Психоаналітична інтерпретація прози Т. Осьмачки

Размещено на http://www.allbest.ru/

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

ПІСКУН ОЛЬГА ЮРІЇВНА

УДК: 821. 161. 2 - 3 (09)

ПСИХОАНАЛІТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПРОЗИ Т. ОСЬМАЧКИ

Спеціальність:10.01.01 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Кіровоград - 2008

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана у відділі української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент

ЗБОРОВСЬКА Ніла Вікторівна,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, старший науковий співробітник відділу історії української літератури ХХ століття.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

ПАНЧЕНКО Володимир Євгенович,

Національний університет "Києво-Могилянська академія",

професор кафедри літератури та іноземних мов;

кандидат філологічних наук, доцент

ЛИСЕНКО-КОВАЛЬОВА Наталія Василівна,

Слов'янський державний педагогічний університет,

доцент кафедри української мови та літератури.

Захист відбудеться " 24 " жовтня 2008 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.01 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка за адресою: вул. Шевченка, 1, м. Кіровоград, 25006

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка за адресою: вул. Шевченка,1, м. Кіровоград, 25006

Автореферат розісланий "23" вересня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради: Гольник О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Реферована дисертація присвячена психоаналітичній інтерпретації прози Т. Осьмачки - письменника епохи новітнього колоніалізму, котрий активно відреагував у своїй творчості на модернізацію Російської імперії у формі більшовизму.

Актуальність теми. Т. Осьмачка, як і ціла когорта українських митців епохи “розстріляного відродження”, опинився в ситуації психологічного перелому, спричиненого соціальними катаклізмами першої половини ХХ ст. Більшовизм, відкидаючи націотворчу традицію і насаджуючи модерний космополітичний світ, залишив унікальний психологічний матеріал для розуміння феномену національної творчості в умовах тотальних репресій. Оскільки свобода - основа для реалізації творчого таланту, то психобіографія Т. Осьмачки є виявом того, як позбавлення свободи стає головною причиною психотизації творчої особистості. Для Т. Осьмачки українська соціальна катастрофа стала головною проекцією для творчості, яка могла бути єдиним виходом з катастрофічного пригнічення. Його твори виразили глибинне українське бажання подолати трагічне знецінення націотворчого процесу. Проза письменника тісно пов'язала суб'єктивну психіку і соціум, повною мірою виразила ситуацію, в якій соціальна несвобода викликає захисну агресію у формі правдивого слова. Наскрізними у його творчості стали танатичні і демонічні мотиви для відображення людської деструктивності. Більшовицький соціум, який структурував відносини на основі опозиції “кати - жертви”, негативно позначився на психології творчості українського митця. Провідною установкою його прози стала психологія жертви, вербалізована бунтівною образністю.

Нагальна потреба вивчення психоаналітичної проблематики в історії української літератури епохи колоніалізму наштовхується на непросту методологічну ситуацію, що склалася в сучасному українському літературознавстві, зумовлену його більш як півстолітньою ізольованістю від нетрадиційної герменевтики. Проте фахово підбираючи певну психоаналітичну методологію до художніх текстів, можна витлумачити приховані та множинні смисли української літератури епохи тоталітаризму. Тлумачення творчої особистості Т. Осьмачки, яка сформувалася в епоху більшовицького загарбання України, дослідження проективних механізмів, пов'язаних з психобіографією митця, дає підстави активно застосувати гуманістичний психоаналіз з метою виявлення опозиційної до більшовицького соціуму бунтівної національної особистості, яка шукає способів психічного виживання у катастрофічному світі. Адже саме гуманістичний психоаналіз Е. Фромма переводить фройдизм в екзистенціальну площину, акцентує увагу на усвідомленні психологічних страждань, викликаних соціумом.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планової теми Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України: Академічна “Історія української літератури”, номер державної реєстрації - 0101U 002081.

Мета роботи - з допомогою психобіографії Т. Осьмачки проаналізувати творчу боротьбу митця за свободу і незалежність, відображену в художніх проекціях.

Для досягнення поставленої мети передбачено розв'язати такі завдання:

- дослідити перехідну психологію особистості початку ХХ ст. у її зв'язку з тогочасними суспільно-політичними кризовими процесами;

- з'ясувати особливості психології митця, його надчутливої реакції на суспільні потрясіння й, зокрема, на соціальні катаклізми початку - перших десятиліть ХХ ст.;

- дослідити драматичну долю Т. Осьмачки - митця з особливо вразливою душею, котрий опинився у самому вирі соціальних зрушень та нездоланного механізму насильства;

- проаналізувати прозовий символізм Т. Осьмачки крізь призму вказаної проблематики; простежити еволюцію душевної драми митця на рівні мотивацій та системи образів.

Об'єктом дисертаційного дослідження є публіцистика, літературна критика, літературознавчі дослідження, мемуаристика різних років, прозові тексти Т. Осьмачки.

Предметом дослідження є психобіографія Т. Осьмачки, художній символізм у прозовій творчості митця.

Методи, застосовані у роботі: класичний психоаналіз і гуманістичний психоаналіз Е. Фромма у поєднанні з культурно-історичним та соціологічним аналізом для дослідження травматичного впливу об'єктивного світу на вразливу психіку митця.

Теоретико-методологічна основа дисертації. Методологічна проблема, яка стосується даного дослідження, пов'язана з вивченням психології митця в умовах пригнічення та її проекції у творчість. Методологічною основою дисертації є психоаналітична установка, згідно з якою сутність будь-якого неврозу і розвитку особистості становить боротьба за свободу і незалежність (Е. Фромм). У роботі застосовано психобіографічний метод, що передбачає з'ясування суб'єктивних та об'єктивних чинників формування й еволюції творчої особистості Т. Осьмачки. До методологічної основи роботи належать також ідеї та положення постфройдизму (А. Адлера, К.-Г. Юнга, Е. Нойманна, Е. Фромма, С. і К. Грофів), де досліджувалася психологія письменника у його взаємозв'язках із соціумом. З аналітичної психології К. Г. Юнга взято тлумачення божевілля як перехідного етапу в кризовому розвитку особистості. Аналіз божевілля в працях С. і К. Грофів та К. Хорні послужив для розуміння психотичних станів Т. Осьмачки. На основі гуманістичного психоаналізу Е. Фромма формується розуміння соціальної зумовленості невротичних симптомів, руйнівного впливу соціальних агресій на психіку творчої особистості. Загалом, нетрадиційна герменевтика, що постає у системі класичного і гуманістичного психоаналізів, дає змогу цілісно охопити проблематичну психологію творчості Т. Осьмачки.

Дослідження проводиться на межі кількох наукових дисциплін: психоаналізу, соціологічного аналізу, філософії екзистенціалізму та традиційної літературної герменевтики.

Наукова новизна та особистий внесок здобувача. Сам предмет дослідження - психобіографія Т. Осьмачки, її проекції на рівні художнього символізму у прозовій творчості письменника - визначає наукову новизну роботи. У роботі вперше здійснено психоаналітичну інтерпретацію прози Т. Осьмачки на основі аналізу його психобіографії. Продовжено спроби вивчення впливу травматичних реалій доби більшовицької експансії на життя і творчість митців епохи радянського тоталітаризму. Систематизовано цілий ряд свідчень, спогадів і досліджень різних років та витлумачено цілісну картину душевної драми Т. Осьмачки у середовищі митців “розстріляного відродження”.

Теоретична цінність роботи полягає в розробці синтетичного психоаналітичного тлумачення. Тобто тлумачення, яке поєднує класичний психоаналіз з розробками сучасної психоаналітичної парадигми та з іншими методами в системі літературознавчого аналізу.

Практична цінність дослідження зумовлюється можливістю використання результатів даного дослідження у викладацькій практиці. Матеріали дисертації можуть послужити для розробки теоретичних та історико-літературних навчальних курсів в університетах та інститутах гуманітарного профілю при вивченні українського літературного процесу 20 - 30-х рр. ХХ ст., а також спецкурсів, спрямованих на вивчення психології творчості та психоаналітичного тлумачення художніх текстів.

Апробація результатів дисертації. Матеріали та результати дослідження були апробовані на трьох конференціях: Всеукраїнській науковій конференції з нагоди 105-ї річниці з дня народження Т. Осьмачки “Історико-літературні, теоретико-літературні й мовно-стилістичні аспекти у творчості Тодося Осьмачки” (Черкаси, 11 - 12 травня 2000 р.), конференції молодих учених (Київ, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, 18 - 20 червня 2003 р.), Всеукраїнській науковій конференції з нагоди 100-річчя з дня народження Юрія Лавріненка “Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови” (Черкаси, 11 - 12 травня 2005 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у 16 статтях, видрукуваних у наукових збірниках, журналах та збірниках матеріалів наукових конференцій, із них 11 - у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (193 позиції). Дослідження викладене на 206 сторінках, з них 189 сторінок основного тексту.

психобіографія осьмачка мотив психоаналітичний

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі йдеться про феномен душевного розщеплення як екзистенційну, психологічну та літературну проблематику, а також про його прояви у біографії та творчості Т. Осьмачки. На основі проблемного аналізу окреслюється предмет, об'єкт та матеріал літературознавчого дослідження, обґрунтовується його актуальність і наукова новизна, доцільність вибору методів, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі “Психоаналітичне тлумачення творчої особистості” зроблено огляд літератури, окреслено основні етапи розвитку наукової думки у питанні трактування та вивчення психології творця і творчості. У висліді констатовано актуальність психоаналітичної методології в сучасному українському літературознавстві. Також обґрунтовано доцільність застосування психоаналізу як способу пізнання біографії та творчості Т. Осьмачки, визначено завдання: з допомогою психосоціологічного аналізу, традиційної і нетрадиційної герменевтики з'ясувати об'єктивні та суб'єктивні чинники психологічної катастрофи митця та її відображення у творчості. Оскільки сутністю творчого розвитку особистості є, згідно з гуманістичним психоаналізом Е. Фромма, боротьба за свободу і незалежність, то прозу Т. Осьмачки можна розглядати амбівалентно: як вдалу і невдалу спроби розв'язати конфлікт між неподоланою внутрішньою залежністю і прагненням до свободи. Психотизація в біографії Т. Осьмачки виявляє катастрофічні стани митця як реакцію на неможливість свободи, тобто неможливість бути собою - повноцінною творчою національною особистістю. Божевілля в цій ситуації стає кризовим способом руйнації ненависної форми і симптомом духовної поразки. Адже розщеплена особистість є страхітливою альтернативою до цілісного і гармонійного існування. Тим часом, ціле ХХ століття, надто ж його перша половина, дає всі підстави віднаходити корені невротичних зрушень митців, зокрема, й Тодося Осьмачки, у жахаючій, апокаліптичній соціальній дійсності.

У другому розділі “Психосоціальна проблематика переломної літературної епохи” увага зосереджується на дослідженні соціальних травматичних чинників початку ХХ ст. та їхнього руйнівного впливу на душу митця - особистості з особливо вразливим психічним складом. Серед травматичних чинників виділяємо такі: загальноєвропейська світоглядова криза межі ХІХ - ХХ ст., дві світові війни, а в Україні - ще й більшовицька експансія, котра завдала нищівного удару основам національного буття, породивши складне душевне розщеплення цілої когорти митців та масову психологію страху переслідування.

У першому підрозділі “Соціальний перелом і українське роздвоєння душі” ідеться про психотизацію душі як катастрофічний стан виходу з конфлікту між неподоланою соціальною залежністю і бунтівливим потягом до свободи.

Українські реалії межі ХІХ - ХХ ст. породили складне й глибоке роздвоєння, закорінене у несвідомих шарах психіки та обумовлене крахом традиційного патріархального укладу. В цій суспільно-історичній ситуації, а передусім у 20 - 30 рр., коли до суто мистецьких проблем додалися ще й складні соціально-політичні конфлікти, стали вкрай показовими неврівноваженість, активізована реактивність, дезорганізація особистостей. Розщеплення між більшовизмом як модерним космополітизмом та національною ідеєю (найприкметнішою тут є постать М. Хвильового) виявляло неадекватне розуміння реальності, намагання розірвати зв'язки із зовнішнім катастрофічним світом. Психологічною компенсацією до руйнівного впливу травматичної реальності було створення нової, альтернативної реальності в художній творчості. Але творчість лише розбалансовувала психіку. Шлях М. Хвильового завершується самогубством, шлях В. Сосюри, як і шлях А. Головка, пролягає через глибокий психічний розлад, шлях Т. Осьмачки характеризується душевними розладами. Світоглядова роздвоєність М. Хвильового між “чекістом” і “людиною”, В. Сосюри - між “комунаром” і “націоналістом”, аналогічна за своєю суттю роздвоєність А. Головка, П. Тичини, М. Куліша та ін. робить актуальними аналіз “соціального підсвідомого” і необхідність усвідомлення соціальних суперечностей, які викликають глибинні страждання творчих особистостей. Так, трагічна доля М. Хвильового демонструвала розщеплення у вигляді внутрішнього конфлікту між “божевільною вірою” в “загірню комуну” та націотворенням. Ця душевна драма проектувалась у творчість, де постала вражаюча картина внутрішнього розщеплення героїв, а також ключова проблема їхньої психіки - незадоволення, або фрустрація глибинного бажання. Кризова епоха поставила митця у ситуацію вибору, а відповідно, в ситуацію активної душевної роботи. Невротизація особистості свідчила про особливо небезпечний вибір. З таким вибором психоаналіз пов'язує “патологію нормальності”, тобто приховану шизоїдність, яку формує авторитарне суспільство.

У другому підрозділі “Українська традиція й імперська соціальна деконструкція” ідеться про насильницьку зміну закладених в українській ментальності світоглядових орієнтирів, спричинену більшовицькою експансією. Тогочасні провідні світові процеси спричинялися до технізації, урбанізації, соціальної нівеляції (масовізації), до руйнування віками сформованого українського патріархального світу. Формування цих процесів відповідно до російської імперської мети вело до пригнічення націотворчого бажання. Це був час модернізації імперії на основі імітації марксизму. На традиційні українські психо-поведінкові архетипи було накладено неадекватну їм модернізацію. Імперський світогляд, радикалізм, підсвідома агресивність і войовничість, схильність до інвективної соціальної експансії, що витікає з досить виразного соціокультурного нігілізму, із заперечення загальноприйнятих культурних цінностей та виявляється у постійних починаннях історії “з нуля”, зокрема, й після революції 1917 року, “потяг до крайнощів, “граничних” явищ, до розростання і розширення, а не до укорінення і глибокої прив'язаності, як в українців”Воропаєва Т. Особливості української ментальності в світлі новітніх досліджень // Українознавство - 2002: календар-щорічник / [упорядн. В. Піскун, А. Ціпко, О. Щербатюк] / Т. Воропаєва. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2001. - С. 85., космополітичний глобалізм наштовхнулися на українську традицію, в якій захиталися кордоцентрично-рефлексивний тип світорозуміння, “толерантність, плюралізм і відкритість до різних культур та релігій” (Т. Воропаєва), екзистенційний персоналізм. Українська етнокультурна традиція виявилася заслабкою і зазнала модерної імперської деконструкції. Умовою виживання ставав соціопсихологічний і політичний конформізм. За руйнацією ментальних засад ішов внутрішній розрив між свідомою та підсвідомою душею цілого народу. Розщеплення вело за собою непевність, страх, дезорганізацію особистості і нації. Загалом, психологічно тогочасна українська людина опинилася в чужорідній ситуації, яку характеризувала перевага інстинкту смерті над потенцією життя. Насичена смертоносним інстинктом ситуація найперше травмувала психіку митців, вони особливо болісно сприймали смертоносну стихію більшовицького терору, реагуючи на неї власним божевіллям. Для цілої когорти українських митців така ситуація стала фатальною. Трагедія душевного розщеплення Т. Осьмачки і В. Сосюри, роздвоєння й самогубство М. Хвильового, шизоїдні мотиви у їхній творчості, а також у творчості В. Підмогильного, П. Тичини, М. Куліша були неминучим наслідком жорстоких зовнішніх умов та спричиненого ними внутрішнього конфлікту, який звільняв національних письменників від різного роду імперських соціальних ілюзій.

У третьому підрозділі “Літературна творчість 20 - 30-х рр. і психологія страху” аналізується феномен, породжений у суспільній свідомості граничними виявами соціальної жорстокості та проявлений у творчості на рівні проблематики і стилю. А. Камю писав: “Сімнадцяте століття було століттям математики, вісімнадцяте - століттям фізичних наук, дев'ятнадцяте - біології, наше двадцяте століття є століттям страху”. Якщо Європі було достатньо двох світових воєн, аби пережити глибоку світоглядову та моральну кризу, то український світ зазнав ще одного страшного й жорстокого насильства - більшовизму, для якого терор слугував головним засобом утвердження. Патологічна соціальна форма вела до деструкції колективної свідомості через механізми страху. Для тоталітарного суспільства, його соціального підсвідомого характерна хронічна латентна шизоїдність, яка реактивно відображається в історії літератури. Розгубленість, непевність, страх починають нестримно пульсувати у творчості багатьох українських митців - М. Хвильового, В. Сосюри, А. Головка, В. Підмогильного, М. Куліша, Т. Осьмачки та ін. Мотиви божевілля, соціальної патології стають провідними в українській літературі 20 - 30-х рр. Якщо минуле порубіжжя повною мірою виразило невротичну психологію страху, то дальша стрімка динаміка цього явища була пов'язана з цілковитою втратою усталених основ буття. Більшовицький терор спричинює індивідуальний бунт. Пригнічення набуває соціальної тотальності і яскраво проявляється у творчості. В українській літературі активно формувався образ травмованої творчої особистості. Можемо говорити про перше “травмоване покоління” в українському письменстві та про психологію творчості, яка ґрунтувалася у 20-30-ті рр. на основі гострого конфлікту між соціальним пригніченням та індивідуальним поривом до свободи.

У третьому розділі “Психобіографія Т. Осьмачки і її творча проекція” на підставі біографічних досліджень, численних спогадів сучасників, протокольних свідчень та спогадів самого Т. Осьмачки досліджується драматична історія митця на тлі революційної соціально-політичної трансформації. У драматичній історії Т. Осьмачки стався фатальний збіг суб'єктивних і об'єктивних травматичних чинників. Його внутрішні психічні фобії, викликані соціальною деструктивністю, виявили катастрофічний зв'язок його психіки із зовнішнім світом. Можна говорити про негативну еволюцію у психобіографії Т. Осьмачки. Наприкінці 20-х - на поч. 30-х рр. соціальний критицизм стає для митця порятунком від надміру сильного страху, спровокованого смертоносною дійсністю, а також способом порятунку від знищення. Образ мандрівного Сковороди використовується ним як своєрідна втеча від реальності. Він дійсно прагне відокремитися від світу як селянський філософ. Репутація божевільного поета рятує Осьмачку в багатьох екстремальних ситуаціях. Саме в образі святого юродивого він прямує у жорстокий світ. Психічне захворювання стає для Осьмачки маскою і реальним збереженням життя в умовах більшовицького режиму. Пересвідчившись, що хвороба може врятувати його від смерті, він охоче користується цим маскуванням. Зі свідчень сучасників постають вражаючі факти Осьмаччиного відкритого і, водночас, безкарного протистояння більшовицькому режимові. Рятуючись від переслідувань, він вдається до “садизму правдивості”. Позиція відкритої, “божевільної” конфронтації з владою дає можливість вільного існування у смертоносному соціумі, через божевілля письменник спрямовує свої зусилля на здобуття свободи від різного роду соціальної залежності. Проте ця божевільна свобода від соціуму є негативною свободою, згідно з психоаналізом Е. Фромма, котрий структурував “свободу від чогось” як негативну і “свободу для чогось” як позитивну, остання веде до звільнення від неврозу і можливості бути собою, тобто цілісною особистістю.

Можемо визначити три форми Осьмаччиного пограничного стану: божевілля у прямому значенні, божевілля як імітація, “божевілля” як дискурс правди і свободи. Останній аспект у невільницьких умовах більшовицької дійсності стає метафорою духу епохи на позначення абсурду довколишньої дійсності, в якій митець прагне зберегти себе. Проте два перші аспекти - імітація та дійсний наступ божевілля - визначатимуть кризову ситуацію митця у світі, оскільки протягом багатьох років триматимуть його душу на межі двох світів - “розумного” та “нерозумного” і сформують негативну форму свободи. Осьмачка користується маскою божевілля в дусі української традиції маскування в несприятливих соціальних умовах. Тобто так, як це робив Г. Сковорода, або ж так, як це здійснив І. Котляревський, обійшовши імперську цензуру і започаткувавши нову українську літературу. Таким чином, психобіографія Т. Осьмачки може актуалізувати психоаналітичну історико-літературну проблематику маскування, яка є наскрізною в історії української літератури.

У четвертому розділі “Танатичні і демонічні мотиви у прозі Т. Осьмачки” здійснюється аналіз прозового символізму Т. Осьмачки як зображення соціальної деструкції. Танатичні мотиви, тобто мотиви руйнації, соціальної патології і смерті, є характерними для вихідної позиції героя, позначеного трагічним пафосом. У цій позиції герой може обирати лише між різними формами поразки. Саме симптом поразки характеризує творчість Т. Осьмачки, в якій осмислюється втрата вітчизни і різні форми для трагічного індивідуалістичного бунту. З танатичними мотивами тісно пов'язані демонічні мотиви, що свідчать про концентрацію містицизму.

У першому підрозділі “Демонізація історії героя у повісті Т. Осьмачки “Старший боярин” як психоаналітична проблема” здійснено психоаналіз повісті “Старший боярин” (1944 р.). Аналіз символіки твору показує, що гармонія світу є лише ілюзією, вона поступово затьмарюється, руйнується. У людських душах живе містична бувальщина про діда-сатану Маркуру Пупаня, з цим уявним образом пов'язані цілком реальні негативні пристрасті героїв. Свого часу Маркура Пупань тримав під своєю містичною владою все село. Його образ сповнений жахаючої семантики, він є втіленням деструктивних психічних сил, котрі ведуть до дезорганізації особистості і світу загалом. Соціально це проявляється через знецінення родини - основи цілісного світу. Чоловіків-суперників Маркура вбиває, жінок - спокушає: губить їхні душі, потім нищить фізично. Таким чином, два шляхи руйнації національного світу (чоловічий і жіночий) виражають семантику міфологічного мислення Т. Осьмачки. Сексуальний інстинкт Маркури Пупаня містить у собі патологічний симптом, на що вказує садистське бажання насильства. На перший погляд, образ Маркури Пупаня у повісті маргінальний. Проте глибший аналіз виявляє його ключову деструктивну роль у творі: на ньому зав'язані всі історії героїв, демонічна сутність є осердям майже всіх характерів, а присутність потенційної деструктивності виявляється в загальній картині світу. З погляду психоаналізу, міфологія демонізму базується на основі абсолютизації інстинкту, передусім сексуального. З цього погляду можна прочитати Маркуру Пупаня як внутрішню неусвідомлену потенцію героїв повісті. Історичним спадкоємцем Пупаня в історії села є Харлампій Пронь. Так нова форма демонізму набуває соціально-національного забарвлення: деструктивна демонізація, або дезорганізація психічна, є реальною загрозою для українського світу напередодні модернізації. Пронь має слугу - Мелету Свердельця, сутністю якого є злоба й несамовитість. Маркура Пупань, Харлампій Пронь та Мелета Сверделець втягують українське село в епоху всезагального процесу відчуження, який розпочинається процесом руйнування сім`ї.

Історія кожного героя у свій спосіб випробовується чоловіком-сатаною. Він незримо присутній в кожній душі, і ця присутність виявляється у внутрішньому конфлікті (як це має місце в історії Горпини Корецької) або у зовнішньому - соціальному, пов'язаному з Дмитром Діяковським, Гордієм Лундиком. Горпина Корецька, бунтуючи проти “непереборної хіті”, протягом усього життя переслідується демоном, його могутнім бажанням. Свідченням активної боротьби з демонічним є життя і смерть Горпини. У творі маргіналізовано цілий ряд зруйнованих душ - як містично-диявольський спадок Маркури Пупаня. Важливим демонічним сюжетом повісті є історія Варчиної матері - Марти Посмітюхи, котра стала покриткою через священника Діяковського, а згодом збожеволіла від пристрасті, розпаленої Маркурою Пупанем. Саме ця погублена жіноча душа виявляє пророчу містичну активність, попереджуючи про диявольський спадок Маркури Пупаня. Перервати демонічний ланцюг зла намагається донька погубленої матері - Варка. Виконуючи відьмацький ритуал, вона активізує темне інстинктивне начало, викликає його для усвідомлення. На ґрунті психічної дезорієнтованості Варка прихильно приймає пристрасть Харлампія Проня, вона, як і її мати, має могутню вітальну силу, що веде її у пастку демонічного інстинкту. Варчин невроз як симптом моральної поразки активізує образ Маркури Пупаня, незавершену боротьбу з ним, що відсилає до історії матері - його потойбічної жертви. Супроти деструктивного інстинкту Варка обирає його приборкання як вимушений аскетизм, або шлях від демонічного. Вона вирушає до символічного монастиря, з якого виводить її Гордій Лундик, що уособлює конструктивний еротичний порив. Однак тінь Маркури Пупаня приховано пульсує в цьому образі чоловіка, де Ерос і Танатос так органічно зійшлися, що тут розгортається бурхлива боротьба за цілісне, гармонійне існування.

Психологія Гордія Лундика відтворює автобіографічну проблематику, де містична тінь чоловіка-сатани Маркури Пупаня - це також привид божевілля. Герой страждає від душевних метань, які дезорганізують його внутрішній світ. Вибухова енергія емоційних і почуттєвих коливань здатна перерости у відкриту одержимість, яка, зокрема, вібрує у почуттях до жінки та у прагненні заволодіти нею. Так само несамовито він ненавидить Харлампія Проня, котрий став на заваді його еротичному бажанню. І ця ненависть вибухає нестримною люттю. Деструктивна Гордієва тінь прозирає в багатьох його вчинках. Вона яскраво виявляється в історії “старшого боярина”, який зазіхає на чужу наречену. Тінь Маркури оживає в Гордієвій психіці, вивільняючи спокусника жінок, який змушує чинити так, як чинив колись сам Пупань, в жоднім разі не відступаючи від наміру. У такому контексті проглядається негативна спільність і позитивна відмінність між Гордієм та Маркурою Пупанем: лінією дотику цих двох образів є їхня міра демонічного. Гордій прагне здобути психічну цілісність через інтегруюче почуття любові. Свідомий своєї частковості, він страждає від почуття неприкаяності, невіднайденості свого “Я”. Розщепленість Гордієвої душі робить її подібною до Марти Посмітюхи, Варки, Горпини Корецької. Демонізація позитивних образів - найпроблемніше явище повісті “Старший боярин”. Адже внутрішнього демона символізує Маркура Пупань і для провідника села - панотця Дмитра Діяковського. Переломною подією в історії цього героя є відхід від християнства та активізація у його внутрішньому світі язичницького демона, який проектується назовні руйнацією ідеально влаштованого родинного гнізда. Діяковський, замість здобуття цілісності душі через приборкання демонічного Маркури Пупаня, став одержимий помстою: активізований інстинкт смерті веде до розщеплення особистості.

У художньому часопросторі твору виявлений перший наступ дезорганізаційної психічної сили. Тому світ ще не поруйнований, ще існує за “старосвітською” інерцією, де всі складові явно захиталися. Чітко вимальовуються кілька осередків руйнації, яка розгортається за типовим сценарієм: зникають господарі оселі, і світ починає руйнуватись, перетворюватись на пустку. Порожнеча, утворена відступом світла любові, одразу заповнюється інстинктивною тьмою. У фіналі повісті кінцесвітній пейзаж чорної безодні дає відчуття могутності соціального підсвідомого, яке зазіхає на українську пару - Гордія і Варку, та й на всю земну кулю, зрушену зі стану рівноваги. Так на містично-символічному рівні вирішено основний психологічний конфлікт повісті. У “Старшому боярині” розпочинається образне усвідомлення гострих соціальних конфліктів, які викликатимуть психічне розщеплення особистості. Воно тісно пов'язується з бунтом головного героя, в якого Т. Осьмачка проектує автобіографічну історію, спрямовану на процеси самоусвідомлення та пізнання об'єктивної ситуації, що будуть продовжені у повістях “План до двору” (1951 р.) та “Ротонда душогубців” (1956 р.).

У другому підрозділі “Символізація людської деструктивності у повісті Т. Осьмачки “План до двору” аналізується прозовий символізм повісті “План до двору”. Якщо у “Старшому боярині” влада над людьми інстинктивних демонічних сил в образі Маркури Пупаня містична й незрима, то в повісті “План до двору” автор вибудовує їх нову проекцію на основі історичного більшовизму. Образ Маркури Пупаня тут продовжує маскулінізована сутність в образі Сталіна, котрий асоціюється з новітнім сатаною. Прислужники демонізації України дають уявлення про соціальне підсвідоме. Одним із них є районний комісар Єрміл Тюрін, в образі якого поєдналися хіть і жорстокість. Більшовизм як соціальна патологія тісно пов'язаний з деструктивною сексуальністю. Мотив нищення жіночого материнського світу наскрізно висвітлює ідеологію Т. Осьмачки. Ореол містичності та потяг до влади єднає деструктивну чоловічість з Маркурою Пупанем. Образна гіперболізація відсилає до архетипних історій про ловця людських душ в українських казках і міфах. Історично-реальне тісно пов'язується з міфологічним. Чоловічо-жіночий поєдинок знову в Т. Осьмачки відображає танатично-еротичний конфлікт. Образами демонічних чоловіків, тобто чоловіків, наділених руйнівним сексуальним інстинктом (Сталіна, Скакуна, Тюріна), посилюється демонічна мотивація повісті. Страхітливі видіння виображують маскулінізоване насильство, міфологізують кінцесвіття в типовому для Т. Осьмачки образі чорного чоловіка з ярмом.

Історично-соціальне у Т. Осьмачки символізується, тому повість нагадує страшну казку. Образно усвідомлюючи анатомію більшовицької деструктивності, письменник вибудовує апокаліптичну міфологію, коли зло виявляється сильнішим і тимчасово торжествує. Торжество зла тут є торжество руйнівного інстинкту. Головним дієвим чинником стає страх, продукований небаченим досі садизмом. Моторошні реалії історичної дійсності позбавляють людей вітального, еротичного поклику, що веде до обездуховлення світу, до душевної недостачі, що стрімко розростається в людських історіях. Історії героїв Т. Осьмачки вражені страхом переслідування. Автобіографічною проекцією у повісті є послідовно виписаний в історії переслідування образ Івана Нерадька. Його психіка смертельно вражена страхом, перебуває у постійному очікуванні нового переслідування. Хронічно негативна ситуація формує психологію бунту у його амбівалентному вияві. Визрівання конструктивно-деструктивного бунту - такий психологічний сюжет повісті. Постійне втрачання себе у смертоносному соціумі провокує Нерадька на одержимість, яка робить його залежним від свого гніву - у критичні моменти такий бунтівний суб'єкт часто неспроможний опанувати власні пристрасті. Замість усвідомленості, розкручування пристрастей для пригніченої душі стає вкрай небезпечним: агресивна жертва є потенційним катом. Нерадько несе в собі божевільне бажання помсти. Так стихійний інстинкт смерті поступово розщеплює психологію жертви. У психології чоловіка потяг до єдності (Ерос) та потяг до руйнації і смерті (Танатос) формують амбівалентну вибухову ситуацію, яка не дозволяє йому стати повноцінним творцем і формує “симптоми моральної поразки” (Е. Фромм). На цій основі Н. Зборовська означила ситуацію прозаїка Т. Осьмачки як “творчу невдачу”. Адже у момент творчого натхнення негативний порив дезорганізує психіку, притлумлює здатність бачити сутність речей, їхню внутрішню єдність. Так демонізація об'єктивного світу проникає у суб'єктивний світ, і цей процес відбувається несвідомо. Тому Нерадькова душа вкрай суперечлива, у певні життєві моменти виявляється її негативна свобода, що трансформує враження від реальності в негативні образи, змушує фантазію обертатися в колі нав'язливих мотивів. Напруженість психічного стану спричинює балансування героя між двома світами - реальним і уявним, кожний об'єктивний образ стає знаком для конфліктного суб'єктивного враження. Разом з тим, здатність до символізації вивільняє інтуїтивний дар бачення прихованої сутності явищ і людей. Нерадько - це символізована українська мужність епохи раннього тоталітаризму, яка втратила себе у світі. А негативні душевні стани героя стали лиховісною, містичною реакцією на об'єктивну картину світу. Цілісність переживань розщеплюється подвійно: на основі відчуження від світу і на основі внутрішнього розщеплення психіки. Домінантою світовідчуття стає страх переслідування, почуття приреченої жертовності. Найяскравіше цю позицію демонструють жіночі образи. Так, реакцією страху уражена душа Марфи Кужелівни. Вона безсила перед ворожим чоловічим світом, який спустошує її еротичну потребу, притлумлює внутрішнє життєствердне начало. Українська жінка як жертва насильства не може проявити себе. Садистська реальність постає для Марфи в образі Тюріна. Його домагання дівчини - це загарбницьке бажання, що демонструє маскулінізовану силу і владу. Переслідування Тюріна знову нагадують демонічне вистежування жінок Маркурою Пупанем. Марфа, як і Горпина Корецька, у найкритичнішу мить віднаходить силу протистояти спокусі-поневоленню. Жіночий бунт тут романтично підноситься Т. Осьмачкою, дає надію на пошуки душевної цілісності у страшний для українського світу час. Свою героїню письменник пробує повести шляхом духовного спротиву через молитву, діалог з Богом. Однак цей шлях загалом втрачений.

Україна у Т. Осьмачки - поруйнований сільський світ, в епілозі тотальна руйнація зображена у масштабах Вітчизни. Модерна влада успішно руйнує традиційний порядок світу. Супроти патріархального світу - наскрізні мотиви на позначення модерного хаосу. Втіленням модерної доби хаосу є спустошені храми як символи демонізованого світу. Зруйнований храм постійно акцентується Т. Осьмачкою і асоціативно пов'язується із зруйнованою людською та національною історією.

Інстинктивній деструктивності опонують свідомі герої, котрі несуть в собі “інстинкт істини” (Ф. Ніцше), знають різницю між добром і злом, як, приміром, Магула Гатаяшка, Лукіян Кошелик, баба Пріська, Шияни, тітка Лепестина. Ніколи не є безглуздим протистояння злу, на цьому наголошує Т. Осьмачка. Він схиляється до міфологічного розуміння історичної катастрофи як випробування для людини. Змальовані у творі “світлі” душі творять опірний український світ, вражений смертоносним інстинктом, з якого пробуджується інстинкт життя. Автор ніби хоче сказати: немає такої тьми, яка б не породила світло.

Часопростір твору архетипно розколотий на Ніч і День, що вказує на символізацію двох провідних інстинктів - інстинкту смерті та інстинкту життя. Лиховісні нічні пейзажі нарощують, концентрують деструктивне бажання, символізоване темрявою. У безчассі нелегко відрізнити День від Ночі, денні пейзажі твору виображують тьмяні, похмурі образи. Люди носять у собі тьму, або несвідоме бажання. В апокаліптичному світі сонце - і знак Божий на землі, тобто знак свідомості, і знак погибельного вогню, тобто пекельного бажання. Амбівалентність образів породжена амбівалентною танатично-еротичною семантикою, де замість розрізнення - небезпечна мішанина, що вказує на демонічний характер світу, втрату світоладу, панування хаосу.

Отже, якщо у “Старшому боярині” зображено першу демонічну провокацію, яка вказує на небезпечний деструктивний інстинкт, і він ще цілком контролюється, лише зароджується й починає поступово наступати на людські душі, то в повісті “План до двору” картина світу насичена його смертоносною семантикою, історичний час міфологізується, національно-визвольна боротьба набуває ознак боротьби Світла з Темрявою. Історична особа Сталін асоціюється з дияволом, містичним ловцем праведних душ, постає разом з чорною “свитою” слуг. Танатична мотивація пронизує сюжетотворення. Герої розміщуються у системі “кат - жертва”, цілий ряд опозицій сигналізують про втрату традиційного упорядкування світу: світ занурився в хаос, морок інстинкту і страх. Пейзажі являють універсальну символізацію смерті, в якій український світ постає не просто знищеним, а переструктурованим в бік соціальної патології. Водночас, супроти соціальної деструкції зріє і пробуджується націотворче життя, воно чинить опір, шукає втраченої сутності.

У третьому підрозділі “Проблематика суспільної некрофілії у повісті Т. Осьмачки “Ротонда душогубців” аналізується символічне художнє розв'язання означеної проблеми у творі, де демонізація України набуває тотальної масштабності. Некрофілія як картина загального орієнтування, проявлена у ненависті до життя і його динаміки, передбачає культивування статичності, потягу до смерті, всього неживого. Як писав Е. Фромм, це найбільш хвороблива і небезпечна орієнтація щодо Іншого і світу загалом. Саме цю орієнтацію інтуїтивно схоплює Т. Осьмачка і намагається її передати образно у своєму новому тексті про тоталітаризм. Письменникові важко дається аналітичне бачення. Його письмо емоційне, надривне. Т. Осьмачка вдається до прямого і простого тлумачення. Він пристрасно прагне застерегти і пробудити національну особистість для самоусвідомлення й пізнання історичної ситуації. Соціальний клімат подається шизогенним фактором. Душогуби, або некрофіли, наділені граничною аморальністю й жорстокістю. Потяг до мертвого, до тотального руйнування характеризує виокремлені “синівські” постаті найсумлінніших катів. Садизм, насильство, жорстокість, деструкція - все це зійшлося у їхній психології. Але Т. Осьмачка не є майстром психологічного аналізу, тому всі ці риси він міфологізує у дусі страхітливої казки.

На основі образності твору висновується ядро некрофільської установки - “диктатура пролетаріату”, в якій відображено бажання перетворити вільнолюбний український світ з допомогою авторитарного порядку. Для цього використовується чоловіча злоякісна агресивність, яка має позбавити світ творчого життя. На сторожі диктатури стоїть ціла армія злоякісно агресивних чоловіків - чекістів. Т. Осьмачка усвідомлює себе літописцем доби патологічної мужності, коли злоякісна агресивність готує ґрунт для гніву як захисної агресивності, носіями якої постають українські позитивні герої. Гнів - головна емоція повісті, вона є природною реакцією на вітальну загрозу. Оповідна манера письменника свідчить про пошуковий характер. Ідеться про пошуки сил, які допоможуть вийти з пасивного стану страху. Форми усвідомлення тут вербалізовані формами символічного нападу.

Атмосфера суспільної некрофілії позначається на стосунках між статями. Т. Осьмачка особливу увагу приділяє “анатомії” чоловічо-жіночих стосунків. Тоталітарний ерос позначений різними формами садизму. На його патологічні вияви натякають чоловічо-жіночі історії повісті “Ротонда душогубців”. Знищення жіночого світу - основи життя - займає важливе місце в художній усвідомленості письменника. Жінка у Т. Осьмачки є символом вітчизни, кинутої на поталу брутальній чужоземній силі. Українське жіноцтво втрачає високе материнське призначення - творення наступних поколінь української нації. Однією із втрачених жіночих історій є доля Олени Щоголової, котра свідомо обирає смерть як порятунок від ґвалту.

Найяскравішою символізацією гніву представлена історія життя Івана Бруса. Це яскраво виражена автобіографічна проекція. Важливим джерелом захисної агресії, з погляду гуманістичного психоаналізу Е. Фромма, є спроба позбавити людину ілюзій; це буває тоді, коли хтось витягає на “світ божий” витіснені потяги і бажання. Більшовицький провокатор, по суті, витягнув на поверхню національно-колоніальну психологію українців, загострив проблематику сім`ї, батьківства, материнства, родинної мужності. Це, у свою чергу, породило захисну українську реакцію у формі творчості. Власне, прозова творчість Т. Осьмачки виникає у психічному річищі такої захисної агресії, що передбачає міфологізацію України. Іван Брус глибинно усвідомлює, а разом з ним автор, що своїм розумінням історичної ситуації становить для імперського суспільства найбільшу небезпеку. У “Ротонді душогубців” особливо гостро звучить “садизм правдивості”. Шукаючи форм захисту і виживання, Іван Брус вдається до маскування. Головною формою маскування є божевілля, тим паче, що ця маска збігається з небезпечними вібраціями Брусової душі, яка прагне порятуватися від реального розщеплення. Форма божевільного бунту є спосіб сказати правду і відкрито протистояти ворожій силі. Разом з тим, божевільний бунт стає новим виявом негативної свободи. Спротив у формі правдивого мовлення постає інтуїтивно, спонтанно. Загалом, повість “Ротонда душогубців” виявляє тотальну інтуїтивну агресивність правдивого слова повною мірою. Автор веде стихійні пошуки пізнання на основі відродження чуттєвості. Оголена чуттєвість межує з душевною катастрофою. Т. Осьмачка, як і його герой Іван Брус, опиняється перед загрозою неминучої моральної поразки. Емоційне осягнення правди стає саморуйнівним шляхом, що відчуває Т. Осьмачка. Маска божевілля з розвитком сюжету дедалі більше переконує у своїй реальності: те, що раціоналізовано як симуляція, насувається небезпечним проявом Іванової душі, змученої хронічним переслідуванням. Свого героя письменник веде автобіографічними шляхами. Пристрасть до садистської правди стає своєрідною манією Івана Бруса. Щоб вижити, людські інстинкти (потяг до життя і потяг до смерті, або Ерос і Танатос) примушують суб'єкта діяти в напрямку, необхідному для виживання. Іван Брус цей напрямок втрачає. Садистська правда загострює психічну проблему, і у своїй боротьбі методом садистської правди він не є переможцем. У долі Івана Бруса фатально взаємонакладаються два руйнівні чинники: суб'єктивний та об'єктивний, і останній тут є каталізатором, що провокує неусвідомлену автодеструкцію, якої за нормальних зовнішніх умов могло б і не відбутися.

Історичне суспільство, вражене деструктивною орієнтацією, Т. Осьмачка міфологізує в дусі біблійного апокаліпсису. Міфологізація “Ротонди душогубців” відсилає до Біблії, а надто до “Божественної комедії” Данте, де гранично розгорнуті картини пекла являють вражаючу панораму підземного демонічного царства. Оскільки в оповідній манері письменника емоційне, міфологічне тлумачення переважає над усвідомленням та самоусвідомленням, то ми маємо унікальний психологічний документ розщепленої суб'єктності, яка демонструє власну розщепленість. Художні описи дають змогу вивчати структуру травмованої особистості, в якої порушується відчуття реальності. Символічно у повісті деструктивне суспільство пов'язується з наступом атеїзму, цей наступ відображають поруйновані храми. Людина, яка втратила віру в розумну впорядкованість світу, а відповідно, віру в Бога, втрачає віру і в те, що може змінити світ своєю правильною дією. Т. Осьмачка дає уявлення про втрату дієздатності національної мужності загалом, натомість постійно акцентує увагу на дієздатності суб'єкта-агресора, який завойовує Україну і руйнує те, що було побудовано віками. Імперське суспільство людської деструктивності у “Ротонді душогубців” найбільш живописно подане. Способи формування соціального характеру, як образно представляє письменник, у тоталітарному суспільстві сприяють виникненню ворожості, відчуженості між людьми, породжують різні патологічні форми. Т. Осьмачка не є здатним проаналізувати природу злоякісної деструктивності на зразок Ф. Достоєвського, його установку письма можна сформулювати так: “Я існую, тому що пам'ятаю і свідчу про більшовизм”. Отже, у повісті “Ротонда душогубців” постає страхітлива за своєю масштабністю й жорстокістю картина тоталітарного формування соціального характеру, якому чинить емоційний, спонтанний опір націотворча особистість.

У Висновках узагальнюються результати дослідження. У дисертації подано психоаналітичне тлумачення творчої особистості Т. Осьмачки на тлі епохи більшовицького загарбання України, проаналізовано психобіографічні проекції творчості митця. Співпадіння провідних світових процесів технізації, урбанізації, соціальної нівеляції (масовізації) з установками більшовицької некрофілії були вкрай сприятливими факторами для руйнування творчої особистості через насильницьку зміну світоглядових орієнтирів. Для цілої когорти українських митців така суспільна ситуація стала фатальною. Трагедія душевного розщеплення Т. Осьмачки і В. Сосюри, роздвоєння й самогубство М. Хвильового, спалахи божевілля у їхній творчості, а також у творчості В. Підмогильного, П. Тичини, М. Куліша були неминучим наслідком суспільної деструктивності, яка продукувала різні форми злоякісної агресії. Т. Осьмачка дає унікальний психологічний матеріал про період становлення більшовизму, коли несвідома Україна зіштовхнулася з вражаючим за своїми масштабами й жорстокістю політичним терором. Глибинне неприйняття авторитарного соціуму формувало різні психологічні реакції на вітальну загрозу. Зазвичай, коли деструктивне суспільство породжує страх, то страх, у свою чергу, мобілізує внутрішні ресурси у вигляді реакції нападу чи тенденції до втечі, - стверджував Е. Фромм. У випадку Т. Осьмачки маємо виразно проявлені ці дві реакції. Він постійно прагнув втекти з нестерпного для його душі соціуму, і, врешті-решт, опинився в еміграції. А опинившись в умовах, коли втекти з тотальної деструктивної ситуації неможливо, він вдається до реакції нападу. Одним із найдієвіших способів боротьби за свободу в Т. Осьмачки є агресивність у формі правдивого слова. Вона свідчить про те, що у системі цінностей письменника свобода - життєво найважливіший фактор, тому будь-яка загроза для неї викликає захисну агресію. З подібною захисною агресією ми зустрічаємося у творчості М. Хвильового, В. Сосюри, А. Головка, В. Підмогильного, М. Куліша. Е. Фромм писав про наявність у людини вродженого імпульсу боротьби за свободу, адже саме вона є передумовою для розгортання всіх талантів особистості, її фізичного і психічного здоров'я та рівноваги. Навпаки, людина, позбавлена свободи, втрачає внутрішню цілісність. Власне, з цією проблемою ми зустрічаємося у творчості Т. Осьмачки, де насильницьке позбавлення свободи спричинює розщеплення особистості.

У дисертації зроблено акцент на трьох аспектах Осьмаччиного божевілля: божевілля як психічна реакція на втрату свободи, божевілля як імітація заради виживання і божевілля як правдиве слово. Однак у творчості Т. Осьмачки спостерігається амбівалентна правдивість, яку ми означили “садизмом правдивості”, обумовленим об'єктивною деструктивністю. Така садистська, або революційна, агресивна активність, викликана потребою захисту власного життя та життя нації, свідчить не лише про активізацію вітальних механізмів функціонування особистості, а й про небезпеку, яку вони можуть мати в умовах насильства. З погляду психоаналізу, захисна агресія має здатність переходити у незахисну деструктивність і садистське бажання панувати замість того, щоб підкорятися. Тобто більшовицька некрофілія, означена Т. Осьмачкою як опозиція “кати - жертви”, має взаємообернений характер. Небезпечна психологія жертви, в якій прокидається захисна агресивність, також яскраво представлена прозою письменника.

Маємо всі підстави вважати три повісті Т. Осьмачки - “Старший боярин”, “План до двору” та “Ротонду душогубців” - трилогією, об'єднаною психологічною проблематикою, в якій тісно поєдналися танатичні і демонічні мотиви, через які відбувається пізнання деструктивних інстинктів та породженої ними соціальної патології. Загальна проблематика на підставі здійсненого аналізу має такий вигляд. У повісті “Старший боярин” закодована історія героя в його містичній боротьбі з чоловіком-сатаною Маркурою Пупанем. Ідеться про очищення психіки від демонічних інстинктивних сил. Загалом, психічно структурований світ ще не захоплений темним інстинктом смерті, але це - світ втраченої рівноваги, ослабленого контролю. Розщепленість психологічного світу масштабно розгортається в художньому часопросторі наступної повісті “План до двору”. Власне, художній час цього твору - історично-міфологічний, це час кінця старого національного світу. Знову активізована творча тенденція міфологізувати події і художній простір. Глибоке занурення у світ міфологічних уявлень і власних фантазій є наївним свідченням очевидця, яке нагадує казки і міфи про спуск у демонічне підсвідоме (про підземне царство, структуру пекла тощо). Тому у повісті “Ротонда душогубців” міфічний Маркура Пупань набуває історичного імені Сталіна. Проблематика суспільної некрофілії тут тісно пов'язана з пошуками свободи і виходу з нестерпної ситуації пригнічення. Характер сюжетоскладання в Т. Осьмачки нагадує героїчний міф, в якому український герой, пройшовши колами символічного пекла, бачить своє призначення в тому, щоб залишити правдиве свідчення про нестерпну для вільнолюбної української людини епоху тоталітаризму, яка веде до розщеплення націотворчого суб'єкта та національного світу загалом.