Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКА ГІМНАЗІЯ №144

ХАРКІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ГІМНАЗИСТІВ “ЄВРИКА”

МЕТОДИЧНЕ ОБ'ЄДНАННЯ ВЧИТЕЛІВ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ “ОБРІЇ”

СЕКЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ УКРАЇНИ У

ТВОРАХ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

Харків - 2011



ЗМІСТ

біографія шевченко творчість кобзар

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Біографія Тараса Григоровича Шевченка

РОЗДІЛ 2. Україна як iсторичний момент у творчостi Кобзаря

2.1 «Гайдамаки»

2.2 Цикл «Трьох лiт»

2.3 Три душі

РОЗДІЛ 3. Шевченко та сучасність

ВИСНОВОК

Список використаної літератури



ВСТУП

Метою цього дослідження є розповідь про минуле та сучасне нашої України зі слів Тараса Григоровича Шевченка. Для нас, українців, це є цікавим, оскільки ми вважаємо цю людину великою і нам буде цікаво дізнатись, що говорив та як думав Тарас Григорович про нашу Батьківщину.

Актуальність теми Тараса Шевченка буде ще довго, ця людина затримається у наших серцях. Ми дуже пишаємося, що у нашого народу є такий талант і сподіваємося, що це не останній випадок.

Завданням цього досліду є описання історії і сучасності України зі слів у творах Тараса Шевченка. Якi передумови виникнення i походження образу України. Розглянути творчiсть Т.Шевченка як своєрiдну спадщину поета-патрiота.

Уже для багатьох поколiнь українцiв - i не тiльки українцiв--Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо, все в ньому розумiємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й вiчне - невичерпний i нескiнченний. Волею iсторiї вiн ототожнений з Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе новi днi i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючи до нових скрижалiв долi. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї i нам ще йти i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шляху до Шевченка…

Тараса Шевченка розумiємо настiльки, наскiльки розумiємо себе - свiй час i Україну в ньому. Але, щоб краще зрозумiти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства XIX столiття. Вiн сам приходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його час. Лише так мiж нами й ним буде глибше взаєморозумiння.

Слово «Україна» -- одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертовної любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй.

Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати i стало - у творчостi Шевченка передовсiм - джерелом величезної революцiйної енергiї.

Нiколи i нi в чому не пiдносив Шевченко свiй народ над iншими, взагалi не шукав у ньому рис, якi були б властивi лише йому i бiльш нiкому.

Вiн був не нацiоналiстом чи iнтернацiоналiстом, а просто Людиною в родовому значеннi цього слова, - при тому, що був сином свого часу i свого народу, подiляв їхнi вади в малому, але у великому, значному йшов на цiлу епоху попереду. Знав свiй обов'язок перед уселюдською сiм'єю народiв, але мав мужнiсть i тiй сiм'ї народiв нагадати про її вселюдський обов'язок перед своєю знеславленою нацiєю, без рiвноправного утвердження якої свiт буде неповний i несправедливий, отже, i не матиме виправдання перед совiстю й розумом. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду i справедливiсть.



РОЗДІЛ 1. БІОГРАФІЯ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКО

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.

Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.

Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.

Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.

У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки.

Шевченка віддають вчитися малюванню. 1832р. Навчаючись у Академії мистецтв (з 21 травня 1838р) і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання.

Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 -- січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р. 23 квітня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення.

Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.

Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу.

Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.



РОЗДІЛ 2. УКРАЇНА ЯК ІСТОРИЧНИЙ МОМЕНТ У ТВОРЧОСТІ КОБЗАРЯ

Образ України у творчiй спадщинi Кобзаря своєрiдний i багатогранний. Тарас Шевченко одним iз перших вводить в українську поезiю образ України, як об'єкт глибокого лiричного переживання.

Перше видання творiв Тараса Шевченка - невеличка книжечка пiд назвою «Кобзар», яка з'явилася коштом Петра Мартоса у Петербурзi. Надруковано в нiй 8 поезiй: «Думи мої, думи мої, лихо менi з вами…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо менi чорнi брови, нащо карi очi», «До Основ'яненка», «Іван Пiдкова», «Тарасова нiч». Небагато, а все ж таки як багато! Важко знайти другу книжечку в свiтi, щоб для долi народу мала таке велике значення, як «Кобзар» для України. Це було щось таке несподiване, нове, щось так глибоко з душi народу добуте, що годi було опертися його силi. «Кобзар» сонних будив, збитих iз народного шляху на праву дорогу навертав, старим грiшникам приспану совiсть розбурхував, єрихонською трубою гримiв.

Дiйсно, крiпко лягають на душу народу твори Шевченка, а волосся на головi ще й нинi пiднiмається, нам i ворогам нашим. Ворогам - на думку, що вони з Україною робили, нам - через те, що ми так багато не зробили з того, що робити велiв Кобзар.

Придивимося до цього першого «Кобзаря» ближче.

Думи мої, думи мої,

Лихо менi з вами.

Це неначе лiтературне кредо молодого поета. Тут маємо i генезу його лiтературної працi, тут бачимо його цiль i високе завдання. Йому байдуже, як чужинцi поставляться до його творiв, вiн спiває для своїх. Поет уважав свої вiршi як дарунок рiдного краю.

В Україну iдiть, дiти!

В нашу Україну…

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу.

А до України звертається:

Привiтай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх дiток нерозумних,

Як свою дитину.

В «Кобзарi» ми зустрiчаємо першi iсторично-патрiотичнi твори Шевченка. Це «Іван Пiдкова»i «До Основ'яненка».

У них, за словами Єфремова, «поет платить ще велику подать художньому романтизму та оспiвуванню минулого України пiд впливом загального напряму в тодiшньому письменствi та специфiчних обставин українського життя тих часiв». Це яскравi, колоритнi малюнки з української iсторii, з яких чутно жаль за тим, що було та минуло, чутно протест проти того, що над дiтьми козацькими поганцi панують, чутно гнiв до ворога, який знущається й смiється над нами.

Смiйся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине,-

Слава не поляже.

Минувшина не верне, але живою зостанеться дума про неї, свiдомiсть, чим ми колись були. З неї зродиться нова сила народна, нова доба нашої iсторii. Молодий поет не вдовольняється мрiйливою тугою за минулим свого народу, вiн зараз-таки в перших творах стремить до iсторичної програми, пробує в давнi мiнорнi акорди наших пiсень втрутити новi, «мужеськi», надiйнi звуки.

В пам'ятi його живе ще Бантиш-Каменський, «Історiя русiв», «Українськi мелодii» Маркевича, але перед ним дзвенять вже якiсь новi мелодii iсторичних просторiв.

Це його власне добро, його питомий поетичний доробок, бо у Петербурзi не було тодi нiкого, хто б глибше й яснiше дивився на минуле й сучасне України. Суцiльного, певного й повного свiтогляду, ясна рiч, Шевченко ще тодi не мав. Бачив лихо, але до корiння його не вмiв дiбратися (пора на це наспiє, що лиш пiзнiше).

Взаємини до Польщi i її шляхетсько-феодального устрою i до Росii з її крiпацько-деспотичним ладом у нього ще лише зарисовуються як важкi питання без вiдповiдi, але цiлий корпус української справи вже в першому «Кобзарi»поставлений куди ширше й виразнiше, нiж у всiх попередникiв Шевченка разом.

2.1 «Гайдамаки»

В рiк пiсля «Кобзаря» виходить поема «Гайдамаки». Це великий, грiзний, загравою пожеж освiтлений, пурпуром кровi облитий образ подiй 1768р. Загальний настрiй Колiївщини передав нам поет у яскравих, зворушливих ескiзах, 1768 рiк стає перед нами в цiлiй своїй грiзнiй величi, читача проймає жах, жаль i тривога, тривога за долю народу, котрий так трагiчно бореться цiлi столiття за волю. Шевченко незвичайно гарно, щиро, сердечно передав те зло, яке чинить кожна вiйна чоловiковi:



Минають днi,минає лiто,

А Україна,знай,горить;

По селах голi плачуть дiти-

Батькiв немає. Шелестить

Пожовкле листя по дiбровi;

Гуляють хмари; сонце спить;

Нiгде не чуть людської мови;

Звiр тiльки виє по селу,

Гризучи трупи…

Люде! Люде!

Коли-то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чуднi, чуднi люде!

Кривавими малюнками «Гайдамакiв» Шевченко закликав своїх i чужих, щоб спам'яталися, щоб перекреслили давнi порахунки i почали життя нове, людське, чесне справедливе.

«Гайдамаки», попри свої безперечнi похибки, були й зостануться висловом протесту проти гнiту й кривди, образом яскравим, повним контрастiв, дисгармонiї, суворостi, мабуть, недалеким вiд того, чим була дiйснiсть.

2.2 Цикл «Трьох лiт»

Свiй центральний твiр з циклу «Трьох лiт» поет зi свiдомiстю тiєї вiдповiдальностi, що на неї можуть собi дозволити лише генiї й пророки, присвятив «i мертвим, i живим, i ненарожденним», утверджуючи тим iсторичну тяглiсть i безсмертя української нацiї на всi часи.

Шевченко, як нiхто, знав iсторiю своєї України, яка з могил, гiр i рiк промовляла до нього нечутною iншим мовою. Бачив вiн, що з його країною хоче зробити росiйське самодержавство, московський уряд.

Своє ставлення до росiйського самодержавства Шевченко висловив в мiстерiї «Великий льох». Це найчiльнiший твiр 1845 року. Протягом часу публикацiї цiєї поеми супроводжувалися фальшивими примiтками, коментарями, в яких викривлено, фальсифiковано тлумачився її iдейний змiст. І все це тому, що поема «Великий льох» має виразно антимосковське полiтичне спрямування й перейнята глибоким болем поета за втратою української державностi. Причина того - Переяславська угода, колонiальна полiтика росiйських царiв та зрада нацiональних iнтересiв частиною правлячої елiти.

Як у «Снi» дає нам Шевченко поетичний образ своєї поїздки з України в Петербург, так «Великий льох» є наслiдком того перебування поета вiч-на-вiч з українською старовиною, того оглядання i малювання руїн i могил, того дотику його теплої руки до зимної, трухлої домовини, у якiй похована наша минувшiсть.

Шевченко здавна прислухався до голосу могил i руїн. І в мiстерiї «Великий льох» промовив до нас образами й враженнями, якi вони йому навiяли.

В селi Суботовi, колишньому хуторi Богдана Хмельницького, є два пiдземелля, так званi Богдановi льохи -- великий i малий. Народ оповiдає, що там схороненi скарби великого гетьмана i що тодi, як москаль розкопає льох, станеться на Українi щось незвичайне.

Отож, москалi збираються розкопувати Богдановi льохи. Знають це три душi, якi сiдають на похиленому хрестi Суботiвської церкви i дожидаються, бо так сказав Петровi Бог, що як москаль розкопає Великий льох, тодi їх в небо повпускають.

Перша душа -- це дiвчина-вiдданиця Прiся. Вона гралася з Юрасем-гетьманенком i бувала в гетьманенських палатках, але тяжкий грiх на душу взяла: перейшла гетьмановi вповну дорогу, коли вiн їхав у Переяслав Москвi присягати. І за те її тепер у рай не впускають.

Друга душа--це бiдна дiвчина, яка напоїла коня царевi Петровi в Батуринi, коли вiн по зруйнуванню цiєї гетьманської столицi вертався у Москву. За це вона й досi над козацькими степами лiтає, не знаючи, за що її карають. Мабуть, «що всякому служила, годила, що царевi московському коня напоїла».

Третя душа - це канiвська дитина, якої грiх такий, що вона всмiхнулася, побачивши пишну галеру, якою їхала цариця Катерина в Канiв Днiпром. Вона була малою дитиною i не розумiла, що «тая цариця - лютий ворог України; голодна вовчиця». А отож її за це й досi не хочуть на митарство пустити.

Смеркається, i душi вiдлiтають в Чуту, звiдкiль буде чути, що робитимуть москалi з Богдановим льохом.

А тим часом надлетiли три ворони: українська, росiйська i польська та сiли на маяку в лiсi. Українська хвалиться, що спалила Польщу з королями, але й козакiв не пощадила.

Наймала їх, продавала й думала, що у вiйнах Хмельницького до решти їх винищить. Та вони, поганi, за Мазепу знову вiджили. Але вона їх далi мордувала -- в Батуринi, в Фiнляндii, на Орелi та на Ладозi -- скрiзь, де лиш була нагода. Та що вона не робила, як їй на пiдмогу не поспiшали москалi та iншi вороги, Україна зосталася незруйнованою, а цiєї ночi мають там родитися двоє близнят -- один, як Гонта, а другий -- зрадник, запроданець, що катам до помочi стане.

Польська ворона -- це хвалько. Вона величається, що «в Парижi була, три злота з Радзивiллом та Потоцьким пропила».

Третя, московська, величається своїми указами, тим, скiльки вона душ передушила, та характеризує себе словами: «с татарами помутила, с мучителем покутила, с Петрухою попила, да немцам запродала».

Але всi три вони згiднi у тому, що нового Гонту, українського Івана, треба зробити нешкiдливим: треба йому чинами скрутити руки, розтопленим золотом залляти очi, а коли й це не поможе, замучити його всiма злами i муками. Але українська ворона наприкiнцi каже, що його треба поховати, поки слiпi люди, а то буде запiзно.

З тим i розлiтаються, а надходять три лiрники -- один слiпий, другий -- кривий, а третiй -- горбатий. Почули, що в Суботiв до розкопування Богданового льоху зiйдеться багато люду, так iдуть мирянам про Богдана спiвати. Бачать понаставлюванi фiгури i мiркують кожний по-своєму, нащо їх москалi понаставляли. А мiж тим москалi докопалися до черепка, гнилого корита й кiстяка в кайданах. Ісправник «трохи не сказився, що нiчого, бачиш, взяти», а побачивши лiрникiв i довiдавшись, що вони прийшли тут спiвати про Богдана, наказав їх по-московськи випарити.

Так малий льох в Суботовi

Москва розкопала!

Великого ж того льоху

Ще й не дошукалась.

Алегорiї може кожний по-своєму з'ясовувати, i поки сам автор не дасть нам якогось ключа в руки, годi певно сказати, котра розв'язка правдива. Такий ключ дає нам Шевченко у вiршi «Стоїть в селi Суботовi», написанiм того самого дня, коли викiнчено «Великий льох». Поет немов боїться, що його мiстерiя не досить зрозумiла, i тому у цьому вiршi висловлює свою полiтичну думку. Для нього церква, яку збудував Хмельницький в Переяславському договорi, -- це церква-домовина, грiб України. Хмельницький думав, що в тiй церквi будуть молитися москалi й українцi, дiлячись спiльним добром. А вийшло не те: москаль не дiлиться добром i лихом, лише лупить з України останню шкуру, навiть могил не щадить, розриваючи їх та шукаючи грошей.

Але Шевченко вiрить, що тая церква-домовина, себто Переяславський договiр, розвалиться i що з-пiд неї встане вiльна, самостiйна Україна, яка розвiє тьму неволi, засвiтить свiт правди i дасть спромогу своїм дiтям помолитися на волi. Це провiдна iдея, ключ, яким спробуємо вiдчинити мiстичний твiр поета.

2.3 Три душі

Три душi (вiдданиця, дiвчина й дитина) покутують за те, що прогрiшилися супроти самостiйної України. Перша -- тим, що вповнi перейшла дорогу Хмельницькому у Переяслав, друга -- що напоїла Петрового коня, третя -- що всмiхнулася, коли на Україну пливла золочена галера Катерини.

Значить, поет вибрав три вирiшальнi моменти з нової української iсторiї, коли важилася доля нашої незалежностi народної i державної, i приглянувся, як народ поставився до своєї справи. Народ (селянство) пiшов назустрiч намiрам Хмельницького (перейшов йому шлях з повними коновками), напоїв коня Петровi, коли вiн їхав iз зруйнованого Батурина (себто не пiдпер заходiв Мазепи бiля вiдбудування української незалежної держави), а вкiнцi до золоченої галери Катерини, до її русифiкацiйної полiтики поставився з дитячою, нерозумною усмiшкою.

Значить, три душi - це грiхи трьох поколiнь українського простонароддя. Чому ж поет вибрав три душi дiвчат, а не чоловiкiв? Тому що народ погрiшився не в вiк своєї чоловiчої зрiлостi, а, так сказати б, жiночим розумом, навiть (через свою неосвiченiсть) немов у дитячому вiцi. Перед ним не зачинено дверей до раю, його лиш на митарства поки що не пускають, кажуть лiтати понад козацькими степами доти, поки «все москаль позабирає, як розкопа великий льох». Москаль замiсть того, щоб з козаком добро й лихо по-приятельськи дiлити (як сподiвався Хмельницький), усе вiд нас забирає, грабує нам, тепер i могили розриває, шукаючи грошей. Нехай бере! Чим гiрше, тим краще, бо все ж таки колись станеться те, що мусить статися, - пробудиться свiдомiсть народу, настане момент протесту.

У «Великому льоху» поховав Хмельницький не свої маєтки, свiдомiсть нацiональної самостiйностi, угодою Переяславською вiн згасив ту пожежу, яка зайнялася на Українi, втiшив велику бурю народного гнiву, помсти й завзяття. Москва своїми насильствами, грабежами, своїми русифiкацiйними й централiстичними безправствами доведе до того, що народ знову повстане, знову розбудиться його самостiйницька свiдомiсть - буде розкопаний «Великий льох» України:

Встане Україна

І розвiє тьму неволi.

Щойно тодi iсторичнi грiхи нашого простонароддя знайдуть своє прощення, i три душi увiйдуть до раю.

Друга трiйця -- це три ворони: українська, польська й московська. Вони себе вже при першiй появi достатньо характеризують. Українська - iронiчним висловом про Хмельницького («крав Бордан крам»), польська - хвальбою, що вона була в Парижi, московська - напiвзагадковою, напiвп'яною пiсенькою про козу й чорта.

Українська ворона найбiльше говорить, польська бiльше на паву подобає, а московська коротко збирає свої заслуги, подаючи три перiоди росiйської iсторiї: татарський, Івана Грозного й Петра Великого. У всiх них одна думка: придушити всякi добрi змагання народiв та закрiпити на своїх територiях панування кривди й насильства.

Кого ж вони представляють? Нiкого iншого, як тих, що ми їх звикли прозивати круками та воронами: реакцiю, упертий консерватизм, охоту придушити всяку нову думку, новий розгiн в країну правди й волi. Тi ворони - це неначе злi демони трьох слов'янських народiв, якi нiяк не можуть звести мiж собою порахункiв, а через те й кожний у себе дома не може запровадити нового, кращого ладу.

Як три душi покутували за грiхи темного народу, так три чорнi гайворони крякають вiд iменi верховодячих сфер: польського можновладства, українських старшин та московського боярства й чиновництва, якi завдяки непросвiченостi всiх трьох народiв мали головний вплив не їх життя-буття.

Всi вони бояться якогось Івана-месника, котрий має прийти на свiт тодi, як розкопуватимуть Великий льох. Але разом з ним зродиться його брат-близнюк, Іван-зрадник, що пiйде рука в руку з катами.

Цей Іван -- наймiстичнiша постать в мiстерiї. Ми знаємо, що Шевченко ждав апостола правди й науки, що вiн i поза Уралом блукаючи шукав сумирного пророка, що були в нього бажання, щоб явився якийсь новий український месiя. Можливо, що цього нового месiю має тут на думцi поет. Але вiн боїться, щоб разом iз таким чоловiком не прийшов на свiт якийсь новий запроданець.

Третя трiйця -- це лiрники: слiпий, кривий i горбатий. Хто вони такi? Чи не наша iнтелiгенцiя, ученi й письменники Шевченкових часiв? Тут Москва розкопує Богдановий льох, а вони йдуть гробокопателям до працi приспiвувати; вони несуть на московський базар українськi пiснi, оповiдання, працюють на ворога ради хлiба, ради заробiтка. «Отутечки пiд берестом та трохи спочинем… То поснiдаєм в пригодi, поки сонце встане». А праця для рiдного народу? - «День великий. Ще будем спiвати»

Не три було їх, а багато, дуже багато лiрникiв слiпих, кривих i таких горбатих, що їх навiть домовина не могла випростати. Який влучний, який невмирущий символ!



РОЗДІЛ 3. ШЕВЧЕНКО І СУЧАСНІСТЬ

Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок «Кобзаря» Тараса Шевченка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов'ю... У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого.

У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі?

Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника... Про ці факти з життя Тараса Григоровича ми знаємо давно. Повторюємо їх як завчену раз і назавжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких замовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все Думати і піклуватися про свій народ?

Знаємо і те, що Шевченкові не судилося спокійного життя до останніх днів, до останнього подиху. Знаємо, що більше десяти років провів він на засланні, переносячи щоденну муштру у солдатській казармі, потерпаючи від важких хвороб. Але, як не дивно, не звертаємо уваги на один промовистий факт, що, здається, лежить на поверхні. Маю на увазі зовнішність нашого поета. Ми змалечку звикли до портретів похмурого дідуся у хутряній шапці та з густими вусами. Змалечку знаємо, що то -- «дідусь Шевченко». А чи замислювався хтось: а скільки ж років тому дідусеві? Тарас Шевченко помер у 47 років, отже, на тих славнозвісних портретах йому років 44--46). Так чому ж чоловік у розквіті своїх сил виглядає, як старенький дідусь?

Відповідь, безперечно, теж проста: винні все ті ж роки кріпацтва, заслання, солдатчини, винні хвороби. І незважаючи на все це, Шевченко передусім піклувався про свій нещасний гнаний народ, про свою безталанну Україну.

Саме завдяки своєму народному характеру твори Великого Кобзаря і сьогодні живуть серед нас. І сьогодні є напрочуд актуальними. Думається, знайдуться люди, які посміхнуться після цих слів. Яка, мовляв, актуальність, якщо минуло 150 років, якщо кріпацтво давно скасовано, якщо Україна вже більше десятиліття є вільною країною?! Але я твердо повторю: твори Тараса Шевченка є актуальними і сьогодні.

Згадаймо його славнозвісне: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі -- чужі люде, роблять лихо з вами». Не думайте, що поет постає тут «росіяноненависником», адже москаль для нього -- не синонім росіянина, а солдат московської армії. І застерігає він тут тих дівчат, які довірливо віддаються першому коханню, ламаючи тим своє життя назавжди. Скажете, що жінка у XIX і XXI столітті має абсолютно різний статус, різні можливості, і наша сучасниця може з гідністю вийти з ситуації, яка поставила б у глухий кут дівчину XIX століття?

Не сперечаюся, однак трагедія обманутої жінки і сьогодні викликає співчуття, тому багатьом дівчатам варто прислухатися до застережень поета.

А вічна тема материнської любові? Невже хтось байдужно прочитає рядки про неї?

У нашім раї на землі

Нікого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим -- читаємо у вірші Т. Шевченка. Скільки стоятиме світ, стільки будуть поети славити красу матері, славити її віддану жертовну любов до дитини. І Марія, наймичка, «слєпая» завжди будуть викликати у людей пошану і співчуття.

А тепер звернемося до громадянських мотивів творчості поета.



Нема на світі України,

Немає кращого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати кращого добра,

Добра святого -- дорікає Шевченко своїм землякам. А наші сучасники також нерідко шукають «кращого добра» по закордонах, розпродаючи при цьому Україну по шматках. І до сьогодні не знають своїх коренів, і логоджуються з тим, що ми -- «моголи або слов'яни» -- байдуже, аби був прибуток. І тому й досі повторюємо за поетом сповнені болю й гіркоти слова:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

її розпинають.

А поема «Кавказ», на жаль, ще довго не втратить своєї актуальності. Вона була написана у 1845 році, коли царська Росія вела на Кавказі загарбницьку війну. Минуло багато-багато десятиліть -- і що ми бачимо?

А поки що течуть ріки,

Кривавії ріки!

Війна в Чечні болем відгукується в серцях не лише мільйонів росіян! а і всіх тих, хто співчуває людському горю, людським нещастям. І течуть, течуть криваві ріки в горах Кавказу...

Чи переконалися ви в тому, що твори Тараса Шевченка органічно вписуються у сучасне життя? Отож давайте частіше звертатися до «Кобзаря», шукаючи в ньому відповіді на болючі питання сучасності, адже недаремно закликав поет:



Учітесь, читайте

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь...

А що може бути найбільш «своїм», найбільш близьким, як не творчий спадок невмирущого Кобзаря?



ВИСНОВОК

Жив Тарас 47 років. З того 24 був кріпаком, 9 - вільним, 10 карався на засланні, а решту провів під поліційним наглядом. Працював тяжко, страждав важко, щастя зазнав мало. Що любив, чого бажав, до чого рвався душею - завжди втікало від нього.

Навіть слова, велика світова слава, осінила ім'я Шевченка щойно по смерті. Посмертна доля Тараса Шевченка так само незвичайна і ні з чим незрівнянна, як і його життя. Мало хто і з великих людей був за життя такий легендарно славний, такий любимий своїм народом -- і водночас такий гнаний його ворогами; рідко кому випадало стільки страждань і рідко хто, так багато віддавши людям, так мало від них дістав; рідко кому доля ставила стільки перепон і так люто переслідувала, здавалося, все роблячи для того, щоб він не став тим, ким усе-таки став. Та ось він помер, і минали роки, і світ жив без нього, а любові й ненависті до нього не зменшилося, вони наростали обидві однаковою мірою; і його ім'я, його поезія, його могила, його пам'ять ставали предметом такої боротьби, таких поклонінь і поруг, таких осягнень і фальсифікацій, що якусь аналогію знайти нелегко.

Боротьба за Шевченка тривала дуже довго, була гострою, тому що це -- боротьба за душу українського народу.

Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність, хоче, як сказав Янка Купала, "людьми бути?. А Шевченків ідеал -- Україна великої сім'ї, ?вольної, нової?. Україна без зла. Не було в ньому ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів, і Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддав не тому, що хотів би її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сім'ї світовій.

Шевченко належить не тільки Україні, а всьому людству, хоч кожне його слово -- про Україну. Тут відбувається часте в історії літератури перетворення: поезія, народжена злобою дня, живе вічно, поезія, зміст і характер якої безпосередньо національні, поєднуючись із світовими змаганнями, набуває загальнолюдського значення, виростає до загальнолюдських масштабів.

Загальнолюдське значення поезії Шевченка не лише в тому, що він, як і кожний генiй, збагатив духовний баланс людства, світ його ідей і почуттів, зробивши надбанням інших народів те, що пережив, передумав і зазнав народ український і чого він досягнув у царстві духу.

Загальнолюдське значення поезії Шевченка і в тому, що вона самому українському народові дала розуміння його долі, потреб і завдань перед обличчям майбутнього--з погляду загальнолюдської історії та боротьби, загальнолюдських завоювань розуму і духу; з висоти найпередовіших ідеалів і уявлень свого часу. Давши людству краще з українського, він водночас дав Україні краще із уселюдського -- в самому рівні та якості своєї думки, свого слова.

Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас -- це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, з чого черпають сили й надії. А те, що його досі світ знає менше, ніж інших великих поетів, пояснюється тим, що й саму Україну, яка тепер виборсується з руїн Російської імперії, світ тільки почав пізнавати.

А ми повинні пам'ятати заповіти, які посилав у глибини майбутнього великий Шевченко. Серед цих заповітів перший і останній -

Свою Україну любить,

Любить її… во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.



Список використаної літератури :

1. Бондар М. Образ України в поезiї Т.Г.Шевченка//Вiсник АН України.--№6.--1993.--С.56-60.

2. Дзюба І.М. У всякого своя доля: Літ-критичний нарис.- К., 1989.--261с.

3. Донцов Дмитро. Вогонь з Холодного Яру.// Дивослово.- №3.--1994.-- С.

4. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання.- К., 1984.-- 236 с.

5. Кирилюк Є. Войовничий характер Шевченкiвського реалiзму// Зб. праць XV наук. Шевченкiвської конференцiї.--Одеса, 1968.--С.5--23

6. Коцюбинська М.Х. Етюди про поетику Шевченка.- К., 1990, 270 с.

7. Лепкий Богдан. Про життя і твори Тараса Шевченка.- К.-- 1994.--125 с.

8. Маланюк Євген. Три літа// Дивослово.- №3,-- 1993.-- С.8-11.

10. Мушкетик Ю.Вiчно з нами//Голос України.--№39.--1993.--С.12.

11. Неділько Г.Я. Тарас Шевченко: життя і творчість.-К.--1988.-- 245 с.

12. Носань С.Л. Геній правди (до 175-річчя від дня народження/- К.: Література і мистецтво, 1989.--С96.

13. Павлів І. Поема - містерія “Великий льох” Тараса Шевченка.// Слово і час.-- №1.--1991.--С.25-35.

14. Смілянська В.Л. Біографічна Шевченкіана.- К.-- 1984.-- 245 с.

15. Чамата Н.П. Розрита могила.// Слово і час.-- №3.-- 1991.-- С. 8-15.

16. Шевченко Т.Г. Повне зiбрання творiв у 12 томах.-- Т.1--2.-- К.--1989.

17. Шевченко Т.Г. Кобзар.--К.--1987.--503с.

Размещено на http://www.allbest.ru/