Размещено на http://www.allbest.ru/

План

• 1. Поняття терміну "романтизм"
• 2. Головне завдання романтизму
• 3. Виникнення Романтизму, його причини
• 4. Характерні риси Романтизму
• 5. Романтичні школи і найвидатніші романтики
• 6. Романтизм як світовідчуття і як напрямок у мистецтві
• 7. Естетика Романтизму
• 8. Романтичний герой
• 9. Театральне мистецтво
• 10. Погляди романтиків на життя, людину, мистецтво
• Список використаних джерел

Романтизм - це своєрідна реакція на французьку революцію (Карл Маркс)

1. Поняття терміну "романтизм"

Романтизм (франц. romantisme) -- літературний напрям, який виник у кінці XVІII ст. в Німеччині, Англії, Франції, а на початку XIX ст. поширився в Польщі, Австрії, Росії і Україні. З часом охопив країни Європи і Америки. Термін "романтизм" запровадили німецькі романтики. Слово "романтизм" походить від іспанського слова "romance", яке в Іспанії спочатку означало ліричну і героїчну пісню, потім великі епічні поеми про лицарів, а згодом воно було перенесено на прозові лицарські романи.

Словом роман (франц. roman, англ. Romance) в XVI-XVIII ст. називали жанр, який зберіг багато рис середньовічної лицарської поетики. Характерною рисою жанру була фантастика, неправдоподібність, ідеалізація героїв і героїнь, дія в невизначеному минулому або в невизначено-віддалених країнах, пристрасть до таємничого і магічного. Для позначення рис, характерних для цього жанру, виникло французьке прикметник «romanesque» і англійське - «romantic».

У XVII ст. епітет "романтичний" (фр. romantique) служить для характеристики авантюрних і героїчних творів, написаних романськими мовами, на противагу тим, які написані класичними мовами. У XVIII ст. це слово починає вживатися в Англії стосовно літератури Середньовіччя та Відродження. Одночасно поняття "romance" почали використовувати для позначення літературного жанру, який передбачає оповідання у дусі лицарських романів. Та й в цілому в ІІ пол. Цього ж століття в Англії прикметник "romantic" описує все незвичайне, фантастичне, таємниче (пригоди, почуття, обстановку). У зв'язку з пробудженням буржуазної особи і загостренням інтересу до "життя серця", це слово протягом XVIIІ ст. почало набувати новий зміст. "Романтичним" було насамперед те, що, не володіло чіткою формальною гармонією класицизму, а "зворушило серце", створювало настрій.

Хоча прикметник "романтичний" використовується в європейських мовах принаймні уже з XVII ст., то іменник "романтизм" вперше ввів в ужиток Новаліс в кінці XVIIІ ст. в Німеччині і на поч. ХІХ ст. у Франції та в інших країнах стає назвою художнього напрямку, який протиставляє себе Класицизму. Як позначення певного літературного стилю в цілому обґрунтував і популяризував А. Шлегель на своїх лекціях, які він читав у кінці XVIIІ - на поч. ХІХ ст. в Єні, Берліні та Відні ("Лекции об изящной литературе и искусстве"). Протягом двох перших десятиліть ХІХ ст. ідеї Шлегеля поширюються у Франції, Італії та Англії, зокрема, завдяки діяльності Ж. де Сталь. Закріпленню цього поняття сприяла робота І. Гете "Романтична школа" (1836). Термін "романтизм" набув у той час більш широке філософське тлумачення і пізнавальне значення.

2. Головне завдання романтизму

Велика французька буржуазна революція завершила епоху Просвітництва. Письменники, художники, музиканти стали свідками грандіозних історичних подій, революційних струсів. Багато з них радісно привітали зміни та були у захваті від промов ідей Свободи, Рівності та Братства.

Але час йшов, і вони помічали, що новий суспільний порядок далекий від того суспільства, що передвіщали філософи XVIII століття.

Наступила пора - розчарування. На початку століття у філософії та мистецтві прозвучали трагічні ноти сумніву щодо перетворення світу на принципах Розуму. Це сприяло виникненню нової світовзірцевої системи - Романтизму.

Романтики нерідко ідеалізували патріархальне суспільство, в якому бачили царство добра, щирості, порядності. Поетизувавши минуле, вони зверталися до стародавніх легенд, народних казок. Романтизм отримав своє особисте обличчя в кожній культурі: у німців - в містиці; у англійців - в особистості, яка буде протистояти себе розумній поведінці; у французів - у незвичайних історіях. Що ж об'єднало все це в одну течію - романтизм? Головним завданням романтизму було вираження внутрішнього світу, душевного життя, а це можна було робити на матеріалі історій, містик і т. д. Потрібно було показати парадокс цього внутрішнього життя, його ірраціональність.

Розглянемо різницю між романтизмом, класицизмом та сентименталізмом. Ми побачимо, що класицизм усе ділить по прямій, на погане і добре, на чорне і біле. Романтизм по прямій нічого не робить. Класицизм - це система, а романтизм - ні. Тепер повернемось до сентименталізму. Він відображає внутрішнє життя людини, в ньому воно знаходиться у гармонії з навколишнім світом. А романтизм протиставляє внутрішньому світу цю гармонію.

3. Виникнення Романтизму, його причини

Зародившись в якості реакції на раціоналізм класицизму і філософії Просвітництва, романтизм затвердився в епоху революційного зламу феодального суспільства, колишнього, що здавався непорушним і як особливий вид світогляду, і як художній напрям став одним з найбільш складних внутрішньо-суперечливих явищ в історії культури. Розчарування в ідеалах Просвітництва та в результатах Великої французької революції, заперечення принципів буржуазного практицизму, жертвою яких ставала людська індивідуальність, песимістичних погляд на перспективи суспільного розвитку, поєднувалися в романтизмі з прагненням до гармонії світопорядку, духовної цілісності особистості, з тяжінням до "нескінченного", з пошуками нових, абсолютних і безумовних ідеалів.

Виникненню романтизму було обумовлено низкою фактів. По-перше, соціально-політичними: Французька революція 1769 - 1793 рр., Наполеонівські війни, війна за незалежність Латинської Америки. По-друге, економічними: промисловий переворот, розвиток капіталізму. По-третє, він формувався під впливом класичної німецької філософії. По-четверте, склався на основі і в рамках існуючих літературних стилів: освіти, сентименталізму. Розквіт романтизму припадає на період 1795-1830 рр. - період європейських революцій і національно-визвольних рухів, і особливо яскраво проявився романтизм в культурі Німеччини, Англії, Росії, Італії, Франції, Іспанії. Романтична тенденція мала великий вплив у гуманітарній галузі.

Романтики Ф. Шлегель, К.В.Ф. Зольгер розробили теорію романтичного гумору -- романтичної іронії. Романтичний гумор полягає в тому, що підкреслюється відносність, ілюзорність різних форм життя. З часом оптимістичний характер гумору у романтиків зазнає еволюції, змінюється сарказмом. Це помітно у творах Байрона і Гайне.

4. Характерні риси Романтизму

Смак до "романтичного" розвивався у тісному зв'язку зі зростаючими культом "природного" на противагу "штучному", почуття - розуму.

Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Естетичні принципи поетики романтизму викладені в працях "Фантазії про мистецтво" (1799 р.) В. Вакенродера, "Фрагменти" Ф. Шлеґеля (1797--1800 pp.), "Християнство, або Європа" (1799 р.) Новаліса, у передмові до видання "Ліричних балад" (1800 р.) В. Вордеворта, передмові до драми "Кромвель" В. Гюго.

Визначальні риси романтизму:

· заперечення раціоналізму доби Просвітництва;

· ідеалізм у філософії;

· вільна побудова творів;

· апологія (захист) особистості;

· неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);

· культ почуттів;

· ліричні та ліро-епічні форми;

· захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;

· інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія». Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.

Романтики вважали своє мистецтво прямою протилежністю класицизму. Класицисти ідеалізували античну культуру, а романтики захоплювалися середньовічною, у ній бачили дивовижне, містичне, таємниче. У їх творах важливе місце займають християнські образи і мотиви ("Каїн" Дж. Байрона, "Мойсей" А, Віньї, "Еліксири диявола" Е. Гофмана, "Марія" Т. Шевченка). В. Гюго в передмові до драми "Кромвель" писав, що романтична поезія "породжена християнством". Християнство зосереджувало увагу на внутрішньому світі людини, на підсвідомому, ірраціональному. Романтики приділяли увагу не обставинам, а внутрішньому світу людини.

Найбільшою заслугою романтиків Д. Чижевський вважає те, що вони помітили внутрішні суперечності в людині, її одночасну приналежність до двох світів; прийшли до висновку, що причиною зла є невміння чи небажання людини зрівноважувати емоційне і раціональне, особисте і суспільне, альтруїстичне і егоїстичне. "Світ для романтики, -- писав Д. Чижевський, -- не є простим механізмом, що складається з окремих частин, як годинник з коліщат, а живий організм, частини якого зумовлені та скермовані цілим. Світ не цілком розкривається пізнанню нашого розуму. У ньому неможливо вивчити лише окремі сторони, сфери, не беручи до уваги всіх інших та цілого. А до того ж у світі багато "таємничих", захованих, невідомих сфер та сил. Романтика має навіть певну назву для цих сил, сфер у їх цілокупності: "нічна сторона світу". "Нічні сторони" людського буття репрезентують сновидіння, натхнення, мрії, візії, екстази, галюцинації, сомнамбулізм. "Неординарні події у творах романтиків часто розгортаються на фоні ночі (М. Гоголь "Вечори на хуторі поблизу Диканьки"). Нічній стороні душі відповідає "нічна сторона природи". Ніч -- улюблена тема лірики романтиків.

Особливе місце в творах романтиків займає кохання. Це не гра в почуття, - це очисний вогонь. Улюблена тема романтиків - юність, адже романтик той, хто молодий.

Романтики захищали свободу творчості митця, різко виступали проти раціоналістичної регламентації і нормативності. Вони вважали, що геній сам творить правила. У передмові до "Кромвеля" Гюго висміяв класицистичні правила трьох єдностей у драмі та ієрархію жанрів. Нормативним жанрам класицистів він протиставив драму Шекспіра, у якій органічно поєднується "низьке" і "високе", трагічне і комічне. Гюго вважав, що поет може вірити "у єдиного Бога або в багатьох богів, у Плутона або Сатану... або ні в що..., нехай пише прозою або віршами; нехай ґрунтується в будь-якому сторіччі, в будь-якому кліматі; нехай зараховує себе до стародавніх або нових авторів; нехай музою його буде антична муза або середньовічна фея. Поет вільний. Станьмо на його точку зору та будемо виходити з неї".

Романтики вважали, що письменник не зобов'язаний наслідувати природу, він створює свій світ, кращий, істинніший, ніж реальний. В. Вордсворт писав, що поезія -- філософське мистецтво, вона У творчості романтиків особливого значення набуває постать самого поета. Він, за словами Д. Чижевського, "хоче бути людиною всеохоплюючою, всебічною, причетною до найрізноманітніших форм життя; цієї всеохопленості романтичний поет досягає часто тим, що він стає людиною рухливою, постійно мінливою, яка, як Протей, постійно змінює свій стиль, свій характер, свої інтереси, іноді навіть свої погляди. Поезія є вчителькою народів; поет має бути пророком, учителем, провідником, вільним творцем. Тому в романтиці часта самостилізація поета як пророка, як вищої людини, вільної від законів та норм повсякденного життя. Часто ця поза загострюється до того, що поет навмисне змальовує себе як людину, якій приступні навіть негативні сфери буття: "демонічна" постать, якій, щонайменше, зрозумілі і божевілля, і пророк... Культ поета як вищої людини належить до характерних рис літературної культури романтики".

Часто ця поза загострюється до того, що поет навмисне змальовує себе як людину, якій приступні навіть негативні сфери буття: "демонічна" постать, якій, щонайменше, зрозумілі і божевілля, і пророк... Культ поета як вищої людини належить до характерних рис літературної культури романтики.

Романтики люблять екзотичні пейзажі. Природу змальовують здебільшого в момент стихії: грози, повені, бурі, урагану. Такі картини природи допомагають розкрити незвичайність романтичного героя. Цей незвичайний герой діє у незвичайних обставинах. У творах романтиків важливе місце займає фантастика. Романтики змальовують дивовижні, драматичні події, їх герої -- люди титанічних пристрастей, самобутні, горді, вольові. Такі як, Чайльд Гарольд з поеми Дж. Байрона "Паломництво Чайльд Гарольда", ліричний герой з поеми Г. Гайне "Німеччина", Прометей Шеллі, Ернані Гюго, Демон Лермонтова.

Улюблені теми романтичної поезії -- доля людини, родини, народу. Романтики часто звертаються до минулого, відкриваючи забуті епохи. Як відзначає Д. Чижевський, вони "оновили історичну науку, відіграли чималу роль в заснуванні наукової етнографії... Та ще більше значення, аніж для історії та наук про суспільство, мали романтичні погляди на суспільство і історію національної свідомості та новітніх національних рухів... Національне минуле та сучасність, які б вони не були, набувають глибокого значення як невипадковий вияв "народного духу". Національні рухи набрали таким чином духовного обґрунтування та виправдання, як необхідний елемент історичного процесу". Саме в епоху романтизму з'явився перший український роман "Чорна рада" П. Куліша.

5. Романтичні школи і найвидатніші романтики

романтизм герой мистецтво

У кожній національній літературі романтизм мав свої специфічні особливості.

У Німеччині існували дві романтичні школи -- "йєнська" (Л. Тік, Новаліс, В. Вакенродер, брати Ф. та А. Шлегель) і "гейдельберзька" (брати Я. та В. Ґрімм, К. Бреітгано, Л. Арнім). До жодної з них не належали Е.Т.А. Гофман, Г. Клейст, А. Шаміссо, Г. Гельдерлін.

Англійський романтизм представлений "озерною школою" (В, Вордсворт, С. Колрідж, Р. Сауті), а також творчістю Дж. Г. Байрона, П.Б. Шеллі, Дж. Кітса, Т. Мура, В. Скотта.

Найвидатніші французькі романтики -- Р. Шатобріан, Ж. де Сталь, А. де Віньї,A. де Мюссе, А. Ламартін, В. Гюго, Жорж Санд, Е. Сю. Російські --B. Жуковський, Є. Баратинський, ранній О. Пушкін, М. Лермонтов, К. Рилєєв, Ф. Тютчев.

Літературознавча наука відкинула ідею двох романтизмів (прогресивного і реакційного). Романтизм -- художнє явище, а не політичне. Світ романтиків знає багато вимірів і відтінків.

6. Романтизм як світовідчуття і як напрямок у мистецтві

Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина, відгукнувшись романтизмом на рубежі 1790-х і 1800-х pp. на революцію у Франції. Німецький романтизм відзначався підкреслено філософським характером. Його естетика складалася в "ієнському гуртку", що виник наприкінці XVIII ст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками ієнських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Спираючись на філософське положення Ф. Шеллінга про розкутість, свободу людського духу, романтики вважали за потрібне утвердження мистецтва з необмеженою свободою. Втеча від дійсності у світ фантазій і вигадок не виключала інтересів романтиків до навколишнього світу. Але дійсність жила у творіннях німецького романтизму, побачена крізь призму романтичної іронії.

Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови й культури. Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Пошукам загальнолюдського об'єктивно "прекрасного" ідеалу, нормативним канонам класицизму романтики протиставляли яскраву індивідуальну і національну своєрідність, багатство людських характерів та почуттів. В основі мистецтва романтизму лежить протиставлення прозаїчного буржуазного світопорядку і духовної свободи особистості героя, його сильних почуттів та ідеальних поривів з убогою дійсністю. Звідси -- мотиви трагічного розладу з життям, насмішка над невідповідністю мрії і реальності, захоплення стихією природи, потяг до далекого від сучасної цивілізації укладу життя. Важливого значення романтична естетика надавала іронії як універсальному засобу піднесення над суперечністю між ідеалом і життям.

Старший сучасник Байрона Шеллі Вальтер Скотт став зачинателем історичного роману, який показав, що історія твориться людьми з живими, палкими серцями. Вальтер Скотт майстерно передав історичні і національні особливості різних епох, країн, народів, надаючи їм яскравого романтичного колориту.

З романтизмом пов'язане збагачення літературних жанрів, руйнування колишніх уявлень про межі і правила творчості. Основними жанрами романтичної літератури стали драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, де розмивається грань між епосом і лірикою, а також казка лірико-філософського або фантастичного змісту.

У німецьких романтиків казка була одним з улюблених жанрів. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм -- Якобом та Вільгельмом. Чому ж німецьким романтикам не давали спокою "казки старих часів"? Поет Новаліс (Фрідріх фон Харденберг, 1772--1801 pp.) у романі-казці "Генріх фон Офтердінген" хворобливо переживав крах старих, феодальних устоїв. Йому хотілося зупинити час, зберегти навіки старовинні замки, патріархальні звичаї.

Дуже обдарована людина Ернест Теодор Амадей Гофман (1776--1822 pp.) створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті і романи ("Золотий горщик", "Життєва філософія Кота Мурра...", "Крихітка Цахес"). Творчість цього письменника, якому не судилося стати музикантом (а музика була його пристрастю, чиновника за родом занять), -- не забава, а, як сказав Г. Гейне, "приголомшливий крик жаху на дев'ять томів". Гофман задихався в задушливій атмосфері Німеччини початку XIX ст.

А сам Генріх Гейне (1797--1856 pp.) -- це і напрочуд тонка лірика ("Книга пісень"), і політична сатира (книга прози "Дорожні картини", поема "Німеччина. Зимова казка"), й іронія, завдяки якій подолано романтизм і взято нову головну тему -- реальне життя.

У США романтика пригод, вольові, відважні і цілеспрямовані герої, сюжети індіанських казок і легенд знайшли свого співця в особі Джеймса Фенімора Купера (1789--1851 pp.) -- це п'ятитомна епопея про Шкіряну Панчоху.

Французькі романтики -- насамперед Віктор Гюго (1802--1885 pp.). Теоретично обгрунтувавши основні принципи романтизму, письменник втілив їх у своїх драмах і романах ("Ернані", "Король бавиться", "Марія Тюдор", "Рюї Блаз", "Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Трудівники моря", "Людина, що сміється"), змалювавши цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.

Відома письменниця Жорж Санд (Аврора Дюдеван-Дюпен, 1804--1876 pp.) -- палка прихильниця жіночої рівноправності ("Індіана", "Валентина", "Консуело"). М.Є. Салтиков-Щедрін відніс її творчість до белетристики ідейної, героїчної, що запалювала серця і хвилювала розум.

Діячі романтичної літератури і романтичної драми -- непримиренні противники класицизму. Зв'язок останнього з ідеологією легітимістської монархії, відчуження його від демократичних смаків, його рутинність і зашкарублість, що перешкоджали вільному розвиткові нових течій у мистецтві, пояснюють темпераментність і соціальну пристрасність, що були притаманні боротьбі романтиків проти класиків (праці Стендаля "Расін і Шекспір", передмова Гюго до його драми "Кромвель").

7. Естетика Романтизму

Романтична естетика створила новий критерій краси. Для романтиків усе нове, незвичайне -- прекрасне. Воно -- джерело романтичної поезії. Поєднання відомого з невідомим, знайомого з незнайомим, явного і таємничого романтики вважають особливо цінним у музиці, живописі і поезії. Романтики часто зверталися до фольклору, вивчали його, збирали, використовували у творчості.

У живописі "романтична" естетика особливо відображена у Рембранта з його різким протиставленням світла і тіней, які служать не для розкриття раціонально абстрактної ідеї, а створенню емоційно-насиченого образу.

У Німеччині брати Якоб та Вільгельм Грімм видали "Дитячі родинні казки", які стали основоположниками міфологічної школи в фольклористиці та літературознавстві. Англієць В. Скотт видав книгу легенд і балад "Поезія шотландського кордону". Фольклор давав романтикам сюжети для їх творів. Твори романтиків відзначаються глибоким ліризмом, музичністю. Романтики вважали, що світ звуків допомагає відтворити внутрішній світ людини. У їх творах вираження переважає над зображенням, образи, картини мають подвійне значення - безпосереднє і символічно-трансцендентне. Письменники розглядають і відтворюють світ як систему символів.

"Романтична символіка, -- відзначає Д. Чижевський, -- користується образами, які відповідають її світогляду: психологічні, філософські символи іноді згущуються до складних алегорій, "містерій", які вимагають спеціального витлумачення, інтерпретації... Цікаво, що романтика ухиляється від уживання образів, символів, зокрема постатей античної міфології. Замість них іноді з'являються образи з міфології національної".

Романтики люблять контрасти, позитивне і негативне передають крупним планом. Прикметні з цього погляду твори В. Гюго "Знедолені", "Собор паризької Богоматері". У творах романтиків суб'єктивне домінує над об'єктивним, випадкове над закономірним. Романтизм збагатив літературу новими жанрами. В усіх жанрах важливу роль відігравав ліричний елемент. Внаслідок цього з'явилися ліро-епічні твори, ліро-філософські романи, новели, казки, соціально-психологічні драми, балади, літературні казки, поетичні мініатюри.

Стильовими константами романтизму Д. Чижевський, Д. Наливайко вважають вільну форму, розкуту композицію, розповідь, підвладну емоційним імпульсам, змінний ритм.

Ознаки романтичного твору: по-перше, в кожному романтичному творі немає дистанції між героєм і автором, по-друге, автор героя не судить, він навіть якщо про нього говориться щось погане, сюжет так побудований, що герой ніби невинний. Сюжет романтичного твору, як правило, романтичний. Так само романтики вибудовують особливе відношення до природи, їм по духу бурі, грози, катаклізми.

8. Романтичний герой

Розглянемо, хто такий романтичний герой та який він. Це індивідуаліст, висока людина, що прожила 2 стадії:

1) до зіткнення з реальністю; він живе в “рожевому” стані, в ньому проявляється бажання подвигу, зміни світу;

2) після зіткнення з реальністю; він продовжує вважати цей світ і підлим, і сумним, але стає скептиком, песимістом.

Чітко зрозумівши, що нічого змінити не можна, прагнення подвигу переходить у прагнення небезпеки. В кожній культурі був свій романтичний герой, але Байрон у своєму творі “Чайльд Гарольд” дав типове представлення романтичного героя. Він надів маску свого героя (казав, що між героєм та автором немає дистанції), що відповідає романтичному канону.

У романтизмі вигадливо поєднуються винятковість героїв, індивідуалізм, інтерес до минулого, потяг до незвичайного та екзотики (нетиповість обставин) -- і задушевність, ліризм, якесь особливе, доти невідоме літературі проникнення у глибини людської душі. В. Гюго вважав драму нецікавою, якщо вона, наче просте плоске дзеркало, відображає сіру нудьгу життя. Вона повинна бути "дзеркалом, яке концентрує, перетворює мигтіння на світло, а світло на полум'я!". Гюго не приваблював образ ані торгівця -- скнари і шахрая, ані буржуа -- розважливого і бездушного. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Джорджа Гордона Байрона (герої "Східних поем" і "Манфреда"), Конрад Валленрод в Адама Міцкевича, Рюї Блаз у Віктора Гюго, мандрівні музиканти в Ернста.

Люди бурхливих титанічних пристрастей, бунтівники -- герої Персі Біші Шеллі (1792--1822 pp.), друга Байрона ("Повстання ісламу", "Визволений Прометей").

Докорінні зрушення відбувалися в цей час у репертуарі театрів і сценічному мистецтві. Романтичне мистецтво, ставши знаменням епохи, породило на сцені різні варіанти романтичного героя: розчарованого, який марно шукає спокою, скорботного юнака, але водночас полум'яного прихильника свободи, який кидає виклик усьому навколишньому світові. З піднесенням почуття особистості, характерного для світорозуміння людини нового буржуазного суспільства, пов'язаний культ почуття і уяви, що зумовив злам усіх звичних видів і жанрових норм. Новаторські шукання романтиків сприяли відмові від абстрактно-раціоналістичного принципу побудови вистави. Романтична поетика контрастів, вимоги "місцевого колориту" виявляються у вільному вирішенні мізансцен, у зіткненні протилежностей, показі життєвих реалій.

9. Театральне мистецтво

Діячі романтичної літератури і романтичної драми -- непримиренні противники класицизму. Зв'язок останнього з ідеологією легітимістської монархії, відчуження його від демократичних смаків, його рутинність і зашкарублість, що перешкоджали вільному розвиткові нових течій у мистецтві, пояснюють темпераментність і соціальну пристрасність, що були притаманні боротьбі романтиків проти класиків (праці Стендаля "Расін і Шекспір", передмова Гюго до його драми "Кромвель").

У театральному репертуарі виникають нові теми, породжені новими умовами соціального буття. Тема багатства і бідності, наприклад, котра трактується як проблема особистих людських рис: багатство -- нагорода за працьовитість, бережливість та доброчесне життя, хоч деякі драматурги намагалися викликати співчуття до чесної бідності і засуджували жорстокість багатіїв. Характерна щодо цього позиція В. Гюго, який приніс на театральну сцену не тільки її художню реформу, а й високий гуманізм ("Маріон Делорм", "Король бавиться", "Рюї Блаз"). Найближчим соратником Гюго в його боротьбі за романтичну драму був Александр Дюма (Дюма-батько; 1802--1870 pp.), автор класичної пригодницької літератури, що не зумів, одначе, зберегти вірність романтичним захопленням молодості і написав п'єсу "Катіліна", пройняту буржуазним духом.

Особливе місце в історії французького романтичного театру і романтичної драми належить Альфреду де Мюссе (1810--1857 pp.). У романі "Сповідь сина віку" він відобразив настрої покоління, яке вступило в життя у період Реставрації, коли вже відгриміли події Великої французької революції і наполеонівських війн, коли "власті Божі і людські були фактично відновлені, але віра в них зникла назавжди". Тонка іронія Мюссе спрямована проти всього: "Насміхатися зі слави, релігії, кохання, з усього на світі -- це велика втіха для тих, хто не знає, що робити". Але згодом, незважаючи на заклик до покоління "захопитися відчаєм", сам іронічно зауважував: "... так приємно почувати себе нещасливим, хоча насправді у тобі тільки порожнеча і нудьга". П'єси Мюссе: "Венеціанська ніч", "Примхи Маріанни", "Фантазіо" -- взірці блискучої романтичної комедії нового типу, які випереджають традиційну для цього стилю криваву драму з несамовитим коханням, ревнощами і вбивством або ж пройняті сумною іронією, сумішшю лірики і гротеску; це також психологічна драма "З коханням не жартують" і драма серйозного соціального звучання, яка засуджує романтику індивідуального революційного акту, -- "Лоренцаччо" (з 39 коротких сцен-епізодів); це комедії-прислів'я, які мають салонно-аристократичний характер, не посівши чільного місця в репертуарі французького театру того часу, вони значною мірою вплинули на його ідейно-естетичний зміст.

У драматургії Проспера Меріме (збірка п'єс "Театр Клари Гасуль") романтичний бунт замінено гострокритичним і навіть сатиричним зображенням персонажів свого часу (офіцери і солдати, шпигуни, дворяни різних рангів і стану, світські дами і солдатські подруги, рабині, селяни). Це сильні й пристрасні люди, які опинились у виняткових ситуаціях і звершують незвичайні справи, але вважати їх героями романтичної драми все-таки не можна -- у п'єсах немає культу сильної індивідуальності, протиставленої суспільству, до того ж, героям чужі романтична скорбота і розчарування. Та й авторська іронія знижує романтичний настрій героїв.

Ознаки романтичного твору: по-перше, в кожному романтичному творі немає дистанції між героєм і автором, по-друге, автор героя не судить, він навіть якщо про нього говориться щось погане, сюжет так побудований, що герой ніби невинний. Сюжет романтичного твору, як правило, романтичний. Так само романтики вибудовують особливе відношення до природи, їм по духу бурі, грози, катаклізми.

10. Погляди романтиків на життя, людину, мистецтво

Справжнє лихо полягає в тому, що нині все застигло у вульгарній прозі життя. І більшість людей спокійно сприймає все це і навіть почуває себе цілком добре, мовчки скочуючись по болоту до прірви. (Франц Шуберт)

Світ поганий, поганий, жахливо поганий. І лише серце друга та спокутні сльози жінки можуть врятувати його від прокляття. (Ріхард Вагнер)

Той, хто не зазнав щастя в нинішньому світі, хто не знайшов того, що шукав, нехай заглибиться в світ книг та мистецтва чи зануриться в природу - це вічно юне втілення старовини й сучасності. (Новаліс)

Мене часом запитують, чи люблю я дітей. Звичайно, люблю, адже вони ще не стали людьми. (Шарль Нодьє)

Краще бути артистом чи бродягою, ніж власником маєтку або селянином, бо ж із володінням землею чи снопом пов'язані несправедлива тиранія та похмуре поневолення скнарістю. (Жорж Санд)

Список використаних джерел

1. Давиденко Г.Й. Історія Зарубіжної літератури ХІХ - поч. ХХ ст. :

[навч. посіб] / Г.Й Давиденко, О.М. Чайка. - 2-ге вид., переробл. та

доповн. - К. : ЦУЛ, 2009. - 400 с.

2. Наливайко Д.С. Зарубіжна література ХІХ сторіччя : доба романтизму : [підручник] / Д.С. Наливайко, К.О. Шахова. - Т. : Навч. кн. - Богдан, 2008. - 416 с.

3. Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література: Від античності до першої пол.

ХІХ ст. : [хрестоматія] / Б.Б. Шалагінов. - К.: Вежа, 2001.- 432 с.

4. Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література від античності до початку ХІХ сторіччя. Історико-естетичний нарис.: [навч. посіб.] / Б.Б. Шалагінов. - К.: Академія, 2004.- 258 с.

Размещено на Allbest.ru