Тема кохання у творах Генріха Гейне

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Краматорський економіко-гуманітарний інститут

Кафедра іноземних мов та методики викладання ІМ

Курсова робота

Тема кохання у творах Генріха Гейне

студентки групи ІМ-07-3а

Шапедько Юлії Михайлівни

Науковий керівник:

Кандидат філологічних наук,

Доцент Бодик Остап Петрович

Краматорськ, 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Особливості життя та значення творчості Генріха Гейне

1.1 Жінки і кохання житті і творчості Генріха Гейне

1.2 Значення творчості та її вплив на культуру інших народів

Розділ 2. Характерні особливості збірки Гейне “Книга пісень ”

2.1 Традиції і новаторство інтимної лірики Гейне

2.2 Творча еволюція Гейне лірика в “Книзі пісень ”

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми - Генріх Гейне одна з найпомітніших постатей в історії німецької літератури ХІХ ст., найбільший лірик епохи. Його справедливо називають співцем кохання і природи. Він зворушливо оспівав те найкраще, що властиве людині: її здатність щиро кохати, любити землю і природу, у простих і зворушливих рядках передав глибину й силу почуттів і переживань людини. Гейне був ліриком за покликанням, хоча й творив у жанрі драми та роману. Він прийшов у літературу на межі 20-х років. Його поетична творчість в основному розвивалася в річищі, прокладеному фольклорно-народною течією, а сам митець вважав себе останнім поетом “вільної пісні романтизму ”. Водночас його творчість не вміщується в усталені рамки романтизму, примхливо переплітаючись з реалістичними та іншими тенденціями, що розвивалися в тодішній німецькій літературі.

Не було, мабуть, жодного сучасного поетові суспільного чи мистецького явища, яке не дістало б осмислення і оцінки в його творах. Тому літературний доробок Гейне став правдивим і своєрідним літописом доби. Цей літопис водночас відбив складність і суперечливість поетового світогляду, що перебував у невпинному розвитку, визначеному змінами, які відбувалися в економічному, соціальному, духовному житті суспільства.

Різнобічність громадських і культурних інтересів зумовила розмаїття творчої спадщини Гейне. Та в літературу Гейне увійшов насамперед як автор чудових поезій.

Світову славу принесла Гейне “Книга пісень ” видана 1827 року. До неї увійшли поезії 1816-1827 років, що публікувалися раніше окремими циклами або збірками. Проте поет включив до “Книги пісень ” далеко не всі свої вірші згаданого періоду. Відібраний матеріал він побудував так, що “Книга пісень ” набула характеру своєрідного ліричного щоденника, твору, цілісного за композицією, змістом і формою.

Об'єктом дослідження - є тема кохання у творах Генріха Гейне розкриття особливості життя та творчості. Значення творчості та її вплив на культуру інших народів.

Предметом дослідження є - осмислення характерних особливостей збірки Гейне «Книга пісень».

Мета роботи - показати самобутність і своєрідність Генріха Гейне як тонкого лірика, як поета «вільної теми романтизму».

Розділ 1. Особливості життя та значення творчості Генріха Гейне

1.1 Жінки і кохання житті і творчості Генріха Гейне

Німецький поет Генріх Гейне, здавалося, з моменту своєї появи на світ був ніби зітканий з протиріч. Так, він відчував себе полум'яним патріотом, а йому навісили ярлик відщепенця, що ненавидить свою батьківщину. Тісно душевно пов'язаний з рідним краєм, жив на чужині. Був євреєм, хоча й не любив єврейства. Мріяв про жінок тонкого розуму і почуттів, а зв'язав своє життя з неписьменною простолюдинкою, підібраною на одному з паризьких бульварів. Він чудово володів німецькою мовою, писав нею, а виріс в середовищі, де говорили лише французькою, і останні двадцять п'ять років свого життя провів у Франції. Іронізуючи над романтизмом, він, за суттю, був романтиком. Душа його тягнулася до мирного життя, а він вимушений був брати участь в оскаженілій політичній і літературній боротьбі.[7] Володіючи зброєю насмішки, він нікого не жалів: ані ворогів, ані друзів. Але все ж таки і тут він не був до кінця послідовним. Деякі жінки ніколи не потрапляли під стріли його сарказму. І в першу чергу це його мати і сестра.

Його мати, Бетті Гейне, отримала чудове виховання. Вона досконало володіла французькою і англійською мовами, любила художню літературу, тонко розбиралася в ній. Ще до того, як вийти заміж, будучи ще молодою дівчиною, вона повинна була читати батьку латинські дисертації. Подекуди ставила питання, що ставили його в тупик.[11] А будучи вже матір'ю, першою помітила в Гейне “божу іскру ” любові до літератури і підтримала її. Гейне не раз звертався у своїй творчості до милого його душі образу матері.

Сестра Шарлотта - вірна подруга його дитинства, отроцтва і юності. З ній він ділився життєвими враженнями, довіряв їй свої таємниці, читав їй перші свої вірші. Власне, прояву поетичного дарування він зобов'язаний саме сестрі. Своїй сестрі Гейне присвятив цикл віршів “Нова весна ”.[9]

Хто така “маленька Вероніка ” з гейневської ліричної біографії залишається таємницею. Відомо лише, що це було перше кохання поета. Перше і трагічне. Поет увічнив її пам'ять у “Дорожніх картинах ” і в інших творах. Він писав про неї: “Ви навряд чи зможете собі уявити, як красиво виглядала маленька Вероніка в маленькій труні. Свічі, що стояли навкруги кидали своє мерехтіння на її усміхнене обличчя, на рози з червоного шовку і золоту мішуру, котрими були прикрашені голівка і білий маленький саван. Благочестива Урсула повела мене ввечері в тиху кімнату, і, коли я побачив на столі маленький труп зі свічами і квітами, мені спочатку здалося, що це красивий образ з воску; але я тут же впізнав миле обличчя і зі сміхом сказав: “Чому маленька Вероніка така тиха?”, а Урсула відповіла: “Такою робить смерть ”.

Вже находячись на краю могили, Гейне не міг забути “маленької Вероніки ”, що являлася йому на зорі юності. З її образом пов'язане часте згадування в образі Гейне квітів резеди[7].

В той період життя Гейне, здавалося, смерті тих, до кого було звернуто серце, переслідували його. І якщо “маленька Вероніка ” була резедою, то гімназистка А. - ранковою росою. І ця обожнювана Гейне дівчина померла. Так вже в гімназичні роки він пережив горе і біль утрати і був отруєний тими негараздами, котрі людина зазвичай пізнає значно пізніше.

Йозефа (Зефхен) вивела поета з сумної меланхолії і повернула з містико-романтичних висот на землю. Свій роман з нею він чудово описав в “Мемуарах ”. І Гейне і Зефхен тоді було по шістнадцять років. І - о боже правий! - вона була . донькою ката. У дівчини були не руді, а саме червоні, як кров пишні волоси, що спадали довгими локонами нижче плечей.

Осиротивши, Зефхен з чотирнадцяти років виховувалася дідом, який теж служив катом (професія ця передавалася з покоління в покоління і утворювалася, таким чином, династія катів).

Так як вважалося, що Йозефа належить до безчесного роду, їй довелося, як пише Гейне, з дитинства і до дівоцтва вести усамітнене життя. Звідси в ній розвилася нелюдимість, надзвичайна чутливість і крайня сором'язливість у спілкуванні з чужими, “тайна мрійливість, що поєднувалася зі свавільною впертістю і дикістю ”.[9]

Її дід, за законами ремесла, коли відсік голову сотому страченому, поховав свій меч в могилі, спеціально приготовленій для такого випадку. Але бабка, з чаклунською метою, після смерті діда викопала знаряддя страти. Зефхен показала Гейне цю зброю. В “Мемуарах ” поет так розповідає про це: “Вона не примусила себе довго умовляти, пішла в комору і одразу ж предстала перед моїми очима з величезним мечем, не дивлячись на те, що у неї були такі слабкі рухи, розмахнулася їм з великою силою і, жартома погрожуючи, проспівала:

Чи мало тобі гострого меча цілувати,

Божу останню благодать?

Я відповідав їй в тому ж тоні: “Не мило мені цілувати гострий меч - миліше мені цілувати Руду Зефхен”.

Я поцілував її не лише тому, що ніжно її кохав, але ще й з презирства до старого суспільства і до всіх його темним забобонам, і в цей міг в мені загорілися вогні двох пристрастей, котрим я присвятив усе наступне життя: любов до прекрасних жінок і любов до французької революції .”

Чаклунський поцілунок Зефхен розбудив в душі поета вулкан пристрастей. Для їх виходу назовні потрібен був предмет. Їм виявилася Амалія, донька багатого дяді Соломона з Гамбургу. Амалія Гейне відрізнялася холодним, гордим характером. Вона презирливо дивилася на сімнадцятирічного хлопця Генріха, який уявляв себе поетом, і звичайно, відштовхнула його[7]. Генріх тяжко переживав цю особисту драму. Пізніше, вже наприкінці життя, він визнавав: “Амалія, через яку я пролив чимало сліз і став пити, щоб приборкати своє горе, була першою весняною квіткою в країні моїй мрії ”.

Гордій Амалії Гейне присвячує свої знамениті “Сновидіння ”, “Пісні ”, “Ліричне інтермецо ”, “Знову на батьківщині ”, “До доньки коханої ”.

В цикл “Ліричне інтермецо ” увійшов шедевр світової лірики, знаменитий вірш Гейне “На півночі дикій стоїть одиноко на голій вершині сосна .”.

Сім років по тому в Гейне прокинулося кохання до молодшої сестри Амалії - Терези. Але і ця дівчина не відповіла йому взаємністю. Терезі Гейне присвятив вірші “До дивічника”, “До Лазаря ”. Звертаючись до неї, він сповідується:

Коли сестра сміється -

Я милу в ній пізнаю:

У неї ті сам очі,

Що юність згубили мою.

гейне лірика література збірка

В більшості віршів Гейне зустрічається тема нерозділеної любові. Звідси їхня сумна колористичність. Багато його творів є автобіографічними. Між автобіографічністю і експресивною тональністю існує прямий зв'язок. Образи жінок в його ліриці зазвичай контрастні: скромна жінка і “демонічна ” (“Не раз граючись зі свою ундиною, нащупував я хвіст зміїний ”). Гейне не лише в публіцистичних віршах, а у любовній ліриці прагне до сюжетності. В жанрово-стильовому плані він полюбляє вірші-сновидіння, ліричне інтермецо, пісні, сонети, балади. Мотиви любові поєднуються у нього з мотивами смерті, роздумами про безсмертя душі.[1]

У нього зірки розмовляють одна з одною “тією чудною мовою, яка ніякому в світі лінгвісту не знайома ”. Це - мова любові.

Як істинний великий поет, Гейне все ж вище за любов ставить в житті Поезію, котрій він присвятив всього себе.

Розглядаючи тему “Жінки в житті і творчості Гейне ” мимоволі виникає думка, що вона є наскрізною в його творчості. Ось що про це пише сам поет: “В молодості любов проявляється більш бурхливо, але вона не така сильна, не така всемогутня, як пізніше[6]. До того ж в молодості вона не настільки стійка, так як тоді і тіло теж любить, хоче плотських одкровень в любові і віддає ніби у борг душі всю несамовитість своєї крові, весь надлишок своєї мускульної сили. Пізніше, коли остання іскра згасає, коли кров повільніше тече у жилах, коли тіло вже не влюбляється, любить лише одна душа, безсмертна душа, і так як до її послуг вічність, і так як вона не настільки немічна, як тіло, вона любить не поспішаючи і вже не так бурхливо, проте міцніше, безкінечно глибше, надлюдські. ”

Гейне до кінця своїх днів був полум'яним прихильником жіночої вроди. Незадовго до смерті, він, розбитий паралічем, нерухомий, майже помираючий, велів віднести себе до Лувру, щоб в останній раз насолодитися божественною красою Венери Мілоської.

1.2 Значення творчості та її вплив на культуру інших народів

Генріх Гейне - один із тих великих поетів, які належать не тільки своїй батьківщині, а й усьому людству. Тому ще за його життя з'являється чимало перекладів його творів різними європейськими мовами. В Україну Гейне прийшов у другій половині ХІХ століття, в тогочасній періодиці друкували вільні переклади. Вільне ставлення перекладачів до змісту і форми оригіналів виливалося в українізацію переспівів з Гейне, де Рейн ставав Черемошом, а романтичний німецький рибалка - бокорашем. І хоча серед перекладачів були такі постаті як Ю. Федькович і М. Старицький, зверталися вони до німецького поета здебільшого випадково[5]. Так, славнозвісну “Сосну ” Старицький переклав не з оригіналу, а з Лермонтовського переспіву. Інші вірші Гейне звучали у нього, мов українська народна пісня з характерними мовними зворотами. У перекладах Старицького гейневські образи часто набувають типово українських рис: “У милої в косах барвінок рясний ”, “Снилась мені дівчинонька - коси довгі, чорні .”

Справжнє знайомство України з Гейне почалося 1892 року, коли у Львові вийшли дві збірки. У перекладах Лесі Українки і Максима Стависького було видано “Книгу пісень ”, а в перекладах Івана Франка “Вибір поезій ” Г. Гейне.

Молода Леся Українка зробила першу вдалу спробу повнокровно відтворити поезію Гейне українською. Її перу належать дев'яносто два переклади з “Книги пісень ”. Вони малюють образ юного Гейне, побачений очима нашої поетеси.

Наприкінці ХІХ століття лірику німецького поета перекладали Михайло Коцюбинський, Павло Грабовський, Куліш, Микола Вороний. А на зорі ХХ століття - Панас Мирний, Борис Грінченко, Агатангел Кримський.

Деякі вірші Гейне набули в Україні такої популярності, що стали народними піснями. Так сталося з романсом “Коли розлучаються двоє ” в перекладі Максима Стависького[5].

У 1918-19 роках київське видавництво “Серп і молот ” випустило перше повне українське видання “Книга пісень ” у двох томах (у перекладах Дмитра Загула і Володимира Кобилянського).

У 1930-33 роках вийшов чотиритомник “Вибраних творів ” у перекладах Дмитра Загула. 1956 року, до 100-річчя з дня смерті поета одне за одним виходять кілька видань. Переклали Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Леонід Первомайський, Андрій Малишко, Сава Голованівський, Дмитро Павличко, Марія Пригара та інші.

Праця над творами Гейне стала для кількох поколінь українських поетів справжньою школою майстерності. Досить навести такий приклад: відома поезія “Лорелей” має до п'ятнадцяти перекладів!

Гейне свідомо і сміливо шукав нових шляхів у поезії. В одному з листів у вересні 1822 року він писав: “Звідусіль я чую, що викликав і далі викликаю великий інтерес (як поет). Хвалять чи лають - мені байдуже. Я не сходжу з тієї дороги, котру раз і назавжди визнав найкращою. Дехто каже, що вона заведе мене у злидні, інші - на Парнас, а треті, що вона веде прямо у пекло. Хоч би як там було, цей шлях новий, я шукаю пригод.

Поет-новатор не помилявся. “Книга пісень ” ще за життя автора витримала тринадцять видань, а 1855 року вийшла у французьких перекладах. Багато віршів з “Книги пісень ” покладено на музику такими видатними композиторами як Шуман, Шуберт, Ліст, Берліоз, Шопен, Гріг, Чайковський, Мусоргський, Бородін, Римський-Корсаков, Танєєв, Лисенко, Рудкевич, Ревуцький[8], Лятошинський та ін. Чимало поезій з книги Гейне стали народними піснями і в Німеччині, і за її межами, наприклад, у Боснії - “Азра”, у Грузії - “Вродливице рибачко ”.

Розділ 2. Характерні особливості збірки Гейне “Книга пісень ”

2.1 Традиції і новаторство інтимної лірики Гейне

Складається “Книга пісень ” з чотирьох циклів - “Страждання юності ”, “Ліричне інтермецо ”, “Знову на батьківщині ”, “Північне море ”. Гейне дотримувався принципу циклічності. Кожній частині книги притаманна певна смислова, тематична, художня єдність, власний колорит. Місце кожного вірша точно визначено його зв'язками з попередніми і наступними. У перших трьох циклах провідною є тема нещасливого, нерозділеного кохання, яка по-різному інтерпретується в кожному з них. “З мого великого болю творю я пісні маленькі ”, - говорить поет і гірко зауважує: “Книжка ця - то тільки урна з попелом мого кохання ”. В останньому розділі домінує тема природи[4]. Проте, хоча вірші “Книги пісень ” надихалися нерозділеним коханням молодого поета до Амалії, в них відбиті не лише інтимні переживання Гейне. Тут вічна історія трагічного кохання набуває загальнолюдського звучання, характеризує стан душі сучасної письменникові молоді, юнака, здатного глибоко мислити, тонко відчувати, наділеного щирою, вразливою душею.

Назвою “Книга пісень ” Гейне визначив жанр своєї лірики. Однак простота і щирість народних пісень, до яких звернувся Гейне, поєднались у нього з світосприйняттям людини ХІХ ст. До збірки включено також чимало віршів, написаних в жанрах сонета, балади, романсу.

“Книгу пісень ” часто називають “романом у віршах ”. Історія духовних пошуків молодої людини часто ставала предметом романного зображення в літературах інших країн, де жанр роману був більш розвинутим.

Поетичний хист Гейне формувався в атмосфері панування романтичної літератури, і “Книга пісень ” як художнє дослідження психології людського кохання стало значним внеском у розвиток романтизму. Естетична програма поета-початківця відбита у невеличкій статті “Романтика ” (1820), в якій Гейне висловлює своє розуміння романтичного мистецтва. З романтизмом, як зазначають дослідники, його ріднить насамперед зв'язок з народною творчістю. Як і народні пісні, його вірші пройняті задушевністю, ліризмом, щирістю, прозорістю форми, простотою лексики, безпосередністю і природністю. Гейне вдається до таких характерних для фольклору виражальних засобів, як паралелізми, лексичні й синтаксичні повтори, повтори словосполучень, смислових, образних, словесних контрастів і антитез. Як і в народних піснях, у поезіях “Книги пісень ” живе музична стихія, вони надзвичайно мелодійні, і цим пояснюється їхній незвичайний успіх серед композиторів. Багато віршів із цієї збірки покладено на музику такими видатними композиторами, як Ф. Ліст, Ф. Шуберт, Р. Шуман, Р. Вагнер, Ф. Мендельсон, Е. Гріг, П. Чайковський, М. Лисенко, С. Людкевич, В. Лятошинський, Л. Ревуцький та ін. Чимало поезій з книги Гейне стали народними піснями і в Німеччині і за її межами, як наприклад, в Україні “Коли розлучаються двоє ”, “Я прагну усю мою тугу ” та ін.[6].

Однак зв'язок Гейне з фольклорною традицією був іншим, аніж у його попередників. Він спирався на народну пісню з їхніх рук, зокрема черпав з прекрасного збірника “Чарівний ріг хлопчика ”, зібраного і виданого Арнімом і Брентано. У листі до популярного тоді поета-романтика В. Мюллера Гейне писав про відмінність своїх віршів від народної пісні: “Які чисті, які ясні ваші пісні, і всі вони - пісні народні. В моїх піснях, навпаки, певною мірою народна лише форма, а їхній зміст належить “цивілізованому ” суспільству, скутому умовностями ”. Знайдена самим Гейне формула його ставлення до народної пісні звучить так: народна форма і сучасний зміст.

Далекий від народнопісенного ліричний герой збірки - це скоріше німецький інтелігент свого часу, внутрішній світ якого, почуття і переживання виражені в народнопісенних формах і образах. Цей герой, що схвильовано вбирає в себе враження довколишнього світу, багатовимірний, він буває то іронічно насмішкуватим, то романтично піднесеним, але незмінно відчуває свою перевагу над “цивілізованим ” світом філістерів. Але поведінка ліричного героя не спрямована лише на демонстрацію своєї переваги над нікчемною дійсністю. Кредо ліричного героя - без кохання немає щастя, без щастя неможливе життя. Він цілком романтичний герой.

Важливим елементом поетики “Книги пісень ” є романтична іронія. Вона, на думку Ф. Шлегеля, є найповнішим виявом свободи митця, який завдяки їй піднімається над дійсністю, і над самим собою. Іронія Гейне виходить із художнього досвіду попередників[4] (іронічне обігравання романтичної мрії, самоіронія), усе ж вона нова, тому що інтелектуальна за своєю природою і пов'язана в значній мірі з аналітичним художнім мисленням поета. Якщо для ранніх романтиків іронія була засобом піднятися над оточуючою прозою життя, то у Гейне (як і в Гофмана) вона стає формою повернення до дійсності. Зображуючи конфлікт особи і життя, поет не просто не приймав дійсності, а прагнув повніше її осягнути.

Гейнівська іронія все ставить під сумнів: об'єкт кохання, неповторність почуття і стан самого закоханого:

Вперше може нещасливо

Закохатись навіть Бог,

Але вдруге безнадійно

Закохається лиш дурень.

Яким би не був щасливий ліричний герой, завжди пам'ятає, що це тільки мить, а не вічне блаженство. Яким би не був розчарованим і приниженим, він знаходить у собі сили, щоб усміхнутись, жити далі і любити знову.

2.2 Творча еволюція Гейне лірика в “Книзі пісень ”

“Книга пісень ” являє собою ліричну повість, об'єднану однією спільною темою - темою любові. У віршах “Книги пісень ” нашли відображення переживання поета, пов'язані з почуттям нерозділеної любові до кузини Амалії; дослідники творчості Гейне знаходять тут сліди і інших юнацьких захоплень. Однак величність Гейне поета виявилася в тому, що у інтимно-ліричній темі, яка складає основу більшості віршів “Книги пісень ”[3], він зумів відобразити істотні риси свого сучасника - молодої людини 10-20-х рр. ХІХ століття.

“Книга пісень ”, як створювалася на протязі більш ніж десяти років, дає можливість наочно прослідкувати еволюцію художнього методу і світогляду Гейне.

Творча еволюція Гейне лірика йде в “Книзі пісень ” складним, повним протиріч шляхом. Він все ширше освоює традиції німецької народної пісні, роблячи тим самим крок вперед в розвитку одного з основних принципів романтичної поезії в Німеччині. Разом з тим віршам Гейне властивий і вплив кращих реалістичних традицій лірики Фоска, Бюргера, Гете, Шіллера. Значний вплив на формування лірики Гейне справляє поезія Шаміссо, котрий ще до Гейне ввів до вжитку у німецькій ліричній поезії метричні і образні засоби німецької народної балади.

У “Стражданнях юності ” особливо гостро звучить біль нерозділеного кохання. Знехтуване почуття стає джерелом різкого конфлікту поета з дійсністю, яка й сприймається ним крізь призму своєї душевної драми. Як і інші поети-романтики, Гейне віддає данину популярній у його часи готичній фантастиці, “романтиці жахів ”. У першому циклі кохання - фатальна, ірраціональна сила, що несе страждання і загибель. Раз у раз постають цвинтарі, розриті могили, з них виходять привиди, з якими веде бесіди юнак, чи серце спливає кров'ю через нещасливу любов. Відповідною є й лексика, для якої характерними є слова: “похмурий син ночі ”, “саван ”, “зловіщий сон ”, “мертвяк ” тощо. У цих ранніх віршах Гейне не відразу знаходить свої адекватні засоби для художнього втілення естетичної програми. Близькість їх не тільки в романтиці жахів, а й в тяжінні до земної реальності:

Облиште, темряви діти!

Згиньте в своїй імлі!

Чимало щастя зажити

Я міг би ще тут на землі.

Поет живе в світі дивних сновидінь і уявних марень. Кожний вірш розділу “Сновидіння ” - це опис або сну, або видінь, що їх бачив поет. Уві сні він бачить “її ” - невірну кохану, втрачену назавжди; він присутній на її весіллі з іншим (вірші 3 і 4); він продає душу пекельним силам за радість побачення з нею (6); уві сні вона з'являється до нього, подібна вихідцям з того світу - бліда і холодна мов мармур. Наяву поету уявляється цілий пекельний кортеж - він заплатив дияволу страшну ціну за неї, і ось з'являється вона, в супроводі самого диявола, котрий і поєднує поета з його коханою (7). Повертаючись від коханої, поет йде цвинтарем - і з могил встають привиди, кожний з них - жертва нещасливого кохання (8).

Дійсність і сон, уявне і реальне в цих віршах нероздільні - вони поєднуються в страшній фантасмагорії.

Поет цілком занурився у свій відчай, але це скорботна, безнадійна примиреність - це бурхливе, несамовите почуття. Він не шукає втіхи, здатний дійти до останньої межі - продати душу дияволу, пожертвувати “вічним блаженством ”, йому не потрібний покій ані тут, на землі, ані “там ”, в потойбічному світі. Ніде поет не бачить світлого початку, навкруги безпросвітна темрява - недарма у віршах так часто згадується диявол.

Любов у Гейне виступає як рокова сила, що несе загибель. Образ самого поета розривається лише з одного боку: він нещасний закоханий, що тяжко переживає “її ” невірність, одна з багато чисельних жертв цієї рокової сили, подібна до тих жертв, котрі пройшли перед ним на цвинтарі.

У світі, де живе поет, здається, немає живих, справжніх людей. Це привиди, або живі личини, які приховують то підлість, то убогість. Оманливе видіння - і сама кохана поета .

Цикл “Юнацький страждань ” був ще повністю романтичним. Своєю скорботною непримиренністю він в певному сенсі ближче до поезії Байрона, ніж до поезії німецьких романтиків, але з поезією останніх теж багато чого зближує Гейне: напруженість переживань, трактування любові як рокової сили, що стоїть над людьми, нарешті, увесь образний лад і форма віршів.

Образна мова Гейне в цьому циклі умовно романтична: усі нічні видіння, привиди, “безумний сміх ”, “дике полум'я в грудях ”, “похмурий демон ”, “блаженний біль ” - романтичного походження. Ще зовсім недавно ці образи, метафори, порівняння були дійсним художнім відкриттям романтиків і передавали інший в порівнянні з лірикою ХVIII століття лад почуттів. Тепер вони все більше ставали літературною умовністю. Щирість і самобутність Гейне проривається через цю літературність.

Ідейно-тематична спрямованість вищезгаданих творів, а також соціальні мотиви, які нерідко звучать і у віршах про кохання, зумовили особливості романтичної поетики Гейне, які відрізняли її від поетики інших романтиків. Це відчувається, наприклад, у витлумаченні теми смерті і теми природи.

Деякі романтики описували Смерть як єдиний засіб втекти від страждань, від непривабливої навколишньої дійсності[3]. У “Книзі пісень ” теж нерідко зустрічається думка про смерть як звільнення від любовних мук. Але герой водночас іронізує над своїми мріями про зустріч з коханою у потойбічному світі (“Пролог ” до “Ліричного інтермецо ”). Поет усвідомлює, що тривалий час тільки грав роль “вмирущого воїна ”, грав комедію “в романтичному стилі ”, що він живий “і значно дужчий, аніж всі мерці ”. В низці віршів він з оптимізмом підкреслює, що душа його здорова, а журба минеться:

Зачекайте, відлунає

Давнє горе непривітне,

І нова весна піснями

В серці згоєнім розквітне!

Якщо в перших частинах “Книги пісень ” романтичні образи домінують, то в наступних вони зазнають помітної еволюції. Так, у численних віршах розділу “Знову на батьківщині ” цілком реалістично відтворені враження поета від повернення до міста своєї юності, реалістичний характер мають зарисовки життя простих людей, морські пейзажі тощо. В цьому ж розділі почуття і настрої поета, його любовні муки, взаємини з коханою теж частіше розкриваються в реалістичному ключі:[10]

Коли ми одружимось, тобі

Всі заздритимуть, та й годі.

Зо мною ти житимеш, далебі,

В розвагах та насолоді.

Хоч бийся, хоч лайся, - буду терпіть,

Покірно гнутиму спину;

А віршів моїх не станеш хвалить, -

Ту ж мить тебе покину.

Побутово-земного, гуманістичного змісту набувають паралелізми: герой прагне стати ослінчиком біля ніг коханої, подушечкою для її голок, папірцем для її папільйоток. А кохана, чий образ раніше неодмінно поставав серед таких романтичних атрибутів, як цвинтарі, домовини, мерці, привиди, з блідої красуні перетворюється на звичайну земну дівчину. Вона вередує, чекає, щоб мати напекла їй солодкого печива, в її серці “були на постої ” гусари і т. ін. Все частіше поет кепкує з власного кохання.

Так у “Книзі пісень ” формувалася своєрідність всієї творчості Гейне, що полягала у постійному взаємо відштовхуванні і водночас складному взаємопроникненні романтизму і реалізму. Вважаючи себе останнім поетом “вільної пісні романтизму ”, романтиком-розстригою, Гейне чимало зробив для розвитку реалізму у вітчизняній літературі.

Центральним у “Книзі пісень ” є цикл “Ліричне інтермецо ”. Хоча тут звучить та ж тема нерозділеного кохання, однак сердечні муки ліричного героя розкриваються тут в іншому плані. В ньому послідовно простежується вся історія кохання поета від його зародження до її драматичної розв'язки - виходу коханої заміж за іншого і страждань героя. Тут за канонами романного мистецтва присутня зав'язка, кульмінація, розв'язка.[3]

Перший вірш циклу - зав'язка - говорить про те, що в “місяці травні ” поет закохується й освічується “їй ”:

Як в травні місяці сади

Розвинулися зрання,

Тоді в моєму серці

Прокинулось кохання,

Як в травні місяці в садах

Зачулось щебетання,

Я їй своє бажання

Освідчив без вагання.

У наступних віршах - ліричних мініатюрах, Гейне відтворює блаженний стан закоханості, до якого долучається почуття солодкавого смутку - можливо, передчуття майбутніх любовних мук. На все поет дивиться закоханими очима, - він навіть починає розуміти мову зірок; Мадонна в соборі здається йому схожою на його кохану. Та виникло перше непорозуміння, за ним, щоправда, йде примирення, каяття, поцілунки, хоча поет починає підозрювати, що вона “безсердечна ”, що вона “підступна ”. Незабаром настає катастрофа - кульмінація - вона не любить його - вона наречена іншого, виходить заміж. Поет карається її зрадою, його мучать спогади, зневіряється, намагається іронізувати над своїм обманутим почуттям, звинувачує невірну[8], намагається пояснити те, що трапилось. Уся ця складна гама почуттів поета розгортається аж до останнього вірша, в якому поет намагається покінчити з минулим - розв'язка:

Чому труна велика?

Скажу вам до ладу:

Я в ній своє кохання і біль свій покладу.

Герой цього “ліричного роману ” - людина з багатим духовним життям, не тільки здатен на високі почуття, страждати від них, але не засліплений ними, він уміє аналізувати свої почуття.

Якою ж постає “вона ”? Образ коханої більш умовний і узагальнений, позбавлений конкретно-індивідуальних рис. Гейне не намагається описати її зовнішність, хоча про неї, здавалося б, говориться багато. У неї очі фіалкові, ніжні, лілейні рученята, трояндові щічки - усе це фольклорні шаблони, які не формують живого індивідуального образу коханої. Її внутрішній світ ще менш конкретний - вона невірна кохана. Зрозуміло, що поет зосередився на своїх переживаннях і душевних муках.

Цикл “Знову на батьківщині ” - та ж історія нещасливого кохання: поет розказує про пережиту ним недавно трагедію. За жанром цикл найближчий до “твору мандрів ”. Поет подорожує, зустрічається з сім'єю своєї коханої, повертається в рідне місто, де пережив любовну драму, і в його душі оживають спогади про душевні муки. Минуле хвилює поета, але змушує швидко осмислити його, ніж пережити знову[3]. Ліричний герой дивиться на минуле очима досвідченої людини. Юнацькі страждання близькі йому як спогад. До циклу включено відомий ліричний вірш, присвяченій казковій рейнській красуні Лорелеї. Мотив цей введений у німецьку романтичну поезію за зразком народних легенд К. Брентано і підхоплений багатьма поетами (Ейхендорф, Лебен, Зимрок). У Гейне, як і в попередників, Лорелея - втілення згубних чарів кохання. Але міф про неї для поета - лише “казка стара ”. Вже у першій строфі постає сам поет з його смутком, він намагається збагнути незрозумілу йому причину такого настрою:

Не знаю, що стало зі мною,

Сумує серце моє, -

Мені ні сну, ні спокою

Казка стара не дає.[3]

Розмова про Лорелею, прекрасну чарівницю, яка з'являлася на високій скелі над Рейном і своїм звабливим співом занапащала тих, хто плив по річці, розпочинається лише з другої строфи.

Гейне, таким чином, переключив відомий мотив у глибинно ліричний план, у нього він стає метафорою, що передає душевний стан поета його відчуття, породжені казковим образом.[3]

У циклі духовна історія ліричного героя поглиблюється, вірші передають динаміку почуттів, зміну настроїв, то розквіт, то згасання надії на щастя. У розвитку любовної теми тепер нерідко з'являється, прикриваючи більш грайливість:[10]

Хотів би я в слово єдине

Вмістити всю душу смутну,

Віддать його сильному вітру -

Нехай би одніс в долину.

Нехай би печаль в отім слові

До тебе моя попливла,

Щоб ти її кожну хвилину

Почути, кохана, могла.

І навіть, коли серед ночі

Заплющиш ти очі ясні,

І тут, щоб знайшло моє слово

Тебе в найглибшому сні.

Цикл “Північне море ” на змістовному і формальному рівнях відрізняється від попередніх. У листі до В. Мюллера поет писав: “Північне море ” належить до моїх останніх творів, і ви побачите в ньому, яких нових струн я торкнувся, які нові пісні задумую ”[6]. На передньому плані тут тема природи. Він пише про різне море: вдень і вночі, спокійне та бурхливе, під час спалахів блискавок і під безхмарним небом. Але мате поета не зображення морських пейзажів. Він творить зразки високої філософської лірики, в якій природа співвідноситься з людиною і людське життя вимірюється масштабами світобудови. Перед стихією втрачає своє всеохопне значення любовна трагедія поета. Характерним для циклу вірш “Запитання ”:

Над пустельним, морем нічним

Юнак одинокий стоїть,

В думках його сумнів, на серці - журба.

Він хвилі питає похмуро:

“О відкрийте, скажіть мені згадку мудру життя ”.

Поет іронізує над болісними питаннями буття. Вони здаються авторові безглуздими, тайну життя відкриває для себе кожен сам:

Шумлять собі хвилі, як вічно шуміли.

І вітер гуляє, і хмари пливуть.

Байдужо-холодні зірки мерехтять,

А дурень стоїть і чекає одвіту.

У багатьох віршах поет вдається до характерної гейнівської іронічної кінцівки, за допомогою якої знижує, “приземлює ”, ніби “вивертає ” прозаїчним боком власні романтично-піднесені ілюзії ”:

І сині фіалки її оченят,

Троянди щічок і білі лілеї

Маленьких ніжних її рученят

Цвітуть, та цвітуть, і горять,

І тільки серце засохло у неї.

Велике місце у “Книзі пісень ” посідає природа. Зображуючи її, поет відтворює свої настрої, поривання, мрії, страждання і радощі. Так, розквіт весни збігається з щасливим коханням героя, а холодна похмура осінь приносить кінець його щастю:

Співав соловейко, і липа цвіла,

Всміхалося сонце, скрізь радість була!

А ти цілувала мене, обіймала,

І так до тремтячих грудей пригортала.

Кричав чорний ворон, і лист опадав,

І сонячний промінь так прикро блищав;

“Прощай ” ми сказали - холодне прощання!

Ти ґречно вклонилась на ґречне вітання.

Природа у Гейне стає співучасницею його переживань: квіти і дерева, хмари і зірки, сонце і місяць, солов'ї і лебеді разом з поетом сміються і плачуть, радіють і сумують, розмовляють з ним, співчувають йому. Але тут відсутня органічна єдність людини з глибинно таємничим життям природи, що було характерним для раннього німецького романтизму. Тому паралелізм переживань героя і природних явищ - лише красиве порівняння, поетична метафора.

“Книга пісень ” Генріха Гейне стала видатним явищем німецького романтизму, а її творець справедливо заслужив найвищої оцінки як ліричний поет, співець кохання. Мало кому з поетів вдавалося так тонко передати страждання душі, журбу, сумовитість, органічно поєднати фольклорну традицію зі світосприйняттям сучасної йому людини.

Висновки

Отже, збірка “Книга пісень ” Г. Гейне складається з чотирьох циклів - “Страждання юності ”, “Ліричне інтермецо ”, “Знову на батьківщині ” й “Північне море ”; як окремий підрозділ, включено до неї вірші з “Подорожі на Гарц”. Створювалися цикли в різний час: перший з них - це збірка 1821 р., другий - “Ліричне інтермецо ” із книги 1823 р., до третього і четвертого ввійшли поезії, написані в 1824-1826 рр. А це означає, що в своїй сукупності “Книга пісень ” відбиває еволюцію поетичної творчості Гейне кінця 10-х і 20-х рр. Збірці притаманна певна тематична єдність, яку, проте, не слід перебільшувати. Провідною в трьох циклах виступає тема любові, однак у кожному із них вона набуває різної ліричної інтерпретації.

“Книга пісень ” належить до кращих здобутків німецької романтичної літератури першої половини ХІХ ст. Її ідейний зміст випливає з тогочасної об'єктивної дійсності. Саме в ній вбачає джерело своїх страждань ліричний герой: “Любовна скарга переростає в скаргу на несправедливість злого світу, особисте розчарування - у неприйняття цього світу ”. Тому типова для романтизму тема нерозділеного кохання звучить у Гейне по-новому.

В “Книзі пісень ”, зумівши зберегти дух німецької народної поезії, доводячи при цьому до досконалості простоту художньої форми, Гейне правдиво і щиро розкриває своєму читачеві тему, вічну і невмирущу, взяту разом з тим в її конкретному соціально-історичному контексті - тему любові. Саме тут, очевидно, і слід шукати пояснення того факту, що “Книга пісень ” - це лірична розповідь про любов - стала безсмертним шедевром світової ліричної поезії, найбільш популярним ліричним збірником в Німеччині.

Список використаної літератури

1. Вовк Я. Останній поет “вільної пісні романтизму ” // Всесвітня література та культура. - 2000. - № 2

2. Гвоздикова «Всесвітня література» - 1997.

3. Гейне Г. Книга пісень. - К., 1994.

4. Гейне Г. «Избранные сочинения» - 1995.

5. Гуржеу С. Лірика Г. Гейне. - М., 1983.

6. Дейч «Поэтичный мир Генриха Гейне» - 1998.

7. Дмитриев «Генрих Гейне» - 2001.

8. Дейч А. Поэтический мир Генріха Гейне. - М., 1963.

9. Кадоб'янська «Життя Гейне» - 1997.

10. Лукаш Г.Гейне «Вибрані поезії» - 1999.

11. Макаров Книга посвещенная жизни и творчеству Гейне - 1974.

12. Матузова Н. М. Генріх Гейне. Життя і творчість. - К., 1984.

13. Немиришин П.И. Генрих Гейне «Книга песен» Всесвітня література в середніх навчальних закладах України, - 1997.

14. Неміришін «Система вивчення ліричних творів». - 1999.

15. Стадников «Биография писателя» - 1992.

16. Шиллер «Генрих Гейне» - 1998.

17. 18. http://culture.niv.ru/doc/literature/world-encyclopedia/189.htm

19. http://rubtsov.penza.com.ru/peoples/heine.htm

20. http://libelli.narod.ru/bio/german/heine.html

21. http://slovari.yandex.ru/dict/krugosvet/article/4/49/1003072.htm

Размещено на Allbest.ru