Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні напрями зарубіжного літературознавства XIX-XX століть

1. Міфологічна школа

2. Біографічний метод

3. Культурно-історична школа

4. Компаративізм

5. Інтуїтивізм

1. Міфологічна школа

XIX століття було багатим на різні літературознавчі школи і напрями. На початку XIX ст. у німецькій фольклористиці та літературознавстві виникає міфологічна школа, яка ґрунтувалася на естетиці Ф.В.Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Вони дотримувалися думки, що міф -- основне джерело поезії. У міфологічній школі було два напрями:

1) демонологічний (порівняння подібних за змістом міфів);

2) етимологічний (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою "палеолітичної" методології). Представниками міфологічної школи були А. Кун, В. Шварц (Німеччина), М. Мюллер (Англія), Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв (Росія). Ідеї міфологічної школи використовували українські літературознавці: І. Срезневський, М. Максимович, О. Бодянський, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Костомаров, А. Метлинський, О. Потебня.

У XX столітті міфологічну теорію розвиває швейцарський вчений Карл Густав Юнг, який вважав, що в людській психіці незалежно від зовнішнього середовища виникають першообрази або архетипи. Вони мають вплив на формування естетичних поглядів людини.

Продовженням міфологічної школи у літературознавстві та фольклористиці став неоміфологічний напрям, який оновив інструментарій міфологічних студій. Сучасні дослідники використовують здобутки психоаналізу, теорії архетипів Юнга, результати антропологічних досліджень Дж. Фрейзера та К. Леві-Строса, досвід архетипної критики Н. Фрая. У праці "Анатомія критики" Н. Фрай розглядає історію світової літератури як рух замкнутим колом, як циркулювання ідей. Він стверджує, що, відмежовуючись від міфу, література знову повертається до нього.

Успіхи сучасного міфологізму пов'язані з вивченням проблеми "біблія і література" в працях І. Бетко, В. Сулими, В. Антофійчука, А. Нямцу. Результативність прийомів цього напряму зумовлена універсальністю і позачасовим характером міфу. Міф -- універсальна модель, яку можна легко спроектувати на будь-який етап у житті суспільства. "Міф, -- за спостереженням М. Моклиці, -- стає метафорою суспільних процесів, використовується для постановки своєрідного психологічного експерименту, в результаті якого зазвичай міф стає несподівано актуальним".

2. Біографічний метод

Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Опостен Сент-Бев (1804--1869 рр.), який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. Відомою працею Сент-Бева є тритомник "Літературно-критичні портрети" (1836--1839 рр.). Сент-Бев написав портрети всіх відомих французьких письменників з точки зору їх біографії, зв'язків з духовними течіями. Послідовники Сент-Бева -- Г. Брандес (Данія), Р. де Гурмон (Франція), Ю. Айхенвальд (Росія). Біографічний метод використовували такі українські літературознавці, як М. Чалий, О. Огоновський, М. Петров, І. Франко, С. Балей, І. Дорошенко, В. Смілянська, М. Коцюбинська, Т. Гундорова.

Біографічний метод, відзначає Г. Сивокінь, дає можливість розкрити соціопсихологічний характер таланту. Біографія письменника -- це не тільки життєвий шлях, але й всі складники генезису й реалізації таланту. За радянських часів особистість митця типізувалася, нівелювалася. Г. Сивокінь радить розглядати твори у зв'язку з особою творця, вивчати літературу як текстобіографію твору і творчості.

Продуктивність біографічного методу яскраво виявилася в інтерпретації "текстобіографіі" В. Стуса, який здійснила М. Коцюбинська. Вона акцентує увагу на актуальності Сгусового поняття "самособоюнаповнення". За спостереженням дослідниці, неологізми поета з початковим "само" -- ("самовтрата", "самовтеча", "самобіль" і головне, підсумкове, -- "самособоюнаповнення"), ці словесні матеріальні свідчення напруженого й безнастанного процесу екзистенційного осягнення світу і "свого місця в ньому" були для В. Стуса запорукою духовної суверенності, порятунком, давали змогу піднятися над обставинами. "Віднайдення повною мірою власної особистості, своєї духовної орбіти, чіткої лінії, завершеної мелодії -- того, чого українська культура; вимушена утверджуватись в умовах колоніальної скутості, не знала, -- вважав життєво важливим для української культури. Адже українські митці були здебільшого позбавлені радості "розкошування як особистості" і обставинами вимушені брати на себе функції публіциста, вчителя, громадського діяча, проводиря, притлумлюючи так чи так, мимоволі чи й свідомо, своє "я" в його самоцінності".1 Сучасний біографічний метод використовує концепції психології, психоаналізу, герменевтики, історіографії, текстології.

3. Культурно-історична школа

Родоначальник культурно-історичної школи французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828--1893 pp.). Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Опост Конт (1798-- 1857 pp.). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві. Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах:

1) раса (особливості національного характеру, ознаки спадковості);

2) середовище (природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка);

3) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури).

Заслуга І. Тена в тому, що він намагався пояснити особливості мистецтва об'єктивними суспільними умовами. Недоліком є те, що вчений обмежував літературу відображенням, ігнорував специфіку мистецтва, його естетичну своєрідність, прирівнював художні твори до історичних джерел.

Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія).

Культурно-історичний метод функціонував і в працях українських літературознавців. Як відзначає І. Михайлин, цю методологію українська критика виробляє "ще в період свого становлення, в 1840--1860-ті роки". Однак в умовах бездержавності "українські... автори-представники всіма засобами знищуваної літератури -- не змогли пробитися на європейський простір ідей, а також вивершити свої концепції стрункими побудовами та яскравими формами". У XX столітті культурно-історичний напрям, відзначає Ю. Ковалів, "втратив свої масштаби, профанувався соціологічним літературознавством.., поступившись перед новими, часто антиестетичними, методологіями, пов'язаними з естетикою модернізму, авангардизму, постмодернізму. Однак можливості культурно-історичного методу не вичерпані".

міфологічний талант літературний інтуїтивізм

4. Компаративізм

Поширеним методом вивчення літературного процесу є компаративізм (порівняльно-історичний). Його засновник німецький орієнтолог Теодор Бенфей (1809--1881 рр.), досліджуючи давньоіндійську літературу, помітив, що мотиви багатьох казок, байок, притч є у літературі різних народів Європи. У передмові до збірника індійського фольклору "Панчатантра" Теодор Бенфей писав, що подібні мотиви і сюжети в творах різних літератур є наслідком запозичень, міграції ідей, образів, фабул.

Розвитку компаративізму сприяли праці російського літературознавця Олександра Веселовського (1838--1906 рр.), який розробив основи історичної поетики. Він вважав, що кожен поет формується на тому матеріалі, який залишили його попередники, і завдання літературознавця -- визначити його особистий внесок в історію літератури. Щоб зрозуміти великих поетів, необхідно вивчити той час, літературну атмосферу, мову, стиль, сюжети, розвиток поетичних родів. Завдання порівняльно-історичного літературознавства -- простежити, як новий зміст проникає у старі образи. О. Веселовський зауважував, що подібність мотивів, сюжетів, образів є не тільки результатом запозичень, але й результатом подібних життєвих обставин.

В українській науці компаративістика як галузь літературознавства була започаткована М. Драгомановим та І. Франком. Цей метод використовували В. Гнатюк, В.І. Дурат, І. Огієнко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, М. Гудзій. Починаючи з 30-х років XX ст., порівняльно-історичне літературознавство зводилося до питання про російсько-українські зв'язки, до впливу російської культури на українську.

Суттєві зміни в українській компаративістиці відбулися в другій половині XX століття. "Якщо на попередньому етапі, -- відзначає Д. Наливайко, -- основна увага зосереджувалась иа вивченні конкретно-генетичних зв'язків, то тепер центр ваги переноситься на порівняльно-типологічні студії, що змінюються на різних рівнях -- гематологічному, морфологічному, генологічному, формальному, інтертекстуальному тощо".

Здобутки порівняльно-історичного літературознавства пов'язані з іменами Н. Круті кової, Л. Новиченка, Є. Кирилюка, Г. Вервеса.

Сьогоднішня компаративістика -- наука досить розгалужена. її складові:

1) вивчення генетико-контактних зв'язків літератур;

2) порівняльна типологія на тематологічному, морфологічному, генологічному рівнях;

3) іманологія -- вивчення образів (іміджів) "чужинців" інших народів і країн у різних національних літературах;

4) література в системі мистецтв і різних видів духовно-творчої діяльності, її взаємозв'язків і взаємодії з ними.

"До останніх десятиліть минулого століття, -- відзначає Д. Наливайко, -- предметом компаративістики було вивчення літературних зв'язків і відносин, але залишалася поза компетенцією така не менш масштабна і значуща сфера взаємозв'язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та видами духовно-творчої діяльності, як філософія, історія, релігія, соціологія та інші суспільні й гуманітарні науки...

Сучасна компаративістика перебуває в різнорівневому контакті з теорією літератури, залучаючи її тією чи іншою мірою, адаптуючи її концепції та методології -- феноменологічні, герменевтичні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські та інші. Це збагачує її аналітичний арсенал, розширює дослідницький діапазон і в цілому виступає позитивним фактором".

5. Інтуїтивізм

На початку XX століття у європейському літературознавстві набув популярності інтуїтивізм. Його основоположник француз Анрі Берґсон (1895--1941 рр.) у працях "Пам'ять і матерія", "Творча еволюція", "Сміх" писав, що "розум людина використовує у практичній діяльності, естетичне пізнання під силу лише інтуїції". Естетична інтуїція дає можливість схоплювати "задум життя, єдиний рух, що пробігає на лініях, пов'язуючи їх між собою та даючи їм смисл". Вона впливає на процес пізнання, розкриває внутрішній смисл речей і зумовлює художню творчість.

Інтуїція, на думку А. Бергсона, базується на інстинкті та інтелекті, які позбавлені творчого начала. Інтуїція -- третя форма пізнання, вона тісно пов'язана з інстинктом, тяжіє до позасвідомого, здатна до абсолютного пізнання, може піднятися над інтелектом, знищити його межі. Високо оцінюючи інтуїцію, А. Берґсон вказує на її недоліки: раптовість появи і суб'єктивність. Він розмежовує інтуїцію звичайну і художню, акцентує увагу на перевагах естетичного пізнання, його здатності до повного і глибокого пізнання.

"Ідея якісної винятковості естетичного пізнання, -- відзначає Л. Левчук, -- приводить філософа до хибної... думки про винятковість художньої творчості як діяльності, що виникає та існує завдяки здатності людини естетично сприймати світ. А це, за логікою, шлях до ідеї винятковості митця, який здійснює творчий процес. Митцям властива, мовляв, не лише здатність бачити глибше та ширше за інших, вони є, згідно з твердженням Бергсона, тією єдиною категорією людей, які проникають у принципи універсальної філософії".

Бергсон вважав, що мистецтво втратило би смисл, якби відображало дійсність, митець -- сам творець світу. Філософ визнавав, що митець не може повністю створити світ, бо в такому разі штучно створений ним світ не могли б зрозуміти люди.

Бергсон писав, що для творчості має важливе значення здатність зберігати у пам'яті минуле і при потребі відновлювати його. Минуле, на його думку, тінь, яка ніколи не полишає людину, впливає на сьогоденні думки і почуття, визначає вчинки. "У дійсності минуле зберігається саме по собі, автоматично. Без сумніву, воно йде за нами повністю, щомиті; все, що ми відчували, про що думали, чого бажали з часів дитинства, все це з нами -- все тяжіє до сучасного, готове до нового приєднатися, все натискує на свідомість, яка відмовляється дати йому перепустку". Митець, на думку А, Бергсона, досконало володіє психічною здатністю зберігати в пам'яті минуле, відроджувати його, побачене ним передати іншим. Він глибше пізнає світ і людину, бо майже не зустрічається ні з життям, ні з людиною. Митець, відзначає А. Бергсон, істота обрана.

Ідеї Бергсона розвивав італієць Бенедетто Кроче (1866--1952 рр.). Як і Бергсон, він основну увагу приділяв інтуїтивному пізнанню. На думку Кроче, політик, учений, критик віддають перевагу інтуїції перед логічним роздумом, зору незрячій інтуїції надає інтелект. Від висловленого Кроче відмовляється, коли стверджує: "Інтуїтивне пізнання не потребує господаря, для нього зайвою є необхідність на будь-кого спиратися, позичати чужі очі, бо має свої власні, яким властива надзвичайна сила проникнення". Він відзначає, що під впливом інтуїції поняття втрачає самостійність і стає елементом інтуїції. Коли в процесі пізнання визначальна роль належить інтуїції, то має місце мистецька творчість, коли ж визначальним є поняття -- маємо справу з наукою. Отже, мистецьке пізнання має лише інтуїтивний характер. Інтуїція, на думку Б. Кроче, є сприйняттям реальних речей і образом уяви. Це дух. за межами якого "лежать лише враження, почуття, відчуття, імпульси, емоції, тобто все. чого не вистачає духу". Інтуїція не залежить від інтелекту, почуттів, емоцій і не пов'язана з ними. Змістом інтуїції є вираження, воно частина інтуїції.

Мистецтво як інтуїтивна діяльність від інших форм людської діяльності відрізняється лише мірою вираження. Іншої відмінності між мистецтвом і немистецтвом, вважає Б. Кроче, немає.

Теорію кількісної відмінності Б. Кроче використовує, розглядаючи питання про художню геніальність: "тільки кількісну різницю можемо ми визнати... суттєвим моментом змісту слова геній, або художній геній, на відміну від негенія, від звичайної людини"1. Працездатність, емоційність, притаманні геніям, є і в інших людях. Але геніальність -- це злиття усіх цих рис, які властиві багатьом людям. Б. Кроче -- найяскравіший представник сучасного інтуїтивізму.

Інтуїтивізм позначився на ранньому модернізмі, на доробку митців "Молодої музи", "Української хати".

Размещено на Allbest.ru