і художнього осмислення дійсності не запропонував жодний західний письменник так званого втраченого покоління.

Однак, незважаючи на те, що в останні роки з'явилось чимало цікавих досліджень про творчість Р. Андріяшика, написаних М. Слабошпицьким [1], Л. Тарнашинською [2] та іншими літературознавцями, цілісного висвітлення заявленого в заголовку питання досі не маємо.

Отже, актуальність статті спричинена гострою потребою заповнити лакуни в рецепції прозописьма Р. Андріяшика крізь призму екзистенції страху, а також відсутністю публікацій на цю тему.

Мета дослідження випливає з його актуальності й полягає у з'ясуванні специфіки екзис - тенційної концепції страху в епічних полотнах Романа Андріяшика «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва» та «Сторонець».

У дебютному романі «Люди зі страху» (1966), спираючись на події 1916-1919 рр. у Західній Україні, позначені розпадом Габсбурзької імперії, проголошенням і крахом Західноукраїнської Народної Республіки, автор запропонував нове потрактування війни. Криваве лихоліття для прозаїка - це не вияв народного героїзму, а насамперед абсурдний, антигуманний за своєю суттю механізм продукування насильства й духовного нищення, що не лише знецінює людську індивідуальність і на генетичному рівні закладає у підсвідомість українців почуття страху, а й підриває моральні сили нації та її духовну спромогу.

У творі, немов у калейдоскопі, проходять перед реципієнтом криваві картини Першої світової війни, трагічна доля молодих українців, що воювали в австрійській армії і змушені були стріляти у своїх кровних братів.

Головний герой твору - фронтовик Прокіп Повсюда - повертається в рідне село дивакуватим і чужим, скалічений роками війни, разом з її невідступною тінню. Він не застає в живих нікого зі своїх рідних. Сусіди йому розповідають, що за тиждень до війни батько розбився на ґуральні, мати вмерла від тифу, а кохана дівчина Марина вийшла заміж. Навіть хати не залишилось - вона згоріла під час перестрілок, а її рештки під час паводку були розмиті водою. Клапоть землі, з якого жила родина, мати продала під час голоду.

Герой твору шукає простого людського щастя, яке для нього вкладається в доволі просту формулу: вирощувати хліб, мати родину і власну оселю. Натомість перед ним розгортається не тільки драма понівечених людських доль, але й трагедія всього рідного краю.

У селі п'ятий рік немає солі. Хоча «солі ж тієї в надрах Карпат на всю Європу». Скрізь панує голод. І ситуація виглядає абсурдно, адже люди у краї надзвичайно працьовиті. Та все зароблене гіркою працею в них відбирається. У село приїжджають з розпорядженням конфіскувати зерно, яке місцеві жителі, завчасно попереджені, встигли поховати. Проте з подвір'їв виносилося все, що можна було забрати - худобу, упряж, сіно, незважаючи на те, що людям нічим буде сіяти, а в деяких хатах позалишалися хворі та діти, приречені пухнути з голоду.

Майстер, що навчав Прокопа Повсюду, написав у листі, що у Львові лютує голод. Скрізь панує лавина безглуздя, беззаконня, перетворюючись на політичну неминучість.

Такою ж безглуздою стає смерть. Замерзає на вулиці п'яний Загата, накладає на себе руки його коханка, інший селянин - Ковальчук - задушився в труні, в якій спав. Село потроху починає вимирати від тифу.

Прокіп серед навколишнього абсурду намагається створити сім'ю, сходиться зі своєю колишньою коханою Мариною, в якої вже було двоє діток, і у старшому з них пізнає власного сина. Та недовгим було 'їхнє щастя. Війт Гривастюк, скориставшись політичною невизначеністю і зміною влади, забирає всі заробітки Прокопа за землю з бункером, де будується хата, а наступного дня приносять нову резолюцію від уряду, за якою Прокіп мусить сплатити державі неймовірних розмірів штраф за понівечену споруду військового значення. Уночі вони разом з Мариною приймають рішення, що Прокопові необхідно зникнути.

Отже, він їде до Львова і перетворюється на безпритульного, власне так само, як і багато інших жителів міста: вони мають добре ховатися, аби вартові не знайшли їх і не відправили до в'язниці. Прокіп разом ще з кількома чоловіками, серед яких його друг з дитячих років Микола Павлюк, що був у розшуку як неблаго - надійний, влаштовуються у льосі прямо в центрі міста. Вони прагнуть вижити, підтримуючи один одного, тоді як скрізь панує ненависть. Кожен пробує заробити якусь копійчину в місті, де немає роботи.

Прокопові завжди щастить потрапити туди, де люди найбільше потребують допомоги. То він знаходить дітей, які вже невідомо скільки сидять голодні і не знають, куди поділася їхня мати. Так він опиняється у Марійки Вістун, з якою пізніше в них почнеться роман, такий же вимучений, як і вся навколишня дійсність.

Аби не збожеволіти, у гурті, під землею у льосі, де за примхою нещасливої долі зібралися люди досить досвідчені, ведуться розмови не тільки про мистецтво й літературу, а й філософські роздуми про долю рідної землі та українського народу. З гірким болем звучать слова про винищення цілої нації та її культури.

Прокіп Повсюда, пройшовши через випробування життям у Львові, міг стати правою рукою Павлюка, але львівські сцени роману ідентифікують його як розшарпану ідеологічну особистість, котра не знає, до чийого берега пристати. Можливо, отой внутрішній страх «не бути з сильними», а не чітке переконання, і кинув його до революційної боротьби.

З огляду на сказане, непереконливою нині сприймається теза М. Шатилова, одного з перших рецензентів роману, про те, що герої твору «подолали страх». Не відкидаючи революційної спрямованості головного персонажа у фіналі «Людей зі страху», М. Шатилов зауважив, що прозаїк писав текст, «не боячись закидів критики в ідейній нечіткості твору» [3, 93]. Але якраз ота «нечіткість» письменника для сьогоднішнього реципієнта і є найцікавішою.

Заявивши про себе в літературі романом «Люди зі страху», Р. Андріяшик продовжив започаткований митцями доби Розстріляного відродження процес руйнації стереотипів соціалістичного реалізму - методу, апологети якого та «автори зі страху» писали «ідеологічно правильні» твори з героями «без страху і докору».

Його Прокіп Повсюда стомився від політики, прагне у «цьому содомі» зберегти свою окре - мішність, своє самостійне існування. Він нічого не бачить попереду, але й не хоче виставляти на оглядини свою біду, вважає за краще «помилятися сам, ніж з мудрецями і цілим світом». У цих пошуках самого себе Прокіп час від часу тікає за місто, аби побути на самоті і вдихнути хоча б повітря чистого поля. Часом він зупиняється в когось із селян, проте з прикрістю відмічає, що становище і тут не краще, ніж у Львові, люди такі ж голодні і озлоблені.

Занепад республіки, крах омріяних сподівань підсилюють песимістичні настрої героя щодо українства. Люди зі страху не можуть творити історію. «Жертви, посвяти, самозречення» націоналістів, патріотів здаються Прокопові «страхітливо бридким ділом», де «лише галасу багато», де можна виправдати свою бездіяльність.

Екзистенційну концепцію страху письменник продовжує розробляти і в романі «Додому нема вороття» («Дніпро», 1969, №1). Герой твору Оксен Супора, закинутий долею в молох воєнних подій, відчайдушно намагається вижити й зберегти своє людське обличчя, проте усвідомлює себе чужим, стороннім на рідній землі, засіяній ненавистю й жорстокістю воюючих сторін.

Автор зображує розділену сусідами Україну, невибагливе гуцульське життя й рабську долю нації - опору й годувальницю окупантів.

Буковина, опинившись між фронтами, перетворюється на полон для людей, які там живуть. Кожна з армій поводиться на території цієї землі однаково, як мародери, що прийшли її знищити разом з народом, що там живе. Відступаючи, німці й «австріяки» дружно палили села, ґвалтували жінок, розстрілювали чоловіків, яких могли мобілізувати до війська росіяни, забирали худобу.

Переламним для головного героя стає момент, коли він бере у полон свого земляка, який був з іншого табору і над яким потім жорстоко познущались німецькі офіцери. Оксен Супора визволяє його, і вони разом утікають з фронту.

Трагічні колізії Першої світової війни виводять письменника на філософські узагальнення про самоцінність людського життя - як життя окремої людини, так і української нації загалом.

Гуцули не хочуть воювати. Кожному з них потрібно просте людське щастя, можливість працювати і забезпечувати свої родини, можливість кохати дружин і виховувати дітей, можливість мати власний дім і залишатися серед милих серцю гір, адже найстрашніша розлука для гуцула Оксена Супори-то розлука з горами.

Від самого початку його життя наповнюють трагедії. Оксенові батьки помирають, коли він був ще маленьким. Хлопчика починає виховувати громада. Спочатку дяк, де малий перебував під наглядом чотирьох жінок. Після того як старий дяк побив Оксена мало не до смерті, його забрав до себе Максим Третяк. Та Оксен не захотів більше жити в чужій сім'ї і перебрався до хати, яку побудував його батько. Для того, щоб отримати якусь освіту, він змушений був допомагати вчитися бездарному сину сільського ватага, терплячи голод і знущання останнього.

Страх перед нескінченністю війни, втратою батьківщини та й взагалі перед фізичним винищенням перетворює його на приреченого втікача.

У продовж тривалого часу після втечі Оксен Супора живе на самоті серед гір і дичавіє, розмовляючи хіба що з конем. Згодом зустрічає справжнє кохання - дівчину Дружану, яка стає його дружиною. Та не судилося їм пожити спокійно, насолодитися родинним щастям. Обставини змушують Оксена покинути сім'ю. Він знову іде на фронт, де потрапляє до італійського полону. Лише через вісім років, назбиравши грошей, Оксен Супора повертається в Україну. Проте опиняється в іншому полоні. На площі у Чернівцях він випадково потрапляє на мітинг, який проводить провокатор, аби виявити тих, хто є небезпечним для влади. Так, Оксена забирають до в'язниці, де над ним, і подібними до нього, нещадно знущаються, пропонуючи назватися румунами. Напівживий, він ледве дістається до рідного села. Але картина, яку він застає, вражає своєю глибокою трагічністю. Села немає. Його спустошили. Село перестало існувати взагалі. Лише в одній хаті залишився старий та немічний колишній ватаг Кошута, який, власне, і вилікував Оксена, поставив його на ноги. Він же розказав йому, що сина Оксена розтоптали кіньми румунські солдати, а Дружана пішла жити до старця, в якого є мінімальний достаток. Так, крізь призму трагедії простого людського життя «людини зі страху», прозаїк розкрив трагедію всієї Буковини.

Політика румунської влади нічим не відрізнялася від політики попередніх колонізаторів українських земель. Проведений перепис населення було сплановано так, що вийшло, немов на Буковині живуть три народи. Між гуцулами почався розбрат. Власне, це дозволяло владі тримати територію під контролем і попереджати можливі заколоти.

Тож гуцули починають утікати до Галичини, проте водночас галичани утікають до Буковини, бо Польща «прикрутила». І тих, і тих скрізь стріляють. Українці, на якій би території не жили, перетворюються на безхатьків і злодіїв.

Р. Андріяшик чи не єдиний у вітчизняній літературі та історіософії констатував, що за таких пекельних умов українці не стають іншими. Вони залишаються самими собою, не втрачають національної ідентичності. Герой, глибоко закорінений у національний ґрунт, несе в собі як усвідомлений, так і стихійний протест проти яничарства, нав'язування національного бездоріжжя, втрати родового коріння.

На думку Л. Тарнашинської, саме у романах «Люди зі страху» та «Додому нема вороття» Р. Андріяшик «уперше у світовій літературі художньо розробив екзистенційну концепцію страху - страху перед соціальним та національним гнобленням, нівеляцією особистості під тиском тоталітаризму» [2].

Нові нюанси у з'ясуванні специфіки означеної концепції ідентифіковано в романі «Полтва» (1969), в основу якого покладено історичний факт існування підпільного університету у Львові у 1920-1925 рр. в умовах окупації земель Західної України Польщею. Це унікальне у світовій історії явище було висвітлено в українській літературі вперше.

Однак про саму роботу університету сказано автором небагато. Реципієнт дізнається про цей факт побіжно, з розмов персонажів твору, з їхніх роздумів, наведених нотаток. Натомість значну увагу приділено несприятливій ситуації в Західній Україні. Польська колонізаторська політика спрямовувалась на знищення не тільки самобутності та історичної пам'яті народу, але й на знищення цілісності особистості як такої. Заходи уряду були чітко виваженими та продуманими. Тому нищівний удар було завдано саме по освіті, яка впроваджувала передусім польську мову. В усіх школах навчальні предмети викладались виключно польською, вчителі, що вчили української (або українською), не тільки не могли знайти собі роботи, але й жорстоко піддавалися остракізмові. Доступ до вищої освіти чітко регламентувався владою. Для українців він був настільки мізерний, що став практично неможливим. Більше того, всі студенти, так само як і викладачі, вносилися у чорний список, були під підозрою та постійним наглядом. Власне, у Львівському університеті в той час так само не викладалося жодного предмета українською мовою. Влада душила особистість і намагалася встановити такі об'єктивні обставини, аби розвиток людської індивідуальності став неможливим. Проте чим міцнішим був зашморг полонізації, тим більшим виявлявся і спротив свідомих українців чужоземній політиці виродження нашого етнічного коріння. Натомість такої людини, яка втрачає відчуття страху задля збереження національних цінностей, уже боїться окупаційна влада.

Головний герой твору Юліан (не випадково автор дає йому прізвище Господар, а прізвисько

Цезар) є мозковим центром і генератором ідеї підпільного університету. Тож поява такого, дещо нетрадиційного, вищого навчального закладу була зумовлена самою дійсністю. Адже залишалась, як завжди, невелика, проте найбільш свідома частка суспільства, для якої була небайдужа не тільки доля своєї землі, а й своя власна. Це люди, які не могли дозволити собі змарнувати своє життя, підкоритися обставинам, люди, які не забули про високий зміст понять відповідальності, мужності, волі, честі. Саме волі, як найціннішого, що може бути в житті, бажає Юліанові Марта, його дружина. Та, власне, обоє вони і є вільними, адже живуть своїм власним життям. Марта продовжує справу свого чоловіка, фактично керуючи всім складним механізмом роботи університету. Механізм був справді складний, адже ніхто не мав навіть здогадатися, хто стоїть на чолі всієї організації. Проте й самі лекції були так само ретельно замасковані - вони проходили і під виглядом прогулянок, і під виглядом вечірок, власне під будь-яким виглядом, який би зміг створити ілюзію його невинності та виправдати скупчення великої кількості людей.

Натомість пересічні громадяни вважали, що говорити польською - це вияв надзвичайної освіченості, хоча насправді це виглядало як цинічна сатира на сьогодення. Місто перетворюється на «замасковану казарму», де «велике і тривале щастя не дозволяється», а людські душі змаліли настільки, що не народжують навіть мрії. Безлика влада продукує безликість маси - так простіше керувати і підкоряти, що якнайкраще відповідає асиміляторській політиці Пілсуцького.

Символічною є назва твору. Полтва - це річка, що тече під Львовом. Її замуровано в бетон. Але люди пам'ятають, що «під чавунною декою клекочуться і б'ються об мури темні запінені потоки» колись чистої річки Полтви. Забруднена нечистотами, ця підневільна річка виростає в романі до символу попсованого життя, підпорядкованого суспільному беззаконню.

Роман «Сторонець» (1992) - один із найбільш досконалих історичних творів Р. Андріяшика - присвячений Юрієві Федьковичу.

Повернення письменника у суворий буковинський край, у село Сторонець, до хворої матері є лейтмотивом твору. Федькович зрікається військової кар'єри, навіть прізвища батька, дегра - дованого шляхтича, зрікається гарного мундира, вишуканого товариства і проймається болем та стражданнями простого народу.

Повертається додому, повертається з католицизму у православ'я, у «рідну батьківську віру», повертається в українську культуру. Хоч, здається, релігійне питання приховує в собі щось дуже важливе для історіософії Р. Андріяшика, усвідомлене ним дещо пізніше. Він був народжений греко-католиком, а творив у країні, де на сімдесят років переміг розвинений соціалізм - значною мірою продукт російського православ'я, що вони разом є для України невимовно чужими.

Твір побудовано у формі суворо датованих монологів письменника. Усе тримається на високій думці, на асоціативному, філософсько-полемічному мисленні.

Позбавлена яскравих фарб постать Ю. Федьковича багато в чому пояснює духовну сутність самого Р. Андріяшика. Горе від розуму, невимовний сум від розуміння тих речей, які більшість співвітчизників не здатна назвати своїми іменами. Темний і бідний, але прекрасний край, сильний своєю тугою, що може несподівано виявитися в різних формах та іпостасях - від інтелектуалізму І Франка до збройної незламності 20-50-х рр. ХХ ст., коли меланхолійні дядьки із Стефаникових творів налякали відразу всіх окупантів. Федькович був одним із тих, хто спробував словесно втілити вміст цієї туги. Проте Федькович в Андріяшика наближається до найтіснішого поєднання життєвої та літературної правди. Безперечно, автор і головний герой твору - далеко не тотожні особи, хоча чимало автобіографічного вклав романіст в образ свого видатного попередника.

Ю. Федькович у трактуванні Р. Андріяшика - переконаний нонконформіст. Саме така позиція посилює самітництво цієї творчої постаті не лише у суспільстві, айв особистому житті. Образ «до краю самотнього, безрідного, безрадного», однак безстрашного і непокірного, непристосова - ного чоловіка й митця, особливо близький авторові, про що свідчать його попередні твори.

У своїх епічних полотнах Р. Андріяшик уперше у світовій літературі розробив екзистенційну концепцію страху - перед соціальним та національним гнобленням, нівеляцією особистості під тиском тоталітарного режиму, страху перед власною незахищеністю та безпорадністю в цьому суперечливому світі з його постійним протиборством добра і зла. Зокрема, автор осмислив проблему глобального звучання - проблему людей зі страху, які, на його думку, не можуть творити історію, оскільки втрачають власну суверенність через розмивання меж самоцінності людського існування, орієнтирів національних та моральних.

Письменник не лише зумів ідентифікувати фундаментальні ознаки української національної ідеї, але й став її уособленням. Через це й вважався небезпечним для тоталітарного режиму. Для можновладців була вибуховою, своєрідною міною уповільненої дії не тільки художня творчість Р. Андріяшика, але також і його життєва позиція, бо вона персоніфікувала національну ідею народу України, його безстрашну і щиру душу.

1. Слабошпицький М. Подоланя страху і пошук надії: Проза Романа Андріяшика / Михайло Слабошпицький // Дивослово. - 2003. - №10. - С. 5-2.

2. Тарнашинська Л. Думна дорога Романа Андріяшика: Післяслово до творчого вечора / Людмила Тарнашинська // Літ. Україна. - 1997. - №45 (4762). - С. 3.

3. Шатилов М. Подоланий страх: Роздуми над прочитаним [про роман «Люди зі страху» Р. Андріяшика] / Микола Шатилов // Прапор. - 1968. - №5. - С. 93-95.

Размещено на Allbest.ru