Народно-поетичні домінанти в художній інтерпретації Ліни Костенко

Размещено на http://allbest.ru

Вступ

”Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях „Маруся Чурай” Ліни Костенко” ,-- писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко.[31] Але, як ми вже знаємо, насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році „Радянським письменником”.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю системного дослідження історичного роману у віршах Ліни Костенко в руслі сучасних методологічних підходів. Цікавою і на сьогоднішній день залишається проблема дослідження використаних джерел в написанні твору. Історичний та фольклорний аспект стали чудовим фундаментом для створеня «Марусі Чурай». На сьогоднішній день не до кінця вивченим залишається питання інтерпретацій в творі Ліни Костенко, оскільки поетеса поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу „Ой не ходи, Грицю...”. Більш як півтора століття розробляється сюжет цієї балади в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,-- Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук і т.д. Та одну з найвідоміших інтерпретацій виконану у повісті «В неділю рано зілля копала» О.Кобилянської.

Мета роботи - дослідити вплив усної народної творчості на творчість поетеси, розглянути народну баладу «Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці» як фундаменту для написання твору, розкрити особливості написання роману і порівняти твір з ознаками усної народної творчості; розкрити образи головних героїв твору «Маруся Чурай».

Мета роботи передбачає вирішення таких завдань:

ѕ дати визначення терміну «історичний роман у віршах», розкрити специфіку жанру;

ѕ дослідити задум авторки щодо написання твору ,,Маруся Чурай ”, історію його видання;

ѕ простежити наявність образів- архетипів у романі;

ѕ виявити наявність певних трансформацій балади у творіі;

ѕ показати спільні та відмінні ознаки балади «Ой, не ходи, Грицю…» та роману Ліни Костенко «Маруся Чурай»;

Об'єктом дослідження є історичний роман у віршах «Маруся Чурай» та балада «Ой, не ходи, Грицю…»

Предметом наукового дослідження є фольклор та історичні елементи як джерела написання роману Ліни Костенко «Маруся Чурай», історія написання твору, інтерпретація народної балади письменницею.

Методи дослідження. В роботі використано культурно-історичний, психологічно-аналітичний та порівняльно-історичний методи. Це дало можливість дослідити твір Ліни Костенко в контексті суспільно-політичного та духовного життя українців середини XVII ст., літературних уподобань та духовних ідеалів самої авторки, доторкнутись до фольклорного багатства українського народу.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури (31 найменування).



І розділ . Розкрити специфіку жанру історичного роману у вірша Ліни Костенко «Маруся Чурай»

За своєю суттю роман є глибоко національним. Ліна Костенко здійснила величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше відобразити в романі Україну XVII ст. Вона відкрила її для себе, а потім, працюючи над романом, відкрила її й для нас - і це був безцінний дарунок видатного митця.

За своєю проблематичністю роман належить до кращих зразків світової літератури. Серед порушених проблем у творі - питання свідомо мислячих людей і бездумного натовпу, межі між ними; питання суті людської шляхетності, у чому вона полягає; тривожне питання про те, «кому належатиме майбутнє, якщо життя таке несправедливе до гарних людей»; протиставлення любові та зради, що лежить як в основі окремого людського життя, так і в самій історії держави.

За жанром «Маруся Чурай» - історичний роман у віршах. Це одна з надзвичайно рідкісних форм епічної та ліро-епічної поезії, специфіка якої полягає в тому, що автор повинен дотримуватися вимог роману як великого розповідального жанру й водночас - особливостей поезії: віршованого ритму, розміру, поетичних тропів і т. ін.

В українській літературі роман Ліни Костенко займає найвищий щабель цього рідкісного жанру. Поетична майстерність Ліни Костенко довершена. І ця довершеність стосується всіх складових поетики твору - його мови, композиції, ритміки, прийомів характеротворення.

Безперечно, Ліна Костенко писала не традиційний роман, а власний, авторський. Дещо в іі інтерпретації видозмінилось, трансформувалось, а дещо залишилося типовим. Як сказала Валентина Павлівні Саєнко: «Маруся Чурай» - роман, але такий, що руйнує існуючі традиції, правила, теоретичні норми, і тим самим синтезує все не тривіальне і не банальне, а глибоко особисте, нове. Ліна Костенко «довела, що складна і вибаглива форма віршованого твору є однією із констант української художньої ментальності, яка тяжіє до синтезу гетерогенних естетичних форм, несподіваного поєднання й переплітання жанрових модифікацій, що постають на твердому ґрунті європейських традицій» [24,c.8]. Відслідковуючи змістове наповнення роману «Маруся Чурай», науковці ідентифікували його як історичний. Хоча, це знову ж таки суперечливий момент - історичності у тексті не так і багато.

Цей аспект, певна річ, є важливим для критиків, літературознавців, однак читачеві насправді байдуже, чи існувала коли-небудь Маруся Чурай, чи ні; він, так само, не хоче слідкувати й за історичними баталіями козацької доби, національно-визвольною боротьбою українського народу проти польської шляхти, адже знає достатньо потрібної йому інформації і про козаків, і про боротьбу, і про Богдана Хмельницького. Увагу читачів тримає виключно загадковість образу головної героїні, її самотність, прихована таємниця геніальності. Саме тому в романі домінують інтимні, романтичні мотиви, трагізм яких вдало окреслюється на тлі історії України. Сама Маруся і її душевні та психологічні переживання, пов`язані з «нерівним» коханням, становлять основу твору. Однак визначна особистість замальовується автором у контексті конкретної історичної доби. Душевна драма талановитої народної піснярки, неоднозначність її душі, 447 місцями переплітається із складністю епохи. Тож варто зробити припущення, що історичність у творі - щось на кшталт фасаду, котрий відіграє свою формальну і, в певній мірі, змістову роль, але головне, як годиться, лишається у вимірі індивідуального. Микола Бажан[ 1: 12], рецензуючи твір, основними його темами назвав «кохання й безсмертя». Мабуть, так воно і є…

Обраний авторкою жанр роману спричинив необхідність розширення баладного простору, ускладненість композиції епічного твору, всеохопність розмаїття поглядів, позицій, вчинків і явищ. Водночас енергія сюжету баладного типу, зберігши схвильованість мелодраматичної любовної історії, посилила її за рахунок спектрального аналізу, здійсненого митцем у параметрах нового жанрового контексту.

Діапазон філософської проблематики (вина і кара, митець і юрба, кохання і зрада) має глибинну морально-етичну інтерпретацію у поліфонічному багатоголоссі романної структури. Трансформація баладного сюжету пропонується за принципом інтертекстуальності, котрий у контексті всієї творчості Ліни Костенко демонструє особливі потенційні можливості.

Баладний сюжет видозмінюється серйозно і суттєво. Традиційний тривимірний простір художнього полотна в романному тексті виходить за рамки узвичаєних часових площин Скомплікувавши у собі історичний, психологічний і філософський аспекти, поетичний епос дозволив авторці поглянути на події і людей широкоформатно і прискіпливо водночас. Матеріалізована баладою миттєвість мислених та емоційних станів, вживання в їх сенс, інтонацію, оволодіння ними як мовою життєвої матриці дала можливість Ліні Костенко відчути безмежність буттєво-смислових значень як матеріалу моделювання художньої думки, осягнення її парадигматики. український фольклор костенко історичний

Композиція твору струнка: роман складається з дев'яти розділів, розвиток подій - лінійний, з ретроспекцією (спогади Марусі). Як влучно зауважив Микола Ільницький, «Ліна Костенко довела, що традиційна форма послідовного розгортання подій таїть у собі невичерпні можливості художньої типізації і філософської глибини» [ 14: 135]. Кожен наступний фрагмент твору стає живим органічним доповненням великого полотна й водночас не руйнує цілісності. Кожна деталь має незаперечну смислову доцільність.

Художній час «Марусі Чурай» ніби здійснює річний колообіг - літо, осінь, зима, весна… Цей потяг до завершеного циклу виявляється й у ліриці Ліни Костенко, як свідчення повноти переживання суттєвої гармонії» [16, 172]. Отже, подійність у романі перебуває в асоціативно-настроєній співзвучності з порами року.

Протистояння двох екзистенціалів - любові і зради - лежить і в основі роману, як і в самій історії. Цей мотив Ліна Костенко прокреслює у двох аспектах: суспільному та особистісному.

Особистісне начало в романі реалізовано цілим рядом образів, котрі виписані як окремі системи. Найповніше представлена лінія «Маруся Чурай - Грицько Бобренко» і, відповідно, наснажена найдраматичнішим звучанням. Художній дует «Маруся Чурай - Іван Іскра», незважаючи на його драматичну колізію, залишається еталонним.

У постаті Марусі Чурай Ліна Костенко поєднала гармонійну співзвучність життя героїні з її внутрішнім високим «Я». Поважне місце у часопросторі романного дійства належить етичному батьківському началу у контексті формування світоглядних позицій та вибору життєвих ідеалів Грицьком Бобренком, Марусею Чурай, Іваном Іскрою, Галею Вишняківною. Питомий ґрунт рідного середовища з його базовими етнокультурними кодами визначив безперервність передачі родових традицій, що забезпечили реалізацію принципу духовної ідентифікації (Маруся Чурай, Іван Іскра, Лесько Черкес) як основу впевненої приналежності особи до рідної землі.

Драматизм проблеми митця в романі сфокусований у явищі неспівпадання духовних вібрацій таланту з оточенням (постаті Марусі Чурай, мандрівного дяка).

Вічний образ дороги, як смислетворча вісь, мислиться багатоаспектно к континуумі романного дійства. Дорога - це і жива об'єктивна реальність, і філософська площина самооприявлення кожного з героїв. Вона пролягає через серце самої авторки, і талант художниці здійснює магічну акцію - взаємоперетікання часів і просторів в єдиному моменті - долі України, підтримуючи цим самим енергію гуманітарної духовної аури, зберігаючи тяглість одвічної національної традиції.

Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, зразу ж уводить нас у змістову суть роману, знайомить майже з усіма персонажами, які діятимуть у творі. У цьому розділі започатковані головні сюжетні та смислові лінії й починається досить активне розкриття характерів персонажів, яке продовжиться в наступних розділах.

Головне завдання другого розділу «Полтавський полк виходить на зорі» - у створенні важливого для роману художнього враження українського народу, який воює за свою волю. Мотив зображення полтавського полку, який вирушає в похід, є наскрізним у романі - це свого роду постійний смисловий мотив. Він вирішений надзвичайно тонко - немовби на музичному рівні - і є одним із прихованих чинників цілісності твору.

Центральний розділ роману «Сповідь» поданий у формі спогадів («внутрішніх монологів», «потоку свідомості», «потоку почуттів») і несе основне навантаження в розкритті образу головної героїні твору. Зі спогадів Марусі Чурай ми дізнаємось про історію її нещасливого кохання, що подана на досить широкому соціально-побутовому й етнографічному тлі полтавського життя XVII ст.

Четвертий розділ «Гінець до гетьмана» немовби розширює просторові межі роману. Ми вже бачимо не тільки Полтаву, але й більшу частину України. Таке розширення українського простору є важливим композиційним прийомом, що генерує ідею української державності, якою, по суті, пройнято весь роман. До того ж більша частина розділу присвячена Богдану Хмельницькому, якого ми бачимо як політичного та військового діяча - творця української держави. Панорамно бачимо Україну - всю в напрузі визвольної боротьби (погляд гінця, який стрімко промчав з Полтави до Білої церкви). Без такого широкого бачення українського простору наше читацьке розуміння України XVII ст. не було б цілісним. Окрім усього, у цьому розділі йдеться про звернення Івана Іскри до гетьмана з проханням відмінити своїм універсалом смертний присуд Марусі Чурай, і це є важливою ланкою в розвитку драматизованого сюжету цього історичного роману.

П'ятий розділ «Страта» активізує читацьке сприймання твору через посилену драматизацію сюжету. Така драматична напруга більш доречна у - фіналі твору, проте Ліна Костенко поміщає її в середині, цілком справедливо розраховуючи, що увага читача, який сприймає доволі довгий роман у віршах, повинна стимулюватися розмаїтими засобами, у тому числі подібними моментами конденсованої драматичної напруги.

Функціональна роль шостого розділу «Проща» в тому, що він, як і четвертий розділ, виводить читача із суто полтавського матеріалу на матеріал всеукраїнський. Але в «Прощі» український простір розкривається поволі - це неспішне, уважне споглядання. Мандрівний дяк, з яким подорожує Маруся Чурай, робить це споглядання осмисленим. Тому «Проща» є своєрідним інтелектуальним центром роману, бо саме в цьому розділі відбувається активне осмислення історії України, розмаїтих проблем її тогочасного життя. Цей розділ є дуже важливим для роману, бо без нього, на думку Г. Клочека, ми «мали б досить пристойний, з цікавим сюжетом історичний роман у віршах - але не було б видатного, з поважним історіософським смислом твору».

Останні три розділи - «Дідова балка», «Облога Полтави», «Весна, і смерть, і світле воскресіння» - поєднані одним сюжетним стрижнем - облогою Полтави польсько-шляхетським військом. Поетеса вводить у сюжет твору таку історичну подію для посилення історичності як жанрової ознаки роману, але в цих розділах також продовжується й завершується розробка основних образів. Вони набувають остаточної викінченості. Крім того, розділи надають роману мистецької якості, яку умовно можна назвати стереоскопічністю. Завдяки тому, що Ліна Костенко укрупнено показує якісь окремі моменти українських реалій ХУІІ ст. (наприклад, ту ж «дідову балку», самого діда-галерника, багато епізодів із побуту обложеної Полтави, яскраві картини весняного пробудження українського люду тощо), бачення XVII ст. стає глибшим, об'ємнішим, розмаїтішим - стереоскопічнішим.

Роман Ліни Костенко є цілісним твором. А це означає, що кожна його частина є функціональною, тобто працює на створення художнього смислу. Але композиція роману - це не тільки логіка розміщення його складових частин. Кожна така частина теж має своє компонування, здійснене з метою досягнення художнього ефекту.

Усі основні моменти, використані Ліною Костенко в сюжетному каркасі її роману, немовби ожили, набули реальної предметності, психологічної змістовності, й у своїй сукупності стали складовими витвореного видатним митцем художнього світу роману. Внутрішній світ «Марусі Чурай» відображає найсуттєвіші соціально-політичні та духовні моменти України XVII ст., відображає художньо, образно. Перебуваючи в цьому світі ми проймаємось атмосферою того часу, наші враження живі, емоційні, здається, що ми побачили все, що захотіли. І ми навіть не усвідомлюємо, що наше знайомство з тією історичною епохою тонко скероване автором роману, з маси можливих персонажів, фактів, деталей вона вибирала тільки ті, що в сукупності давали можливість утворити найбільш точне уявлення про зображувану епоху.

«Маруся Чурай» - твір надзвичайного мовного багатства і неперевершено! поетичної майстерності. Він характеризується сконденсованістю, здатністю містити в кожній «одиниці тексту», тобто в слові, фразі, у кожному розділі досить щільну художню інформацію. Такою щільною поетичною мовою Ліна Костенко володіє блискуче, бездоганно. Що б ми не взяли для прикладу - чи пейзажний малюнок, чи портрет персонажа, чи зображення якоїсь події, то легко помітили б, як поетеса за допомогою мінімуму слів досягає максимально можливого виражально-зображального ефекту. Ілюстрацією такої тези може служити будь-яка частина тексту, оскільки в ньому немає невикінчених місць.

Змінна ритміка твору (вона немовби «пристосовується» до особливостей змісту з метою гармонізації з ним) підсилює живий рух, відтворює мінливість життя, перепади настроїв героїв, зміну пейзажу, смислову та психологічну завантаженість подій. Тонкі й доцільні вкраплення діалектизмів, архаїзмів, пісенної поетики, книжної мови передають дух епохи, надають твору живого звучання. Відзначивши творчу сміливість поетеси, яка взялася за розробку надзвичайно складної теми з історії українського народу, з історії його духовності, Микола Бажан перший спеціально зупинився на викінченій поетиці «Марусі Чурай».

Це важливий акцент, оскільки колосальний успіх роману у віршах саме й «каналізувався» напрочуд вивіреною формою оповіді: «Щедрі, але й не надмірні розписи народних приказок, ідіом, прислів'їв оздоблюють і авторську мову, і бесіди дійових осіб твору, в якому елементи стародавньої розповіді органічно сплелися з сучасною формою авторських висловлень, їхніх неповторних тропів, метафор, епітетів, динамічних перебоїв, його драматичних заклинань і синкоп». Було дуже важливо, що саме патріарх української поезії так захоплено та ґрунтовно підтримав твір важкої видавничої долі. І не один Микола Бажан із митців старшого покоління був зачарований романом Ліни Костенко. «Маруся Чурай», - писав В. Базилевський, - це народне життя у строкатому його повнокров'ї. Побут, звичаї і вірування, військове спорядження, флора і фауна - все явлене, все рухається, переливається, дихає. Потужністю духовного космосу віє від сторінок цієї книги…»[ 2: 3]

Твір побудований на антитезі - протиставленні високого й низького, приземленого й духовного. Вибір життєвих пріоритетів ділить персонажів твору на два світи, які перебувають у жорсткому конфлікті. І всі події життя героїв визначаються їх приналежністю до котрогось із цих світів. Протиборство двох таборів не лише соціальне - воно має ширше підґрунтя. Соціальне розшарування помітне вже в першому розділі, коли знайомимося з запорожцями та «домариками»; наявна також і відмінність їх духовних світів. Саме цей конфлікт у романі - чи не найголовніший. Для українця того часу основний спосіб життя - осілий, тобто життя землероба, селянина. Тому, наприклад, не можна сприймати образ Бобренчихи, яка закопалася в землю, «як кріт», лише негативно. Цей образ радше правило, ніж виняток. Винятком є Маруся - з її духовним буттям понад своїм часом.

Марусю Чурай традиційно називають «дівчиною з легенди», тому що реальність її існування поки що документально не підтверджена. Щоправда, значна кількість переказів і легенд, побудованих на спільній сюжетній канві, окремі факти з усної народної творчості, наявність у піснях, що приписуються Марусі Чурай, окремих біографічних деталей, відомих із переказів і легенд про неї, глибока зацікавленість першого видатного українського прозаїка Г. Квітки-Основ'яненка особою Марусі Чурай - усе це дає підстави вірити в реальне існування її.

На основі народних оповідань про Марусю Чурай було створено чимало біографічних нарисів, повістей і драматичних творів. Статті про «імпровізаторку малоросійських пісень і одну із найкращих співачок свого часу» були вміщені в кількох біографічних і бібліографічних словниках. Російський драматург О. Шаховской видав історичну повість «Маруся - малоросійська Сафо», український драматург Г. Борковський у 80-х pp. XIX ст. написав драму «Маруся Чурай - українська піснетворка». Трохи пізніше Володимир Самійленко створив присвячену легендарній народній співачці драматичну поему «Чураївна».

Якщо узагальнити всі версії про Марусю Чурай, то побачимо, що Маруся була справжньою красунею, мала чудовий голос і вражаюче гарно співала пісні, у тому числі й власні. Вона була наділена неабияким талантом імпровізації - свої думки викладала віршами. Чарівна зовнішність дівчини та її незвичайна обдарованість привертали увагу парубків, серед яких був Іван Іскра (за одним із тверджень, син відомого гетьмана Іскри-Остряниці). Але Маруся любила іншого - Григорія Бобренка, який нібито був її молочним братом.

Основні моменти долі цієї дівчини відображені в сюжеті роману Ліни Костенко. Є зрада слабовільного Гриця, який піддався настійним умовлянням матері й заручився з багачкою Галею Вишняківною; є отруєння; є суд над Марусею, який визнав її винною в смерті Грицька Бобренка; є грамота від Богдана Хмельницького, що скасувала вирок: її вчасно, за якусь мить до страти, встиг доставити в Полтаву Іван Іскра; є проща в Києві, повернення назад у Полтаву; є повільна смерть від надмірних переживань і сухот.

Трагедія зрадженого кохання, що є центральною в романі, визріває з нерівності душ Марусі й Гриця. Маруся перебуває у світі ідеального, у світі любові, пісні, творчості, волі. її силове поле - це небо:

«Моя любов чолом сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі.» [ 14: 57]

«Небесним» шляхом простують і козаки, які обирають замість безславного існування славну смерть. Дивовижно перегукується ця тема роману з епохою, у яку Ліна Костенко писала свою «Марусю». У творі звучить мотив нищення кращих із кращих, виснаження генофонду нації. І це при тому, що поетеса, як свого часу зауважив М. Ільницький, легенду «перевіряє історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів і не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них» [ 12: 134].

Маруся - тонка талановита натура, дитя любові. Цільність її характеру й велич душі беруть початок із гармонійних стосунків її батьків. А роздвоєність Грицевої душі - це, мабуть, продовження життєвої поразки його батька - запорозького козака Бобренка, що «став домашніх хоругв хорунжим» [ 14: 62] і психологічно опинився під п'ятою своєї вічно незадоволеної жінки.

Життєвий вибір зумовлює й обставини смерті. Батько Марусі - Гордій Чурай - загинув як хоробрий козак, страшною, мученицькою, але славною смертю - про його героїчну загибель співають кобзарі, а батько Гриця загинув безславно - втонувши разом із возом у річці. Та й Гриць помер зовсім не так, як належить козакові. Таким чином, використовуючи історичний сюжет для актуалізації багатьох загальнолюдських проблем усіх часів, Ліна Костенко показує, що люди в будь-який час могли займати в житті різні позиції. Одні вибирали правду, вірність, смерть, а інші завжди шукали теплого місця, легкої справи:

«І Вишняківські голови на плечах,

І Чураївські голови на палях…»[ 14: 41]

Батько Марусі й такі, як він, як і сама Маруся, зажди вибирали в житті шлях правди й тому гинули в славі. Таким бачила дівчина й свого козака Гриця. Та в житті він виявився дрібнішим і приземленішим, ніж у бою. Козак, коли довелося вибирати між своєю душею та забезпеченим життям, тримається ґрунту, матеріальних статків. Навіть любов до Марусі неспроможна визволити Гриця від впливу матері. Така роздвоєність і приводить Гриця до зради.

Цей мотив - мотив зради - виконує у творі важливу роль, бо ставлення до зради так само є чинником протиставлення персонажів. Уперше це виявляється на суді, коли посланець із Січі каже:

«Що ж це виходить? Зрадити в житті

Державу - злочин, а людину - можна?!

Цей мотив є ключовим також і в гетьманському універсалі:

Вчинивши зло, вона не є злочинна,

Бо тільки зрада є тому причина.» [ 14: 117]

Гриць Бобренко передусім зрадив ту половину душі, яка дарувала йому свободу, а потім зрадив і кохання.

Іван Іскра - духовний побратим Марусі Чурай. Він любить дівчину всією душею та двічі рятує її життя. Між Іваном Іскрою й іншими персонажами (Вишняк, Горбань) - соціальна, психологічна й передусім світоглядна прірва.

Напевно, національний характер українця неможливо звести до якоїсь середини між антиподами - вільним козаком, що з піснею йде на смерть, і закопаним у землю «комариком», який тремтить над своїм майном, але за віки все ж таки витворюються певні стереотипи національного характеру. На жаль; останнім часом актуалізується пристосуванський етнопсихологічний тип українця, і чомусь затирається тип хороброго, волелюбного лицаря духу. Народна пісня також втрачає своє значення в сучасній Україні, однак співучість усе ще вважають основною рисою національного характеру.

Наче у двох паралельних площинах живуть Маруся та її пісня. Знайомство з Марусею відбувається тоді, коли вона вже не співає:

«Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.

А я вже вам і пісні не складу.» [ 14: 93]

Події з життя Марусі Чурай тісно пов'язані з історією життя цілого народу, оскільки її пісні виражають глибинний сенс історії:

«Коли в похід виходила батава, -

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!» [ 14: 151]

Отже, поетеса підносить роль митця в історії. Маруся Чурай, дівчина з Полтави, стала душею України, оскільки пісенним словом виражала найглибинніші думи свого часу. З іншого боку, вона зі своїм поетичним словом була й совістю людського існування. Ставленням до пісні персонажі роману виявляють свою суть, рівень своєї духовності. Так, полтавські міщани здебільшого розмежовують пісню та її творця. Це свідчить, що митець залишається незрозумілим і приреченим на самотність. Натомість на захист Чураївни та пісні як нерозривного цілого стає духовне братство Марусі - Іван Іскра, Лесько Черкес і сам Богдан Хмельницький:

«І дивував, безмірно дивував, -

що от скажи, яка дана їй сила,

щоб так співати, на такі слова!» [ 14: 56].

Останній розділ роману має глибоко символічну назву - «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Маруся втратила сенс життя в той самий момент, коли вона усвідомила зраду Гриця. Аби заглушити нестерпний душевний біль, дівчина шукала фізичної смерті, натомість смерть знайшла Гриця. Від цього біль дівчини сягнув граничної межі й наче виніс її поза реалії життя. У суді Маруся ніби перебуває в іншій площині. Вона мовчить, і ця мовчанка свідчить про те, що вона залишилась наодинці із собою, замкнулася у своєму болю, витіснивши будь-яку можливість діалогу із зовнішнім світом.

Життя без любові (зрада любові) для Марусі - приречення на смерть, але не судилося їй скінчити життя самогубством, та й катові не довелося здійснити вирок. Мабуть, не такий життєвий фінал судився Марусі Чурай. її шлях не міг завершитися фізичною смертю, мало бути воскресіння. А воскресіння не може бути без очищення. Очевидно, ті дев'ять розділів роману - це шлях очищення, звільнення від земного, тлінного, шлях до воскресіння Духу. Таке міркування підтверджує назва останнього розділу.

Зрештою, усі розділи, центральним персонажем яких є Маруся, своїми назвами знаменують етапи її шляху. Сповідь самій собі, яка поволі виводить дівчину з заціпеніння, дає змогу ще раз прожити в думці всі ключові моменти свого життя, переосмислити події, дарує здатність усепрощення. Момент усвідомленого прощення передує самій прощі. І проща - головний етап оживлення душі. Долаючи шлях від Полтави до Києва, минаючи Лубни - столицю кривавого Яреми Вишневецького, Маруся бачила страшну картину страждання свого народу, спустошену землю, напівживих від голоду людей, але водночас відчувала тепло й доброту зовсім незнайомої, а виявилося, рідної душі - і вже особиста трагедія не затуманює погляд. Оживши серцем, Маруся відгукнулася пронизливою піснею на біль сплюндрованої Вишневецьким землі - єдиний раз упродовж цілого роману «слова самі на голос навернулись». Таким чином, особиста драма Марусі Чурай уписується в контекст тогочасної загальноукраїнської історії, самий дух якої проймає кожен рядок твору, відблиски її заграв світять на обличчях усіх без винятку персонажів.

Роман у віршах Ліни Костенко, по суті, не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, авторка вийшла з річища традицій опрацювання історичної теми, упродовж роману вона творила свою особисту традицію (постановка завжди актуальних для історичного буття народу проблем, уміння побачити важливий духовний зміст у подіях, які давно відшуміли й лишилися тільки рядком літопису, народним переказом, сивою легендою чи сухою датою). «Маруся Чурай» Ліни Костенко, - зауважував М. Слабошпицький, - не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це - історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це партитура вічних мотивів духовного буття народу… Якщо в національному письменстві є такі твори, як «Маруся Чурай», значить, воно не безнадійне, і не безнадійна доля того слова - воно виживе й вистоїть у цьому складному й трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу» [ 25: 210].



ІІ розділ. Народно-поетичні домінанти в художній інтерпретації Ліни Костенко

«Маруся Чурай» Ліни Костенко -- це не просто наша обікрадена и поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це -- історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія.

Її твір розкриває нам багатство людських характерів, виношені концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їх вираження в класичному слові. І водночас „Маруся Чурай” -- твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення.

Віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне -- несилуване поєднання кількашарової стилізованої лексики і народної говірки, точність і художня доцільність використання архаїзмів та історичних реалій, звукове й ритмічне багатство вірша, його пластичність, залежність від «партії» дійової особи, значущість сміливої рими... В усьому цьому Ліна Костенко бачила не самоціль, але й не суто «виробничі» засоби формування поетичної плоті роману. Сама технологія тут стає мистецтвом.

Адже коли в роздумах про Галю Вишняківну зустрічаються такі, за терміном тогочасних піїтик, «краєсогласія» -- «до неї -- козакові -- до свиней, і -- до любові» [ 14:58],-- то вони вже самі утворюють потужне смислове поле, ущільнюють художню оповідь і без роз'яснень ставлять додаткові змістові акценти в процесі характеротворення.

Розглядаючи «Марусю Чурай» у широкому контексті новітньої історичної романістики, Микола Ільницький спостеріг прикметну особливість твору Ліни Костенко.

Більшість авторів віддає перевагу описові конкретної, часто документально підтвердженої події, в інтерпретацію якої привноситься умовний (притчевий або легендарний) елемент. При цьому просторові й часові площини немов «тасуються», утворюючи параболічність сюжету,-- в такий спосіб на поверхню виходить рух сучасної художньої ідеї, видобувається її філософський сенс.

У «Марусі Чурай» морально-етична, соціально-етична лінія також різко проорана, але твір збудовано за іншим принципом. «Л. Костенко легенду проектує в суворе русло соціальних і людських взаємин,-- зазначає критик,-- перевіряє історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів і не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них» [ 12: 18].

Справді, визрівання художньої ідеї в романі «Маруся Чурай» відбувається за законами внутрішньо- доцільної взаємопов'язаності кожної деталі й цілості твору. Сюжетні перипетії в ньому виростають одна з одної, заперечуючи суто подієвопобутове своє значення і висвічуючи концептуальну значущість всього попереднього фабульного розвитку.

Розробляючи відомий сюжет, Ліна Костенко не тільки змінює деякі вже усталені в літературі та в народнопоетичній традиції „ходи”, а й -- і в цьому істотна відмінність -- будує його на розлогому соціально-психологічному тлі.

Григорій Нудьга, оглядаючи довгий шлях засвоєння в письменстві перипетій балади про отруєння Гриця і створення легенди про Марусю Чурай, писав: «Відчувається, як центр ваги переноситься з побутово-мелодрама- тичних моментів на історичні і психологічні, а мотив про «піснетворство» героїні витісняє всі інші» [ 21: 135] . Ліні Костенко вдалося створити не просто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай, а й показати свою героїню причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII століття. Сам гетьман Хмельницький :



«...дивував, безмірно дивував,--

що от скажи, яка дана їй сила,

щоб так співати, на такі слова!» [ 14: 52].

Взагалі щодо персоналії Марусі Чурай навіть на сьогоднішній день нема остаточних висновків: історична особистість чи легенда?

Можливо, певне світло на особистість Марусі Чурай могли б пролити матеріали сотенних канцелярій, ратушні книги та інші різноманітні письмові свідчення, але їх поглинуло безжалісне полум'я велетенської пожежі, яка охопила Полтаву (батьківщину Марусі) влітку 1658 року, через п'ять років після її передчасної смерті. Багато доказів існування М. Чурай саме як історичної особи (відомо, що серед деяких українських науковців побутує цілком протилежна думка) загубилися разом із значною частиною архіву Г. Квітки-Основ'яненка, котрий, як відомо, цікавився долею української піснетворки [31].

Вперше ми зустрічаємося з Марусею на суді... Нескоєне пече душу -- зрештою, Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною для себе. Але ні слова у виправдання не почув суд. Зник біль, нема страху, в горі розчинилося все життєдайне: «Коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить» [ 14: 71]. Єдина мучить думка: з якої причини перевернувся Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка: Від того кидавсь берега до того.

« Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

і продавати душу сатані.» [ 14: 163]

Ось при чому тут пісні! Пісні Марусі Чурай, в якої «слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі» [ 14: 128]. І вибухає на суді («Увесь блідий, аж під очима чорно» [ 14: 128]) полтавського полку обозний Іван Іскра:

«Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це -- голос наш. Це -- пісня. Це -- душа.

Коли в похід виходила батава,--

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.» [ 14: 147]

Власне, за ставленням до пісні Марусиної, яку сприймаємо мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боку, «Таку співачку покарать на горло,-- та це ж не що, а пісню задушить!» [ 14: 152] -- ставлення Богдана Хмельницького, Легендарна поетеса Маруся Чурай складала патріотичні пісні, що надихали воїнів: «Її пісні - як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот» [14 :148], - так оцінює пісенний дар героїні Богдан Хмельницький у романі «Маруся Чурай» Л. Костенко. Він говорить, що в піснях Марусі «огонь війни пашить» і «помагає не вгашати духа». А сама ж Маруся казала: «Пісень немає -- і мене нема» [ 14: 65]. «Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона» [ 14: 84] -- старої Бобренчихи...

Як справжній художник, Ліна Костенко не розставила відразу своїх героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їх у русі, розкриваючи складне взаємопереплетіння розвитку особистісногоі громадянського.

Так, поволі втрачаючи своє «я», відрікаючись від нього в ім'я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб вижити), гине Гриць і як громадянин. Недаремно козак, посланець гетьмана до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує «врядові» пошукати закон не про вбивство, а про зраду: «Що ж це виходить? Зрадити в житті державу -- злочин, а людину-- можна?!» [ 14: 93] В цих словах ми зустрічаємо мотив зради.

Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигуком Горбаня: «Отож жінок і не пускають в Січ» [ 14: 87]). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Україну, а й у єдності громадянського та особистого. Як опора людського існує світ гідності (Гриць про Івана Іскру: «Він,-- каже,-- гордий. З ним не звариш каші» [ 14: 42]; Бобренчиха про Марусю: «Пісні у неї -- то велика туга, а серце в неї горде і трудне» [ 14: 32]).

Симптоматично, що саме почуття власної гідності найбільше не в пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетно-волелюбний стан поетеса протиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами співжиття козацької республіки -- Запорожжя.

«Полтава карає співця»,-- скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, а він «про чиєсь гам одненьке життя»[ 14: 69]. Гетьманові не байдуже й «одненьке життя»[ 14: 78], адже це -- славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це -- пісні Марусині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття.

Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Але доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя.

Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:

«Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.» [ 14: 126]

А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, неправедного судилища? Небагато:

«Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть.» [ 14: 143]

Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу.

Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського «Маруся -- малоросійська Сафо». На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури.

Що ж до коханого Марусі, Гриця Бобренка, то він сам себе охарактеризував висловивши таку мораль: «Любов любов'ю, а життя життям»[14:49].

Що показує примітивізм людського світогляду, слабохарактерність та безвольність перед життєвими складнощами. Сама ж авторка подає опис героя саме так:

«Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

і продавати душу сатані.»[ 14: 56]

Як і за сюжетом балади, в романі Ліна Костенко вводить любовний трикутник. Через те, що мати Гриця тиснула на сина, щоб той одружився з вигідною партією Галею Вишняківною, Гриць розмінюю своє кохання на достаток, завдаючи Марусі нищівного болю.

В творі ми прочитуємо, що вона навіть втопитися хотіла у Воркслі, але її врятував козак Іван Іскра. Іван Якович Іскра (Іскренко) - то син гетьмана Якова Іскри-Острянина (Остряниці) і батько того полковника Івана Іскри, що був страчений гетьманом Мазепою [19; 89]. Деякі автори називають цю реальну, історичну особу не Іваном, а Петром чи Кіндратом [19:89].

Обравши найуживаніше ім'я Іван, яке, до речі, в романі теж не змінюється, виступаючи виключно в своїй повній, строгій формі, що добре узгоджується з образом цього лицаря-героя, Ліна Костенко водночас дотрималась історичної правди, бо сина Остряниці дійсно звали Іваном. Глибока поетизація цього образа знаходить яскраве онімічне втілення: Прощай, Іване, найвірніший друже, шляхетна іскро вічного вогню! [14:117]; Душа у тебе має бути крицею.

Так плакати не гідно казака. Твій батько був, Іване, Остряницею, - наступний гетьман після Павлюка [14:117]. Це - думка Марусі і слово преславного діда Галерника.

А історичність Івана Іскри підтверджується «Реєстрами Війська Запорозького» 1649 р. У цьому найбільшому спискові реєстрового козацтва, укладеному одночасно з подіями роману, - суд над Марусею відбувся, за різними свідченнями, взимку 1649 р. чи влітку 1652 р. [19:102]

Дуже цікаво зображає поетеса зовнішність Маруся: «…на обличчя з янголами

схожа...Ця дівчина. Обличчя, як з ікон». І незвичайну паралель Ліна Костенко вже проводить на суді між поведінкою дівчат-суперниць - Галі та Марусі:

«Сиділа Галя, наче панська рожа

Але вона ні слова не сказала,

усправедливлень жодних не дала,

тілько стояла, яко з каменю тесана…

І хто ж убив хорунжого? Дівчина!

А як по ньому тужить! Як вдова!»[ 14: 98]

Саме такі порівняння додають ще сильнішого драматизму долі Марусі Чурай.

Л. Костенко в інтерпретації сюжету про Гриця й Марусю виявився не стільки в тому, що авторка створила «дидактичний», «лояльний», «глибоко афористичний» твір, «полотно з історії XVII століття», скільки в тому, що поетеса згадками, пригадуваннями, натяками розширила історичні межі роману тією мірою, щоб охопити українську історію від початку Київської держави (найдавніша згадка в романі стосується монахів Печерської лаври в ХІ-ХІІ століттях) майже до початку XVII століття (йдеться про згадку про Федора Жученка, сотника Полтави від 1659 до 1691 року, зятя В. Кочубея і супротивника І. Мазепи), нагадавши читачеві про цілий ряд історичних подій та їх учасників: наїзд Кончака (ХІІ ст.), наїзд Батия 1240 року, згадка про князя Витовта Великого Князівства Литовського (1430 рік), Сигізмунда ІІІ (Васу) - 1566-1632 рр., про поразку Наливайка під Солоницею, битви Хмельницького, спалення Полтави (літо 1658 року), згадка про те, як під час повстання Пушкаря проти Виговського Пушкареві стяли голову.

Все це - широка історична картина, на якій зображено «недолю України» [18: 31]. Це підтвердив у романі мандрівний дяк, порівнявши дорогу з Волині до Києва з Аппієвим шляхом, який знають всі, тоді як українську «дорогу», перед якою той «шлях» просто блідне, у світі не знають.

Висновок

Історико-філософський, соціально-психологічний роман у віршах «Маруся Чурай» справедливо названий критикою енциклопедією духовного життя України ХVІІ ст. Роман Ліни Костенко через минуле висвічує багато явищ сьогодення, проектуючи їх на майбутнє.

Відрадно, що за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979) та книжку «Неповторність» (1980) письменниця у 1987 році удостоєна Державної премії ім. Т.Г. Шевченка.

Як бачимо, до образу легендарної співачки в українській літературі зверталися й до Ліни Костенко, але розробляли тему у виключно любовній площині, часто ще й сентиментальній. Ліна Костенко в центр свого твору ставить питання жертовного служіння співця своїй нації, навіть якщо нація не гідна поки що такого співця, інша річ, що цей співець її вивищить до свого рівня. До того ж авторка спокушає свою героїню, Марусю Чурай, до роздумів, важкої і ненаситної праці її інтелекту, її небуденних почуттів, її життєвого розуму і досвіду, примушує тяжко каратися за скоєні помилки і в той же час гідно зустрічати смерть і першого разу на еталоні, і другого, коли Марусю руйнують невблаганні сухоти.

По праву можна вважати, що вершиною творчості Ліни Костенко став історичний роман у віршах «Маруся Чурай», де на національному ґрунті проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

Історію кохання молодих людей Ліна Костенко розглядає в контексті національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти, тих національних змін, що відбувалися в українському суспільстві в середині ХVІІ століття.



Список використаний джерел

1)Бажан М. Поема про кохання і безсмертя/ М. Бажан // Літературна Україна. - 1980. - 4 березня. -№ 19. - С. 2.

2) Базилевський В. Поезія як мислення: Творчість Ліни Костенко в контексті сучасності / В. Базилевський // Літературна Україна. - 1987. - 10 вересня. - № 37. - С. 3.

3)Волкова І.В., Калмикова Д.С . Уживання антропонімів у романах Ліни Костенко "Маруся Чурай" та Уласа Самчука "Марія" // Вісник Дніпропетровського університету. Серія : Мовознавство. - 2013. - Т. 21, вип. 19(3). - С. 21-26.

4)Голоюх Л. Порівняння в романі Ліни Костенко «Маруся Чурай» / Л. Голоюх // Культура слова. - 2010. - №73. - С.36-39.

5)Грисюк В. Модифікація романістики Ліни Костенко як ознака авторського стилю / В. Грисюк // Науково-дослідна робота молодих учених: стан, проблеми, перспективи : матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції, присвяченої 95-річчю Херсонського державного університету, 12-16 листопада 2012 р., м. Херсон. - Херсон, 2012. - С. 444-449.

6)Гундорова Т. Погляд на Марусю // Слово і час. - 1991. - № 10. - С.31-33.

7)Гусар-Струк Д. Історичний роман Ліни Костенко / Д. Гусар-Струк // Сучасність. - 1990. - № 5 (349). - С. 26-41.

8)Дах М. І. Літературне життя народної балади «Ой, не ходи, Грицю …» : проблема олітературнення сюжету і жанру: дис. канд. філолог. наук., 2011. - вип.10. - 21 с.

9)Дмитренко, Микола Костьович. Українська фольклористика: історія, теорія, практика / М.К. Дмитренко ; Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України. - К. : Ред. часопису "Народознавство", 2001. - 576 с.

10) Дюжева К. Дюжева, Катерина (2011) Еволюція жанрів у творчості Ліни Костенко на шляху до віршованого роману. - Житомир: Літературознавчі студії. - 2011p. - №5. - С. 41-47.

11) Жуковська Г.М. «Усе іде, але не все минає». Пам'ять і час у творчості Ліни Костенко: монографія / Г.М. Жуковська. - К. : Книга, 2010. - 188 с.

12) Ільницький М. Поезія останніх десятиріч: трагедії і новаторство (стаття друга) // Рад. Літературознавство. - 1983. - № 4. - С. 13-21.

13) Клочек Г. Історичний роман у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай". Навчальний посібник. -- Кіровоград, 1999.

14) Костенко Л.В. Маруся Чурай : історичний роман у віршах / Л.В. Костенко. - К. : Дніпро, 1982. - 136 с.

15) Кривоший О.П. Роль жінки у формуванні державотворчих традицій на українських землях в кінці ХVІ-середині XVII ст. //Матеріали міжнародної наукової конференції «Відродження української державності: проблеми історії та культури». - Одеса, 1996.- Ч.1.- С.166-167.

16) ЛановикМ., Лановик З. Українська усна народна творчість: Під-ручник. -- К.: Знання-Прес, 2001. -- 591 c.

17) Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром`як, Ю. І. Ковалів ті ін. - К.: ВЦ "Академія", 1997. - 752 с.

18) Мариняк Р. С. "Маруся Чурай" Л. Костенко в контексті інтерпретацій легенди про піснетворку-отруйницю / Р. С. Мариняк // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія : Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. - 2013. - № 1088, вип. 17. - С. 97-104.

19) Мельник Мирослава Романівна. Полтавське антропонімічне коло в романі Ліни Костенко "Маруся Чурай" / М. Р. Мельник // Записки з ономастики . - 1999 . - Вип.1 . - С. 85-91.

20) Миронюк Л. Специфіка жанру та стилю історичного роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко / Л. Миронюк // Вісник Запорізького національного університету. - 2008. - № 2. - С. 153-156.

21) Нудьга Г. А. Балада про отруєння Гриця і легенда про Марусю Чурай / Г. А. Нудьга // Жовтень. - 1967. - № 2. - С. 131-138.

22) Романченко А. П. Семантичні типи порівнянь у художньому мовленні Ліни Костенко / А. П. Романченко // Записки з українського мовознавства. - 2013. - Вип. 20. - С. 43-50.

23) Ромащенко Л. Минуле -- урок для сучасності, проекція на майбутнє. // Українська література в загальноосвітній школі. -- 2000. --№5. -- С.44-51.

24) Саєнко В. У просторі мета історії / В. Саєнко // Українська мова та література. - 2003. - № 17. - С.8.

25) М. Слабошпицький. Українська Сафо: З голосу нашої Кліо. - К.,1993. - С.209- 211.

26) Слоньовська О. "Найтяжча кара зналася життям..." (до вивчення роману у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай) // Дивослово. -- 1996. -- № 1.- С.7.

27) Федько О. Ю. Реалізація жанрової моделі історичного роману у віршах у творі Л. Горлача "Слов'янський острів" / О. Ю. Федько // Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського. Серія : Філологічні науки. - 2014. - Вип. 4.14. - С. 173-177.

28) Шаховський А.А. Маруся Чурай - малоросійська Сафо // Сто російських літераторів. Спб., 1839. Т. 1.

29) Яковець А. Маруся Чурай: Міф чи втрачена реальність // Слово і час. - 1997 р. - №10. - С. 44-46.

30) Яценко О. О. Тип жінки-борця козацької доби в українській літературі ХІХ - ХХ ст. / О. О. Яценко // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Філологічні науки. - 2013. - № 4(1). - С. 187-195.

31) http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/legendi-pro-marusyu-churay

Размещено на Allbest.ru