Епоха й людина в художньо-екзистенційному вимірі літератури періоду ДіПі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

Епоха й людина в художньо-екзистенційному вимірі літератури періоду ДіПі

Василишин Ігор Петрович

Львів 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: Ільницький Микола Миколайович, доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства.

Офіційні опоненти:

Руснак Ірина Євгенівна, доктор філологічних наук, доцент Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, доцент кафедри української літератури,

Баган Олег Романович, кандидат філологічних наук, доцент, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, доцент кафедри теорії та історії української літератури.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук, доцент Гарасим Я.І.

Анотація

Василишин І.П. Епоха й людина в художньо-екзистенційному вимірі літератури періоду ДіПі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - українська література. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2008.

Дисертацію присвячено дослідженню теми епоха й людина в контексті аналізу екзистенціальної парадигми в прозовій і поетичній творчості українських письменників-емігрантів періоду ДіПі (І. Багряний, Т. Осьмачка, Д. Гуменна, Ю. Косач, В. Петров-Домонтович, О. Стефанович, Є. Маланюк, В. Лесич, М. Ситник, О. Зуєвський, Ю. Клен). У роботі розглянуто світоглядні, аксіологічні, естетичні концепції розвитку української літератури, що стали основою художнього та інтелектуально-світоглядного дискурсу повоєнного періоду.

Проведений у дисертаційному дослідженні аналіз “категорій-екзистенціалів”, провідних екзистенційних мотивів, екзистенціалістських концептів, ідей у творчості українських письменників дає змогу розкрити тему епоха й людина й пов'язану з нею проблематику в контексті розвитку художньо-філософської парадигми в літературі періоду ДіПі, виявити актуалізацію традицій літературного філософування в національному письменстві, його зв'язки з європейськими та світовими літературами.

Ключові слова: епоха й людина, криза епохи, інтелектуально-світоглядний дискурс, екзистенціальна парадигма, екзистенційні мотиви, апокаліптичні візії, художньо-філософське осмислення, поетична рефлексія, духовний катарсис.

Аннотация

Василишин И.П. Эпоха и человек в художественно-экзистенциальном измерении литературы периода ДиПи. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2008.

Диссертация посвящена исследованию темы эпоха и человек в контексте анализа экзистенциальной парадигмы в прозаическом и поэтическом творчестве украинских писателей-эмигрантов периода ДиПи (И. Багряный, Т. Осьмачка, Д. Гумэнна, Ю. Косач, В. Петров-Домонтович, О. Стефанович, Е. Маланюк, В. Лесич, М. Ситник, О. Зуевский, Ю. Клэн). В работе рассмотрены мировоззренческие, аксиологические, эстетические концепции развития украинской литературы, ставшие основой художественного и интеллектуально-мировоззренческого дискурса послевоенного периода.

Проведенный в диссертационном исследовании анализ “категорий-экзистенциалов”, основных экзистенциальных мотивов, экзистенциалистских концептов, идей в творчестве украинских писателей дает возможность расскрыть тему эпоха и человек и связанную с ней проблематику в контексте развития художественно-философской парадигмы в литературе периода ДиПи, выявить актуализацию традиций литературного философствования в национальной словесности, ее связь с европейскими и мировыми литературами.

Ключевые слова: эпоха и человек, кризис эпохи, интеллектуально-мировоззренческий дискурс, экзистенциальная парадигма, экзистенциальные мотивы, апокалиптические визии, художественно-философское осмысление, поетическая рефлексия, духовный катарсис.

Annotation

Vasylyshyn І.P. The Epoch and Human Being in artistic and existential dimension in the literature of DiPi period. - Manuscript.

Thesis to confer candidate's degree in philology of speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. - Ivan Franko Lviv National University - Lviv, 2008.

The thesis is devoted to investigation on the subject the epoch and human being in the context of existential paradigm analysis in prose and poetic works of Ukrainian emigrant writers of DiPi period (І. Bagrianyi, Т. Osmachka, D. Gumenna, Yu. Kosach, V. Petrov-Domontovych, О. Stefanovych, Ye. Malaniuk, V. Lesych, M. Sytnyk, О. Zuyevskyi, Yu. Кlen). In this work were examined world-view, axiological and esthetical concepts of Ukrainian literature development, which had become the basement of artistic, intellectual and world-view discourse of after-war period.

Polemics as to the ways and prospects of Ukrainian literature development consists in the yearning for preservation of national base of Ukrainian literature and, at the same time, integration into European and world literature process, having conserved the national identity promoting the nation-formation mission of Ukrainian literature. Traditional artistic and new modern models defined the creative work of Ukrainian post-war authors, either contradicting or having joined complementing each other, creating the synthesis of traditional and modern motives in immigration literature of the DP period. The ideas of “tragic optimism”, “tragic stoicism” served as the world outlook ground for creative activity of variety of artists, which in the synthesis of ideas of “philosophic existence” defined the ideological and topical basis of artistic works different by their genre, style (from realism to modernism), and esthetics. The topic of “the epoch and a human" was in the lead in the works of Ukrainian writers. It put emphasis on the personality, in particular its inner world, internal psychological aspects of its existence in “critical situation” of epoch crisis, existential feelings (anxiety, fear, despair, loneliness, alienation, suffering, hope) and person's behavior in critical, crisis, disastrous situations, search for and realization of own authenticity, problems of “freedom of choice” and responsibility for his own choice to oneself and others, protest and rebellion of personality against the absurd of “antireligious epoch”.

The end of ХІХ century-the beginning and the middle of ХХ century was characterized as the period of crisis of rationalistic epoch, which led to technocratization of lifestyle, dehumanization of the latter, which in its turn brought reappraisal of the former ideological and world-view guidelines. The reality of modern epoch required also a modern specificity of artistic works, which balanced on the verge of philosophy, historyosophy, theology and was in constant reflection above the problems of the individual. Тhe subject the epoch and human being, its artistic and philosophic perception, motives, problems bound to it, determined new existential paradigm in works of many emigrant writers, who were different regarding their ideological search, esthetic and artistic nature, style characteristic, genre feature, axiological guidelines but who were similar regarding their common ideological and artistic system - the world of human being, inner “ego”, existence.

In this work there was carried out analysis of “category-existetials”, leading existential motives, existential concepts and ideas in creative works of Ukrainian writers, which gives us opportunity to uncover the subject the epoch and human being and problems bound to it in the context of artistic and philosophic paradigm development of the literature of DiPi period, discover the actualization of literature philosophy tradition in national artistic writing, its liaisons with European and World literature.

Key words: epoch and human being, crisis of epoch, intellectual and world-view discourse, existential paradigm, existential motives, apocalyptical visions, artistic and philosophic perception, poetic reflection, spiritual catharsis.

1. Загальна характеристика роботи

У колі зацікавлень письменників і літературознавців завжди були взаємозв'язок епохи й людини, вплив епохи на розвиток літератури (ідей, тематики і проблематики, жанрів і стилів, мотивів художніх творів), а також вплив літератури на формування світоглядного, художньо-естетичного обличчя епохи, її культурно-історичного виміру. Кінець ХІХ-початок і середина ХХ ст. ознаменували собою кризу епохи раціоналізму, яка призвела до технократизації способу життя, його дегуманізації, що спричинило переоцінку попередніх ідейно-світоглядних орієнтирів. Реальність новітньої епохи викликала і нову специфіку художніх творів, що балансували на межі філософії, історіософії, теології і перебували в постійній рефлексії над проблемами особистості. У цих умовах формується літературно-філософська екзистенціальна парадигма з акцентами на особистості у змісті художнього філософування, створенні нових художньо-естетичних моделей.

Про екзистенціалізм в українській літературі заговорили в середині 40-х років ХХ ст. письменники, літературознавці, що перебували в таборах ДіПі. Зокрема, Ю. Шевельов на третьому з'їзді Мистецького українського руху наголосив на поширенні ідей екзистенціалізму в українській літературі. Повоєнний період, визначений дослідниками як період “другої еміграції”, “період ДіПі”, “період МУРу”, був справжнім “малим ренесансом” для нашого письменства. Тоді літературознавчі та літературно-філософські праці стали основою полеміки щодо перспектив розвитку української літератури, сприяли формуванню ідейно-світоглядних концепцій національного мистецтва. “Дискурс МУРу” (С. Павличко), торкнувшись традицій літератури й нових шляхів її розвитку, охопив широку гаму художньо-світоглядних, загальноестетичних проблем. Про часові рамки періоду ДіПі можна говорити, окреслюючи їх у межах 40-50-х років ХХ ст. (від літератури воєнного часу до розпаду самого МУРу й подальшої заокеанської еміграції більшості письменників), хоч частина надрукованих у цей період художніх творів була написана впродовж 1930-1940-х років, але ці твори, як і написані під час війни й у перші повоєнні роки, активно видавалися і в 1950-ті роки.

Екзистенціальна літературно-філософська парадигма у творчості українських письменників цього періоду в дисертаційному дослідженні розглянута через комплексний аналіз ідей, концептів, проблематики, виділення основних екзистенційних мотивів у контексті однієї з провідних тем літератури повоєнного періоду - теми епоха й людина. Окремі аспекти дослідження цієї теми містять літературознавчі праці О. Астаф'єва, Г. Грабовича, М. Ільницького, Н. Лисенко-Ковальової, В. Моренця, С. Павличко та ін. Цілісне, синтетичне розуміння літературного процесу періоду ДіПі неможливе без комплексного дослідження провідних мотивів у творах цього періоду, серед яких епоха й людина та пов'язана з нею проблематика, досліджувана в поезії і прозі повоєнного періоду, доповнює літературознавчу картину творчості українських письменників.

Отже, актуальність роботи зумовлена:

важливістю продовження різноаспектного дослідження української еміграційної літератури періоду ДіПі через виділення й аналіз однієї з провідних тем - епоха й людина;

потребою висвітлення творчості малодосліджуваних досі письменників української еміграції;

необхідністю аналізу екзистенціальної парадигми в українській еміграційній поезії та прозі;

важливістю осмислення ідей екзистенціалізму в контексті української літературно-філософської традиції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка. Дисертаційне дослідження узгоджене з науковими планами кафедри, які передбачають вивчення літературного процесу 40-50-х рр. ХХ ст., науковою темою кафедри “Етноестетика фольклорної та літературної художніх систем: дослідження методологічних засад творчості” - 0107U002065.

Метою дослідження є аналіз проблеми епоха й людина в контексті ідейно-філософських, художньо-естетичних концептів екзистенціальної літератури ХХ ст., дослідження екзистенціальної парадигми в поетичній і прозовій творчості українських письменників (періоду ДіПі).

Для досягнення поставленої мети в дисертації передбачено вирішення таких завдань:

висвітлити основні тенденції дискурсу екзистенціалізму як літературно-філософського напряму в літературознавстві та критиці періоду ДіПі;

проаналізувати екзистенційні мотиви у прозі й поезії повоєнного періоду;

розглянути провідні екзистенціалістські концепти в повоєнній творчості українських еміграційних письменників на рівні ідей, проблематики та поетики художнього твору;

охарактеризувати екзистенціалістську модель у філософсько-інтелектуальних романах повоєнного періоду.

Об'єктом дослідження є проза І. Багряного, Т. Осьмачки, Д. Гуменної, Ю. Косача, В. Петрова (В. Домонтовича), поезія О. Стефановича, Є. Маланюка, В. Лесича, М. Ситника, О. Зуєвського, Т. Осьмачки, Ю. Клена, також літературно-критичні та наукові праці В.Державина, Ю.Косача, І. Костецького (Ю. Корибута), В. Петрова (В. Бера), Ю. Шевельова (Ю. Шереха), що визначали мурівський дискурс у літературі повоєнного періоду, науково-теоретичне осмислення й аналіз світоглядних ідей у літературі та філософії ХХ ст.

Предметом роботи виступає літературний процес середини ХХ століття, тема епоха й людина, досліджувана в контексті аналізу екзистенціальної парадигми в повоєнній творчості українських письменників-емігрантів. Специфіка об'єкта і предмета дослідження вимагала комплексного підходу для досягнення поставленої мети, а тому методологічною основою дисертації є поєднання елементів різних методів. Філологічний метод використаний для з'ясування провідних жанрово-стильових особливостей творів українських письменників, специфіки реалізації в них художньо-філософської думки автора. Культурно-історичний метод застосований при введенні досліджуваних творів у культурний, літературний та історичний контекст. Елементи інтертекстуального, міфологічного підходів сприяють увиразненню смислових акцентів, розставлених у творах, а також дозволяють простежити особливості стилю досліджуваних художніх творів та виокремити провідні екзистенційні мотиви. У дисертаційній роботі використано також елементи біографічного, феноменологічного та герменевтичного аналізу, які дають змогу виділити та проаналізувати основні екзистенціальні концепти в художньому тексті.

Теоретико-методологічну базу роботи склали літературно-критичні праці В. Державина, Ю. Лавріненка (Ю. Дивнича), І. Качуровського, І. Костецького, Ю. Косача, Є. Маланюка, В. Петрова, У. Самчука, Д. Чижевського, Ю. Шевельова; мемуаристика У. Самчука, Ю. Шевельова; історико-літературні й теоретичні дослідження В.Агеєвої, О.Астаф'єва, О. Багана, Ю. Бондаренка, Ю. Войчишин, Г. Грабовича, П. Іванишина, М. Ільницького, М. Крупача, Л. Куценка, Н. Лисенко-Ковальової, М. Неврлого, С. Павличко, Я. Поліщука, І. Руснак, Т. Салиги, М. Слабошпицького, І. Фізера, С. Хороба та ін.; літературно-філософські дослідження Н. Михайловської, Д. Наливайка, Е. Соловей, Г. Токмань; літературознавчі та філософські праці Н. Аббаньяно, М. Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґадамера, А. Камю, С. К'єркегора, Ґ. Марселя, Ж.-П. Сартра, М. Шлемкевича, К. Ясперса та ін.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше досліджено екзистенційні особливості прозових і поетичних творів періоду ДіПі в контексті літературно-філософської теми епоха й людина, здійснено комплексний аналіз екзистенціальної парадигми в повоєнній творчості українських письменників.

Теоретичне значення дисертаційної роботи визначається тим, що запропонований автором екзистенціальний підхід до висвітлення теми епоха і людина у творах українських письменників доповнює та розширює діапазон літературознавчих досліджень, пов'язаних із моделлю літературно-філософського екзистенціального аналізу художніх текстів.

Практичне значення роботи зумовлюється можливістю використання матеріалів дисертації для подальших історико-літературних і теоретичних досліджень, а також у викладацькій практиці для напрацювання навчальних спецкурсів, спецсемінарів в університетах та інститутах гуманітарного профілю при вивченні української еміграційної літератури, зокрема творчості письменників періоду ДіПі.

Особистий внесок здобувача полягає в теоретичному обґрунтуванні основних ідей і положень досліджуваної теми; висвітленні творчості маловивчених досі українських еміграційних письменників; комплексному аналізі екзистенціальної парадигми в українській еміграційній поезії та прозі.

Результати роботи апробовано на V Міжнародній науково-практичній конференції “Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи” (Київ, 2003); Всеукраїнській науковій конференції “Українська державність доби Центральної Ради (Круглий стіл, присвячений 100-річчю з дня народження О. Ольжича)” (Львів, 2007); Всеукраїнській науковій конференції “Традиція вісниківства в українській літературі ХХ ст. і національно-екзистенціальна методологія” (Дрогобич, 2008); Міжнародній науково-практичній конференції “Гуманітарні науки в сучасному негуманітарному ВНЗ” (Чернівці, 2008).

Основні результати дослідження відображено в 10 наукових публікаціях, 7 статтях у провідних наукових фахових виданнях України, 3 публікаціях у збірниках наукових праць, загальний обсяг особистого внеску - 11,5 авт. арк.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (231 найменування). Загальний обсяг дисертації - 217 сторінок (198 сторінок - основна частина).

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, окреслено його зв'язок із науковими програмами й планами кафедри, визначено об'єкт і предмет, сформульовано мету та завдання роботи, схарактеризовано її методологічну основу, з'ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення отриманих результатів, а також подано відомості про їхню апробацію в доповідях на конференціях та в публікаціях у фахових виданнях. Перший розділ - “Екзистенціалізм у контексті мурівського дискурсу розвитку української літератури” - присвячено аналізу художньо-філософських концептів екзистенціалізму як ідейно-тематичного, жанротворчого чинника; висвітленню теми епоха й людина в художніх творах та літературознавчій полеміці періоду ДіПі.

У Підрозділі 1.1 - “Екзистенціалізм як літературно-філософське явище повоєнного періоду ХХ ст.” - проаналізовано передумови виникнення екзистенціальних концептів та екзистенційних мотивів у творчості українських письменників-емігрантів. У таборах ДіПі екзистенціалізм й екзистенціальна література стали предметом літературно-критичного та світоглядного дискурсів української мистецької спільноти. Екзистенціалізм як один із провідних філософсько-літературних напрямів ХХ ст., який давав усвідомлення граничних засад буття й широкого кола смисложиттєвих проблем, став художньо-філософською основою творів українських письменників, що акцентували увагу на особистісному світоглядному вимірі існування людини в період кризи епохи.

Підрозділ 1.2 - “Епоха в літературно-критичних студіях українських письменників” - містить аналіз однієї з домінуючих тем у літературі ДіПі - епоха й людина, зокрема, культурно-історичних, соціальних, езистенційно-філософських, духовних, аксіологічних аспектів цієї теми. Літературно-критичні статті, наукові праці В. Державина, Ю. Лавріненка, І. Качуровського, І. Костецького, Ю. Клена, Ю. Косача, Є. Маланюка, В. Петрова, Ю. Шевельова та ін. засвідчують актуальність цієї теми й пов'язаних із нею ідей, мотивів та проблематики в мурівському дискурсі. Концепція “великої літератури”, тобто творення письменства європейського та світового рівня, накреслювала перспективи розвитку української літератури ХХ ст., спираючись, з одного боку, на традиції попереднього літературного процесу, а з іншого - на інтеграцію модерних європейських течій в українську літературу.

У другому розділі - “Епоха й людина в повоєнній творчості українських еміграційних письменників” - на матеріалі прози І. Багряного, Д. Гуменної, Т. Осьмачки, поетичних творів Т. Осьмачки, Ю. Клена, О. Зуєвського висвітлено проблему існування особистості в контексті зміни та кризи епохи, розкрито проблематику “безґрунтянства” і водночас концепт “свободи вибору”, що визначив художню специфіку різножанрових творів.

Підрозділ 2.1 “Боротьба за людину - ідейно-філософська основа прози І. Багряного, Д. Гуменної, Т. Осьмачки”. У період ДіПі виходить роман І. Багряного “Тигролови”; впродовж 1948-1949 рр. письменник працює над романами “Сад Гетсиманський” (1950) та “Людина біжить над прірвою” (1965). Семантико-стилістичну структуру прози письменника визначають концепти “тоталітарного абсурду”, “буття людини за муром”, “свободи вибору”, що формують архітектоніку творів, їхню образну систему. Епоха в екзистенціальному вимірі І. Багряного постає як доба “відступництва й зради”, породжена тоталітарною системою, що, перемелюючи людину, штовхає її в прірву бездуховності та смерті. Його прозові твори об'єднує мотив протистояння людини злу, яким, універсалізуючись, виступає тоталітарна епоха. Це протистояння стає основним екзистенційним конфліктом, визначаючи домінантні світоглядні ідеї “трагічного стоїцизму” і “трагічного оптимізму”, що формують художньо-філософську спрямованість романів письменника, основою якої є “боротьба за Людину, за людську гідність”. Прощання зі старою епохою, що символізувала патріархальну Україну в період “зламу епох”, - ідейно-тематичний вимір роману Т. Осьмачки “Старший боярин” (1946).

Нова “розбожнена” (К. Ясперс) епоха в художньому світі письменника трансформується в мотив втрати патріархальної України, її духовних цінностей, що призводить до усамітнення, відчуження, туги і страждання, екзистенційної тривоги, яка є наскрізним мотивом твору. Роман Т. Осьмачки сповнений кафкіанського мотиву самотності маленької людини, загубленої в нетрях незбагненного космосу. Цю самотність відчуває головний герой, близька вона по духу й авторові, філософські рефлексії якого через заглиблення в психічно-особистісні переживання є втіленням його світовідчуття і світобачення. Важливу роль у розкритті ідейно-філософського підґрунтя роману відіграє зміщення часових пластів. У “Старшому боярині” переплітаються два хронотопи - історичний і авторський. Т. Осьмачка створює візію епохи початку ХХ ст., подаючи її з ідейно-світоглядних позицій середини ХХ ст., що дає змогу говорити про своєрідну ретроспективну візію України початку “розбожненої” епохи.

Роман-епопея (тетралогія) Д. Гуменної “Діти Чумацького Шляху” (1942-1946) тематично охоплює епоху початку ХХ ст. На реалістичному історико-побутовому тлі авторка розгортає історію чумацьких родів, створюючи трагіко-епічне полотно знищення українського села, голодомору, репресій, розкриваючи трагедію буття українця в умовах нової епохи. Страх, самотність, відчуження - складові екзистенційного конфлікту між героєм роману Тарасом Сарґолою та новою “пролетарською епохою”, що врешті переростає в екзистенційно-психологічний конфлікт між свідомістю українця, його національною ментальністю й “совєтською” епохою з її колоніальною антиукраїнською ідеологією. Психологізм роману полягає й у тому, що головний герой бореться не тільки із суспільством, а, насамперед, із самим собою, долаючи внутрішні морально-етичні суперечності, трагічну двоїстість особистості, здатну довести до межі духовного відступництва та до бажання “відцуратися свого кореня”.

Підрозділ 2.2 “Екзистенційні візії епохи в повоєнній ліриці Ю.Клена, Т. Осьмачки, О. Зуєвського”. Помітним явищем повоєнного літературного процесу стала збірка О. Зуєвського “Золоті ворота” (1947). Символізм раннього О. Зуєвського поєднується з екзистенціальною традицією, у якій сконцентрованість на індивідуальності, внутрішньо-психологічних аспектах людського існування визначає поетичний світ автора. Уже в першому вірші “Арабески” через образ-символ “золотих воріт” окреслюється лейтмотив збірки - мотив дороги. Дорога для поета - це пошук власної екзистенції, що є центром його світовідчуття і світорозуміння. Крізь картину поетового світосприйняття пробиваються, містифікуючись, риси епохи. Символічні ознаки катастрофи, що насувається, спричиняють візії можливої загибелі світу (“Тривожна сповідь під блакитним небом...”). Одвічне Гамлетове питання “бути чи не бути” пробивається крізь сумнів і зневіру, кристалізуючись у мотив “свободи вибору”, яка полягає в бажанні ліричного героя продовжувати шлях крізь заповіти “буряних скрижалей” епохи, незважаючи на неокресленість шляху, ілюзорність мрій. У поетичному просторі О. Зуєвського світ самотньої людини, що мандрує дорогами епохи, становить основу екзистенційної свідомості поета, переростаючи у своєму символічно-образному звучанні в поетичне “буття-у-світі” та виражаючи реалізацію поетових художньо-естетичних принципів.

Поема Ю. Клена “Попіл імперій” (1947) стала своєрідним художнім літописом епохи, у якому автор охопив історичну, філософську, морально-етичну проблематику, пов'язану зі становленням і розпадом тоталітарних імперій; висвітлив трагедію існування людини в добу соціальних катастроф і тотального нищення. Перша частина “філософсько-містичної епопеї” (І. Качуровський) розпочинається лірико-філософською медитацією над проблемами сучасності, смерті та вічності, буттям людини, народженої “жахним лихоліттям” в умовах нової доби. Пекельною містичною візією Дантового пекла пронизане історіософське полотно твору, що дає історичну характеристику “епохи катаклізму”: Перша світова війна, період революції, спроба утвердити незалежність України й трагедія її втрати і, нарешті, замість свободи - встановлення тоталітарного режиму. Концептуальним у поемі є екзистенційний мотив абсурду буття, розкритий поетом через ключовий образ-символ держави як “бездушного апарату”, мета якого - перетворення людини в німий “ґвинтик” суспільства. Мотив безсмертя душі й духу, що звучить у фрагменті “Перша розмова з душею”, визначає ірраціональний, містико-фантастичний план другої частини поеми - мандрівки-візії кругами земного пекла. Реалізуючи у творі онтологічну проблематику в традиційній системі кардинальних буттєвих опозицій (життя - смерть - безсмертя, людина - суспільство - епоха), поет суттєво розширює, збагачує досвід їхнього лірико-філософського осмислення.

Поема Т. Осьмачки “Поет” (1947) є прикладом твору, де автор максимально зближується з ліричним героєм, що виступає символом авторської свідомості. У цьому випадку говоримо не лише про певні автобіографічні ознаки твору, а й про те, що в поемі зреалізований на художньому рівні екзистенційно-світоглядний портрета автора. Своє сприйняття епохи абсурду Т. Осьмачка висловлює у формі парадоксу: “...І час прийшов, і вже на волі ми // під доглядом всесвітньої тюрми”. Поняття тюрми універсальне: це тюрма суспільна та водночас - тюрма духу, що сковує людину в її прагненнях, перетворюючи в самітника.

Ще один наскрізний екзистенційний мотив наповнює філософський і психологічний пласти поеми - мотив тривоги. Це тривога, яка породжує в поетовій душі часом епістемологічну самотність і водночас універсалізується до рівня всесвітньої, навіть космічної тривоги, породженої балансуванням людини на межі “буття і небуття”. “Кінцесвітня” (О. Стефанович) тривога переростає в картину Страшного суду, релігійно-філософське переосмислення якої в контексті опозиції “земне - небесне” створює контраст божественного Небесного суду і сатанинського страшного суду на землі, породженого “розбожненою” епохою. Екзистенційний конфлікт між епохою та людиною залишається невирішеним, тому що єдиною нефальшивою формою існування людини в “розбожненій” епосі стає смерть, яка водночас є і її трагічним символом. Третій розділ - “Екзистенціальна парадигма української лірики періоду ДіПі” - присвячений аналізу екзистенціальної парадигми у творах О. Стефановича, Є. Маланюка, М. Ситника, В. Лесича.

Підрозділ 3.1 “Апокаліптичні візії О. Стефановича як відповідь на “духовну ситуацію” епохи”. Поезії О. Стефановича повоєнного періоду увійшли до впорядкованих автором і ненадрукованих упродовж життя збірок “Stephanos II” та “Кінцесвітнє”, що їх разом із попередніми збірками упорядкував Б. Бойчук у книзі “Зібрані твори” (1975).

Одним із провідних екзистенційних мотивів у ліриці О. Стефановича є мотив тривоги, що в художньому світі поета трансформується в древній образ-символ Дива. Див - це “віщий знак”, що виконує антиципаційну функцію, закріплену за архетипною семантикою цього символу як тривожного “віщуна” та предвісника зла. У вірші “Хрест” “Дивій спів” пророкує поширення по теренах України “злодуха” - нашестя “неситої сарани” (чужинців), яка прийшла з однією метою - сіяти навколо страх і смерть; у вірші “Див” “людиноликість” Дива стає ознакою екзистенційної тривоги, якою наповнена кожна людина. У повоєнних поезіях образ-символ Дива розширюється до світових (загальнолюдських) масштабів. Екзистенційно-філософське трактування “смерті епохи” та смерті людини “розбожненого” світу, а водночас і надія на те, що кінець людства стане його початком після духовного катарсису, є складовою частиною повоєнної апокаліптики О. Стефановича. У поетично-філософській алегорії “Апокаліпсиса” - поемі “Кінець Атлантиди” (1949) - звучить основна ідея автора: “очистьмо ж душі і серця”. Адже людство потребує духовного катарсису, що є виходом з екзистенційних ситуацій страху, відчаю, зневіри, потребує подолання трагічної дисгармонії світу через переосмислення морально-етичних імперативів і відродження християнської духовності.

Підрозділ 3.2 “Нерадісна доба” - епоха у творчості Є. Маланюка повоєнного періоду”. У поета однією з провідних залишається тема кризи епохи, зокрема проблема смерті епохи раціоналізму. Погляди Є. Маланюка на епоху як добу технократичної катастрофи, осмислення трагічної дисгармонії світу, переживання драматизму буття, пов'язане з втратою рідної землі, - все це лягло в основу багатьох його повоєнних поезій. Спорідненість поета в цей період з екзистенціалізмом, з ідеями “трагічного стоїцизму” виявляється в побудові поетичної моделі світу, трагічного за своєю суттю. Є. Маланюк - із властивим для нього тонким відчуванням історичних процесів - розуміє, що шляху повернення до рідної землі вже не існує, бо невмолима, “глуха” та “сліпа” доба готує йому іншу долю (“Доба”). “Розтерзане людське життя”, спалене “рокованою добою”, - мотив поезій “Мартівські іди” (“Зближаються мартівські іди...”), “Елегії” (“Ти була Іспанія, Еллада...”; “О, серце крихке, душе кам'яна й окаянна...”), у яких він дає розгорнуту картину всесвітньої катастрофи, відтворює трагедію України й українців у період тотального знищення.

Особливу роль у творчості Є. Маланюка відіграє концепт “смерть”, що реалізується в декількох тематичних планах: історіософському (смерть - як загибель народу, нації, держави); релігійно-філософському (смерть епохи, у якій панує всесвітнє зло); екзистенційно-філософському (смерть - як кінцевість індивідуального “буття-у-світі”). Є. Маланюк, як поет-мислитель, вбудовує життя і смерть у свою світоглядну систему, власне поетичне буття, трансформуючи їх переживання й осмислення в категорію безсмертя (у багатьох поезіях звучить авторський неологізм - “несмертельність”). Поетові органічно близькі смисложиттєві питання свободи вибору й відповідальності за свій вибір, яким назавжди залишається боротьба за Україну; йому притаманне ставлення до свого поетичного покликання як до самовиявлення, самовираження (“оселя Слова”), що надає сенсу в житті, - а це питання, які склали осердя проблематики літератури екзистенціалізму. Підрозділ 3.3 “Трагедія української еміграції: екзистенційне в ліриці М. Ситника”. Тема України, доля емігранта-вигнанця становлять основу повоєнної лірики поета. Трагедія людини в “межовій” ситуації, внутрішньо-психологічний конфлікт, спричинений прагненням до рідної землі й неможливістю повернення до неї, є екзистенційно-філософськими акцентами творчості М. Ситника. Він створює один із найкращих ліричних образів, який увібрав у себе всю гаму душевних переживань, ностальгії й трагічної безнадії, - образ “підбитого, запізнілого птаха”, що не може разом з іншими вільно летіти до рідної землі (“Вже у вирій відлітають птиці...”). Крім того, майже кожна поезія автора насичена абстрактною чужиною, що в поетичній свідомості автора трансформується в символ недолі: “чужа столиця”, “непривітна й сіра чужина”, “чужа земля”, “остогидла чужина”. Тема рідної землі об'єднує сонети “Замок”, “Ін”, “Дунай”, що увійшли до поетичного циклу “На схилах Альп”.

Трагічна доля вигнанця, котрий опинився між вогнів сталінського й гітлерівського тоталітарних режимів, - тема поеми “Вигнанець” (1946). Бажання херсонського селянина повернутися на рідну землю й страх перед насильницькою репатріацією становлять основний екзистенційний конфлікт твору. М. Ситник створює блискучий психологічний портрет вихідця з українського села, для якого терпимість, доброта, всепрощення є основними засадами його ментальності, а праця на рідній землі, спілкування з нею - сенсом життя.

Підрозділ 3.4 “Екзистенційні мотиви у творчості В. Лесича: проблема епохи й людини”. Вірші, написані в період 1940-1950-х років, відкрили новий лірико-філософський ракурс поетичного світу В. Лесича, у якому одне з провідних місць посіла тема епоха й людина, що стала предметом поетично-філософських медитацій автора. Епоха “хижих політь” постає в художньому світі В. Лесича в образі-символі “нещадного зла”, якому протиставляється древній автентичний світ України. Поет розгортає візію майбутнього, осмислюючи історичну “минущість” і приреченість системи зла. Виходом із “межової ситуації”, у якій опинилася людина в епоху глобальних катастроф, стає молитва, здатна очистити людську душу й дарувати надію (“Ось ваготіє зерно в лоні скиб...”). Окреме місце в повоєнній ліриці В. Лесича посідають роздуми над природою часового континууму, що у своїй неперервності визначає скінченність людської долі, породжуючи екзистенційні відчуття трагічної неминучості завершення земного шляху (“Даремна гіркота чекання сіріє цвіллю...”). Одним із ключових філософських образів лірики В. Лесича виступає образ Собору (“Мюнстер”). Основна ідея вірша визначена прагненням поета відчути й осмислити той незримий трансцендентний зв'язок, що поєднує “земне й космічне”.

Вагоме місце у повоєнній творчості поета посідають апокаліптичні мотиви. 1947 роком В. Лесич датує поему “Напередодні”. В апокаліптичній картині твору пов'язано два значеннєві пласти: релігійно-філософський та історіософський, органічно вплетені у фабулу поеми. Апокаліптика постає як різновид катастрофізму, що дає змогу говорити про поєднання філософських і релігійно-містичних мотивів, розгорнутих у традиційній для поета символічній манері. Назва поеми є семантичним знаком, що проектує Лесичеве розуміння кризових особливостей “епохи атому”, в якій Хіросіма й Нагасакі стають трагічними символами ХХ століття.

У четвертому розділі - “Екзистенціалістська модель у філософсько-інтелектуальній прозі повоєнного періоду” - проаналізовано твори Ю.Косача і В. Домонтовича, що демонструють літературний варіант філософсько-психологічної моделі екзистенціалізму в українському письменстві. Підрозділ 4.1. “Екзистенційно-філософська основа повісті Ю. Косача “Еней і життя інших”. Твір Ю. Косача став прикладом авторських пошуків нових креативних ідей, нової філософії епохи. Хронологія подій повісті творить своєрідний хронотоп із просторово-часовими розривами, які, проте, складають цілісну картину розвитку сюжету. Створюється враження, що у творі немає домінуючих часових і просторових епізодів, а всі вони рівнозначні й існують як виразники емоційних станів героїв. Ідейно-стильові ознаки повісті формує відповідна манера письма: уривчаста, асоціативна - вона нагадує час від часу потік свідомості, у якому немає чітко окреслених меж і логічно завершених епізодів, що дає змогу авторові створити зовнішню та внутрішню напругу, посилити динаміку подій, показати переплетення уривчастих ниток свідомості. Основні ідеї екзистенціалізму автор вкладає в уста професора Кравчука, висловлювання якого складають філософську основу повісті. Ю. Косач насичує лексику професора екзистенціалістськими термінами - “існування”, “буття в світі”, “тривога”, “трагічний оптимізм”, “надія і безнадія”, “активний песимізм”, “руїни цивілізаційної ери”, “драма людського існування”, розвиваючи проблематику екзистенціальної літератури.

У повісті Ю. Косач торкається однієї з найболючіших проблем еміграції відірваності від рідної землі. Епоха з її історичними процесами розкидала емігрантів по всіх кутках світу, позбавила їх найдорожчого Батьківщини. Основний екзистенційний конфлікт - конфлікт між минулим і майбутнім - автор залишає невирішеним, окреслюючи, проте, в останній фразі повісті екзистенціалістський концепт - спрямованість особистості в майбутнє через самоусвідомлення, самостворення та потребу самореалізації.

Підрозділ 4.2 “Концепція ірраціоналізму в романі В. Домонтовича “Доктор Серафікус”. Роман “Доктор Серафікус” був написаний ще в 1928-1929 роках і перероблений у 1940-х. Автор у передмові до мюнхенського видання зазначив, що твір, написаний 20 років тому, “належить зовсім відмінній добі” й на сьогодні постає лише як “документ часу”. Проте “Доктор Серафікус” за своїми основними ознаками є романом екзистенціалістським, відбиває світоглядні ідеї 1940-х рр., ретроспективно відтворені В. Домонтовичем в історичному періоді 1920-1930-х рр. Як інтелектуально-філософський роман, “Доктор Серафікус” має чимало ідейно-тематичних розгалужень: висвітлення проблем епохи технократизму, кризи епохи, аналіз людини як продукту цієї епохи, пошук “стилю епохи”. Кожна думка письменника містить філософську ідею чи антиідею, кожен афоризм, парадокс чи символ, вплетений у тканину твору, є виразником авторської позиції. Філософською основою роману є аналіз технократичної епохи, суспільства й суб'єкта, який виступає “продуктом” (у його трагікомічному варіанті) епохи, що, на думку автора, минає і стає історією. Аналіз епохи письменник проводить із позицій екзистенціалізму, показуючи “смерть” індивіда в добу технократизму й раціоналізму.

З історико-діалектичного погляду епоха постає в романі через зміну формацій, періодів, які автор змальовує короткими штрихами, подаючи характеристику тогочасного суспільства, а також через характеристику Серафікуса як представника цієї епохи. У романі екзистенційні відчуття героя, породжені конфліктом між раціональним та ірраціональним, доведені до рівня абсурдності, а здатність поринати у віртуальний світ межує вже з хворобливістю. Внутрішня свобода Вер і несвобода Серафікуса - несумісні за своєю екзистенційною природою, тому всі почуття і вчинки героїв залишаються в рамках утопічних стосунків з абсолютно несумісними екзистенціалами, такими, як “тривога” (для Серафікуса) і “нудьга” (для Вер).

Підрозділ 4.3 “Епоха й людина в романі В. Домонтовича “Без ґрунту”. У романі “Без ґрунту” В. Домонтович також порушує багато проблем, характерних для тогочасної епохи: людина та суспільство, раціоналізм, час і майбутнє, абсурдність буття, митець і сучасне мистецтво. Проблеми, які його цікавлять, автор трактує з погляду власної філософської концепції, вплітаючи її в сюжет твору. Сучасна цивілізація відірвала людей від “ґрунту”, який символізує не тільки рідну землю, а й традиції, історію рідного краю. Проблема “безґрунтянства” стає акцентом усього твору, викристалізувавшись у його назві. Нове суспільство встигло зруйнувати старий устрій, але перебуває на стадії очікування нових катастрофічних подій, які змінюють одна одну, підкреслюючи плинність і абсурдність наявного стану речей. Тема духовної та фізичної смерті проходить через усю фабулу твору. Новітній нігілізм стає основним чинником епохи, що породжує нове авторитарне суспільство, у якому поступово відбувається й духовна смерть індивіда. Психологія роману спрямована на відтворення гами всіх екзистенційних станів, які переживає герой: постійне відчуття тривоги, несталості, нудьги, самотності та страху, що змушує його врешті вдаватися до різних шляхів утечі від реалій сьогодення.

Висновки

Літературний процес періоду ДіПі, репрезентований представниками різних шкіл і напрямів, охопив широку гаму художніх творів, спричинив дискусію щодо традицій української літератури й перспектив її розвитку. Криза епохи раціоналізму й пов'язані з нею суспільно-історичні, духовні зміни, що призвели до дегуманізації суспільства, світових війн, сприяли посиленню у творчості українських письменників нових світоглядних мотивів, серед яких екзистенціалізм і його вияви в літературі посіли вагоме місце в художньо-філософських пошуках українських митців.

Світоглядним підґрунтям творчості багатьох письменників стають ідеї “трагічного оптимізму”, “трагічного стоїцизму”, що визначили ідейно-тематичну основу різних за своїм жанром, стилем, естетикою творів. Провідне місце посіла тема епоха й людина з акцентом на особистості - її духовному світі, внутрішньо-психологічних аспектах її існування в “межовій ситуації”, пов'язаній з кризою епохи, проблемах свободи вибору й відповідальності за власний вибір. Світоглядні, аксіологічні, естетичні концепції розвитку української літератури лягли в основу багатьох досліджень українських літературознавців, увівши тему епоха й людина в художній та інтелектуально-світоглядний дискурс періоду ДіПі.

Тема епоха й людина, її художньо-філософське осмислення, мотиви, пов'язана з нею проблематика, визначали й нову екзистенціальну парадигму у творах багатьох еміграційних письменників, різних за своїми ідейними та інтелектуально-філософськими пошуками, естетико-художньою природою, стильовими ознаками, жанровою специфікою, аксіологічними орієнтирами, але об'єднаних єдиною ідейно-образною системою - світ людини, її внутрішнє “я”, її екзистенція. Конфлікт між тоталітарною системою, породженою епохою раціоналізму, і людиною, що в “межовій ситуації” сам на сам веде боротьбу проти абсурду цієї епохи за збереження своєї автентичності, людської сутності, боротьбу проти ментальної залежності від колоніальної свідомості, визначає художньо-філософську основу романів І. Багряного, де “боротьба за Людину” стає ідейним імперативом письменника. Нова “розбожнена” епоха в художньому світі Т. Осьмачки трансформується в мотив втрати патріархальної України, її духовних цінностей, що призводить до відчуження, страху, туги та страждання, екзистенційної тривоги, яка є наскрізним мотивом роману “Старший боярин”.

Епічне полотно “Діти Чумацького Шляху” Д. Гуменної, у якому письменниця розгортає історію чумацьких родів, загибелі українського села, голодомору, репресій, присвячене трагедії буття українця в умовах нової епохи. Продовженням і розвитком традицій інтелектуального роману, що демонструє літературний варіант філософсько-психологічної моделі екзистенціалізму, є проза Ю. Косача і В. Домонтовича. Екзистенціалістське сприйняття покинутості людини у світі, відчуження, трагічне переживання відірваності від рідного коріння, зумовлене обставинами новітньої епохи (проблема “безґрунтянства”), й водночас концепція “свободи вибору” склали ідейно-філософське підґрунтя твору Ю. Косача “Еней і життя інших”. Епоха технократизму, криза цієї епохи, деформація суспільства, людина як продукт епохи, руйнування та переосмислення “традиціоналістських” ідей, пошук та формування нового “стилю епохи” - літературно-філософська основа романів В. Домонтовича “Доктор Серафікус” і “Без ґрунту”.

Різностильова гама української поезії також поєднується спільною тематикою “епоха й людина”, де внутрішній світ людини набуває лірико-філософського висвітлення. Криза епохи, смерть і відродження людства, пошуки автентичності людського існування, пов'язані зі ствердженням християнської духовності, є темами “кінцесвітніх” (апокаліптичних) візій О. Стефановича. Поетично-філософське висвітлення “розбожненої” епохи як доби технократичної катастрофи, суспільства, що “затратило душу”, знецінивши право людини на духовний розвиток, переживання драматизму буття, пов'язане з втратою рідної землі та надій на українську державність, пошук феномена безсмертя склали основу філософської лірики Є. Маланюка. Україна в тоталітарну епоху, доля емігранта-вигнанця - провідні теми повоєнної лірики М. Ситника, у яких домінує образ людини в “межовій ситуації” - відірваної від рідного ґрунту й приреченої на довічне блукання по чужих землях. Пошук “невидного, але відчутного обрію” між “земним і космічним” через заглиблення у власний внутрішній світ, екзистенційне переживання дійсності, апокаліптичні візії сучасної епохи визначають художньо-філософський ґрунт повоєнних поезій В. Лесича.

Екзистенційний світ самотньої людини, що мандрує дорогами епохи, становить основу художньої свідомості О. Зуєвського, трансформуючись у своєму символічно-образному варіанті в поетичне “буття-у-світі”. Поема Ю. Клена “Попіл імперій”, у якій втілено авторську концепцію кризи “розбожненої” епохи, несе ідею боротьби за людину, її майбутнє, яка звучить як імператив вільного вибору людиною дій та відповідальності за них перед собою та іншими, а узагальнено - і перед усім світом. Трагічна дисгармонія світу, екзистенційний конфлікт між епохою та людиною, трагедія винищення українського “Роду й Дому”, містично-філософське осмислення тоталітарного режиму, проблеми митця в “совєтському” соціумі визначають художньо-філософські аспекти поеми Т. Осьмачки “Поет”.

Дослідження екзистенціальної парадигми - аналіз “категорій-екзистенціалів” (віра, страждання, біль, туга, смерть, самотність, відчуження, страх, тривога), окреслення провідних екзистенційних мотивів, екзистенціалістських концептів, ідей у творчості українських письменників - дає змогу розкрити тему епоха й людина й пов'язану з нею проблематику в контексті розвитку художньо-філософської парадигми в літературі періоду ДіПі, виявити актуалізацію традицій літературного філософування в національному письменстві, його зв'язки з європейськими та світовими літературами.

Основні положення дисертації

література письменник екзистенціалістський роман

1. Василишин І. Елементи екзистенціалізму в структурі художнього тексту (за повістю Ю. Косача “Еней і життя інших”) / Ігор Василишин // Сучасний погляд на літературу: Збірник наукових праць. - Вип. 7. - К., 2002. - С. 97-109.

2. Василишин І. Літературний процес періоду МУРу: полеміка навколо стилів / Ігор Василишин // Нова філологія № 1 (12). - Запоріжжя, 2002. - С. 66-78.

3. Василишин І. Проблематика екзистенціалізму в романі В. Домонтовича “Без ґрунту” / Ігор Василишин // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Збірник наукових праць. - Випуск 7. - К., 2003. - С. 161-175.

4. Василишин І. Віртуальний світ українського екзистенціалізму (Ю. Косач і В. Домонтович) / Ігор Василишин // Слово і час. - № 6. - К., 2003. - С. 70-75.

5. Василишин І. Апокаліптичні візії О. Стефановича як екзистенційно-філософське трактування смерті епохи й людини / Ігор Василишин // Сучасний погляд на літературу: Збірник наукових праць. - Вип. 10. - К., 2006. - С. 290-304.

6. Василишин І. Трагедія української повоєнної еміграції. Екзистенційні мотиви в ліриці М. Ситника / Ігор Василишин // Сучасний погляд на літературу: Збірник наукових праць. - Випуск 11. - К., 2007. - С. 16-26.

7. Василишин І. Життя - смерть - безсмертя: екзистенціальний дискурс у філософській ліриці Є. Маланюка / Ігор Василишин // Слово і час. - № 11. - К., 2007. - С. 3-13.

8. Василишин І. Твори українських еміграційних письменників у виданнях періоду МУРу / Ігор Василишин // Українська періодика: історія і сучасність / Доп. та повід. п'ятої Всеукр. наук.-теорет. конф. 27-28 листопада 1998 р.; За ред. М.М. Романюка - Львів, 1999. - С. 371-378.

9. Василишин І.Ю. Шевельов - критик (до статті Ю. Шереха “Не для дітей”) / Ігор Василишин // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку (Наукове видання). - Вип. 6. - Львів, 2000. - С. 151-157.

10. Василишин І. Проблема диференціації стилів української еміграційної літератури періоду МУРу / Ігор Василишин // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку (Наукове видання). - Вип. 10. - Львів, 2002. - С. 150-157.

Размещено на Allbest.ru