Размещено на http://www.allbest.ru/

ДРАМАТИЗМ ІВАНА БАГРЯНОГО - МАЙСТРА ХУДОЖНЬО-ДОКУМЕНТАЛЬНОГО СТИЛЮ

Зміст

Вступ

І. Багряний - майстер «чорного гротеску»

ІІ. Релігійність у творчості Івана Багряного

2.1 Вираження «надприродного» у творах письменника

2.2 Літературний герой: особистість релігійної творчості

2.3 Мотиви християнської самопожертви у творах Багряного

ІІІ. Мова творів Івана Багряного

3.1 Дієслівна синоніміка у прозових творах

3.2 Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби

Висновки

Список використаної літератури

Список використаної джерел

Вступ

Постать Івана Багряного -- одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві та громадянстві першої половини, середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним. В еміграції, в діаспорі -- його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних. Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер за його творами ставляться фільми, з'являються дослідження. Актом справедливості й визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 року найвищої відзнаки держави -- Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Іван Багряний - єдиний українським письменник на еміграції, який дістав широке розголошення своєї творчості серед чужинецького світу. Роман «Тигролови» написав перебуваючи в підпіллі та ховаючись від німецького гестапо в гірському селі у Галичині. Цей твір вийшов в США, Канаді та Англії англійською мовою. Романом був зацікавлений Голівуд, щоб зняти фільм. З англійського зроблено переклад «Тигроловів» на німецьку, голландську та данську мови, і вийшли вони в тих країнах кількома накладами. «Сад Гетсиманський», що вважається критиками найкращим у його творчості, був перекладений французькою мовою та виданий у Парижі. [17;16]

Проза Івана Багряного становить важливий об'єкт лінгвокраїнознавства: адже за кожним авторським символом-словом, за кожною наскрізною метафорою вимальовується конкретна історична доба, коли мільйони людей було оголошено ворогами народу, коли на велетенському конвеєрі фізично й морально знищувалась людина, проте і в нелюдських умовах зберігала гідність. Художньо-словесна характеристика страждань арештованих, в'язнів, утілена у відповідному словнику - номінаціях, статичних і динамічних ознаках, переростає факт зображення долі окремої людини і стає узагальненою символічною картиною страждання всього народу.

Ідіолект письменника потребує осмислення і як факт історії української літературної мови, і як феномен конкретної жанрової реалізації мовностилістичних засобів української мови, і як авторські тексти, на яких лежить відбиток певної доби.

Актуальність обраної для дослідження теми визначається потребою введення в науковий обіг нового фактичного матеріалу з мовотворчості Івана Багряного. Мета курсової роботи - виявити продуктивні структурні мовні типи, які підкреслюють драматизм тоталітарної доби в ідіостилі Івана Багряного.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати завдання:

- здійснити аналіз теоретичних праць з дослідження дієслівної синоніміки як компонента художнього тексту;

- з'ясувати морально-практичні принципи діяльності головних персонажів;

- дослідити лексико-семантичний аналіз релігійності у творах письменника;

- обґрунтувати підхід і методи використання лінгвостилістичного опису кольористих епітетів, що функціонують у мові художньої прози І.Багряного.

Тематика творів письменника пов'язана з функціонально-стильовим навантаженням тих груп лексики, які не були об'єктом дослідження лінгвостилістів. Це номінації фізичного і психічного стану людини в екстремальних умовах, оцінно-епітетні характеристики, в яких поєднується загальномовна лексична семантика, зокрема й образна, переносна, й індивідуалізовані мікрозначення слів.

Об'єктом роботи є художня проза Івана Багряного; предметом -мовностилістичне відображення та семантична структура ідіостилю.

Методи дослідження. Методологічна засада здійсненого аналізу - теоретичне положення про те, що ідіолект становить систему мовних засобів, яка відбиває трансформовану в мовомисленні письменника позамовну дійсність. У кожному ідіолекті вирізняються стилістично марковані засоби. Виокремлені в текстах письменника епітетні словосполучення описано із застосуванням методу компонентного аналізу значень лексем, структурно-семантичного аналізу лексичних одиниць.

Наукова новизна визначається тим, що вперше описано й проаналізовано структуру, семантику і стилістичні особливості мовної тканини твору І.Багряного.

Мова прози І.Багряного стає об'єктом дослідження Н.М.Сологуб, О.Г.Чумак, О.Клєщової, А.Ярової. Дослідники передусім звертають увагу на семантичну структуру індивідуально-авторських метафор, символів, на особливості зв'язку мовного стилю автора з глибинними фольклорними, біблійними джерелами.

І. Багряний - майстер «чорного гротеску»

Іван Багряний , як і його середовище УРДП, обстоював тезу, що кадри української національної революції та відновлення десять років Головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР української незалежної державності перебувають не деінде, а тільки в Україні (УРСР), навіть у КП(б)У і в комсомолі. За ці думки він мав багато різних напастей і моральних ураз від своїх політичних супротивників у діаспорі та комуністів у Радянському Союзі.

Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до «кошмарного гротеску», неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму -- серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що «Сад Гетсиманський» перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з іншого ж боку -- є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших особняків».

Романом «Тигролови», що спершу вийшов у серії «Вечірня година» під назвою «Звіролови» у значно скороченому вигляді, письменник приніс у літературу нову тематику і нову майстерність. Роман змальовує втечу з поїзда і життя в тайзі українського в'язня Григорія Многогрішного, його блукання по хащах Уссурійського краю, полювання на тигрів, на оленів, випадкову зустріч з місцевою дівчиною-українкою, романтичні взаємини та різні пригоди. [22;240]

Популярність цього роману, що його Юрій Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, -- «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами» [24;240], спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з'явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, вийшов друком плід заздрості й ненависті до Багряного, схоже, що витвір аноніма, бо псевдонім і досі не розшифровано, -- брудна книженція «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного».

Художня проза Івана Багряного - романи «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Людина біжить над прірвою» (1965), повість «Огненне коло» (1953) - займає чільне місце в історії української літератури і літературної мови ХХ столітті. Хоч ці твори письменника були надруковані за межами України після Другої світової війни, відразу привернули увагу зарубіжних читачів, входження їх у мовно-національну свідомість масового українського читача відбувається тільки в 90-і роки в незалежній Україні. Творчість І.Багряного була знана в Україні в кінці 20-х і на початку 30-х років, але для наших сучасників його літературна, як і політична діяльність часів Другої світової війни та в еміграції, пов'язана з національно-державницькими змаганнями, залишається мало відомою і тому потребує всебічного висвітлення. [11;244].

Л.Череватенко, О.Шугай, О.Гаврильченко та А.Коваленко знайомлять читачів з непересічною в українській літературі постаттю І.Багряного, про яку донедавна було відомо, що він «запеклий антикомуніст», а його твори - «антирадянські».

У романі «Скелька» автор робить новий і великий крок вперед. Він продемонстрував тут не тільки вірність своїй клятві, висловленій в поемі «Аве Марія», а й показав мистецьку дозрілість. За умов підрадянської дійсності це була велика радість для читача і для літератури. Весь роман насичений духом історії і боротьби проти Росії. Автор тут висловлює жаль, що Мазепа програв війну, розкриває царські заміри звести нанівець український народ. У творі зустрічаємо багато свіжих оригінальних образів, метафор, мистецьких засобів, що підносять роман до мистецької зрілості.

На особливості стилю І.Багряного, зокрема, в автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» звертав увагу Г.Костюк, характеризуючи його як явище симбіозу «сюжетного твору й мемуарного репортажу»: «У письменникові борються дві стихії - розкута творча уява, з одного боку, і переобтяженість надмірними деталями з власної тюремної «практики». Відчувається намагання автора зберегти автентичність оповіді, але разом з тим і створити нову реальність - естетичну. Оця боротьба двох начал - художнього й публіцистичного - часто перешкоджала Багряному-прозаїкові й надавала всьому написаному хоч дещо й плакатного, але документального характеру». [13;837].

На художній творчості Івана Багряного не могло не позначитися авторське кредо письменника, найбільш виразно виявлене в публіцистиці, де він створив такий парафрастичний образ батьківщини-України: «долина сліз, страждання», «юдоль сліз і народного горя», «Своя Хата», «дике поле», «соборна колонія». На відміну від публіцистики художня проза демонструє заглибленість у психологію персонажів, при цьому звертання автора до різних джерел мови виконує функцію індивідуального текстотворення, мовної типізації персонажів.

Загальну характеристику мови художньої прози І.Багряного в контексті історії української літературної мови дає В.М.Русанівський, відзначаючи, що в мовотворчості письменника відбито фольклорні, розмовні, книжні джерела української літературної мови; він широко використовує діалектизми, росіянізми, тюремні жаргонізми.

Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних, органів - тут він використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Юрій Шерех-Шевельов назвав його «справжньою енциклопедією радянської політичної в'язниці» [24;300]. і спростував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми: роман Багряного з'явився набагато раніше за твори останнього. Критик говорить про «разючу подібність» «Саду Гетсиманського» і «Архіпелагу ГУЛАГ» (попри більшу масштабність останнього), а водночас зауважує, що «брак сприятливої кон'юнктури 1950 року супроти 1970 і класичне українське невміння виходити поза своє гетто спричинилися до того, що роман Багряного не здобув і одної тисячної частки тієї популярності, якої осягла документальна епопея Солженіцина» [25; 218]. Головний герой роману Андрій Чумак, витримавши всі знущання, вистояв, зберіг силу волі, гордість, мораль справжньої людини. «Сатаною безрогою», «чортом», «манiяком» називають хлопця кати. Нескорений Андрій у справді нелюдських умовах перетворюється на суддю, який виносить вирок своїм мучителям: «Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте, а вам i в голову не приходить, що це ж ви самi себе роздавлюєте... Я говорив вам про мільйони. Так, нас мiльйони. Мiльйони, ім'я яким - нарiд!.. I ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашiй крові... Ви нас розчавите, але самі ви ніколи не матимете щастя. Ми вас переслiдуватиме мо все ваше життя, цей наш крик, наша кров переслiдуватиме вас все життя...» (3;200). Всупереч всiм страхiттям i залякуванням Андрiй бунтує проти системи, причому переконано i свiдомо.

Роман «Сад Гетсиманський» є гімном людській гідності на межі буття і смерті, а одночасно і гнівним вироком тоталітарному сталінському режиму, який нищив мільйони людей без слідства і суду, а головне -- без вини винуватих. У ньому йдеться про трагічну долю сім'ї сільського коваля Якова Чумака, зокрема, його наймолодшого сина Андрія.

Ідея твору, світоглядна концепція автора розкривається через діалоги між катами і жертвою. Слідчі відстоюють світ, в якому «людина є пшик» і де «людей вистачить», скільки не вбивай. А герой терпить будь-які тортури і не ламається, бо за ним світ, де вічна лише людська душа, а система -- минуща.

Герої творів Івана Багряного цікаві, життєрадісні, відважні і можуть бути зразком для наслідування для молодих людей. Кожний твір - це картина цікавої, хоч і жахливої, доби, яку пережив сам автор чи то в тюрмі, чи засланні, чи на «волі» в комуністичній системі.

ІІ. Релігійність у творчості Івана Багряного

2.1 Вираження «надприродного» у творах письменника

В «Тигроловах» розгортається думка, що світ самопожираючої, суїцидальної цивілізації залишений Богом, відтак Григорій Многогрішний знаходить відпочинок, порятунок і відновлення фізичних та душевних сил у неходженій тайзі, серед огрому сонця й первісної природи. Для героїв Багряного до фальшивої цивілізації належить і світ культури («Вітер»).

У сфері релігійності Багряного усі поняття, які позначають «тонкий» надприродній світ, екстраполюються на значущі, величні земні явища. Звідси й термін «духовність», який позначає сферу спілкування з Богом, відтепер указує на людську обдарованість, порядність або творчу працю [1;6]. Таким характером позначене, скажімо, у п'єсі «Розгром» (1948) розуміння інтелігенцією місії Христа: «Ми її (Другу світову війну -- М. Б.) виграємо в історичному аспекті, морально і етично, духовно… так, як виграв колись біблійний Христос… виграв саме тому й тільки тому, що власною смертю навіки ствердив свою правоту… Наша правда також є безсмертна…». Метафізика стає цілком «поцейбічною» [1;6].

Одним із принципових елементів цієї релігійної концепції є розуміння релігійності як питомої людськості, високого гуманізму, де діє принцип «Людина -- мірило всіх речей». У такому напрямку Багряний розвиває логіку свого етичного маніфесту (вступ до поеми «Ave Maria»): залишатись людиною -- найвища перевага для митця, бо чиста душа є універсальним критерієм добра і зла, а в самосвідомості особистості й полягає її цінність.

Письменник обстоював потребу в індивідуальній вірі й «абсолютному» християнстві, наголошуючи на тому, «що, поки немає ідеальної церкви, то не варто і сповідуватись». [2;271]. У його творчості до традиційних церков і навіть Української автокефальної православної церкви переважає політико-культурне ставлення (образ автокефала орхідеякона Петровського в тексті «Сад Гетсиманський». Цей священик молиться за мучеників, але не може служити прикладом і опертям для головного героя цього тексту Андрія Чумака тією мірою, якою був М. Хвильовий. Чумак сильніший за Петровського у зіткненні з абсурдом).

Вплив Хвильового на творчі пошуки Багряного був визначальним практично все його життя, про що свідчить епізод із «Саду Гетсиманського»: «Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами. (…) Цей маленький чоловік ще до знайомства був провідною зорею його молодості, а день, коли Андрій з ним познайомився, був найщасливішим днем у його житті». (3;178).

Феномен особистісності у текстах Багряного зреалізований в образі головного персонажа -- сильного, непересічного індивіда. Саме «сміливі» є елітою, справжньою аристократією, «активною меншістю» [9;361], належність до якої базується на твердості переконань, оптимістичному настрої, видатних особистих якостях. Головними причинами звертання письменника до образу сильної особистості були «самовиписування» автора, яке виразилося передусім в автобіографічності творів і походило від психологічних особливостей Багряного, намагання звільнитися від минулого та історіософські пошуки.

2.2 Літературний герой: особистість релігійної творчості

Феномен релігійності І. Багряного це ідеологічна платформа, за допомогою якої автор обґрунтовує в своєму художньому тексті програму національного відродження в усіх її аспектах. Сутність цього вчення складає світське тлумачення релігійних концептів, суб'єктивно-особистісний характер релігійної діяльності та поняття страждання як спосіб наслідування Ісуса Христа [1;9]. Особистісний характер релігійної творчості літературних героїв І. Багряного проявляється в індивідуалізмі, самодостатності та неміметичному підході щодо творчості. Художньому світі письменника архітектонічний ідеал Христа-страдника виступає символом трагічного шляху представника нової української еліти до моральної та ідеологічної перемоги над усіма формами поневолення своєї нації.

Тоталітарна система рятується від бунтівників нищенням та насильницькою ізоляцією. У таких обставинах опертя їм лишається шукати тільки всередині себе. Шляхи «утечі в себе» різні; автор малює цілий спектр способів рятівного самозанурення: сон, абстрагування й утеча в спогади, в марення-забуття, в меланхолію, в художній світ, у несвідоме -- божевілля, дитинство, природні інстинкти. Глибина роздвоєння багрянівського персонажа уподібнюється до відокремлення душі від тіла, оскільки фізичне існування поступається місцем украй активізованій роботі психіки. Самота, замість стати найстрашнішим засобом тиску на головного героя, обертається на можливість відновлення, а карцер, ізоляція -- на відпочинок свідомості.

Потрібно зазначити таку рису внутрішнього світу літературних героїв Багряного , як суб'єктивізм. Для українського письменника кожна людина є мірилом речей тільки у своєму власному світі. Найглибші прояви суб'єктивізму спостерігаємо в рецептивних актах персонажів: окрім опису зорових чи слухових вражень, автор використовує нюх персонажів і навіть дотик. У романі «Сад Гетсиманський» знаходимо несподівані трансформації тюремного часу в свідомості Чумака: утрату «хронологічності», поступовості й дискретності часу; відчуття зупинки часу і його згущення в одному моменті.

Наразі маємо з'ясувати морально-практичні принципи діяльності головних персонажів І. Багряного. Найперше привертає увагу їх волюнтаризм, специфіка якого полягає в незвичайній цілеспрямованості в досягненні мети, насолоді від життя й боротьби, перманентній активності за будь-яких обставин. Однак погляд героїв Багряного на етику включає чесність, принциповість, неприпустимість зради, загострене відчуття несправедливості, право на суд і в зазначених проявах є свого роду моральним ригоризмом.

Для виконання своєї історичної місії нова українська еліта використовує, між іншим, спроможності мистецтва. [9;363] Мистецтво релігійності перебуває між плановим, циркулярним соціалістичним мистецтвом і «чистим мистецтвом» неокласиків, причому вістря багрянівської критики в основному спрямовано проти останніх.

У «Марусі Богуславці» апологетом естетичної системи «мистецтва для мистецтва» є літературний критик Добриня-Романов. У його спрощеній, декларативній версії цієї концепції людина править за суб'єкт історії, а не її творця; мистецтво й дійсність -- за далекі антиномії; неможливо протистояти світовому злу, і людині залишається тільки страждати й любити.

Новітня богословська система породжує незвичні, інколи шокуючі форми побожності, наприклад, тієї ж молитви. У тексті «Сад Гетсиманський» зустрічаємо «молитву-рапорт», із якою звертаються до картини-ікони Чумака-Саваофа прибулі сини, та «молитву-матюкню» з уст малого безпритульника, котра Андрієві Чумаку здалася «божественною музикою». Релігійність І. Багряного має на увазі індивідуальну, нецерковну віру, відкидання обрядів на користь «внутрішнього» християнства, особистий шлях до спасіння, морально-алегоричне тлумачення Святого Письма, визнання культурного потенціалу християнської церкви (архетип собору [імовірний прообраз -- Покровський собор (1753--1768) в Охтирці] у ключових прозових творах письменника). [11;251]

Головні герої намагаються будувати взаємини з іншими, враховуючи неминучу амбівалентність людської природи. Пошук незнищенного в людині, «божеського» начала полягає у любові до людей, навіть до ворогів.

Специфіка багрянівського мислення полягає в поєднанні волюнтаристичного вождизму й індивідуалізму з християнською доктриною самоцінності людської особистості. Головні герої творів виконують низку релігійних функцій: творення історії, функції жертви, пророка, предтечі національного Месії, месника й міфотворця.

2.3 Мотиви християнської самопожертви у творах Багряного

Наслідування Христа через перенесення фізичних і духовних мук є центральною позицією цього вчення.

У новаторських літературних та філософських творах людина-Христос символізує богозалишеність, метафізичне сирітство. Головним напрямком ревізіонізму образу Ісуса було заперечення його божественності. Найпоширеніше тлумачення його місії -- учитель праведності, який своїм життям продемонстрував дієвість таких принципів, як любов до інших і турботу про них, єдність слова та діла. [1;11]

Наступним кроком було протиставлення Христа й християнства, найчастіше церкви.

У 1920--30-і роки для Багряного Христос, як і церква, були тільки символами поневолення («Комета» -- 1926, «Скелька»). У пізніших творах («Тигролови», «Розгром») Христос почав утілювати безумовну правду, страждання, духовну вищість. У «Марусі Богуславці» Ісус символізує свободу від суспільних умовностей та володіння таємницею мистецтва. Тепер способом наслідування Христа постає не так страждання, як творчість. Основним художнім прийомом в авторському зображенні Ісуса є осучаснення («основоположник братства й любові»).

У текстах письменника присутні декілька варіантів уживання дискурсу Христа щодо вчинків і внутрішніх мотивів літературних героїв: епізоди, які мають лише гіпотетичну спорідненість із мотивами Ісусового життя; алюзія з очевидною дотичністю до історії Христа; євангельські реалії; паралелі, порівняння, котрі проводить сам автор або головний герой; «пряме», свідоме наслідування Христа дійовими особами.

Наслідування Сина Божого виражається головним чином у стражданні. Для творчості письменника характерна множинність причин мук його персонажів. Деякі тексти постулюють рокованість героя на страждання (а то й смерть) через виклик, котрий він кидає світу насильства своїм нонконформізмом та незалежністю думок і дій. З іншого боку, ця «визначеність - до смерті» повністю звільнює волевиявлення й дії героя, фактично, робить його надлюдиною. Муки можуть пояснюватися метафізичним походженням конфлікту, колізії, котра викликає страждання. Страждання потрібні й для визначеності; вони дозволять усе розставити на свої місця: хто зрадник, хто кат, підтвердити вартість свою й своїх братів. Духовна перемога полягатиме в катарсисі та внутрішньому очищенні.

Одним із основних шляхів примирення героїв Багряного з болем є самоставання за його допомогою.

Головним поясненням невинних, добровільних мук є програма Христа: віра/любов до народу і страждання за нього. Окрім страждання, способом наслідування Христа постає й творчість. Причому страждання також є творчістю, себестворенням до Бога.

Самотворчість позбавляє страху, приносить внутрішню свободу, розкріпаченість, внутрішню рівновагу. [1;12]

У «Тигроловах» письменник розгорнув ідею страдницьких мандрів у такий спосіб. Текст створювався в період пожвавлення української культури під час фашистського правління, коли ще були живі надії на створення «Нової України» у «Новій Європі». Щоб створити «нову Україну», треба створити «нового українця» -- представника української еліти. Текст роману -- це хроніка народження героя.

Напруженням останніх сил нащадок козацької шляхти Григорій Многогрішний тікає зі світу цивілізації (втеча з арештантського потяга), долає світ природи і, з ризиком для життя врятувавши дочку патріарха козацького роду Сірків, опиняється в їхньому середовищі. Його зустрічають як прибульця на Січ: дають притулок, нагляд, захист, аж до гвинтівки з конем -- він стає повноправним членом братства.

Далі йде ряд випробувань, коли прибулець має довести, що він є людиною вищого ґатунку. Осягаючи козацькі таємниці, майбутній герой виявляє надприродні здібності й уміння, переживає внутрішнє очищення, бере участь у містичних ритуалах. Останній етап -- це таємна розвідка (рейд на Хабаровськ) та вершинне випробування (полювання на тигра).

Акцентуючи ідею страдницьких мандрів, Багряний наголошує на опорі, подоланні мук, самозміцненні за їх допомогою. Мотивами спротиву героя всім формам насильства може бути імператив вірності собі й моральним ідеалам; самоствердження -- намагання будь-що зберегти себе, свою індивідуальність і свободу. Часто резистанс є логічною реакцією на волаючі порушення елементарних людських прав, на замах на людську честь. Спротив примусу й зрівнялівці береже гідність героя і його високе ім'я людини.

У творчості письменника агресивно-волюнтаристська позиція опору й помсти змінюється на гуманістичну терпимість. Якщо в «Тигроловах» панує старозаповітний закон «око за око», то в «Саду Гетсиманському» Чумак заступається тільки за свій рід. Страждання включає в себе заперечення бунту та суїциду, відмову від ненависті й помсти, яка в бійні Другої світової війни взагалі була подвигом віри.

У «Саду Гетсиманському» як жертва «молохові ненаситному» кваліфікуються усі випадки людських компромісів світові насильства: страх, приниження, ницість і, найголовніше, зрада.

Мотив зради Христа Юдою є одним з найпопулярніших євангельських мотивів у світовій літературі. Серед багрянівських текстів найбільшу роль він грає в «Саду Гетсиманському», де ідея пошуку Андрієм новітнього Юди привносить у текст елементи детективного жанру. Новаторство автора в розробці цієї класичної теми полягає в розширенні символів за рахунок внесення в їхній сенс нових, інколи протилежних за змістом, конотацій.

багряний письменний твір християнський

ІІІ. Мова творів Івана Багряного

3.1 Дієслівна синоніміка у прозових творах

Розглянемо приклади дієслівної синоніміки прозових творів видатного майстра слова, лауреата Шевченківської премії І. Багряного.

Синонімічний ряд на означення поняття «передавати словами щось побачене, почуте, пережите» у творах І. Багряного представлений такими синонімами: розповідати, розказувати, оповідати, списувати, розгортати картини, городити абстракції, малювати перспективу, принесли люди, напала балакучка, розважати молодь оповіданнями, піднести краєчок заслони.

Найзагальнішим щодо значення та частоти вживання є синонім розповідати: «Дідусь помалу розповідав про світ, що колись був молодим, а тепер старіє разом з ним» (3;256); « - А пливли ж... Але я тобі не годна про все розповісти. То нехай дід колись» (5;69).

Семантичне близьким до попереднього є синонім розказувати, «...але дівчина стала їм в пригоді - розказала, як їм іти і кудою повертати, щоб знайти те, що їм потрібно» (5;176). Зазвичай письменник уживає це дієслово тоді, коли треба розказати про окрему, конкретну ситуацію, що, як правило, недавно відбулася, буденна, життєва, не вимагає процесу обдумування: « - Ну, як же живеш, Пятро?! Розказуй, чого це ти никаєш? Чом не пантуєш? » (5;130); «І розказав Пятро, що хоч «їроплан» і не його, але він мусить шукати» (5;131); «А тепер розказуйте... - Ви давно з волі? - запитав хтось» (1; 66).

Коли потрібно підкреслити, що розповідають, нанизуючи одну оповідь на інші, автор залучає синонім оповідати: «Карапетьян помовчав після такого вступу, а тоді почав оповідати фрагменти, нанизуючи їх на барвистий разок мальовниче й опукло, як колись його прабабуся - перська Шехеразада свої фантастичні новели «тисяча й одної ночі» (3;83).

В іншому епізоді синонім оповідати відтворює поважність процесу розказування, творить уповільнений темпоритм оповіді: «Найперше Карапетьян, перед тим як почати оповідати фрагменти, натоптав свою люльку (чудо тюремного мистецтва...) в формі чорта Мефістофеля, до речі, в профіль дуже подібного до самого Карапетьяна, - натоптав її махоркою, припалив у інженера Н, а тоді затягнувся, пустив хмару диму... » (3;82).

Оповідають, як правило, люди, які володіють даром слова: «Коли він [Шклярук] всаджувався на покладений клунок посеред камери й починав оповідати (а його староста вибрав у число найкращих оповідачів) про свої літунські рейди, про авіацію взагалі, про свої зустрічі з Махновським, Чкаловим, Ляпідієвським тощо, - камера завмирала, полонена цією людиною, його чудесним даром слова, крилатим летом його думки й його душі» (3;330).

Синонім оповідати вказує і нате, що розповідають про щось важливе, навіть величне з погляду оповідача. Льотчик Шклярук безмежно закоханий у свою професію. У розповідях про неї він опоетизовує кожен «шрубик і гвинтик» літака. Тому, передаючи розповідь персонажа. Багряний із речення в речення вживає дієслово оповідати.

«Він просто оповідав про лет у зеніті, про людську душу, озброєну дюралюмінієвими крилами <...>. Він оповідав про екстаз людської душі, піднесеної в небо, розповідав про тріумф її після довгих шукань..., він оповідав про відважних літунів усіх часів і про героїв сучасності - він оповідав буденні, прості, але захоплюючі своєю простотою речі. І він оповідав про машину - оповідав про неї, як про живу істоту, любовно й з великим пієтетом, називаючи всі її шурупчики й гвинтики» (5;331).

Іронічного забарвлення набуває синонім оповідати тоді, коли мовець нe досить серйозно ставиться до ситуації, про яку розповідає. Таке вживання спостерігаємо в авторській мові щодо розповіді п'яного Тищенка про полювання на «ведмедів»: «- Коли гульк, - оповідав Тищенко, - стоять! Чорніють! Лишенько - ведмеді! Ми за бердани - і давай поливати. Били, били... Таку стрілянину зчинили! А далі я й питаю: «Судаков, скільки дураков? » - «Два! » - каже Судаков. Бо ми ж тії пеньки так порешетили... » (5;142).

Розмовне списувати вживается із значенням «яскраво, образно передавати все побачене І почуте»: «І Гриць так майстерно списував весь той «цирк» і тих городян і так смішно копіював їх, ходячи по хаті вихилясом, що Наталка вже заходилась щирим реготом і конче хотіла все те сама колись побачити» (5;195).

Замаскований спосіб передачі думок з натяками і недомовками позначається фразеологізмом городити абстракції: «Тому, якщо когось з тих, хто по-езопівському городив абстракції про різні страхіття, хтось з тих, що сам ще не був на допиті запитував навпрост, чи його (іменно його!) справді бито, той відповідав: - Та що Ви, Бог з Вами! » (3;106).

Цікаво, також простежити, як вживає письменник синоніми, що групуються навколо слова чекати. Дієслово чекати характеризується універсальністю вживання. В аналізованих творах чекати можна довгий і короткий час, напружено і спокійно, фізично, знаходячись у якомусь місці, або ментально, чогось сподіваного, бажаного і фатального, згубного. Об'єктом чекання може бути як конкретна особа, так і щось невідоме. Така універсальність синоніма чекати створює для нього можливості, яких немає в інших синонімів ряду.

Синонім ждати письменник використовує для означення внутрішньої готовності персонажа до певної події, ситуації: «Але на четвертім поверсі оперативник не сказав «просто», як то ждав Андрій, а сказав «давай вище! » (3;147). В аналізованих творах дієслово ждати дуже рідко вживається в тих контекстах, де вказується місце чекання. Більша експресивно-виразна наснаженість цього синоніма, порівняно з чекати, яскраво виявляється в таких прикладах: «Ради цього, і тільки ради цього вона стала на цей шлях, пішла «блазнювати» на сцену. Вона шукала якоїсь великої нагоди завжди, ждала її » (1;86); «Одначе той, кого серце потайки ждало, не заходив і навіть, далебі, й не збирався» (1; 40).

Більшою інтенсивністю характеризується синонім дожидати. Це дієслово позначає тривале очікування когось або чогось сподіваного і виражає впевненість у - здійсненні очікуваної події.

Близьким до попереднього є дієслово очікувати. Відрізняється воно від дожидати дещо більшою зосередженістю на внутрішній готовності особи до події: «Тихий і замріяний юнак Давид, обвинувачений у сіонізмі, в приналежності до організації Паолей-Сіон, весь час очікував цього моменту, але не йняв віри, що той момент прийде, що на нього може звалитися щось страшне» (3;218).

Синонім сподіватися вживається тоді, коли потрібно передати не тільки сам процес чекання, а й надію на прихід, здійснення чогось: «Але в цім світі зміни приходять неждано, раптово, як революції, події спадають, як спадають з неба метеорити, в найнесподіваніший момент. І кожен якоїсь такої події спершу сподівався кожного дня, яка вирве його з цього льоху, щоб уже більше в нього не повернутися» (3;387). У творах І.Багряного цей синонім уживається і в заперечному значенні: «Хлопець не сподівався цього і геть зашарівся» (1;20).

Широко представлений в аналізованих творах синонімічний ряд з домінантою співати. Зауважимо, що жоден твір Івана Багряного не обходиться без пісні. Сам письменник добре знав і цінував українську пісню. У своїх прозових творах він уміло використовує народну пісню для розкриття психологічного світу персонажів, вона творить відповідний настрій оповіді та її темпоритм. Пісня з'являється і тоді, коли епічна оповідь досягає найбільшої психологічної напруги.

Найповніше емоційно-образний зміст пісні реалізується через конкретну звукову форму. Для автора важливо не тільки донести текст пісні, а й викликати в уяві читача певні звукові асоціації (гучність, темп, ритм, тембр виконання). Тому важливу роль відіграють дієслова, за допомогою яких автор вводить пісню в розповідь.

Стилістично нейтральний синонім співати означає «виконувати, відтворювати голосом словесно-музичні твори». Це дієслово є найбільш загальним і універсальним. Ним позначається як неквапливий, уповільнений, так і прискорений темп виконання пісні. Співати можна голосно, дещо афектовано і неголосно, спокійно. Цей синонім може означати хорове і сольне виконання пісні. І в усіх цих значеннях він часто зустрічається в творах Багряного.

Синонім виспівувати відрізняється від співати об'єктом виконання. Санькові Печенізькому дуже сподобався вірш, якому його навчив Андрій Чумак. Хлопець підібрав до нього мелодію, і вірш став піснею, «потім Санько приноровився цей вірш не просто читати, а якось виспівувати... » (3;434).

Синонім виводити Багряний вживає тоді, коли потрібно відзначити, що співають голосно, старанно виспівуючи мелодію: «І аж луна котилася і завмирала ген десь на Голубій паді, і замовкали нетри, коли вона виводила оте: За лихими ворогами мій миленький не ходить... » (5;135).

Синонім тягнути вживається із значенням «співати, витримуючи окремі високі ноти»: «А всі інші тягнуть хіба ж так по-козацьки» (1;314).

Підтягувати і підхоплювати вживаються письменником тоді, коли потрібно відзначити, що пісню співають не від початку, а приєднуються до співу в процесі його звучання.

Синонім підтягувати/підтягати означає «підспівувати тому, хто співає»: «Підпилий Сазонов (ніби підпилий) і собі підтягає смішним своїм московським «нарєчієм», бо мусить триматися цієї стихії, інакше будеш білою вороною» (1;314).

Якщо хтось продовжує чи підтримує розпочатий кимсь спів, то автор уживає синонім підхоплювати : «Коли строфу доспівували українці, підхоплювали вірмени. Кінчали ці, починали греки. Пісня гойдалася часом годину і нікому не набридала» (3;362).

Дзвінкий, бадьорий хоровий дитячий спів означається синонімом заливатися. «Ти скажи! І що ж вони так гарно співають?! Велика маса дітей стоїть півколом біля сцени, перед маленьким диригентом, і заливається натхненно» (1;218).

Без докладного аналізу синонімічні ряди з творів І.Багряного, які свідчать про багатство засобів лексичної синонімії.

Трудитися: трудитися, працювати, (тяжко без відпочинку) заст. гарувати, (перев. про невдячну працю) зневажливе розмовне ішачити.

Просити: просити; підсилювати - благати, (уклінно) бити чолом; (дуже, запобігаючи перед ким-небудь, применшене себе) зневага на колінах повзати; (дуже) документальне змалитися.

Помилитися: помилитися, обмилитися, прорахуватися; зробити помилку, дати маху, дати хука; допущено страшний обмах.

Закривлятися (на що) (за якимись ознаками, прикметами бути близьким, наближатися до чогось); безособове закривлятися, безособове розмовне заходитися, безособове діалектичне заноситися.

Намагатися: намагатися, старатися; підсилюватися силкуватися; пробувати; (наполегливо) розмовне норовити.

Отже, Іван Багряний у свої прозових творах використовує найрізноманітнішу палітру дієслівної синоніміки. Одне і те ж слово у різному контексті може мати не однакове значення.

3.2. Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби

Кольористе сприймання дійсності, що відображається в конструкціях мови, є одним із оцінних елементів будь-якої культури. Словосполучення типу білий як сніг, біла сорочка, сіра свита, чорна година - це усталені фразеологізовані звороти, які активно функціонують у живому мовленні і, зокрема, виступають у ролі знакових, національно зумовлених елементів української культури. У художніх текстах кольористичні епітети виконують різноманітні стилістичні функції. Без них важко уявити пейзажний опис, зовнішні і внутрішні характеристики персонажів. Одна із показових стилістичних функцій кольористичних епітетів у прозі Івана Багряного - розкриття сутності зображуваної доби, доби жорстокості, ламання людських, доль, людського приниження.

Іван Багряний - майстер глибоко психологічної оповіді. Він використовує переважно книжну лексику, яка набуває в художньому контексті додаткових значеннєвих відтінків. У таких творах, як «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», «Огненне коло» й «Тигролови», можна побачити повний кольоровий спектр, проте семантично навантаженими, стилістично виразними для індивідуальної оповіді є епітети сірий, чорний, вогненний.

Читаючи твори І. Багряного, не можна не помітити, що він часто вживає епітет сірий. СУМ фіксує переносне значення цього слова: «нічим не примітний, невиразний, безлиций». У художньому тексті епітет сірий допомагає уявити узагальнений образ «сірої людини». Функціонує цей епітет у словосполученнях з лексемами людина, істота, герой, колона, лавина, маса, лава. Насамперед помічаємо вживанню епітета сірий з іменниками у формі однини і множини (сірі люди, істоти) та із збірними назвами типу маса, лава.

На позначення великої кількості людей автор уживає вислови типу сірі люди, сіра маса, сіра лава, сіра колона людей, сіра лавина людей. Наприклад: «А надворі ту всю людську лаву брали, як у шори, дві тісні й довжелезні шпалери варти, наїжаченої сталевими цівками автоматів і злісними очима, так ніби причиною того, що вони мусили підставляти тут свої голови під бомби, була саме ця сіра людська лава»; «Вишикувані в довгу колону «по чотири», вони являли собою вже цілком знеосіблену сіру масу»; «Сіра колона людей, замотаних у ковдри й простирадла... » [6; 14].

Семантика епітета сірий розкривається в контексті, де поряд функціонують додаткові характеристики людини XX ст. Остання є збірним поняттям.

Кольористичне означення чорний насамперед уживається в описах зовнішності персонажів (брови, щетина, руки, обличчя), опису пейзажів (діра, вода, земля, море). Використання епітетних словосполучень із прикметником чорний у таких описах є традицією художнього зображення. Наприклад: «Георгіані <...> витягши шовкову хусточку з кишені, обтирав нею гарне своє, расове грузинське обличчя, свій орлиний ніс й чорні смоляні брови»; «І раптом <...> - побачив свого вчителя й натхненника! Ось на цім місці він стояв разом з другими. Низенький, сухорлявий з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний-смутний» [6;14].

Стилістичну функцію пейзажної деталі виконує епітет чорний у поєднанні зі словами вода, діра, земля, море. Як зазначено в тлумачному словнику, епітет чорний; означає «непроглядний, густий, темний», коли йдеться про воду, дим.

Традиційно епітет чорний пов'язується з темою страждання. Тому й з'являються в мові письменника означення типу чорна загибель, чорна смерть, чорна зненависть, чорна трагедія. До речі, одне з давніх значень вислову чорна смерть - «чума».

Епітетні сполуки чорна загибель, чорна зненависть, чорна зневіра нагнітають психологічну атмосферу, їх об'єднує спільне значення «втрата чогось назавжди». Саме так можна прочитати метафоричні образи в романах «Людина біжить над прірвою» і «Сад Гетсиманський».

Із значенням кольору епітет вогненний виступає рідко. Зокрема, йдеться про колір папороті: «...в темряві десь з диму пробивається полум'я, як пелюстки казкової, вогненної квітки папороті»; «При відсвітах не так тієї вогненної квітки папороті, як невідомо чого побачив людину перебиту навпіл, половина з головою лежить перед ним, половина трохи далі» [6;15]. Письменник називає квітку папороті вогненною. Художнє слово дає змогу реально уявити насправді не існуючий цвіт квітки папороті. Звичайно, в українській міфології цю квітку називають квіткою щастя, але контрастне зображення у творі І.Багряного (смерч, дим тощо) викликає відчуття трагедії. Характерно, що і наступні поєднання цього символічного епітета стосуються рослинного світу.

З назвами бойових явищ, природних стихій поєднується колірний епітет вогненні острівки, вогненні гейзери, вогненний водограй, вогненний гураган (літературне - ураган), вогненний смерч. В епітетних сполученнях вони вживаються як вторинні номінації, що переносять характерну ознаку з одного предмета на інший. Твір «Огненне коло» наповнений описами фізичних і психологічних страждань людини, описами воєнних катастроф.

На віддалених семантичних полюсах перебувають кольори сірий, чорний - вогненний, їхній узагальнений, нейтральний зміст у художніх текстах І. Багряного наповнюється контрастною символікою. Тоталітарну добу художня уява письменника малювала у збірному образі сірої людини. Про те, що в сірої людської маси відібрано волю, свідчить і зовнішній вигляд персонажів - сірі обличчя.

Через сприйняття персонажів розкривається сутність тієї тоталітарної епохи, тієї зловісної машини, яка нівечила долі багатьох. Сповнені символічного змісту кольористичні епітети Івана Багряного дають можливість читачеві уявити весь безмір страждання безневинної людини.

Висновки

Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію.

Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії (тепер, до речі, подекуди відроджувані), Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ» [9;82].

Політична думка письменника не була належною мірою запотребована ні в минулому, в діаспорі, ані досі, в незалежній Україні. Прикро дивитися, тривожно бачити, як і сьогодні національно-демократичні сили роблять помилки, які вже губили Україну і від яких ще півстоліття тому застерігав Іван Багряний: відрив національно-політичних завдань від соціально-економічних, в результаті чого ініціативу захисту життєвих інтересів трудящих перехопили необільшовики; недостатність державницького, інтегруючого розуміння політичної нації замість етнічної; поверховий, незграбно-емоційний підхід до мовного питання, який дає можливість ворогам української незалежності використовувати його для розколу українського суспільства.

Художній доробок Івана Багряного має повчальний зміст і не втратив своєї актуальності. Не всі, певно, погодяться з автором, але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалених один від одного періодів української та світової історії і висновків про минуле й стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критеріїв їх оцінки, про пошукування інтелектуального «ключа» до них.

У курсовій роботі розглянули ряд завданнь:

- здійснили аналіз теоретичних праць з дослідження дієслівної синоніміки;

- з'ясували морально-практичні принципи діяльності головних персонажів;

- дослідили лексико-семантичний аналіз релігійності у творах письменника;

- обґрунтували підхід і методи використання лінгвостилістичного опису кольористих епітетів, що функціонують у мові художньої прози І.Багряного.

Здобутки Івана Багряного, його вклад у літературну скарбницю і в боротьбу еміграції проти ворога набагато перевищують можливості однієї талановитої й діяльної людини. Треба мати багато сил, великий талант, непохитну віру у свою працю, у свій народ, щоб невтомно працювати і стільки зробити. Він справді був одним з найбільших літературних і політичних каменярів нашої спільноти на чужині.

Ідіолект письменника феномен конкретної жанрової реалізації мовностилістичних засобів української мови, гумору серед відчаю, оптимізму -- серед трагедії в глухій війні. Іван Багряний використовує найрізноманітнішу палітру дієслівної синоніміки. Кожний твір - це відображення жахливої доби, яку пережив сам автор у комуністичній системі. Сповнені символічного змісту кольористичні епітети Івана Багряного дають можливість читачеві уявити весь безмір страждання безневинної людини. Герої творів письменника, життєрадісні, відважні та можуть слугувати прикладом для для молодих людей. Головний персонаж -- особистість в образі сильного, непересічного індивіда. Причинами звертання письменника до образу такої особистості були «самовиписування» автора, яке виразилося передусім в автобіографічності творів і походило від психологічних особливостей Багряного, намагання звільнитися від минулого та історіософські пошуки.

Творчий добуток Івана Багряного є квінтесенцією національної гідності і суверенності, обстоюванням повноти національного буття. Він подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму - як у його популярно-вульгарних формах, так і в «прогресистських» та «інтелектуалістських». Соціалізм, комуністичну ідеологію Іван Багряний знав не збоку, як щось чуже й далеке, - він внутрішньо пережив її, вижив, відродився з неї, очистився - тому судив про неї глибше, точніше й справедливіше, ніж інші, від початку до неї далекі; тому бачив її «зсередини»; тому міг давати прогнози, що справджувалися.

Іван Багряний на сьогодні вже не є постаттю невідомою для читача в Україні.

Список використаної літератури

1. Автореферат дисертація канд. філол. наук: М.А. Балаклицький; НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка. -- К., 2003. -- 19 с.

2. Багряний Іван. Листування 1946-1963. Т.1. - К., 2002 р. - 705 с.

3. Багряний Іван. Автобіографія: З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка //Слово і час. -- 1994. -- № 2. -- С. 9--12.

4. Багряний І. Публіцистика. - К., 1996 р. - 856 с.

5. Багряна Г. І довго ти будеш плакати за мною. // Нові дні. - вересень 1993. - № 522. - С. 8.

6. Братусь М. Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби (за творами І. Багряного). // Диво слово. - 2000. - № 10. - С. 14- 15.

7. Гаврильченко О., Коваленко О. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного. Передмова // Іван Багряний. Сад Гетсиманський. -- К.: Дніпро, 1992. -- С.8.

8. Гак А. На двох трибунах. Оповідання та фейлетони. - Філадельфія, 1966 р. - 360 с.

9. Галич О., Назарець В., Васильев Є. Теорія літератури: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти / За наук. ред. Олександра Галича. -- К.: Либідь, 2001. -- 488 с

10. Дзюба І. Громадянська снага і політична прозірливість (Про публіцистику І. Багряного). // Слово і час. - 1996. - № 10. - С.82 - 84.

11. Жулинський М. Г. Іван Багряний //Історія української літератури XX століття: У 2 кн. -- Кн. 2. -- Ч. 1. (За ред. В. Г. Дончика. -- К., 1994. -- С. 244--252.

12. Іванишин В. Пізнання літературного твору: Методичний посібник для студентів і вчителів. -- Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 2003 http: // www. vesna. org. ua / txt / ivanyshynv /pit. Html

13. Костюк Г. Відійшов у безсмертя //Іван Багряний. Публіцистика. -- К.: Смолоскип, 1996. -- С 837.

14. Костюк Г. Літературна спадщина І. Багряного. // Слово і час. - 2001. - № 4. - С. 10 - 17.

15. Літературознавчий словник-довідник / P. T Гром'як, Ю. І. Ковалівтаін. -- К.: ВІД «Академія», 1997. --752 с.

16. Наукові основи методики літератури / За ред. Н. Й. Волощиної -- К.: Ленвіт, 2002. -- 344 с.

17. Нитченко Д. Фрагменти із життя І. Багряного. - Полтава, 1993 р. - 300 с.

18. Ставицька Л. О. Про характер взаємодії категорії індивідуально-поетичного стилю і літературної мови // Мовознавство. -- 1986. -- № 4. -- С.61--64.

19. Тимофеев Л. И. Советская литература: Метод. Стиль. Поэтика. -- М.: Сов. писатель, 1964. -- 523 с.

20. Українська мова: Енциклопедія / Кер. науково-редакційної підготовки М. П. Зяблюк. -- К.: Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. -- 823 с

21. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О.Тараненко (співголови), М. П. Зяблюк та ін. -- К.: Укр. енциклопедія, 2000. -- 752 с.

22. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. - К., 1994 р. - 719 с.

23. Цаленчук С. О. Анализ языка литературных произведений. -- Минск: БГУ, 1971. -- 88 с.

24. Ю. Шерех. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. - Торонто, 1991р. - 350 с.

25. Шугай О. Прирекла любов // Літературна Україна. -- 1992. -- 6 лютого.

26. Шугай О. Через терни Гетсиманського саду // Літературна Україна. -- 1990. -- 6 вересня.

Список використаної джерел

1. Багряний І. Буйний вітер. - Книга 1. Маруся Богуславка. - Мюнхен, 1957 р. - 470 с.

2. Багряний І. Огненне коло: Повість про трагедію під Бродами. - Київ: Україна, 1953. - 203 с.

3. Багряний І. Сад Гетсиманський. - К., 1991 р. - 390 с.

4. Багряний І. Скелька. - Харків, 1930 р. - 165 с.

5. Багряний І. Тигролови: Роман. У 2 ч. - Детройт.: Прометей, 1955. - 273 с.

Размещено на Allbest.ru