Християнство в структурі поетичного мислення Павла Тичини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

ХРИСТИЯНСТВО В СТРУКТУРІ ПОЕТИЧНОГО МИСЛЕННЯ ПАВЛА ТИЧИНИ

Виконав Мартинюк Василь Кирилович

Івано-Франківськ - 2010

АНОТАЦІЯ

тичина літературний містицизм поетичний

Мартинюк В.К. Християнство в структурі поетичного мислення Павла Тичини. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Івано-Франківськ, 2010.

Дисертацію присвячено дослідженню християнського складника поетичного мислення П. Тичини періоду 1906-1929 років. У ній розглянуто релігійну українську поезію першої чверті ХХ століття, яка вибудовує широкий контекст ранній творчості поета. Доведено роль інсайту у формуванні художнього простору П. Тичини (1906-1929 рр.) з його естетико-змістовими категоріями Бога, людини, життя, смерті, майбуття. У контексті Святого Письма інтерпретовано біблійні образи художньої системи раннього періоду творчості митця, їх опозиції та євангельські мотиви молитви, віри, розп'яття, відречення, які загалом є підтвердженням впливу християнства на мислення поета.

Ключові слова: біблійний образ, євангельський мотив, символ, християнський теїзм, містика, інсайт.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Останні два десятиліття літературознавці України активно звертаються до проблеми рецепцієї біблійних сюжетів, мотивів та образів, розкриваючи вплив християнської етики й естетики на художнє мислення письменників. Праці В. Антофійчука, І. Бетко, А. Нямцу, В. Сулими, а також інших дослідників літератури згаданого вектора обсервації, крім наукової ваги, мають ще й соціальну, оскільки, привертаючи увагу до художніх та моральних скарбів Святого Письма, сприяють духовному вдосконаленню нації, яке неможливе без християнських цінностей.

Рання творчість П. Тичини як релігійно маркована часто потрапляє у сферу літературознавчих зацікавлень. Зокрема, В. Сулима у книзі „Біблія і українська література” зібрала твори, що склали „Антологію біблійної поезії першої половини ХХ ст.”, у яку ввійшло й декілька поезій П. Тичини, котрі, на думку науковця, доводять, що матеріалізм із атеїзмом не здолали вічної людської потреби - відчувати себе належним до духовного світу. Цим іще раз підтверджується глибока релігійність П. Тичини як сина свого народу - традиційно богобоязливого, задивленого в небеса й у власне серце, що зробило його вкрай беззахисним у час наступу західного раціоналізму та більшовицького матеріалізму.

Принагідні зауваження про релігійність раннього П. Тичини знайдемо як у багатьох журнальних статтях, так і в монографічних дослідженнях, але на окрему працю, у якій якомога повніше висвітлювався б християнський складник творчості митця, не натрапимо, хоча він є основою його формування як особистості й поета.

Отож релігія, зокрема християнство, яке є панівним на культурних та духовних теренах України, - могутній чинник у становленні мислення та світогляду людей. Доба примусової секуляризації, якою став період радянського тоталітаризму, загрожувала втратою моральності, духовності, а отже дезорієнтацією в глибинах людської душі з її пошуками божественного. Крім того, етичний релятивізм постмодерної доби викликає деструктивні тенденції в суспільстві, дезорієнтує людину в питаннях аксіології і часто призводить її до заперечення власного буття. Християнство ж зі своєю чіткою структурою моральних пріоритетів є опорою для „розтерзаної” людини сучасності й сприяє її розбудові як моральної особистості. Тому актуально вивчати християнство в його культурних виявах, що серед усіх цінностей найвище ставить людську душу, і розкривати велич біблійних максим. Внеском літературознавства у всезагальну справу відродження духовності народу стало виявлення й донесення до свідомості читача благодатного впливу християнства на художнє мислення письменників, зокрема на художнє мислення й творчість П. Тичини. Такий напрям дослідницької думки актуальний ще й тому, що, ознайомлюючи читача з християнськими постулатами через інтерпретацію біблійних мотивів та образів, уводить його до скарбниці світової культури, яка насичена біблійними рецепціями в найрізноманітніших трансформаціях.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація - одна з ланок комплексних наукових досліджень історико-літературного процесу кафедри української літератури Інституту філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки. Вона узгоджена з науковою темою кафедри „Українська література: традиції і сучасність”. Тему роботи затверджено на засіданні вченої ради Волинського національного університету імені Лесі Українки (протокол № 6 від 27 січня 2005 року) та погоджено з науково-координаційною радою НАН України при Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 5 від 18 грудня 2007 року).

Мета роботи полягає у виявленні та інтерпретації біблійного матеріалу в ранній творчості П. Тичини як ферменту його поетичності. Для досягнення зазначеної мети дисертант ставить перед собою такі завдання:

- розглянути історико-літературний контекст ранньої творчості П. Тичини;

- з'ясувати особливості мислення П. Тичини крізь призму новозавітного вчення про „триєдність” людини;

- розкрити природу поетичного містицизму П. Тичини та простежити вплив інсайту на процес образного творення;

- виокремити євангельські мотиви та біблійні образи в ранній поезії П. Тичини;

- виявити опозиції в ранній творчості П. Тичини.

Об'єктом дослідження стали поезії ранніх збірок П. Тичини: „Сонячні кларнети” (1918), „Плуг” (1920), „Замість сонетів і октав” (1920), „В космічному оркестрі” (1921), „Вітер з України” (1924), один із перших циклів поезій „Панахидні співи”, поезії поза збірками, написані до 1929 року, а також перші оповідання: „Спокуса” (1913), „Богословіє” (1913), „На ріках Вавілонських” (1913) та щоденник „Подорож з капелою К. Г. Стеценка” (1920).

Предмет дослідження - біблійні мотиви та образи раннього періоду творчості П. Тичини.

Теоретико-методологічною базою роботи є праці з психології художнього мислення (Г. В'язовського, Е. Геннекена, М. Ігнатенка, О. Нікіфорової, Р. Піхманця, О. Потебні), герменевтики (Г.-Г. Гадамера, С. Квіта, З. Лановик,), філософії (А. Бергсона, М. Бердяєва, М. Лосського, Г. Сковороди, П. Юркевича), теоретиків та істориків літератури (В. Антофійчука, В. Барки, І. Бетко, О. Білецького, М. Возняка, М. Жулинського, М. Зерова, Г. Клочека, Ю. Коваліва, Н. Костенко, М. Коцюбинської, Ю. Лавріненка, М. Моклиці, В. Моренця, М. Неврлого, Л. Новиченка, А. Нямцу, Т. Салиги, В. Сулими, С. Хороба та ін.), дослідників Біблії та історії християнства (Н. Гайслера, Д. Гудінга, Дж. Леннокса, А. Меня, В. Мокрого).

У роботі застосовані такі методи дослідження: типологічний (для пошуку відповідної типології у вивченні біблійних образів творчості П. Тичини), порівняльно-історичний (для з'ясування відповідності запозичених П. Тичиною біблійних образів та мотивів першоджерелу та встановлення міри їх творчої трансформації), герменевтичний (для адекватної інтерпретації біблійного художнього матеріалу творів П. Тичини). Зокрема, методологію дисертації становлять герменевтичні принципи єдності Старого й Нового Заповітів, паралельних місць і багатозначності, хронометричний, компаративний, символічний, христоцентричний, контекстуальний.

Наукова новизна роботи полягає в інтеграції євангельських мотивів та біблійних образів ранньої творчості П. Тичини в літературознавчий простір у контексті Святого Письма.

Інтерпретовано містицизм світобачення П. Тичини, який виявляє себе через євангельські мотиви відступництва, молитви, життя, смерті тощо, співвідносність авторського потрактування яких у євангельському дусі витлумачено як наслідок інсайту.

Розглянуто поезії раннього періоду творчості П. Тичини в контексті віршів „Саду божественних пісень” Г. Сковороди й крізь призму новозавітного вчення про триєдність людини та встановлено відмінність у духовних акцентах поетичної творчості названих авторів та особливостях їхнього художнього мислення.

Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків та рекомендацій. За об'єкт дослідження взято ранні поезії П. Тичини, перевірені за рукописами й першодруками С. Гальченком та звільнені від пізніших редакторських змін, які часто шкодили їхній художності (Тичина П. Сонячні кларнети : поезії ; [упоряд. та примітки С. А. Гальченка] / Павло Тичина. - К. : Дніпро, 1990. - 399 с.). Результати дослідження ґрунтуються на працях відомих українських літературознавців та філософів.

Особистий внесок здобувача. Автор дослідження проаналізував усю ранню творчість П. Тичини на предмет релігійності, виділив та інтерпретував її християнський матеріал, зіставив її з поетичною творчістю Г. Сковороди, а також вказав на її містичні інтенції, зокрема на вплив інсайту на процес творення в раннього П. Тичини.

Теоретичне значення роботи. Кандидатська дисертація доповнює праці, які покликані усунути аналітичну та інформаційну білу пляму в українському літературознавстві, що з'явилася з вини радянської влади через табу на вивчення християнства, зокрема Біблії та її впливів на літературу.

У дослідженні класифіковано біблійні образи творчості раннього П. Тичини в певній типологічній системі (за книгами Біблії, у стосунку до образу Бога-Христа). Узагальнено вплив ірраціонального, містичного моменту на творчий процес та запропоновано спосіб його ідентифікації.

Практичне значення дисертації. Матеріали дослідження можна використовувати в спецкурсах, лекціях із історії української літератури, для поглибленого вивчення творчості П. Тичини.

Основні положення, винесені на захист:

1. Релігійна українська поезія першої чверті ХХ століття як контекст ранньої творчості П. Тичини.

2. Філософія душі як одна з особливостей релігійно-художнього мислення П.Тичини.

3. Інсайт та його поетичні відповідники у творчості П.Тичини як вияв містичного світовідчуття поета.

4. Рецепція старозавітної символіки у віршах П.Тичини та її трансформація.

5. Євангельські мотиви й образи в поезії П.Тичини та їх художня інтерпретація. Опозиційність як принцип структурування художнього простору П. Тичини.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну дисертації, визначено її мету й завдання, схарактеризовано принципи й методи дослідження, зроблено короткий огляд праць українських та зарубіжних літературознавців (Г. Грабовича, І. Качуровського, Ю. Лавріненка В. Сулими, П. Филиповича та ін.) стосовно релігійності ранньої поезії П. Тичини.

У першому розділі дисертації „Рання творчість Павла Тичини в контексті релігійної української поезії першої чверті ХХ століття” розглянуто твори українських письменників із виразними християнськими мотивами та образами, які певною мірою є тлом для раннього П. Тичини.

Звернено увагу на євангельський зміст циклів І. Франка „Паранетікон”, „Притчі”, „Легенди”, що перейшли зі збірки „Мій ізмарагд” у збірку „Давнє й нове”, надруковану 1911 року у Львові; на релігійність диптиха „Requiem” (Світлій пам'яті М. Лисенка) М. Вороного, який містить ремінісценції з молитви Господньої „Отче наш” та з Книги псалмів, а також озвучений апокаліптичним мотивом Божого гніву і Його покарань.

Особливу увагу акцентовано на творах, у яких сучасники П. Тичини зверталися до образу Ісуса та Його вчення, зокрема на драматичній поемі „Одержима” Лесі Українки, у якій поетеса розкриває своє глибоке розуміння любові Ісуса та Його жертовної смерті; поемі „Терновий вінок” (Легенда) О. Маковея, переповненій щирими симпатіями до Христа і Його вчення; розглянуто твори Б. Лепкого, у які він включив євангельських персонажів і події, що супроводжують постать Ісуса Христа, для змалювання діячів культури його епохи, учасників „Руської трійці” (вірш „Нарада”), Т. Шевченка (цикл „Шевченко”).

Визначено христологічний контекст поезії П. Тичини: певні тематичні напрями творчості Олександра Олеся, С. Черкасенка, М. Філянського, Г. Чупринки, П. Карманського, М. Зерова, П. Филиповича, Т. Осьмачки, які стосуються народження, страждань і смерті Ісуса Христа. Названі автори намагалися або дати власну інтерпретацію цій величній Постаті, або творили поетичну картину події, пов'язаної з Ним, чи використовували Його образ для реалізації певної гуманістичної теми.

Олександр Олесь уже в першій збірці „З журбою радість обнялась” звертається до Бога в напливі почуттів жалю, розпачу, радості (поезії „Ах, минули б бенкети криваві!..”, „В годину розпачу”). У вірші „Вийди, змучена людьми…” ліричний герой Олександра Олеся виявляє глибоко інтимні почуття стосовно Бога, що нагадує Тичинине „Прокинувсь я - і я вже Ти”, де стверджується трансцендентна єдність із Всевишнім.

У розділі інтерпретовано твори, які відлунюють богоборчим пафосом. Зокрема, богоборчі інтенції простежуємо в поезії „Серед ночі” Б. Лепкого; віршах „На крила, на крила! До сонця, брати!” (1916), „Вона прийшла, як мрія довгождана…”, „Боюся думати…” Олександра Олеся; „Лемент” М. Вороного; „Отче наш” (1920) С. Черкасенка. Ці ж інтенції виявляють себе у пізніших віршах П. Тичини, чим підтверджується іманентність Бого- і правдошукання душі українця та спадкоємність відповідних мотивів у нашій літературі.

Розглянуто твори поетів початку ХХ ст., у яких наявна рецепція старозавітних книг Біблії. Автори звертаються до старозавітної образності, щоб висвітлити певні події сучасності чи змалювати портрет когось із митців певної епохи через аналогію з біблійними персонажами, або навіть переспівують певні книги Біблії („Мойсей” І. Франка; „Пророк” (З біблійних мотивів), „Народ пророкові”, „Дочка Ієфая” Лесі Українки; „Г. Масарику”, „З мечем і келихом вина…”, „Давидом би бути, Давидом би стати…” Олександра Олеся; „II. Dies irae”, „Пам'яті Г. Ч.” М. Вороного; „Я примір вам даю. З нужденної хатини…”, „Із записної книжки” Б. Лепкого; поетичні версії розділів „Пісні пісень Соломона”, „Єремії 9, 1 - 3”, „Осії, Гл. 8”, „Екклезіаста” Д. Загула; вірш „Слісаренкові з приводу недуги” та переспів біблійної „Пісні пісень” П. Савченка).

У контексті релігійної християнської поезії першої чверті ХХ ст. рання творчість П. Тичини видається більш глибокою за ступенем проникнення в образний світ Біблії та пізнання її духовних таємниць і подеколи вражає силою містичних відкриттів.

У другому розділі „Релігійно-містичні інтенції ранніх поезій Павла Тичини” розглянуто творчість поета крізь призму християнської релігійності та містичності. Увагу акцентовано на структурі художнього мислення, на його особливостях у П. Тичини й Г. Сковороди як письменників теологічно спрямованих та на інсайті як глибокому вияві містичності.

У підрозділі 2.1. „Особливості релігійно-художнього мислення Павла Тичини: філософія душі та філософія духу” розглянуто впливи на творчість поета християнського релігійного світогляду, який визначається поняттям християнський теїзм (Н. Гайслер) і характеризується унікальністю погляду на світ, людину, Христа, Біблію, шлях спасіння.

Світогляд - елемент художнього бачення (Г. Клочек), яке разом із художньою перспективою та спрямованістю є структурною одиницею художнього мислення. Світогляд самого П. Тичини періоду ранньої творчості можна визначити як християнський теїзм, що обґрунтовано на прикладі біблійної та релігійно-конфесійної лексики, використаної поетом, та євангельських мотивів у його творах, зокрема в ранніх оповіданнях „Богословіє”, „На ріках Вавілонських”, „Спокуса”, щоденнику „Подорож з капелою К. Г. Стеценка”.

У процесі характеристики особливостей мислення П. Тичини взято до уваги новозавітний погляд на людину як „триєдину”, що становить синтез тіла, душі й духу (див. 1 Сол. 5:23). У цій „триєдності” саме душа представляє людську індивідуальність і має право вибору між заземленими потягами плоті й високими прагненнями духу. Згідно з тим, до чого схиляється людина своєю душею, апостол Павло називає її душевною (тілесною) або духовною (див. 1 Кор. 2:14-15). Оскільки в українській філософії побутує термін „філософія серця” (Д. Чижевський), який видається суперечливим через амбівалентність його понять, то, за аналогією, філософію, сповнену сумнівів, що стверджує авторитет земного над небесним, зневіру, жорстокість, називаємо філософією душі. Філософію ж, звернену до Абсолюту, проникнуту любов'ю до Нього й до людини, наснажену вірою, - філософією духу.

Значний вплив на мислення П. Тичини зробила наскрізь християнсько-релігійна філософія Г. Сковороди, якою поет цікавився, а ім'я „мандрованого філософа” (Д. Багалій) проніс крізь усе своє життя. Він його згадує в другому вірші триптиху „На могилі Шевченка” (1918), турбуючись політичним становищем в Україні за гетьмана П. Скоропадського та його проімперського оточення, і протиставляє Кармелюкові як миролюбність - войовничості, покору - бунтові.

П. Тичина присвятив Г. Сковороді цілу збірку ритмічної прози „Замість сонетів і октав” (1920), просякнуту любов'ю до людини й глибокою стурбованістю її жорстокосердям. Полемізуючи з „більшовицькою” революцією, яка терор увела в закон, поет засуджує гул гармат, убивства безневинних людей, людські жертви заради ідеї, жорстокий естетизм, який любується з перерізаного горла; плакати, на яких людина людину коле й заклики „Бий саботажника”; списки розстріляних, голод, від якого найбільше страждають матері й діти; зневажання людської особистості, коли намагаються вбити не тільки її серце, а й душу, - і проклинає всіх, „хто звіром став”. Поет відкидає усякий технічний прогрес без прогресу людяності, утверджуючи особливу роль особистості. Справжній гуманізм збірки „Замість сонетів і октав”, у якому цінність людини не протиставляється християнським вартостям, відповідає духу українського філософа.

Поема-симфонія „Сковорода” П. Тичини відкриває нам не тільки містичне світовідчування ліричного героя, його тонке розуміння божественного, але й самого її автора. Яскраво змалювавши екстаз щастя в присутності Бога, він дає зрозуміти, що той, хто сам не переживав цього блаженства, не зможе його описати. Рядки поеми „познай самого себе; подяка Богові за все, найперше за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним. На всіх шляхах єднай свою хиткую волю з волею Творця” - це суть філософії самого Г. Сковороди, що так само близька поетові, як і мить єднання із Всеблаженним у час молитовного екстазу. Однак Сковорода Тичининої симфонії еволюціонує до богоборця, чим перекреслюється увесь християнський духовний досвід автора й утверджуються антигуманні революційні ідеї.

На тлі віршів „мандрованого філософа” простежуємо відмінності в художньому мисленні П. Тичини та Г. Сковороди.

Думки ліричного героя поезій збірки „Сад божественних пісень” Г. Сковороди спрямовані на трансцендентні феномени, у світ духовний, зокрема на посвяту Христу й на роздумування над Його словом. Звертаючись до Бога, він просить у Нього стерти із серця камінь і запалити в ньому божественний вогонь, мріє про повне звільнення від гріхів, одягнути „плоть небесну”, з'єднатися з Богом і мати з Ним щоденну „бесіду” й „совіт”, що є для нього найвищою нагородою. Його дух прагне зійти на гори, де правда живе свята, де спокій і неприступне світло. І ті гори - це небеса, а та правда, мир і світло - Сам Бог, який один може наситити душу й заспокоїти дух. Відданість Богові ліричного героя Г. Сковороди абсолютна. Він розуміє, що перешкодою до єдності з Ним є гріх, і тому просить у Творця убити його в ньому. Звільнення від гріхів - ключ до радості, бо тільки в цьому разі душа буде щасливою, стане „Божим градом” і „Божим садом”. Г. Сковорода повністю довіряє Господу; захист від життєвих незгод і ліки від печалі й болю бачить в Ісусові, щобільше, сам прагне Христових страждань, щоб відродитися духовно, вірить у вічне життя й закликає всіх пізнавати Бога, бо безодню людської душі вдовольнить тільки безодня мудрості й любові Божої. У жодній із тридцяти пісень „Саду...” немає занепадницьких настроїв, зневіри, приземленості почуттів і прагнень, претензій до людей і Бога, розпачу. Ліричний герой Г. Сковороди дивиться на Небо, Христа і Його слово; він радіє, а коли навіть сумує, то надіється; прагне щораз ближчих стосунків із Творцем і справляє враження натури цілісної, вільної і цілеспрямованої. Його образ узгоджується з духовною людиною Нового Заповіту (людиною Божою, дитиною Божою, відродженою, народженою згори, від води й Духа) або з праведником Старого Заповіту. Спрямованість Г. Сковороди до божественних вершин дає підставу назвати тип його мислення філософією духу.

У ранніх віршах П. Тичини амплітуда коливань почуттів ліричного героя дуже висока - від екстатичної радості з її почуванням безмежної Божої сили до відчаю зі всіма його наслідками: нехіттю до життя, зневірою стосовно себе, людей і Бога, з озлобленням серця аж до демонічної зненависті до всього живого й до самого Творця. Тип ліричного героя, який виявляє себе як натуру неспокійну, не утверджену в своїх переконаннях, повну сумнівів і внутрішніх суперечностей, душа якої щораз більше схиляється до заперечення світу метафізичного, потурає матеріалістичним тенденціям плоті, відповідає душевній людині Нового Заповіту. А її філософія - це філософія душі, здатної до конформізму, згідної страждати серцем заради зовнішнього добробуту й комфорту.

У підрозділі 2.2. „Містичне світовідчуття Павла Тичини та його поетичні еквіваленти” йдеться про містицизм як одну з особливостей мислення (А. Бергсон, М. Лосський) та феномен інсайту, який супроводжує його.

Згідно з „Літературознавчою енциклопедією” (ВЦ „Академія”, 2007), термін „інсайт” увів у науковий обіг гештальтпсихолог В. Келер, учення про нього поглибили М. Вайтгаймер і К. Дункер. Однак він поширений не тільки в гештальтпсихології, але й у психоаналізі, філософії (інтуїтивізму) й літературознавстві. Літературознавці досить часто послуговуються термінами „осяяння” та „прозріння” (Л. Новиченко), зміст яких майже повністю відповідає дефініції інсайту.

„Інсайт” визначають як осяяння, інтуїтивне відкриття поза контролем свідомості, раптове схоплення, усвідомлення логічних зв'язків між проблемою й відповіддю без підготовчої фази, яке має дещо містичне, трансцендентне походження (В. Главник).

Ранні вірші П. Тичини засвідчують, що поетові властивий духовний феномен інсайту. Йому даровано божественне інтуїтивне осяяння про сутність Бога, людини, життя, смерті та про власне творче майбуття. Митець піднявся на небувалу духовну висоту й зрозумів характер Бога, розчинився в Його світлі й осягнув, що Він - добро, радість, любов („Не Зевс, не Пан...”); збагнув природу духовно не відродженої людини („Чоловік”) та відродженої, яка вже примирилася з Богом і стала, згідно зі словами апостола Павла, „новим створінням” („Ми - тлі закон священнодійний”, „Я люблю казки чудові...”). Йому відкрився сенс власного буття („Душа моя - послухай...”), безсмертя душі стало для нього незаперечною істиною („Як не горю - я не живу”). У світлі інсайту ліричному героєві поезій П. Тичини смерть бачиться єдиними дверима в інший світ. Його осяяли істини: після смерті він стане неземним, набуде іншого тіла, духовного; разом із цим отримає вічність; йому відкриються нові світи („Я хотів би...”).

Щодо інсайту стосовно власного творчого майбуття П. Тичини, то його виявляють пророчі рядки вірша „Зі смутком на серці...”, написаного приблизно в 1910-1911 роках.

Релігійний містичний досвід веде до молитви (М. Лосський). П. Тичина досить часто у своїх поезіях вживає слова „молитва”, „молитися”, що дає право говорити про його багате молитовне життя, яке неможливе без інсайту. У Біблії під молитвою розуміється розмова з Богом, яка наповнена благаннями про допомогу, подякою і хвалою Йому, передбачає містичну єдність із Творцем і можливість духовного осяяння. Ліричний герой раннього П. Тичини виявляє себе як досвідчений молитвеник. Для нього молитва - не нав'язаний обов'язок, а потреба його душі, що потверджує його релігійність. Поет „молиться” в поезії „Квітчастий луг”, відчуваючи єднання з Богом і природою. Ця молитва тиха й благоговійна. Молитва в поетичній композиції „Ой не крийся, природо...” - емоційно наснажена, снаповнена туги і якихось неясних осінніх передчуттів. Ліричний герой поезії „І являвсь мені Господь...” стає „на коліна слухать Господа велінь ”. Молитва на колінах - образ глибокої релігійності, покори й послуху Богові. Серед молитов П. Тичини є рання, молитва-скарга, молитва благальна, аж до утоми, на яку довго немає відповіді. Усі ці молитви - вияв досвіду спілкування з Творцем, багатого духовного життя. Поняття молитви настільки природне митцеві, що він на його основі творить метафори, наприклад метафору хмар: „Пливуть молитви угорі”. Молитва в нього асоціюється з голубами, які в'ються „у недосяжній високості” над храмом душі. Щодо мотивації молитов, то поет спрямовує їх не тільки на задоволення власних потреб, але й турбується про інших. Звертається він до Бога з проханнями за Україну. Знає автор кларнетних віршів, що є молитви фарисейські, про людське око. Ті, хто так молиться, не шукають єдності з Усевишнім, а прагнуть людської прихильності до їхньої позірної святості („Фауст”). Відомі йому обрядові молитви і навіть трохи легковажні церковні служителі, яким збирається стати божевільний вітер. Молитва відкриває внутрішній стан героя поезій П. Тичини й допомагає вималювати його образ більш рельєфно, пропонуючи повний психологічний портрет ліричного суб'єкта.

У третьому розділі „Рецепція Біблії у творчості Павла Тичини: інтерпретаційний аспект” розглянуто функціонування й трансформацію біблійних образів у творах поета, а також зроблено спробу їх типологізації, за критерій якої взято їхнє відношення до книг Біблії та образу Бога-Христа.

У підрозділі 3.1. „Трансформація старозавітних образів у ранніх віршах Павла Тичини” простежено інтеграцію в художню свідомість П. Тичини таких персонажів Старого Заповіту, як Бог, Адам, Єва, Каїн, Мойсей, Самсон, Маккавей, узагальнених образів пророка, ангела-херувима, храму-церкви, образів жертви, завіси, аду (пекла), раю та звернуто увагу на їхні модифікації.

Бог - сутність трансцендентна, якої ніхто не бачив, бо вона перебуває в неприступному світлі (див. 1 Тим. 6:16). Його стосується велика кількість імен, атрибутів, символів, узятих не тільки зі світу феноменів небесних, але й земних, бо Він Бог усього Всесвіту, нічим не обмежений - ні небом, ні землею, ні тим більше якимось філософським чи релігійним принципом.

Особа Бога в ранній творчості П. Тичини - вісь, навколо якої об'єднується увесь біблійний матеріал, вибудовуючи цілісну систему. У поезії „Не Зевс, не Пан...” Бог постає як добрий, негнівливий, що безпосередньо перегукується з Його самохарактеристикою, записаною пророком Ісаєю: „Я гніву не маю” (Іс. 27:4). Він лагідний у чудовій метафорі „Золотого гомону”. Бог змальований тим, хто дає „І мир, і злагоду, й любов” у „Allegro dioroso” симфонії „Сковорода”, а також наділений атрибутами Всеблаженний, Щасливий. У згаданій поемі П. Тичини знаходимо й біблійне твердження, що „Бог один”, що Він - Саваоф, що Він - вічний. У цій же поемі натрапляємо на епітет до імені Бога - грізний, який наче заперечує його попереднє означення щасливого. Однак це не суперечить Біблії. У Псалмі 67 написано: „Бог грізний у святинях Своїх…” Це саме стверджують пророки Даниїл, Авакум, Софонія (див.: Дан. 7:7, Ав. 1:7, Соф. 2:11), особливо акцентуючи на Його суворості до злочинців і безбожників. Бог названий Творцем людини у вірші „Чоловік”. У поезії „І являвсь мені Господь…” П. Тичина звертається до Нього як до всесильного. Це одна із основних характеристик Бога, що відрізняє Його від усіх істот земних і небесних. Поетичний двійник П. Тичини визнає Бога милостивим. Серед його молитовних звертань є алюзія на Нього як на захисника, як на справедливість і навіть як на месника за всяку кривду („Пам'яті тридцяти”), що яскраво нагадує біблійне: „Щоб ніхто не кривдив і не визискував... бо месник Господь за все це...” (1 Сол. 4:6). Ліричний герой П. Тичини називає Бога на ім'я Господь, що означає „пан” і притаманне тим людям, які визнають Його своїм Царем. Зокрема, так до Нього звертається персонаж поеми „Сковорода”. У поезії „І являвсь мені Господь...” автор засвідчує читачеві своє глибоке пізнання Бога й мовою метафор розповідає про Його лагідність, мудрість і могутність. Творець відкрився йому особисто в усій своїй красі в мить інсайту, тому він освідчується Йому в любові й стає на „коліна слухати Господа велінь”. У пізніших поезіях автор профанує сакрального Бога, іронізує над Ним, ставить Його в ряд міфічних язичницьких божків, байдужих і свавільних, називає мертвим, генералом або ж заперечує зовсім, проголошуючи богом абстрактну людину чи свободу. Профанація сакральної Особи, її трансформація в художньому середовищі П. Тичини з позитивної в негативну - це наслідок не творчого експерименту автора, а його ідеологічної заангажованості, нахилу світоглядних позицій у бік атеїзму.

Образ пророка в ранній творчості П. Тичини слугує для створення алюзій на життєві ситуації біблійних часів та допомагає авторові розкрити емоційний стан крайнього напруження, зміни цінностей ліричного героя, глибокого конфлікту із самим собою або ж полемічного запалу в суперечці з опонентами, які „удають пророків”.

Біблійні персонажі Адам і Єва, Каїн, Мойсей, Маккавей і Самсон у художньому світі П. Тичини проектуються на той історичний період, який цікавить автора, і набувають значення символів. Адам і Єва постають як звичайне подружжя зі своїми клопотами і мріями, Мойсей і Маккавей - вождями, яких потребує український народ, Каїн - братовбивцею, а Самсон - нездоланним силачем, яким мріє бути ліричний герой.

У поезіях П. Тичини знаходио крилатих ангелят, що мають народну етимологію („Горе матері”), ангелів-вісників, які надають апокаліптичного пафосу творам („Війна”), алюзії на ангельську ієрархію. До свого образного світу поет залучив і духовну істоту херувима як символу охоронця ортодоксальної святості, що часто асоціюється з ангелом-месником Апокаліпсису Івана Богослова („В космічному оркестрі”).

Храм у художній системі поета - це або релігійна споруда, у якій відбуваються служіння Богові й перебуває Сам Бог, або ж певне сакральне місце, де знаходить спокій ліричний герой, що переважно асоціюється з „храмом природи” й протиставляється рукотворному храму. З храмом ототожнюється церква, яка в П. Тичини здебільшого символізує ортодоксальне християнство.

Використовує П. Тичина в ранній творчості й алюзії на старозавітну жертву, зокрема в поетичних картинах природи (заходу сонця, грози, бурі, осені) чи в рефлексіях, сповнених душевної боротьби ліричного героя з приводу дисгармонії світу, сповненого зрад і війн.

Змістом старозавітного образу завіси в поезіях П. Тичини є те, що стоїть між людьми й небом. В одному з малюнків літньої грози завіса ідентифікується з чорною хмарою, яка закриває небеса від людей.

Що ж до біблійних образів аду (пекла) й раю, то вони традиційно асоціюються з місцями страждань і радісної безтурботності.

У підрозділі 3.2. „Художня інтерпретація образів і мотивів Нового Заповіту в поезії Павла Тичини” розглянуто багату тичининську рецепцію Євангелії, яка включає персонажі Ісуса-Христа-Месії, Марії-Мадонни, Петра, Іуди, образи апостола, книжників і фарисеїв, предтечі, хреста, мотиви розп'яття, воскресіння, відступництва, віри.

У ранній творчості П. Тичини образ Ісуса один із домінантних, навколо якого структурується весь інший біблійний матеріал. Зокрема, він є осьовим у поемі „Скорботна мати”. У контексті твору розп'яття Ісуса символізує страждання й безславну смерть, а метафора розп'ятої Ісусової тіні стала символом крайньої зневіри, повного розпачу. П. Тичина неодноразово вживає у творах такі євангельські ймення Ісуса, як Христос, Месія, Божий Син. У поемі „Золотий гомін” Христос сприймається як символ світла й свободи, тим більше, що поставлений поряд з образом Сонця як рівнозначний. Христос набуває значення символу й у сьомому розділі поеми „В космічному оркестрі”, де він протиставляється Робесп'єрові. У контексті Христос символізує проповідника смирення, любові, а Робесп'єр - проповідника революційного терору, жорстокості. Образами-антагоністами Христа і Робесп'єра автор акцентує на традиційності протиборчих колізій в українському суспільстві, які стали його хронічною хворобою. Символу проповідника, учителя смирення й любові набув образ Христа в антистрофі до вірша „Шовіністичне” збірки „Замість сонетів і октав”. Інколи поет творить нові слова на основі лексеми „Христос”, як, наприклад, „христовоскресними”. Цей новотвір контамінує два слова великоднього вітання „Христос Воскрес!” Проте автор ужив його з іронічним підтекстом.

Слово „Месія”, яким П. Тичина послуговується у своїй творчій лабораторії, має те ж саме значення, що й Христос, помазаний, відділений на виконання особливого завдання, тільки дещо абстрагувалося від імені Ісуса, набувши значення „визволитель”. В антистрофі вірша „Осінь” образ Месії має іронічні конотації і антитетичний Месії євангельському. Месія вірша „І Бєлий і Блок...” збірки „Плуг” (1920) також абстрагований від Месії євангельського Ісуса. Усе, що від нього залишилося, тільки значення визволитель. Ліричний герой, дивлячись на „сторозтерзаний Київ” і згадуючи Росію, констатує: „Там скрізь уже: сонце! співають: Месія!” і висловлює надію: „Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея”. Підтекст вірша викликає риторичне питання: чи потрібний такий месія Україні, з його „болотяною путтю”? Мабуть, що ні. Знаходимо серед віршів збірки „Плуг” і поезію під назвою „Месія”, у якій вгадується есхатологічний мотив другого приходу Ісуса Христа. Особливо, якщо порівняти рядки „Прийде, заридає з одчаю / і сонце затьмить”, „Замість дощу, замість роси / каміння з неба...” з Об'явленням св. Івана Богослова: „І затьмилося царство...”, „І великий град, як важкі тягарі, падав з неба на людей” (Об. 16:10, 21). Буйство стихій вірша П.Тичини та Іванового Об'явлення супроводжується жахливою оргією людського зла, яке впивається смертю й кров'ю. Месія-Визволитель поета більше схожий на якусь демонічну надлюдину, бо „ридає з відчаю” і з його приходом „кров смертний екстаз перетворить у мрію”, тобто буде пролито стільки крові, що всі мріятимуть про смерть. Месія ж Об'явлення не ридатиме й не матиме відчаю, а прийде як месник на всяке зло і як визволитель тих, хто любить Його.

У художній системі П. Тичини образ Ісуса Христа або алюзії на Нього інколи використані для змальовування вершин радості й надії ліричного героя. У цьому сенсі автор звертається до мотиву воскресіння, втілюючи його через образ Великодня або метафори з опорним словом „воскреснути”.

З євангельським Ісусом тісно пов'язані образ хреста та мотив розп'яття, бо викликають асоціації з подіями, які супроводжували Його земне служіння. У творах П. Тичини хрест ужито в традиційному значенні символу християнства: хрест на могилі, на релігійній будівлі, в обряді хресного ходу, що свідчить про їхню належність певній конфесії. Хрест у поезіях П. Тичини виступає й символом страждання або смерті. Через цей образ автор розкриває й мотив жертовних страждань заради спасіння людей та самовідданого учнівства, яке супроводжується випробуваннями й болем. Образ хреста в текстах П. Тичини набуває і євангельського змісту звільнення й благословення, що надає йому сакральності й наближає до символу спасіння, нового життя та робить одним із найбільш глибоких у художній системі поета.

Мотив розп'яття на тематичній палітрі П. Тичини - це варіант теми страждань. Він реалізується за допомогою метафор, побудованих на основі різних граматичних форм слова „розп'ясти”, які викликають асоціації з розіпнутим на хресті Ісусом і Його стражданнями.

Особу Ісуса Христа у творчості П. Тичини супроводжує образ Марії, яку ліричний герой поеми „Скорбна мати” називає Божою Матір'ю - відповідно до традиції ортодоксальної церкви. Незважаючи на те що Марія в поемі названа Божою Матір'ю, вона постає на художньому полотні поета як звичайна жінка, сповнена зневіри і страждань. У циклі „Мадонно моя…” збірки „Плуг” Марія названа Пренепорочною і символізує чистоту, цнотливість, ніжність, красу й навіть юначу мрію і протиставляється „діві гріховній”, як небесна Мадонна - земній, як Небо - Землі, цінності духовні - душевним.

До поетичного паноптикуму П. Тичини входять такі новозавітні персонажі, як апостоли Петро, Юда, узагальнені образи апостола, книжників і фарисеїв, що стали символами. Зокрема, євангельський Петро в художній системі поета символізує відступництво. Традиційна символічність образу Юди як зрадника не набула нових конотацій у художньому контексті П. Тичини й перебуває в межах загальних тенденцій.

Образ предтечі в поезії П. Тичини асоціаціюється з Іваном Хрестителем - предтечею Месії Нового Заповіту, і має символічне значення попередника не тільки певного майбутнього позитивного явлення, але й негативного, з домінуванням почуття тривожного очікування жахливого невідомого.

Тематичній палітрі П. Тичини властиві євангельські мотиви гріха, відступниутва, віри, що притаманно свідомості саме релігійній, яка орієнтується на певні моральні імперативи як Божі.

У підрозділі 3.3. „Опозиція духовного і земного, сакрального та профанного в поетичному космосі Павла Тичини” розглянуто такі образи художньої системи раннього П.Тичини, як дух, душа, кров, серце, вогонь, вітер, ворон, що часто протиставляються один одному як сутності опозиційних світів (духовного і земного) або ж набувають ознак амбівалентності залежно від контексту чи трансформуються в негативний, утрачаючи свій сакральний зміст у пізніших поезіях.

Дух у поезіях П. Тичини набуває ознак трансцендентних, наприклад, Духа Святого - третьої особи Бога у вченні християнства чи духа-покровителя, князя певного народу, який виявляє себе духом народів, духом Сибіру, асоціюється з Російською імперією і протистоїть „Одвічному Духові” - Україні й самому Богові - як антагоністична істота. Дух виступає символом й усього нематеріального - релігії, культури, зокрема музики, поезії, а молитва до нього сприймається як баланс між духовним і матеріальним. Дух у віршах поета може й не уособлюватися, а бути метонімічним образом сили волі чи життєвої сили або ж прочитуватися як „цінність”, „життєвий орієнтир”.

Слово „душа” в ранній поезії П. Тичини введене в різні метафоричні конструкції, де набуває різноманітних значеннєвих відтінків. Часто в художній системі поета душа представляє сутність ліричного героя, його індивідуальність. Вона виявляє повний діапазон емоційних станів - від радості до глибокої печалі, що робить її тотожною серцю. Поет дуже часто надає душі ознак символу життя.

У художній системі П. Тичини серце - центр духовного й душевного життя ліричної персони, висвітлює її переживання, прагнення, надії, роздуми, віру, рішення. Інколи воно виявляє себе як окрему, незалежну особу, до якої звертаються як до співбесідника. Серце часто виступає носієм суперечливих почуттів: ненависті й любові, сміється й плаче, радіє й сумує. Такий широкий діапазон значень цього образу, унікальність його виражальних можливостей, багатство й одночасно чіткість асоціативних зв'язків, які він викликає в уяві реципієнта, робить його універсальним у структурі художнього мислення поета.

Образ крові П. Тичина використовує для змалювання природних явищ, зокрема заходу сонця, а також у багатьох позитивних значеннях, наприклад, як символ життя чи життєвої сили, енергії. Але в більшості авторських метафоричних побудов „кров” має негативне змістовне наповнення й символізує або смерть, або вбивство, жорстокість, помсту, боротьбу чи апокаліптичні покарання. Символізуючи життя й смерть у різних контекстах як поняття протилежні, образ крові стає амбівалентним.

„Вогонь” у поезіях П. Тичини також позначений широтою смислових відтінків - від прямого називання до символу з його варіативністю значень, аж до взаємовиключних. Автор вживає це слово для змалювання весняної чи літньої грози, як символ пробудженого українського народу. Образ вогню може символізувати абстрактні поняття життєвої сили: натхнення, завзяття, ревне служіння, відданість - усе, що характеризує життєву енергію і виступає антагоністом диму, темряви, ночі, байдужості, рабства.

„Вітер” у поезіях П. Тичини часто уособлюється і виявляє антитетичні почуття стосовно людини: він або прихильний до неї, як ангел, або ненавидить її, наче істота демонська. У багатьох віршах П. Тичини образ вітру протиставлений самому собі - лагідному вістуну, людинолюбному й співчутливому і набирає рис справді демонічних, виступаючи уособленням архетипу світового зла - самого Божого антагоніста диявола.

Неприховано опозиційним до світлих образів художньої системи П. Тичини є образ ворона, який присутній у поетичних текстах із домінантним мотивом смерті чи богоборства й переважно асоціюється з війною та, подібно до образу вітру, набуває ознак архетипу всесвітнього зла.

ВИСНОВКИ

Багато творів І. Франка, Лесі Українки, О. Маковея, Б. Лепкого, М. Вороного, П. Карманського, Олександра Олеся, Г. Чупринки, С. Черкасенка, М. Філянського, М. Зерова, П. Филиповича, Д. Загула, П. Савченка, написаних у першій чверті ХХ ст., наповнені релігійно-християнськими мотивами та біблійними образами, чим доводять, що релігійна традиція іманентна українській літературі. Усі вони становлять широкий контекст ранньому П. Тичині.

Однією з особливостей мислення П. Тичини є його схильність до сумнівів стосовно ідей людяності, гармонії в побудові Всесвіту, Божої справедливості, що робить багато його образів суперечливими. Пафос віршів переважно песимістичний, а їхній ліричний герой уподібнюється людині тілесній, згідно з визначенням апостола Павла, що дає привід назвати тип мислення П. Тичини філософією душі.

Зміст емоцій творів Г. Сковороди того ж тематичного плану, що й П. Тичини, становить оптимізм, віра в Бога, що характеризує їхнього ліричного героя як особистість духовну і схиляє до визначення його мислення як філософії духу.

Ранні поезії П. Тичини виявляють схильність автора до містицизму, особливо ті з них, що стосуються змісту буття людини, таких екзистенційних та онтологічних феноменів, як життя і смерть, майбутнє. Вони свідчать про здатність П. Тичини apriori схоплювати їхню сутність, що є результатом проникнення його свідомості у сферу містичного за допомогою інсайту.

Творчість П. Тичини характеризують старозавітні образи Бога, Адама і Єви, Каїна, Мойсея, Самсона, Маккавея, узагальнені образи пророка, ангела-херувима, храму-церкви, образи жертви, завіси, аду, раю в певних творчих трансформаціях відповідно до особливостей художнього мислення поета.

Для поезії П. Тичини характерні й образи Нового Заповіту - Ісуса-Христа-Месії, Марії-Мадонни, апостолів Петра й Іуди, книжників і фарисеїв, предтечі, хреста, які збагатили творчу палітру митця, а також мотиви розп'яття, воскресіння, відречення, віри, що розширює його тематичні горизонти.

Творчості П. Тичини притаманні й образи не конкретно біблійної етимології, які в контексті Святого Письма й поезій митця набули релігійного забарвлення (дух, душа, кров, серце). Їх можна схарактеризувати як сателіти біблійних (вогонь щодо жертви) або ж як опозиції (вітер і ворон протистоять Богу і Христу). Окремі образи створені за принципом амбівалентності: дух як Дух Святий - дух як демонська істота, кров як життя - кров як смерть, серце як дух - серце як душа, вітер як ангел - вітер як чорт.

Творчості П. Тичини властива й профанація тих символів, які у своєму основному значенні мають сакральний зміст. Марія-Мадонна у творах П. Тичини еволюціонує до діви гріховної, жертва - до грози, завіса храму - до хмари, Сковорода побожний - до богоборця, що можна пояснити схильністю автора до конформізму.

Загалом усі євангельські мотиви, біблійні й навколобіблійні образи в художній системі П. Тичини засвідчують безперечний вплив християнства на мислення поета.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Мартинюк В. Релігійно-містичні тенденції ранніх поезій П. Тичини / Василь Мартинюк // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах : [зб. наук. праць]. - Випуск 13 ; [відповідальний редактор О. Д. Гнідан]. - К., 2006. - С. 67-77.

2. Мартинюк В. Інсайт у ранніх поезіях Павла Тичини : біблійний аспект / Василь Мартинюк // Науковий вісник ВДУ ім. Лесі Українки. Філологічні науки ; [гол. редактор М. В. Моклиця]. - Луцьк, 2007. - № 9. - С. 121-124.

3. Мартинюк В. Природа кларнетизму Павла Тичини / Василь Мартинюк // Вісник Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. - Серія : Філологія ; [гол. редколегії Степан Хороб]. - Івано-Франківськ : Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2009-2010. - Випуск 23-24. - С. 352-357.

4. Мартинюк В. Павло Тичина і Григорій Сковорода : філософія душі і філософія духу / Василь Мартинюк // Волинь філологічна : текст і контекст. Польська, українська, білоруська та російська літератури в європейському контексті : [зб. наук. праць]. - Вип. 6. - У 2-х ч. - Ч.1 ; [упоряд. Л. К. Оляндер]. - Луцьк : РВЖ „Вежа” ВНУ ім. Лесі Українки, 2008. - С. 219-229.

5. Мартинюк В. Рання творчість Павла Тичини : Прозріння в сутність Бога та людини / Василь Мартинюк // Педагогічний пошук : [науково-методичний вісник] ; [редактор Л. П. Вегера]. - 1997. - № 2. - С. 49-52.

6. Мартинюк В. „Любити храм краси і слави...” : життя і смерть у ранніх творах Павла Тичини / Василь Мартинюк // Відкритий урок. Література ; [гол. редактор О. В. Іванов].- К. : Плеяди, 2004. - Випуск 3-4. - С. 102-113.

7. Мартинюк В. Рецепція образів Нового Заповіту в ранній поезії Павла Тичини / Василь Мартинюк // Педагогічний пошук : [науково-методичний вісник] ; [редактор Л. П. Вегера ]. - Луцьк, 2008. - № 2. - С. 54-56.

8. Мартинюк В. Мотив молитви в ранній поезії Павла Тичини / Василь Мартинюк // Materiбly IV mezinбrodnн vмdecko-praktickб konference „Evropskб vмda XXI stoletн - 2008”. - Dнl.11 : Filologickй vмdy. Historie. Filosofie. Hudba a ћivot ; [љйfredactor: Prof. JUDr Zdenйk Иernбk]. - Praha. Publishing House „Education and Science” s.r.o. 2008. - C. 27-32.

9. Мартинюк В. „Ад”, „рай”, „гріх” в контексті ранніх віршів П. Тичини / Василь Мартинюк // Материали за 4-а международна научна практична конференция „Динамика изследвания - 2008”. - Том 14. Филологични науки ; [редактор Милко Тодоров Петков]. - София : „БолГРАД-БГ” ООД, 2008. - С. 92-95.

10. Мартинюк В. Образ Ісуса Христа в ранній поезії Павла Тичини / Василь Мартинюк // Материали за 4-а международна научна практична конференция „Научно пространство на Европа. - Том 16. Филологични науки; [редактор Милко Тодоров Петков]. - София : „БолГРАД-БГ” ООД, 2008. - С. 86-89.

Размещено на Allbest.ru