Антон Павлович Чехов

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антон Павлович Чехов

Антон Павлович Чехов увійшов в історію російської та світової літератури як найвидатніший майстер короткого оповідання. На його думку, одна з найважливіших проблем людського суспільства -- проблема щастя людей. Чехов ставить питання про необхідність зміни суспільства, в якому порядні люди не можуть бути щасливими.

В оповіданні «Дама з собачкою» (1899) йдеться про визволення людини від вульгарності, обивательських уявлень, звучить мотив незахищеності живих людських істот, людських почуттів та пробудження душі людської для любові, щастя, добра. Письменник мріє про красу людських стосунків, доступну всім.

В оповіданні "Дама з собачкою" щастя -- це любов. Герої оповідання, що покохали один одного, одружені, мають сім'ї, тому вони не можуть зустрічатись відкрито. Але на своєму шляху до щастя вони мають намір подолати всі перешкоди.

Автор-оповідач коротко і надто виразно характеризує свого банального героя. Дмитро Дмитрович Гуров, заможний пан, який обіймає солідну посаду в банку, іде з Москви відпочивати до теплої осінньої Ялти. Його вік наближається до сорока років. Давно, ще студентом, він одружився, має трьох дітей, існує, як і всі люди його кола. Його приємна зовнішність, гарні манери, певний невловимий чоловічий шарм роблять його улюбленцем жінок, і він приємно почувається в їхньому товаристві. У Гурова була безліч любовних пригод. Легко вступаючи у зв'язки з жінками, він так само легко розлучався зі своїми коханками, виробив до них цинічне споживацьке ставлення, позбавлене найменшої шанобливості і справжнього почуття. “Нижча раса!” - так зневажливо він називає жіноцтво, але “без “нижчої раси” не може прожити і двох днів”. Свою дружину, даму емансиповану, категоричну, владну і, як вона сама себе визначає, “мислячу”, він не любить, навіть побоюється і через те неохоче буває вдома. І ось такий досить банальний пан на ялтинській набережній звертає увагу на молоду невисоку на зріст біляву жінку в береті з білим шпицем на поводку. Досвідчений ловелас думає: “Якщо вона без чоловіка і без знайомих, то незайве було б познайомитись з нею”. І знічев'я він заводить з цією самотньою і сором'язливою, мов інститутка, жінкою любовну інтрижку, як споконвіку ведеться на курортах.

Анна Сергіївна не те щоб не кохала свого чоловіка, вона навіть не поважала його, вважала лакеєм. Існування цих двох людей до зустрічі було безцільним, бездуховним, одноманітним.

Несподівано для героя курортний роман переростає у справжнє, єдине на все життя кохання. Залишається таємницею, чому саме цій нічим не примітній жінці вдалося заволодіти серцем колишнього закоренілого циніка, стати його горем і радістю, звільнити від тенет нудної повсякденності, переконати в тому, що існують і «вищі цілі буття».

Анна Сергіївна та Гуров, покохавши одне одного, вступають у суперечність із суспільством, яке спонукає їх приховувати своє кохання, вони відчувають гнітючий тягар світу вульгарності. Цей світ пригноблює людину, душить її прагнення до іншого, прекрасного життя.

Зустріч у Ялті. Легка іронічна бесіда. Близькість. Спокійне ставлення Гурова до того, що сталося. Каяття Ганни Сергіївни. Кінець пригоди став початком кохання. Маленька, нічим не примітна жінка, що він її побачив у театрі, заполонила все життя Дмитра Дмитровича, була його горем, радістю, єдиним щастям. Та хоча "обом було зрозуміло, що до кінця ще ген як далеко і що найскладніше і найтрудніше тільки ще починається", все ж вони вірять, що "рішення буде знайдено, і тоді почнеться нове чудове життя".

Ця спрямованість у майбутнє, упевненість героїв, що найголовніше та найцікавіше ще попереду, -- характерна риса для багатьох оповідань А.П.Чехова. Автор стверджує красу не якихось особливих людей -- він весь час нагадує, що перед читачем проста, звичайна людина. "Дама з собачкою" присвячена історії одного кохання, та оповідання це незмірно багатше та ширше. Це оповідання про те, як кохання змінило героїв, зробило їх вищими, чистішими, людянішими, закликало до справжнього життя.

Але саме тоді, коли, здавалося б, ця любовна історія мала б Гурову набриднути, стається щось для нього неочікуване. Він по-справжньому закохується, почувається щасливим в товаристві Анни Сергіївни, не розлучається з нею ні на годину. З нею він по-новому бачить море, схід і захід сонця. Весь навколишній світ набуває чудових свіжих барв і ароматів. Тендітна, тонка шия жінки, гарні сірі очі, її наївність і щирість, непідробне почуття до нього викликають у душі чоловіка ніжність і любов, яких він до цієї зустрічі не знав.

Та курортний роман має закінчитися. Гурову час повертатися до Москви, а до дами з собачкою приїде чоловік, який обіймає високу посаду в місті С. Повернувшись додому, Гуров не без задоволення поринає у вир свого звичного московського життя, йому здається, що ялтинська пригода піде, як і інші, в забуття. Та з ним відбувається щось незвичне. “Минуло вже більше місяця, прийшла глибока зима, а в пам'яті було все ясно, начебто він розлучився з Ганною Сергіївною лише вчора… Анна Сергіївна не снилася йому, а йшла за ним всюди, як тінь, і стежила за ним. Заплющуючи очі, він бачив її, як живу… На вулиці він проводжав поглядом жінок, шукав, чи нема схожої на неї…”

Відомий афоризм твердить: “Розлука для кохання, як вітер для вогню, вона гасить мале і розпалює велике”. Кохання такого пересічного й навіть брутального Гурова виявляється настільки великим і сильним, що випалює в ньому нице, змінює його життя. Він дивиться на все, що було його існуванням до зустрічі з Анною Сергіївною, новими очима - “віщими зеницями”. Він гостро відчуває без неї свою абсолютну самотність.

Перед Гуровим, який покохав, розкривається безодня нерозуміння і байдужості оточення: “Які дикі звичаї, які обличчя! Що за безглузді ночі, які нецікаві, непомітні дні! Шалена гра в карти, пияцтво, постійні розмови все про те саме відшматовують для себе кращу частину часу, кращі сили, і врешті-решт лишається якесь куце, безкриле життя, якась нісенітниця, і піти, і втекти не можна, наче сидиш у божевільні або на арештантських нарах”. Нарешті, не витримавши мук розлуки, Гуров під якимось приводом їде до С. Усе, що відбувається з ним в цьому місті, - мабуть, найсильніше з художнього й емоційного боку в оповіданні. Сцена, коли цей статечний чоловік (певно, у добротній шубі з бобровим коміром) довгі години на морозі ходить вздовж сірого паркану напроти будинку, де живе Анна Сергіївна, сподіваючись її побачити, змальована, як і все оповідання, з типово чеховським лаконізмом. Але крізь рядки, в яких описується це ходіння, відчувається юнацька запаморочлива сила почуття, яка штовхає вже немолодого “Ромео” на всю цю авантюру з поїздкою в С. і очікуванням до болю в серці випадкового побачення з коханою. Так само блискуче відтворює письменник зустріч в театрі, збентеженість обох, їхню пристрасть, яка нехтує всіма нормами пристойності, коли вони на очах сторонніх кидаються одне одному в обійми, безмежне хвилювання закоханих, сильніше за все, що вони відчували досі.

На останніх трьох сторінках оповідання читач дізнається, що Анна Сергіївна, як вона і обіцяла Гурову в театрі, час від часу приїздить до Москви, вони потай зустрічаються у готельних номерах. Живуть подвійним, болісним для обох життям. Гуров розуміє, що він ще ніколи нікого не любив. “І лише тепер, коли у нього голова посивіла, він покохав як слід по-справжньому - вперше у житті. Анна Сергіївна І ВІН любили одне одного, як дуже близькі, рідні люди, як чоловік і дружина, як ніжні друзі; їм здавалося, що сама доля призначила їх одне одному, і було незрозуміло, навіщо він одружений, а вона заміжня; і наче це були два перельотних птахи, самчик і самиця, яких спіймали і змусили жити в окремих клітках. Вони вибачили одне одному те, чого соромились у своєму минулому, вибачили все а теперішньому часі та відчували, що це кохання змінило їх обох”.

Кінець оповідання, як це часто буває у Чехова, відкритий. Обидва не знають, як скинути з себе життєві пута. Цього не може визначити, знаючи всі обставини, і читач. Але в останньому реченні твору жевріє надія: “І здавалося, що ще недовго - і рішення буде знайдене, і тоді почнеться нове, прегарне життя; і обом було ясно, що до кінця ще далеко-далеко і що найскладніше і найважче ще тільки починається”.

Навряд чи тут йдеться про можливість для героїв спільного шлюбного життя. Швидше для них починається шлях духовного оновлення, якому нема кінця. Слід відзначити, що жіночий і чоловічий образи оповідання досить типові для творчості Чехова. В багатьох героях його прозових і драматургічних творів ми спостерігаємо риси, притаманні Дмитру Дмитровичу Гурову. Все це люди, які живуть, як живеться, їх засмоктує болото житейської буденності, вульгарності, але якийсь поворот у колії щоденного існування змушує їх переглянути все своє дотеперішнє буття, й це потрясає їх до глибини душі. Побачивши пустелю за собою, вони або роблять невтішні висновки про свою змарновану долю, або шукають виходу, мріють про можливість іншого - повноцінного, розумного, корисного, сповненого любові - життя.

У цьому оповіданні письменник звертається також до проблеми сім'ї. Нещасливі родини сприймаються автором як один з проявів загальної невлаштованості, вони є частинкою того офіціозного світу, в якому люди живуть нудно, безглуздо. Гурова оженили в ранній молодості, дружину він ніколи не любив; Анна Сергіївна вважає свого чоловіка «лакеєм», про любов, навіть про звичайну повагу тут і не йдеться. Сім'ї їхні лише формально можуть вважатися сім'ями, справжнього, освяченого коханням і взаємною повагою родинного союзу тут немає.

Герої твору просто терпіли родинні пута, поки не отямилися, не зрозуміли, як безглуздо вони живуть.

В оповіданні є такий епізод: одного разу Гуров, не витримавши, пробує поділитися своїми переживаннями з клубним знайомим: «Якби ви знали, з якою чарівною жінкою я познайомився в Ялті!» Але той, не слухаючи співбесідника, кидає фразу: «А тоді ви мали рацію: осетрина таки з душком!». Ця фраза раптом обурює Гурова, здається йому принизливою, ніби висвітлює безнадійну порожнечу, в якій минають його дні.

Які дикі звичаї, які обличчя! Що за безглузді ночі, які нецікаві, непомітні дні! Несамовита гра в карти, ненажерливість, пияцтво, постійні розмови про одне й те саме. Непотрібні справи і розмови про одне й те саме перебирають на себе кращу частину часу, найкращі сили, і врешті-решт залишається якесь куце, безкриле життя, якась нісенітниця, і піти, і втекти не можна, наче сидиш у будинку для божевільних або в арештантських ротах.

Недоречна фраза про несвіжу рибу, сказана у відповідь на його щиросердне зізнання, стала переломним моментом в житті Гурова. Він усвідомив, що ніхто його не зрозуміє, що живе він, по суті, подвійним життям, приховуючи від навколишніх не лише свій роман з Анною Сергіївною, а й своє «справжнє людське життя». На поверхні -- служба в банку, клубні зустрічі, візити з дружиною до ювілярів, а під оболонкою -- те, що було «зерном його життя» -- зустрічі з коханою, сильне і щире почуття, яке вперше прийшло до нього, болючі роздуми про неможливість щастя.

Кохана Гурова, Анна Сергіївна, виросла в Санкт-Петербурзі, вийшла заміж рано, без особливого кохання і приязні. їй просто «хотілося пожити». Але не справдилися сподівання юної дівчини на цікаве, осмислене життя -- вона приречена нидіти у провінції, де особливо гостро відчуває сірість і пошлість свого існування. Чоловік героїні, за її словами, чесний, добрий, але по натурі -- лакей. Поїздка в Ялту, початок роману з Гуровим -- це втеча від нудної повсякденності. Анна Сергіївна без особливих вагань віддається курортному знайомцеві, потім починає каятися, врешті справді закохується в нього, адже він вигідно відрізняється від її чоловіка-лакея, а коли настає час розлучатися, злегка сумує.

Дмитро Дмитрович Гуров -- москвич, за освітою -- філолог, колись мав намір співати у приватній опері, але давно вже «постатечнів», розбагатів. До знайомства з дамою з собачкою він жив як забезпечений здоровий чоловік, не схильний до філософських роздумів. Що ж з ним врешті відбулося? Із радісного, безтурботного донжуана він перетворюється на людину, глибоко незадоволену своїм існуванням. Перед героєм постають трагічно нерозв'язані питання, він мучиться, шукає виходу. Але Чехов показує, що, втративши свою безтурботність, Гуров став духовно багатшим, справжнє велике кохання облагородило його, пробудило в ньому духовність, чуйність, очистило від пошлості.

В останньому епізоді твору герої, змучені постійною брехнею, необхідністю приховувати від світу свої почуття, міркують, як позбутися нестерпних пут і об'єднати свої долі.

-- Як? Як? -- питав він, хапаючи себе за голову. -- Як? І здавалося, що іще трохи - і рішення буде знайдене, і тоді почнеться нове, прекрасне життя; і обом було ясно, що до кінця ще далеко-далеко і що найскладніше, найважче ще починається.

Кохання немовби підносить героїв над світом, схожим на божевільню, пробуджує в них приховані доти духовні багатства -- й водночас викликає біль, страждання і сльози.

Власне, чеховським героям, що мріють визволитися зі свого середовища, нікуди йти -- повсюди така ж сама нудьга, вульгарність, безвихідь. Але зображення «трагізму повсякденності» не робить твори Чехова абсолютно песимістичними і безпросвітними: герої не втрачають надій на щастя, не припиняють пошуку шляхів до кращого майбуття.

Поєднати свої долі двом сімейним людям в ті часи було б нелегко. Автор свідомо не згадує про ті проблеми, які мусили б вирішувати герої, одважившись на докорінну зміну свого становища. Адже головне в оповіданні -- не проблема шлюбних пут, які треба розірвати Гурову та Анні Сергіївні, а проблема свободи від пут повсякденного беззмістовного життя, що нівечить людські долі. Лише звільнившись від гніту пануючих у їхньому середовищі відносин, герої могли б здобути щастя. Але як це зробити? Автор не обіцяє, що «нове, прекрасне життя» настане без страждань і зусиль персонажів.

Художня манера Чехова узгоджується із змістом його творів. «Чим об'єктивніше, тим сильніше виходить враження», -- вважав письменник, дотримуючись принципу стриманої, зовні не виявленої авторської оповіді. Він сподівався, що читач здатен сам уловити прихований смисл і зробити висновки, тому підказка автора йому не потрібна.

Чехов повторював, що «стислість -- сестра таланту», його оповідь завжди лаконічна, сконденсована; на кількох сторінках він умів зобразити цілий пласт дійсності -- долю людини, її взаємозв'язки з оточенням, характерні особливості суспільного середовища. Він покладався на читацьку активність і багато уваги надавав художнім деталям, що могли видаватися випадковими і дрібними, але натякали на щось важливе, суттєве, характерне.

В оповіданні «Дама з собачкою» мистецтво використання деталей досягає справжніх вершин. Іноді деталі набувають глибокого символічного значення, яке розкривається у певному смисловому або емоційному контексті. Гуров згадує, що Анна Сергіївна називала свого чоловіка «лакеєм», коли спостерігала за ним у театрі й помітила, що «в петлиці в нього блищав якийсь учений значок, мов лакейський номер». Згадка про подібні значки на мундирах провінційної театральної публіки стає влучним засобом її характеристики: тут зібралися такі самі нудні, нецікаві людці, лакеї за манерами і за покликанням.

Героїня “Дами з собачкою” Анна Сергіївна фон Дідериц (це жорстке німецьке прізвище так само не пасує жінці, як є чужим їй носій цього прізвища - її чоловік, котрий викликає у неї відразу своєю лакейською вдачею) втілює риси найпривабливіших жіночих образів Чехова. Певно, саме такі жінки йому найбільше подобалися.

Вміння любити свого обранця, розуміти його, захоплюватись ним, тонкість душевних порухів, щирість і інтелігентність без самовпевненості, нав'язливої повчальності, командного тону тощо - ось що приваблює чеховських героїв в жінках. Звичайно, в наш час переможного фемінізму, коли жіноцтво дедалі агресивніше переймає чоловічі функції, героїні Тургенєва і Чехова, прозоро-ніжні, як квітки анемона, здаються застарілими, немодними, несучасними. Та як недосяжний сьогодні ідеал «вічно жіночого» вони лишають в душі ностальгію, тугу за тим, що безжально винищує сучасна цивілізація.

Сюжет твору - це шлях оновлення героя через справжнє почуття до жінки. Він міг би стати сюжетом роману, але сила Чехова саме в тому, що він умів на просторі якихось 14-15 сторінок оповідання сказати про людську вдачу, конфлікти життя і пристрасті людини, її духовне переродження все, що хотів, і жанр роману для цього не був йому потрібний.

У “Дамі з собачкою”, по суті, два оповідні голоси - спокійний, відсторонений, з ноткою іронії авторський і дуже різний за емоційною наснагою голос Гурова. Його думки, почуття, сприйняття того, що з ним і навколо нього діється, - письменник передає через внутрішній монолог героя або невласне прямою мовою, тобто тим самим внутрішнім монологом, в який включаються як коментар, як пояснення авторські слова. Голос Гурова протягом оповіді змінюється, зі самовдоволено-спокійного, безбарвно-врівноваженого стає дедалі схвильованішим. Кохання дарує Гурову прозріння. Він бачить ницість свого існування, жалюгідність всього, чим живуть люди його оточення, і в його думках з'являються емоційно забарвлені різкі гнівні слова. Так само в міру моральних змін, що відбуваються в душі Гурова, з авторського голосу зникає іронія, він стає співчутливим, навіть патетичним.

Слухаючи каяття Анни Сергіївни, на його думку, таке “несподіване і недоречне”, Гуров думав: “Якби не сльози, можна подумати, що вона жартує або грає роль”. А коли побачив Анну Сергіївну на прем'єрі зрозумів, що він кохає її; “що нема ближчої, дорожчої і важливішої людини…”

Суттєву роль в історії кохання відіграють, як це характерно для Чехова, картини природи і осіннього Криму з його «морем, горами, хмаринами, широким небом», і зимової засніженої Москви, коли “приємно бачити білу землю, білий дах, дихається м'яко, славно… біля старих лип і берез, білих від інею і, нарешті, міста С, в якому запам'ятовується лише сірий паркан навпроти дому Дідериців на Старо-Гончарній вулиці. Письменник змальовує картини природи небагатьма штрихами, вживає кілька барв, називає лише кілька знакових предметів, наприклад, море, гори, кипариси. Вони, власне, не мають самостійного значення, а передають настрій персонажів, підкреслюють його. Так, ялтинську природу Гуров бачить дуже по-різному.

Напередодні кульмінаційної сцени в номері готелю, коли Гуров і Анна Сергіївна стають коханцями, збудження, неспокій героя переданий і тим, що він відчуває задуху, безупинно хоче пити, “а на вулицях вихором носився пил, зривало капелюхи”. Потім, коли кохання обох досягає гармонії і повноти, сидячи з молодою жінкою на лаві в Ореанді, Гуров бачить Ялту “крізь вранішній туман, на вершинах гір нерухомо стояли білі хмарини. Листя не тріпотіло на деревах, кричали цикади, й одноманітний, глухий шум моря, що доносився знизу, говорив про спокій, про вічний сон, який на нас чекає”. Філософський настрій чоловіка, народжений відчуттям повноти життя, ще підсилюється одвічним спокоєм природи, зливається з ним. Повернувшись з курорту, Гуров спочатку радіє тому, що бурхливий роман закінчився, хвилювання і пристрасті позаду, звична московська морозна зима його тішить, а засніжені липи і берези “ближче до серця, ніж кипариси і пальми, і поблизу них вже не хочеться думати про гори і море”.

Це саме можна сказати і про роль інтер'єрів в оповіданні, змальованих більш ніж скупо і наділених емоційною функцією. Це і номер в ялтинському готелі, і московська квартира Гурова, і театр в місті С. Кількома словами Чехов уміє вичарувати настрій місця дії: “Вдома у Москві уже все було по-зимовому, топилися печі і вранці, коли діти збиралися в гімназію і пили чай, було темно і няня ненадовго запалювала вогонь”. Тут важить кожне слово і інформаційно, і настроєво.

Під пером Чехова історія, що починається як банальний адюльтер, перетворюється на оповідь про велике, справжнє кохання. Дуже гарно про це чудове перетворення сказала сучасна російська письменниця Тетяна Толстая: “З чеховським героєм відбувається метаморфоза без будь-якої причини, без будь-якого пояснення, ні через що. Ця найбільша і таємнича правда, яка відома, певно, кожному, не може бути пояснена нічим, крім втручання сил метафізичних, духовних, тих, що вище за нас, тих, що можуть невидимі “постукати у двері”. “Нічим особливим не прикметна” Анна Сергіївна, незрозуміло чому покохавши Гурова і непоясненно чому потрібна йому, замінила йому весь світ, - один з найпрекрасніших і хвилюючих персонажів у літературі, а оповідання “Дама з собачкою” справедливо вважається шедевром, хоча що в ньому таке відбувається? Та нічого, крім дива… Таємниця в тій метаморфозі, тому перетворенні, в тому незрозумілому й безпричинному, що сталося з героями, і прикметно те, що Чехов цю таїну також не описує. Він не може її описати, не в змозі, як не здатний, не спроможний жоден з найгеніальніших письменників. Бо це Диво, це вище від будь-якого розуміння і описати його не можна”.

Отже, «Дама з собачкою» -- оповідання про драму кохання. В ньому Чехов просто і сильно показує смисл і значення цього великого почуття в житті людини. Він веде нас від звичайних побутових колізій (короткочасний курортний роман, подружня зрада) до одвічних питань людського буття.

автор оповідач художня манера чеховський

Список використаних джерел

1. Ватулова Л. Твори, цікаві для поколінь// Зарубіжна література. - 2006. - № 45. - С. 16-21.

2. Градовський А.В. Підготовка до екзаменів: Оповідання А. Чехова «Дама з собачкою»: Методичні нотатки// Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2002. - № 5. - С. 27-29.

3. Завідняк І. «Благаю вас, зрозумійте…»: (Викриття штучності, бездуховності й вульгарності. Психологічне змалювання складних шляхів і прагнень героїв до духовного оновлення в оповіданнях А.П. Чехова «Дама з собачкою»// Зарубіжна література. - 2004. - № 44. - С. 13-15.

4. Івашина Л. Такі смішні сумні історії// Зарубіжна література. - 2007. - № 39. - С. 21-24.

5. Решетняк О. «Кохання змінило їх обох»// Зарубіжна література. - 2006. - № 45. - С. 16-21.

6. Середюк Г.А. «Ведь есть же другая жизнь…»// Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2004. - № 11. - С. 26-28.

7. Тригубенко Е. Преображение человека через любовь// Зарубіжна література. - 2006. - № 17. - С. 3-4.

Размещено на Allbest.ru