Драма XVIII століття (після Ф. Прокоповича)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Драма XVIII століття (після Ф. Прокоповича)

Виступ Феофана Прокоповича як реформатора літературного процесу руйнував заскорузлість і сліпе наслідування, яке панувало в тогочасному українському письменстві, зокрема драматургії. Однак на Україні і далі продовжувала розвиватись схоластична драма. Лише деякі автори наслідували окремі аспекти вчення Прокоповича про драматичне мистецтво. Певного його впливу зазнала драма Лаврентія Горки «Іосиф Патріарха» (1708).

Як і драма «Владимир» Ф. Прокоповича, твір Лаврентія Горки ділиться на п'ять актів, після кожного акту виступає хор. Своїм змістом драма нагадує поєднання міракля з мораліте.

Шкільна поетика не рекомендувала драматургам розвивати в п'єсах психологічні мотиви і розробляти теми кохання. Прокопович же не тільки теоретично обгрунтував потребу розкриття психології драматичного героя, а й реалізував свої твердження в драмі «Владимир». Його настанови наслідує і Лаврентій Горка. В його п'єсі «Іосиф Патріарха» вперше в українській драматургії зображено кохання.

В основі сюжету лежить опрацьоване Горкою біблійне оповідання про залицяння дружини єгипетського аристократа до Йосифа.

Л. Горка змальовує зародження і розвиток пристрастей у дружини Пентефрія. Аристократку зображено жінкою вередливою, зледащілою та лукавою. Про її любовний авантюризм розповідається в монолозі Тайновидця, оскільки драматург не вважав за можливе відтворювати на сцені саме кохання. Але наприкінці драми дружина Пентефрія сама розповідає про кохання до Йосифа. Проте Йосиф долає спокусу, і вона задумує його погубити.

Введення драматургом у п'єсу психологічного моменту, зображення кохання героїв значною мірою сприяло появі в драмі й інших художніх засобів, які не трапляються у попередніх українських драмах. Таким, зокрема, є мотив сну. Фараон, цар єгипетський, розповідає своїм придворним, що бачив дивний сон. Однак розгадати його сон не може ніхто з мудреців, зібраних з усього Єгипту. Один із виночерпіїв говорить фараону, що йому довелось сидіти у в'язниці з одним чоловіком на ймення Йосиф, який вміє правдиво і надзвичайно майстерно розгадувати сни. За велінням Фараона приводять Йосифа, і він тлумачить сон. Фараон щедро нагороджує Йосифа.

Сон як віщування недоброго дуже часто зустрічається в народнопоетичних творах (наприклад, у думі про бідну вдову та її синів, у «Думі про Самійла Кішку», багатьох народних піснях, казках). Можливо, що драматург наслідував цей художній прийом, який сприяв розвиткові сюжету та розкриттю образів героїв твору саме у фольклорному плані.

Отже, посіяне Феофаном Прокоповичем зерно нового напряму в літературному процесі проростало і виявилось в окремих драмах, створених у Києво-Могилянській академії.

У драмі «Іосиф Патріарха» Л. Горки вперше було запроваджено балет на українській сцені. прокопович літературний п'єса драма

Зараз важко говорити про характер, художню вартість та ідейне спрямування всіх драм, які були написані після творів Прокоповича та Горки аж до появи п'єси «Милость Божія», написаної в 1728 р. Відомі нам драматичні твори, які вийшли протягом певного часу, не відрізняються чимсь особливим від штучних, схоластичних, далеких від проблем життя драм.

Драма «Милость Божія, Украину от неудоб носимых обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого прославнаго войск запорозких гетмана, свободившая, и дарованными ему над ляхами победами возвеличившая, на незабвенную толких его щедрот память репрезентованная в школах кіевских 1728 лета» написана невідомим автором з нагоди 80-річчя від початку визвольної війни українського народу 1648--1654 pp. Це єдина, що дійшла до нас, шкільна драма, створена на матеріалі історичного минулого України.

З часу опублікування в 1858 р. О. Бодянським «Милость Божія» стала в центрі уваги дослідників давньої української літератури. Про неї писали П. Житецький, М. Петров, М. Возняк, О. Білецький та ін. Вчені прагнули розв'язати проблему авторства драми. Твір приписували Ф. Прокоповичу, Т. Трофимовичу. Але нікому з дослідників не пощастило аргументовано довести приналежність твору комусь із згаданих письменників.

Твір невідомого автора був високо оцінений дослідниками. П. Житецький, наприклад, писав, що це «один із найвидатніших драматичних творів XVIII ст. за реалізмом у зображенні страждань, пережитих українським народом під владою панів польських». Аналогічної думки дотримувалися й інші вчені, які вивчали цей твір. Хоч драма «Милость Божія» не була, як зазначав О. Білецький, «лебединою піснею» українського шкільного театру, але глядач вперше і востаннє бачив на шкільній сцені свого улюбленого героя Богдана Хмельницького.

Зміст драми «Милость Божія» розкривається двома лініями. За першою викладаються найвизначніші події початку визвольної війни 1648--1654 pp. На початку твору в довгому монолозі Богдан Хмельницький говорить про важку долю українського народу. Прибувши на Запоріжжя, Хмельницький розповідає козакам про страшні муки, які терпить народ від панства, і закликає запорожців встати на боротьбу з польськими загарбниками. Запорожці пристають на заклик Хмельницького і під його проводом лаштуються в похід. Потім глядач зустрічається з Хмельницьким, уже гетьманом, після тріумфальних перемог козаків над польськими панами біля Золотих воріт у Києві, де його вітає все населення міста, а діти, учні київських шкіл, читають на його честь панегірики, в яких прославляють його любов до рідного краю і народу. Це основна сюжетна лінія.

Друга лінія -- немовби панегірик богові за його ласку і допомогу Хмельницькому в подоланні ворога. Ця тема розкривається у формі символів. Після монологу Хмельницького в першій дії Муза і Аполлон пророкують у хорі загибель загарбникам. У третьому акті Україна, виведена у персоніфікованому вигляді, просить бога допомогти Хмельницькому у війні з панами. Вість тішить Україну, розповідаючи про перемоги Хмельницького. В п'ятому акті знову змальовано Україну, яка дякує богові за радість, висловлює сподівання, що в майбутньому життя її буде кращим.

У центрі драми стоїть образ Богдана Хмельницького. Він змальований найповніше порівняно з іншими персонажами, зображений як ідеальний герой. Крім того, в драмі зроблено спробу створити узагальнено-описовий образ гетьмана Хмельницького, контурно накреслити риси його характеру як реальної історичної особи.

Хмельницького зображено в драмі в двох планах: у перших трьох діях гетьман характеризується як вождь українського народу, який у своїх помислах і діях опирається на широкі маси, а в двох останніх -- він виступає побожною людиною, яка вважає, що всі перемоги у війні стались з ласки божої. Інтерпретація образу Богдана Хмельницького в релігійному дусі була виявом теократичних тенденцій у поглядах автора драми. Однак сила цих поглядів взяла гору над реальністю тільки в тих діях драми, де вже оспівуються перемоги українського війська над польською шляхтою і в яких драматург викладає свою політичну програму. Коли ж зображувались конкретні події, то тут превалював вплив ідейно-художньої концепції народнопоетичної творчості. Образ Хмельницького має багато аналогічних рис із тими, які йому надав народ у фольклорних творах. Зокрема, впадає в око гіперболізація образу, що було наслідком стилізації автором провідної риси постаті Хмельницького в народних думах, історичних піснях, переказах і легендах, створених народом під час визвольної війни 1648--1654 pp.

Образ Богдана Хмельницького уособлює прагнення українського народу до волі, до єдності в боротьбі проти іноземних загарбників -- польських панів, які заподіяли Україні великої шкоди. Ця думка висловлена майбутнім гетьманом уже на початку монологу в першому акті:

Егей, славы нашея упадок последній!

Чого в свете живучи дождал козак бедній!

Докозаковалися и мы под ляхами...

Честь и славу в нивочто нашу обращают,

Козацкое потребить имя помышляют...

Така ж думка пронизує розмову Хмельницького з козаками на Запорізькій Січі:

...коль тяжко угнетили

Бедную Украину тыми очковыми,

Поемщизнами тыми, тако ж роговыми,

Повымышляли к тому уже и ставщизны,

А при иных поборах и сухомельщизны.

Власное наше добро в очах перед нами

Арендуют, и в своем неволны мы сами.

Хмельницький виступає проти запровадження унії, закликає козаків взятися до зброї, щоб захистити батьківщину від загарбників. Він закликає козацьку старшину не наживатися за рахунок бідноти. Знаменним з цього приводу є монолог Хмельницького, виголошений перед киянами:

Славы ища, богатство вы за ничто майте.

Не той славен, который многа личит стада,

Но иже многих врагов своих шлет до ада...

Не обидите ни чим братія своея:

Кто лесок добрый, или хуторец порядный,

Кто став, кто луку, кто сад имеет изрядный,

Более или завидеть тому не хотите,

Як бы его привлащить к себе не ищите.

В цих словах звучав не лише відгук минулого, а й розкривалась картина сучасного. Гетьманський уряд на чолі з Данилом Апостолом охоче роздавав маєтки козацькій старшині, дворянам, сприяв наживі панства за рахунок експлуатації трудящих мас, заохочував старшинську торгівлю. Такі вчинки викликали обурення передових людей, а в драмі це свавілля осуджувалось устами народного героя -- Богдана Хмельницького.

Автор драми «Милость Божія», йдучи в руслі передових ідей свого часу, прагне протиставити Богдана Хмельницького як захисника інтересів широких народних мас не тільки польській шляхті, а й старшині, яка по закінченню визвольної війни 1648--1654 pp. відійшла від народу і прагнула визискувати його.

Крім того, Хмельницький дбав про розвиток освіти і культури на Україні. Так, закінчуючи промову перед киянами, він закликає:

И детей своих, скоро отправлят науки,

До сей же обучайте козацкой штуки.

Як відомо, на цей період припадає розквіт освіти, літератури та мистецтва на Україні, і питання навчання дітей висовувалось як одна із актуальних проблем.

Виразно поданий персоніфікований образ України. Вона, як мати, вболіває за свій народ, що наче прокинувся від сну і одностайно став на захист своїх життєвих інтересів. Україна щаслива і горда за своїх синів, за їх вождя. Її хвилює майбутня доля звільненого від загарбників народу, але «Смотреніе» пророче віщує для України «незыблемое блаженство», міць і непереможність. На цьому особливо наголошувалось у драмі.

Інші образи драми не набули широкого висвітлення. Кошовий, козаки лише виражають свою вірність гетьманові і висловлюють готовність негайно виступити під його владною рукою проти поневолювачів. По суті, ці персонажі лише доповнюють центральний образ драми.

Виводячи образи, автор «Милості божої» намагався розкривати їх риси, душевні якості, роздуми, дії на тлі і в зв'язку з відомими історичними подіями і сучасністю. Це надавало образам конкретності і виразності, сприяло висвітленню важливих суспільно-політичних проблем, зокрема засуджувалась експлуатація козацькою старшиною і дворянством трудового народу. Цей мотив звучав особливо актуально, оскільки в час написання і вистави твору становище трудящих мас значно погіршало. Загалом драма «Милость Божія» правильно відбивала настрої широких народних мас початку XVIII ст., в чому її особлива цінність.

Композиція драми «Милость Божія» відзначається стрункістю, обидві тематичні лінії органічно пов'язані. Монологи п'єси насичені фактичним матеріалом, у них звучить оцінка історичних подій та проблем сучасності. В цілому твір побудований за вимогами шкільної поетики.

У драмі «Милость Божія» відчутний більший вплив української народнопоетичної творчості, зокрема історичних віршів та пісень, ніж у відомих шкільних драмах, що з'явилися раніше. Насамперед цей вплив відчувається в ідейному осмисленні автором драми зображуваних історичних подій і фактів та образності. Героїка народних мас періоду визвольної війни 1648--1654 pp., колонізаторська політика польської шляхти знайшли в п'єсі таке ідейно-художнє освітлення, яке вони мали в уснопоетичній творчості періоду визвольної війни. Однак автор не сліпо йде за фольклором, і це допомагає йому розкрити минуле через призму сучасності, загострити увагу на важливих проблемах життя українського народу початку XVIII ст.

Художні засоби драми «Милость Божія» в основному будуються на фольклорній основі. Так, віншувальна форма народних колядок допомагала авторові оптимістично передати перемоги українського народу над польсько-шляхетськими загарбниками, історичні пісні -- відтворити Україну в постаті матері тощо. Окремі рядки драми побудовані на основі прислів'їв та приказок (наприклад, «Только вы все в един гуж со мною тягните»), народних афоризмів («Или и на обедве уши еще спали», «Где ж уже сидять, може у чорта в кошаре», «Лучше в пекло забрав жити, неж в Крыму з чужими» і т. д.).

Автор драми часто стилізує ритміку народних дум та історичних пісень, що особливо сприяє образності вірша, його динаміці та народності. Звернення автора до уснопоетичних творів позитивно позначилось на мові твору. Здебільшого вона народна, перенесена в драму з фольклорних творів.

Другим джерелом «Милості Божої» були козацькі літописи. Вони сприяли визначенню композиції драми, дали історичний матеріал, допомогли авторові в осмисленні самої епохи визвольної війни і в характеристиці постатей історичних. При створенні п'єси автор спирався також і на відому поему польського поета С. Твардовського «Wojna domowa», яка вийшла друком у Каліші в 1681 p., хоч вплив цієї поеми на автора драми «Милость Божія» не слід перебільшувати, як це робили деякі дослідники.

У науковій літературі, як ми вже згадували, неодноразово порушувалося питання про авторство цього цікавого твору. Проте сама драма дає право твердити, що її автор був талановитою людиною, добре обізнаною з вітчизняною історією, непогано орієнтованою в політичній ситуації початку XVIII ст. Автор стояв на позиціях народних мас, йому не властиве було захоплення минулим як романтикою, легендарністю, він реально оцінював історичні події.

Орієнтація драматурга на прогресивні ідеї, проектування минулого на сучасність, плідне використання народнопоетичних елементів при висвітленні історичної теми надали драмі політичної значимості і художньої переконливості, завдяки чому вона посіла одне із чільних місць в історії української драматургії XVII--XVIII ст.

В українській драматургії XVIII ст. виділяється творчість Мануїла (в чернецтві -- Михаїл) Козачинського. Біографічні відомості про Козачинського досить скупі. Відомо, що він народився в 1699 р. в м. Ямполі. Закінчив Києво-Могилянську академію. В 1733 р. на прохання сербського митрополита Вікентія Іовановича київський архієпископ Рафаїл Заборовський послав до Бєлграда для організації шкіл і роботи в них шість вихованців Києво-Могилянської академії, серед яких був і М. Козачинський. У Карлівецькій школі, що поблизу Бєлграда, Козачинський працював на посаді префекта і викладача латинської мови.

Перебуваючи в Карлівецькій школі, Козачинський взяв активну участь у культурному житті сербського народу. Зокрема, він організовує тут шкільний театр, готує для постановки на його сцені драми. Тут же, у Карлівці, Козачинський пише драму «Трагедія, сиреч Печальная повесть о смерти последнего царя сербского Уроша V и о паденіи Сербского царства», яка в червні 1733 р. була поставлена в театрі Карлівецької школи. В основу драми Козачинський поклав історичні події у Сербії наприкінці XIV ст., коли вона як самостійна держава перестала існувати.

Драма про Уроша є типовою шкільною драмою XVIII ст. Написана в основному 13-складовим силабічним віршем, вона має 10 актів, невеличкий пролог, який виголошує «провозвестник». У пролозі розповідається про зміст драми, зокрема, що в ній будуть показуватись царі, йтиме мова про загибель Сербської держави, яка довго перебувала під ігом турецьких загарбників, а потім визнала над собою владу Австрії.

«Трагедія» М. Козачинського охоплює досить довгий відтинок історії сербського народу -- від появи східносербського царства аж до перших десятиліть XVIII ст.

П'єса розпочинається появою на сцені першого короля Сербії Стефана Неманя, який розповідає про свою генеалогію, доводячи цим, що він законно зайняв царський трон. Потім з'являється Стефан Душан. Відчуваючи наближення смерті, він ділить між князями владу, оскільки його єдиний син Урош є ще малолітній.

Верховну владу Стефан доручає Вукашину з умовою, що після повноліття Уроша він передасть йому владу. Однак Вукашин не додержує обіцянки і, щоб Урош не був на заваді на шляху до здобуття трону, вбиває його. Але за це злодіяння «Вукашин громом убивается». В останніх актах йдеться про Сербію тих часів, коли вона опинилась під владою турків. Щоб вберегтися від знищення, сербський народ переселяється в «Кесарию» (Австрію). Сербія співає журливу пісню про «прискорбну горлицю», змушену покинути насиджене гніздо і шукати порятунку в сильного орла, що є натяком на австрійський герб.

Текст драми пройнятий думкою, що переселення сербів під владу Габсбургів не дало бажаної свободи. Австрійська монархія, обіцяючи сербам допомогу і право на самоврядування, насправді всіляко експлуатувала їх.

У драмі про Уроша обстоюється ідея широкого розвитку науки і освіти. Так, Сеобія глибоко сумує з приводу смерті патріарха Црноєвича, який піклувався про вчення і освіту. На думку Сербії, без них свобода країни не може бути добутою. І коли Марс заявляє, що державу треба захищати не освітою, а гострою шаблею, Паллас різко заперечує це, вважаючи, що

Без него (вчення) же самый свет мнится потемненный.

Без него день светлейший зрится помраченный.

Далі він твердить, що освіта, мудрість є запорукою перемоги над загарбниками:

Кто когда без мудрости победитель бяше

или без учения кто торжествоваше?

«Трагедия» М. Козачинського дійшла до нас в переробці його учня, відомого сербського історика Іованна Раїча, будучи надрукованою в Будимі (Будапешт) в 1789 p., тобто через 65 років після написання. Переробка була незначною (Раїч розробив акти на дії, випустив інтермедії, ввів кілька епізодів, що доповнили історичний матеріал драми і підкреслювали роль науки й освіти в культурі й політиці держави). Повернувшись до Києва і обійнявши посаду професора й префекта Києво-Могилянської академії, М. Козачинський пише ряд творів, серед яких виділяється драма «Благоутробіе Марка Аврелія», яку в присутності Єлизавети, що приїхала до Києва, 5 вересня 1744 р. поставили студенти Києво-Могилянської академії. Твір складається з широкого діалога, трьох дій та епілога. Окремі місця написані польською і латинською мовами, в драму вводились танці.

Діяльність Мануїла Козачинського як учителя і літератора сприяла розвитку і зміцненню українсько-сербських культурно-літературних зв'язків. Його драма про Уроша стала помітним явищем не тільки в українській, а й у сербській літературі. Вона наслідувала традиції драматизації історичних подій, намічені драмою «Владимир» Феофана Прокоповича. Недарма Раїч вважав, що драма Козачинського є доповненням до сербської історії.

У 1746 р., в останній період розвитку української шкільної драматургії, виходить п'єса відомого літератора, педагога і релігійного діяча Г. Кониського. Народився він у 1717 р. в м. Ніжині, в заможній сім'ї. По закінченню навчання в Києво-Могилянській академії в 1744 р. він постригся в ченці. В наступному році став викладачем піїтики, потім філософії в академії, перебуваючи водночас на посаді префекта в ній. У 1751 р. Кониського призначено ректором академії та професором богословія; паралельно він був архімандритом братського монастиря. В 1755 р. був висвячений на білоруського єпископа. Помер у 1795 р.

Драма-мораліте «Воскресеніе мертвых» зачіпала одну з найболючіших проблем сучасності -- тему експлуатації. Підтримувані царизмом, козацька старшина і дворянство силоміць захоплювали землі, які належали рядовим козакам і селянам. Ніде було знайти управу на експлуататорів. Розкриває цю гостру проблему Кониський на взаємостосунках між Діоктитом і Гіпоменом, багачем і пригнобленим.

Діоктит самоправно захоплює майно Гіпомена, розганяє його сім'ю. Самого Гіпомена Діоктитова челядь ловить, зв'язує, а потім, за наказом господаря, вбиває. Цим закінчується та частина драми, в якій гостра соціальна тема змальовується виразно, правдиво, в реалістичних тонах. Далі тема осмислюється, як зазначив О. Біленький, в «ортодоксально-церковному дусі». За свої страждання бідняк Гіпомен потрапляє в рай і стає там щасливим. Діоктит же за свої гріхи гірко карається -- він від пияцтва і зажерливості раптово захворює і, порубаний Смертю на частини, теж опиняється в потойбічному світі. Зустрівши Гіпомена, багач просить залишити його в раю, але Гіпомен відмовляє Діоктитові й відсилає його до пекла. Діоктит «окаянній» карається за свої гріхи.

Прізвища героїв драми -- Діоктит і Гіпомен -- обрані Кониським не випадково. Вони були символічними. Буквальний переклад з грецької -- Діоктит -- «гнобитель» і Гіпомен -- «той, що терпить». Звичайно, в даних образах втілена певна класова тенденція, хоч це не варто перебільшувати, бо автор належав до кола церковників і класові суперечності намагався розтлумачити, а відтак і осудити з позицій релігійної моралі.

Уже саме порушення Кониським питання нерівності в суспільстві, збагачення експлуататорів за рахунок експлуатованих було сміливим і своєчасним. З-під ширми середньовічного за формою мораліте зазвучала гостра соціальна сатира. Кониський ішов тими шляхами, які торував Прокопович. Мотиви подібного змісту, гострого викривального тону, які пронизували драму «Воскресеніе мертвых», на той час звучали тільки в народнопоетичній творчості, яка виходила за межі контролю влади і церкви.

Відтворюючи картину соціальної несправедливості, Кониський гостро і відверто устами Діоктита говорить про владу панівних класів:

Діоктит .Что он мне «суд» говорит? (Гіпомен каже,

що за знущання подасть на Діоктита в суд.)

Вет он тое знает,

Что Діоктит на суде и сам заседает: --

Начнет на мя челом бит, буду стрешенній.

Да будуть судить мои единомысленни...

...Нехай толко кто схощет правду защищати...

Народні маси добре розуміли несправедливість тодішнього суду, і він знайшов всебічний осуд в усній творчості. Зокрема, фольклорні твори викривають його антинародність, несправедливість. У прислів'ях, наприклад, говорилось: «З багатим не судись, з сильним не борись», «В суд підеш -- правди не знайдеш».

Діоктита драматург виводить як людиноненависника, ненажеру. Він нещадно розправляється з сім'єю Гіпомена, вбиває його самого, забирає його землю. Навіть помираючи, він думає про награбоване роками багатство, яке йому доведеться залишати:

Діоктит . Як же тепер имею грунта оставляти?

Что делать ис именіем? Что денег з сумою?

Не приберу способу, как забрать з собою?

Помітно, що образ експлуататора опрацьований драматургом у рамках народнопоетичної сатири: трудящі маси іронічно реагували на такі ситуації: «Умер, та й всього позбувся». Викриття негативного персонажа, який заради наживи, багатства готовий на все, навіть на смерть, -- смілива ідея драматурга. Вона знайшла своє чітке вираження на сцені.

Розкриттю теми допомагає введення Кониським у сюжет твору сну. Перед смертю Діоктит бачить сон, який віщує лихо. Діоктитові приснилося, що на його руках і ногах важкі кайдани, а «вкруг гадюки, моея упиенни крови». Але особливо Діоктита збентежило, що він побачив уві сні щасливого Гіпомена. Він просить бога, що терпітиме всілякі муки, аби тільки той не зробив Гіпомена щасливим. Це ж він говорить і дияволу в пеклі.

Привертає увагу зображення Кониським епізоду смерті Діоктита. Він корчиться у судорогах і волає: «аки ножем поре внутренности моя!». Ця картина не випадково введена в драму, -- тут викладено позицію автора на особу експлуататора. Кониський хотів не тільки широко і переконливо показати і довести, що той, хто не дотримується вимог церковної моралі -- любити ближнього, буде покараний богом, а й пов'язати цю ідею з сучасністю, акцентуючи на несправедливостях, зумовлених класовими суперечностями, що й надало п'єсі гостроти і актуальності.

За змістом і характером викладу епізод смерті Діоктита близький до фольклорних. Трудящий люд так говорив про визискувачів: «Ухватило, як багатого за живіт». Як і в народнопоетичних творах, Смерть, уявний суддя експлуататорів, жорстоко розправляється з Діоктитом. Вона спершу відрубує йому праву руку, потім ліву, а тоді вже голову. Образ Смерті -- судді несправедливості -- запозичений драматургом із притчі «Преніє живота и смерті», поширеної на Україні в XVI--XVIII ст.

На створення образу Діоктита, як персонажа негативного, безумовно, вплинули викривальні тенденції середньовічної повчальної літератури, досить поширеної за феодалізму, що виразно засуджувала спосіб життя і помисли людей, які не дотримувались християнської моралі. Такі тенденції не мали ще соціального грунту. Це було в усній народній творчості, де діяльність негативних образів пов'язувалась із їх класовим становищем. Помітно, що схема і зміст образу Діоктита ближчі до фольклору, аніж до повчальної літератури.

Діоктита, мучителя бідноти, Кониський відправляє в пекло, де він має каратись за вчинене зло, -- така ідея драми була цілком прогресивною і відповідала інтересам трудового народу.

Кониський майстерно малює пекло, добираючи образні слова. У ньому грішники горять «геєнським огнем», їм «не будет в муках перемены».

Таким чином, Кониський, прагнучи показати безсмертність праведної душі, пропагуючи ідею «любові до ближнього» і засуджуючи тих, хто не додержується позицій церковної моралі, спирався на соціальний грунт. Це, зрозуміло, змусило його певною мірою вдатись до наслідування аналогічної тематики, осмисленої в народнопоетичних творах. А така позиція автора привела до того, що соціальне переважило моралізаторство і стало основним при оцінці драми «Воскресеніе мертвых» як однієї з кращих в українській драматургії.

Прикінцеве осмислення Кониським гострої соціальної теми в дусі релігійної моралі зумовлене тим, що драматург був під всеосяжним впливом церкви, але не релігійна філософія визначила ідейно-соціальне спрямування твору. Творчий метод, критерій осмислення Кониським проблем суспільного життя визначили саме життя і народна творчість. Саме вони дали драматургові матеріал і спрямували його ідейно-художнє осмислення.

Деяких українських письменників XVIII ст. привертала тема єдності російського і українського народів. Серед творів на цю тематику своєю політичною загостреністю і художніми якостями виділяється діалог «Разговор Великороссіи с Малороссіею», написаний перекладачем генеральної військової канцелярії Семеном Дівовичем у м. Глухові в 1762 р. Матеріалом для діалога послужили літописи, мемуари, діаріуші, хроніки, а головне, -- Дівович використав анонімний твір -- «Краткое описание Малороссіи» (1734). Автор, будучи виразником інтересів українського панства, прагнув довести необхідність зрівняння в правах козацької старшини з російським дворянством. Це і лягло в основу твору. Однак, поширюючись у численних списках, твір змінював своє ідейне спрямування, набував класової загостреності, засуджував гноблення й експлуатацію народних мас як російським дворянством, так і українськими поміщиками.

Дівович як представник козацької верхівки не побачив і не показав боротьби українського народу проти феодального гноблення, а основну увагу зосередив на відтворенні подій визвольної війни 1648--1654 pp. Він докладно змальовує перемоги козацького війська над польсько-шляхетськими загарбниками під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Збаражем. З симпатією і з великою пошаною ставиться Дівович до Богдана Хмельницького, характеризуючи його як народного вождя. В уяві автора, як і всього народу України, Хмельницький постає полководцем, завдяки великим військовим здібностям якого стала переможною для українського народу визвольна війна 1648--1654 pp.

Зображенню постаті Богдана Хмельницького Дівович відводить багато місця. Йдеться в діалозі про виняткову хоробрість гетьмана, його військову доблесть, відданість інтересам рідного народу. Автор твердить, що перемога повстанської армії українського народу над військом польсько-шляхетських загарбників нерозривно пов'язана з іменем Хмельницького.

У діалозі говориться про ту велику скорботу широких трудових мас, яка була викликана смертю Богдана Хмельницького. Дівович описує, як народ і військо оплакували смерть свого вождя і полководця. По смерті він «оставил детей осиротелых», тобто рідний народ, своїх подвижників.

У творі «Разговор Великороссіи с Малороссіею» підкреслюється, що війна 1648--1654 pp. була визвольною. Миролюбний український народ не зазіхав на чужі землі, на свободу інших народів, а захищав свою батьківщину від іноземних поневолювачів.

Згадується в діалозі Дівовича і легендарний полководець Семен Палій, широко оспіваний народом в усній творчості. Палій мав великі заслуги перед Україною: під його проводом козаки не раз здобували перемоги над турками і татарами, які нещадно грабували землі українців. При зображенні подвигів Семена Палія автор використовує фольклорні перекази про нього, яких чимало побутувало серед народу.

Діалог «Разговор Великороссіи с Малороссіею» досить цікавий за своєю будовою, художніми якостями, зв'язком з народнопоетичною творчістю. В давній українській літературі досить поширеною була форма «разговора», яку і наслідує Семен Дівович. Орієнтація при осмисленні минулого на народнопоетичну творчість, використання фольклорних творів допомогли авторові в основному правильно, образно висвітлити героїку українського народу в роки визвольної війни 1648--1654 pp., змалювати образи Богдана Хмельницького та Семена Палія. Діалог написаний традиційним для давньої української літератури 13-складовим силабічним розміром. Багатопланове висвітлення боротьби українського народу проти іноземних загарбників воскрешало історію боротьби широких трудових мас України проти іноземних загарбників і власних феодалів-кріпосників, їх патріотизм. В цьому особлива вартість «Разговора Великороссе с Малороссіею».

Друга половина XVIII ст. була періодом найвищого досягнення української шкільної драматургії, мистецтва постановки п'єс. Про це свідчить поява таких високохудожніх драм, як «Владимир» Ф. Прокоповича, анонімної «Милості Божої», «Воскресеніе мертвых» Г. Кониського та ін. В той же час на початку XVIII ст. з'явилось чимало драматичних творів, дуже слабких в ідейно-художньому плані. Це ходульні, нежиттєві твори, далекі від проблем сучасності.

До великої шкоди спричинилося в цей період поширення на Україні єзуїтських драм. Деякі наші драматурги наслідували їх часто формально, запозичуючи з них не тільки сюжети, а навіть словесний матеріал. Інакше кажучи, просто перекладали єзуїтські драми українською мовою, майже дослівно, не вносячи в них елементів сучасності, сучасних проблем.

Абстрактними, штучними були більшість драм різдвяного та великоднього циклів, окремі твори типу мораліте та міраклів. Цим позначені і твори драматургів, в цілому не без літературного таланту, наприклад Д. Туптала, М. Довгалевського, В. Лащевського, окремих драм М. Козачинського та ін.

Серед штучних, схоластичних драм дещо виділяються твори на популярні біблійні сюжети -- про народження Ісуса Христа і спробу знищити його тираном Іродом та про воскресіння Христа. Автори драм з цією тематикою при опрацюванні біблійних сюжетів якоюсь мірою відходили від традиційності, канонів, вироблених єзуїтськими драматургами та теоретиками. Помітно, що українських драматургів більше приваблювала народна інтерпретація оповідань про Христа, Ірода (в колядках, псалмах, кантах, вертепній драмі). В усних творах ця тема розкривалась досить образно, живописно, наголошувалось на зображенні жорстокості Ірода -- нещадного деспота. Тому в різдвяних драмах про Христа та Ірода нерідко наслідується фольклорна стихія.

Шкільний театр у цей період виходить за межі України. Вистави зафіксовані в різних місцевостях Росії, зокрема Сибіру, в Білорусії, Сербії тощо.

Порівняно велика популярність шкільного театру на Україні, якої він набув у кінці XVII -- на початку XVIII ст., зумовлювалась насамперед високим розвитком освіти. Український театр засвоював кращі традиції західноєвропейського театрального мистецтва, що також стимулювало його зростання. Студента як організатора шкільного театру і глядача передусім цікавив зміст. Тому виникла необхідність у таких драматичних творах, які б порушували проблеми життя і відбивали хоча б якоюсь мірою інтереси доби. Схоластична драма задовольнити ці вимоги вже не могла. Цим і зумовлена поява у першій половині XVIII ст. високохудожніх шкільних драм та інтермедій.

Після драми Кониського «Воскресеніе мертвых» ще більше двох десятиріч побутує на Україні шкільна драма. Але в той час почався її занепад. Жодна із наступних драм, відомих нам, не тільки не піднялась вище твору Кониського, а навіть за своїм ідейним та художнім змістом не досягла твору «Воскресеніе мертвых».

Размещено на Allbest.ru