Пікареска в російській прозі 20-30-х років ХХ століття: генезис, проблематика, поетика

Сутність, поняття, особливості пікарески в теоретичному та історичному аспектах. Характеристика та специфіка проблематики шахрайської прози, її сюжетно-фабульна структура. Традиції народної сміхової культури та західноєвропейського шахрайського роману.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 29.01.2016
Размер файла 56,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Пікареска в російській прозі 20-30-х років ХХ століття: генезис, проблематика, поетика

10.01.02 - російська література

МИЛЕНКО ВІКТОРІЯ ДМИТРІВНА

Сімферополь - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Таврійському національному університеті імені В.І.Вернадського, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Горюнова Раїса Михайлівна, доцент кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Гусєв Віктор Андрійович, завідувач кафедри порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету;

кандидат філологічних наук, доцент Штейнбук Фелікс Маратович, доцент кафедри російської філології, декан історико-філологічного факультету Кримського гуманітарного університету (Ялта);

Провідна установа

Харківський національний педагогічний університет ім.Г.С Сковороди, кафедра російської та світової літератури, Міністерство освіти і науки України

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Іспанський термін “пікареска” (genero picaresco) вживається у вітчизняному літературознавстві поряд із національним субститутом - шахрайська повість та шахрайський роман - і має на увазі “прозовий жанр сатиричної белетристики, що зображує в реалістичній, часто гумористичній формі пригоди героя-шахрая, - вихідця із соціальних низів, який виживає завдяки власній дотепності в жорстокому суспільстві” (А. Паркер).

З'явившись у літературі Іспанії ХVІ-ХVІІ ст., цей жанр поширився в авантюрній прозі різних країн Західної Європи, Латинської Америки, Росії. Як неодноразово відзначалося дослідниками (М. Абрамовою, М. Вільмонтом, Д. Затонським, М. Томашевським), шахрайська повість та шахрайський роман відроджуються в літературі перехідних епох, для яких є характерним розпад сформованих соціальних ієрархій, злам аксіологічної та ідеологічної систем, духовне та фізичне “бродяжництво” мас. Цілком закономірно, що в російській прозі жанр пікарески заявив про себе в 20-30-і роки ХХ століття та на межі ХХ-ХХІ ст. Шахрайський роман радянського періоду з його узагальненими художніми образами Остапа Бендера та “дітей лейтенанта Шмідта”, авантюрно-шахрайськими символами “тарганових перегонів” та “квитків на вхід до Провалля”, широко вживаними цитатами, афоризмами, парадоксами став значним явищем культурного процесу минулого сторіччя. Дослідження пікарески з її властивостями “пам'яті” (М. Бахтін) та “жанрової інерції” (С. Аверінцев) відкриває доступ до поетики творів, допомагає проникнути у світовідчуття письменника і, таким чином, сприяє осмисленню специфіки художньої свідомості епохи. Трагікомічний пафос пікарески як характерна ознака літературної творчості ХХ століття також потребує детального аналізу.

Теоретичні й історико-літературні аспекти пікарески неможливо розглядати, не звертаючись до проблеми жанру. На думку Ю. Тинянова, “дати статичне визначення жанру, яке покривало б усі явища жанру, неможливо: жанр зміщується”, “жанр -- не постійна, не нерухома система”, “власні ознаки жанру еволюціонують”. У своїй роботі ми керуємося саме цими твердженнями вченого, а також спираємося на гіпотезу М. Бахтіна про те, що “жанровий кістяк роману ще далеко не затверділий”; роман, за визначенням літературознавця, - це “єдиний динамічний жанр серед давно усталених і частково вже мертвих жанрів”.

В. Кожинов назвав проблему жанрової трансформації шахрайської повісті та шахрайського роману в літературі ХХ сторіччя “спеціальною, величезною і складною темою”, підкресливши необхідність її вивчення. Однак російська шахрайська повість та шахрайський роман дотепер залишалися поза межами уваги вчених. У радянській літературознавчій парадигмі пікаресці як “низовому” й “буржуазному” (М. Горький) явищу не знайшлося місця. Увага вчених (В. Кожинова, Ю. Манна, П. Орлова, В. Переверзєва, Л. Пінського, Ю. Стенника та ін.) була спрямована на вивчення літературних фактів ХVІІІ-ХІХ століть. Їх міркування щодо пікарескної прози мали переважно критичний чи скептичний характер. Зауваження про активізацію шахрайської теми в прозі другого та третього десятиліть ХХ століття можна зустріти в роботах дослідників радянської сатири Ю. Борєва, А. Вуліса, Л. Єршова. Та їх наукові розвідки стосуються лише дилогії І. Ільфа та Є. Петрова, тоді як у прозі 1920-1930-х років були представлені й інші твори, що свідчать про відродження давнього жанру пікарески.

Cистемне вивчення російської пікарескної прози з урахуванням різних рівнів: генетичного, змістового, поетологічного, компаративістського, вирішенням проблеми традицій та новаторства - лише починається. Процесу функціонування шахрайського роману в межах різних культурних традицій - іспанської, французької, російської літератур - присвячена кандидатська дисертація Ю. Бернової “Трансформація жанру шахрайського роману: досвід компаративного аналізу” (Москва, 1995). Проблеми російської шахрайської прози XVII-XVIII сторіч стали предметом дослідження науковців А. Бурова, Г. Космолинської, М. Кравець, Р. Лебланка, Е. Малек, М. Морріс та ін. Продовжується вивчення “Мертвых душ” М. Гоголя як шахрайської поеми (С. Гончаров, С. Піскунова). Однак спеціальних робіт, присвячених дослідженню російської шахрайської прози 20-30-х років минулого століття, немає ні в російському, ані в українському літературознавстві. Цим обумовлена актуальність теми кандидатської дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського в межах комплексної теми “Література і культура: світовий та регіональний аспекти” (№ 01.98V005637). Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (протокол № 3 від 2 квітня 2001 року) і схвалена науково-координаційною радою “Класична спадщина і сучасна художня література” Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 1 від 19 січня 2006 року).

Мета дисертаційної роботи - простежити еволюцію, виявити специфіку жанрового змісту й найважливіші компоненти жанрової структури російської пікарески.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

· уточнити сутність поняття “пікареска” в теоретичному та історичному аспектах;

· простежити процес реактуалізації жанру в російській літературі ХХ століття;

· розкрити особливості проблематики шахрайської прози;

· проаналізувати трансформацію героя російської пікарески, відзначити його відмітні риси, особливості характерології;

· дослідити специфіку сюжетно-фабульної структури шахрайського роману та повісті;

· встановити зв'язок жанрового змісту й хронотопа;

· виявити традиції народної сміхової культури та західноєвропейського шахрайського роману в російській пікаресці ХХ століття;

· дослідити специфіку мовної та стильової структури творів.

Об'єктом дослідження є твори Арк. Аверченка, Ю. Берзіна, М. Булгакова, Арк. Бухова, Вс. Іванова, І. Ільфа та Є.Петрова, М. Ройзмана, Свена (І. Кремльова), О. Толстого, І. Еренбурга. Основну частину досліджуваних творів склали незаслужено забуті повісті і романи, що не перевидавалися протягом десятиліть (з 1920-1930-х років до теперішнього часу).

Предметом дослідження є генезис, проблематика, поетика пікарески в російській прозі 20-30-х років ХХ сторіччя.

Методи дослідження: історико-культурний, порівняльно-історичний, типологічний та генетичний.

Теоретико-методологічною базою дисертації є наукові праці вітчизняних та зарубіжних дослідників, присвячені загальним проблемам жанрології, - М. Бахтіна, Г. Косикова, І. Кузьмічова, Г. Поспєлова, Н. Тамарченка, Ю. Тинянова, В. Тюпи, Л. Чернець, а також проблемам жанру пікарески - Д. Затонського, Л. Пінського, З. Плавскіна, В. Шкловського, А. Блекберна, У. Вікса, Ф. Чендлера та ін. Дослідження також спирається на роботи Г. Бєлої, А. Вуліса, С. Голубкова, Л. Єршова, В. Скобєлєва, Е. Скороспєлової в галузі поетики російського роману 20-30-х років ХХ століття.

Наукова новизна дисертації. В роботі вперше в українській русистиці запропоновано цілісне осмислення процесу функціонування жанру пікарески в російській прозі XVII-XX століть; виявлено провідні позахудожні та внутрішньолітературні чинники, що впливають на виникнення в літературі жанрових моделей шахрайської повісті та шахрайського роману (на прикладі петровської, єкатерининської, післяреволюційної та пострадянської історичних епох). На матеріалі творів 1920-1930-х років доведено факт існування жанру пікарески в радянській прозі. Вперше проаналізовано в жанровому аспекті романи та повісті Ю. Берзіна, А. Бухова, І. Еренбурга, Вс. Іванова, М. Ройзмана, а також оповідання А. Аверченка. Здійснено реінтерпретацію творів М. Булгакова, І. Ільфа та Є. Петрова, О. Толстого та доведено їх належність до жанру пікарески. Встановлено типологію героїв радянської шахрайської прози, виявлено конкретно-історичні типи. Поетику пікарески радянського періоду розглянуто в контексті світової літературної традиції, з'ясовано значущі моменти жанрової трансформації. Запропоновано шляхи подальшого вивчення процесу функціонування жанру в новітній російській прозі.

Теоретична значущість роботи вбачається в уточненні поняття “пікареска”; визначенні місця шахрайського роману та шахрайської повісті в жанровій системі російської літератури 1920-1930-х років, в аналізі жанрової моделі російської пікарески та її трансформації в художньому просторі ХХ століття, в розкритті основних рис жанрової поетики досліджуваних творів.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані в процесі викладання курсу “Історії російської літератури” у вищих та середніх навчальних закладах, при розробці спецкурсів та спецсемінарів, у ході підготовки нових підручників, навчальних посібників.

Особистий внесок здобувача. Дисертація та всі опубліковані статті написані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Робота обговорювалась на засіданнях кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. Результати дослідження апробовані в доповідях на міжнародних наукових конференціях: “Пілігрими Криму” (Сімферополь, 2001), “Діоніс - Вакх - Бахус у російській та світовій культурі” (Алупка, 2001), “Крим і світова література” (Феодосія, 2003), “Мови й етноси Криму” (Сімферополь, 2003).

Публікації. Результати дослідження відбито в 6 статтях, із них 4 - у провідних наукових фахових виданнях України, 2 - матеріали конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (354 найменування); обсяг дисертації 203 сторінки, із них 177 - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, наукову новизну, визначено мету та завдання, теоретичну та практичну значущість роботи, охарактеризовано матеріал дослідження та методологічні підходи.

У першому розділі Жанр пікарески в науковому вивченні подано огляд наукових та критичних публікацій, присвячених проблемам жанру пікарески; виявлено головні дискусійні та проблемні питання теорії жанру; уточнено поняття “пікареска” в його історичному та теоретичному аспектах; простежено й систематизовано сучасні підходи до вивчення творів, що стали матеріалом дослідження.

Наукова література про пікареску представлена працями вчених різних національних культур (найавторитетнішими, на наш погляд, є роботи радянських і західних літературознавців М. Бахтіна, Д. Затонського, В. Кожинова, Л. Пінського, З. Плавскіна, А. Блекберна, П. Данна, А. Паркера, Ф. Чендлера, Д. Шредтера та ін.). Вивчення пікарески починається з кінця Х1Х сторіччя, але дотепер залишаються проблемними питання жанрового генезису (фольклорно-міфологічного, літературного), новаторства художнього образу пікаро та конфлікту (“маленька людина” проти соціуму), історико-літературного значення пікарески, трансформації цієї жанрової моделі в прозі останніх двох сторіч, а також вивчення жанрових традицій у творчості окремих художників.

Розглянуті в дисертації твори мають далеко не рівноцінну бібліографію. Найбільша частина наукових праць присвячена дилогії І. Ільфа та Є. Петрова “Двенадцать стульев” та “Золотой теленок”, а також роману М. Булгакова “Мастер и Маргарита”. Недостатньо вивчені такі твори, як “Похождения Чичикова” М. Булгакова, “Чудесные похождения портного Фокина” Вс. Іванова, “Рвач” та “Бурная жизнь Лазика Ройтшванеца” І. Еренбурга, а також “кримські” та “константинопольські” оповідання Арк. Аверченка. Повість О. Толстого “Похождения Невзорова, или Ибикус” не розглядалася в контексті шахрайської традиції. Романи “История трех святых и некоторых посторонних” Арк. Бухова, “Форд” Ю. Берзіна, “Минус шесть” М. Ройзмана, повість Свена “Сын Чичерина” не перевидавалися з 20-30-х років і зовсім не вивчалися літературознавством ХХ сторіччя.

У дисертації вперше зроблено спробу систематизації розрізнених літературних фактів 1920-1930-х років, осмислення закономірностей актуалізації шахрайської прози в літературній парадигмі епохи, а також виявлення провідних рис жанрової поетики названих творів.

В другому розділі дисертації “Генезис жанрів шахрайської повісті та шахрайського роману в російській літературі” простежено еволюцію російської шахрайської повісті та шахрайського роману, розкрито характерологічні риси російського типу пікаро, представлено періодизацію функціонування жанру в російській прозі XVIII-ХХ сторіч.

У підрозділі 2.1 “Зародження жанру та його еволюція в російській літературі ХVIII-ХIХ століть” проаналізовано провідні позахудожні та внутрішньолітературні чинники, сприятливі для появи в літературі жанрів шахрайської повісті та шахрайського роману; розглянуто поетику й проблематику шахрайських творів ХVIII-ХIХ століть, розкрито причини кризи жанру в середині ХІХ сторіччя.

Зародження жанру пікарески (анонімної “Повести о Фроле Скобееве”) у російській літературі припадає на часи правління Петра I - до перехідної епохи, що супроводжувалася соціальними катаклізмами, актуалізацією проблеми виживання й активізацією комерційного авантюризму, а також пожвавленням письменницького святково-карнавального світовідчуття. За петровської епохи почався процес вестернізації літератури. До Росії прийшла перекладна новела, що познайомила читача з якісно новим персонажем - жвавим і безжурним городянином, хитрим і шахраюватим.

У “Повести о Фроле Скобееве” представлено тип літературного героя, що акумулює в собі головні характерологічні риси ділка петровського часу: активну життєву позицію, рішучість і розум, хитрість і протеїстичність, зневагу до засобів заради поставленої мети. Подібний герой, не відомий раніше російській літературі, став центральним персонажем шахрайської “мелкотравчатой прозы” кінця ХVІІІ-початку ХІХ століть.

Незважаючи на популярність серед читачів, шахрайські романи “Пригожая повариха, или Похождения развратной женщины” М. Чулкова (1770), “Российский Жиль Блаз, или Похождения князя Гаврилы Симоновича Чистякова” В. Нарєжного (1814) і особливо “Русский Жиль-Блаз, или Иван Выжигин” Ф. Булгаріна (1829) викликали обурення серйозних критиків та письменників (В. Бєлінського, Н. Надєждіна, О. Пушкіна).

Пікареска, проіснувавши в російській літературі близько сторіччя і перетворившись до початку ХІХ століття з маргінального жанру - на магістральний, у другій половині ХІХ століття відійшла на периферію. Кризу шахрайського жанру зафіксовано у поемі М. Гоголя “Мертвые души” (1842).

Шахрайські романи ХVІІІ-початку ХІХ століть зіграли значну роль у процесі становлення російського реалістичного роману. М. Чулков, В. Нарєжний, Ф. Булгарін першими зробили спробу “адаптації” європейської романної форми до національних умов. Написані ними твори безумовно “передували багатьом важливим темам та ідеям сучасної літератури” (Ю. Бернова).

У підрозділі 2.2 “Пікареска в жанровій системі російської літератури ХХ століття” проаналізовано причини відродження жанру в прозі 20-х років і його кризи в 30-і роки, визначено місце пікарески в системі жанрів радянської літератури, представлено періодизацію функціонування жанру в російській прозі ХХ століття та здійснено огляд шахрайських творів 1990-2000-х років.

Розквіт жанру авантюрного роману та його різновидів (авантюрно-шахрайського, авантюрно-фантастичного, авантюрно-географічного, авантюрно-любовного, авантюрно-детективного) в прозі 1920-х років був викликаний як специфікою художнього освоєння революційної та пореволюційної дійсності, так і читацькими вимогами. Гостросюжетність у сполученні з елементами сатири максимально відповідала й ідеологічним цілям, і читацьким запитам, тому шахрайська повість та шахрайський роман, зберігаючи типологічну спорідненість як із авантюрним, так і з сатиричним романом, одержали широке поширення в прозі 1920-х років. Пікареска стала одним із провідних жанрів масової літератури.

Однак функціонування шахрайської повісті та шахрайського роману в прозі 1920-1930-х було проблемним. Герой жанру концентрував у собі людські вади й ідеологічні “пережитки”, з якими радянська влада вела нещадну боротьбу. Образ шахрая-маргінала вважався нетиповим для пореволюційної дійсності. Пікаро (антигерой, антиідеал, антагоніст) протистояв герою “високої” прози (позитивному ідеалу) - комуністу, борцю за щастя й волю людства. У соціалістичному суспільстві стверджувалися нові цінності, далекі від ідей накопичення. Не укладався в межі ідеології й традиційний космополітизм пікаро, тому що радянська людина не мала права жити за принципом “ubi bene, ibi patria”. Тому більшість шахрайських повістей та шахрайських романів 1920-1930-х років були піддані серйозній критиці (у роботах М. Бухаріна, І. Дукора, Ю. Ларіна, М. Майзеля, М. Столярова та ін.).

До початку 1930-х років соціальні проблеми (жебракування, бродяжництво, шахрайство, спекуляція), що становили основу сюжетів пікаресок, було переборено. Конфлікт між авантюристом буржуазного типу й соціалістичним суспільством досяг максимальної напруги. У 1934 року відбувся остаточний перелом у ставленні влади до сатири, проблеми якої широко обговорювалася на Першому Всесоюзному з'їзді радянських письменників. М. Горький, який свого часу “врятував” роман “Золотой теленок”, виніс на З'їзді остаточний вирок жанру пікарески, назвавши його “дійсно буржуазною літературою, що особливо яскраво відбиває справжні смаки, інтереси й практичну “мораль” її споживачів”.

До середини 1930-х років - часу утвердження методу соціалістичного реалізму - шахрайська повість та шахрайський роман були остаточно виключені з жанрової системи радянської літератури.

Відродження шахрайської прози стало можливим лише в 1990-і роки. Позахудожній контекст пострадянської епохи сприяв розквіту пікарески в новітній російській паралітературі та зняттю з неї ідеологічного табу.

У третьому розділі Змістова основа російської пікарески” проаналізовано особливості проблематики шахрайського оповідання, шахрайської повісті та шахрайського роману; простежено типологію та трансформацію героя російської пікарески ХХ століття й розкрито його характерологічні риси; досліджено жанровий конфлікт.

У підрозділі 3.1. “Соціально-кримінальна, морально-філософська сатирична проблематика” розкрито специфіку жанрової проблематики пікарески 1920-1930-х років, виявлено й проаналізовано загальні тенденції сатиричного висвітлення соціальних явищ пореволюційної епохи.

Предметом зображення російської пікарески 1920-1930-х років є біографічний “перелом”, який стався в житті героя після 1917 року і перетворив його на авантюриста. Мандруючи в пошуках даху, їжі, засобів до існування, пікаро змушений вступати у взаємодію з кримінальним світом, неминуче стаючи шахраєм. Моральна деградація шахрайського героя (злодійство, жебракування, зрадництво, шантаж, убивство) постає в пікаресці 1920-1930-х років наслідком кризи суспільної моралі й провокує актуалізацію соціально-кримінальної та морально-філософської проблематики.

Авторська точка зору щодо процесу перетворення “колишніх” людей на волоцюг різна. Арк. Бухов, І. Ільф та Є. Петров, О. Толстой, М. Ройзман зображують метаморфозу героя іронічно, вдаючись до засобів сатири (карикатури, анімалізації) та підкреслюючи, що пікаро, який не знайшов себе в “новому” житті, повинен бути висміяним і не гідний співчуття. Твори Арк. Аверченка та І. Еренбурга, навпаки, перейняті трагікомічним пафосом. Розкриваючи комічні сторони емігрантського побуту, Аверченко з болем констатує, що еміграція “викувала” з російських біженців “міцний залізний виріб”, що шахрайство виявилося для більшості з них єдино можливим способом існування. І. Еренбург у романі “Бурная жизнь Лазика Ройтшванеца” розповідає про те, що “маленькій людині немає щастя й спокою, а якщо вона до того ж іще й єврей, то немає й місця на землі” (Б. Фрезинський). Зображення безславного життєвого шляху - від фронтовика-орденоносця до спекулянта - героя роману І. Еренбурга “Рвач” забарвлено справжнім трагізмом.

У підрозділі 3.2. “Шахрайський герой: типологія та характерологія” виявлено архетипи й конкретно-історичні шахрайські типи, створені радянськими авторами; охарактеризовано художні засоби внутрішньої й зовнішньої характеристик; визначено життєві прототипи літературних персонажів; простежено зв'язок біографій авторів та героїв шахрайської прози.

Типологія героїв шахрайської прози 1920-1930-х років представлена в такий спосіб:

- “Гоголівські персонажі” - образи-маски, запозичені з творів М. Гоголя; вони позбавлені портретних та особистісних рис і діють відповідно до добре відомих поведінкових стереотипів. Наприклад: Чічіков (“Похождения Чичикова” М. Булгакова), “син Чичеріна” (“Сын Чичерина” Свена);

- “Фольклорний шахрай” - дериват трікстера, комічний персонаж, що характеризується низьким соціальним станом, маргінальною зовнішністю та феноменальним везінням. Наприклад: Іван Фокін (“Чудесные похождения портного Фокина” Вс. Іванова);

- “Маргінал-потвора” - персонаж, наділений гротескним тілом, якому належить проміжне становище між фольклорним та інфернальним шахраями. Від першого маргінал-потвора успадковує низький соціальний стан, убогість і авантюризм, а від другого каліцтво (найчастіше - карликовий ріст, горб, кульгавість). Наприклад: карлик Лазик Ройтшванець (“Бурная жизнь Лазика Ройтшванеца” І. Еренбурга);

- “Біс-пікаро” - інфернальний шахрай, демонологічний провокатор-спокусник і водночас викривач людських гріхів. Наприклад: Коров'єв/Фагот та Бегемот (“Мастер и Маргарита” М. Булгакова);

- “Піп-пікаро” - заповзятливий і святенний священнослужитель, що має з релігійного культу матеріальну вигоду. Наприклад: о. Федір Востріков (“Двенадцать стульев” І. Ільфа та Є. Петрова), диякон Євмен (“Істория трех святых и некоторых посторонних” Арк. Бухова);

- “Пікаресса” - жіночий шахрайський образ. Наприклад: “пророчиця Ганна” (“История трех святых и некоторых посторонних”), Соня Петрякова (“Рвач” І. Еренбурга);

- “Безпритульний” - дитячий шахрайський образ; найчастіше - сирота чи дитина з багатодітної родини, що здобуває засоби до існування злодійством чи жебракуванням. Наприклад: Оська (“Чудесные похождения портного Фокина”).

- “Пікаро-єврей” - національний тип, відмітними рисами якого є заповзятливість та дотепність. Наприклад: Остап Бендер (“Двенадцать стульев”), Арон Фішбейн (“Минус шесть” М. Ройзмана), Костянтин Форд та Моня Шарфштейн (“Форд” Ю. Берзіна), Михайло Самуелевич Паніковський (“Золотой теленок” І. Ільфа та Є. Петрова);

- “Веселий шахрай” - комічний кримінальний герой, витівки якого оточені гумористичною атмосферою. Наприклад: Шура Балаганов (“Золотой теленок”), Ртіщев (“Похождения Невзорова, или Ибикус” О. Толстого);

- “Кримінальний пікаро” - антипод веселого шахрая, персонаж з яскраво вираженими карними нахилами, практично позбавлений комічних рис. Наприклад: Семен Невзоров (“Похождения Невзорова, или Ибикус”), Олександр Корейко (“Золотой теленок”).

Перераховані вище типи є надбанням світової літературної традиції. Новаторські риси мають конкретно-історичні типи “російського емігранта”,колишнього” і “непмана”, створені радянськими письменниками 1920-1930-х років.

- “Російський емігрант” - представник “білої еміграції”, змушений виживати за кордоном, пристосовуючись до чужих звичаїв та мов. Наприклад: герої “константинопольського” циклу Арк. Аверченка, Семен Невзоров (“Похождения Невзорова, или Ибикус” - книга IV);

- Колишній” - у соціальному побуті 20-х років поняття мало на увазі колишніх представників дворянства й інтелігенції; в більш широкому смислі - будь-яку людину, що мала до революції певний статус у суспільстві. Наприклад: Вороб'янінов (“Двенадцать стульев”), Чипіцин (“История трех святых и некоторых посторонних”);

- “Непман” - представник “нової буржуазії” 1920-х років. Водночас функціонували синонімічні поняття: непач, скоробагач, хапун, нувориш, рвач тощо. Наприклад: Михайло Ликов, Арсеній Вогау, Дишкін (“Рвач”).

У пікаресці переважають художні засоби зовнішньої характеристики героя. Портрет шахрая містить різні елементи кодифікованої інформації, що виступає “соціологічним маркером” (А. Дмитрієв) його приналежності до світу маргіналів. У костюмі пікаро присутні непоєднувані елементи, підібрані за принципом трагікомічного контрасту розкоші й убогості. Перші є спадщиною минулого, “колишнього” життя героя, інші - атрибутами “нового”. Подібний принцип зображення костюма пікаро бере початок в іспанському шахрайському романі “История жизни пройдохи по имени дон Паблос” Ф. Кеведо-і-Вільєгаса (1626).

Розповсюджена деталь портрета пікаро 1920-х років - руде волосся (“руда шевелюра” Балаганова, вогненно-руде волосся Михайла Ликова, руда борода Лазика Ройтшванеця та Ігнатія Горбуля, “рудоволосі жилаві ноги” Невзорова, “строкате волосся” Фокіна). Це й релігійний рудимент (із часів язичництва зберігається марновірство про рудих людей як породження диявола, про те, що вони нечисті на руку) і відсилання до російського балагану (комік, якого називали “рудим”, “рудою бородою”, був напарником карусельного діда й асоціювався в юрби зі злодійством).

Шахрайському роману далекий психологізм. Характер героя, як правило, розкривається в його короткому персональному девізі. За фразою “Не плошать, не дремать!” ховаються цинізм і обережність Невзорова; за запеклим “Чтобы с розой в зубах и на смерть!” - ексцентрична натура Ликова; за нахабним “Лезь, Лазик, лезь!” - претензії “маленької людини” Ройтшванеця; за архаїчною сентенцією “Лови момент!” - досвідченість та інтелект Форда. Дотепність і самовпевненість Остапа Бендера виражені в відомому “Командовать парадом буду я!”. Однак у деяких творах (“Похождения Невзорова, или Ибикус”, “Рвач”) автори, за висловом А. Вуліса, “здійснюють подорож в особистість” шахрая, вдаючись до прийомів ретроспективних зображень дитячих переживань героя (І. Еренбург), внутрішнього монологу та невласно-прямої мови (О. Толстой, І. Еренбург).

Важливим елементом морально-психологічної характеристики героя є його ставлення до жінки. Одним із традиційних авантюрних мотивів шахрайського роману, що не набув ніяких змін у прозі ХХ сторіччя, є одруження/залицяння за розрахунком. Цинізм пікаро виражений у тому, що він зовсім байдужий до віку, зовнішності та характеру своєї обраниці.

Рольові межі “я” шахраїв радянських романів залишаються цілком традиційними: самозванець, професійний жебрак, знахар/цілитель/шарлатан, провісник, артист/комедіант, наречений-альфонс тощо. Ознакою часу можна вважати те, що самозванство шахрайського героя 1920-х років найчастіше набуває політичної форми. Так, п'яний Ройтшванець заявляє, що він “с самим Троцким на ты”; Фокін похваляється тим, що поскаржиться на німецьких фашистів “самому Владимиру Ильичу <...> всей красной Армии и, может быть <...> ЧК”. У популярного політика Чичеріна з'являється “син”, а на пам'яті лейтенанта Шмідта спекулює ціла група шахраїв.

Світ пікаро вільний від побуту. Єдине майно Бендера - “акушерский саквояж”, Лазика Ройтшванця - “портрет португальского бича”, Паніковського - золотий зуб, Вороб'янінова і Чипіцина - золоте пенсне. Пікаро - “герой шляху” (Ю. Лотман) і переконаний космополіт. Для російського шахрая 1920-1930-х років найбільшим багатством є внутрішня свобода, в чому полягає його безумовна і разюча відмінність від середньовічного іспанського пікаро.

Підрозділ 3.3. “Лібертарний бунт пікаро як причина конфлікту світоглядів” присвячено аналізу новаторських рис жанрового конфлікту пікарески 1920-1930-х років.

У пікаресці 1920-1930-х років традиційний жанровий конфлікт шахрайського роману - асоціальний пікаро проти упорядкованого соціуму - набуває новаторських рис конфлікту двох світоглядів. Шахрайський герой, виступаючи носієм анархо-індивідуалістичного (буржуазного) світогляду, не розділяє ідей соціалізму й категорично протистоїть інтеграції в “новий” соціум. Більшовики, виступаючи носіями соціалістичного світогляду, не приймають інакомислення та лібертарного бунту пікаро, піддаючи його репресіям чи “перековуванню”.

У російської пікаресці 1920-1930-х років немає щасливого фіналу (що є специфікою радянського шахрайського роману): пікаро завжди виявляється переможеним. Виключення складають лише шахраї Коров'єв/Фагот та Бегемот, що володіють інфернальною невразливістю.

Лібертарний бунт пікаро має блазнівський характер і реалізується через осміяння вад суспільства.

У четвертому розділі Поетика шахрайської прози 1920-1930-х років” досліджено специфіку сюжетно-фабульної структури шахрайського роману та шахрайської повісті; вивчено зв'язок жанрового змісту та хронотопу; виявлено традиції народної сміхової культури та західноєвропейського шахрайського роману в російській пікаресці ХХ століття, проаналізовано особливості мовної та стильової структури творів.

У підрозділі 4.1. “Хронотоп пікарескного тексту” розглянуто просторово-часову організацію пікарескного тексту; виявлено найбільш істотні моменти трансформації традиційного жанрового хронотопу.

У шахрайській прозі ХХ сторіччя традиційний жанровий хронотоп “дороги по рідному світові в авантюрно-побутовому часі” (М. Бахтін), зберігаючи названу часову характеристику, пережив трансформацію топічного компонента. Лінеарний топос дороги, у зв'язку з розвитком транспорту й скороченням часу подорожі, актуалізується мало. Водночас принципової значущості набувають “точечные” (Ю. Лотман) топоси міста-мегаполіса та міста-провінції (“містечка”), що, у свою чергу, розпадаються на підсистему “пиршественных” (трактир, пивна, кав'ярня, ресторан), побутових (готель, в'язниця), торгових (ринок, біржа) та видовищних (театральна сцена, арена цирку, головна площа міста) хронотопів як типового середовища шахрайського героя.

Ключовими в образній системі радянської пікарески варто назвати топоси Одеси, Москви, Константинополя та Парижа 20-х років.

Характеру символу соціального устрою набуває в шахрайському романі ХХ століття топос в'язниці, виявлений у творах описово або через підтекст чи алюзії. пікареска сюжетний шахрайський роман

У підрозділі 4.2. “Принципи сюжетного розгортання й типологія сюжетної структури” розглянуто традиції західноєвропейського шахрайського роману в російській пікаресці 1920-1930-х років; проаналізовано сюжетоутворюючі мотиви творів та типи сюжетно-композиційних структур.

Традиційним для жанру пікарески типом сюжету, що зберігається в творах “Похождения Невзорова, или Ибикус”, “Рвач”, “Бурная жизнь Лазика Ройтшванеца”, “Похождения портного Фокина”, дилогії І. Ільфа та Є. Петрова, є подорож героя/героїв. З цим типом сюжету пов'язаний мотив шляху, що провокує різні мотиваційні принципи розгортання сюжету. Як магістральну інтригу, що виконує ретардуючую функцію, в оповідання може вводитися мета шляху героя. Розповсюдженим сюжетоутворюючим мотивом є також комічна метаморфоза пікаро, що дозволяє реалізувати поетичну метафору дорога/життєвий шлях і вирішити завдання зображення діалектичного процесу становлення авантюрного характеру.

Сюжет творів, у яких мотив дороги не актуалізується (“История трех святых и некоторых посторонних”, “Сын Чичерина”, “Похождения Чичикова”, “Форд”, “Минус шесть”, “Мастер и Маргарита”), як правило, будується на послідовній ескалації анекдотичної ситуації або розвитку мотиву впізнавання/невпізнавання.

Мотив невпізнавання як основу інтриги застосував М. Булгаков у повісті “Похождения Чичикова” і в “московських розділах” роману “Мастер и Маргарита”. Письменник запропонував читачу взяти участь у художній грі: “піймати Чічікова / Воланда та його зграю”. Хто довідається й зловить цих героїв, той зможе зупинити потік їхніх авантюр. Гоголівського пройдисвіта Чічікова, як і інфернальних героїв роману “Мастер и Маргарита” ніхто не впізнає, хоча вони досить відкрито виявляють свою природу. Мотив невпізнавання в “Похождениях Чичикова” та в “Мастере и Маргарите” пов'язаний із сатиричним шаром сюжету. Покарано всіх, хто не впізнав Чічікова/Сатану та його почет.

Невпізнавання самозванця - основний мотив повісті “Сын Чичерина” та роману “История трех святых и некоторых посторонних”, що набуває рис анекдотизму. Нарощування анекдотичної ситуації доводиться до фінального скандалу, під час якого відбувається впізнавання самозванця. В межах “містечкового” хронотопа обох творів анекдотизм є зручним засобом естетичного освоєння провінційного життя.

У підрозділі 4.3. “Сміховий світ пікарески” розглянуто основні принципи моделювання сміхових ситуацій, елементи побутового комізму та традиції народної сміхової культури, зв'язок шахрайського роману ХХ століття з карнавальними текстами середньовіччя.

Пікареска - жанр сміхової літератури, що зберігає генетичний зв'язок зі світовою карнавально-сміховою традицією, а отже, звертається до прийомів гротеску, пародіювання, травестіювания, буфонади, до осміювання й десакралізації смерті та християнських таїнств. Елементи карнавально-сміхової семантики присутні в самому образі пікаро, що зберігає тісний зв'язок із фігурою блазня. У названому аспекті в дисертації докладно розглядаються образи Коров'єва/Фагота, Бегемота та Лазика Ройштванця.

У пікаресці ХХ сторіччя простежуються традиції народної сміхової культури (“ведмежа комедія”, блазнівські саморекомендації, гротескні тіла, знижені жіночі образи) та комічні прийоми сучасного циркового мистецтва (буфонада, зоореприза), звернення до яких послугує цілям сатиричної типізації та моделюванню сміхових ситуацій.

Підрозділ 4.4. “Художня мова й “чуже слово” в шахрайській повісті та шахрайському романі” присвячено аналізу комічної образності художньої мови творів.

Значний потенціал романної коміки пікарески вміщує художня мова творів. Інтенція на цікавість і пародіювання всіх “високих мов” (М. Бахтін) обумовила поширення в пікарескном тексті двоголосого (іронічного, пародійного) слова. Об'єктами пародіювання виступають провідні літературні й агітаційні жанри епохи, штампи “радянського” стилю. Як засіб створення комічного ефекту використовуються ремінісценції, “раскавыченные” й перефразовані цитати, алюзії, а також суміш просторічної та “високої” лексики в одному контексті.

Національна приналежність деяких авторів (Ю. Берзіна, І. Еренбурга, І. Ільфа та Є. Петрова, М. Ройзмана) обумовила застосування в тексті різних прийомів єврейської дотепності: каламбуру, обігрування лексичних значень слів, стилізацію під граматико-синтаксичні порушення єврейського “суржика” та включення в текст єврейських анекдотів.

Дисертація завершується висновками, в яких зафіксовано результати дослідження.

1. Зародження (чи реактуалізація) жанрової моделі шахрайської повісті та шахрайського роману в російській прозі припадає на перехідні епохи (петровську, єкатерининську, пореволюційну, пострадянську). Позахудожніми чинниками, сприятливими для активізації жанру пікарески, є: соціальні катаклізми, актуалізація проблеми виживання, активізація комерційного авантюризму та пожвавлення святково-карнавального світовідчуття. Вестернізація, характерна для російської літератури перехідних епох, також сприяє популяризації художнього образу шахрая/авантюриста та пов'язаного з цим героєм авантюрно-шахрайського змісту.

2. Ідейно-тематичне коло й пафос пікарески відповідають завданням романтизації активної життєвої позиції та комерційної заповзятливості, характерної для масової свідомості “неясних часів”, і адекватно відбивають соціально-економічні реалії “епохи первісного накопичення”.

3. Шахрайська повість та шахрайський роман, стаючи магістральними жанрами паралітератури, функціонують у прозі доти, поки не стабілізується історико-соціальна дійсність. Встановлення тотальної ідеології та жорсткість цензурних вимог незмінно приводять до кризи пікарескної прози, відходу жанру на периферію та поглинанню його канонічними “високими” жанрами.

4. Російська шахрайська проза успадкувала основні жанрові риси іспанського genero picaresco: концепцію шахрайського антигероя, “подорож” як тип сюжету, принципи сатиричного зображення звичаїв суспільства, побутовий комізм та елементи карнавально-сміхової семантики, демократичний (“низький”) стиль оповіді. Іспанський шахрайський роман зіграв значну роль у становленні й розвитку російського реалістичного роману, ставши джерелом сюжетного запозичення та зразком побудови авантюрної фабули для авторів “мелкотравчатой прозы” ХVІІІ сторіччя (М. Чулкова, В. Наріжного, Ф. Булгаріна).

5. Жанрова модель пікарески в російській літературі 1920-1930 років отримала низку новаторських художніх рис. Традиційний герой (шахрай-маргінал), зберігаючи типологічну спорідненість із літературними архетипами світової романістики (фольклорний шахрай, біс-пікаро, піп-пікаро, пікаресса, безпритульний, маргінал-потвора, пікаро-єврей, веселий шахрай, кримінальний пікаро), одержав конкретно-історичні риси життєвих типів “російського емігранта”, “колишнього” та “непмана”, що стали відкриттям радянських авторів. Окреме місце в системі шахрайських образів належить національному типові “пікаро-єврея”, що відбиває ситуацію входження маси містечкових євреїв у життя та побут великих російських міст після скасування в 1917-му році “межі осілості”. Втрата амбівалентності образу шахрая призвела до зміни сюжетної схеми: внаслідок сюжетних перипетій герой рухається “від кращого - до гіршого”; щасливий фінал відсутній. Художній конфлікт пікарески 1920-1930-х років характеризується як зіткнення двох світоглядів - анархо-індивідуалістичного (“буржуазного”) та соціалістичного.

6. Карнавалізація як жанроутворююча ознака середньовічного genero picaresco провокує активізацію елементів народно-сміхової культури й у шахрайському романі ХХ сторіччя. Карнавальні образи й мотиви, у відповідності до творчого методу автора, можуть використовуватися як засіб сатиричної типізації та створення комічного ефекту або як елемент, що акцентує трагікомізм існування людини ХХ сторіччя. Стихія комічного розповсюджується в шахрайській повісті та шахрайському романі також і на стиль твору.

7. Аналіз генезису, проблематики та поетики пікарески розширює уявлення про літературний процес другого та третього десятиліть ХХ століття й свідчить про об'єктивно існуючу жанрову розмаїтість. Шахрайська повість та шахрайській роман функціонували в радянській літературній парадигмі поряд із різними типологічно близькими їм жанровими утвореннями (авантюрним, сатиричним, соціально-кримінальним романом та повістю), розквіт яких був обумовлений специфікою пореволюційної дійсності та читацькими вимогами.

8. Пікареску вперше розглянуто як жанрове явище літератури 1920-1930-х років. Проведене дослідження показало низький ступінь вивченості російської шахрайської прози, важливість звернення до традицій шахрайського роману в творчості авторів-сатириків 1920-1930-х років, необхідність пошуку нових творів, авторів та доповнення фактичного матеріалу.

9. Дисертаційне дослідження може послугувати підгрунтям для подальшого вивчення процесу функціонування шахрайської повісті та шахрайського роману в російській прозі ХХ століття (в літературі пострадянського періоду). Передумовами появи новітньої шахрайської прози стали відзначені в дослідженні соціально-економічні та історико-культурні чинники; в новітньому російському пікарескному романі зберігається соціально-кримінальна та морально-філософська сатирична проблематика. Запропонована в дисертації типологія героїв-пікаро дозволяє розглядати персонажів новітнього шахрайського роману в контексті світової літературної та національної традицій (до останньої слід віднести розповсюджені в сучасній пікарескній прозі типи “російського емігранта”, “колишнього”, “нового росіянина” (аналог “непмана”)). Російська шахрайська повість та шахрайський роман ХХ століття, залишаючись яскравим і малодослідженим фактом, вимагає подальшого вивчення.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ РОБІТ З ТЕМИ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Миленко В.Д. Языковое взаимодействие как источник комического // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. - Т. 15(54). - № 3. Филология. - Симферополь, 2002. - С. 139-144.

2. Миленко В.Д. Цирковое пространство в романе М.А. Булгакова “Мастер и Маргарита” // Культура народов Причерноморья. Научный журнал. - № 36. - Симферополь, 2002. - С. 148 - 153.

3. Миленко В.Д. Пикареска в российской сатирической прозе 1920-1930-х годов: к проблеме жанра // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. - Вип. 3 (47). Літературознавство - Ч. I. - Харків, 2006. - С. 95-102.

4. Миленко В.Д. Еврейский тип в системе образов русского плутовского романа 1920-1930-х годов // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. - Вип. 4(48). Літературознавство - Ч. I. - Харків, 2006. - C. 79-85.

5. Миленко В.Д. “Розовые долины детства” Аркадия Аверченко // Пилигримы Крыма: Сборник научных статей и материалов. - Вып.1.(6). - Симферополь: Крымский Архив, 2003. - С. 129-140.

6. Миленко В.Д. Аркадий Аверченко, Зеленый змий и другие // Дионис - Вакх - Бахус в культуре народов мира: Научный сборник. - Вып. 2. - Симферополь: Крымский Архив, 2005. - С. 73-76.

АНОТАЦІЯ

Міленко В.Д. Пікареска в російській прозі 20-30-х років ХХ століття: генезис, проблематика, поетика. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.02 - російська література. Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського. - Сімферополь, 2007.

У дисертації досліджуються генезис, проблематика та поетика російської пікарески 1920-1930-х років. Еволюція жанру простежується на матеріалі російських шахрайських повістей та шахрайських романів XVII-ХIХ сторіч, а також пікарески радянського періоду, представленої як досить дослідженими вітчизняною наукою (“Мастер и Маргарита” М. Булгакова, дилогія І. Ільфа та Є. Петрова, “Похождения Невзорова, или Ибикус” О. Толстого), так і мало вивченими шахрайськими творами 1920-1930-х років (оповідання, повісті та романи Арк. Аверченка, Ю. Берзіна, М. Булгакова, Арк. Бухова, І. Еренбурга, Вс. Іванова, М. Ройзмана, Свена (І. Кремльова)).

У роботі простежено історію наукового вивчення жанрів шахрайської повісті та шахрайського роману, уточнено термін “пікареска” в його історичному й теоретичному аспектах, представлено періодизацію функціонування пікарески в російській авантюрній прозі ХХ сторіччя, проаналізовано причини кризи жанру наприкінці 20-х - на початку 30-х років. На матеріалі радянської пікарески розглянуто ключові моменти жанрової трансформації, охарактеризовано новаторскі риси жанрового конфлікту, встановлено типологію героїв радянської шахрайської прози та виявлено конкретно-історичні типи.

Ключові слова: пікареска, пікаро, шахрай, маргінальний герой, шахрайська повість та шахрайський роман, лібертарний бунт, карнавалізація, сміховий світ.

Миленко В.Д. Пикареска в русской прозе 20-30-х годов ХХ века: генезис, проблематика, поэтика. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. Таврический национальный университет имени В.И. Вернадского. - Симферополь, 2007.

Диссертация посвящена исследованию жанрового генезиса, проблематики и поэтики русской пикарески 1920-1930-х годов. Плутовская повесть и плутовской роман советского периода впервые в украинской русистике рассмотрены как жанровое явление русской литературы второго и третьего десятилетий ХХ века. Актуальность данного исследования состоит в анализе и интерпретации малоизученных аспектов развития авантюрной прозы 1920-1930-х годов, определении места пикарески в системе жанров литературной эпохи, обращении к творчеству незаслужено забытых авторов-сатириков (А.Аверченко, А. Бухова, Ю. Берзина, М. Ройзмана, Свэна (И. Кремлева)). Изучение истории функционирования плутовской повести и плутовского романа в русской литературе, анализ существенных черт жанровой трансформации в прозе ХХ столетия способствуют заполнению научного вакуума, возникшего за время игнорирования “буржуазного” жанра пикарески советским литературоведением.

В диссертационном исследовании систематизированы научные данные о проблемах и перспективах изучения пикарески и обозначены основные дискуссионные моменты. Выявлены и проанализированы ключевые внехудожественные и внутрилитературные факторы, влияющие на зарождение в литературе жанра пикарески. Прослежена эволюция и представлена периодизация функционирования плутовской повести и плутовского романа в русской литературе XVIII-ХХ веков.

Жанровый генезис исследован в контексте мировой литературной традиции (античный авантюрно-бытовой роман, испанская средневековая пикареска, европейский плутовской роман ХХ столетия). Впервые в отечественном литературоведении представлено описание модели советского плутовского романа, которая, в связи с требованиями официальной идеологии, претерпела ряд существенных изменений (новаторский тип конфликта двух мировоззрений, изменение сюжетной схемы, снятие амбивалентности образа плута-маргинала). Охарактеризован художественный образ “пикаро 20-х годов”, выявлены особенности портрета и характерологии. Предложена типология героев советской плутовской прозы, выявлены архетипы и конкретно-исторические типы (к последним отнесены “русский эмигрант”, “нэпман”, “бывший”). Рассмотрены причины возрождения жанра в литературе начала 1920-х годов и его кризиса в эпоху утверждения метода социалистического реализма (1930-е годы). Определено место пикарески в системе жанров советской литературы.

Прослежена связь пикарески ХХ века с традициями народной смеховой культуры. Буфонно-гротескная образность, карнавализация, элементы современного циркового шоу (клоунада) охарактеризованы как важнейшие компоненты жанрового комизма плутовской повести и плутовского романа 1920-1930-х годов.

Рассмотрен процесс реактуализации плутовского романа в литературе постсоветского периода и предложены пути дальнейшего изучения функционирования жанра в российской прозе ХХ столетия. Пикареска охарактеризована как характерное и яркое явление литературы переходных эпох, отражающее коренные сдвиги в массовом сознании “смутных времен”, поэтизацию авантюрной предприимчивости и активной жизнетворческой позиции человека.

Ключевые слова: пикареска, пикаро, плут, маргинальный герой, плутовская повесть и плутовской роман, либертарный бунт, карнавализация, смеховой мир.

Milenko V. D. - Picaresca in Russian prose of 20-30-th of the XX century: genesis, problematic, poetics. - Manuscript.

Dissertation for the scientific degree of Candidate of Philological Sciences in specialty 10.01.02 - Russian literature. - Tavrida National V.I. Vernadsky University, Symferopol, 2007.

Dissertation is devoted to study of genesis, problematic and poetics of Russian picaresque fiction of 1920-1930-th. Genre's evolution is examined on Russian picaresque stories and picaresque novels of the XVII-XIX centuries and Soviet picaresque prose material. The last is represented by little-known works written by A. Averchenko, Y. Berzin, A. Buhov, I. Ehrenburg, V. Ivanov, M. Roizman, Sven (I. Kremlev) and also by well-known satirical novels, which are reinterpretated (“moscow chapters” of “The Master and Margarita” by M. Bulgakov, “The Twelve Chairs” and “The Golden Gulf” by I. Il'f and E. Petrov, “Nevzorovґs Adventures, or Ibikus” by A. Tolstoy).


Подобные документы

  • Огляд творчої діяльності видатних письменників доби Відродження, європейського культурного руху. Вивчення теоретичних й історико-літературних аспектів жанру пікарескного роману. Аналіз трансформації героя пікарески, світового розвитку шахрайського роману.

    курсовая работа [65,1 K], добавлен 19.06.2011

  • Специфіка сучасної української жіночої прози. Феміністичний дискурс в українській літературі. Аналіз проблематики романів Ірен Роздобудько у художньому контексті. Жанрова своєрідність творчості, архетипні образи. Поетика романів Ірен Роздобудько.

    дипломная работа [195,0 K], добавлен 26.09.2013

  • О. Слісаренко - представник мистецького покоління "розстріляного відродження". Дослідження загального поняття проблематики у літературно-художньому творі. Специфіка і засоби втілення революційної проблематики в оповіданнях "Божевільний трамвай", "Присуд".

    курсовая работа [73,7 K], добавлен 21.06.2015

  • Становлення та специфіка жанру новели. Оновлення жанрового канону в українській малій прозі кінця ХХ – початку ХХІ століття. Проблемно-тематичний поліфонізм малої прози. Образна специфіка новелістики Галини Тарасюк. Жанрова природа новел письменниці.

    дипломная работа [104,1 K], добавлен 26.06.2013

  • Дослідження формо-змістових особливостей повістей М. Костомарова. Висвітлення морально-психологічних колізій, проблематики та сюжетно-композиційних можливостей. Традиції та новаторство М. Костомарова - прозаїка. Особливості моделювання характерів героїв.

    статья [47,0 K], добавлен 18.12.2017

  • Художній світ літературного твору як категоріальне поняття. Психолінгвістична теорія літератури О. Потебні. Специфіка сюжетної організації роману Дж. С. Фоєра "Все ясно" як зразок постмодерну. Зображення поетики минулого у структурі роману-притчі.

    дипломная работа [346,3 K], добавлен 03.06.2015

  • Історія французької літератури. Творчість Наталі Саррот; аналіз художньої специфіки прози, висвітлення проблем Нового Роману як значного явища культури ХХ століття, етапу підготовки нових культурологічних поглядів, психологізму та теорії постмодернізму.

    курсовая работа [54,9 K], добавлен 17.04.2012

  • Творчість Б. Грінченка у контексті реалістичної прози XIX століття. Рецепція малої прози у вітчизняному літературознавстві. Звернення в оповіданнях до теми дитинства. Драматичні обставин життя дітей. Характеристика образів. Відносини батьків і дітей.

    курсовая работа [93,7 K], добавлен 09.06.2016

  • Біографія Вільяма Шекспіра, написана відомим англійським письменником Ентоні Е. Берджесом. Сюжетно-композитні особливості роману "На сонце не схожа". Специфіка художніх образів. Жанрово-стильова своєрідність твору. Характер взаємодії вимислу та факту.

    реферат [40,1 K], добавлен 29.04.2013

  • Основні типи дискурсів у сучасній українській літературі. Поезія 90-х років XX століття. Основні художні здобутки прози. Постмодерний роман "Рекреації". Становлення естетичної стратегії в українському письменстві після катастрофи на Чорнобильській АЕС.

    реферат [23,3 K], добавлен 22.02.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.