главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество База знаний Allbest
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 


Тарас Шевченко

"Романтичне" та "фольклорне" як крила ранньої творчості Шевченка. Художнє осмислення національного варіанту "золотого віку". Своєрідність зображення селянського світу. Жанр послання у творчості Шевченка. Переосмислення біблійних та євангелійних мотивів.

Рубрика: Литература
Вид: курсовая работа
Язык: украинский
Дата добавления: 26.12.2011
Размер файла: 46,6 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Жанр послання у творчостi Т.Г. Шевченка
Дослідження творчої модифікації жанру послання у творчості Т. Шевченка, де взято за основу зміст і естетичну спрямованість образів, єдність композиції і засоби художньої виразності. Поема-послання "І мертвим, і живим, і ненародженим...", поезія "Заповіт".
дипломная работа [55,2 K], добавлена 25.04.2009

2. Україна в творчості Тараса Шевченка
Тарас Григорович Шевченко - один із найкращих письменників світу, у творчості якого гармонійно поєднувались талант поета-трибуна, поета-борця з талантом тонкого поета-лірика. Своєрідність та багатогранність образу України у творчій спадщині Кобзаря.
реферат [13,4 K], добавлена 12.05.2014

3. Проблема злочину і спокути у творчості Т. Шевченка періоду заслання
Кирило-Мефодіївське товариство та заслання Т.Г. Шевченка. Історіографія та методологія дослідження творчості Тарас Григоровича. Автобіографія на засланні. Моральне падіння і духовне преображення людини у "Розп'ятті". Невільницька поезія Т.Г. Шевченка.
курсовая работа [52,1 K], добавлена 03.01.2011

4. Тарас Григорович Шевченко
Життєвий і творчий шлях видатного українського письменника Т.Г. Шевченка. Життя Тараса перед засланням, після арешту і на засланні. Аналіз творчості Шевченка, відображення думок і настроїв українців його часу. Поетичні, прозові та живописні твори.
презентация [694,4 K], добавлена 01.03.2013

5. Стихія вогню у ранній творчості Т.Г. Шевченка
Творчість Т.Г. Шевченка у романтично-міфологічному контексті. Зв'язок романтизму і міфологізму. Оригінальність духовного світу і творчості Шевченка. Суть стихії вогню у світовій міфології. Характеристика стихії вогню у ранній поезії Т.Г. Шевченка.
курсовая работа [37,9 K], добавлена 26.09.2014

6. Спільне та відмінне у творчості Т. Шевченка і П. Куліша
Вплив поезій Т. Шевченка на творчість П. Куліша. Історичний контекст творчості митців. Могутній емоційний потенціал творчості Шевченка. Доля Куліша - доля типової романтичної людини. Народні розміри у творах поетів. Наслідування Шевченка Кулішем.
курсовая работа [52,5 K], добавлена 22.02.2011

7. Проблема обрядовірства в житті та творчості Т. Шевченка
Релігійні уподобання та ідеали Т.Г. Шевченка, відображені в його творі "Послання". Проблема "істинності релігії" в творчості великого поета, критерії відокремлення такої релігії від інших, дискурс щодо обрядовірства як релігійної форми лицемірства.
реферат [24,4 K], добавлена 19.03.2010

8. Образ України в творчості Шевченка
Поезія Т.Г. Шевченка, яка є виразом справжньої любові до України. Особливість тлумачення патріотизму й образу країни в творчості поета. Деякі історичні факти, які вплинули на його діяльність. Україна як основний символ шевченківської поетичної творчості.
курсовая работа [36,3 K], добавлена 03.10.2014

9. Ознаки романтизму в творчостi Тараса Шевченка
Т.Г. Шевченко як центральна постать українського літературного процесу XIX ст.. Романтизм в українській літературі. Романтизм у творчості Т.Г. Шевченка. Художня індивідуальність поета. Фольклорно-історична й громадянська течія в українському романтизмі.
реферат [27,4 K], добавлена 21.10.2008

10. Образ України у творчості Тараса Шевченка
Україна як iсторичний момент у творчостi кобзаря. Україна як предмет ліричного переживання поета. Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас-це не тільки те, що вивчають, а й те,
дипломная работа [44,0 K], добавлена 03.02.2003


Другие работы, подобные Тарас Шевченко

Страница:  1   2 


Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Романтичне» та «фольклорне» як два крила ранньої творчості Шевченка

Творчість Шевченка розділяють між двома періодами, хоча дехто відмовляється вживати означення «романтичний» для пізної лірики Шевченка.

Ранній Шевченко - поет-романтик. Це романтизм протесту проти існуючої дійсності, в основі якого - мрії поета про кращу долю народу й утвердження його права та права окремої людини на свободу. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка - це насамперед борець за волю - Тарас Трясило («Тарасова ніч»), Підкова («Іван Підкова»), Гонта, Залізняк, Ярема («Гайдамаки»), Гамалія («Гамалія»). Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричному героєві ранніх «думок» Шевченка. Саме від ранньої творчості бере початок характерне дл художньої системи зрілого Шевченка органічне злиття романтичного й реалістичного начал. Воно наявне уже в поемі «Катерина» й у романтичній поемі «Гайдамаки» (конкретно-історичне зображення соціальних обставин). «Романтизм його, - писав Євген Маланюк, - завжди проектується на реальну Україну, він має сталий контакт з дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею народу. Був це романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення. Романтизм Шевченка - завдяки національній повнокровності поета - був завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний».

Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії Шевченка на засадах народності й національної самобутності, зверненню поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов'язані й поетика раннього Шевченка, його образність (від характеру образів-персонажів до тропіки та тяжіння до «поетики контрасту»).

Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з'являються самобутня тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціального наповнення (так він «ідеологізує» традиційний народнопісенний образ розмови вітру з могилою: в «Івані Підкові» могили «про волю нишком в полі Із вітром говорять»). Тоді ж стає помітною і така характерна особливість Шевченкового образотворення, як дивовижна здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодом допоможе йому сказати нове слово в політичній поезії (метафоричний образ «волі», яка «лягла спочить», у вірші «Думи мої, думи мої» тощо).

Генетично й типологічно рання творчість Шевченка пов'язана як із творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, українських романтиків 30-х років (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І. Срезневський, М. Маркевич, «Украинские мелодии» якого можна розглядати як явище й української, і російської літератури, та ін.), так і з традиціями російського романтизму (поети-декабристи, О. Пушкін, М. Лермонтов, І. Козлов та ін.), а також романтизму польського та європейського взагалі. У поезіях Шевченка знаходимо розробку образів і мотивів, характерних для його попередників (образи народного співця, козака, гетьмана, могили тощо). Романтизм Шевченка позбавлений містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху, невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Його фантастика - фольклорно природна, лагідна, є органічною народному побутові; характери його героїв, навіть гіперболізовано пристрасні й сповнені контрастів, - усе ж не є відчужено індивідуалістичними, а природно виростають із народного середовища. «У ранній творчості Шевченка фольклорні образи, мотиви, типи відразу, вже «на корені», романтизуються», «або, навпаки, мотив романтичний фольклоризується». З традиціями української і російської літератур Шевченка пов'язують насамперед розуміння високого суспільного призначенн поезії, громадянське трактування історичної теми, «учительна» настанова пробудити в читача соціальну й національну свідомість.

Однак будь-які впливи - літературні й фольклорні - входять у поезію Шевченка творчо переосмисленими. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а й соціальна позиція співця пригноблених мас.

Художня система зрілого Шевченка була відкритою й багатоваріантною, у ній синтезувалися романтизм і реалізм, елементи просвітительського класицизму й сентименталізму. Про плідність дальшого переосмислення романтичної традиції свідчать й історичні поезії періоду заслання - «Чернець», «Іржавець», «У неділеньку у святую», «Заступила чорна хмара», «Хустина», «Швачка», «Буває, в неволі іноді згадаю» та ін. Романтичне світовідчуття, органічно поєднуючись із реалістично-тверезим, аналітичним ставленням до дійсності, було взагалі властиве його творчій натурі. Звернення Шевченка-засланця до тем минулого України й романтичне їх трактування зумовлені й ностальгією поета, і його роздумами про долю батьківщини, й особливо тим, що він тоді гостро відчував потребу внесення активного, героїчного начала в літературу. І змістом, і функціонально - прагненням пробуджувати соціальну й національну самосвідомість народу - майже всі ці твори належать до громадянської поезії. В умовах миколаївської Росії рядки поеми «Чернець» (про С. Палія) «Братерськая наша воля Без холопа і без пана» сприймалися не стільки як оцінка козацької демократії, скільки як заклик до сучасників утвердити новий, вільний лад «без холопа і без пана». Майже всі історичні поезії Шевченка за змістом і стилем романтичні й у зображенні минулого Вкраїни, й у прагненні поета створити образ ідеального героя, який був би прикладом для наслідування, і в дещо ідеалізованому трактуванні образів окремих історичних діячів (П. Дорошенко в «Заступила чорна хмара», Г. Лобода в «У неділеньку у святую»). Усіх героїв цих творів по-романтичному характеризує одна провідна риса, здебільшого у граничному ступені її виявлення (найчастіше - це жертовна любов до батьківщини). За характером романтичного образотворення герої поезій «У неділеньку у святую», «Хустина», «Швачка», «У тієї Катерини», «Буває, в неволі іноді згадаю» нагадують героїв гоголівського «Тараса Бульби». У цих творах поет прагне не до відтворення певної події, а до історіософського осмислення історичної долі України, тобто продовжує будувати національний міф.

Поет усе життя залишався палким апологетом героїзму національно-визвольної боротьби українського народу та її провідників - гетьманів і старшин, які поклали за неї життя (С. Наливайко, Т. Федорович, П. Дорошенко, І. Мазепа, С. Палій, М. Залізняк, І. Гонта та ін.), розвінчуючи й дегероїзуючи (уже з 1845 р.) відступників, зрадників і перевертнів - хоч би якими б «ясновельможними» вони були (І. Самойлович, Г. Ґалаґан, Кочубеї-Ногаї та ін.; неоднозначне ставлення до Б. Хмельницького теж залежить від цього критерію). І образ самого поета вписано в історичну панораму завдяки автобіографічній паралелі з образом старого козака, а також через ліричні монологи у вступі й кінцівці твору.

Шевченко творить національний міф і малюючи козацькі звичаї, способи організації - військової та громадської - життя народу (подібно до ранніх поезій «Іван Підкова» та «Гамалія») - у поезіях в стилі народної думи «У неділеньку у святую» (вибори гетьмана) та «Хустина» (епізод козацького воєнного походу), баладі «У тієї Катерини» (вага козацької честі та звичаю побратимства). Окреме місце серед історичних поезій Шевченка займає поема-цикл «Царі» («Старенька сестро Аполлона»). Сюжети біблійної і давньоруської історії поет використав як матеріал для сатиричної дискредитації ідеологічних підвалин сучасного йому ладу - царизму й церкви. Історичний предмет зображення включений тут у такі змістові контексти, які надали твору багатозначної інакомовності, що дає підстави говорити про параболічний характер його художньої структури.

Новим і незвичним для тодішнього читача було те, що цього найвищого духовного виміру сягали герої з простолюду, гноблені й упосліджені, нерідко - взагалі маргінальні, але в чиїх душах ховались і найвищі чесноти, й темне зло. Максим з «Москалевої криниці», Петрусь із однойменної поеми, безіменна героїня поеми «Якби тобі довелося…» не вагаються перед самопожертвою як християнським моральним імперативом відплати за добро і навіть добром за зло, - останнє обрали Максим і герой поеми «Меж скалами, неначе злодій…».

Звернувшись до мотиву розбійництва, поширеному в західноєвропейській романтичній літературі, а ще більшою мірою - до фольклорного мотиву розкаяного розбійника, поет прагне зрозуміти, яким чином звичайна людина потрапляє на цей слизький від крові шлях, який означає моральну катастрофу. Каяття героя свідчить про те, що в душі ніби вже й зовсім пропащої людини ще жевріє іскра сумління, яка спалахує очисним полум'ям під впливом або християнських релігійних цінностей (Варнак в однойменній поемі), або позитивного прикладу християнського життя по правді (Варнак у другій редакції «Москалевої криниці»).

Для українського романтизму зовсім не характерні літературні маніфести, котрі проголошували б нову концепцію літератури і заперечували б попередні, як це було в так званій битві класицистів та романтиків у польській літературі. Одначе «свідома спроба», нове розуміння літератури та її ролі могли існувати і без маніфестів й чітко артикульованих програм. Із цим можна легко погодитися.

Наостанок, слід зазначити, що справжнє і повне утвердження романтизму української літератури сталося саме в творчості Шевченка.

Художнє осмислення національного варіанту «золотого віку»

На духовному тлі Шевченко виступив з принципової позиції, що утверджувала деміфологізацію історії. У «Посланні» («І мертвим, і живим, і ненародженим…») він сприймає Україну з її письмом могил, якими всіяна земля її, книгою історії, яку треба «прочитати», «не дурячи самих себе». Для Шевченка в українській історії нема і не могло бути «золотого віку», оскільки історія є неперервною. Минуле не протистоїть сучасному, є «тепер і тут» у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічне і минуле України. «Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших. тяжкі діла».

Гострий біль за минуле рідного краю переповнює поезію Шевченка. «Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказати про якого-небудь одного магната історію-правду, то перелякати саме б пекло можна». Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, - одна з провідних тем творчості Шевченка. Вона, з одного боку, є результатом дії зовнішніх ворогів, а з іншого - фальшивих і злих синів власної країни. У щойно згаданому творі поет доходить гіркого висновку, що коріння зла лежить всередині - воно у втраті національної пам'яті й національної гідності. Він висміює самовдоволені гімни українському минулому:

творчість шевченко національний біблійний

«А історія!… поема

Вольного народа!,

Що ті римляни убогі!.

Чортзна-що - не Брути!,

У нас Брути! І Коклеси!

Славні, незабуті!»

Цій фальшивій позиції поет протиставляє гірку реальність минулого й сучасного України:

«..ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття - ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної України!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили».

Отже, і в минулому, і в сучасному України поет не бачить «золотого віку». В самому серці своєму історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє як прокляття над її долею. Але образ «золотого віку», ідеального світу не зникає остаточно з поля зору історіософського бачення поета. Він переноситься в жадане майбутнє, з яким пов'язано центральний предмет Шевченкової поезії, ідея переображення, так традиційна для української духовної традиції, перетворення України переноситься у майбутнє. Поет свідомо осмислює себе у функції пророка, який творить картину прийдешнього золотого віку порятунку як проект українського майбутнього. Саме в цій функції поета - пророка й сприйняла Шевченка українська суспільна думка.

Світ ідеальної спільності, зародки якого існують і в минулому, й у сучасному України, вбачається Шевченкові абсолютно пануючим у майбутньому її. Це - світ, звільнений від сил зла, що визначили конфлікт з ідеальним началом у дотеперішній історії. Головні ознаки його - звільнення від закріпачення людини людиною, від національної і політичної залежності.

Своєрідність зображення селянського світу

Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти - це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення між ними не однакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність - світ козацтва. Це зумовлено й не однаковим значенням, яке надається цим двом найважливішим складникам світу України. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села - позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям. Світ села - це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності:

«Село! і серце одпочине.

Село на нашій Україні -

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади; біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво, А кругом

Широколистії тополі,

А там І ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом».

Це іконичне зображення для Шевченка є узагальненим образом ідеального світу людини в цілому. Не випадково ознаки його він переносить й за просторові межі рідної України. У пізньому вірші «Саул» (1860 р.), звертаючись до подій, що відбуваються в інших просторово-географічних вимірах, Шевченко будує картину за звичним йому каноном ідеального бачення світу українського села:

«В непробудивому Китаї,

В Єгипті темному, у нас,

І понад Індом І Євфратом

Свої ягнята і телята

На полі вольнім вольно пас

Чабан, було, в своєму раї,

І гадки-гадоньки не мас,

Пасе, і доїть, і стриже,

Свого худобу та співає».

Але до ідилічної картини світ села не зводиться. Нагадаємо, що вірш «Саул», щойно цитований, розповідає про народження суспільної структури, яка несе зло в світ.

А перед ним цитовані рядки - з поеми «Княжна», в якій йдеться про потворні сімейні відносини. Ідилічна картина в цій поемі започатковує оповідь про інцест і зґвалтування. Світ села, світ України - це світ, в своїй основі дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається Шевченком як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість існування людини в сучасному поетові стані, де «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим княжат недорослих», де «кайданами міняються, правдою торгують і господа зневажають».

Жанр послання у творчості Тараса Шевченка (» І мертвим і живим…»)

Жанр виступає одним з головних аспектів дослідження художньої єдності й багатоманіття художнього літературного явища. Саме через аналіз цього поняття за умови системного розуміння можна з'ясувати головні ідейно-естетичні характеристики окремого періоду розвитку літератури чи творчості окремого письменника. В системі жанрів знаходять переломлення істотні риси художнього методу, концепції дійсності, взаємовідношення традицій і новаторства в проблематиці і поетиці, особливості композиційних побудов та образотворення, зазначав Д.С. Лихачов [19,16].

Найдавнішим жанром монологічної поезії є послання. Послання - публіцистичний вірш і формі листа-звернення до певної особи (чи багатьох осіб) [24,5].

Фундатором цього жанру називають римського поета І століття до Різдва Христового Горація, який у «Посланні до Пізонів» виклав свої погляди на поетичну творчість та правила мистецтва. Послання широко використовувалося в середньовічній літературі, а потім і в новій. На східно-слов'янському грунті простежується з ХІІ ст. («Навчання» Володимира Мономаха). Досягло розвитку в творчості українського письменника-полеміста Івана Вишенського («Послання до Василя Острозького», «Посланіє до єпископів», «Послання львівському братству» та інші). Форою послання часто користувалися і пізніше, особливо у віршах інтимних, а часом у творах громадської тематики.

Як ліричний жанр послання набули свого розквіту у ХVІІІ і першій половині ХІХ ст. ст. у творчості російських поетів В. Жуковського, К. Батюшкова, і багатьох творах Тараса Шевченка.

Зміст послання був найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій, філософських узагальнень, естетичних програм.

Властивостями послання є неодмінне звертання до певної особи чи групи осіб, яких з адресантом поєднує спільність інтересів. Слід визнати, що в основі послання лежить не приватний, частковий інтерес, а такий, що являє собою достатньо широку і значиму цінність, хоча незрідка безпосереднім імпульсом у написання послання може виступати і перше, особиста зацікавленість-занепокоєність адресанта тією чи іншою темою. Причому слід відзначити певну закономірність, яка полягає у тому, що чим глибше особистісне переважає адресант обрану тему, тим більшої загальної (корпоративної) ваги вона набирає. Таким чином, послання передбачає неординарний зв'язок між адресантом та адресатами. Множина, в останньому випадку вживається спеціально, бо коли ми говоримо про одного адресата, за ним вгадується певний загал; так чи інакше мета послання виводить його за межі спілкування двох.

Спадщина Шевченка в жанровому аспекті - дуже важливий етап в історії української поезії. Уже на початку творчого шляху сила генія виявилася в тому, що поет увібравши в себе великі досягнення попередників і сучасників в українській, російській, зарубіжній літературах та багатства рідного фольклору, всі існуючи жанри використовував як не застигли форми, а трансформував їх, підпорядковуючи змістові, розчищав поле для зростання нових форм.

У зв'язку з цим виникає необхідність розрізнити форми (типи) жанрової присутності послання в поезії Шевченка.

Величезна кількість шевченкознавчих досліджень, спеціально присвячених аналізу лірики поета, її ідейно-художнього змісту пов'язало уявлення про поета як революціонера який тільки те і робив, що закликав народ «гострити сокиру» на панів. Звісно він і справді був надзвичайно чутливим до соціальної несправедливості. Але ідеї соціального звільнення органічно поєднувалися в нього з ідеями національного відродження.

Як ідейний мислитель, Тарас Шевченко перший своєчасно розкрив перед очима своїх читачів страшний образ внутрішньої структури московської імперії. Щоправда, про Російську тюрму народів писали й інші автори, одначе ніхто з них не створив її не людяності так яскраво як він. Тарас Шевченко був щирий самостійник, що прагнув сам і закликав поневолені народи розвалити імперію зла. Він вірив, що тільки тоді вони визволяться, а український народ тільки тоді відновить свою вільну і незалежну державу. Шевченкова віра у самостійну Україну ґрунтувалася на солідарності й любові усіх прошарків суспільства та на взаємо пошані й людяності в міжнаціональних стосунках [20,57].

Як вселюдський пророк, Тарас Шевченко керувався високими морально-естетичними засадами в особистому, національному та міжнаціональному житті. Як національний пророк, у постійній журбі за майбутнє України, Шевченко уклав своєрідну біблійну угоду - заповіт - і із рідним народом, і з самим Господом Богом. Шевченко велить поховати себе над Дніпром, не витрачаючи марно часу на ридання і негайно далі боротися за визволення своєї батьківщини. Він не просто декларує ідею, а говорить про своє ставлення до світу. Тому суб'єктивний ліричний герой грає тут важливу роль.

Це саме стосується і філософської проблематики його поезій. Вона не вичерпується окремими творами на ту чи іншу філософську тему. Таких в нього небагато, оскільки предметом художнього втілення для поета була реальна історична дійсність, життя людини. До глибинно збагнувши увесь пафос і всю цінність козацького героїзму, Тарас Шевченко вмістив у свої твори, чи окремі фрагменти з них, глибинні роздуми про історичний процес, закономірності людського буття і природи [8,157].

Шевченкова політична лірика - це власне лірика, а не віршована публіцистика. І саме в цьому - один з секретів її емоційного впливу на читача. Їй властиві концентрація думки, драматизм ліричного переживання, експресивність стилю, гранична щирість і простота вислову.

Шевченко вступив на літературне поле в епоху розвитку слов'янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напрямку. Усвідомлення історичної тяглості етничного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства. Народно фантастична основа творів 20-40-х років у багатьох випадках тісно перепліталася з зображенням народного побуту, але виразні риси історичного часу й соціальні реалії конкретної суспільної обстановки з'являються по суті тільки в творах Шевченка і в те, тут заявляє про себе неповторно індивідуальним характером суто особистісне «Я» ліричного героя Шевченка [21,99].

Між фольклорно-історичною і громадською течіями в українському романтизмі немає перехідної межі: позиція національної туги, зумовлена опозицією минуле / сучасне і мала ідеологічний характер. Ліричні портрети героїв козаччини, ліро-епічні віршовані оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, надаючи їм медитативності.

Медитація як жанр виникла в українській поезії практично тільки у творчості Тараса Шевченка. Маємо на увазі не медитацію взагалі (будь-який віршований «роздум»), а поетичний жанр, якому притаманна надзвичайна міра особистісної інтроспективності [21,111].

Світ лірики, як відомо, - світ людських, авторських передусім думок і переживань. План вираження в ліриці, безумовно, домінує над планом зображення. У монолозі ліричного «Я» або «Ми» реалії зовнішнього світу художньо перетворені свідомістю автора [3,308]. Система персонажів, лірика, образів людей в ній має свою ієрархію: на протилежних її рівнях - той, хто виражає авторську свідомість, він же носій зображення з одного боку, і предмет, тобто герой - з другого.

Монолог ліричного героя несе в собі печать емоційної оцінки, яка належить ліричному розповідачу - співчутливої чи іронічної тощо: ліричний розповідач переказує думки персонажа, цитує його монолог, освітлює цей монолог власним ставленням.

А реальний письменник - автор? Він ніколи не входить в художній світ безпосередньо, а завжди опосередковано: через добір предметних деталей, фабулу - у дійсність героя, а бо через носія розповіді - розповідача або оповідача (або цілу систему носіїв викладу) - у дійсність «автора» [32,33].

Жанрові особливості медитативної лірики Шевченка і взагалі оригінальність його жанрових форм, як вже зазначалося, ще досить ретельно досліджені, а саме вони дають дуже цікавий матеріал для осмислення подальшого мікросвіту ідейно-художніх особливостей його поезій. Розглянемо особливості медитативної лірики Шевченка як поета і мислителя, як особистості, що глибоко переймався долею людини, своєї Батьківщини, соціальними, філософськими і моральними проблемами епохи на прикладі творчої модифікації жанру послання.

На кожному з етапів розвитку національної літератури функціонує система жанрів. Існує певна закономірність їх виникнення і використання, що в кінцевому підсумкові визначається переорієнтацією в системі естетичних уявлень, де жанр виступає як форма поступального літературного розвитку. Яскравими системними характеристиками відзначається уся поезія Шевченка та його творів і, зокрема таких як жанр послання.

Система жанрів - складна і в багатьох відношеннях суперечлива динамічна єдність, що на узагальненому змістовно-формальному рівні синтезує багатоманіття способів поетичного осягнення дійсності, втілення у слові образів суб'єктивного переживання.

Характерним для Шевченка є об'днання в одному творі різних жанрових форм, мотивів різної «тональності», тому важко визначити в ліриці поета жанр послання у «чистому вигляді». Більшість поезій цього жанру об'єднані в одне ціле іменем адресата, але певною змістовою завершеністю вони можуть існувати як самостійні поезії, жанрово-відмінні: оригінальна за своєю тематикою думка, епітафія, ліричний вірш.

Так вже ранні твори («На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка») виходять за межі одного якогось жанру. Поезія «На вічну пам'ять Котляревському» (1838 р.) містить в собі епітафію. Цей змістовний елемент, де висловлюється провідний настрій твору і визначається місце померлого в житті наступних поколінь, вкладається в рядки:

Замовк неборака, сиротами кинув

І гори, і море, де перше витав,

Де ватагу пройдисвіта

Водив за собою,

Все осталось, все сумує,

Як руїни Трої.

Все сумує, - тільки слава

Сонцем засіяла.

Не вмре кобзар, бо навіки

Його привітала,

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть! (1,19)

Вірш - важливий етап у становленні Шевченка-поета. Тут він уперше звернувся до проблем розвитку української національної культури, спираючись в їхній художній інтерпретації на ідеологічні та естетичні пошуки кінця 30-х рр..ХІХ ст. З усією наочністю Шевченко продемонстрував у цьому творі розкутість та оригінальність поетичного жанру. Жанрова не традиційність вірша «На вічну пам'ять Котляревському» відзначена багатьма дослідниками [11, 18, 34], які відносячи його до елегії, оди, а то й взагалі уникаючи визначення жанрової домінанти, по суті розглядали цей твір як своєрідну велику ліричну форму, утворену кількома жанровими структурами.

У вірші, епітафії передують довгий ліро-епічний опис і роздуми про значення соловейкової пісні в житті людей. Тут маємо елемент розгорнутого порівняння, за допомогою якого оцінюється художнє слово Котляревського. Ця частина поезії змістом і стилем нагадує думку. А після епітафії - суб'єктивно-експресивний вилив ностальгії автора, який шукає розради в творах земляка, підтримки своїм патріотичним почуттям. Але усі три частини твору композиційно об'єднані в єдине ціле ім'ям Котляревського.

Написаний як вияв шани до Котляревського, визнання його заслуг, вірш Шевченка своїм образним світом та структурою засвідчив прихід до української літератури поета, що стояв на принципово інших, ніж Котляревський, художніх позиціях. [34,28].

Традиції Шевченкової елегії-посвяти на смерть Котляревського продовжили поети, що відгукнулися на смерть самого Шевченка (О. Афанасьєв-Чужбинський «Над гробом Т. Шевченка»; В. Кулик, «На смерть Шевченка»; О. Навроцький «Сумує і плаче» та ін.).

Не дотримується Шевченко «чистоти» літературного жанру і в посланні «До Основ'яненка» (1839 р.). Цей вірш адресовано Квітці-Основ'яненко з яким поет почав листуватися на той час. Твір засвідчує велику повагу автора до письменника, до його внеску в розвиток української культури. Вірш належить до поетичного послання, однак має більш широкий зміст.

Це, передусім, роздуми про історичну долю України, роздуми над колишньою славою запорозького козацтва, пісня-плач за знищеним козацтвом [5,60].

Значна частина вірша, аж до звернення «Чи так, батьку отамане» - це логічно завершене коло авторських роздумів про минуле і сучасне України, його біль за долю батьківщини. Тут маємо перший зразок специфічно шевченківської форми ліричного вірша - медитації на історичну тему.. В окремих рядках звучить сильний голос бунтарської душі поета-гуманіста, патріота:

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине,-

Слава не поляже;

Що діялось в світі,

Чи правда, чи кривда

І чиї ми діти. (1,128)

Друга частина твору є власне посланням, в ньому з'ясовується, що автор, вважаючи Основ'яненка однодумцем у поглядах на історію, просить оспівувати героїчне минуле, висловлює сумніви щодо своїх можливостей співака, говорить про особисті страждання людини, відірваної від рідного краю. Композиційно, та й тематично, ці дві частини не утворюють органічної цілісності, але між ними є психологічна єдність. Оте «я» людини, що роздумує, приєднує себе до слави предків, відчуває себе часткою пригноблених сьогодні, проголошує прокляття, тужить за батьківщиною і сумнівається поки що у своєму поетичному слові, - це сам автор. Як відзначає Ф. Пустова, така деформація жанру не свідчить, що послання було не під силу молодому поетові, воно просто не вміщувало всього багатства авторського інтелекту і душі. Зміст руйнував жанрові перегородки, виходив за межі однієї форми [11,109].

В наступному ж році Шевченко написав твір «Н. Маркевичу», який можна назвати типовим посланням. Тут маємо однотемність, адресат сприймається як реальна людина, і є те, що літературознавці називають характерною рисою послання - погляд поета на предмети превалює над відчуттям. У зверненні до Маркевича, на відміну від громадянських за своїм звучанням попередніх послань, переважають інтимні мотиви. Поет, виливаючи тугу за батьківщиною, малює в своїй уяві її образ. Картина рідного краю дуже загальна (степи широкі, буйнесенький вітер, синє море, могили). Це послаблює враження безпосередності ліричного переживання.

Таким чином бачимо, в ліриці Шевченка раннього періоду медитація виступає як складова частина складних жанрових структур. Шевченко-лірик вже в цей період підноситься над своїми сучасниками-поетами, бо в творах Шевченка жива людина страждає від згадок про героїчне минуле і пекучих роздумів над становищем закріпаченої України, хоча автор ще не досягає сконденсованості і лаконізму у викладі змісту.

Якісне нове появляється не відразу, бо засвоєння надбань попередників і сучасників є одночасно і переборюванням застарілих традицій. Франко писав з цього приводу: «хто знає, як звільна і з яким трудом витворюються в літературі певні образи і форми, як трудно власне найвизначнішим явищам реального життя статися типовими формами поетичними (в добі, коли виступав Шевченко на поле літературне, в добі романтизму, се було ще далеко трудніше, ніж нині)…» [38,53].

Шевченко успішно засвоює принципи романтизму і засади реалізму. Він відмовляється від тих художніх особливостей народного жанру, які породжені усністю побутування (ретардація, рівноскладовість), але зберіг думну форму звертань («отамани товариші, брати мої діти, діти»). Шевченко з більшою майстерністю, ніж усі романтики, скористався із жанрів народного епосу. Причин тут багато. І незвичайна сила таланту. І те, що поет з дитинства ввібрав в себе духовне багатство народу, органічно засвоївши його погляди на історичні події та його принципи художнього мислення. І активний патріотизм молодого поета, який у контрастах минулого і сучасного шукав відповіді на злободенні політичні питання.

Поетичну творчість Шевченка сорокових років традиційно розглядають у зв'язку з еволюцією його світогляду. Політичні ідеї стають його художніми ідеями. Художні особливості віршів цього періоду (в тому числі і в жанрі послання), значною мірою зумовлено тим, що в них відображено позицію безпосереднього учасника визвольного руху, поета, який розглядав своє слово як активний фактор свого життя.

Важливо зауважити, що тема поетичного слова виступає у нерозривній єдності з роздумами поета про долю народу, про необхідність боротьби, протесту і подвигу. Виливаючи «дійсні враження», свої особисті, лірик пише так, «якби творив усно в хвилях афекту і підйому чуття». Шевченкова лірика, запевняє І. Франко, вражає щирістю, силою висловлених в ній дум та емоцій, бо в ній маємо «натуральний, безпосередній вислів того, що кипіло в серці і хвилювало душу поета» [38, 227].

Саме такий характер реалістичної лірики зумовлює те, що вона не може механічно користуватися канонічними формами чи виробляти свої жанрові канони. Поет-лірик в кожному творі виступає відкривачем нової форми.

Так в поезії «Чигрине, Чигрине» ця особливість Шевченкової лірики вія являється досить відчутною. Розмова автора з Чигирином, уособленням ідеї визвольної боротьби, стала тут вдалою формою глибокого розкриття ліричного характеру. З цього діалогу постає гнівна постать революціонера, в якого героїчне минуле народу викликає непереборне прагнення порушити стан спокою на Україні, що «заснула». Якщо в ліричних зверненнях до дум Шевченко висловлював лише тугу і сум, то в поезії «Чигрине, Чигрине», вимагаючи від свого слова активного втручання в життя, він постає водночас як великий гуманіст і палкий революціонер [11,118]. Форма звернення до конкретного спібесідника (друга, чи ворога) залишається типовою для ліричних віршів цього періоду. Поет не міг безпредметно виливати свій біль, свої прагнення на надії, внутрішній монолог не відповідав його темпераменту борця.

В інших поезіях, форма звернення служить засобом самоаналізу і соціально-політичного аналізу. Яскравим зразком цьому є послання «Гоголю». Вірш був написаний 30 грудня 1844 року. Твір - специфічна для Шевченкової поезії модифікація послання, що поєднує в собі ознаки цього жанру (образ адресата, настанова на спілкування з ним автора, композиційно-стильові форми «зверненого слова») з типовою для елегії рефлексивно-медитативною основою [34,50].

Як відомо, Шевченко не був особисто знайомим з Гоголем. Причини, що спонукали Шевченка звернутися з віршем-посланням до Гоголя, слід, очевидно шукати в особливостях внутрішнього життя поета, в його психічному стані після поїздок Україною у 1843-1844 рр., а ще - у природному бажанні підбити підсумок своїм життєвим спостереженням в переддень Нового року і поділитися ними з людиною, внутрішньо спорідненою і здатною розвіяти сумніви і підтримати духовно. Такою людиною у свідомості Шевченка був Гоголь, письменник, творами якого поет захоплювався впродовж усього життя. Гоголь сприймався ним як патріот України, що своїми повістями з українського життя, передусім на історичні теми, прославив Україну й волелюбність українського народу, критик російської самодержавно-кріпосницької системи, яка цей народ поневолила, захисник поневолених і скривджених («поруганого безсловесного смерда». Художньо переконливим декларуванням цієї ідейно-творчої близькості Шевченка і Гоголя і стало послання «Гоголю».

Тема послання - осуд поетом суспільної пасивності земляків й особливо зрадництва національних інтересів «перевертнями» - частиною українського панства та інтелігенції. І за жанром і за змістом цей вірш передує посланню «І мертвим, і живим…».

Послання починається з інтроспекції.

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає…

А далі йде соціально-політичний аналіз

Всі оглухли - похилились

В кайданах…байдуже…

Реалізуючи тему, Шевченко постійно апелює до Гоголя - безпосередньо (у формі ліричних звернень та через займенник «ти») або за допомогою літературних асоціацій, зіставляючи особливості Гоголівського й свого письменницького хисту та психологічної вдачі («сміх і плач»), спираючись на його прізвище як на символ, як на пошановану й загальновизнану позицію у мистецтві.

Тема твору розкривається в другій і третій частинах. Центральна частина - це написаний 14-складовим віршем монолог.

Відповідно до канонів романтичної поетики, вірш організовано на системі парних антитез, що характеризують, з одного боку, негативний сучасний світ, байдужий до «великого слова», яке несуть йому твори Гоголя і Шевченка. А, з другого боку, високі ідеали громадянськості, полишені деградуючим суспільством у минулому, проте близькі обом письменникам. Обидва світи просторово окреслені - йдеться про поділену часовими межами Україну: колишню вільну, козацьку, що уособлює позитивний світ, та її антитезу - Україну сучасну, скуту московськими кайданами [34,51].

У другій частині «я» (ліричний герой) відокремлене від «ти» (від Гоголя): «Ти смієшся, а ч плачу», хоч і наближається до «ти» самим фактом протиставлення їх обох «всім». У третій частині «я» і «ти» - носії однієї точки зору і виступають спільно як «ми»: «А ми будем /Сміяться та плакать».

Аналогічну сюжетну функцію виконує зміна звернення «Великий мій друже» у другій частині на більш інтимне «брате» у третій, що вживається двічі. Характеризуючи твори Гоголя як сміх, а власні як плач, Шевченко насамперед мав на увазі різні жанрові й образно-стилістичні домінанти творчості: сатиричну в Гоголя й скорботну, сумну, елегійну в себе - при спільності творчої мети - подолати зло. Як відзначав Ю. Івакін,… Для Шевченка його «плач» і Гоголів «сміх» - це лише різні (але рівноправні!) засоби заперечення самодержавно-кріпосницької дійсності [12,192]. Завдяки тому, що Шевченко й Гоголь постають як письменники-однодумці, завершується процес формування заключного «ми» автора й адресата в кінцевих рядках послання.

Нова якість Шевченкової лірики виявляється не тільки в тому, що в поезіях цього періоду знаходимо «діалектику душі», а й самій побудові їх. Автор досяг стислості, єдності ліричного сюжету. Якщо раніше, об'єднуючи різнотемні та різні за способами зображення частини твору, він вдавався до умовних композиційних засобів, то зараз його поезії і тематично і психологічно завершені. А композиція не є чимось зовнішнім по відношенню до змісту, а єдино можливою органічною формою його існування.

Вірш «Гоголю» є важливим етапом реалізації одного з варіантів магістральної теми творчості Шевченка про місце поета в суспільстві, зміст і призначення поета, що свої творчі завдання пов'язує з ситуацією в Україні. А питання, які ставив поет в посланні - і суто творчі, бо йдеться про народ як адресат творчості, і суто політичні, бо йдеться про вплив літератури на суспільні і політичні процеси. Ідейні акценти, поставлені в них, підкреслюють соціально-аналітичну суть значення літератури [13,76].

З наведеного бачимо, що обов'язковою даністю послання є наявність адресанта і адресата - того, хто звертається, і того, до кого звертаються. Тим самим зумовлюється розведеність у просторі цих двох постатей. Причому простір адресанта є генеральним, в той час як адресата - локальним. Тому, що в полі зору першого є він сам, і той, до кого він говорить; крім того, він виразно розуміє свою активність, що надає значимості його власному простору. Але для того, щоб бути почутим, адресант має, разом з тим, перебувати в одному просторі зі слухачем, бо хоче бути почути. З одного боку, для того, щоб бути почутим, той хто говорить, має перебувати в одній часовій площині зі своїм співрозмовником, але справа полягає в тому, що навіть у випадку дружнього послання, конкретність адресата доволі умовна, оскільки за ним обов'язково передбачається хтось інший - той ідеальний співрозмовник, який адекватно розуміє адресанта. Серед сучасників і попередників його знайти важко - кожен володіє «власною істиною», що власне, і уможливлює послання. Отже залишається дві можливості: адресат, що перебуває у майбутньому, і сам адресант. Абсолютно закономірною, геніально точною є адресація вершинного послання Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…»

У своєму класичному посланні «І мертвим, і живим…» Шевченко ніби змоделював образ національної еліти, показав якою вона повинна бути, визначив її політичні та морально-етичні параметри. Зробив це в основному через різке сатиричне заперечення всього того негативного, що було притаманне українському ліберальному панству.

У цього послання довга адреса: «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» Воно звернене фактично до всіх українців, тобто має всенаціональну адресу, і в цьому вагомий художній сенс, який дозволяє жити поезії у «великому часі», нести свій художній смисл до всіх прийдешніх поколінь українського суспільства. Саме тому поетове послання зберігає актуальність для всіх періодів нашої історії.

Коли зіставляти заголовок і текст, неважко помітити: коло осіб, кому адресує своє «Послання» поет і з ким веде діалог, неоднакове. Масштабність адресата, окресленого в назві, стає зрозумілою й виправданою лише стосовно проблематики, яка хвилювала поета, й була актуальною для України і в давні часи, і в добу Шевченка, залишається такою і сьогодні, а саме: проблеми правди і брехні, щирості і лицемірства, ставлення до «свого» і «чужого», до історичного минулого, взаємин між різними верствами українського суспільства як нації. Тому, перш ніж розглядати послання, доцільно розкрити алегоричність його назви.

Мертвими Шевченко вважає, як і Гоголь в своїй поемі «Мертві душі» - поміщиків-кріпосників; живими - інтелігенцію, про яку Шевченко найбільше говорить у творі і дає їй досить глибоку, вичерпну характеристику; ненароджені - то простий народ, «брати незрячі, гречкосії», поневолені, політично пасивні, не підготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях.

Отже у назві твору Шевченко виділив три групи персонажів, що уособлюють три верстви українського суспільства, і наголосив на властивих їм головних рисах.

Починається послання з зображення соціального стану України як колонії Росії. І в наступних частинах образ України залишається провідним [27,34]. Шевченкове Посланіє» за змістом і формою пов'язаний із добре знайомою поетові традицією античного дружнього послання (Горацій, Овідій), романтичного російського послання (В. Жуковський, О. Пушкін, М. Лермонтов), з біблійною традицією - псалмів з мотивами Божої кари, і найбільшою мірою, біблійного апостольського послання-листа, звернутого до певної громади [34,133]. Його головним поетичним образом є ліричний герой, від імені якого ведеться розповідь. У ньому не можна не впізнати самого поета.

Композиція твору своєрідна. У початкових рядах вступу йдеться про плин часу: «І смеркає, і світає,/ День божий минає…» Минають години, дні і роки, а становище українського народу залишається таким же нестерпним. І це змушує ліричного героя глибоко задуматися над його долею, проаналізувати причини такого критичного стану, співвідношення соціальних сил в Україні, їх протистояння і дати виразну характеристику кожній. Одна з особливостей композиції полягає в тому, що автор часто перериває розповідь ліричними відступами у формі авторських реплік, коментарів, вставок, звертань, характеристик, з яких постає образ самого поета.

Аналізуючи твір, треба взяти до уваги, що Шевченкове послання побудоване на внутрішній опозиції: з одного боку, поет дуже гостро, з усією силою сатиричного таланту картає земляків за їхні провини перед Україною, її народом, а з другого - намагається «по доброму» усовістити їх, звертається до їхніх гуманних і патріотичних почуттів з тим, щоб привернути до служіння знедоленій Батьківщині. З одного боку - сатиричні громи на їхні голови, а з іншого - намагання створити для них певну позитивну програму. В цьому особливість «виправної» за Ю. Івакіним, Шевченкової сатири [14,179]. В цьому, мабуть, зазначає Г. Клочек, і величезна художня сила твору, який не тільки будить, тривожить громадянську совість, а й відкриває шлях, на якому можна спокутувати власні гріхи [18,191].

Роздивимось, що саме заперечує поет і що саме він стверджує, до чого закликає.

Перші «штрихи», що створюють узагальнюючий портрет адресатів послання такі:

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? Побачите,

Які будуть жнива!

Художня сила цих рядків - у їхній афористичності, яка, у свою чергу, ґрунтується на усно0мовних фразеологічних формулах («кайданами міняються», «правдою торгують», «господа зневажають», «людей запрягають»). Ці обвинувачення звучать вельми загально. Тільки треба зрозуміти, що усно-мовні фразеологічні формули несуть в собі певну конкретику - в них певна «пам'ять», певна «знаковість», що тісно пов'язана з обставинами тогочасного життя [20,27]. Тому коли читаємо, що «Людей запрягають в Тяжкі ярма», то розуміємо, що йдеться про реалії кріпосницької дійсності, а «правдою торгувати» - це зраджувати щось важливе, основоположне. Формула «кайданами міняються» звучить багатозначно - у ній є смисловий натяк на кріпосництво, але при цьому викликаються асоціації, пов'язані з національною несвободою, яку українське панство переносило вельми смиренно.

Сатирична градація відчувається в наступних рядках:

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Тут проглядається подвійність у ставленні до адресата, про яку вже йшла мова: з одного боку, вкрай різке своїм негативним змістом слово «недолюди», а з іншого, дещо м'якше, навіть по-батьківському співчутливе - «діти юродиві».

У наступних рядках сатиричний сенс на певний час зовсім зникає. Від різкого обвинувачення, від сатиричних громів поет переходить на іншу тональність - тональність умовляння:

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну.

Саме зараз починає звучати один із головних мотивів твору - мотив повернення українського свідомого (і не дуже свідомого) люду до інтересів Батьківщини. Поет умовляє, а тому говорить про Україну як про «рай тихий», тобто підкреслює красу її природи. Мотив України як раю, що зіпсований її колоніальним положенням і буттям, є наскрізним у творчості Шевченка. Одночасно він показує, що Україна перебуває у скрутному становищі, а тому потребує допомоги.

Шевченкове послання фіксує і виражає драматизм ситуації, коли найосвіченіші представники нації шукають щастя «на чужому полі» і через те не задіяні у підтримці життєзабезпечувальних процесів у власному домі. Цей протиприродний стан, зумовлений бездержавністю нації. Таким чином, порушувався природний процес: нація, народжуючи «обраних» людей, не отримувала від необхідної віддачи у вигляді розумової та духовної енергії, необхідної для нормального розвитку [27,57]. Ось чому основний пафос послання полягав у тому, щоб переконати найосвіченіші прошарки української нації, її інтелігенції, еліту, повернутися лицем до свого народу. Шевченко умовляє своїх земляків не шукати щастя на чужині, а повертатися до своєї хати:

В своїй хаті своя правда,

І сила, і воля.

Г. Клочек, зазначає, що геніальність наведеної сентенції в тому, що в ній запрограмована думка про державу (свою хату) як про найбільш вигідну форму існування нації [17,193].

Надалі поет з тональності умовляння поступово переходить на тональність сатиричного викриття:

Нема в світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.

Добра святого. Волі! Волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого.

Тут Шевченко порушує ще одну злободенну тему - орієнтацію панства на Захід, зокрема на Німеччину, де мовляв можна повчитися вирішенню актуальних проблем волі та братерства. Цей «похід» на Захід Шевченко висміює в'їдливо-сатирично, заперечуючи бурлескним синонімом «претеся», повтореному в одному лексико-композиційному уривкові.

Шевченко однаково ненавидів як кріпосницьку, здирницьку сутність тогочасного панства, так і його зрадницьку по відношенню до своєї нації поведінку. Ті, хто є грішними через своє знущання над безправним «незрячим людом», як і ті, хто зрадив національні інтереси (а це, як правило, одні і ті самі) будуть покарані вибухом народного гніву:

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших…

У подальших частинах послання поет неодноразово вдається до своїх умовлянь-погроз повернутись до національних інтересів. «Бо хто матір забуває, Того бог карає», - не втомлюється нагадувати Шевченко.

Аналіз головної проблеми послання був би неповним, як що не вказати на її гостру актуальність. На думку Г. Клочека, можливо для сучасної України немає більш важливої проблеми, ніж проблема сьогоднішніх «дітей» України, які перебувають на чужині, на «чужій роботі», працюють на благополуччя інших держав [18,195]. Але є і інша проблема - проблема тих, хто живе в Україні і не відчуває перед нею свого синівського обов'язку. Шевченко допомагає розібратися в одній із головних наших проблем. А її пізнання - це перший крок до розв'язання.

Друга важлива проблема послання умовно совами «Якби Ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя»

Якщо перша проблема стосувалась таких визначальних для національної еліти ознак, як патріотизм, спрямованість на служіння своєму народові, то друга стосується її інтелектуального рівня. Закордонна освіта відривала інтелігенцію від національного грунту. Під впливом чужої науки українська інтелігенція втрачала усвідомлення свого національного походження. Розповідь про її духовне зубожіння Шевченко поступово доводить до сарказму і шаржу. На прохання відповісти «Що ж ти такеє?» - чуємо:

Нехай каже

Німець. Ми не знаєм.

Далі йдеться дотепний, в'їдливо-викривальний уявний діалог між інтелігенцією та поетом, в якому дається яскрава характеристика й оцінка її знанням:

Німець каже: «Ви моголи»

- «Моголи! Моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець каже: «Ви слав'яне»

«Слав'яне! Слав'яне».

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

Ця шаржована сцена дотепно висміює безликість, обмеженість і тупість того прошарку суспільства, який мав би прокладати шляхи своєму народу до прогресу, освітлювати їх власним розумом. Відірвана від народу інтелігенція нездатна виконати покладені на неї обов'язки. Але на цьому її характеристика не завершується. Поет ще не сказав головного: ніби розділяючи програму слав'янофілів, прихильно ставлячись до їхніх настанов вивчати «всі мови сла'янського люду», українська інтелігенція із зверхністю та зневагою ставиться до власної мови:

І всі мови

Слав'янського люду -

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі…

Свої думки щодо опанування рідної мови українською інтелігенцією поет передає стилістичною фігурою умовчання та іронічно забарвленим реченням. Після слова «дастьбі» поставлено три крапки. У наступних рядках іронія переростає в сарказм. Сатиричному загостренню сприяє використаний автором прийом перенесення.

Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й Істрію

Нашу нам розкаже

Ця інтелігенція не тільки не знає своєї мови, а й має примітивно-романтичне уявлення про історію своєї батьківщини. Однак знаходить помпезні слова, щоб галасливо похвалятися її незвичайністю6

І гармонія, і сила:

Музика та й годі.

А історія!..поема

Вольного народа!

Представники інтелігенції чванливо вихваляють подвиги українського козацтва, підкреслюють свою зверхність над відомими людству постатями, які зробили великий внесок у світову історію, образливо називаючи їх «римлянами убогими, чортзна-чим. Куди, мовляв їм рівнятися з українськими козаками, славними незабутніми. Поет гнівно заперечує поверхове, пишномовне романтизування героїчної епохи і до полеміки вносить свої реальні, нещадні резюмуючи корективи [27,36]. Таки поправки вносить Шевченко в минуле України:


Страница:  1   2 

Скачать работу можно здесь Скачать работу "Тарас Шевченко" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов