О.С. Пушкін в естетичних концепціях російських символістів

Естетичні корені й основи першого модерністського літературного напрямку в Росії. Етапи розвитку символістської пушкіністики. Особливості інтерпретації теоретиками російського символізму Д. Мережковським і А. Бєлим особистості та творчості О.С. Пушкіна.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 08.11.2013
Размер файла 53,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім.Т.Г. ШЕВЧЕНКА

Лебеденко Наталія Петрівна

УДК 882 (092) Пушкін

О.С. Пушкін в естетичних концепціях російських символістів

10.01.02 - російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ - 1999р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі світової літератури та компаративістики Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор, академік НАН України Дзеверін Ігор Олександрович

Офіційні опоненти :доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАНУ Білий Олег Васильович;

доктор філологічних наук, професор кафедри російської літератури Київського Національного університету ім.Тараса Шевченка Кулінич Андрій Васильович;

доктор філологічних наук, професор кафедри всесвітньої літератури Ніжинського педагогічного університету ім.М.В.Гоголя Маєвська Тетяна Петрівна.

Провідна установа - Дніпропетровський державний університет, кафедра російської літератури.

Захист відбудеться " 10 " червня 1999 року на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (252001, Київ- 1, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка НАН України.

Автореферат розіслано " 30 " квітня 1999 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Гайнічеру О.І.

Актуальність дослідження

Основні напрямки художніх, естетичних і наукових шукань у Росії в кінці ХIХ і на початку ХХ ст. визначались явищами, що стимулювали створення певних синтетичних доктрин із метою побудови єдиного культурно-історичного, релігійно-морального і психоментального комплексу, орієнтованого на виявлення універсального смислу буття. Більшість сучасних дослідників головною ознакою розвитку культури останньої чверті ХХ століття вважає зближення художньої літератури і соціальної філософії, яке часом становить повне взаємопроникнення і взаємопоглинання, що дозволяє говорити про певного типу закономірності та повторюваності етапів в історії культури. Тим-то звернення до історико-літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ століть із позицій сучасності є виправданим і актуальним.

Особливий інтерес у цьому зв'язку викликає проблема зародження й розвитку в Росії першого модерністського напрямку - символізму.

У процесі свого розвитку російський символізм набув рис тієї самобутності, яка дозволяє говорити про нього як про незвичайне явище, що мало безсумнівний вплив на розвиток світової літератури. До питань, порушених російськими символістами, належать основні питання естетики ХХ століття: про міф і міфотворчість, про мистецтво як одне з найважливіших факторів перетворення світу й людини, пророчу роль митця. Пильну увагу символістів привертали також теорія ритму, поетика кольору і світла, проблема символізації, вчення про "сутність" як про предмет мистецтва та багато інших.

Оцінюючи внесок російських символістів у розвиток культури, П.Флоренський писав про те, що їх значення в історії культури було набагато більшим, ніж звичайно вважають, і що всі течії, що виникли після символістів прямо чи опосередковано йдуть від символістів, навіть тоді, коли від них відштовхуються Див.: Из писем П.А.Флоренского дочери О.П.Флоренской // Литература ХХ века. - К., 1998. - С.28-29..

Російські символісти гостро відчували наближення глобального перевороту в духовному розвитку людства, який вони називали кінцем історії, кінцем гуманізму. Однак це, на їхню думку, не означало загибелі людства, а було тільки завершенням одного етапу і початком наступного, більш високого, котрий символісти визначали як початок релігійної всесвітньої культури. Кінцевою метою другого періоду розвитку людства символісти вважали ствердження на Землі Царства Божого.

Представники російського символізму усвідомлювали його новаторський характер, у всій попередній світовій літературі вони відшукували корені свого мистецтва і знаходили їх у першу чергу в російській класичній літературі. Причому особлива роль тут відводилася Пушкіну - не тільки як "початку всіх початків" російської літератури, але і як "предтечі" нового гіпотетичного Пушкіна, який у своїй творчості здійснить найвищий акт синтезу “духу” і “плоті” і скаже нове слово спасенної істини.

Осмислити справжній зміст російського символізму, визначити пріоритетні напрямки розвитку цього складного літературного явища, зрозуміти його генезис, національні корені дозволяє звернення до теми "Пушкін в естетичних концепціях російських символістів". Розробка даної теми, яка є більш загальної проблеми - російський символізм у відношенні до літературних попередників, дозволяє висвітлити й питання про співвідношення класичної традиції з естетичним досвідом першого прояву модернізму. Тому дослідження інтерпретації символістами особистості й творчості О.С.Пушкіна, сприйняття ними найважливіших положень пушкінської естетичної спадщини є справді актуальним для сучасного літературознавства.

Наукова новизна даної роботи полягає у зверненні до недостатньо дослідженої проблеми - естетичного сприйняття та оцінки російськими символістами особистості й творчості Пушкіна.

Запропонована автором дослідження концепція дозволяє осмислити найважливіше положення естетики російського символізму, що в інтерпретації Д.Мережковського визначається як "прагнення до гармонії", "принцип всеєдності, синтез язичества і християнства", а в трактувнні А.Бєлого - як "калокагатія", прегарнодобре, чи "рух до Символу, Логоса, Єдиного". У дослідженні здійснюється комплексний аналіз естетичних і літературно-критичних праць представників російського символізму, що дозволило авторові значно розширити уявлення про естетичні, історико-літературні й філософські аспекти символізму, істотно уточнити окремі його естетичні положення, об'єктивно дослідити естетичні концепції символізму в Росії.

Донедавна становлення до російського символізму як літературного напрямку, що характеризується мотивами безвихідності, страху перед життям, тривоги та відчаю, було досить-таки типовим у суспільній свідомості. Серйозний привід для докорів на адресу символізму давав той факт, що багато провідних його представників не прийняли радянської влади й емігрували, через що їхня творчість була практично вилучена зі сфери наукового дослідження. Вивчалася переважно творчість поетів, що приймали революцію - В.Брюсова, О.Блока, А.Бєлого. Однак і вона осмислювалась в основному як “переборення символізму”.

Незважаючи на жорсткі ідеологічні рамки, в літературознавстві 70-х - 80-х років з'явився ряд солідних досліджень, в яких автори розглядали символізм з точки зору його естетичної природи. Це праці Д.Максимова "Брюсов. Поэзия и позиция", "Поэзия и проза Ал.Блока", П.Громова "Блок. Его предшественники и современники", Н.Крутикової "В начале века. Горький и символисты", З.Мінц "Блок и русский символизм", І.Машбіц-Вєрова "Русский символизм и путь А.Блока", Л.Долгополова "Александр Блок. Личность и творчество" та ін.

Автори цих робіт висвітлювали питання, пов'язані з критичною оцінкою російського символізму сучасниками, поглибили уявлення про філософські й естетичні основи даного літературного явища, з,ясували вітчизняні корені багатьох естетико-художніх тенденцій російського символізму. Проте, будучи обмежені рамками домінуючої тоді концепції історико-літературного процесу, ці дослідження не могли повністю розкрити те позитивне, що вніс у літературу російський символізм.

У дослідженнях кінця 80-х - 90-х років простежується вже досить активне прагнення розв'язати назріле завдання - дати справді всебічний і цілком об,єктивний аналіз цього складного явища.

Так, 1986 року виходить монографія Д.Максимова "Русские поэты начала века". Автор праці, безумовно, є одним із найвидатніших спеціалістів у галузі вивчення історії та поетики російського символізму. Чудове знання матеріалу, атмосфери епохи, точне відчуття історії, надзвичайно широка наукова ерудиція дозволили йому дати глибокий аналіз творчості провідних представників російського символізму і показати, що цей літературний напрямок розвивався в руслі художніх пошуків російської і світової літератури на рубежі століть

Заслуговує на увагу і, наприклад, колективна монографія "Андрей Белый. Проблемы творчества" (1988). В ній учені, "об,єднані прагненням уважно, об,єктивно, з позицій історизму вивчити й осягнути значення творчого внеску А.Бєлого у вітчизняну літературу"22 Андрей Белый. Проблемы творчества.- М., 1988. - С.3., досліджують не тільки проблематику, питання про сприйняття, спадкоємність класичних традицій, естетику і поетику одного з представників російського символізму, а й визначають деякі найважливіші особливості естетичної природи того літературного напрямку, провідним теоретиком якого був А.Бєлий.

Основні положення теорії символізму досліджуються також у роботах Є.Єрмилової "Теория и образный мир русского символизма", В.Саричева "Эстетика русского модернизма", М.Нєженця "Русские символисты" та ін.

Про глибокий інтерес до естетичної спадщини символізму свідчить той факт, що в останні роки здійснено перевидання праць Д.Мережковського, А.Бєлого, В'яч.Іванова, Еліса та ряду інших представників цього напрямку. Особливо слід відзначити тут серію "Мыслители ХХ века" з її солідним науковим апаратом.

Усе це дозволяє констатувати, що сучасна наука про літературу прагне висвітлити естетичну природу російського символізму в усій складності й суперечності його потужних духовних потенцій, в його безсумнівній своєрідності.

Мета дисертації - осмислити концепцію особистості й творчості О.С.Пушкіна, яка міститься у працях теоретиків російського символізму - Д.Мережковського і А.Бєлого, оскільки першому належить заслуга зачинателя естетики символізму, а другому - роль її завершення. І, конкретно, автор переслідує такі цілі:

дати аналіз найважливіших естетичних принципів російського символізму в контексті сприйняття і творчої переробки його теоретиками основних положень пушкінської естетики, розглянути особливості інтерпретації теоретиками російського символізму естетичних принципів О.С.Пушкіна;

з'ясувати причини звернення теоретиків російського символізму до особистості й творчості О.С.Пушкіна;

розкрити роль, що її відіграли дослідження символістів в історії російської пушкіністики;

простежити основні етапи розвитку символістської пушкіністики;

визначити завдання, які ставили символісти, звертаючись до творчості О.С.Пушкіна, методи дослідження і пріоритетні напрямки цих досліджень.

Методологічну основу дисертації становить принцип історизму: праці теоретиків символізму досліджуються як твори певної епохи з властивими їй історично зумовленими особливостями. У роботі використовуються культурно-історичний, порівняльно-історичний, структурний, історико-функціональний методи дослідження.

Джерельна база дослідження представлена публікаціями теоретичних і літературно-критичних праць представників символізму, символістською періодикою, а також епістолярною і мемуарною спадщиною письменників-символістів.

Висвітлення проблем, пов,язаних із характеристикою естетичної оцінки символістами особистості й творчості Пушкіна, вимагало, звичайно, і звернення до пушкінської естетичної і літературно-критичної спадщини, що представлена більш як ста п'ятдесятьма статтями, рецензіями, нотатками тощо.

Практична значимість роботи полягає в дослідженні теоретичної спадщини символістів з точки зору розвитку в ньому пушкінських художніх принципів, а також у визначенні сутності естетичних теорій символізму як одного з пріоритетних напрямків у розвитку естетичної думки ХХ століття. Результати дослідження сприяють глибшому осмисленню історико-літературного процесу початку ХХ століття, розширюють уявлення про естетичні корені й основи першого модерністського літературного напрямку в Росії, про своєрідність художнього світу його представників.

Апробація роботи. Дисертаційне дослідження обговорювалося на засіданні відділу світової літератури і компаративістики Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України. З основними висновками із загальної проблеми та окремих її аспектів дисертант виступав на наукових конференціях в Одесі (1987 р.), Ніжині (1989 р.), Ізмаїлі (1990 р.), Києві (1992 р.), Севастополі (1994 р.), Дрогобичі (1998 р.), Сімферополі (1998 р.) та інших містах України.

В основу дисертації покладено монографію “Пушкин и русский симовлизм” (1998) і ряд публікацій загальним обсягом близько 17 друкованих аркушів.

Структура роботи підпорядкована основному завданню дослідження - визначенню сутності й особливостей інтерпретації естетичних принципів О.С.Пушкіна теоретиками російського символізму. Робота складається зі вступу, основної частини, яка включає два розділи, і висновків. Загальний обсяг дисертації 326 сторінок.

Зміст дисертації та її основні результати

У вступі обгрунтовуються важливість і актуальність теми дослідження, а також дається короткий огляд історії питання.

У першому розділі "О.С.Пушкін в естетичних оцінках Д.Мережковського" проаналізовано концепцію творчості Пушкіна, що міститься в працях одного з родоначальників російського символізму і першого його теоретика Д.С.Мережковського.

Усупереч звинуваченням сучасників, котрі дорікали російським символістам за відсутність у них будь-яких вітчизняних коренів, цей літературний напрямок уже в першому своєму маніфесті - праці Д.Мережковського "О причинах упадка и о новых течениях современной русской литературы" проголосив основні принципи своєї естетики, серед яких найважливішим був принцип зв'язку символізму з традиціями російської класичної літератури ХІХ ст.

На думку Д.Мережковського, тільки концепція символізму як художньо-релігійної побудови, що включає і біблійні джерела, і античне язичество, і ренесансний гуманізм з його "артистичним індивідуалізмом", могла б сприяти відродженню європейської цивілізації, яка перебуває в глибокій кризі, і створити умови для народження істинно гармонійної людини. До того ж він твердив, що новий тип особистості вже існує, свідченням чого може бути життя кожного з великих російських письменників: вони явили людству зразки справжньої особистості - творця, художника, духовного аристократа, який безпосередньо збагнув символічну природу всього сущого.

У статтях і книгах, присвячених великим російським письменникам, - "Пушкин", "Гоголь и черт", "М.Ю.Лермонтов - поэт сверхчеловечества", "Пророк русской революции", "Две тайны русской поэзии", "Лев Толстой и Достоевский", - Д.Мережковський досліджує не тільки "таємниці творчості" кожного з письменників, але намагається пізнати і таємницю їхнього “духу особистості", і при цьому завжди для нього найвищим критерієм є особистість і творчість О.С.Пушкіна.

Для того, щоб зрозуміти, якими естетичними оцінками керувався Д.Мережковський у своєму підході до творчості великих російських письменників і всього літературного процесу в Росії, необхідно зупинитися на його праці "О причинах упадка и о новых течениях современной русской литературы", в якій критик ставить перед собою чотири основні завдання: визначити критерії літератури як явища мистецтва, з'ясувати, що цінного створено в російській літературі ХІХ ст., що є причиною занепаду цієї літератури і в чому полягають шляхи подолання кризи.

Автор праці намагається бути максимально об'єктивним, прагне з якомога більшою глибиною і всебічністю осмислити літературний процес у Росії ХІХ ст. в контексті розвитку світового літературного процесу.

Перш ніж говорити про своєрідність естетичної концепції Мережковського, викладеної ним у згаданій праці, слід відзначити один момент, який донедавна залишався поза увагою дослідників. Ідеться про положення, сформульоване Н.Ф.Федоровим і через посередництво В.Соловйова сприйняте Д.Мережковським. Воно полягає в тому, що будь-яке явище необхідно оцінювати не тільки з точки зору найвищого ідеалу, а й, відмовившись од пасивного споглядання, констатації існування явища, сприяти його перетворенню у світлі цього ідеалу, тобто, відмовитись од метафізики, далекої від реальної дійсності, перейти до визначення цінностей належного порядку речей.

Д.Мережковський за допомогою кількох категорій (ідеальне-реальне, суб'єктивне-об'єктивне, скінченне-нескінченне, стихійне-гармонійне тощо) будує модель літератури, яка уявляється йому ідеальною. Ця модель, звільнена від супутних полемік, дискусійних крайностей і емоційних максим, може бути представлена у такому вигляді: Мережковський визначає місце літератури, її роль у відношенні до абсолюту - Бога, Душі світу, народної душі, світової культури, тим самим усвідомлюючи внутрішню необхідність і найвищий її смисл, які вбачає у синтезі моральності і краси.

Теоретик символізму чітко розмежовує поняття літератури і поезії. На його думку, поезія є стихійною силою і безпосереднім даром Божим. Однак, будучи найважливішою умовою існування літератури, поезія ще не є нею. Для появи й існування літератури необхідна ще одна умова: "...те культурне повітря, де протилежні оригінальні темпераменти, стикаючись, посилюють один одного і збуджують до діяльності". Зародження літератури відбувається тільки при наявності спадкоємності поетичних явищ, при наявності культури. Дві сили беруть участь у формуванні літератури: стихійна, "дар Божий" і друга, вища сила, яка є результатом історичної специфіки епохи і творчого зв'язку поколінь. Ця друга вища сила оцінюється як прояв геніальності цілого народу. Такі умови виникнення й існування істинно культурних і безсмертних творів мистецтва.

Нарешті, неодмінною умовою розвитку справді великої літератури є тремтливе, благоговійне ставлення до науки й культури самих представників літератури, їхня здатність увібрати в себе досягнення всіх попередніх культур і народів, тому що "найвищий ступінь культури, разом і з тим, найвищий ступінь народності".

Виходячи з таких критеріїв, теоретик символізму підходить до оцінки літературного процесу в Росії у ХІХ ст. і робить невтішний висновок: у Росії, яка вражає численністю оригінальних і глибоких талантів, літератури як такої не існує. Для підтвердження цих слів він наводить факти, які свідчать про відсутність культурної атмосфери, творчого об'єднуючого начала, єдності серед російських письменників, говорить про, за його виразом, втечу від культури найвидатніших її представників.

Розглядаючи концепцію літературного процесу, запропоновану Д.Мережковським, треба виділити в ній положення, яке дозволяє говорити про цю концепцію як про незаперечне і велике досягнення в розвитку естетичної думки в Росії у кінці ХІХ ст., - положення про необхідність включення до вітчизняної культури здобутків світової культури як обов'язкову умову руху вперед. Тому найважливішою вимогою, навіть аксіомою, на думку Мережковського, є не тільки "вселюдська чуйність", а й "вселюдська сприйнятливість" щодо явищ світового мистецтва. Необхідно зазначити, що ця думка суголосна одному з головних положень пушкінської естетики, згідно з яким показником художньої зрілості письменника є розуміння справжньої цінності творів світової літератури.

У праці “О причинах упадка...” Д.Мережковський дає і визначення самого поняття символу: в його основі - "ідеал, який виходить із серця поета" (Гете).

Найважливішу ж прикметну рису символу Д.Мережковський бачить у природності, яка закорінена в самій глибині явища; надуманість, раціоналізм перетворюють у мертву алегорію те, що автор прагне передати через символ.

У символі завжди присутній другий план, йому притаманна смислова перспектива, яка не може бути виражена тільки словами. Мережковський інтерпретує це як містичний зміст - "те, що не висловлене і мерехтить крізь красу символу". Він відштовхується від відомої тютчевської формули і стверджує, що "символізм робить самий стиль,саму художню речовину поезії одухотвореною, прозорою, наскрізь просвічуючою, як тонкі стінкі алебастрової амфори, в якій запалено полум'я" Мережковский Д.С. Полное собрание сочинений. - Т.XVIII. - С.217..

Це положення теорії символу, запропонованої Мережковським, є конкретизацією думки В.Соловйова про істинний зміст мистецтва, в основі естетичної системи якого лежить ідея всеєдності, а тому естетика нерозривно пов'язана з етикою і гносеологією. Проте, сприймаючи кантівську тріаду - Істина, Добро і Краса, філософ вважає її тільки частиною пошукуваного ідеалу. Єдність космічного й історичного процесів, підпорядкованих законам діалектичного самозаперечення, які розвиваються від нижчих етапів до вищих, знаходять своє завершення в кінцевому синтезі світового руху - торжестві любові, яка перемагає смерть. Мету всього розвитку філософ бачить у пошуках правильної - моральної - поведінки людини. Тому система В.Соловйова неминуче стає не тільки естетикою, а й свого роду релігією.

У творах філософа панує думка про те, що мистецтво у зв'язку із завданням бути відбиттям найглибших внутрішніх якостей ідей, які не можуть виявлятися в природі, - надає його творам безсмертя, прилучає, таким чином, до божественної суті, в чому і полягає найвище завдвння мистецтва.

Ці ідеї приводять В.Соловйова до висновків про теургічну роль мистецтва, а в його праці "Общий смысл искусства" (1892) концепція художника включає в себе думку про поета-пророка, внаслідок появи якого мистецтво: "...стає справою важливою і повчальною, але аж ніяк не в сенсі дидактичної проповіді, а лише в сенсі натхненного пророцтва" Соловьев В.С. Философия искусства и литературная критика.- М., 1991. - С.83..

У зв'язку з цим слід детальніше зупинитися на двох найважливіших категоріях в естетичній концепції Д.Мережковського - краси і містики (чи містичного змісту).

Інтерпретація Д.Мережковським категорії краси є продовженням і розвитком думок В.Соловйова. Причому останній, як не дивно, зумів поєднати кантівське уявлення про прекрасне як об'єкт "загального необхідного задоволення", як "форми доцільності без уявлення про мету" і поняття краси, запропоноване Чернишевським в його естетичному постулаті "прекрасне є життя" (про це йдеться в роботі В.Соловйова "Первый шаг к положительной эстетике").

Разом із тим В.Соловйов і Д.Мережковський сходяться в думці про "тотожність добра і краси та про моральне завдання мистецтва"- творчість

О.Пушкіна осмислюється ними як еталон, міра російської краси.

Д.Мережковський вбачає містичне начало у зверненні художників до вічних питань: про Бога, смерть, любов, природу; І.Гончаров, І.Тургенєв, Ф.Достоєвський, Л.Толстой знайшли "новий містичний зміст ідеального мистецтва". Суть його полягає у відкритті невичерпних можливостей і глибин людського духу, у ставленні навіть до буденного життя як до великої і незбагненної таємниці.

Підсумовуючи результати дослідження містичного змісту творчості великих художників, Д.Мережковський пише: "Пушкін показав нам "російську міру краси", Толстой и Достоєвський показали Європі російську міру вільного релігійного почуття, їхне християнство так само, як і пушкінська краса, вилилося із самого серця народу. А тількі рух, що виходить із самого серця народу, може зробити літературу воістину національною і в той же час вселюдською" Мережковский Д.С. Полное собрание сочинений. - Т.XVIII. - С.229..

Усвідомлення величі життєтворчої ролі мистецтва і змусило Д.Мережковського звернутися до особистості О.Пушкіна, як єдиного в світовій літературі художника, що реалізував у своїй творчості ідею синтезу, явив світу не тільки російську міру краси, а й вселюдську сприйнятливість і чулість.

У своїй естетичній концепції, спираючись на кантівську тріаду, Д.Мережковський доповнює її вищою і найважливішою, з його точки зору, категорією: Бог-Народ.

Категорія народності є свідченням не тільки істинності та глибини, а й, передусім, тієї божественної суті, що виражається у формулі "глас народу - глас Божий". Справжнє мистецтво народжується з лона народної творчості, яке не знає розладу і дисгармонії, мистецтво - пророцтво призводить до появи абсолютно нового зразка злиття митця і народу. Саме злиттям з народною культурою як найвищою, кінцевою метою мистецтва характеризується творчість Пушкіна.

Визначивши головний принцип своєї естетичної позиції, Д.Мережковський розвиває думки про сутність і мету мистецтва, торкається питання про свободу художньої творчості. Критик наполягає на незалежності поетичного натхнення і творчості від натовпу з його утилітаризмом, ситістю, роздвоєністю. Він звертається до вірша Пушкіна "Поэт и толпа", в якому поет захищає право мистецтва бути особливою сферою в духовному житті суспільства, бути вільним од утилітарних домагань "юрби", тому що тільки до кінця вільне мистецтво здатне бачити і стверджувати істинно великі цінності буття.

Наступним етапом в осмисленні особистості і творчості О.Пушкіна теоретиком російського символізму є його стаття “Пушкин”, написана 1896 року.

Говорячи про життя і смерть Пушкіна, Д.Мережковський все буття поета пов'язує з рівнем свідомості і розвитку суспільства, причому обраний критиком аспект аж ніяк не має вульгарно-соціологічного забарвлення.

Абстрагуючись від конкретного факту дуелі Пушкіна з Дантесом і причин, які призвели до дуелі, Мережковський бачить у смерті Пушкіна закономірний результат боротьби генія з варварською вітчизною. Ілюстрацією іншого ставлення до генія є історія Гете. "Тут знайшла свій вияв висока риса німецького народу: вміння шанувати великого, плекати і берегти його, зрівнювати йому всі шляхи. Пушкіна Росія зробила найвеличнишим із російських людей, але не винесла його на світову висоту, не завоювала йому місця поруч із Гете, Шекспіром, Данте, Гомером, місце, на яке він має право за внутрішнім значенням своєї поезії" Мережковский Д.С. Полное собрание сочинений. - Т.XVIII. - С.95., - пише автор.

Розмірковуючи над драмою поета, в якій знайшла свій вияв його боротьба з навколишнім світом, Д.Мережковський вважає смерть О.Пушкіна логічним завершенням цього конфлікту, з розвитком якого поет ставав дедалі більш самотнім і незрозумілим, чужим тодішньому середньому росіянину. Критик проводить чітку межу між пушкінськими образами "черні" та "народу", а відтак стверджує, що в своєму розвитку поет, віддаляючись від "інтелігентного" суспільства, з кожним кроком наближається до народу: рух поета - це повернення до серця народу.

Народ як носій духовності у статті Мережковського протиставляється "варварському суспільству". В часи Пушкіна - це молодий, який щойно прокинувся від варварства, народ, чутливий до всіх форм культури, "покликаний до участі у світовому житті духу".

Кажучи про простоту і зрозумілість творчості Пушкіна, Д.Мережковський зіставляє його з Гомером. По-дитячому безпосереднє, незамутнене свідомістю відтворення світу є начебто диханням самого світу; в поезії Пушкіна і Гомера, зауважує критик, відчувається спокій природи.

Близкість до одвічних основ світу, незамутненість його сприйняття є запорукою справжнього натхнення. Д.Мережковський тут наводить пушкінську думку про необхідність спокою у будь-якій творчості. Думка поета, в якій дається чітке розмежування натхнення і захоплення, зводить нанівець традиційно-романтичне уявлення про натхнення як про підтримуваний стан захоплення.

Істинно велике передбачає постійну працю, і це твердження поета сприймається критиком як найважливіший заповіт. Слід відзначити, що символісти, не заперечуючи цієї тези пушкінської естетики, в своїй теорії основним критерієм натхнення водночас вважали й теургію в мистецтві, яка в свою чергу припускає саме інтуїтивно-ірраціональний стан духу при сприйнятті світу. Ця очевидна суперечність пояснюється, слід гадати, тим завданням, яке вони ставили перед символізмом: не тільки відображення світу в художніх (символічних) образах, а і його перетворення, утвердження Царства Божого на землі.

Критерієм будь-якої істини, зрештою, ознакою мудрості, є, на думку критика, питання про ставлення до смерті. На ньому немовби випробує пушкінську мудрість і Д.Мережковський. Загальна інтерпретація ним питання про ставлення О.Пушкіна до смерті становить безсумнівний інтерес, особливо в контексті загальносимволістської естетики, орієнтованої в своєму тлумаченні смерті на євангельський мотив зерна, що вмирає, аби воскреснути. Пушкінське гармонічне відчуття кругообігу в природі, зміни поколінь, які пом'якшують трагізм смерті, Мережковський пропускає крізь призму євангельської притчі.

Аналіз праць Д.Мережковського, присвячених осмисленню творчості О.Пушкіна, М.Лермонтова, М.Гоголя, Л.Толстого, Ф.Достоєвського, Ф.Тютчева і О.Фета, дає підстави стверджувати, що вся поетика символізму була орієнтована передусім на формування і вираження нової етики. І реалізацію цієї етики він бачив в "історичному християнстві", в містичній інтерпретації навколишнього світу, в символічному мистецтві, яке включало і містичний зміст.

У філософській концепції Д.Мережковського, незважаючи на її яскраво виражене естетичне наповнення і критику в ній сучасної моралі - тут розвиваються положення філософських систем О.Шопенгауера, Ф.Ніцше і В.Соловйова,- найважливішим зерном є насамперед додержування пушкінського начала. Це виражається і в намаганні ствердити нову, істинно гуманну мораль, і в пошуках шляхів людського щастя, і в формуванні концепції людини, звільненої від багатовікових пут застарілої моралі.

У міркуваннях Д.Мережковського про релігійні почуття О.Пушкіна особливу увагу привертає думка критика про те, що в основі толстовського бунту проти офіційної церкви лежить пушкінське ставлення до релігії. Адже в Пушкіна справжніми християнами виступають дикуни, які навіть не знають імені Христа: всепрощаючий мудрий старий Циган стоїть ближче до витоків християнського духу, ніж фаустівський доктор теології Маріанус.

Втім варто відзначити, що Мережковський не враховує істотної риси в пушкінській оцінці християнства. Поет ставиться до цього явища світової культури як до історичного етичного руху і, по суті, не інтерпретує його як явище містичне. Про це свідчить оцінка Пушкіним християнства в його статті (вона залишилася в чернетках) "Второй том "Истории русского народа" Полевого". А у відгуку "Об обязанностях человека. Сочинение Сильвио Пеллико", надрукованому в третьому томі журналу "Современник" (1936), розмірковуючи про досконалість Євангелія як великої книги, що всім відома й кожне слово якої пояснено, Пушкін відзначає риси, котрі роблять цю книгу вічним супутником людини, і серед них - "божественне красномовство", "лагідність духу", "дитяча простота серця", але жодного слова нема в Пушкіна про надістотне чи божественне одкровення у змісті цієї книги.

Для Мережковського євангельський текст - Богонатхненний, він містить у собі найвищу таємницю, яку пізнати можна тільки серцем, тільки шляхом містичного спілкування з Всевишнім. У такому підході до осягнення смислу "Вічної книги" простежується відгомін давньої суперечки александрійської і антіокської шкіл про те, як треба правильно трактувати Біблію - алегорично чи історично. Мережковський, прибічник алегоричного тлумачення Святого письма, і пушкінське ставлення до цього питання підводить під своє розуміння, в чому й полягає найістотніша помилка критика при інтерпретації ним творчості російського поета.

У праці "О причинах упадка и о новых течениях..." Д.Мережковський, пропонуючи свою концепцію історії культурного розвитку, говорив про два непримиренні начала. У статті "Пушкин", в ІІІ її частині, критик конкретизує свою концепцію, кажучи про християнство і язичество як про два світові потоки - "...один до Бога, другий від Бога, вічно борються і не можуть перемогти один одного" Мережковский Д.С. Полное собрание сочинений. - Т.XVIII. - С.130..

У концепції християнства - язичества, запропонованій Мережковським, переплітаються в нероздільній єдності різноманітні супротивні один одному мотиви: в християнстві людина ніби переборює свою матеріальну природу і тим самим стверджує свою найвищу гідність і спроможність поєднання з Богом. Водночас язичество перебуває у вічній боротьбі з християнством, намагається побороти і підкорити духовне начало в людині. Язичество, яке характеризує активне дійове начало, містить у собі тенденцію до відособлення людського "Я", до його самоствердження, це "...вічне прагнення людської особистості до вдосконалення, обожнення свого “Я”" Там же - С.131.. Язичество, хоча воно само по собі не виступає як зло, однак виявляє себе саме таким, коли намагається підкорити собі духовне начало.

Якраз ця грань не завжди чітко показана, а частіше й зовсім не показана в концепції Мережковського, що давало підстави деяким опонентам закидати йому аморалізм, проповідь індивідуалізму й естетичного релятивізму. Визначити справжню позицію Мережковського в цьому досить важливому питанні дозволяє звернення його до особистості й творчості О.Пушкіна.

Відзначаючи в поезії О.Пушкіна рідкісне сполучення, гармонійне поєднання двох супротивних начал, Мережковський вбачає в його творчості християнське начало, яке виявляє себе в протиставленні первісної людини сучасній культурі, у відчуженості всіляким технологичним рисам чи зовнішнім формам. Язичество - в тій сміливості, з якою Пушкін виступає проти сучасної йому культури, заснованій на владі черні.

Мережковський знаходить у творчості Пушкіна своєрідну точку зіткнення язичества і християнства: риси героїзму і риси "галилейської всепрощаючої мудрості" мають одне й те саме джерело - потяг людини до іншої, найвищої природи.

Обгрунтовуючи свою концепцію героя, "помазаника долі", “природного і неодмінного володаря світу” на прикладі героїв Пушкіна, Д.Мережковський відзначає ті риси, яким позначене християнське милосердя, і героїчну мудрість, що є свідченням щедрості багатих сердець.

Мережковський завершує дослідження творчості О.С.Пушкіна аналізом "Медного всадника". Критик високо оцінює поему, відзначаючи, що це - останнє з великих творів Пушкіна .

Ідейний зміст твору осмислюється критиком в руслі його концепції протиборства двох начал - язичества й християнства, але осмислюється це протиборство уже не з традиційної, християнської точки зору, а в ключі "нової, героїчної мудрості". Новизна розв'язання вічного конфлікту полягає в тому, твердить Д.Мережковський, що найнікчемніша людина виявляється здатною до виклику, до боротьби.

Симпатії Д.Мережковського цілком і повністю виявляються на боці Петра І - Мідного вершника, забутого російською літературою. Петро І навіть в образі Мідного вершника, на думку Д.Мережковського, - справжній язичник: він могутній, вільний, великий і грізний, він - над натовпом, обранець, один із небагатьох.

І хоча, додержуючись логіки пушкінської поеми, критик змушений констатувати факт торжества гуманістичних начал - обурення слабкого, незначного порушує спокій "гордовитого істукана", - він залишається вірним своїй прихильності до ідеї вільної сильної особистості, яку, мовляв, зневажали наступні покоління російських письменників.

Таким чином, спостерігається основна тенденція, характерна для світогляду та позиції Д.Мережковського-художника, - прагнення до героїчного. Причому ідея героїчного осмислюється теоретиком символізму без урахування ідеї насильства. І не тому, що Д.Мережковський не розумів жахливості насильства або ж був його прибічником. Він просто вважав, що насильство - не обов'язковий атрибут героїчного, більше того, насильство, на його думку, тільки тоді й можливе, коли відсутня гармонія язичницького і християнського начал.

Думка Д.Мережковського зводиться до такого: там, де превалює одне з цих начал, чи то язичество чи то християнство, там неодмінно намічається занепад і, як наслідок, насильство - результат дисгармонії. Тому не романтизм філософського світогляду, не зневажання моральних законів, а прагнення гармонії спричинилося до того, що багато питань символісти розв'язували в нетрадиційному, а іноді й алогічному, на перший погляд, ключі. Тому-то ідеалом людини символісти вважали Ісуса Христа - героя дії і милосердя, а ідеалом художника - Пушкіна, героя "російського споглядання". Саме така позиція дозволяла Д.Мережковському з прикрістю констатувати, що "Пушкін є досі єдиною відповіддю гідною великого запитання про участь російського народу в світовій культурі..." Мережковский Д.С. Полное собрание сочинений.- Т.XVIII.- С.147..

Д.Мережковський вважає, що для Пушкіна нещадна воля Петра була явищем не менш народним, не менш російським, ніж для Толстого - смиренна покірність Платона Каратаєва, а для Достоєвського - християнська смиренність Альоші Карамазова. І тому, веде далі Д.Мережковський, сила Мідного вершника сприймалася Пушкіним як історичне втілення того героїзму дохристиянської могутності російських богатирів, яке поет носив у своєму серці, виражав у своїх піснях.

Певна річ, важко погодитись із такою інтерпретацією великої пушкінської поеми, але в міркуваннях Д.Мережковського є кілька положень, вартих уваги, оскільки вони, з одного боку, дозволяють глибше розкрити зміст твору, а з іншого, висвітлюють такі риси в естетиці символізму, про які опоненти цієї течії не говорили.

Передусім це ствердження Д.Мережковським ідеї героїчного як обов'язкової умови культурного розвитку, і, що є особливо важливим, визначення цього героїчного як прояву народної, дохристиянської могутності російських богатирів. Такий підхід до проблеми культурного розвитку аж ніяк не відповідає ще не вижитим уявленням про занепадницький характер російського символізму .

І друге. Смисл поеми як зіткнення двох стихій - стихії волі і стихії почуття - в інтерпретації Д.Мережковського знаходить свій вияв у повстанні "малих" проти "великого", іншими словами, у моральному розв'язанні цього вічного конфлікту. Такий підхід до визначення ідейного змісту поеми був не тільки новим і несподіваним для сучасників, але і в наш час викликає безсумнівний науковий інтерес самим фактом неоднозначного і неординарного прочитання поеми О.Пушкіна.

У четвертій, заключній, частині праці про Пушкіна Д.Мережковський підсумовує свої спостереження, визначає місце поета в світовому літературному процесі. З цією метою він формулює свою концепцію розвитку світової літератури, яка зводиться до думки про протиборство і взаємодію двох начал - язичницького і християнського, героїчного ("обожнення свого Я") і містичного ("відречення від свого Я в Богові").

З цілковитою певністю можна твердити, що стаття Д.Мережковського "Пушкин", в якій пропонується перша символістська концепція творчості великого російського поета, стала підгрунтям для наступних символістських інтерпретацій його творчості. Пушкін проголошується ідеалом поета тому, що являє собою гідний подиву приклад всеєдності, гармонії, котра нікому з наступних представників російської літератури не стала доступною в тій повноті, в якій вона представлена у Пушкіна, оскільки пушкінська гармонія є результатом синтезу, що є умовою появи на землі жаданого суспільства справедливості - Царства Божого.

За Мережковським, Пушкін - народний поет, його творчість - вільна художня творчість, секрет його гармонії - в співмірності стихійного почуття і розуму: Пушкіну було відомо "демонічне" і "божественне", життя і смерть осмислювалась поетом у мудрій відповідності краси вічної неодухотвореної природи і краси одухотвореного життя людини.

Символістська концепція творчості в основному зорієнтована на найважливіші положення пушкінської естетики, в першу чергу на уявлення про художника як пророка, про художника як творця, покликаного втілити в собі творчі можливості людства у відношенні до Всесвіту, про свободу художньої творчості як найважливішу умову істинного мистецтва. Пушкінське ставлення до традицій світового мистецтва кваліфікується Д.Мережковським як зразок для наслідування.

Після 1896 року, у процесі праці над трилогією "Христос и Антихрист", Д.Мережковський формулює нову філософську концепцію, яка продовжує основні принципи концепції первісної, але в своєму кінцевому оформленні, в роботі "Лев Толстой и Достоевский" (1901-1902 рр.), перетворюється вже у філософсько-містичну догму "двох безодней".

Аналізуючи творчість Толстого і Достоєвського в рамках опозиції: Толстой - "знатник плоті", Достоєвський - "знатник духу", Д.Мережковський поглиблює концепцію розвитку російської літератури, сформульовану ним у роботі "О причинах упадка и о новых течениях...". Історія російської літератури постає тепер як така, що вийшла з Пушкіна і, досягнувши двох крайніх точок у творчості Толстого і Достоєвського, переживає зараз природний і необхідний кінець російської літератури.

Д.Мережковський, розмірковуючи про такі несхожі письменницькі індивідуальності, як Л.Толстой і Ф.Достоєвський, ніби піднімає завісу над "таємницею Пушкіна", відповідаючи на питання, чому саме Пушкін є таким важливим не тільки для російської літератури, а й для долі російського народу, а також і для всього людства: він єдиний являє собою зразок справжньої культури майбутнього з її гармонією язичницького і християнського начал. Майбутнє світової релігійної культури бачиться Д.Мережковському в появі поета, подібного до Пушкіна.

Останній етап в осмисленні Д.Мережковським особистості та творчості Пушкіна становить стаття "М.Ю. Лермонтов. Поэт сверхчеловечества", яку критик писав у 1908-1909 роках.

Теоретик символізму підкреслює, що вся історія російської літератури була сповнена прихованою боротьбою з Лермонтовим, і ставить питання: чи не чекає нас боротьба з Пушкіним? Відповідь на це питання однозначна: Пушкін вічна істина, з якою боротися неможливо.

Другий розділ дисертації "Інтерпретація особистості і творчості О.С.Пушкіна в працях А.Бєлого" присвячено дослідженням поетики пушкінської творчості А.Бєлим.

У своїх теоретичних працях А.Бєлий відводив Пушкіну роль незаперечного авторитету: творчість Пушкіна, як у кристалі, дозволяла А.Бєлому висвітити всі грані російської літератури. Причому необхідно враховувати два моменти, які визначають місце Пушкіна в естетичній системі А.Бєлого: він, вважаючи В.Брюсова основним інтерпретатором творчості великого російського поета, себе таким не вважав; "перевіряючи" творчістю Пушкіна, пушкінською гармонією "загальну систему розвитку національної творчості", він не ідеалізував його творчу спадщину.

Праці А.Бєлого, які безпосередньо присвячені вивченню творів Пушкіна, порушують питання про співвідношення метра і ритму в російському класичному вірші. Для того щоб визнати будь-яке відкриття у природі вірша, російському віршознавцю необхідно знайти його у Пушкіна. Бєлий звертається до нього в четвертій частині свого теоретичного дослідження “Символизм” (1910 р.) - “Не пой, красавица, при мне...” А.С.Пушкина (Опыт описания)”.

Наступною працею А.Бєлого, в якій він досліджує живописне сприйняття природи як посутню особливість поетики Пушкіна (порівняно з Баратинським і Тютчевим) є "Поэзия слова. Пушкин, Тютчев и Баратынский в зрительном восприятьи природы” (1922). У журналі "Горн", (1919 р., № 2-3 і 1920 р., № 5) друкується цикл статей А.Бєлого “О художественной прозе”, в яких він, полемізуючи зі своїми ж настановами про підхід до аналізу твору, висловленими в роботі "Символизм", досліджує прозові твори Пушкіна і Гоголя з позиції теорії "мелодізму". У 1929 році з'являється робота "Ритм как диалектика" и "Медный всадник", яка стала результатом багаторічних досліджень А.Бєлого в галузі віршознавства і багато в чому розвивала його віршознавчу концепцію , викладену в "Символизме".

І, нарешті, остання робота А.Белого - "Мастерство Гоголя", де досліджено творчий досвід великого російського майстра прози, починається із зіставлення його з Пушкіним.

У статті "Апокалипсис в русской поэзии" (1905 р.), що є своєрідною кульмінацією в першому періоді філософсько-естетичного розвитку А.Бєлого, звернення до Пушкіна має чітко виражений концептуальний характер.

По-перше, відлік розвитку російської літератури починається з Пушкіна. По-друге, він оголошується родоначальником одного з двох напрямів, що чітко визначилися в російській поезії (родоначальником другого напряму - "русла", за виразом А.Бєлого, є Лермонтов). Відношенням до "русла" визначається характер поезії всіх видатних російських поетів наступних поколінь: Некрасова, Тютчева, Фета, В.Соловйова, Брюсова, Блока. Більше того, талант Пушкіна і Лермонтова, їхне пророче начало дозволяє їм зайняти особливе місце в системі розвитку національного мистецтва слова, а "таємниця" їхньої творчості - її розуміння, її розгадування - є запорукою вагомості і значущості творчості всіх інших російських поетів.

Проте, відводячи Пушкіну в своїй історико-літературній концепції розвитку російської літератури таку важливу, навіть визначальну роль, А.Бєлий далекий від його ідеалізації: "...цільність пушнської музи ще не є ідеальною цільністю" Белый А. Апокалипсис в русской поэзии // Символизм как миропонимание.- М., 1994.- С.411.. Для досягнення істинної, ідеальної цільності, пушкінська цільність є тим зерном, з якого повинні з'явитися паростки нової єдності. Поезія Пушкіна - єдність, що повинна бути роздробленою, збагаченою елементами народної цільності; перегруповані в нову єдність, ці елементи й створять справді ідеальну поезію, "нетлінне тіло Світової Душі".

Після Пушкіна літературний процес А.Бєлому уявляється таким: "...неорганізований хаос - тільки він є тілом організуючого начала. Пушкінська школа повинна тому наблизитися до хаосу, зірвати з нього покривало і подолати його. Продовжувачи Пушкіна - Некрасов і Тютчев - дроблять цільне ядро пушкінської творчості, поглиблюючи частини роздробленої єдності" Там же. - С.412.. До того ж у поезії Тютчева пушкінське начало спрямовується у два річища: у втілення хаосу в формах сучасної дійсності і у втілення хаосу в формах античної Греції. А далі ці два напрями знаходять свій вияв у творчості В.Брюсова і В'яч. Іванова.

Така тенденція розвитку, поглиблення роздробленої пушкінської цільності призводить до індивідуалізму в мистецтві.

У запропонованій А.Бєлим концепції пушкінської творчості і концепції літературного процесу, в якому продовжуються традиції великого російського поета, безсумнівний інтерес становить прагнення автора побачити і простежити не втрати, а закономірну зумовленість певних тенденцій і особливостей.

Важливо відзначити і той факт, що в сучасному літературному процесі, на думку А.Бєлого, безпосереднім послідовником пушкінського напряму виступає В.Брюсов, один із провідних представників символізму: "...вкладаючи хаотичний зміст у свої чітки, часом сухі образи, він (Брюсов - Н.Л.) з кожним кроком підходить до певної внутрішньої цільності. Тут виявляється його кровний зв,язок з Пушкіним: початок ХІХ століття подає руку початку ХХ. Завдяки Брюсову ми вміємо тепер дивитися на пушкінську поезію крізь призму тютчивських глибин" Белый А. Апокалипсис в русской поэзии // Символизм как миропонимание. -М., 1994.- С.412 .

Це положення дає ясне уявлення про концепцію літературного процесу, обстоювану А.Бєлим: символізм, що збагнув таємницю пушкінської гармонії, знаменує собою наступний, післяпушкінський етап в розвитку російської поезії. При цьому постійно підкреслюється думка про розвиток символістами кращих традицій російської поезії, в першу чергу пушкінських, про що свідчить стаття А.Бєлого, присвячена творчості В.Брюсова.

Стаття "Брюсов" (1908) і викладені в ній варіанти ставлення до Пушкіна важливі не стільки самі по собі, скільки як своєрідний підсумок оцінки його А.Бєлим. Ця оцінка знаменує собою перехід критика до наступного етапу в осмисленні особистості і творчості Пушкіна.

У книзі статей "Символизм" А.Бєлий розвиває основні положення теорії символізму, викладені Д.Мережковським у статті "О причинах упадка и о новых течениях в русской литературе". Представник младосимволізму конкретизує і поглиблює саме поняття "символізм", уточнює завдання і мету даного напрямку.

Дослідження А.Бєлого приводить його до такого висновку: символізм є універсальним світобаченням, що охоплює всі суспільні, культурні, філософські, релігійні, естетичні, природничо-наукові проблеми.

Онтологічна концепція символізму у розумінні А.Бєлого являє собою вчення про раціональну і гармонійну структуру світу, яка виключає елементи невизначеності і випадковості. Як гносеологічна концепція символізм у А.Бєлого пов'язаний зі ствердженням детермінованості логіко-теоретичного знання по відношенню до емпірічного. В своєму аксіологічному вирішенні проблеми символізму А.Бєлий, враховуючи досягнення теоретиків трансценденталізму (Ріккерт, Шелер) і культурно-історичного релятивізму (Дільтей) та в полеміці з ними і у зближенні з адогматичною філософією життя (Ніцше), висуває тезу: цінність є Символ.

Основним естетичним принципом символізму А.Бєлий проголошує єдність форми і змісту символів мистецтва, виводячи цей принцип із судження "форма є зміст" ("Эмблематика смысла", параграф 17), яке вважає символічним судженням. У своєму прагненні до чіткості номінації понять А.Бєлий відмежовує символізм як творчу діяльність від символизму як певного ладу думок, а також від розуміння символізму як методу: "...теорія символізму, перераховуючи емблематизм пізнавальних методів, зберігає за кожним методом право бути тим, що він є; теорія символізму по відношенню до мистецтва і релігії є теорія творчості; таким є її більш часткове визначення; символізм же є самотворчість" Белый А. Критика. Эстетика. Теория символизма. - М., 1994. - Т.1. - С.138..

Заявивши, що символізм як норма людських взаємовідносин можливий у великому майбутньому, А.Бєлий говорить про сучасний символізм як про школу, котра "...лише зводить до єдності заяви митців і поетів про те, що смисл краси в художньому образі, а не в одній тільки емоції, яку збуджує в нас образ; і зовсім не в розумовому витлумаченні цього образу ..." Т а м ж е. - С. 142..

Визначаючи мету художньої творчості як утворення художнього образу (символу), А.Бєлий вбачає шлях такого утворення в досягненні єдності взаємодії форми і змісту. Усвідомивши "формозміст" (вираз А.Бєлого) як нерозривну єдність творчого процесу, він торкається психології сприйняття в контексті змістовного аспекту художнього твору і доходить висновку про детермінованість засобів зображення і змісту. Основну увагу А.Бєлий приділяє ретельному вивченню форми твору, звертаючись у статтях "Лирика и эксперимент", "Опыт характеристики русского четырехстопного ямба", "Сравнительная морфология ритма русских лириков в ямбическом диметре" та "Не пой, красавица, при мне..." А.С.Пушкина (Опыт описания) до вивчення форми російського вірша, здійснюваного на основі експериментальної естетики, яку А.Бєлий розвиває слідом за Фехнером, Гельмгольцем, Оствальдом.

У російському вірші до А.Бєлого використовувались статистичні підрахунки для атрибуції і датування віршованих творів, але йому належить помітна заслуга у перетворенні віршознавства в справжню науку.


Подобные документы

  • Розвиток символізму як літературного напряму в ХІХ ст. Специфіка російського символізму. Числова символіка у творах поетів-символістів ХХ ст. Образи і символи в поемі О. Блока "Дванадцять". "Поема без героя" А. Ахматової: символи і їх інтерпретація.

    курсовая работа [49,5 K], добавлен 27.05.2008

  • Біографія Олександра Сергійовича Пушкіна - російського поета, драматурга та прозаїка, реформатора і творця сучасної російської літературної мови, автора критичних та історичних творів. Українські видання Пушкіна: драматичні твори, лірика, романи.

    реферат [26,6 K], добавлен 26.05.2015

  • О.С. Пушкін як видатний російський поет: знайомство з біографією, характеристика творчого шляху. Розгляд цікавих фактів з життя О.С. Пушкіна. Особливості "афроамериканської" зовнішності поета. Аналіз зустрічі літератора з імператором Олександром І.

    презентация [10,9 M], добавлен 09.03.2019

  • Характеристика напрямків символізму і причин його виникнення. Символічні засади в українській літературі. Вивчення ознак символізму в поезії Тичини і визначення їх у контексті його творчості. Особливості поезії Тичини в контексті світового розвитку.

    реферат [82,9 K], добавлен 26.12.2010

  • Загальні риси європейського символізму. Творчий шлях французького поета-символіста Поля Верлена. Визначення музичності як найхарактернішої риси його поезії. Естетичні погляди Артюра Рембо, особливості його поезії в ранній та зрілий періоди творчості.

    курсовая работа [49,8 K], добавлен 19.10.2010

  • Моральні основи людської особистості в естетиці романтизму. Тематичне розмаїття поетичного доробку Г. Гейне, М. Лермонтова, А. Пушкіна, Дж. Байрона, провідні риси їх лірики. Порівняльне дослідження мотивів кохання в поетичних творах письменників.

    дипломная работа [64,4 K], добавлен 21.06.2013

  • Історія виникнення символізму - літературно-мистецького напряму кінця ХІХ — початку ХХ ст. Його представники в європейському живописі. Поети – основоположники символізму, особливості характеру світосприйняття в той час. Літературна діяльність Бодлера.

    презентация [2,1 M], добавлен 05.02.2014

  • Тенденції розвитку романтизму початку ХІХ ст. як літературно-естетичного явища. Світоглядно-естетичні засади байронізму. Польський романтизм як національна інтерпретація європейського художньо-естетичного досвіду доби. Основи творчості Ю. Словацького.

    курсовая работа [124,0 K], добавлен 27.12.2015

  • Дослідження важливості національно-культурного та естетичного розвитку України у поетичних творах М. Вороного. Ознайомлення з процесом розвитку символізму в Україні, який був тісно пов’язаний з імпресіонізмом. Осмислення творчої еволюції лірика.

    статья [24,4 K], добавлен 18.12.2017

  • Дослідження впливу європейських символістів на формування художньо-естетичної концепції Олеся. Опис символіки моря в поетичних системах українського лірика та європейських символістів, з’ясування його структурно-семантичної ролі у світовідчутті митців.

    статья [21,9 K], добавлен 24.04.2018

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.