Ліричний суб’єкт поезії ХХ століття: форми конституювання та репрезентації

Визначення специфіки внутрішньотекстової комунікації в ліриці з погляду наратології. Розкриття змісту транстекстової комунікації автора й читача. Розгляд категорії репрезентації та її складових. Аналіз засобів паратекстуальності та інтертекстуальності.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 29.10.2013
Размер файла 47,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 82.09 (043.3)

Ліричний суб'єкт поезії ХХ століття: форми конституювання та репрезентації

Спеціальність 10.01.06 - теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Загребельна Наталія Костянтинівна

Київ 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться 17.01.2008 р. о 13-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці ім. М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 58

Автореферат розіслано 15.12.2007 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Ткаченко

АНОТАЦІЯ

Загребельна Н.К. Ліричний суб'єкт поезії ХХ ст.: форми конституювання і репрезентації. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук, спеціальність 10.01.06 - Теорія літератури. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2007.

Дисертація присвячена теоретичній розробці категорії ліричного суб'єкта. Визначено суттєві аспекти його конституювання: комунікативний, репрезентаційний і текстуальний. Комунікативний має два плани: внутрішньотекстовий (оповідні інстанції та рівні) і транстекстовий (контакт автора й читача через текст і автокомунікація кожного з них). Репрезентаційний розглянуто через такі концепти, як внутрішній світ, соціальність і тілесне буття. Текстуальний зумовлений розумінням тексту як іконічного знака й часопростору перетворення, він містить у собі плани паратекстових зв'язків, інтертекстуальності й мови. Визначено такі типи ліричного суб'єкта: неперсоніфікований, абстрагований, конкретизований, фіктивний (що не перечить автопсихологічності) та дистанційований, а також особливий модус „поет”; розглянуто явище внутрішнього суб'єктного синкретизму і структуру „автор-персонаж”.

Ключові слова: комунікація, текст, інтенція, ліричний суб'єкт, суб'єктна сфера, репрезентація, читач, внутрішній суб'єктний синкретизм, інтертекстуальність.

АННОТАЦИЯ

Загребельная Н.К. Лирический субъект поэзии ХХ века: формы конституирования и репрезентации. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук, специальность 10.01.06. - Теория литературы. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2007.

Диссертация посвящена системной теоретической разработке категории лирического субъекта. Основными аспектами его конституирования признаны коммуникативный, репрезентационный и текстуальный. Коммуникативный позволяет установить отношение лирического субъекта к структуре текста и внешней реальности. Внутри текста, исходя из нарратологии, лирический субъект является синтезом эксплицитного автора и персонажа. В транстекстовом плане (взаимодействие автора и читателя через текст и автокоммуникация каждого из них) он предстает в процессе творения между „автором” и „героем” (как функциями его моделирования), а в процессе рецепции - соотносящимся и с автором, и с читателем. На этой основе сформулирована типология лирического субъекта: неперсонифицированный, абстрагированный, конкретизированный, фиктивный (без противоречия автопсихологизму) и дистанцированный, выделен особый модус „поэт”. Сочетание внутренней неоднородности с постулированным единством зафиксировано в понятии внутреннего субъектного синкретизма. Особый способ объективации отмечен в структуре „автор-персонаж”: персонаж, данный в 3-м лице, имеет фамилию автора.

Специфика репрезентации в лирике связана с референциями к неопределённому и/или недоступному объекту, данному как самоочевидный, а также к такому опыту автора, коррелят которого читатель получает через текст, наполняя схему своим содержанием. Проведено различие между изображённым миром лирического субъекта, кругозором реального автора и преодолением предметности на имплицитном уровне. Внутренний мир лирического субъекта предстаёт в односоставной или двусоставной модели: как единственный или соотносимый с внешним. Его имманентная неоднородность приводит к максимальному диапазону внутреннего субъектного синкретизма: от авторефлексивных моментов до автокоммуникации „я - ты”, семиотизации внутреннего пространства и выделения ипостасей „я”. В социальных координатах актуализируется коллективный субъект, который принципиально фиктивен. Его разложение ведёт к субъектному синкретизму: текстовому (хор - корифей) или внутреннему (мысленная общность несоединимых групп). Социальность индивидуального лирического субъекта выражается в прямом утверждении или отрицании своей связи с обществом, а фиктивный его тип основан на синекдохе. Телесное бытие представляют две модели: „я телесный” и „я и тело”, различающиеся по внутренней или внешней психологической точке зрения. Это приводит, соответственно, к единству тела и сознания или к внутреннему субъектному синкретизму, требующему установить соответствие между внутренним состоянием и телесной данностью (или её визуальным отображением). Модус „поэт” специфичен принципиальной отграниченностью от воспеваемой им социальной группы и способностью к телесному порождению стиха. Выделение текстуального аспекта обусловлено представлением о тексте как иконическом знаке и хронотопе преображения. Экспериментальное самопознание через текст сообщает лирическому субъекту подчёркнутую условность и актуализирует структуру „автор-персонаж”, выступающую пределом другости или отчуждённости от изображённого мира. Редукция или неопределённость лирического субъекта повышает роль паратекстовых компонентов: он конкретизируется через отношение к паратексту, воплощающему эстетические и жизненные интересы автора. В интертекстуальности реализуется имплицитная форма внутреннего субъектного синкретизма, предполагающая, что реципиент раскроет комбинацию разных субъектов речи. Первоговорящий становится фиктивным лирическим субъектом или автором-персонажем (автор одного текста как персонаж другого). Преобладает же самоопределение через чужое слово, явное или же имплицитное, что на пределе ведёт к переписыванию всего претекста. Редукция внешней коммуникации углубляет взаимодействие лирического субъекта с языком, который принимает функцию героя-действователя. Акцентирование акта письма приводит к разделению лирического субъекта на неопределённого персонажа и определённого в этом акте эксплицитного автора.

Ключевые слова: коммуникация, текст, интенция, субъектная сфера, лирический субъект, репрезентация, внутренний субъектный синкретизм, интертекстуальность.

SUMMARY

Zagrebelnaya N.K. Lyrical Subject of 20th Century Poetry: Forms of Constituation and Representation. - Manuscript.

Thesis for candidate's degree in Philology, speciality 10.01.06 - Theory of literature. - Taras Shevchenko Kyiv National University. - Kyiv, 2007.

The thesis is devoted to the investigation of the category of lyrical subject. As the general aspects of the creation of lyrical subject the communicative, representational and textual ones are determined. The communicative aspect has two sides: innertextual (narrative instantions and levels) and transtextual (contact between author and reader and autocommunication of each of them) ones. The representational aspect is examined in such components as inner world, social coordinates and bodily being. The textual aspect, proceeding from the conception of text as iconic sign and chronotope of transformation, consists of plans of paratextual relations, intertextuality and language. The types of lyrical subject are defined as the impersonal, abstracted, concreted, fictitious (which does not contradict to autopsychological lyrics) and distanced ones, also the specific modus “poet” is distinct. The phenomenon of inner subject syncretism and the structure “author-personage” are examined.

Key words: communication, text, intention, lyrical subject, subject sphere, reader, representation, inner subject syncretism, intertextuality.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Проблема ліричного суб'єкта тісно пов'язана з питаннями свідомості й самосвідомості автора, адже йдеться про співвіднесеність творчої діяльності з її індивідуальним або колективним агентом. Оскільки це визначає специфіку твору, то здебільшого вчені пишуть про реляцію „автор - текст”, чи не найдискусійнішу в літературознавстві.

Найчастіше поняття автора ототожнюють з інтенцією ? задумом, наміром і відповідальністю творця за зміст художнього твору. Традиція експлікації йде від античності. Платонівська модель має такі складові: автор (суб'єкт) і перетворюваний матеріал (опозиція матерії й форми), а творення сприймається як оформлення (космізація) хаосу. В добу християнства інтенція асоціюється з Божим осяянням, авторитетом, а письменник ? лише посередник між Логосом і людьми, він отримує натхнення і знання зверху, через „світодаяння”. Ключовою семантичною фігурою автор стає в добу модерну, де в центрі наукових пошуків ? реконструкція художнього задуму, біографічного, особистісно-психологічного й соціокультурного досвіду митця, культурно-історичних умов, де постав текст, прикмет первинної дійсності. Серед прибічників теорії інтенції - Ф. Шлейєрмахер, Я. Славінський, В. Виноградов, Б. Корман, з українських теоретиків - Д. Чижевський, О. Білецький, В. Іванисенко, В. Смілянська, Т. Волкова, М. Ткачук та інші.

Протилежна тенденція ? вчення про intentional fallacy, тобто „інтенціональну ілюзію (помилку)” (В. Вімсетт і М. Бердслі). До прихильників цієї концепції належать російські формалісти, представники англо-американської школи “нової критики” та французькі структуралісти. Вони є прибічниками не літературної експлікації (у тексті слід шукати те, що хотів сказати автор), а літературної інтерпретації (текст говорить сам) і вважають, що використовувати поняття “інтенція” - марно і навіть шкідливо. Звідси неповага до особи автора: 1) він символізує гуманізм та індивідуалізм, які треба витіснити із літературознавства; 2) критика автора спричиняє критику всіх інших антиконцептів теорії літератури, тому літературність є обернено пропорційною до інтенції; 3) усунути автора означає забезпечити незалежність літературознавства від історії і психології (стаття Р. Барта “Смерть автора”, 1968, лекція М. Фуко “Що таке автор?”, 1969 та ін.). Письмо, текст, скриптор, з такого погляду, можуть бути рівнозначними замінниками автора, бо він не „особистість” - це граматично-лінгвістичний суб'єкт, який не передує актові висловлювання, а твориться разом з ним, тут і зараз. Отже, письмо не може „зображати” щось таке, що існувало до акту творення. Воно так само нізвідки не береться; позбавлений джерел текст постає „витканим із цитат”, звідси ж виводиться і поняття інтертекстуальності. Місцем утворення єдності та зв'язності тексту є читач, більш особистісний, ніж автор. Ці ідеї обґрунтовують Р. Барт, Н. Фрай, Г.Г. Гадамер, П. Рікер, Ю. Крістева, Ц. Тодоров, У. Еко, М. Гловінський, з українських учених ? О. Потебня, І. Фізер, Г. Грабович, С. Павличко, В. Агеєва та інші.

Поборники обох тенденцій схильні до радикалізму. Під час полеміки Р.Барта з Р.Пікаром він звівся до двох крайніх тез: 1) у тексті треба шукати те, що хотів сказати сам автор, його „ясний і усвідомлений намір” - це, за виразом Р.Пікара, єдиний критерій правомірності тлумачення; 2) текст промовляє незалежно від намірів автора, жодного критерію правомірності тлумачення не існує. Однак варіант інтерпретації суб'єктної структури поезії ХХ ст. найвдалішим буде тоді, коли вдасться осмислити її як континуальну тривалість, зважити на дискретність і діалектику етапів її створення: адже на кожному із них існували свої системи цінностей, свої ієрархії текстів. Ю. Лотман пише: „Нащадки отримують від кожного етапу літератури не лише певну суму текстів, але й створену нею ж таки про себе легенду і певну кількість апокрифічних - знехтуваних і відкинутих у забуття ? творів”. Аби уникнути пастки об'єктивізму/суб'єктивізму чи детермінізму/релятивізму і показати, що інтенція є справді критерієм тлумачення тексту і не тотожна „ясному й усвідомленому” намірові автора, доречно запропонувати нову редакцію наведеної альтернативи: у тексті можна шукати те, що він каже 1) стосовно свого первісного контексту (мовного, історичного, культурного) і 2) щодо контексту читача.

Розмаїття наукових концептів суб'єктної сфери потребує істотного доповнення: їх багато - і все ж не досить, щоб охопити складні й багатовимірні процеси в поезії ХХ ст. Вітчизняні дослідження такої проблематики переважно спираються на „системно-суб'єктний” метод аналізу твору - коло понять, розроблених Б. Корманом, Л. Гінзбург, В. Смілянською, Т. Волковою та ін. Враховуючи внесок названих учених в осмислення авторської інтенції, слід, однак, визнати обмеженість даної концепції: детермінанти суб'єктної структури (біографічне, соціальне, психологічне начала) торкаються лише свідомості й оминають імперсональну сторону, а експлікація затуляє інтерпретацію.

Актуальність дослідження зумовлена потребою системної теоретичної розробки категорії ліричного суб'єкта, опертої на найновіші методологічні концепції та контекст поезії ХХ століття. Побутує обмежене розуміння ліричного суб'єкта, який переважно ототожнюється з автором. Отже, постає завдання подолати цю недостатність через розширення змісту поняття і комунікативне уточнення відносин між ліричним суб'єктом і автором, урахувати перспективу рецепції, а також з'ясувати критерії розрізнення наявного та відсутнього в тексті. Пошук адекватного термінологічного апарату спонукає переосмислити й адаптувати щодо лірики ряд загальних літературознавчих понять.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з науковою темою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Актуальні проблеми філології” (державний реєстраційний номер 02 БФ044-01, науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Г.Ф.Семенюк).

Мета роботи: дослідити комунікативну природу поезії ХХ ст., її діалогічний ланцюг, де завжди присутні автор, комунікат (тобто текст), читач, визначено „правила” спілкування - умови кодування знаків відправником і розшифрування одержувачем. Це зумовлює постановку таких завдань:

* визначити, з погляду наратології, специфіку внутрішньотекстової комунікації в ліриці;

* розкрити зміст транстекстової комунікації автора й читача;

* описати феномен ліричного суб'єкта, визначити його основні типи і модуси;

* розглянути категорію репрезентації та її складові: внутрішній світ, соціальну визначеність, тілесне буття;

* висвітлити роль текстуального начала, проаналізувати засоби паратекстуальності, інтертекстуальності й мови.

Предметом дослідження є структура суб'єктності, її системні та змістові властивості, форми конституювання і репрезентації ліричного суб'єкта.

Об'єктом дослідження є твори поетів ХХ століття, українських: Ю. Андруховича, Б. І. Антонича, М. Вінграновського, В. Голобородька, М. Зерова, Юрія Клена, Л. Костенко, М. Рильського, В. Симоненка, В. Стуса, П. Тичини та ін., а також російських: А. Ахматової, Й. Бродського, В. Висоцького, Г. Іванова, Льва Лосєва, О. Мандельштама, В. Маяковського, В. Ходасевича, М. Цвєтаєвої, Саші Чорного та ін.

Теоретико-методологічні засади. Дослідник спирається на ідеї діалогічності М. Бахтіна, використовує досвід формальної школи (Ю. Тинянов, В. Шкловський), структурно-семіотичного напрямку (Р. Якобсон, Я. Мукаржовський, Ю. Лотман, Б. Успенський, Р. Барт, Р. Фігут тощо), наратології (Ж. Женетт, В. Шмід), герменевтики (Г.Г. Гадамер, Ф. Шлейєрмахер), рецептивної естетики (В. Ізер, Г.Р. Яусс) та феноменології (Р. Інгарден, М. Мамардашвілі), „нової критики” (Т.С. Еліот, К. Брукс), психоаналізу (З. Фройд, К.Г. Юнг, Ж. Лакан), враховує системно-суб'єктний метод (Б. Корман, В. Смілянська, Т. Волкова, С. Бройтман), залучаючи результати досліджень провідних українських і зарубіжних вчених.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше з урахуванням нових методик і методологій:

* здійснено цілісний аналіз структури суб'єктності поезії ХХ століття, розглянуто форми конституювання і репрезентації ліричного суб'єкта як носія інтенції;

* розкрито моделі внутрішньо- й транстекстової комунікації в ліриці;

* описано феномен ліричного суб'єкта, реконструйовано багатофігурність суб'єктності;

* обґрунтовано поняття внутрішнього суб'єктного синкретизму;

* уточнено зміст і обсяг ряду літературознавчих понять: комунікативні інстанції та рівні, автор, читач, „смерть автора”, репрезентація, хронотоп, інтертекстуальність.

Практичне значення одержаних результатів: окремі тези можуть бути використані в теоретичних розробках форм суб'єктності, застосовані у вузівських курсах з проблем теорії літератури та при написанні підручників і укладанні посібників.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладено в доповідях на 6-ти міжнародних та всеукраїнських конференціях:

* VI Міжнародна науково-теоретична конференція молодих учених (Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ - 2003);

* Міжнародна наукова конференція „Семіотика культури/тексту в етнонаціональних картинах світу” (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ - 2004);

* Всеукраїнська наукова конференція „Сенсова та естетична природа вартісних орієнтацій у Т.Шевченка” (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ - 2005);

* Міжнародна наукова конференція „Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ - 2005);

* VIІІ Міжнародна наукова конференція молодих учених (Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ - 2005);

* Міжнародний філологічний семінар „Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства”, тема „Національні моделі порівняльного літературознавства” (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ - 2005).

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використанпих джерел, що налічує 193 позиції наукової літератури. Загальний обсяг дисертації становить 196 сторінок, із них 174 сторінки основного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі вмотивовано актуальність проблеми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено теоретико-методологічну основу, методи, предмет і об'єкт дослідження, вказано на наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення.

Перший розділ „Комунікативний аспект конституювання ліричного суб'єкта” розкриває внутрішньо- і транстекстову комунікацію в ліриці.

Підрозділ 1.1. „Внутрішня комунікація в тексті” присвячено аналізу тексту з погляду наратології: розглянуто специфіку втілення окремих оповідних інстанцій, відзначено тенденцію до взаємонакладання комунікативних рівнів.

Оскільки реальний автор принципово перебуває за межами тексту, референції до його життєвих обставин умовні, хоча в паратекстових компонентах (заголовок, дата, коментар і т.п.) безпосередніші. Реального читача, попри автороцентричну нівеляцію, визнано необхідною умовою функціонування ліричного твору. Імпліцитний автор є джерелом інтенції, носіями якої стають реальний та експліцитний (кожен у своєму світі). Інстанція імпліцитного читача, складена з передбачуваного адресата й ідеального реципієнта (В. Шмід), розглянута в поезії футуристів, де ці модуси водночас протилежні й комплементарні.

Фокалізація розкрита не лише в імпліцитному втіленні (оповідній та описовій ліриці притаманна просторова точка зору, а в медитативній вона суттєво ускладнена психологічною), але й в експліцитному: „Взгляни на деревянный дом” (Й. Бродський), „Брате, намацай отам на стіні вимикач” (Ю. Андрухович). Експліцитний автор (якщо він не в паратексті) ототожнюється із ліричним суб'єктом. Відповідного одержувача інформації коректніше називати адресатом: читання постає окремим способом передбачуваної рецепції (пор. в А. Ахматової: „Я буду бредить, а ты не слушай”), але може бути й заняттям ліричного суб'єкта („Читаючи поета” М.Зерова). Властивості експліцитного адресата визначають характер діалогічної взаємодії: вона може подаватися не лише як дійсна, але й фіктивна, а також автокомунікація.

„Персонаж”, з погляду наратології, відмінний від „героя рольової лірики” (Б. Корман) і, як оповідна інстанція, стосується будь-якого ліричного суб'єкта, бо той причетний до зображеного світу. Від останнього відокремлено рівень „цитованого світу” (В. Шмід), переосмислений щодо лірики як інтертекстуальність. Хоча ліричний суб'єкт прямо не належить до компетенції наратології, її контекст є теоретичним підґрунтям структури: ліричний суб'єкт базується на інстанціях експліцитного автора й персонажа, а відношення до імпліцитного і реального автора потребує окремого визначення.

У підрозділі 1.2. „Концепти транстекстової комунікації” розкрито інший тип спілкування автора й читача: через текст і завдяки йому. Відправник та отримувач художньої інформації можуть вступати в діалог чи перебувати у полі автокомунікації. Це, всупереч автороцентризму, робить комунікантів рівноправними і співмірними. Виходячи з ідей М. Бахтіна, „автор” і „герой” інтерпретовані як взаємодоповнюючі точки зору, або ж функції моделювання ліричного суб'єкта. Теза про „нерозривність-незлиття” поширена також на читача: він співміряє зміст своєї свідомості з чужим текстом.

Еволюція ролі реципієнта в ліриці окреслена через тези О. Веселовського, О. Фрейденберг, Д. Лихачова: у фольклорі автор і слухач структурно поєднані через виконавця, а тематично - через абстрагованість і загальнозначущість змісту. Щодо авторської поезії визначено такі ознаки рецепції: „вихід” із власного життя у часопростір тексту (особливо під час промовляння напам'ять), конкретизація медитації через власний досвід і підпорядкування чужого слова своїм інтересам, сприймання фіктивного ліричного суб'єкта як невигаданого та навпаки, що змінює і план змісту, і план вираження. Подібні трансформації супроводжують рецепцію лірики, а позірне руйнування авторського задуму насправді допомагає читачеві його актуалізувати. Звідси крок до усвідомлення кризи автороцентризму, зафіксованої в концепції „смерті автора” (Р. Барт). Це явище, зважаючи на ширший теоретичний контекст (М. Мамардашвілі, О. Левідов, С. Золян) та реального читача, інтерпретовано як цілком адекватне для лірики.

Розкриття транстекстової комунікації сприяє формулюванню суб'єктної типології, що враховує не лише автора, але й перспективи рецепції. Відсутність граматичної вираженості у формах 1-ї особи властива неперсоніфікованому ліричному суб'єкту, а персоніфікованого диференційовано на абстрагований і конкретизований типи. Оскільки прикмети втіленого носія інтенції переважно відповідають біографічній постаті автора, окремим різновидом є фіктивний суб'єкт, що через пафос заперечення стає дистанційованим.

Термін „ліричний суб'єкт”, в силу його нейтральності та узагальненості, визначено як такий, що має категоріальний статус (підрозділ 1.3. „Багатофігурність суб'єктної сфери”). Відмова від „ліричного героя” має такі причини. Конкретність поняття обмежує його застосовність, це визнавали іще Л. Гінзбург та Ю. Тинянов. Крім того, відбуваються зміни в загальній літературознавчій парадигмі („герой” поступився місцем „персонажеві”), а ефект єдності творів одного поета може зумовлюватися не лише відтворенням обставин його життя, але й індивідуальним стилем (по-різному, напр., у М. Зерова та В. Висоцького).

Термін В. Виноградова „образ автора” не враховує нюансів лірики, де переважає названий суб'єкт мовлення. Це розпорошує поняття: можливе і дослідження „образу автора” без уваги до родової специфіки, й уподібнення до ліричного героя. Але є інша сторона цього явища - експлікація відношення письменника до його конкретних творів через структуру „я-автор”. Її, як засіб компенсації авторської активності за переваги фіктивного мовця, проаналізовано на прикладі текстів В. Висоцького.

Переважно ліричний суб'єкт має загальнолюдські властивості (сюди ж залучено „олюднення” предметів, явищ і т.п.), але іноді постає власне поетом. Тому, враховуючи специфіку змісту й рецепції, обґрунтовано виокремлення „поета” як окремого специфічного модусу конкретизованого ліричного суб'єкта. Він властивий автотематичним текстам, а також тим, де наявна відповідна „професійна” точка зору: у М.Цвєтаєвої вона зумовлює і загальну концепцію світу („Построен на созвучьях / мир”), і приватні стосунки („Буду ждать тебя / <...> / Терпеливо, как рифмы ждут”).

Протиставлення автопсихологічної та рольової лірики визнано незадовільним, бо в першому випадку „схоплено” подібність внутрішнього світу, а в другому - розбіжність соціокультурних ознак ліричного суб'єкта й біографічного автора, які подекуди перегукуються. Так, в одного поета можуть бути тексти, де певний персонаж є суб'єктом викладу чи об'єктом порівняння („Одиссей Телемаку” та „Я как Улисс” Й.Бродського), або тексти-двійники, відмінні в суб'єктному плані („В царстві прообразів” і „Данте” М.Зерова). Тому обрано інший критерій розрізнення: психологічну точку зору (Б.Успенський).

За окремий спосіб об'єктивації авторського начала може слугувати структура „автор-персонаж”: персонаж („він”) має прізвище автора: „Антонич був хрущем”. Серед причин її появи відзначено неміметичність зображуваного, „ненадійність” мовця та іронічне самовідсторонення.

В другому розділі „Репрезентаційний аспект конституювання ліричного суб'єкта” розглянуто категорію репрезентації з такими складовими: внутрішній світ, соціальну визначеність і тілесне буття.

У підрозділі 2.1. „Категорія репрезентації” дане поняття інтерпретовано як цілком застосовне щодо лірики й не суперечне текстуальності. „Ефект реальності” (Р.Барт) у ліриці характеризується тим, що відповідні компоненти корелюють не так із художнім світом, як із прикметами позатекстового автора, узаконюючи його сліди в тексті. Так виникає референція до недоступного читачеві предмета: слова Л.Костенко про потребу віри „в кожний погляд очей моїх сірих” демонструють не пряму щирість, а, ймовірніше, ілюзію щирості. Тілесна деталь подана з озиранням на іншого: колір власних очей можна впізнати лише ззовні, самій людині до нього байдуже, як і читачеві - до кольору очей реального автора. Але важливо, що сірі очі найменш семіотизовані порівняно з блакитними, чорними, зеленими. „Ефект реальності”, отже, варто сприймати подібно до інакомовлення.

Стосовно референції до невизначеного, поданого як безсумнівно відоме: „Не співайте мені сеї пісні” (Леся Українка), то можна припустити, що мається на увазі цілком конкретний предмет. Ця компетенція делегована ліричному суб'єктові, але недоступна реальному читачеві, котрий наповнює абстрактну схему власним змістом. Принциповим для зображеного світу визнано не увагу до оточення реального автора, а представленість у свідомості. Це дає можливість поетизації відсутнього: „Странник прошёл, опираясь на посох, - / Мне почему-то припомнилась ты” (В.Ходасевич), а з іншого боку, розмежовує те, що є в тексті, і те, що „бачить” автор: автокоментар до „Сну Святослава” М.Зерова конкретизує цілком абстрактний пейзаж як „те, що видко з мого вікна”. Звернення до комунікативних рівнів спонукає не змішувати зображений світ, до якого належить ліричний суб'єкт, з оточенням реального автора та з подоланням предметності на імпліцитному рівні.

У підрозділі 2.2. „Вербалізація внутрішнього світу” розглянуто психічну домінанту ліричного суб'єкта. Визначено дві загальні моделі, двоскладову й односкладову: єство, відповідно, співвіднесене з зовнішнім оточенням або автономне. Двоскладова модель походить із психологічного паралелізму, але компоненти можуть бути не лише паралельними, а й „перетинатися” через психологічну точку зору. Так, у поезії Л. Костенко „Пекучий день... Лісів солодка млява...” нібито автономний пейзаж стає об'єктивним корелятом (Т.С. Еліот) внутрішнього стану, який прямо не розкрито: „Одплачеться природа. / Їй, мабуть, стане легше. Як мені”. В окремих випадках (поезії Б.І. Антонича) внутрішнє й зовнішнє гранично зближуються, їх годі розмежовувати.

Неоднорідність самого психічного виміру, зумовлена проблематизацією самототожності, спонукає ввести поняття внутрішнього суб'єктного синкретизму. Воно фіксує не лише гетерогенність викладу (за С.Бройтманом), а й розбіжність усередині постульованої єдності „я”, що притаманно поезії В.Стуса. Це виявляють авторефлексивні моменти, на взірець „себе на думці вже ловлю”. Інший випадок - розгортання автокомунікації „я - ти”, коли „ти” сприймається з психологічної дистанції і відрізняється за кругозором. Так у поезії „Напростувався мій останній шлях...” стає можливим діалог із собою: „Ще бідкаєшся власною межею? / І - задарма. Бо ти єси - за нею”. Неповна експлікація (без „я”) має доповнюватися в читацькій рецепції.

Особливою формою є „розпросторення”, що здійснюється через моделювання понять, котрі самі не мають просторової природи (Ю.Лотман). Окремі складові психіки персоніфікуються або уречевлюються: „ти, пам'яте, думок не воруши”, метафоризується внутрішній простір ( у поезії „Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...”). Його неоднорідність сюжетотвірна, а ліричний суб'єкт стає „діячем” („действователем”, за Ю.Лотманом), долаючи перешкоди в собі ж таки. Ще одна форма - відчуження від ліричного суб'єкта певних іпостасей: „Той-я-що-син мовчить і вже ущух”, зокрема, уявлень іншої особи: „Немає Василя, є тільки згадка”.

У підрозділі 2.3. „Соціальна визначеність” розкрито різні суб'єктні конфігурації. Граничну соціальність виявляє „злитий” колективний ліричний суб'єкт („Пісня про вічну молодість” Б.І.Антонича). Жанр пісні (зокрема, маршу) сприяє цьому через актуалізацію функції виконавця та усного способу відтворення, що входять до горизонту сподівань (Г.Р.Яусс). Розпад єдності породжує суб'єктний синкретизм, як текстовий, де з хору виокремлюється корифей („Кто там шагает правой? / Левой! / Левой! / Левой!” у В. Маяковського), так і внутрішній (у „Традиційному вбранні” В. Голобородька „ми” стосується і національної спільноти, і сучасників, і забутих предків: „вже віддавна не надіваємо шапок, / що колись робили нас вищими над собою на цілу шапку”). Однак „ми” позбавляється соціального змісту, якщо позначуване відчутно неміметичне: „Ми дзвіночки, лісові дзвіночки...” (П.Тичина) або ж абстраговане: „Над торжественными звёздами / Наше счастье зажжено” (Г.Іванов). Оскільки автор як джерело інтенції завжди індивідуальний, то колективний ліричний суб'єкт принципово вважається фіктивним.

Якщо „ми” властива іманентна соціальність, то „я” потребує її експлікації, що актуалізує всю персоносферу. Включеність у суспільство стверджується - для автопсихологічного суб'єкта як відповідальність: „Живу не лише за себе, / Я мушу жити й за них” (В.Симоненко), для дистанційованого як асиміляція з натовпом: „Я похож на улице на всякого” (Саша Чорний) - або ж заперечується: „отщепенец в народной семье” (О.Мандельштам). Окремо стоїть фіктивний ліричний суб'єкт, створений на основі синекдохи: „Я єсть народ” (П.Тичина).

Поет як модус ліричного суб'єкта у соціальних стосунках маркований принциповою відмежованістю від оспівуваної ним групи: „Я была тогда с моим народом” (А. Ахматова), незалежно від дійсної та декларованої позиції самого письменника. Тут виявляється пам'ять про відхід корифея від хору та, з іншого боку, втілюється позазнаходження („вненаходимость”, за М.Бахтіним) автора щодо об'єкту оспівування.

У підрозділі 2.4. „Тілесне буття” розглянуто дві моделі: „я тілесний” та „я і тіло”. Першій притаманна психофізична єдність: так у поезіях Б.І.Антонича „Біг 1000 метрів” та „Скок жердкою” „я” постає тілом, через дії якого перетворюється і внутрішній світ. Структура при цьому буває різна: тілесність може обійтися без „я” через інфінітивні конструкції: „Повітря студного вдихнути / І теплим видихнуть назад” (Л.Талалай), автономізовані частини здатні репрезентувати ціле: „пока мне рот не забили глиной, / из него раздаваться будет лишь благодарность”. (Й.Бродський). Ця модель не обмежується індивідуальним тілом. У перехідній міжсуб'єктній формі тілесність ліричного суб'єкта доповнюється іншим: „Я был только тем, чего / ты касалась ладонью” (Й.Бродський). Уявне колективне тіло втягує не лише тих, хто власне його „складає” („Пісня змагунів” Б.І.Антонича), а й захопленого спостерігача (його ж „Ситківка”).

В моделі „я і тіло”, натомість, складові відокремлені через зовнішню психологічну точку зору. Тіло постає як проблема: принципова („Дано мне тело, что мне делать с ним?” О.Мандельштама) або ж соціально зумовлена („Горде тіло моє нецензурне, / Що мені з тобою робити?” у В.Стуса). Засаднича розмежованість зумовлює звернення до дзеркала (явно - „Перед зеркалом” В.Ходасевича, підтекстово - „Серпень” Є.Маланюка) та візуальних зображень („Слайд на палубі. Передчуття” О.Забужко), що сприймаються як субститути дійсного тіла і підштовхують до пошуку кореляції зі внутрішнім світом (підлаштування його під видимість чи навпаки). Дистанційований суб'єкт гранично озовнішнений, він має тіло без душі, напр., у Саші Чорного: „Где событья нашей жизни, / Кроме насморка и блох?”, і бачить себе ззовні очима „автора”-фокалізатора.

Модус „поет” відзначений тілом перетвореним („тіло без органів”, за Ж.Дельозом та Ф.Гваттарі) і налаштованим на породження субстанції вірша. Найчастіше це фіксує метафора письма кров'ю, реалізована у М.Цвєтаєвої: „Вскрыла жилы - <…> / Невосстановимо хлещет стих”. Інший аспект - визрівання вірша в тілі поета, аналогічно до явищ природи („І знову вірш набухає в мені виногронами слів, / і я - його оболонка” в О.Забужко) чи переживання вагітності („Чуття вагітності - жіноче...” В.Стуса), що надає тілу поета міфологічних космогонічних потенцій. Профанний полюс маркований „недоперетворенням”: у Саші Чорного окреслені метафори спростовано через буквалізацію: „Я похож на родильницу, / Я готов скрежетать”, „Попишу животом, и ноздрёй, и ногами, и пятками”.

У третьому розділі „Текстуальний аспект конституювання ліричного суб'єкта” обґрунтовано значущість текстуальності, а також розкрито функції паратексту, інтертексту й мови щодо розуміння ліричного суб'єкта.

У підрозділі 3.1. „Текстуальне начало в ліриці” самостійне значення текстуальності зумовлене розумінням тексту як іконічного знака й часо-простору перетворення (Г.Г.Гадамер). Транстекстова комунікація актуалізує момент перетворення, через що іконічність долає суто структурний план. Зокрема, сам візуальний обрис може сприяти ідентифікації ліричного суб'єкта: „східці” у В.Маяковського відповідають авторепрезентації: “„я” слишком мало для меня”. Істотним є розуміння тексту як події (М.Бахтін), відкритої до транстекстової комунікації. В такому разі він вважається замкненим, якщо - з будь-яких причин - байдужий для читача. В інших випадках виникає ситуативна референція: співмірність даного у тексті з потребами реципієнта, звичайно недоступна для автора й окрема для кожного акту читання. При цьому питання про правдоподібність не постає, відповідність стосується явищ абсолютно різних, але важливих для реципієнта. Отже, текстуальність не заперечує зв'язку із позатекстовою дійсністю, та й він не самоочевидний, а такий, що потребує додаткової активності. Імператив М.Бахтіна „мистецтво й життя <...> мають стати у мені єдиним, в єдності моєї відповідальності” стосується автора й читача.

Активізація текстуального начала надає ліричному суб'єкту підкресленої умовності, віддаляючи його від біографічного автора, й актуалізує структуру „автор-персонаж”. Це тяжіє до експериментального методу пізнання, що розглянуто через мотив „смерті автора” на прикладі поезій Льва Лосєва. Заперечення авторського всезнання і всевладдя, а також механічної самототожності („я есть, но в то же время нет”) розвінчує ілюзію повноти художнього світу і засвідчує принципово обмежену компетенцію суб'єкта. У таких випадках стосунок до позатекстового світу не тотожний відображенню: конвенційність спростовується, а „штучне” допомагає досягти справжнього: „текст є чимось, через що ми читаємо щось інше” (М.Мамардашвілі).

У підрозділі 3.2. „Паратекстові зв'язки” розглянуто способи компенсації непевного ліричного суб'єкта через заголовок, підзаголовок, коментар, інтекст, датування тощо. Це спонукає залучити тексти „доавторської” доби. Так, у книзі віршів І.Величковського „Млеко <...>” ліричний суб'єкт абстрагований, неперсоніфікований чи фіктивний. Але в передмовах до збірки й коментарях його компенсує експліцитний автор, що має дві іпостасі: етикетну, марковану топосом скромності, й естетично свідому, переконану у вартості твору. Другу відтіняє інтекст: ім'я та прізвище автора вплетені подібно до сакральних, актуалізується семантика „величі”. Автор-персонаж тут існує, так би мовити, в іншому вимірі: всередині тексту, але не в зображеному світі. Через такі доповнення редукований ліричний суб'єкт, що відповідає узагальненому образу християнина, наближається до автора в його конкретних життєвих та, здебільшого, естетичних інтересах.

Подібність цієї конфігурації спостерігається у текстах М.Зерова, де непевний ліричний суб'єкт здобуває компенсацію через взаємодію комунікативних рівнів. У поезії „Nature-morte” він на межі зображеного світу, але здатний „відповісти” епіграфу („Kennst du das Land?” - „Я знаю край”). Додавання підзаголовків, що вказують на джерело (напр., „З Ередіа”), з одного боку, подвоюють фіктивність ліричного суб'єкта, підкреслюючи його вторинність, але з іншого - не лише уточнюють джерело інтенції, а й фіксують коло інтересів біографічного автора. Кругозір останнього закріплений і в наданих до окремих поезій автокоментарях, що конкретизують референції до невизначених предметів.

Ігрове ставлення до паратексту відчутне в поезії Ю.Андруховича „Екзотична рослина - пастернак”, де за такою назвою йде розповідь про пришестя волхвів до новонародженого Христа і дата „1947”. Розгадка в тому, що це переклад поезії Б.Пастернака „Рождественская звезда” (з циклу „Стихотворения Юрия Живаго”), а Ю.Андруховичу належать лише паратекстові компоненти. Автор-персонаж тут - похідна інтертекстуальності, але в ігровому заголовку автор претексту (оригіналу) стає персонажем метафори. Ліричні суб'єкти в обох випадках неперсоніфіковані, а відмінність між ними чіткішає через зіставлення індивідуальних стилів поетів: так, вагомий у Б.Пастернака мотив пишності („великолепия”) Ю.Андрухович замінює на незрадний для нього мотив гри.

Циклу Б.Пастернака „Стихотворения Юрия Живаго” властивий особливий різновид внутрішнього суб'єктного синкретизму. Відносини ліричного суб'єкта з автором неоднакові у зібранні окремих поезій та в контексті роману. В першому випадку підзаголовок „1946-1953” фіксує час написання їх Б.Пастернаком та виводить за хронологічні межі подій роману. В другому, через співвідношення зі змістом роману, актуалізується заголовок циклу, що надає суб'єктній сфері фіктивності. Так утворюється конфігурація, де поєднані реальний автор, персонаж роману та ліричний суб'єкт, „завислий” між двома першими.

У підрозділі 3.3. „Інтертекстуальний вимір” у центрі уваги імпліцитне виявлення внутрішнього суб'єктного синкретизму. Першомовець, стаючи фіктивним ліричним суб'єктом, потрапляє в залежність від авторського надлишку бачення, насамперед літературної компетенції. Так, у поезії Л.Талалая „Надія Лесі Українки” йдеться про задум „Contra spem spero”, але тут же є алюзія на „Досвітні вогні”, написані поетесою двома роками пізніше. Структура „автор-персонаж” відкрита до інтертекстуальності: автор одного тексту стає персонажем іншого. Він причетний до свого твору по-різному: „Тютчев пишет без помарки: / Оратор римский говорил…”, але „Лермонтов один выходит на дорогу” (Г.Іванов). Утім частіше буває, що автопсихологічний ліричний суб'єкт, співвідносний з автором, визначає себе через інтертекст. Так у поезіях Юрія Клена ліричний суб'єкт надає цінності своєму оточенню, роблячи його залежним від світу культури („Брожу провулками тісними, / Що, певно, юний Гете ними / Колись закоханий блукав”), але сам має перевагу над останнім через літературну компетенцію.

Інтимізоване сприйняття інтертексту послаблює позиції першомовця та його світу: “„Бедные люди” - пример тавтологии. / Кем это сказано? Кажется, мной”, - пише Г.Іванов, цитуючи в першому рядку афоризм Г.Ландау, що вже містить назву повісті Ф.Достоєвського. Через включення інтимізованої цитати до іншого контексту видозмінюється план змісту, навіть за дослівної точності плану вираження, а ліричний суб'єкт, попри чуже слово, не може бути фіктивним. Протилежність інтимізації - автоінтертекстуальність, пов'язана з відчуттям неадекватності колишнього власного висловлювання, яке треба переробити: від уточнення („О расставанье на мосту...” Г.Іванова) до полеміки й заперечення (його ж „Мне уж не придётся впредь...”).

Переписуванню підлягають і тексти інших авторів, а спосіб перетворення залежить від заданих властивостей. Якщо у претексті наявні персоніфікований ліричний суб'єкт і досить виразний персонаж, через переписування вони можуть помінятися місцями. Це спостерігається у Льва Лосєва, зокрема, в поезії „Помню солнце и дождик от Орла до Чернигова...” (навіяній віршем О.К.Толстого „По гребле неровной и тряской...”). Тут надлишок бачення суттєво детермінований літературною компетенцією, яка цілком умовна щодо експліцитного, але актуальна для імпліцитного автора, а також для ідеального реципієнта. Інакше відбувається полемічне переписування монологічного тексту, напр., у циклі О.Ірванця „Уроки класики” та поезії „Любіть!”. Претекст тут не містить персонажа, чию точку зору можна використати, а суб'єкт неперсоніфікований. Автор-першомовець наполягає на загальнозначущості істини, але переписування прагне „підірвати” претекст ізсередини, доводячи до абсурду його неадекватність.

У підрозділі 3.4. „Мова як засіб конституювання ліричного суб'єкта” розглянуто конфігурації, в яких ліричний суб'єкт взаємодіє з мовою за стримування зовнішньої комунікативності та паузи в репрезентації. Межею тут є заум, котрий мінімалізує здатність тексту бути повідомленням. У зв'язку з цим розкрито композицію поезії В.Хлєбнікова „Мы чаруемся и чураемся…”, де ситуація спілкування подана через літературну мову, а картина світу - через заум („То чурахарь, то чарахарь, / Здесь чуриль, там чариль”). Для екстремальніших умов поняття ліричного суб'єкта непридатне. На тлі цієї неможливості в „Автопортреті” М.Семенка спрацьовує структура „автор-персонаж”: прізвище та ім'я автора „виникають” через компонування окремих їхніх фрагментів.

Заум є граничним вираженням того явища, котре М.Гаспаров, щодо текстів М.Цвєтаєвої, називає „поетикою слова”. Тут ліричного суб'єкта легко визначити, але він абстрагований через динаміку мови та відсування на периферію ознак зовнішнього світу. Функції героя-„діяча” надаються мові, поряд із якою суб'єкт пасивний як щодо інших („Нас рас-ставили, рас-садили”), так і щодо власного стану (цикл „Так вслушиваются...”). У М.Вінграновського відповідні структури захоплюють також і синтаксичний рівень. Так постає специфічна модель світу, що експлікує зв'язки між окремими явищами, напр. в „Елегії” („Одійде, і вишневі сади одійдуть...”). Робота „в мові” спричиняє тут досягнення відповідності між словами, а отже й явищами, та мислене впорядкування останніх. Ліричний суб'єкт при цьому не лише не зазнає нівеляції, але й стверджує свою позицію (поезія „Так треба! Повернень - доволі...”).

Й.Бродський одразу ж виходить із невизначеності „я” („инкогнито эрго сум”), знімаючи її через експлікацію творення письма. Ліричний суб'єкт виразно поділений на експліцитного автора, що пише, і персонажа, що переживає; письмо й переживання мають окремі хронотопи. Письмо як перформативний акт визнано самоцінним замінником поетичної ілюзії: „Не могу сказать, что не могу / жить без тебя, поскольку я живу. / Как видно из бумаги”. Його вартість - у виведенні людини за межі свідомості, залучаючи несвідоме: напр., мотив скрипу пера можна інтерпретувати як натяк на „скриптора” (Р.Барт). Високий статус мови й нарочита обмеженість людини не суперечні, а взаємонеобхідні: „поскольку жизнь одна, они [слова] из смертных уст / звучат настойчивей, чем из надмирной ваты”. Спілкування в такому контексті позначене відрефлексованою фіктивністю, акцентом на автокомунікації автора й читача, взаємна зацікавленість котрих розкрита як удавана: „ты - все или никто, и языка / безадресная искренность взаимна”.

У Висновках визначено суттєві аспекти конституювання ліричного суб'єкта як носія інтенції: комунікативний, репрезентаційний та текстуальний. Комунікативний виявляє два плани: внутрішньотекстовий (оповідні інстанції та рівні) і транстекстовий (спілкування автора й читача через текст та автокомунікацію кожного з них). Репрезентаційний розглянуто через концепти внутрішнього світу, соціальних стосунків і тілесного буття. Текстуальний має за джерело значущість поетичної системи як іконічного знаку та специфічного часопростору й містить у собі структури мови, інтертекстуальності та паратекстових зв'язків.

Найважливіший з них комунікативний, що дозволяє обгрунтувати місце ліричного суб'єкта щодо структури тексту та позатекстової дійсності, але його недостатньо без заглиблення у сфери репрезентації та текстуальності. Дисертант подає своє визначення ліричного суб'єкта як фігури, котра: 1) об'єднує експліцитного автора й персонажа, 2) перебуває між „автором” і „героєм”, 3) корелює з автором і реципієнтом. Відповідно до цього запроваджено типологію ліричного суб'єкта: неперсоніфікований, абстрагований, конкретизований, фіктивний (що не суперечить автопсихологічності) та дистанційований, а також особливий модус „поет”; окреслено структури „автор-персонаж” і „внутрішній суб'єктний синкретизм”.

Специфіка внутрішнього світу (в одно- чи двоскладовій моделі) характеризує його значущість для абстрагованого ліричного суб'єкта. Внутрішній суб'єктний синкретизм втілений в авторефлексивних моментах, автокомунікації „я - ти”, „розпросторенні” та відчуженні від „я” іпостасей. Щодо колективного суб'єкта синкретизм буває текстовий, за наявності голосів корифея і хору, та внутрішній, коли інтенційно об'єднані різні соціальні групи. „Ми” визначено як принципово фіктивне стосовно індивідуального автора (джерела інтенції). Соціальність індивідуального ліричного суб'єкта - це експліковане ствердження чи заперечення включеності в соціум, а фіктивний різновид створюється за принципом синекдохи. Репрезентація тілесного буття має дві моделі: „я тілесний” та „я і тіло”. В першому випадку тіло й свідомість злиті, в другому - їх взаємодія спричиняє внутрішній суб'єктний синкретизм: власне тіло сприймається як Інший. Спосіб виявлення іншості тіла корелює з типом ліричного суб'єкта, залежно від персоніфікованості та відстані між „автором” та „героєм”.

Особливість „поета” як модуса ліричного суб'єкта відчутна щодо соціальності й тілесності. В першому випадку позиція поета відносно оспівуваного соціуму детермінована втіленням авторського позазнаходження, в другому - перетворене тіло поета налаштоване суто на породження вірша, набуваючи міфологічних космогонічних властивостей.

Текстуальному аспектові конституювання властиві підкреслена умовність та перехід до експериментального пізнання. Паратекстові компоненти здатні увиразнити авторську інтенцію, якщо ліричному суб'єкту не вистачає визначеності. Тоді внутрішній суб'єктний синкретизм є імпліцитним стосовно окремого тексту та експліцитним щодо сукупності текстів та паратекстових компонентів. Інтертекстуальними формами присутності першомовця є фіктивний суб'єкт та автор-персонаж. Наголошено, що ліричний суб'єкт, який співвідноситься з автором, попри чужі слова, не є фіктивним (крім випадків пафосу заперечення та реляцій із персонажем претексту). Внутрішній суб'єктний синкретизм у разі інтертекстуальності імпліцитний і для розкриття потребує компетенції та активності реципієнта. Текст дозволяє мовцеві вийти за свої межі й актуалізувати структуру „автор-персонаж”. За редукції зовнішньої комунікативності мова перебирає функцію героя-діяча. Зафіксований акт письма є запорукою автономізації невизначеної іпостасі персонажа (в наратологічному сенсі) та визначеної - експліцитного автора.

Такий багатоаспектний підхід дозволяє розкрити складну структуру суб'єктності в поезії ХХ ст. і накреслює перспективи подальших досліджень.

комунікація лірика транстекстова репрезентація

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Загребельна Н.К. Співвідношення категорій „стиль” та „автор” в бароковій поезії (на матеріалі збірки віршів Івана Величковського „Млеко” // Філологічні семінари. - К., 2003. - Випуск 6: Література як стиль і спогад. - С. 167-171.

2. Загребельна Н.К. Типи вираження авторської свідомості в бароковій поезії (на матеріалі збірки віршів Івана Величковського „Млеко”) // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. - К., 2004. - Випуск 6. - С. 19-21.

3. Загребельна Н.К. Ліричний суб'єкт як синтетичне поняття (основні теоретичні концепції) // Філологічні семінари. - К., 2004. - Випуск 7: Літературознавчі методології: практика і теорія. - С.170-187.

4. Загребельна Н.К. „Смерть автора” і рецепція ліричного твору // Філологічні семінари. - К., 2005. - Випуск 8: Художня форма. - С. 221-232.

5. Загребельна Н.К. Інтертекстуальність і ліричний суб'єкт в поезії Георгія Іванова // Літературознавчі студії.- К., 2005. - Вип. 12. - С. 181-185.

Додаткові публікації:

1. Загребельная Н.К. “Вторгаясь в молчанье…” [Коммуникативная ситуация в поэзии И.Бродского] // Зарубіжна література. - К., 2000. - № 21. - С. 7-8.

2. Загребельна Н.К. Сам на сам із собою: внутрішній суб'єктний синкретизм у поезії В.Стуса // Молода нація: Альманах. - К., 2006. - Вип. 38: Василь Стус. Двадцять років після смерті: сучасне сприйняття і переосмислення. - С. 70-79.

3. Теорія літератури. Методичні вказівки, плани практичних занять для студентів 5 курсу / Упорядники проф. О.Г.Астаф'єв, асп. Н.К.Загребельна. - К., 2006. - С. 8-21 (Тематика практичних занять. Варіант 1).


Подобные документы

  • Визначення мовознавчого статусу і лінгвокультурної специфіки німецького феміністичного дискурсу. З’ясування принципів нелінійної організації текстової матерії роману Е. Єлінек "Коханки" та систематизація форм як засобів репрезентації концепту фемінність.

    магистерская работа [636,5 K], добавлен 14.10.2014

  • Аналіз поезії Я. Щоголева "Остання січа". Портрет Мотрі як засіб розкриття її характеру (по твору "Кайдашева сім’я" І. Нечуй-Левицького). Аналіз поезії І. Манжури "Щира молитва". Справжні ім’я та прізвище письменників: Хома Брут, Голопупенко, Мирон.

    контрольная работа [23,7 K], добавлен 08.06.2010

  • Образність, образний лад та емоційність поезії. Представники сучасної поезії. Тенденції, характерні для словесної творчості нинішньої доби. Засоби вираження змісту способом нового поетичного мовлення, спрямованого не до кожного, а до елітарного читача.

    презентация [334,7 K], добавлен 18.01.2014

  • Розгляд специфіки феномена інтертекстуальності на основі здобутків сучасного літературознавства. Основні напрямки інтертекстуального діалогу поета з явищами світової культури. Визначення інтертекстуальної рамки роману Джона Фаулза "Колекціонер".

    курсовая работа [67,0 K], добавлен 29.05.2015

  • Розгляд поезії М. Лермонтова. Вивчення морально-психологічного роману "Герой нашого часу" про долю молодих людей після розгрому декабризму. Аналіз риси у творчості російського поета. Розгляд у прозі спільного між байронічним героєм та Печоріним.

    презентация [5,3 M], добавлен 09.03.2016

  • Творчість як можливість власної свободи: особливості авторського самовираження Василя Стуса. Найважливіші етапи життєвого шляху поета. Ліричний герой і його існування в ворожих умовах, дослідження вияву духовної міці та його протидії тоталітарній системі.

    дипломная работа [64,6 K], добавлен 31.10.2014

  • Аналіз мотивів творчості В. Стуса, його зв’язку із світовою культурою, розкриття філософських глибин та художніх особливостей. Огляд екзистенційної проблематики збірок "Зимові дерева" і "Веселий цвинтар". Огляд еволюції творчого мислення в ліриці поета.

    курсовая работа [44,5 K], добавлен 05.09.2011

  • Переживання самотності як емоційна константа ліричного героя у поезії Тодося Осьмачки. Зустріч, що не сталася - типова ситуація, навколо якої обертається ліричний сюжет інтимної лірики поета. Коротка характеристика ліричних віршів Тодося Осьмачки.

    реферат [26,1 K], добавлен 20.09.2010

  • Структура та теми народних дум. Розподіл їх на історичні групи. Аналіз дум як історико-епічних творів. Визначення розглянутого жанру усної народної поезії в української фольклористиці. Розвиток художньої культури різних періодів духовного життя народу.

    контрольная работа [28,4 K], добавлен 27.02.2015

  • Специфіка поетичної мови. Розвиток британського силабо-тонічного віршування. Характеристика поезії британських письменників. Форми і семантика рими у віршах сучасних британських поетів. Концептуальна образність сучасної британської поезії XX - XXI ст.

    дипломная работа [73,7 K], добавлен 07.04.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.