Райнер Марія Рільке і Україна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: «Райнер Марія Рільке і Україна»

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ (1875--1926)

Двадцяте століття принесло людству не лише зло й найбільші земні трагедії, але й спонукало до пошуку шляхів до втраченої гармонії, до позитивних цінностей. Яскравий приклад такого пошуку -- творчість австрійського поета Р. М. Рільке.

Поезія Рільке, що відкрила новий етап у розвитку поезії європейської, увібрала в себе всі етапи складного шляху естетичних пошуків митця -- від неоромантизму та імпресіонізму через заглиблений у філософські та релігійні роздуми символізм до «нової речевості» (стилю, що тяжіє до конкретності зображення і прийшов на зміну експресіоністському пафосу та схематизму). На творчість Рільке глибоко вплинули живопис, скульптура, архітектура та музика.

Райнер Марія Рільке народився 1875 року в Празі. Дитинство та юність поета були затьмарені перебуванням в австрійській військовій школі (1886--1891), про яку він все життя згадував зі страхом і відразою. У 1895 році поет вступив на філологічний факультет Празького університету, а пізніше слухав лекції з філології і мистецтвознавства в Мюнхені й Берліні.

Основою і вихідним пунктом поетичної еволюції Рільке була німецька класична література. Разом з тим, він активно засвоював і синтезував досвід романських і слов'янських культур. Звідси його спроби творити французькою і російською мовами.

Писати вірші Рільке почав рано, і вже 1894 року вийшла його перша збірка «Життя і пісні». Наприкінці XIX століття з'являються наступні книжки поета: «Вінчаний снами» (1896), «Святвечір» (1898) і «Мені на свято» (1900). Ранній Рільке -- переважно неоромантик і імпресіоніст. У його віршах відтворюються основні мотиви романтичної поезії першої половини XIX століття -- самотності, природи й кохання.

Ранні вірші Рільке -- це, як правило, затьмарені сумом короткі імпресіоністичні замальовки з раптовою зміною образів, грою світла й тіні. Соціальну дійсність, що час від часу проглядається в ранніх творах. Рільке сприймає узагальнено-романтично. Втіленням незрозумілої, але кричущої несправедливості життя найчастіше є місто -- зловісно-похмуре, майже мертве. Для Рільке сучасне місто з його засиллям «мертвих речей», різкими контрастами багатства й бідності -- незрозуміла аномалія, нагромадження абсурду й страждань, злочин проти гармонії й краси. Свободу дихання вірш Рідьке знаходив поза міською метушнею, в тихому спокої передмістя з його садками, струмками, луками, лісами й перелісками.

Становлення Рільке-поета завершується на рубежі XX століття, його творчу зрілість засвідчують дві знамениті збірки -- «Книга годин» (1901--1905) і «Книга картин» (1902, 1906). Знаменну роль у появі цих книжок відіграли мандрівки письменника, що відбулася в 1899 і 1900 роках.

Під час першої недовгої подорожі (квітень--травень 1899 року) він побував у Москві й Петербурзі, де в основному знайомився з російською культурою. Найбільш хвилюючою подією в Москві стали для Рільке відвідини Льва Толстого. Друга, триваліша подорож, охоплювала весну й літо 1900 року. Поет продовжує вивчення російської культури й знову, цього разу в Ясній Поляні, відвідує Толстого. З Ясної Поляна Рільке іде в Україну і на початку червня 1900 року прибуває до Києва, де живе близько двох тижнів.

Після Києва розпочалося майже двомісячне паломництво Рільке по Україні й по Волзі -- знайомство з народною, «глибинною Руссю», її особливим світовідчуванням, яке вабило поета обіцянкою подолати «механічність життя» і відчуженість людини. Вирушивши Дніпром «в край чудової України», він пливе до Кременчука, а потім поїздом їде до Полтави. Звідти -- до навколишніх сіл, щоб «природу і людей зблизька побачити». Ці враження відбилися у віршах «В оцім селі стоїть останній дім...», «Карл XII, король шведський, мчить по Україні», де бачимо характерне для Рільке сприйняття українського пейзажу «під знаком вічності», на тлі безмежного часу та простору. Останнім етапом українських мандрів поета був Харків, звідки він повернув на Волгу.

Рільке вивчав російську мову, захоплено читав класиків російської літератури й перекладав німецькою мовою Лєрмонтова, Достоєвського, Чехова та інших письменників. З глибоким інтересом і любов'ю вивчав поет «давні церкви й собори, в яких багато старих картин і дорогоцінних реліквій». Києво-Печерська лавра згадується в «Книзі годин» у колі безсмертних творінь людства -- Венеції, Рима, Флоренції, Пізи й Троїце-Сергісвої лаври. У свідомості поета знову й знову постає образ церкви («церкви десь на сході»), який у поезії «Ти монастир Господніх ран» чітко прибирає форму Києво-Печерської лаври.

Рільке написав також два оповідання з українського побуту -- «Як старий Тимофій умирав співаючи» та «Пісня про Правду» (1900). Персонажів цих оповідань ріднить любов до народної української пісні -- швець Петро і старий Тимофій дбають, щоб пісня, в якій живе душа народу, не вмерла. Приваблювала Рільке й постать Т. Шевченка. Поет познайомився з творами Кобзаря в російських перекладах, а підчас мандрів Україною відвідав його могилу в Каневі.

У цілому ж подорожі 1899 та 1900 років стали для Рільке важливим кроком у пізнанні слов'янського світу, в освоєнні його духовних і культурних цінностей. Саме зустріч з Росією і Україною стала для Рільке тим поштовхом, який пробудив у ньому нове відчуття природи, реального світу. Він відчув себе причетним до глибинних джерел буття, могутніх витоків стихійних творчих сил природи. Це та сама «жадоба реального», котра знайшла вираження в подальшій творчості поета. Суть митця -- в нерозривному, повному й органічному зв'язку зі світом і речами,-- проголошує Рільке у вірші «Смерть поета»: «Ті люди, що живим поета знали,/ не відали, яким єдиним він / зі світом був: його лицем ставали/ці води, гори, ниви цих долин».

Нове світовідчування Рільке, яке він вважав «дарунком Русі», знайшло своє поетичне вираження у « Книзі годин» (1901 -- 1905), яка складається з трьох циклів -- «Книги чернечого життя», «Книги прощ» та «Книги убозтва і смерті». Вона написана від імені «київського ченця» як його молитовне звернення до Бога.

Поет уже не тікає від суспільства, від міста в природу -- він іде туди свідомо, він природу «обожнює», у ній відкриває істину. Власне «я» відчувається поетом як органічна частка живого космосу, що перебуває у вічному становленні. «Бог» Рільке -- це життя, що пульсує в речах та істотах. Божество стає для поета символом, яким позначається цілісність світу, неосяжність природи, нескінченність людської душі -- і ліричне висловлювання стає по-справжньому філософським. Напружені пошуки Бога («Тебе знаходжу всюди і в усьому...»), відчуття неподільної єдності з ним пронизує поетичні рядки: «Згаси мій зір -- я все ж тебе знайду,/ Замкни мій слух -- я все ж тебе почую,/ я і без ніг до тебе домандрую,/ без уст тобі обітницю складу».

Ліричне дійство третього циклу «Книги годин» -- «Книги про убозтво і смерть» відбувається в Парижі, який уособлює буржуазну цивілізацію з її відчуженістю і дегуманізацією життя, але й цей світ, сповнений контрастів, виступає об'єктом болісних переживань ліричного героя.

«Книга годин» сповнена витонченої музикальності, що нагадує наймелодійніші вірші П. Вердена. Рільке вдається до різних систем римування, створює своєрідні музикально-поетичні періоди, наповнює вірші алітераціями й асонансами. Та якщо поезія П. Верлена подібна до камерної музики, то «Книга годин» -- це справжня симфонія зі складним філософсько-ліричним змістом.

У4 збірці «Книга картин» (1902 1906) твори за тематикою s за стилем виразно поділяються на кілька груп. У деяких віршах «Книги картин» -- «Той, що споглядає», «Той, що читає», «Про фонтани» -- єдиною достойною формою людської діяльності оголошено акт споглядання, в якому досягається найвища реальність -- стан гармонії. Рільке і тут намагається повернути сучасникам почуття спільності, єдності світу «Коли від книги очі відведу я,-- /Як рідне й знане, все навкруг сприйму,/ Бо й зовні-- те, що у мені існує / І тут, і там немає меж в Сьому».

Після «Книги картин» Рідьке здобув визначення «поета споглядання». Але це споглядання не пасивне, у ньому -- напружені філософські роздуми, пошуки безпомилкового погляду на речі.

Рільке можна назвати і «поетом самотності». Розрізненість людей, взаємна непроникність їхніх внутрішніх світів -- усе це тяжіло над поетом і спричиняло йому біль. Печаль, елегійний сум, відчай -- такою є палітра віршів Рільке «про самотність».

У «Книзі годин» та «Книзі картин» органічно поєднуються елементи різних поетичних стилів: французького символізму, «віденського» імпресіонізму, неоромантизму. Стилістичне розмаїття було ознакою інтенсивної внутрішньої боротьби, творчих пошуків, намагання віднайти у віршах ті духовні цінності, які могли б протистояти бездуховності суспільних відносин. рільке поет збірка вірш

Ще на межі XX століття в Рільке виникає напружений інтерес до художнього пізнання і відтворення реального світу. Його «жадоба реального» знайшла стримане й концентроване вираження в книзі «Нові поезії» (1907--1908), яка вирізняється одухотвореною предметністю образів, витонченою і динамічною пластичністю мови.

Першорядну роль у цьому відіграло зближення Рільке з французьким скульптором О. Роденом, яке відбулося 1902 року в Парижі. Рільке деякий час навіть був секретарем цього видатного митця. Роден для поета був взірцем пластичного виявлення життя в матеріальних об'єктах і формах. Жити -- це значить бачити світ у художніх образах. Цю ідею поет обґрунтував у монографії про Огюста Родена. Не випадково для Рільке, лірика, співака «мінливих» душевних настроїв, ідеалом пластичної довершеності став саме Роден -- скульптор, який прагнув подолати споконвічну цого мистецтва. Скульптурні твори Родена -- «адже завжди образи боротьби з нерухомістю, ваш на наших очах немовби вивільняються з кам'яних пут.

Велике значення має для поета і живопис П. Сезанна, який він відкрив для себе теж згодом. Сезанн прагнув малювати не тільки у природі яку він і бачив, але й ту, яку ми пізнаємо розумом, створювати синтетичний образ предмета.

За часів “Нових поезій” вірш Рільке стає спокійним і стриманим, майже суворим. З'являються монументальні, образи (у них відчувається і стримана сила скульптур Родена, і «речевість» полотен Сезанна). Своїм словом ,поет ніби вступає у змагання з майстрами пензля і різця. Рільке створює «поезії речі», котрі виявляють «внутрішнє життя» реалій предметно-чуттєвого світу. Це своєрідні гімни людській здатності вмістити в душу всю безмежність Всесвіту.

Поет для Рільке в цей період-- творець «речей мистецтва», такий самий, як ювелір, скульптор, живописець. Про це виразно свідчать численні вірші збірки «Нові поезії», такі як «Портал», «Пантера», «Фламінго», «Іспанська танцівниця», Тонку майстерність виявляє Рільке, фіксуючи рух в об'єктах, що сприймаються оком як нерухомі. Наприклад, в поезії «Ваза троянд» так передано рух пелюсток: «Троянди можуть рухатись. Поглянь:/ в їх рухах кут одхилення малий,-- / отож троянд не видно, лиш струмує / проміння світла нарізно від них».

Сюжетами «Нових поезій» не обов'язково виступають тільки речі,--серед них і багато й таких, що змальовують людей, тварин і навіть і міфологічні чи історичні події.

Рільке і Україна

Україна і її історія очима австрійського поета (за новелою Райнера Марії Рільке «Пісня про Правду») Драматичною, кривавою і суперечливою була епоха переходу від XIX до XX століття. Суть людського буття, духовні цінності були поставлені під сумнів. У цей час йшли світові війни, руйнувалися держави і з'являлися нові. Канули в небуття старі уявлення про світ, наставав час нових наукових відкриттів.

Райнер Марія Рільке -- відомий австрійський поет -- подорожуючи Україною, зацікавився її історією та культурою. У пошуках сенсу буття, виходячи з ситуації, що склалася, Рільке намагається повернутися до витоків буття, основ життя, відшукати втрачену гармонію людини зі світом. Порятунок він вбачає у єднанні з природою. Подорожуючи по Україні, Рільке вслуховується в музичні твори українського народу. Результатом цієї подорожі стало написання твору «Казки про улюбленого Бога», одна з новел якого називається «Пісня про Правду»,

Центральним образом цього твору є образ сліпого співця Остапа, якого Рільке порівнює з Богом. Рільке стверджує: справлене мистецтво зачіпає дуті людей, впливає на них, піднімає на боротьбу, і над ним не владний час. Автор порівнює старого сліпця з міфічним співцем -- Орфеєм, чарівний голос якого творив дива. Так і кобзар Остап піднімав народ на боротьбу проти пригноблювачів. Рільке прославляв визвольну боротьбу, а силу могутнього співака порівнював з божественною силою.

Твір побудований як розповідь у розповіді, де мистецтво слова пов'язує воєдино людей з Богом.

Герой розповіді -- Евальд -- хоче почути щось про народних співців.

Автор-оповідач починає розповідати про широкі українські степи, де живуть дивовижні та надзвичайні люди, знайомить із сім'єю Петра Якимовича, який малює ікони. Хід подій змінюється з приходом співака Остапа. Його спів хвилює й окриляє. Слухаючи розповідь про Правду і Кривду, Евальд робить висновок: «Цей старий був Богом».

Так австрійський поет і письменник Рільке відкрив Європі надзвичайну країну Україну з її героїчною історією, сильними людьми і своєрідним національним колоритом.

Прототипом сліпця Остапа став Остап Вересай, виконавець народних дум та історичних пісень. Він умів надати простому сюжетові глибину і силу. Майстерно передавав красу народної пісні, поєднуючи її з грою на кобзі, надаючи незабутнє враження. Така виразна манера виконання і зробила Остапа Вересая відомим серед сучасників. Завдяки своєму талантові Вересай будив у слухачах відчуття пошани до історії та культури України. Австрійський поет Райнер Марія Рільке постійно прагнув відшукати витоки і шляхи досягнення високої майстерності у поетичній творчості. Він вважав, що кожний поет, подібно до античного співця Орфея, своїми творами повинен впливати на людей, облагороджувати їх, вести за собою. Його поезія хвилює й зачаровує, тому Райнера Марію Рільке називали «Орфеєм XX століття ». Народився майбутній поет у Празі (тоді Чехія входила до складу Австро-Угорської імперії); його охрестили і записали так: Рене Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія. Походив Рільке з небагатої чиновницької родини: батько спочатку був унтер-офіцером артилерії, а після виходу у відставку став службовцем залізничної компанії. Мати належала до багатих празьких буржуа. Невдоволена своїм шлюбом, вона покинула сім'ю, коли синові було дев'ять років, і переїхала до Відня, ближче до імператорського двору, про який давно мріяла. Родинні негаразди вплинули на хлопця, обумовили його схильність до самотності і гордої незалежності. Батько віддав сина до військової школи; в ній Райнер провчився п'ять років і за станом здоров'я покинув її. Рільке не раз говорив, що перебування у військовій школі щось у ньому зламало, не дало розкритися деяким рисам його вдачі. Він вступив до Празького університету, де обрав для вивчення історію мистецтв, літературу, право і філософію.

З 1894 року Рільке почав друкувати свої вірші. Він багато працює над поповненням своїх знань, подорожує до інших країн, відвідує Німеччину, Францію, Італію, Іспанію, Росію. Двічі Рільке побував в Україні. Перша подорож у 1899 році розбудила в поета інтерес до історії Київської Русі, а також до козацької доби, в яких він вбачав витоки історії великого народу. Рільке був глибоко вражений Софійським собором і Києво-Печерською Лаврою, їй він присвятив кілька поезій і найбільш захоплено розповідав про свої враження від неї. У Лаврських печерах Києва поет побував кілька разів. «Сьогодні кілька годин мандрував підземними ходами. Це найсвятіший монастир... В моїх руках палаюча свіча. Я пройшов усі ці підземелля раз на самоті, раз із людьми». Пошук духовного проводиря, виразника народного духу приводить Рільке до Канева на могилу Тараса Шевченка. Збереглися відомості про інтерес Рільке і до Миколи Гоголя, особливо імпонували австрійському поетові зв'язки творчості Гоголя з українською національною традицією та історією України.

Другу подорож в Україну Рільке здійснив у 1900 році. Його маршрут пролягав від Києва до Кременчука, Полтави, Харкова, і той шлях українськими степами глибоко запав у поетову душу. Великим переживанням Рільке стала краса української природи, безмежжя рівнини й степу. На цій землі поет знайшов жаданий приклад гармонійного єднання людей і природи, Бога і землі. Рільке навіть планує назавжди переселитися щ Києва, у це «близьке до Бога» місто. Враження від перебування в Україні знайшли відгук у збірці «Книга годин», її другій частині -- «Книзі прощ» («Про паломництво»). У цьому циклі Рільке поставив Києво-Печерську Лавру в один ряд з найвеличнішими пам'ятками культури людства, зобразив сліпого співця-кобзаря, перед яким він схиляє голову, як перед незрівнянно духовно вищою особою. Повернувшись додому, поет записав до щоденника: «Згадую полтавські степи, надвечірні зорі, хатки, й охоплює душу сум, що мене там немає».

Дух України, її сутність виявилися у творчому спадку Рільке: це і переклади, і мистецтвознавчі статті, вірші і прозові твори, навіяні перебуванням на українській землі.

Серед перекладів вирізняється «Слово про Ігорів похід», над яким Рільке працював кілька років. Роботу було завершено у 1904 році. Й на сьогодні цей переклад, здійснений Р. М. Рільке, вважається найкращим з німецькомовних.

Зацікавившись українським фольклором, Рільке написав два оповідання, вміщені до «Казок про любого Бога». Це «Пісня про Правду» та «Як старий Тимофій співав помираючи». Рільке добре вивчив українські народні пісні, особливо захопився піснями про козаччину, і вони послужили йому матеріалом для його «Пісні про Правду».

У центрі твору -- проблема мистецтва і Бога. Справжнє мистецтво, виразником якого є сліпий кобзар Остап, наділене такою силою, що здатне підняти народ на боротьбу з польськими панами, а творець такої пісні, в уявленні Рільке, є рівним Богові. Близькими до Бога письменник вважає й інших персонажів, які відгукнулися на заклик кобзаря повстати проти гнобителів. В образі Остапа можна відзначити риси співця Орфея, бо кобзар своїм співом зворушує душі людей, спонукає їх боротися за правду. Згадує автор і славних героїв України -- Бульбу, Остряницю, Наливайка, стверджує своїм твором, що «на віки вічні прославилась козача вірність».

Размещено на Allbest.ru