Видатні діячі українського театру другої половини ХІХ століття

Характеристика 1880-их років на Наддніпрянщині, які стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають М. Кропивницького. Театральна діяльність М.П. Старицького. Талановитий драматург-новатор І. Карпенко-Карий.

Рубрика Литература
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 22.11.2010
Размер файла 21,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти України

РЕФЕРАТ

з української літератури на тему:

«Видатні діячі українського театру другої половини ХІХ століття»

Учня 10-А класу

ЗОШ 1-3 ст. №4

Іоненко Антона

м. Слов'янськ 2007

80-ті роки на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають М. Кропивницького. 10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п'єси Т. Шевченко “Назар Стодоля”. Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став М. Старицький. На утримання він використав усі гроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, власний оркестр, подвоїти хор, підвищити платню акторам. Уже восени в Елисаветграді Старицький створив українську професійну трупу до якої ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі - Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані “корифеями українського театру”.

М.Л. Кропивницький народився 25 квітня (7 травня) 1840 року в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту (тепер село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області) в родині управителя поміщицького маєтку. Хлопчикові було лише п'ять років, коли мати покинула сім'ю, і він залишився без материнського догляду й ласки.

Спершу він виховувався в приватній школі дрібного шляхтича Рудковського, згадка про якого викликала тільки смуток і гіркоту спогадів про дитинство і ранню юність. Через деякий час хлопчик потрапляє в дім князів Кантакузен, де в той час перебував на службі його батько, а потім до якогось генерала, де намагалися зробити з нього такого собі слухняного козачка. Хоча й вразливий, але непокірний і гордий, Марко втік від генерала так само, як раніше від жорстокого шляхтича. Не став терпіти знущань і в домі офіцера Бракера в Єлисаветграді, де з нього пробували зробити щось на зразок помічника денщика. Врешті батько забирає його і влаштовує в Бобринецьке повітове училище. Тут Марко влаштовується жити у бабусі, в якої вперше після довгої розлуки зустрівся з матір'ю.

Так безрадісно минали дні дитинства і раннього юнацтва М.Л.Кропивницького. З дитячих літ він бачив у трудовому народі благородство, чесність, чуйність, а в панстві - егоїзм, самодурство, брехливість і лицемірство.

Здібному від природи юнакові так і не пощастило здобути вищу освіту: вирішальним було те, що він не зміг документально підтвердити свого дворянського походження. Після закінчення Бобринецького повітового училища (1856р.) і невдалої спроби вступити до Другої київської гімназії, Кропивницький повертається додому, служить деякий час писарем у повітовому суді, а в 1862 році вступає вільним слухачем до Київського університету. Після дворічного перебування в університеті він надовго оселяється в Борбинці. Там він працює в різних канцеляріях.

Захоплення театром розпочалося ще тоді, коли він був учнем повітової школи і брав участь в аматорських виставах, що було звичайною практикою багатьох повітових училищ. І з того часу Кропивницький уже ніколи не залишав театру. Перебування у матері та бабусі, де захоплювалися мистецтвом, найбільше театром і музикою, надзвичайно сприяло розвиткові талановитого юнака, якому судилося стати класиком української драматургії, одним із засновників українського професіонального театру. При підтримці близьких людей саме в Борбинці Марко Лукич створює свої перші сценічні образи - Петра (“Наталка Полтавка”), Лопуцьковського (“Шельменко-денщик”), Стецька (“Сватання на Гончарівці”) - і остаточно вирішує пов'язати своє життя з театром.

За участю М.Л.Кропивницького, досвідченого актора і режисера, було показано чимало вистав у різних містах України.

Гучний успіх супроводжував драматурга протягом усього його життя, до останньої гастролі у Одесі. 21 квітня 1910 року у вагоні, повертаючись із Одеси додому, М.Л. Кропивницький помер. Похований він у Харкові, на його могилі споруджено пам'ятник.

У тяжких умовах, в обстановці утисків, переслідувань, зарозумілого зневажання української сцени Кропивницький самовіддано працював на благо рідного театру, вбачаючи в ньому могутній засіб виховання й освіти народних мас. Цьому підпорядковував він усю свою творчість і як драматург, і як режисер, і як актор.

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинцях Золотоніського повіту на Полтавщині, в небагатій Дворянській сім'ї. Батько його, Петро Іванович, був офіцером, мати, Настасія Захарівна, - з роду Лисенків, нащадків колишньої козацької старшини, відомої ще з часів Богдана Хмельницького.

Дитинство майбутній письменник провів переважно в селі Кліщинцях, у діда й баби Лисенків, людей, як на той час, досить демократичних. Розмовляли в домі діда українською мовою. Початкової грамоти Михайла учив кліщинецький дяк.

На восьмому році життя хлопець втратив батька. Незабаром помер дід Захар Йосипович, потім сестра і обидва брати, а за кілька років, коли Михайло почав учитися в Полтавській гімназії, померла й мати. Далі юнак виховувався в родині В.Р.Лисенка, батька видатного українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Відтоді Михайло Старицький і Микола Лисенко стали друзями на все життя.

Після закінчення Полтавської гімназії Михайло Старицький 1858 року разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а у 1860 році друзі переходять до Київського, змінивши фізико-математичний факультет на юридичний. Через рік, досягши повноліття, Старицький перериває навчання, їде на Полтавщину, щоб вступити у володіння спадщиною, одружується з сестрою Миколи - Софією Віталіївною і, влаштувавши господарські справи повертається до Києва.

В умовах шаленої реакції М.Старицький починає активну літературну й театральну діяльність. Уже 1865 року у львівському журналі “Нива” під псевдонімом “Гетьманець” з'являються його переклади віршів Лермонтова, Гейне, байок Крилова, а пізніше він друкує переклади й оригінальні вірші у львівських журналах “Правда” й “Зоря”. На початку сімдесятих років М.Старицький разом з М.Лисенком влаштовує кілька літературних вечорів, а потім організовує український аматорський драматичний гурток, вистави якого з великим успіхом ідуть спочатку на домашній сцені, а згодом у міському театрі.

Поряд з цим Старицький розгортає видавничу діяльність. У першій половині сімдесятих та на початку вісімдесятих років у Києві виходять окремими книжками його переклади, переробки, інсценізації та оригінальні твори.

У жовтні 1881 року було дозволено, з певними обмеженнями, українські вистави, і незабаром російська трупа Г.Аркашенка почала ставити українські п'єси, а невдовзі утворилася перша українська професійна трупа під керівництвом М.Л. Кропивницького. Ця трупа успішно виступала у Києві, Харкові та інших містах, але її матеріальне становище було дуже важке. З літа 1883 року на чолі цієї трупи став М.Старицький, який вклав в організацію української театральної справи великі кошти. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М.Л.Кропивницький, М.К. Садовський, І.К. Карпенко-Карий, П.К. Саксаганський, М.К. Заньковецька, М.К. Садовська, Г.П. Затиркевич та інші. “Склалося товариство, якого Україна не бачила ні до того, ні потім”, - відзначав І.Франко в своїй статті про українську літературу, надрукованій в одному з чеських журналів.

Справі розвитку українського професійного реалістичного театру М.Старицький віддав понад десять років праці як керівник і режисер трупи, з якою він побував у багатьох містах - Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Варшаві, Вільно, Мінську та інших.

Неоціненними є внески в становлення театру М. Старицького та М. Кропивницького. Старицький виступав проти розважальної ролі театру та створеного зображення українського мужика як недоумкуватого і п'яниці. Саме він уперше вивів у водевілі на посміховисько не мужика, а панів. М. Кропивницький - “український Мольєр” - був майстром реалістичної гри, противником зовнішніх ефектів, позування, клоунади. У роботі з акторами Кропивницький-режисер вимагав простоти, правди, психологічного розкриття образу.

До останнього подиху Старицький не випускав із рук пера. Помер він у Києві 14 (27) квітня 1904 року й похований на Байковому кладовищі. Виняткова творча активність забезпечила йому повагу сучасників і вдячність нащадків.

Талановитий драматург-новатор, Іван Карпенко-Карий збагатив українську літературу творами різноманітних жанрів - соціально-побутовою і соціально-психологічною драмою, соціальною комедією характерів, історичною драмою. Високою акторською майстерністю, зокрема природженим вмінням передавати найсуттєвіше у психологічно вмотивованій поведінці особистості, він вніс вагомий вклад у розвиток українського театру. І як письменник, і як один з корифеїв сценічного мистецтва Карпенко-Карий завжди залишався громадянином і патріотом свого знедоленого краю.

Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівні, тепер село Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області. Його батько працював управителем поміщицьких маєтків, походив із збіднілого шляхетського роду. Одружуючись, батько викупив свою дружину з кріпацької неволі, хоч у минулому її рід був козацьким. У цій простій, од природи обдарованій родині виховалася плеяда діячів української культури - три брати, відомі під псевдонімами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Піднесенням на мистецькі верховини вони насамперед завдячують матері Євдокії Садовській, що чудовим виконанням народних пісень заронила в душі дітей глибоке розуміння багатства й краси українського слова та перші зерна артистичного хисту.

Початкової грамоти І.Тобілевич навчився, як тоді водилося, у дяка, а продовжував освіту в бобринецькій трикласній повітовій школі. Навчання хлопцеві давалося легко, і закінчив він школу в числі найкращих учнів.

На чотирнадцятому році життя доля кинула хлопця в похмурі кімнати повітових канцелярій, де молодий писарчук мусив коротати довгі дні над нудною роботою. Так було в Бобринці, так і в Єлисаветграді, куди І.Тобілевич переїхав разом з повітовими установами влітку 1865 року. Хоч у новому місті Іван Карпович був столоначальником повітової, а потім секретарем міської поліції і мав чин колезького секретаря, чиновницька кар'єра його не приваблювала. Змістом його життя стала театральна, літературна і громадсько-політична діяльність.

Ще в Бобринці Карпенко-Карий захоплювався театром і брав участь в аматорських виставах, що відбувалися в повітці місцевого крамаря. У Єлисаветграді він утворив аматорський гурток, вистави якого мало чим відрізнялися від вистав професіональних труп. Незвичайний чиновник появлявся там, де виникала нова корисна справа і де потрібна була безкорислива допомога досвідченої людини. Він був одним із найактивніших діячів місцевого Товариства для поширення серед народу ремесел і грамотності, клопотався про утворення притулку для калік і сиріт, був ініціатором утворення безплатної лікарні для бідного люду, безплатної народної бібліотеки, писав статті на літературно-мистецькі теми до місцевої газети “Єлисаветградський вісник”, а наприкінці сімдесятих років близько зійшовся з передовою місцевою інтелігенцією (П.Михалевич, М.Федоровський та ін.), з якою згодом склався нелегальний гурток однодумців, готових віддати сили за правду, за свободу рідного народу.

Ще до розгрому цього гуртка Карпенко-Карого як людину неблагонадійну було звільнено з посади секретаря єлисаветградської поліції, а згодом вислано на три роки під нагляд поліції за межі України. Поселився він у тихому степовому Новочеркаську. Спершу працював у кузні, а потім на дверях його убогої хатини з'явилася табличка: «Переплетчик Иван Тобилевич. Работа исполняется чисто и аккуратно». Мало хто знав тоді, що в цій непримітній хатині не тільки оправлялися чужі книжки. При світлі каганця тут були написані безсмертні п'єси “Наймичка”, “Мартин Боруля”, “Підпанки”, “Бондарівна”, “Безталанна”, “Розумний і дурень”, що чарували глядача, змушували його плакати або сміятися, показували йому страшну правду життя.

В часи, коли Карпенко-Карий починав свою мистецьку діяльність, український театр ледь-ледь животів, знемагаючи в ярмі царської цензури та в цупких лапах місцевої - повітової і губернської - адміністрації. Внаслідок посилення цензурних утисків все менше ставало письменників, охочих, як тоді казали, “писати для стола”.

І ось тоді з небувалою силою спалахнуло театральне обдаровання українського народу, виблискуючи сузір'ям виняткових талантів, дивуючи весь цивілізований світ барвами свого мистецтва. Поява таких майстрів сцени, як М.Кропивницький, М.Садовський, М.Старицький, М.Заньковецька, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, Марія Садовська, Г.Затиркевич-Карпинська, та інших були майже дивом. На служіння мистецтву, на боротьбу, на подвиг їх запалювала висока патріотична ідея: всі вони усвідомлювали, що виступають захисниками прав людини, оборонцями інтересів пригнобленого народу.

Продовжуючи славні традиції Т.Шевченка, М.Гоголя, М.Чернишевського, О.Островського, Карпенко-Карий з позицій критичного реалізму не раз гостро виступав проти тих драморобів, які у своїх п'єсах тільки й робили, що показували між співами і танцями нещасливі пригоди закоханих парубків і дівчат. Сам же Карпенко-Карий у своїй творчості розкивав найістотніші соціальні явища, що відбувалися в пореформеному українському селі, нещадно таврував сваволю глитаїв-жмикрутів та продажність місцевої адміністрації. драматург створив галерею образів сільських визискувачів.

З 1889 року і майже до кінця життя Карпенко-Карий був одним із фактичних керівників, режисером і актором у трупі свого брата П.Саксаганського, об'їздив з нею десятки великих і малих міст колишньої російської держави і написав такі шедеври драматургії, як “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Сава Чалий”, “Суєта”.

На думку історика українського театру Олександра Кисіль, Карпенко-Карий виступав на сцені природно, його гра була надзвичайно тонкою. Актор створював малюнок психічного стану людини “без різких зовнішніх ознак, без зайвих подробиць”, однак саме такий підхід до сценічного втілення поведінки персонажа має вважатися вершиною сценічної майстерності.

Постійна напружена праця, нервові переживання, шовіністичні переслідування позначаються на здоров'ї Карпенка-Карого. Кілька останніх років недуга все частіше давала про себе знати, аж поки у січні 1907 року остаточно підірвала його сили. Не допомогла й поїздка до Берліна: оперувати хворого було пізно. Там він і помер 15 вересня 1907 року. Тіло небіжчика було перевезено в Україну й поховано за його заповітом на кладовищі сусіднього до хутора Надія села Карлюжина.

Нелегкою була доля митців української сцени, їм доводилося страждати та жертвувати собою заради розвитку національного театру. Тяжкі умови праці, боротьба за існування, тривалі судові процеси підірвали здоров'я М.Старицького та призвели його до повного банкрутства. М.Садовська-Барілотті, виснажена голодом і хворобою, померла просто на сцені. І.Карпенко-Карий, відбувши три роки заслання, увесь час перебував під наглядом поліції. М.Кропивницький після струсу мозку від навмисно скинутої на нього на київській сцені завіси почав глухнути, а під старість зовсім втратив слух. Проте саме наполеглива сподвижницька праця видатних режисерів і акторів дала змогу не лише вистояти та утвердитися українському театрові, а й вивести його на світовий рівень.

Доля українського театру така ж складна і терниста, як і доля української літератури та мистецтва взагалі. Театр став фактором не тільки культурного, але і суспільного підйому. Народний український театр був дійовим засобом у боротьбі за визволення трудящих з-під соціального і національного гніту.

театр драматург кропивницький старицький

Список використаної літератури

1. Кропивницький М.Л. Твори. - Харків: Прапор, 2005.

2. Старицький М.П. П'єси/ Вступ. стаття В.У.Олійника. - К.: Мистецтво, 1984.

3. Карпенко-Карий І. П'єси. - К.: Мистецтво, 1982.

4. Новий довідник: українська мова та українська література. - К.: ТОВ “КАЗКА”, 2005.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Вивчення життєвого шляху та літературної діяльності Івана Карпенко-Карого – видатного українського письменника та драматурга. Особливості драматургічної спадщини митця, який найповніше реалізував себе в жанрі комедії. Участь у діяльності театру корифеїв.

    презентация [723,7 K], добавлен 19.12.2011

  • Життєвий та творчий шлях М.Л. Кропивницького - драматурга, актора і режисера. Його перші сценічні образи - Петро ("Наталка-Полтавка"), Лоповуцький ("Шельменко-денщик") і Стецько ("Сватання на Гончарівці"). Роль Марка Лукича у розвитку українського театру.

    реферат [21,4 K], добавлен 22.11.2010

  • Відомості про життєвий та творчий шлях Марка Кропивницького. Основні здобутки української драматургії другої половини ХІХ–початку ХХ ст. Дослідження творчої еволюції Кропивницького-драматурга. Аналіз домінантних тем, мотивів, проблем творчості митця.

    курсовая работа [57,5 K], добавлен 08.10.2014

  • Розуміння Карпенко-Карим багатства й краси українського слова та перші зерна артистичного хисту ще в дитинстві. Роки праці писарчуком. Боротьба за припинення переслідувань української культури. Формування світогляду письменника, його тонка гра на сцені.

    реферат [15,1 K], добавлен 22.11.2010

  • Стан драматургії на початку XIX століття. Зв'язки Котляревського з українськими традиціями та російським літературним життям. Драматургічні особливості п'єси "Наталка Полтавка". Фольклорні мотиви в п'єсі "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка.

    курсовая работа [55,1 K], добавлен 07.10.2013

  • Історія української літератури, Демократичний напрямок народного високоідейного реалістичного мистецтва. Шлях розвитку театру в Україну, за який боролися видатні майстри сценічного мистецтва, як М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Старицький.

    реферат [20,9 K], добавлен 22.11.2010

  • У дитячій німецькій літературі другої половини XIX - першої половини XX ст. помітного розквіту набули два автори - це Вільгельм Буш і Генріх Гофман. У 20-30-х роках великою популярністю користувалася творчість Берти Ласк, Августи Лазар і Алекса Веддинга.

    реферат [19,8 K], добавлен 20.12.2008

  • Короткий нарис життя, особистісного та творчого становлення великого українського письменника М.П. Старицького, особливості та відмінні риси його драматургії. Мотив самотності героїв драматичних творів Старицького, історія створення "Не судилось" та ін

    курсовая работа [66,9 K], добавлен 07.04.2009

  • Короткі біографічні відомості про життя українського поета І. Франка, перші збірки. Збірка "З вершин і низин" як складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. Драматургія Франка як невід'ємна складова українського театру.

    реферат [45,4 K], добавлен 17.02.2010

  • Бертольт Брехт як яскравий представник німецької літератури ХХ століття, історія життя і творчості. Індивідуальна своєрідність ранньої творчості письменника та його театру, художніх засобів. Принцип епічного театру у п’єсі "Матуся Кураж та її діти".

    курсовая работа [38,8 K], добавлен 03.04.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.