Історичні романи І. Нечуя-Левицького: особливості поетики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

Історичні романи І. Нечуя-Левицького: особливості поетики

Калинчук Алла Миколаївна

Київ 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури ХХ ст. Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, професор Гаєвська Надія Марківна, кафедра української літератури ХХ ст. Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор Ковальчук Олександр Герасимович, завідувач кафедри української літератури Ніжинського державного педагогічного університету ім. Миколи Гоголя

- кандидат філологічних наук, доцент Гончар Олексій Іванович, кафедра філології Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого

Провідна установа - Тернопільський державний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Тернопіль

Захист відбудеться “13” лютого 2001 року о 15.00 год. на засіданні спеціалізованої Вченої Ради Д 26.178.01 при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, Київ - 1, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “12” січня 2001 р

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.М.Сулима

1. Загальна характеристика роботи

левицький історичний роман проза

Актуальність дослідження. Постать І. Нечуя-Левицького - одна з найколоритніших в історії української літератури другої половини ХІХ ст. Творча спадщина письменника велика за обсягом та багатогранна за змістом. Вона поєднує в собі масштабне бачення світу, широке розкриття людських характерів з їх соціально-психологічним наповненням, глибоко національних за духом. Окрім широко відомих загалу читачів прозових творів привертають увагу і романи "Князь Єремія Вишневецький" та "Гетьман Іван Виговський", що помітно вписуються в контекст української історичної прози другої половини ХІХ ст.

Довга дорога до визнання судилася історичним романам І. Нечуя-Левицького. Майже на сто років вони були вилучені із літературного процесу, тривалий час перебували під забороною і згадувати про них було “не дозволено”. Обидва твори після тривалого забуття чекають на своє повернення, грунтовне вивчення з цілком об'єктивним естетичним присудом, і не просто на механічне заповнення “білих плям” в українській літературі, історичні романи “Князь Єремія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський” - це глибоко індивідуальне естетичне явище в національній духовній спадщині.

Історичні романи Нечуя-Левицького виявляють пошукові процеси української літератури кінця ХІХ ст. Митець усвідомлював, що звертання до національної історії в умовах бездержавності нерідко є справою суспільною. Проте й не обмежувався розумінням історичного роману як засобу лише політичної агітації, а й включав його в систему ідейно-культурних та естетичних цінностей української нації. Відомо, що звернення письменників у другій половині XIX ст. до історичної тематики було для них необхідним, але не єдиним шляхом у творенні художньо-узагальненого образу держави. Вони прагнули заповнити ті прогалини в літературному процесі, які б виводили українську літературу із вузькопровінційних рамок на всеєвропейський рівень, а також намагалися сформувати українського громадянина, пройнятого національною ідеєю.

Проблеми, до яких звертається І.Нечуй-Левицький, викликані не поверхневими віяннями бурхливого часу. Їх діапазон вимірюється за глибшою шкалою цінностей: морально-етичні аспекти існування людини, її стосунки з навколишнім світом, духовна й фізична неволя, психологія поведінки. Основною метою творчих пошуків письменника в історичних романах стає увага до конкретної людини, її внутрішніх суперечностей, складностей її характеру.

Історичні романи І. Нечуя-Левицького не мали належного впливу на духовне життя України. Критика та літературознавці протягом десятиліть по-різному оцінювали художні полотна І. Нечуя-Левицького. Особливості творчого доробку митця були об'єктом дослідження у кінці 20-30-х рр. Необ'єктивністю відзначалися погляди В. Коряка (“І.С. Нечуй-Левицький”), М. Мироненка (“І.С. Нечуй-Левицький. Нарис”), І. Ізотова (“Нова повість І. Нечуя-Левицького”), які називали І. Нечуя-Левицького одним із головних постачальників художньої літератури для певних кіл, буржуазним лібералом, а героїв його історичних романів вважали схемами, рупорами ідей автора, а не живими людьми.

Помилковість тверджень ортодоксальної критики очевидна. Письменник ніколи не був байдужим до суспільних тем і подій. Такі суперечливі судження про романи митця можна пояснити тим, що висновки критиків 20 - 30-х рр. базувалися не стільки на об'єктивному та глибокому художньо-естетичному аналізі історичних творів, а були швидше лише “оцінками”, що випливали із суспільної атмосфери тих часів та певною мірою із суб'єктивних смаків літературознавців.

Вперше після тривалих заборон й обмежень літературознавець Н.Крутікова включила роман “Князь Єремія Вишневецький” у десятитомне Зібрання творів І. Нечуя-Левицького й підготувала коментар та примітки до нього. Проте критика 70 - 80-х рр., подаючи літературний портрет митця, замовчувала навіть факт написання історичних романів.

Неупереджена оцінка історичних романів І. Нечуя-Левицького стала можливою лише в кінці 80-х рр., коли відкрилась завіса архівів, дослідники дістали дозвіл до спецсховищ. Завдяки клопіткій роботі літературознавця Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Р.С.Міщука видавництво “Дніпро” у 1991 р. видало історичні романи “Князь Єремія Вишневецький ” і “Гетьман Іван Виговський” (за автографами автора), які практично раніше не були відомі широкому читачеві, оскільки перший твір перевидавався двічі (1932; 1966), а другий - після виходу друком у Галичині 1899 р. був вилучений з процесу культурного розвитку і не був доступний читачеві.

Спростовуючи несправедливі обвинувачення ортодоксальної критики 20 - 30-х рр. сучасні дослідники (Р. Міщук, Б. Червак, Є. Баран) визначили місце історичних романів в українській літературі другої половини ХІХ ст. З нових позицій досліджувалася їхня проблематика, окремі питання художньої майстерності.

Однак після повернення історичних романів "Князь Єремія Вишневецький" та "Гетьман Іван Виговський" І. Нечуя-Левицького до літературного процесу кінця ХІХ ст., попри об'єктивну оцінку в сучасному літературознавстві, критичні виступи та дослідження, слушні міркування про самобутність естетичних поглядів, стилю письменника, на сьогодні немає узагальнюючої роботи, в якій були б представлені художньо-стильові пошуки митця в цих творах. Адже очевидно, що комплексний естетичний аналіз - єдиний шлях до пізнання мистецької вартості історичного доробку І. Нечуя-Левицького.

Таким чином, актуальність теми зумовлюється потребою висвітлення справжньої, несфальсифікованої й неспотвореної постаті І. Нечуя-Левицького, необхідністю нового прочитання історичних романів в контексті літературного процесу другої половини ХІХ ст., висвітлення художньої манери його письма в контексті українського національного відродження на рубежі століть. Значення творчого доробку письменника полягало не лише в новаторстві його художньо-стильових шукань в українській літературі кінця ХІХ ст., а й у безпосередньому його впливі на розвиток естетичної та національної свідомості української людності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося як складова частина планової теми “Проблеми розвитку української літератури кінця ХІХ - ХХ ст.”, яку розробляє кафедра української літератури ХХ ст. Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тему дисертації погоджено з Науково-координаційною Радою НАН України “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літературі ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Мета і задачі дослідження в цілісному осмисленні основних особливостей поетики історичних романів Нечуя-Левицького та в спробі оцінити їх місце та роль в історії української літератури, показати міру впливу на нову прозу кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Реалізація окресленої мети передбачає виконання таких завдань:

1) проаналізувати закономірності розвитку історичного роману в українській літературі, його своєрідність;

2) осмислити поділ української історичної прози на жанрові різновиди через зіставлення факту й вигадки; здійснити проблемно-змістовий аналіз творів трьох жанрових груп (художньо-історичної; історико-художньої; історичної художньо-документальної);

3) розкрити романну структуру творів "Князь Єремія Вишневецький" і "Гетьман Іван Виговський" крізь призму визначення авторської позиції в них, розробки сюжетів і композиції, художньої реалізації хронотопу;

4) показати різноманітність художніх засобів і прийомів творення характерів в історичних романах.

Об'єктом аналізу в роботі є історичні романи І. Нечуя-Левицького, науково-популярні нариси, архівні матеріали (рукописи й листи письменника), які розглядаються у контексті літературного процесу другої половини ХІХ ст.

Предметом дослідження є визначення особливостей поетики історичних романів І. Нечуя-Левицького.

Джерелами дослідження є літературознавчі статті, епістолярії І. Нечуя-Левицького, періодика 20-х - 30-х рр. та пізнішого часу, що розкривають естетичні уподобання письменника, його внутрішній світ. Цінним історичним і літературознавчим матеріалом є рецепція Нечуєм-Левицьким постаті Є. Вишневецького, гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського, що зумовило звернення письменника до свідчень сучасників (щоденник Єремії Богуслава Машкевича 1643-1649 рр.), історичних та історіографічних праць (В. Антоновича, М. Грушевького, М. Костомарова, О. Лазаревського, О. Левицького) та художніх творів (Г. Сенкевича, О. Стороженка, М. Старицького).

Методи дослідження. У роботі поєднуються комплексно-системний, історико-порівняльний, функціональний методи наукового вивчення літературного явища. Такий підхід передбачає осмислення історичної спадщини письменника, аналіз і синтез результатів конкретних спостережень щодо творчої еволюції Нечуя-Левицького-прозаїка.

Методологічну основу дослідження складають літературно-критичні праці українських та зарубіжних дослідників, присвячені питанням жанрової специфіки історичного роману (М. Серебрянського, Г. Лукача, А. Ніковського, М. Сиротюка, Б. Реізова, С. Орлова, І. Горського, Г. Ленобля, Л. Александрової, С. Андрусів, І. Варфоломєєва та ін.); праці із загальної психології художньої творчості (М. Бахтіна, В. Жирмунського, Д. Лихачова, Л. Гінзбург, В. Смілянської, Г. Клочека, М. Кодака, Н. Копистянської, О. Червінської, Ю. Манна).

Дослідження базується на теоретико- та історико-літературних працях О. Білецького, М. Грицая, А. Гуляка, Т. Гундорової, Л. Демянівської, С. Єфремова, О. Забужко, М. Ільницького, Н. Калениченко, Н. Крутікової, Н. Левчик, Р. Міщука, Є. Нахліка, В. Петрова, М. Тараненка, І. Франка, П. Хропка, Д. Чижевського, М. Яценка та ін.; у тому числі на працях вчених української еміграції Р. Багрій, П. Голубенка, Д. Донцова, В. Сірського. Окрім того в роботі враховано ряд положень літературно-критичних статей, опублікованих у 20-х і 30-х рр. та пізнішого часу про історичні романи Нечуя-Левицького.

У своєму дослідженні автор також спирався на праці з філософії історії (А. Гулиги); історіографії (Д. Дорошенка); історії України (М. Максимовича, П. Куліша, М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича, О. Левицького, Д. Яворницького, М. Грушевського).

Наукова новизна. Пропонована праця - перша спроба дослідження особливостей поетики історичних романів І. Нечуя-Левицького на широкому тлі літературного розвитку в Україні другої половини ХІХ ст., спроба перегляду колишніх літературно-критичних та ідейно-естетичних уявлень про місце письменника в історії української літератури. При дослідженні були використані архівні матеріали, які досі залишалися поза літературознавчим обігом. Особливу увагу приділено стильовій домінанті історичної прози І. Нечуя-Левицького. При цьому перевага надається таким аспектам, як аналіз творчого формування романів, авторська позиція і засоби її вираження, сюжетно-композиційна своєрідність, художній хронотоп, майстерність творення характерів, що у наукових студіях прози письменника ще не знайшли достатнього висвітлення. Особливості поетики історичних романів Нечуя-Левицького досліджуються в тісних зв'язках із творчістю його попередників і сучасників, які виступали у жанрі історичної прози ХІХ ст. Такий історико-літературний підхід прояснює особливості художньої еволюції І. Нечуя-Левицького у кінці ХІХ ст., дає змогу предметно й аргументовано розпочати систематичне дослідження комплексу літературознавчих проблем творчості І. Нечуя-Левицького.

Практичне значення дисертації. Наукове прочитання історичних романів І. Нечуя-Левицького, дослідження специфіки їх стилю і поетики відкриє перспективи для розгляду питання про загальний процес становлення і розвитку української історичної прози, стане підґрунтям для створення літературно-критичного дослідження історичної прози ХІХ - ХХ ст. в цілому, допоможе виявити типологічні зв'язки І. Нечуя-Левицького з українськими прозаїками художньо-історичного жанрового різновиду та визначити риси традиційності й новаторства його романів.

Результати і висновки дисертації можуть бути використані у нових теоретичних і конкретно-історичних студіях у галузі поетики історичного роману, в написанні підручників з історії української літератури для вузів та середніх шкіл, а також під час викладання курсу історії української літератури у вузах, у спецкурсах та спецсемінарах, при виконанні студентами курсових та дипломних робіт.

Апробація роботи. Основні положення дисертації були висвітлені на Всеукраїнських міжвузівських наукових конференціях: "Іван Карпович Карпенко-Карий і українська театральна культура" (Київ, 1995), "Іван Франко і творення української суверенної держави" (Київ, 1996), "Творчість Андрія Малишка в контексті літературного процесу ХХ ст." (Київ, 1997); професорсько-викладацькій науковій конференції, присвяченій 165-річчю Національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1999), щорічних науково-теоретичних конференціях молодих учених Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (Київ, 1999; 2000). Аспекти досліджуваної проблеми відображені у 7 публікаціях ( 4 з яких - статті).

Окремі розділи та дисертація в цілому обговорювалися на засіданні кафедри української літератури ХХ ст. Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Матеріали дисертації були перевірені на практичну результативність у лекціях з курсу історії української літератури другої половини ХІХ ст. для студентів філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1995; 1999).

Структура та зміст роботи.

Дисертація складається зі вступу, двох розділів та висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг основного тексту 180 сторінок, список використаних джерел включає 294 назви.

2. Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, доцільність її дослідження, з'ясовуються основні чинники формування естетичної позиції І. Нечуя-Левицького, простежується зв'язок письменника з історико-літературним рухом епохи, розглядається стан наукового вивчення проблеми. Стислий огляд оцінок, висловлювань про художні особливості історичних романів І. Нечуя-Левицького свідчать про те, що сприймалися твори по-різному. Таку ситуацію можна пояснити тим, що відбиті в них події осмислені з позиції сучасності, а сам письменник намагався їх відображати не тільки відповідно до історичної правди, а й згідно з філософським осмисленням історичного життя народу. Обидва романи І. Нечуя-Левицького викликали гучний резонанс серед культурних кіл українського суспільства завдяки глибокому осмисленню причин української національної трагедії, тому й були вилучені із творчої спадщини прозаїка. У вступі аргументується наукова новизна роботи, визначається її методологічна і теоретична основа, формулюється мета й основні завдання дослідження, окреслюється вагомість і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Жанрові різновиди української історичної прози другої половини ХІХ ст.” йдеться про особливості формування історичного роману в одну з чергових хвиль національного відродження. Поява в Україні цього жанру була закономірним явищем і органічно пов'язана з романтизмом, з процесом художнього переосмислення минулого, живилася матеріалами з фольклору, літописів, поезії, драматургії на історичні теми. У роботі відзначається, що чільні представники українського національного відродження початку ХІХ ст. переймалися життям народу, його мовою й словесністю. Власне у народному житті прозаїки шукали іманентних ознак і прикмет національності. Дума та історична пісня, перекази та легенди стають тим джерелом, в якому збереглася “свіжою” героїчна і трагічна давнина, звичаї й обряди стали предметом фольклористичного дослідження та літературних ремінісценцій, зокрема в історичній прозі їх використання зумовило специфічні риси зазначеного жанру, перетворювалося на художню традицію, починаючи від Ф. Глінки (“Зіновій Богдан Хмельницький, або Визволена Малоросія”), П. Білецького-Носенка (“Зіновій Богдан Хмельницький“), Є. Гребінки (“Чайковський“), М. Гоголя (“Тарас Бульба“), П. Куліша (“Чорна рада“), Марка Вовчка (“Маруся”).

У даному розділі простежено історію питання про жанрову специфіку історичної прози, оцінено стан вивчення зазначеної проблеми в українському літературознавстві. Відзначено, що українські дослідники на початку 30-х рр. (В. Державін, М. Кодацький) порушили ряд теоретичних питань щодо історичної прози і наблизилися до їх узагальнень, проте їм зашкодив вульгарний соціологізм, а також класові ідеологеми в оцінці попередніх філологічних надбань. Існуючі наукові пошуки були узагальнені наприкінці 50-х рр. у працях М. Сиротюка.

На сьогодні окреслюються два основні погляди на специфіку історичного роману:

історичний роман - самостійний жанр (Г. Ленобль, Л. Александрова, І. Варфоломєєв);

історичний роман - один із різновидів жанру роману (С. Андрусів, А. Баканов, Є. Баран). Останню думку поділяє і дисертант.

За теоретичну базу дослідження української історичної прози в дисертації взято аналітичний поділ С. Андрусів, в основі якого акцентовано увагу на співвідношення між фактом і вигадкою (домислом), що сприяє розв'язанню проблеми жанрових різновидів історичного роману. Відтак, проза на історичну тематику поділяється на три жанрові різновиди: художньо-історичні, історико-художні, художньо-документальні історичні твори. Ясна річ, що такий поділ досить умовний, оскільки у літературі взагалі не буває внутрішньо “чистих” різновидів.

Як контекст українського літературного процесу другої половини ХІХ ст. у дисертації розглядаються риси трьох жанрових різновидів історичної прози, що передували появі романів І. Нечуя-Левицького. Творчість першовідкривача історичного роману Вальтера Скотта виявила нові горизонти в європейській романтичній літературі та активно вплинула на свідомість авторів історичної прози. В українському письменстві другої половини ХІХ ст. художньо-історична група представлена рядом творів: “Чорна Рада“ П. Куліша, “Марко Проклятий“ О. Стороженка, “Маруся“ Марка Вовчка, “Захар Беркут“ І. Франка, “Богдан Хмельницький“ М. Старицького, “Князь Єремія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський“ І. Нечуя-Левицького.

У цьому ж розділі визначаються характерні риси художньо-історичної групи творів, зокрема і те, що письменники використовували деякі особливості вальтерскоттівського типу письма: сюжетотворчі засоби - йдучи від традиційного зачину (герой перебуває чи збирається в дорогу) до логічного завершення розповіді про долю головних персонажів (наприклад, П.Куліш, М. Старицький, І. Франко). Для творів цього жанрового різновиду характерна активна авторська настанова на сюжетотворення і характеротворення, поєднання реалістичних і романтичних елементів у змалюванні персонажів (П. Куліш, О. Стороженко, Марко Вовчок, М. Старицький). Головним героєм у них були відомі історичні особи або вигадані персонажі, з його вибором тісно пов'язана проблематика творів, у центрі якої були переважно події Національно-визвольної війни або період Руїни в Україні; рідше - княжі часи (І. Франко).

У роботі також зазначаються риси творів другого жанрового різновиду - історико-художніх. У ньому основним художнім елементом є застосування вигадки (домиселу), а документ, історичний факт відходять на другий план, історичні події відтворені поверхово, часто тому, що або відсутні друковані згадки про представлений період, або вони виконують роль “екзотичної принади“ для читача. Щодо автора, то описувані події його цікавлять мало, оскільки він ставить перед собою інше (не історичне) завдання. Стосовно головного героя, то ним є вигаданий персонаж, а історично-конкретна особа відводиться на другий план або може бути зовсім відсутньою. Використання таких принципів посилює вірогідність та історичну динамічність зображення.

У дисертації розглядається роман Д. Мордовця “Сагайдачний“, який належить до історико-художньої групи творів. У ньому спостерігаємо переважання художнього вимислу над історичними документами, що зумовлювалося браком історичних матеріалів про епоху Сагайдачного. Автор змушений був черпати факти про події з народних дум і легенд; звідси досить умовна прив'язаність до історичної фактографії, предметних подробиць епохи, а також вільне поводження з історичним матеріалом. Роман Д. Мордовця відрізняється від вищезазначених творів характером побудови сюжету: він не гострий, а швидше авантюрний, зі своєрідною естетичною установкою: на історичному матеріалі письменник намагався порушити актуальні для сучасників проблеми.

На основі аналізу повісті “Чернігівка” М. Костомарова з'ясовується перехід від традиційних для історичної прози ознак у сюжетотворенні: зовнішнє дотримання типу вальтерскоттівського зачину (у ній повідомляється про приїзд другорядного персонажу твору, авторська позиція поєднана з певною відстороненістю, характерна оціночна авторська характеристика героїв) до нових форм: “обірване“ закінчення повісті у зв'язку із втратою згадок про персонаж в архівних джерелах, детальне відтворення звичаїв та побуту ХYІІ ст. Увага у творі розподілена між двома головними героями: між визначною історичною постаттю (гетьман П. Дорошенко) і простою людиною, яка реально існувала, і цей факт зафіксовано документально (козачка Ганна Кусівна). Проблематика у повісті “Чернігівка“ пов'язана не з суспільно-політичними подіями, а з історико-побутовими обставинами життя персонажів.

Короткий екскурс в історію розвитку жанрових різновидів історичної прози другої половини ХІХ ст. підводить до висновків про те, що її функціональне призначення полягало у тому, що вона у тісній взаємодії зі словесністю й літописними пам'ятками народу стверджувала самобутність української нації. Історична проза також виконувала виховну функцію, оскільки література ХІХ ст. переважно зверталась до селянської тематики, то історична - мала на меті показати державницькі устремління нації, зображувала й інші верстви населення (старшина, рядове козацтво, міщани). Історичний роман мав ширші можливості загострення проблем дійсності (персонаж у різних історико-драматичних колізіях: мотив вибору, проблема особистості, становлення народу як творця своєї держави). Він відкривав шлях для освоєння нових принципів зображення: від романтичного (ідеалізованого) зображення до документальної достовірності, від героїзації минулого до реалістичного подійного плану, ідеалізував сильну особистість і поглиблював увагу до простої людини; застосовувалися нові художні прийоми (поєднання різних історичних часів, зміну розповідних планів (оповідь - розповідь); відбувалося чітке розмежування образу автора й персонажа). Історичний роман тісно переплітався з іншими історичними жанрами та літературними видами (історичні поема й драма).

У другому розділі - “Художня майстерність історичних романів І.С. Нечуя-Левицького” - головний акцент зроблено на визначенні своєрідності поетики історичних романів “Князь Єремія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський” І. Нечуя-Левицького, зокрема йдеться про творчу лабораторію письменника, авторську позицію і засоби її вираження, художній хронотоп і його сюжетно-композиційну організацію, майстерність у створенні характерів персонажів. Комплексно-системний та функціональний методи домінантні роботі над текстами письменника.

У першому підрозділі другого розділу “З творчої лабораторії” використані архівні матеріали, епістолярна спадщина, історичні нариси, що вможливили з'ясування творчого підходу письменника до створення історичних романів, спростування розповсюджених у літературознавсті 20 - 60-х рр. тенденційних оцінок (часто й замовчування) історичної прози І. Нечуя-Левицького.

У цьому підрозділі дисертації порушується питання про вироблення поетики обох історичних романів. Цьому етапу у творчості Нечуя-Левицького сприяло написання ним історико-популярних нарисів на теми з часів Хмельниччини “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина” й “Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький”. Вони були етапом у виробленні письменником художньої моделі історичної прози, написані соковитою мовою, емоційно, проте художніх образів у них ще обмаль. Називаються імена, робляться посилання на дати, місцевість, використовуються красномовні зіставлення, епітети. Обидва нариси написані зі знанням історичних матеріалів про минуле. Звичайно, для них автор обрав певну архітектоніку: він починав розповідь з інформації про історичні події, які передували початку національно-визвольної боротьби українського народу, про їх подальший розвиток, про загострення дії.

В обох нарисах простежується чітко окреслена авторська оцінка досліджуваних процесів минулого України. Вдумливий погляд майстра слова проникає в глибини причин конфлікту. Він розкриває характерні риси народного життя, подає крупним планом кращих його представників. Виходячи з того, що обидва нариси були історико-популярними творами, Нечуй-Левицький загострює в них увагу на тому, що боротьба проти поневолювачів єднає простий народ, але роз'єднує його з козацькою старшиною. Вже в цих нарисах письменник виявив своє вміння спостерігати й аналізувати історичний процес, його конфлікти, гострі зіткнення різних поглядів на незалежність України. Отже, дія в обох нарисах, на нашу думку, зовні невиразна, дещо прихована, образи персонажів розкриваються через вчинки, поведінку. А сюжет у них - це швидше еволюція певних подій минулого, фактів, ситуацій, перспектив розвитку українського народу. Без перебільшення можна вважати, що занурення в процес формування обох історичних романів допомогло повніше виявити багатий арсенал поетичних засобів І. Нечуя-Левицького.

Аналіз творчої роботи І. Нечуя-Левицького над історичними романами “Князь Єремія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський” наочно показав етапи становлення його як автора історичної прози другої половини ХІХ ст., що був тісно пов'язаний з ґрунтовним вивченням й опрацюванням літописної традиції, фольклорних матеріалів, історичних джерел з епохи народних повстань ХУІІ ст., введення у сюжет історичних осіб, вигаданих персонажів.

Спостерігаємо, що автор у процесі доопрацювання обох романів намагався об'єктивно розкрити процес впливу обставин на спосіб дії персонажів у тій чи іншій ситуації, проте він прагнув подати не просто власну інтерпретацію конкретної історії, а з'ясувати причину, що зумовила ту чи іншу дію персонажа. В обох історичних творах проявляються авторські пошуки шляху дослідження причинно-наслідкового зв'язку ситуацій і способу формування точки зору на поставлену проблему. Основною метою творчих пошуків письменника стає увага до конкретних характерів, до їхніх внутрішніх суперечностей, складностей.

Простеживши шлях компонування історичних романів у творчій лабораторії І. Нечуя-Левицького, відзначимо, що обидва твори письменника написані у властивому йому реалістичному ключі. Типові риси образів ХYІІ ст. втілюються автором у старанно виписаних докладних портретах персонажів з урахуванням притаманних їм індивідуальних психологічних рис, художніх деталей минулого. У центрі уваги І. Нечуя-Левицького - історичні постаті князя Єремії Вишневецького та гетьмана Івана Виговського, їхній конфлікт з народом. Розглядаючи автографи обох романів, помічаємо, як автор намагався підібрати відповідні характеристики, щоб показати деградацію характеру Єремії, вплив домашнього виховання, роль шляхетського оточення (“Князь Єремія Вишневецький“). В іншому романі він також прагнув зобразити поступову деградацію молодого писаря, який перетворюється на егоїстичного гетьмана, а, здобувши владу, теж фактично зрадив народ (“Гетьман Іван Виговський “).

І. Нечуй-Левицький, редагуючи обидва романи у 1901 році, більше підкреслив і загострив національну і соціальну основи боротьби українського народу у ХYІІ ст., роздуми козацької старшини і простих козаків про подальшу долю України. Також він намагався створити художні полотна, а не переказувати історичні праці М. Костомарова, В. Антоновича, О. Левицького та ін. Письменник підходить до подій минулого не з соціальними, а морально-етичними критеріями, тобто прокладає шлях змінам характеру через гуманістичну сутність людини. Нечуя-Левицького насамперед цікавить, з яким запасом людяності, порядності прямує нація у завтрашній день. Адже проблеми середини ХУІІ і кінця ХІХ століть були суголосними, у житті дедалі частіше зустрічалися настрої руйнації, зневажання традицій, моралі. Чуттям художника, вловлюючи ознаки, що зароджувалися в суспільстві, письменник намагався застерегти від них людей. Причому І. Нечуя-Левицького цікавили не порушені проблеми самі по собі, а те, як вони відбиваються на людській психології.

Отже, аналіз творчого процесу написання історичних романів “Князь Єремія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський” допоміг простежити пошуки форм і втілення задуманого у творі, доопрацювання і шліфування текстів, також дав змогу повніше виявити багатий арсенал поетичних засобів, які можуть стати у пригоді й сучасним майстрам слова.

У другому підрозділі другого розділу розглядається сюжетно-композиційна своєрідність романів І. Нечуя-Левицького. Розвиваючи патріотично-пізнавальний історичний роман, І.Нечуй-Левицький віддавав перевагу конкретним історичним подіям (період Хмельниччини), постатям (Б. Хмельницький, Є. Вишневецький, І. Виговський, митрополит Сильвестр Косів та ін.). Вибір художньої форми у письменника проявляється у способах конструювання сюжетів обох творів (лінійно-біографічні). Сюжет історичних романів І. Нечуя-Левицького тримається на розвитку зовнішньої дії. В обох історичних творах автора співіснують хронікальні й концентричні засади сюжетобудування, їхні сюжети розгалужені і багатолінійні, в них кілька сюжетних ліній розвиваються паралельно, перехрещуються між собою, доповнюючи одна одну або виступаючи контрастом (Єремія - Тодозя, Єремія - народ; Виговський - Лютай, Виговський - народ). Історичні романи І. Нечуя-Левицького можна віднести до творів із замкнутою композицією, які характеризуються розгорнутим конфліктом, повнокомпонентними сюжетами, пропорційністю основних компонентів.

Щоб заінтригувати, зацікавити читача, І.Нечуй-Левицький використовує різні форми зачину (хронікальні, художні). Помітне панування хронікальних зачинів у романі “Князь Єремія Вишневецький”, що досягається завдяки об'єктивiзацiї повiствування, зовнiшньому самоусуненню автора i збереженню iсторичної дистанцiї. Письменник ніби виступає в ролi хронiста, вiддаленого в часi вiд зображуваних подiй.

Далі в дисертації розкривається взаємозв'язок сюжетно-композиційної структури творів і виявлення авторської позиції в них. Історичний роман, як відомо, має свою специфіку щодо вибору тем і персонажів, постановки проблем, оцінки минулого, проведення паралелей з дійсністю. Для обох історичних творів І. Нечуя-Левицького найбільш характерною є така організація сюжету, в якій конструктивною є позиція автора, коли розповідач, наділений функцією нейтрального спостерігача, дотримується принципу нейтралітету безстороннього судді.

Суб'єктна організація розповіді не є головною у виявленні авторської позиції в історичних романах І. Нечуя-Левицького. Логіка розвитку сюжету, структура опису і діалогу, вибір пейзажу, інтер'єру та інша позасюжетна інформація - все це є формою і засобом вираження авторської позиції. Крім ліричних відступів, сутність “точки зору” автора найбільш відчутно розкривається в традиційних епілогах, підсумку до розказаного. У такому поєднанні суб'єктних і позасуб'єктних форм вираження авторської свідомості розкривається багатогранність думки письменника про складність і суперечність навколишнього буття.

Від імені розповідача як вигаданої автором особи в історичних романах ведеться розповідь про події і вчинки персонажів, за його допомогою формується весь уявний світ обох творів. Позиція розповідача в них нейтральна і характеризується часово-просторовою віддаленістю. Ступінь його присутності в структурі романів визначається тим, що автор не називає свого розповідача, проте читач приблизно уявляє його вік, соціальне становище, симпатії й антипатії, характер, оскільки про це свідчить його розповідь.

Складовим компонентом сюжетно-композиційного аналізу історичних романів також є просторово-часова організація твору. Одним із значущих виявлень форм авторської свідомості у творі, як відомо, є художнє вираження часу і простору в сюжетній організації твору. Історичний час у І. Нечуя-Левицького визначається розвитком історичних подій (батальні сцени національно-визвольної війни, боротьба за владу в середині ХУІІ ст.). Просторово-часові варіанти в історичних романах (ретроспекції, спогади, сни) - особливий шлях пізнання минулого, шлях аналізу не лише соціального, але й історичного. Поряд з історичним часом важливим є циклічний час. Він виявляє себе в епізодах військових герців перед битвою на р.Пилявці, процесу обрання нового гетьмана після смерті Богдана Хмельницького і гетьманського обіду. Така ускладнена організація часу, яка усвідомлюється і як синтез, і як розвиток, і як рух, і як спадкоємність поколінь, об'єктивно є передумовою зображення життя окремої людини в контексті історичних подій, коли її доля відбиває в собі долю народу й суспільства. У художньому вираженні хронотопу в історичних романах вагомими є символи. Через весь твір “Князь Єремія Вишневецький” проходить образ часу, репрезентований символічним образом роду як збереження віри, мови, традицій, а також спадкоємності поколінь.

Важливим характеротворчим аспектом в історичних романах є інтер'єр. Інтер'єр як композиційний компонент конкретизує місце подій обох романів, допомагає окреслити соціальне становище персонажа. Автор вдало знаходить в обстановці саме ті штрихи, які підкреслювали б стан персонажа, мотивували б його вчинки. За способом змалювання інтер'єр у романах І. Нечуя-Левицького швидше виражальний, а ніж зображувальний.

Вагомим характеротворчим і ліризуючим аспектом у письменника є також пейзаж. В історичних романах І. Нечуя-Левицького між людиною і природою встановлюється або ж психологічна рівновага, або природа виступає дисонансом з настроєм і діями персонажа, що ще більше підкреслює його самотність, підсилює психологічні переживання. Якщо в соціально-побутових повістях автора пейзаж має більш декоративний характер, він детальніший і ширший за описом, то в історичних романах краєвид динамічніший, але ще принадніший та яскравіший.

Портрет в історичних романах письменник вплітає в стрімке розгортання дії, він вводить нові деталі чи підкреслює попередні в міру наростання і розвитку дії (Вишневецький, Немирич). Така манера змалювання персонажа дає змогу авторовi поступово, крок за кроком, розкрити й показати його як індивідуалізований образ. Проте для обох творів характерні й традиційні цільні живописні портрети (Тодозя, Виговський), які є засобом психологічного аналізу героя, допомагають розкрити його вдачу, характер, соціальний стан й умови життя тощо.

Своєрідність поетики історичних романів І. Нечуя-Левицького визначається не лише характером співвіднесення “точки зору” автора і персонажа, хронотопічною організацією сюжету, але й пошуками характеротворення образів. На відміну від романтиків, які апологетизували історичну особу (позитивний герой), І.Нечуй-Левицький вивів неоднозначний позитивний персонаж, звернувся в епоху ХУІІ ст. до моментів відродження нації, коли порушувалися питання про долю України, коли поставала проблема морального вибору тощо. Звертаючись до таких історичних постатей, які визначають не лише своє ставлення до Батьківщини, а й перебувають у пошуку власного “я”, що часом спонукає персонаж сумніватися, зраджувати, картати себе за такі кроки, письменник чутливо вгадав назрiлi й наболiлi суспiльнi та естетичнi тенденцiї минулої епохи, які були актуальними і в час написання обох романів.

Нiби вiдсторонюючись вiд свого персонажа, автор вiддавав перевагу у твореннi образів таким принципам, як самохарактеристика, розкриття психології персонажів через дії та вчинки, внутрiшнiй монолог, паралельне зображення життєвих доль головних героїв і як наслідок їх опозиційність, взаємини з довкіллям, зв'язок із соціальним, національним, історичним контекстом (Єремія, Тодозя, Виговський, Лютай та ін.). Думки й почуття персонажів розкриваються переважно в їхніх діалогах і внутрішіх монологах, в тональності їхньої розмови, в будові речень, у підборі певної лексики. Автор глибоко відтворює переживання героя, саме в них повнокровно розкриваються мотиви поведінки персонажа, в яких проявляється психологія його душі. Надаючи перевагу "зовнiшнiм" чи "внутрiшнiм" подiям, письменник ставив персонажі в залежнiсть вiд обставин часу, з них і народжувалися глибокі і всебічно зображені характери історичних романів. Створюючи колоритні, виразні характери своїх персонажів, І.Нечуй-Левицький спирався передусім на народне уявлення про позитивного героя. Він, як бачимо, намагався уникати в історичних романах умовних персонажів, фіксував увагу переважно на історичних подіях, в яких рельєфно виявляв себе герой, при цьому його внутрішня сутність була набагато ширшою у порівняння із зовнішнім розвитком подій. Характери персонажів історичних романів І. Нечуя-Левицького сприймаються як цілком певні індивідуальності зі своїм яскраво вираженим внутрішнім світом, зі своїм голосом, обличчям, звичаями.

Для психологічних студій автор обрав окремий відтинок життя персонажа (на відміну від соціально-побутових повістей), намагаючись, таким чином, простежити людську долю в екстремальні моменти її життя. Ланцюг подій створює життєвий шлях героя в замкнених часово-просторових межах художньої дійсності. На розповідача покладається функція розгортання послідовних подій із поступовим наближенням то до дійової особи, то до читача, щоб у кінцевому підсумку представити вічну проблему роздвоєння особистості у зворотному зв'язку, подивитися на світ очима персонажа, проникнути в його свідомість і показати, ким є особистість для існуючого оточення.

В історичних романах Нечуя-Левицького на перший план виходить духовна сфера, яка подається у вигляді потоку думки, емоції, а предметний світ немовби втрачає цілісність; він ніби розмитий, з нього вибираються лише найяскравіші елементи для цілісного висвітлення внутрішнього світу людини.

Наведені спостереження ілюструються в дисертації конкретними прикладами із творів І. Нечуя-Левицького. Аналіз виражально-зображальних засобів творення образів зробив можливим проникнути у складний і високопоетичний світ І. Нечуя-Левицького, зрозуміти оригінальність його художнього почерку.

Висновки

Дослідження історичних романів “Князь Єремія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський” І. Нечуя-Левицького дає можливість зробити певні висновки щодо їх місця та ролі в історії української літератури, значення його творчості для розвитку історичної прози кінця ХІХ ст. У роботі відбувся аналіз історичних романів письменника в аспекті осмислення особливостей їх поетики, тих складників останньої, які найвиразніше виявили індивідуальність І. Нечуя-Левицького, які ще не застосувалися в працях літературознавців (творча лабораторія письменника, авторська позиція і художні форми її вираження, хронотоп і його сюжетно-композиційна своєрідність, характеротворення).

У дослідженні визначено своєрідність естетичної позиції митця, його ставлення до української ідеї та вимоги до історичного роману - питання, які в роботі висвітлені на матеріалах епістолярії, критичних статей, нарисів, автографів творів.

Підкреслюється, що особливість поетики історичних романів І. Нечуя-Левицького визначається не лише сюжетно-композиційною своєрідністю, характером співвіднесення точки зору автора і персонажа, хронотопічною організацією сюжету, але й пошуками характеротворення образів, які в значній мірі ґрунтуються на засобах реалістичного зображення. І. Нечуя-Левицького, автора історичних романів, можна вважати предтечею нової прози кінця ХІХ - початку ХХ ст.: він обирав складні моменти у житті людей минулого, віднаходив нові засоби для розкриття внутрішнього світу персонажа, використовував зокрема прийом роздвоєння свідомості.

Отже, продовжуючи традиції художньо-історичного жанрового різновиду прози другої половини ХІХ ст., способами поглиблення психологізму І.Нечуй-Левицький наближався до психологічної прози кінця ХІХ - початку ХХ ст. Художній досвід історичних романів І. Нечуя-Левицького послужив підгрунтям для подальшого розвитку цього жанру на початку ХХ ст.

Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях

1. Місце твору “Князь Єремія Вишневецький” в історичній прозі другої половини ХІХ ст. // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 1995. - Вип.3. - С. 56-60 (0,25 др. ар.).

2. Особливості сюжетотворення історичних романів І. Нечуя-Левицького // Науковий Вісник ВДУ. Філологічні науки. - Луцьк: РВВ “Вежа”, 1999. - №6. - С. 95-99 (0,4 др. ар.).

3. Із спостережень над творчою лабораторією І. Нечуя-Левицького // Сучасний погляд на літературу. Зб. наук. пр. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 1999. - Вип.1. - С. 23-30 (0,45 др. ар.).

4. Особливості характеротворення в історичних романах І. Нечуя-Левицького // Слово і час. - 2000. - №11. - С. 26-31 (0,6 др. ар.).

5. Сучасне прочитання творів І.Карпенка-Карого “Сава Чалий”та І. Нечуя-Левицького “Князь Єремія Вишневецький” (до проблеми - герой і народ) // Матеріали Всеукраїнської міжвузівської наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження І.К.Карпенка-Карого. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 1995. - С. 49-54.

6. Морально-етична проблематика історичних творів І. Нечуя-Левицького та А.Малишка (на матеріалі роману “Гетьман Іван Виговький” та поеми “Дума про козака Данила”) // Матеріали Всеукраїнської міжвузівської наукової конференції, присвяченої 85-річчю від дня народження А.С.Малишка. - К.: РВЦ “Київський університет”, 1997. - С. 34-36.

7. Поетика історичних романів І.С.Нечуя-Левицького // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. - К.: Видавництво “Фенікс”, 2000. - С. 12-19.

Анотація

Калинчук А.М. Історичні романи І. Нечуя-Левицького: особливості поетики. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2001.

У дисертації досліджуються особливості поетики історичних романів “Князь Єремія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський” І. Нечуя-Левицького. Вирішується проблема поділу української історичної прози другої половини ХІХ ст. на жанрові різновиди через зіставлення факту й вимислу; розглядаються у контексті художньо-історичної групи й романи І. Нечуя-Левицького. Проводиться аналіз художніх особливостей творів письменника із застосуванням історико-порівняльного, комплексно-системного і функціонального методів, завдяки чому з'ясовуються основні естетичні погляди прозаїка, його самобутність і новаторство в ідейно-естетичній реалізації концепції щодо історичного твору та його стильових компонентів, відбивається її художнє втілення. Дисертантом осмислюються складові поетики історичних романів І. Нечуя-Левицького, які ще не були об'єктом дослідження (“точка зору” автора та художні форми її вираження, сутність хронотопу, характеротворення). На основі дослідження проблеми художніх особливостей історичних романів І. Нечуя-Левицького робиться висновок: художня реалізація поетики історичних романів тісно пов'язана з реалістичною стильовою манерою прозаїка, яка відзначається пошуками митця, вона є предтечею психологічної прози кінця ХІХ - початку ХХ ст. в українській літературі.

Ключові слова: історична проза, жанровий різновид, поетика, сюжетно-композиційна структура твору, авторська позиція, хронотоп, літературний характер.

Аннотация

Калинчук А.Н. Исторические романы И.Нечуя-Левицкого: особенности поэтики. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидита филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины, Киев, 2001.

В диссертации исследуются особенности поэтики исторических романов И.Нечуя-Левицкого “Князь Еремия Вишневецкий” и “Гетман Иван Выговский”. Решается проблема разделения украинской исторической прозы второй половины XIX cт. на жанровые разновидности путем сопоставления факта и вымысла; рассматриваются в контексте художественно-исторической группы исторические произведения И.Нечуя-Левицкого. Проводится анализ художественных особенностей исторических романов писателя с использованием историко-сравнительного, комплексно-системного и функционального методов, что позволяет определить основные эстетические взгляды И.Нечуя-Левицкого, его самобытность и новаторство в идейно-эстетических принципах исторической прозы, в которой отражается идеософия автора.

Диссертантом осмысливаются составные поэтики исторических романов И.Нечуя-Левицкого, которые еще не были объектом исследования (авторская “точка зрения”, хронотоп и их сюжетно-композиционная организация). Использованные в работе литературоведческие статьи, архивные материалы, эпистолярии, исторические очерки дали возможность выяснить творческий подход писателя к созданию исторических романов, опровергнуть распространенные на протяжении длительного периода в литературоведении тенденциозные оценки (часто запрет или умолчание) относительно исторической прозы И.Нечуя-Левицкого.

Развивая патриотически-познавательный роман, И.Нечуй-Левицкий отдает предпочтение хроникальным и концентрическим принципам сюжетостроения, их сюжеты разветвленные и многолинейные, в них несколько сюжетных линий развиваются параллельно, перекрещиваются между собой, дополняя одна другую, или выступают контрастом. Одним из основных приемов отражения авторской концепции прошлого в романах И.Нечуя-Левицкого является позиция автора, когда рассказчик, наделенный функцией нейтрального наблюдателя, выполняет роль беспристрастного судьи. Авторская позиция тесно переплетается с художественным выражением времени и пространства в сюжетной организации произведений. Историческое время в романах определяется развитием исторических событий (батальные сцены национально-освободительной войны 1648 г., борьба за власть в 50-х гг. ХУII cт.). Пространственно-временные варианты в них (ретроспекции, воспоминания, сны) - особенный путь познания прошлого, путь анализа не только социального, но и исторического. Важным также является циклическое время в романах. Оно проявляет себя в эпизодах военных поединков перед битвой на р.Пилявке (“Князь Еремия Вишневецкий”), церемонии избрания нового гетмана после смерти Б.Хмельницкого, в описании традиционного гетманского обеда (“Гетман Иван Выговский”). В художественном выражении хронотопа весомыми являются символы (например, через весь роман “Князь Еремия Вишневецкий” проходит образ времени, представленный символическим образом рода как хранителя веры, языка, традиций, преемственности поколений).

Своеобразие поэтики определяется также и поисками создания характеров персонажей исторических романов. И.Нечуя-Левицкого, автора исторических романов, можно считать предтечей новой прозы конца ХІХ - нач. ХХ ст., поскольку он, избрав сложные моменты из жизни известных людей прошлого, отыскал новые способы раскрытия внутреннего мира персонажа, использовав прием раздвоения психологии личности. Автор отдает предпочтение в создании характеров таким принципам, как самохарактеристика, раскрытие психологии персонажа через действия и поступки, внутренний монолог, параллельное изображение жизненных судеб главных героев и др. Именно во внутренних монологах полнокровно раскрывается психология поведения персонажа, в которой проявляется его жизненное кредо. И.Нечуй-Левицкий выступает нациопсихологом, который глубоко исследует особенности национального характера в экстремальной ситуации истории и причины отсутствия государственности. На основании исследования особенностей исторических романов И.Нечуя-Левицкого, делается вывод: художественная реализация поэтики романов тесно связана с реалистической стилевой манерой прозаика, рамки которой в исторических романах расширяются,что позволяет усматривать в них черты новой психологической прозы конца ХIХ - начала ХХ ст. в украинской литературе.

Ключевые слова: историческая проза, жанровая разновидность, поэтика, сюжетно-композиционная структура произведения, авторская позиция, литературный характер.

Summary

A.Kalinchuk. Historical Novels by I.Nechui-Levitskiy: Peculiarities of Poetics. - Manuscript.

Thesis for a Master's Degree in Philology. Speciality: 10.01.01. - Ukrainian literature. Тhe Institute of Literature after Taras Shevchenko, NAC of Ukrainе, Kyiv, 2001.

The dessertation inquires into the peculiarities of poetics in the historical novels “Duke Yeremiya Vishnevetskiy” and “Hetman Ivan Vigovskiy” by I.Nechui-Levitskiy.

The problems of the variety of genre specifics in Ukrainian historical prose of the second haft of the 19 th century are being solved by way of fact - and - imagination correlation and correspondingly the historical novels by I.Nechui-Levitskiy are being viewed in the context of the artistic peculiarities of the historical novels of the author is being provided through the comparative, composite-systematic and functional methods thanks to which the author's major aesthetic view-points, his originality and innovation in his requirements as for historical prose are being revealed and the conceptualism oh the writer is being projected.