главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество База знаний Allbest
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 


Образ Марусі Чурай в українській літературі

Когезійний аспект вираження національної ідеї. Літературний портрет М. Чурай як людини, наділеної геніальним піснетворним даром. Характеристика образу Марусі, який органічно зливається з образом України. Своєрідність художнього світу поетеси Л. Костенко.

Рубрика: Литература
Вид: курсовая работа
Язык: украинский
Дата добавления: 22.10.2010
Размер файла: 54,0 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Образ Марусі Чурай (за історичним романом Л. Костенко "Маруся Чурай")
Особливості та методи змалювання образу легендарної народної співачки Марусі Чурай в однойменному романі Ліни Костенко, відображення моральної краси. Відображення в творі трагічної долі Марусі, причини неприйняття її пісень деякими односельцями.
реферат [10,9 K], добавлена 23.02.2010

2. Пісні Марусі Чурай
Біографія Марії Чурай, дитячі та юнацькі роки, її тяжка доля. Пісні Марусі, найчастіше пов'язані з її життям. Тематика пісенних творів, їх тексти та зміст. Літературні твори, поеми та театральні постанови, в яких увічнено пам'ять про Марусю Чурай.
презентация [13,9 M], добавлена 27.11.2014

3. Маруся Чурай
Дослідження глибокого психологізму і проблематики історичного роману у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай". Зображення нещасливого кохання Марусі та Грицька в поєднанні з широкою картиною життя України XVII ст. Віра у незнищенність українського народу.
презентация [1,7 M], добавлена 11.03.2013

4. Життя і поезія Ліни Костенко
Життєвий і творчий шлях Ліни Костенко. Колористична лексика в її поезіях. Тема Батьківщини і проблема збереження історичної пам’яті, своєї культури і мови в творчості поетеси. Любовна лірика та зображення природи у віршах. Історичний роман "Маруся Чурай".
реферат [71,5 K], добавлена 19.05.2009

5. Ліна Костенко
Навчання в Київському педагогічному інституті та Московському літературному інституті імені О.М. Горького. Збірки віршів Ліни Костенко. Отримання Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка за роман у віршах "Маруся Чурай" та збірку "Неповторність".
презентация [4,0 M], добавлена 06.11.2013

6. Образ Г.С. Сковороди в українській літературі
Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ ст. Образ видатного філософа й письменника в українській прозі 70-80-х років. Літературознавчий аналіз художніх творів, в яких було створено образ Г. Сковороди.
курсовая работа [46,6 K], добавлена 25.08.2010

7. Кохання та зрада у творах О. Кобилянської "У неділю рано зілля копала" та Л. Костенко "Маруся Чурай"
Особливості філософського осмислення теми кохання у повісті О. Кобилянської "У неділю рано зілля копала" та романі у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай". Спільні та відмінні риси відображення стосунків головних героїв обох творів, характерів персонажів.
курсовая работа [47,2 K], добавлена 07.05.2014

8. Пейзаж у ліричних і ліро-епічних творах Ліни Костенко
Специфіка зображення живої природи у творах красного письменства. Характеристика пейзажу як елементу композиції ліро-епічних творів Ліни Костенко на матеріалі романів "Маруся Чурай" і "Берестечко". Аналіз пейзажної та натурфілософської лірики письменниці.
дипломная работа [85,0 K], добавлена 17.01.2011

9. Портрет як витвір мистецтва у літературі. Роль цього образу у житті людей
Портрет у мистецтві. Згубна дія мистецтва у романі Оскара Уайльда "Портрет Доріана Грея". Фатальна роль портрета у долі людини в повісті Миколи Васильовича Гоголя "Портрет". Фантастичний вплив портрету у поемі Олексія Константиновича Толстого "Портрет".
курсовая работа [44,4 K], добавлена 19.02.2014

10. Образ Дарки Попович у повісті Ірини Вільде "Метелики на шпильках" очима радянських та сучасних критиків
Феномен жіночої емансипації в українській літературі, специфіка його відображення в літературних творах. Опис та структура образу Дарки Попович у повісті Ірини Вільде, що вивчається. Критика радянської епохи та її особливості на сучасному етапі.
курсовая работа [49,8 K], добавлена 22.10.2014


Другие работы, подобные Образ Марусі Чурай в українській літературі

Страница:  1   2 


Курсова робота

„Образ Марусі Чурай в українській літературі”

І Когезійний аспект вираження національної ідеї

1.1 Образ України

Перш ніж розглядати головний образ роману - образ України, слід пояснити зміст словосполучення “художній світ твору”. Воно позначає досить складне і дуже важливе для науки про літературу термінологічне поняття.

Читач обов`язково прийде до висновку, що він, читаючи твір, ніби перебуває в окремому світі. У залежності від твору, цей світ може бути досить подібним до знайомого нам реального світу, але й може суттєво відрізнятися від нього. Річ в тому, що кожний письменник, як і кожна людина, наділений своєрідним баченням навколишнього світу. Усі ми по-різному сприймаємо й оцінюємо людей (хто за одягом, хто за розумом), маємо свої улюблені кольори, запахи. “Особливістю талановитого митця є те, що він гостріше, а тому й своєрідніше сприймає навколишній світ. І ця його своєрідність світосприймання обов`язково визначає самобутність твореного ним художнього світу. Він “заселяє” твір своїми людьми, надає йому свого колориту. Насичує його своєю емоційною атмосферою” [17;8].

Своєрідність художнього світу багато в чому залежить від вроджених особливостей світобачення митця. Письменник саме так бачить, розуміє і відчуває навколишній світ - і інакше бачити, розуміти і відчувати його не може. Однак це не означає, що, працюючи над художнім твором, письменник не корегує особливості його внутрішнього світу. Він розуміє, що художній світ твору естетично впливає на читача. Тому письменник багато працює над тим, щоб його твір вплинув на читача, щоб читач пройнявся його атмосферою.

Важливою особливістю високохудожнього твору є те, що враження, які йдуть від його внутрішнього світу, є, так би мовити, розумними - вони містять у собі не завжди достатньо виразні, неначе завуальовані смисли, розгадка яких потребує серйозної роботи розуму і серця. Така особливість внутрішнього художнього світу засвідчує високий художній рівень твору і є одним із важливих критеріїв його оцінки.

Звичайно, художній світ роману є складнішим за художній світ оповідання чи невеликого поетичного твору - складніший своїми внутрішніми просторовими та часовими вимірами, тематико-проблемним багатством, розмаїттям зображених характерів...

Внутрішній художній світ “Марусі Чурай” відображає найсуттєвіші соціально-політичні та духовні моменти України середини ХVII століття. Ми проймаємось атмосферою того часу, коли перебуваємо в цьому світі. Наше враження після знайомства з романом подібне до вражень людини, яка перенеслася на Україну у період Хмельниччини. Враження наші живі, емоційні, ми побачили все, що так прагнули побачити. І у нас навіть немає підозри, що наше знайомство з тією історичною епохою тонко скеровувалось автором роману, - із маси можливих фактів, деталей вона вибирала лише ті, що давали можливість утворити найбільш точне уявлення про зображувану епоху.

Складовими образу України є зображені у романі природа і люди.

Сприймаючи роман, у нашій уяві цілком виразно постають пейзажні картини, на тлі яких відбуваються події. Мистецтво слова поетеси виявляється в тому, що вона, спеціально не зупиняючись на простому зображенні пейзажних картин, тільки з допомогою щонайменших “пейзажних” вкраплень витворює їх в образній уяві читача.

Полтава середини ХVII століття - полкове місто, а це значить, що вона укріплена: має свою фортецю. Центральна частина міста оточена високими земляними валами, на яких піднімаються спостережні вежі.

Та межі міста не обмежувалися фортечними валами. Більша частина міщан жила в передмісті, яке оточувало фортецю і яке своїми будівлями, левадами та й способом життя мешканців нагадувало велике село. Воно було доволі розкидане і містило не тільки кутки, а й окремі хутори. На одному з них, що розмістився на березі Ворскли і стояла хата, у якій жила Маруся з матір`ю. За Ворсклою - прадавній ліс, у якому прорубана просіка - дорога до недавно збудованого Христовоздвиженського монастиря, позолочені бані якого виразно виднілися на темно-зеленому тлі лісу. Такий загальний план нашого уявного бачення тогочасної Полтави. Поетеса кілька разів варіює такі пейзажні деталі: місячна ніч, річка, верби над нею, річковий млин. Згадуються високі явори, садки, левади, тин, ворота, споришеве подвір'я... Все це характерні деталі типово українського довкілля.

Можна сказати, що це знаки української автохтонності. Саме вони надають зображуваним картинам типово національного колориту. Його створення завжди було для Ліни Костенко серйозним творчим завданням.

“Маруся Чурай” - твір драматичного, навіть трагічного звучання, і тому в ньому дуже мало замилувано-ідилічних картин української природи та українського життя” [17;10]. Ліна Костенко, вочевидь, просто не могла обійтись без них - в зображенні тогочасного жорстокого, сповненого народних страждань лихоліття, необхідний був промінь надії, який би підтримував віру у можливість щасливого життя на цій землі. У калейдоскопі болючих спогадів, що навідували Чураївну вночі перед стратою, є кілька світлих. Всі вони були звернені до найкрасивіших свят нашого народу - Івана Купала, Різдва, Водохрещення.

Чомусь згадались ночі на Купала...

Зірками ніч висока накрапала.

Бездонне небо і безмежний світ,

а нам всього по вісімнадцять літ.

Такі несмілі ще тремтять вуста.

Отак до ранку - ніч і висота.

А ще згадалось - колесо вогненне

з гори в долину котиться повз мене.

Обкручене соломою, летить

і палахтить на вітрі, палахтить!

і розгубивши іскри увсібіч,

обвуглене, докочується в ніч...

А вже дівчата в плахтах, у намисті,

вінки пускають за водою вниз.

А вже гадають, хто кому до мислі,

а хлопці зносять до багаття хмиз.

[тут і далі худ. цит. за: 27]

Подібні образні живописні вставки дають нам змогу відчути національний колорит тогочасного життя, його українськість.

“У змалюванні природи Ліна Костенко застосовувала один дуже ефективний прийом, який хоч і не впадає у вічі (мистецтво справжнього майстра якраз і полягає в тому, що “технологія” виконання ним мистецьких прийомів є невидющою), все ж створює значний вплив на нас, витворюючи в образній уяві бачення української природи в коло обігу літо - осінь - зима - весна” [17;13].

Чураївну судили влітку. Страта мала відбутися біля кладовища, за містом, у ковиловому, ще по-літньому зарошеному степу.За кілька тижнів після помилування та смерті матері, Маруся вирушила на прощу до Києва. Була рання осінь. Для дівчини, яка ніколи не покидала рідних місць, ця подорож, була справжнім відкриттям своєї Батьківщини - перед нею постала природа в усій своїй красі. Це було хвилююче відкриття, що викликало у чутливої до краси дівчини сплеск високої любові до рідного краю.

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є - дорога, явори,

усе моє, все зветься - Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

Подорож була довгою. Ласкавість ранньої осені змінювалась на незатишність пізньої - дощової і холодної. І немовби в унісон із цією зміною у природі, Маруся Чурай відкриває Україну з іншого боку - на тлі її прекрасної природи вона бачила страхітливе страждання свого народу, доведеного до відчаю польсько-шляхетськими гнобителями. Зруйновані, знищенні “удовині села” по дорозі від Лубен до Києва - це теж образ тогочасної України, що відкрився Чураївні. Контрастно показуючи розкіш української природи і убогість селянського життя, Ліна Костенко продовжує Шевченкову традицію. Кобзар любив зображувати природу України як зелений рай, проте тут же, як правило, він показував і вражаючі картини всенародного бідування. Така творча спадковість - це навіть не традиція, об'єктивне відбиття української реальності, що тягнеться через усю історію нашого народу, включаючи і сьогоднішню. Розкішна природа, багатюща земля і злиденне існування народу на цій землі - це вічний контраст, пояснити який можна тільки одним: багатовіковою неволею українського народу, що з усіх боків був оточений недругами, які із заздрістю зазирали на його землі і сунули на них безнастанно...

Маруся повернулася із прощі уже під зиму. Ліна Костенко раз у раз подає панорамні картини української землі. З мистецького погляду вони виконані прекрасно:

Зима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

......................................................

Ген хуторів причаєність глибока.

Ой хтось іде в Полтаву з клумаком

і долина на всі чотири боки

перехрестилась чорним вітряком.

Закидана снігом хата, в якій самотньо живе Маруся Чурай. Зима - це час фізичного і духовного згасання дівчини.

Її коротке життя закінчуватиметься квітучою весною. Читаючи картини пробудження природи в останньому розділі “Весна і смерть, і світле воскресіння”, приходимо до думки, що ми ще мало знаємо “Марусю Чурай” і взагалі всю творчість Ліни Костенко. Бо чому ж ми так рідко говоримо про ті безцінні поетичні перлини, що так щедро розсипані на сторінках роману. Мабуть, їх треба вивчити напам`ять. Тоді вони неодмінно залишаться з людиною, виховуючи в ній духовну красу і гармонію, любов до природи. Про весняне пробудження природи Ліна Костенко говорить просто, без особливої, на перший погляд, творчої винахідливості, але відтворювані нею картини є такими зримими, вони збуджують нашу уяву, що, здається, всі раніше пережиті нами весни повертаються із призабутих глибин пам`яті і накладаються на цю, зображену поетесою весну:

Уже в дітей порожевіли личка.

Уже дощем надихалась рілля.

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти, як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з далини.

Вже горлиця аврукає в бруслині,

стоять в заплавах золоті лини.

Зовсім не випадково поетеса завершує роман “весняним” розділом. На перший погляд, це не відповідає настрою, який виникає від розуміння, що Маруся Чурай доживає останні дні . Здавалось б, все має бути навпаки - треба щоб природа “плакала” над смертю героїні, а не розцвітала по-весняному. Та Ліна Костенко вдається до іншого, набагато складнішого за смисловим вирішенням художнього прийому. Так, Маруся Чурай помирає від сухот, а точніше, від пережитих душевних страждань. Але у цьому світі залишаються надовго, можливо, й назавжди, її пісні. Життя продовжується, воно прагне кращого майбутнього...

Отже, приходимо до висновку, що зображена в романі природа є органічним складником образу України. Природа ця власне українська - і вона є одним із чинників того національного духу, яким пройнято весь твір. Окрім того вона є одним із виразників складних художніх смислів роману.

Вірнопіддані тогочасному комуністичному режиму чиновники від літератури будь-що намагалися затримати вихід у світ історичного роману Ліни Костенко. Одна з причин такого страху полягала в тому, що в романі Україна показана державою, це серйозно суперечило тогочасній “офіційній історичній концепції, яка прагнула у своїх описах доби Хмельниччини всіляко заплутувати державницькі устремління повсталого українського народу, а самого Богдана Хмельницького показувати як політичного лідера, що понад усе домагався тільки одного - приєднання України до Московщини” [11;28].

Об'єктивна історична наука засвідчує, що визвольна війна народу під проводом Богдана Хмельницького була потужною спробою утворити свою державу. Зусиллями Богдана Хмельницького і його соратників така держава у головних своїх засадах була утворена - був свій уряд, своє військо, свій суд, своя дипломатія.

Полтава зайнята мирською справою - судять знану у місті дівчину. Цікавих багато. Усі втягнуті у судовий конфлікт, усі намагаються з`ясувати, чи винна Маруся Чурай у смерті козака Григорія Бобренка, чи ні. І тут з'являється представник із Січі. Він обвітрений в дорозі, у нього хриплий голос. Він із світу військових походів і битв. Він із тих, хто зараз зайнятий справою, за яку не може бути нічого важливішого - відстоює волю і незалежність України. Його повідомлення про останні події по-військовому короткі і точні:

Обступає ворог

Богдан козацтво стягує під Білу.

Потрібна поміч. І потрібен порох.

Потоцький йде на зустріч Радзивіллу.

Відчувається, що посланець із Січі є і завжди був вільною людиною - у нього чітко виявляється мораль чесної, прямої, рішучої людини. Понад усе він ставить волю і незалежність своєї Батьківщини. Він не просто лицар - він лицар України. Вникнувши у суть судової справи, він пропонує своє вирішення, яке говорить, про нього як про людину з добре розвинутим поняттям честі:

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

А що, як інший вибрати закон, -

не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?

Не всяка ж кара має буть безбожна.

Що ж це виходить? Зрадити в житті

державу - злочин, а людину - можна?!

Своєю моральною суттю ця пропозиція виявилася для суддів надто високою - вони просто не досягнули її.

Полковник Мартин Пушкар звернувся до прибулого запорожця дуже тепло: “Спочинь з дороги, брате”. І це дружнє та довірливе “брате” зразу ж породжує думку, що Мартин Пушкар і запорожець поєднані спільною справою і вони є немовби членами одного братства - братства патріотів України. Вони не говорять високих патріотичних фраз, бо час зараз не для них. Зараз час діяти і діяти рішуче. Україна в неймовірній напрузі. Усі свої сили вона зосередила на тому, щоб здобути волю і стати державою. Тільки тоді вона набуде гідності, стане господаркою своєї долі, буде поважати себе сама і відчує шанобливе ставлення до себе збоку інших.

Полковник Пушкар - представник тогочасної української політичної та військової еліти. Він теж лицар України, про те не такий гарячий і відкритий як прибулий запорожець. Йому, як людині державній, треба врахувати безліч факторів, мати і узгоджувати справи з багатьма різними за характером людьми, - наприклад, хоча б і з такими, як гарячковий Лесько Черкес.

Говорить переконливо, виважено, справжній державний муж.

До когорти істинних українських патріотів належить і козацький старшина Іван Іскра. Він представляє молоде покоління української державницької еліти, що вирізняється своєю духовною вимогливістю, проникливим інтелектуалізмом, ці риси Івана Іскри є цілком очевидними хоч ми нічого не знаємо про його освіченість, не бачимо його ні в інтелектуальних дискусіях, ні при виконанні суто державних справ. Духовна витонченість, надзвичайна розумова проникливість молодого тогочасного інтелектуала з усією повнотою виявилась у його промові на захист Марусі Чурай. Його відмінність від інших у тому, що він розуміє Марусю Чурай як митця - піснетворця. Якщо для одних вона є просто дівчиною Марусею, що уміє гарно співати, для інших - “відьмою”, то для нього вона - виразник народної душі, її голос:

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це голос наш. Це - пісня. Це - душа.

Але Іван Іскра думає ще ширше, ще глибше. “По суті, його пристрасний монолог на захист Марусі Чурай є висловленням цілісної, прекрасно аргументованої думки про виняткову роль талановитого митця в долі народу, про моральний обов'язок суспільства в оберіганні і в шануванні своїх духовних виразників. Одночасно, у своєму виступі Іван Іскра постає людиною, що мислить державницькими категоріями “народ”, “Україна” [43;193]. Він зовсім не кабінетний мислитель, у його молодій долі вже було багато походів і битв.

Коли в похід виходила батава,

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

Іван Іскра красивий своєю любов'ю до Чураївни, це по-справжньому глибока любов, любов назавжди, бо викликана вона не тільки дівочою красою Марусі, її принадною жіночністю, а й рідкісними щедротами її пісенної душі, які відкрилися йому і які він зумів так високо оцінити. Нам зрозумілий нестримний порив Івана Іскри, що вдень і вночі мчав до Богдана Хмельницького з надією домогтись помилування. Дорога від Полтави до Білої Церкви і назад досить довга, і він, не наражаючись ні на одну небезпеку, мав промчати її за три дні - рівно стільки часу залишалося до страти.

Завершує цей ряд портретів справжніх рицарів України образ Богдана Хмельницького. Два поетичні рядки Ліни Костенко дуже виразно характеризують величезну організаційну роль Богдана Хмельницького у визвольній боротьбі українського народу:

Усі до Богдана і всі од Богдана,

із тьми виростають і в тьмі розстають.

“Невидимі ниті протягнулись від Богдана до всіх куточків України. Його розум і його воля скеровувала величезну енергію повсталого народу”[17;23].

Мудрість Богдана і в тому, що він фактично виправдовує Марусю, вважаючи, що “вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина”. Таким чином Богдан виявляє себе людиною із загострено-лицарівським! - розумінням честі, коли зрада сприймається як важкий моральний злочин.

Запорожець, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Лесько Черкес, Богдан Хмельницький - усі ці образи виписані поетесою з любов'ю. Їх об'єднує синівське ставлення до України, вони - її бійці, її захисники. Усі вони є людьми високої моралі, гострого розуму. Їх народила епоха, позначена могутнім устремлінням українського народу до волі, до власної держави.

Світ, зображений у романі, немовби освітлений загравою далеких повстань. Повстанський полк вже не перший раз виступає в похід. Народ воює. Він весь у напрузі. І тому особливо помітні ті, кого ця напруга не торкнулася, хто цілком свідомо залишився стояти осторонь від доленосних для народу змагань. Один із них - Вишняк, полтавський багач, чоловік обережний та хитруватий, головне життєве кредо якого полягало тільки в одному - якомога більше прибрати до рук.

Йому добро саме іде у двір.

І сад рясний, і нива хлібородна.

Він не якийсь визискувач чи звір,

він просто вміє взяти запівдарма.

Він посідає греблі і поля.

у церкву ходить майже щосуботи.

Хто - за Богдана, хто за короля.

А він - за тих, которії не проти.

Бути прихильником Богдана - це стояти за вільну від шляхетського панування Україну, підтримувати ж короля - це, навпаки, погоджуватися з її колоніальним, підлеглим станом. Вишняк же з тих, “которії не проти”, що характеризує його як людину у вищій мірі безпринципну, здатну пристосуватися до будь-яких обставин, аби вони тільки були вигідні особисто йому.

Доля Батьківщини його не хвилює, він навіть здатний поживитися на її бідах:

Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум'ям горить,

він і на цьому теж нагріє руки.

У художньому плані прекрасно виписаний тип чиновника Семена Горбаня. Ліна Костенко досить ретельно виявляє його характер.

Він розумний, точніше, хитрий, швидко орієнтується в перебігу судового процесу і вміє вплинути на нього. При цьому демонструє свою непохитність у дотримуванні закону. Тут, під час суду, він спрямовує її проти Марусі Чурай, бо не має ні поваги до неї як до людини рідкісного дару, ні звичайної людської співчутливості. Причина цієї неприязні в тому, що чиновники і творці - вічні антиподи. Вони, Горбані, інтуїтивно відчувають духовну вищість людей типу Марусі Чурай і тому ненавидять їх. Вона для них як докір совісті, як постійне нагадування про власну моральну нікчемність, що не прикривається ні чинами, ні багатством.

Поетеса одним штрихом розвінчує удавану повагу до закону, що нею так хизується чиновник. Насправді ж Горбань нечистий на руку, бо, як виявиться пізніше, він “з комори мєской потай дьоготь крав”. Під час облоги Полтави Горбань і Вишняк були готові до зради: перший, злякавшись, умовляв відкрити загарбникам ворота міста, тобто здатись, другий таємно приміряв жупа - “іти послом до шляхти пропонує”.

Важливим для повноти і цілісності образу України доби Хмельниччини є розділ “Проща”, який не тільки розширює просторове зображення нашої землі, а й виражає складну гаму думок, пов'язаних з осмисленням історії народу. Тут Ліна Костенко вводить досить поширений у нашій літературі тип мандрівного дяка. “Багато студентів, що через різні причини не змогли завершити багаторічне навчання в Києво-Могилянській школі чи в іншому тогочасному закладі, шукаючи засобів для прожиття, вибирали мандрівне життя, подорожуючи по Україні та й навіть за її межами. На деякий час могли пристати до церкви, де виконували дяківські функції, наймалися вчителями при церковних шкіл, яких чимало було на Україні та й навіть за її межами. У тогочасному українському суспільстві вони складали досить освічену верству людей, яка володіла знаннями на тільки релігійного, а й світського характеру. Здобуте в школах знайомство з риторикою та поетикою підштовхувало їх до літературної творчості - мандрівним дякам належить досить цікава сторінка історії нашої літератури” [17;22]. Увівши в роман образ мандрівного дяка, Ліна Костенко отримала змогу показати тогочасну Україну очима людьми освіченої, думаючої, схильної до осмислення як тогочасних реалій, так і нашої історії на вищому, сказати б, духовному рівні. Письменниця зовсім недаремно звела на одній дорозі мандрівного дяка і Марусю Чурай. Це була зустріч двох творчих, духовно багатих людей, між якими виникла взаємна приязнь. Їхні думки з приводу побаченого немовби взаємодоповнюються. Дяк, обійшовши мало чи не пів-Європи, мав набагато більший життєвий досвід, та й загальна освіченість у нього вища, ніж у Марусі. Але й Маруся не тільки вдячна слухачка - її бачення і розуміння дійсності є художньо-емоційним, сказати б, тонко естетичним, а тому й глибоким і точним в оцінювальному плані. “Очима і думами цього тандема ми й бачимо та емоційно переживаємо українську дійсність XVII століття.

А вона важка, дуже важка. Одна за одною постають картини поруйнованих, голодних та холодних “удовиних сіл”, що зустрічаються по дорозі від Лубен до Києва”(14;23).

Мандрівний дяк розповідає Чураївні, що на цій землі ніколи не було спокою, що “тут споконвіку скрізь лилася кров”. Йшли по місцях, де постійно спалахували повстання доведеного до відчаю народу, - ось тут, показує дяк, “відступало військо Остряниці”, а тут “скрутили Наливайка і віддали на мученицьку смерть”. Найбільшого лиха цій землі завдав польський магнат Ярема Вишневецький, якому належала Лубенщина. Це був страшний “руйнатор України”, “упир з холодними очима; пихатий словом і чолом”.

У “Прощі” багато йдеться про Єремію Вишневецького, і це не випадково. Показ цього польського магната дає змогу поетесі не тільки унаочнити лихо, яке терпів український народ від чужоземних колонізаторів, а й виразити тему національної зради - одну з найважливіших у її творчості. Вишняк і Горбань - типи українців, яким фактично чужі національні інтереси. Поки що це внутрішнє, доволі приховані зрадники, які при певних обставинах можуть стати зрадниками явними.

Ярема Вишневецький був онуком Дмитра Вишневецького, який представляв галузь України княжого роду і був першим відомим в історії козацьким отаманом, що згуртовував козаків на захист України від татар і турків. Потрапив у турецьку неволю, був страчений у Царгороді. У народі він був знаний як Байда. Це про нього йдеться у відомій думі. Його внук Ярема уже був полонізованим, вважав себе поляком і став, як говориться в романі, “мучителем власного народу”, його “кривавим катом”. З Лубенщини був вигнаний повстанцями Богдана Хмельницького:

Тікав по трупах Єремія звідси.

Та все карав, карав, карав призвідців.

Рубав їм руки, вішав, розпинав,

садив на палі, голови стинав.

Страшний по ньому залишився слід -

козацьких тіл кривавий живопліт.

Усі тут гибли, винні і невинні.

Лишились тільки села удовині.

На жаль, Єремія Вишневецький - далеко не одинокий в українській історії випадок зрадництва: багато українських родовитих шляхтичів залишили свою віру, прийняли католицтво і вірою-правдою служили польським королям. Але в історії добре відомо, що тільки Богдану Хмельницькому вдалося побудувати державу, як багато хто з колонізованих українських шляхтичів згадував своє походження і йшов на службу до Богдана. “Він широко відкрив двері спольщеній українській шляхті, і після перемоги на Жовтих Водах ця шляхта почала вертатись на Україну, де гетьман давав їм керівні посади” [35;34].

Повернемося до питання про сучасне звучання історичного роману Ліни Костенко. При цьому обов'язково врахувати особливості часу, коли творилась “Маруся Чурай”.

Жорстокість Яреми Вишневецького дуже нагадує яничарську жорстокість багатьох “рідних” україножерів, яких чимало було вже в нашій новітній історії:

Чи не тому такий Ярема й лютий,

ладен цю землю трупами змостить,

що кожна тут осиченька над шляхом

йому про Юду листям шелестить?

Атмосферою застійних років була породжена й інша тема, що виразно зазвучала в “Прощі” - йдеться про свідому втечу багатьох тогочасних митців від “гарячих” проблем власне національного життя.

Усе комусь щось пишуть на догоду,

та чечевиці хочуть, як Ісав.

А хто напише, або написав,

велику книгу нашого народу?!

“Той, хто знає літературну ситуацію на Україні в 70 - 80 рр., відчує у цих рядках серйозний докір, кинутий багатьом письменникам, що не знаходили у собі сили для опору тоталітарній системі і ставали на шлях угодництва, випрошуючи взамін “чечевицю” - тобто матеріальні блага. (Тут поетеса використала біблійну розповідь про Ісава, котрий відмовився від свого первородства за тарілку сочевичного варива.)” [17;25].

Ліна Костенко не полишає тему історичної пам'яті, варіює, повертає врізнобіч, заглиблюється в неї, немовби намагається вичерпати її - настільки відчуває її важливість. Привід для нової варіації теми знайшовся при описі відвідин дяком і Марусею печер, де вони споглядали святі мощі. По-різному характеризує мандрівний дяк святих Києво-Печерської лаври. Дуже прихильний до “найславетнішого з дідів” Нестора-літописця. До інших же, наприклад, до Нестора-Некнижного, подвиг якого у тому, “що завжди був на всіх богослужіннях, а й разу, ти скажи, не воздрімав” чи ж до Сисоя, “що хіть свою презміг, щодня ходив до річки у веретті і роздягався з голови до ніг, щоб комарі кусали в очереті”, ставиться іронічно. При цьому висловлює вельми єретичну як для релігійної людини думку:

- Немає у нас ліри.

Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій - мученики віри.

А Байда що, від віри відступивсь?

Аби слова, хоч бред второзаконія.

А що сильніше підпирає твердь -

молитва преподобного Антонія

чи Наливайка мученицька смерть?

Для нас, теперішніх, у цих рядках є глибокий смисл. Чи ж справді наша історична пам'ять буде неповноцінною, коли ми заповнимо її образами багатьох істинних героїв нашої національної історії. Бо ж через відомі причини їх так мало у нашій пам'яті... А якщо і знаємо їх імена, то до самих образів цих істинних страдників нашої національної ідеї ми недостатньо наближені. Для багатьох з нас вони ще не святі, хоч заслуговують на таку високу пам'ять.

Вислуховуючи роздуми дяка про негаразди нашої історичної пам'яті, Маруся Чурай цілком резонно порадила йому самому описати те, що знає і бачить. На що дяк відповів:

- Я написав, так торбу в мене вкрали,

і всі мої папіруси тю-тю.

Поетеса вклала у цю відповідь певний іронічний сенс: бачите, дяк виправдовує свою бездіяльність тим, що, мовляв, у нього торбу вкрали. Справа не в торбі, натякає поетеса. Справа в тому, що любителів просто поговорити, пожалітися, комусь про щось докоряти у нас вистачає. Замало людей, які, не дивлячись ні на що, роблять корисне діло, - тобто “пруть плуга”: ні, небезпідставно “Марусю Чурай” називають енциклопедією українського життя XVII століття.

Ліна Костенко, зображаючи не загальну зруйнованість, не заряджає нас песимістичним настроєм безвихідності усвідомлюючи драматизм української історії, вона бачить у своєму народі життєтворчу силу. Багато разів винищували Полтаву різні зайди - половецькі й татарські орди, війська литовських та польських князів, розпинав її все той же “власний кат”, “виродок” Ярема Вишневецький...

І що лишилось від тієї вроди?

І що лишилось від тієї вроди?

Безлюдних дворищ виламані тини,

між попелищ некопані городи,

де рили землю дикі кабани.

Таке ось запустіння після чергової навали чужоземців.

А потім знов на тому потолоччі,

несіяне, мов квіти і трава,

пробились люди і протерли очі, -

Полтавонько, ти все-таки жива?!

Плакучі верби сплакали у воду

гірку пилюку одболілих літ.

З підземних нір зацьковану свободу

попідруки ти вивела на світ.

Це добре, що народ щоразу знаходить сили для відродження. Але руїни XVII століття змінилися неодноразовими понищеннями української землі в наступні часи. “Неволя кріпаччини, тьма бездержавності, тягар колоніального ярма з його Валуєвським та Ємським указами, кровопролиття визвольних змагань 1917 - 1920 років, трагедія під Крутами, розстріляне Відродження 20-х років, голодомор 1933 року, Соловки 1937 року винищувальний огненний вал другої світової війни, брежнєвські концтабори “застійних” років, Чорнобиль... Так не може продовжуватись вічно, бо генетичний запас міцності нації, яким би він потужним не був, все-таки вичерпується” [17;27]. То ж як бути, які шляхи шукати для виходу із цього безперервного ряду етноцитних ударів? Як зберегти себе як націю, як вийти до кращого життя? Чи можна знайти відповідь на них. Але сказати відкрито не могла. Вдалася до замаскованого способу вираження - ні, не до езопівської мови, яку б легко зрозуміли вірнопіддані чиновники і нізащо не допустили б виходу роману, а до тонко вибудуваного підтексту, який би навіював на свідомість, а може і на підсвідомість читача певні смислові заряди.

Що ж це за думка випромінювалась із підтекстових глибин твору? У розділі “Якби знайшлась неопалима книжка” Ліна Костенко зображує судовий процес над Чураївною із видимим задоволенням. Ні, вона глибоко співчуває підсудній. Недоброзичливі до Марусі персонажі їй антипатичні. Майже всі вони негідники. Але при всьому цьому вона з ледь прихованим задоволенням показує нам процес суду. Пояснення такого парадоксу в одному, - наявність цього досить демократичного суду засвідчує реальну державність України, що її вже встиг витворити Богдан Хмельницький. Цей суд уже є атрибутом української Держави.

Здається, ми вже достатньо пересвідчились у тому, що Ліна Костенко зображувала тогочасну дійсність в драматичній або й трагічній тональності, і якихось ідилічних моментів у нашому минулому вона побачила мало. Це факт безперечний. Але чиновники від літератури, які знайомилися ще з рукописом роману і мали вирішувати його долю (видавати цей твір чи ж ні), наголошували: у творі Ліни Костенко “знову ідеалізація козацтва, давнини, знову замилування тими часами, коли навіть глина була краща”. І на цій підставі приходили до висновку: “Ні, “Маруся Чурай” нічим не заслуговує на появу серед читачів”. “Ох, і сторожкі були ті охоронці ідеологічної “правильності” української літератури - інтуїцією або ж, точніше, нюхом відчували, що в романі Ліни Костенко є “щось не те”. Щоб не допустити роман до читачів, змушені були вдаватись до брехні, мовляв, життя на Україні в XVII столітті показано “солодким як мед”, а це свідчить, що автор необ'єктивно відтворив історичну епоху” [17;28].

Проте слово “замилування” у вище цитованому дописі було вжите досить точно. Звичайно ж, ні про замилування пограбованого польсько-шляхетськими колонізаторами, поруйнованого безперервними війнами Україною, мова йти не може. Але поетеса виявляла замилування абсолютно всім, що хоч у якійсь мірі стосувалось української державності. Вона естетизує державність, надає їй чуттєво-образної краси. Якщо спробувати кількома словами виразити художній смисл, що йде від підтексту, то його можна сформулювати як туга за українською державністю. Його витворюють безліч розмаїтих текстових моментів. Тут і образи персонажів, у яких уже сформоване відчуття власної Держави. Пушкар, Іван Іскра, Лесько Черкес та інші показані як свідомі захисники. Полтавський полк виходить у похід на захист своєї Держави під урочистий дзвін усіх полтавських церков і всі люди проводжають його як на війну праведну, бо йдеться про захист Вітчизни.

Народ вже відчуває повагу до козаків, як до захисників Держави. Поразка під Берестечком “душу всім пекла”. Маруся Чурай сприймає Київ як столицю України. Відчутне замилування Богданом Хмельницьким як керівником Держави.

Мати свою державу - природне прагнення кожної нації, бо тільки за такої умови вона здатна творити свою власну долю.

Туга за власною Державою, якою пройнята “Маруся Чурай”, передавалася читачеві 80-х років, допомагала йому ствердитись у праведному прагненні жити в незалежній, вільній Україні.

Нині ми є господарями своєї долі, свого майбутнього. Яким воно буде - залежить від нас самих.

1.2 Образ Марусі Чурай

Візьмемо до уваги одне принципове вихідне положення, без якого неможливо точно інтерпретувати образ героїні роману. Йдеться про те, що Ліна Костенко трактує Марусю Чурай, як дівчину, обдаровану геніальним мистецьким талантом, що означає надзвичайно тонку і багато в чому специфічну, не таку як в інших, духовну організацію. “Талант, особливо ж видатний, зустрічається рідко. Людина, що наділена ним, потребує особливого розуміння, і до неї не можна підходити зі звичайними мірками” [9;3]. Треба сказати, що образи високообдарованих митців доволі часто зустрічаються в художній літературі, проте далеко не завжди письменникам вдається з адекватною повнотою та глибиною відтворити їх. Справа в тому, що образ талановитого митця може бути створений тільки письменником, що володіє адекватним талантом. У нашій літературі це під силу було Тарасу Шевченку (“Перебендя”, твори автобіографічної тематики з яких постає образ власне автора як митця). Серед інших українських письменників чи не найбільшу зацікавленість тематикою митця виявила Леся Українка. Образи талановитих митців вона творила “із себе”, ґрунтуючись на самоспостереженнях, на самоосмисленні.

Осягнення проблеми митця, психології його творчості, стосунків митця із суспільством відбувається як на художньому, так і на науковому рівнях.

Вже давно виділився окремий науковий напрям - “психологія художньої творчості”, який зосереджений на осмисленні як специфіки художнього (мистецького) обдарування, так і закономірностей процесів художньої творчості. Учені, які досліджують психологічні особливості художньо талановитих людей, відзначають їх загострену здатність емоційно сприймати світ. Тому їх почуття тонкі і глибокі, і самі вони є людьми вразливими. У них прекрасно розвинута уява. Через все це вони здатні до співпереживання, тобто глибоко проймаються болями і радощами інших людей. Вони чутливі до краси - уміють її побачити і захопитися нею. Це може бути краса природи, краса людини, її душі, краса людських стосунків. У такій же мірі вони чутливі і до всього потворного, що є у цьому світі. Саме тому вони здатні і на високу любов, і на глибоку ненависть.

Інтенсивне внутрішнє життя, високий “тиск” почуттів, що переживаються ними, обумовлюють в них загострену потребу у творчому самовираженні. Почуття і думки настільки переповнюють їх, що потребують виходу “назовні”. І якщо ті почуття і думки вдається втілити у художнє слово, музику, малярську картину чи в якийсь інший вид художнього самовираження, то в такому випадку митці немовби звільняються від їх “тиску”, який часом може бути просто нестерпним.

Все сказане сприятиме кращому розумінню Марусі Чурай як людини, наділеної геніальним піснетворним даром.

Змальовуючи портрет Марусі, спочатку, як і належить звернемо увагу на її зовнішність. У якій мірі портрет відображає внутрішній світ героїні, її характер? Як про це вже йшлося, Ліна Костенко не деталізує зовнішність Чураївни, проте її мистецтво, як видатного майстра словесного зображення якраз і полягає в тому, що вона уміло активізує уяву читача на створення зорового образу дівчини. “При цьому цей образ естетично впливовий - він буквально випромінює чуттєвість, якою в даний момент пройнята героїня” [10;54]. Ми вже говорили про те душевне заніміння, що оволоділо Марусею під час суду і яке невидимими каналами передається читачеві. Причому, поетеса не назвала жодної портретної деталі. Ми побачили ні рис її обличчя, ні деталей одягу. Просто бачимо її на лаві підсудних із похиленою головою - геть відстороненою, украй зніченою. У нас, читачів, зараз нема інтересу до її зовнішності. Ми зайняті іншим - найуважнішим чином стежимо за ходом судового процесу, намагаємося разом із суддями, із райцями (судовими радниками), із свідками, із усіма присутніми розібратися, чи винна Маруся у смерті Гриця Бобренка, чи ні. Зважуємо різні точки зору, стежимо за реакцією суддів, прислухаємося до реплік, що йдуть із залу. Відбувається активне проникнення в суть справи.

А потім - в'язнична камера, ґрати, збитий околот соломи в кутку та старий кожух, що служитиме Марусі за постіль. І знову жодної портретної деталі. Проте, як багато ми дізнались про неї за ті три дні і ночі, що були їй відведені перед смертю! І ці знання про життя Марусі, про її внутрішній світ формують наше уявлення про її зовнішність. “Поетеса немовби дала волю читацькій уяві: мовляв, уявляйте її якою хочете, моє ж завдання в тому, щоб якомога глибше розкрити її характер, передати вам її світорозуміння, зробити вас співпереживачами її почуттів” [17;30]. Може здатись, що в такій ситуації кожний читач витворить образ своєї Марусі. Тих образів буде стільки, скільки читачів. Якась доля правди в цьому є. Кожен читач і справді бачить свою Марусю. Проте нема сумніву в тому, що уява читача при створенні зорового бачення Марусі все ж таки скеровується поетесою у певному напрямі. Читач бачить світ очима Марусі, співпереживає з нею, і відчуває інтонацію її монологів, уловлює її жести і т.д. - і на цій основі витворює її зовнішній вигляд. Постає портрет тендітної, чутливої до всього молодої жінки. У неї зболений погляд. Душевне страждання затуманює її очі, але в якісь моменти, коли спогади на мить притлумлюють душевний біль, її погляд стає розумним і проникливим. Вона вся ніжно-трепетна, наскрізь пройнята почуттям.

Уперше про зовнішність Марусі Чурай сказано в п'ятому розділі, що має назву “Страта”. Уся Полтава зібралася дивитися, як буде здійснюватися вирок суду. Ліна Костенко досить довго готує появу Марусі Чурай, спочатку серед натовпу прошелестіла чутка: “Ведуть Марусю, людоньки, ведуть!”. Процесія, у якій вели Марусю до місця страти, нагадувала хресний хід. Вона зупинилась, і піп читав Євангеліє. Бачимо Леська Черкеса, який “мало що не плаче”, - він гарячково шукає бодай яку можливість порятувати Чураївну. Бачимо окремих людей, які вперто протискаються крізь натовп, щоб краще спостерігати момент страти. Поява Марусі Чурай подібна до появи королеви. Юрба, перед якою вона раптом з'явилася, була вражена її красою. Щоб передати красу Чураївни, Ліна Костенко скористалася творчим прийомом, що був сформований нею самою в таких рядках:

Якщо не можна вітер змалювати,

прозорий вітер на ясному тлі, -

змалюй дуби, могутні і крислаті,

котрі од вітру гнуться до землі.

Усі голоси із натовпу прекрасно передають враження від краси Марусі. Подібного художнього ефекту неможливо було б досягнути, якби поетеса описувала зовнішність дівчини. А в тім Ліна Костенко все-таки кидає кілька скутих, але виразних портретних штрихів:

...Вона ішла. А хмари як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерті

була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туда, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

і тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі,

на тлі тих хмар у зашморгу була

ота голівка точена, ті плечі,

той гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж давній,

коли вона цілує образок, -

на тій високій шиї лебединій

того намиста доброго разок.

Після суду та помилування, що примчало від Богдана Хмельницького, життя для Марусі немовби втратило сенс. Усі нещастя - зрада Гриця, його смерть, страшна потріщенність її любові, втрата матері - склалися в один безперервний біль, який вона не в силі була вгамувати і поступово танула, згорала, мов свічка.

Мандрівний дяк побачив Марусю украй вимученою тим постійним пекельним болем:

...Ти ще ж молода.

Але чогось така вже, як обвуглена.

Якась така, мов знята із хреста.

А ще він помітив характерну для Марусі рису: на її обличчі дуже виразно відбивались душевні стани:

Ой я дивлюсь, що в тебе ж таке личко,

Що в ньому наскрізь світиться душа.

Це, сказати б, фізіологічна властивість людей, наділених винятковою емоційністю. До речі, помічена рядком особливість є одним із важливих штрихів портретної характеристики Марусі.

Обвугленість її душі стає причиною повільного згасання молодої жінки. В останніх розділах роману Ліна Костенко акцентує на цьому згасанні. У Марусі “сухотний кашель надриває груди”. Іван узяв її руку, мов “крижину”. Сама Маруся говорить про себе: “Вся облітаю, як осінній лист”. Відчуває себе “понівеченою”, “гіркою”. У неї:

Лише печальне око з-під брови.

Важка жалоба чорної коси,

і тільки тінь колишньої краси.

Такою нам бачиться зовнішність Марусі. Вона змінюється від перших і до останніх сторінок роману. І ці зміни напрочуд глибоко і точно характеризують її внутрішні стани.

Щоб ознайомитись із внутрішнім світом піснетворки, найперше слід звернути увагу на генетичну природу образу Марусі. Вона йде від бабусі, яка була знахаркою, - тобто розбиралась у лікувальних травах, володіла секретами замовлянь від різних хвороб. У народу ставлення до таких людей особливе - воно водночас і поважне, і застережливе. Нерідко вважалось, що такі люди спілкуються з нечистою силою. Насправді ж треба розуміти, що талант знахаря - це в першу чергу глибока проникливість, те, що тепер розуміється як загострена інтуїція.

Але якщо бабуся подана тільки одним штрихом, то значно детальніше як генетичні витоки Марусі Чурай розроблені образи її батьків.

Гордій Чурай, батько Марусі, був людиною винятковою - одним із тих хто, відчуваючи свою відповідальність за долю народу, став на його захист як козацький старшина, він брав участь у визвольних змаганнях під проводом відомого народного ватажка Павлюка. Повстання зазнало поразки. Голову Гордія, разом з головами інших козацьких старшин, виставили - для остраху інших - у тих місцях, звідки були родом. У романі кілька разів зображена сцена, у якій показано, як мати Марусі лежить безпам'ятно біля палі з настромленою на неї головою Гордія.

Батько Марусі залишився жити в народній пам'яті - про нього кобзарі складали думи. Значить, він був видатною особистістю:

Він гордий був, Гордієм він звався.

Він лицар був, дарма що постоли.

Стояв на смерть. Ніколи не здавався.

“Треба зрозуміти, що такі, як Гордій - кращі представники нашого народу. Вони - його незламна серцевина. Такі лицарі гинули першими”(12;16). Роздумуючи над історичною долею нашого народу, видатний сучасний український письменник Валерій Шевчук писав: “Не перелічити мільйонних жертв, покладених в її ім'я, задля неї (йдеться про козацьку державу), і про них не маємо ніколи забувати, адже дуже часто гинули найкращі, найчесніші, найбільш патріотичного настроєні, ідейні, сумлінні, а хитрі, безідейні, шкурники, безчесні виживали і сіяли своє лихе зерно у наш генофонд. Однак у часі проростало не лише воно, а й зерно чисте та відібране - народжувалися нові і нові покоління, котрі кидались у боротьбу за нашу волю й незалежність, і тривало це від повстання Северина Наливайка, в кінці XVI століття аж до коліївщини 1768 року” [43;8].

Гордій Чурай і його дружина, мати Марусі, - ідеально красива пара: “Звела їх доля, наче в нагороду за те, що мали незглибимі душі”. Навіть у любові Маруся хоче бути схожою на своїх батька-матір, вона прагне кохання чистого і щирого, як у них: “...я колись як виросту у мене буде і така любов!” постаті батька й матері - то ідеали дівчини і невигойна пам'яті:

Красива я була, правда?

Схожа на свою матір.

Смілива я була, правда?

Схожа на свого батька.

Співуча я була, правда?

Схожа на свій народ.

Важливо, що так Маруся явила нам своє мудре усвідомлення причетності свого “я” до рідного народу.

“Удатний на вроду”, фізично дужий, безстрашний у битвах, рішучий і вольовий у повсякденному житті.

Гордій Чурай уособлює ідеальну людину із сильно розвинутим чоловічим началом. Символічним є те, що Маруся Чурай почула вже після смерті батька пісню кобзаря:

А він співав невільницькі плачі,

І раптом що: “Орлику... Чураю!”

Тут відкривається істина - непересічні люди, герої, ті, хто жив життям народу, ніколи не вмирають. Вони живуть у пам'яті, піснях:

Тепер він з нами в радості і в сумі.

Збагнуло серце вражене моє:

пішов у смерть - і повернувся в думі,

і вже тепер ніхто його не вб'є.

Надзвичайна своєю внутрішньою і зовнішньою красою, яскраво вираженою жіночністю його дружина, мати Марусі Чурай. Ліна Костенко ретельно вимальовує образ матері - і зрозуміло чому. Маруся - пряме продовження матері, її повторення на вищому, збагаченому генетичному рівні. Образ матері змальовано поетесою з любов'ю і ніжністю вустами доньки:

Було сльозами набрякають очі,

вона ж сміється кутиками вуст.

Таке обличчя чи така вже звичка.

а голосочок - чистий, мов кришталь.

Така була красива молодичка

вуста сміються, а в очах печаль.

В словах міститься глибокий зміст. Йдеться про надзвичайно тонку душевність молодої жінки, якою вона явно виділяється з-посеред інших “звичайних людей”. Тонко та емоційно реагує на навколишній світ, на все добре та лихе в ньому.

Мати Марусі наділена високими етичними чеснотами. Воля та мужність розкриваються у словах, якими вона повчає доньку:

- Як не буде,

не скигли доню, то великий брид.

здушили сльози - не виходь на люди.

Болить душа - не виявляй на вид.

А з якими словами звернулась вона до суддів своєї дочки:

Чужа душа - то, кажуть, темний ліс,

А я кажу й не кожна, ой не кожна!

Чужа, душа - то тихе море сліз.

Плювати в неї - гріх тяжкий, не можна.

Вона, мабуть, як ніхто інший, розуміє значення духовного у цьому житті. Це видно зі слів, які вона кидає Грицеві:

- Що ти все:

мушу, мушу, мушу, мушу?!

Земля, земля ... А небо твоє де?

Як будеш так розношувати душу,

Вона, гляди, із совісті спаде.

Є в тексті слова, які слід вважати одними з ключових для правильного розуміння, образу головної героїні. Маруся говорить про себе:

Я - навіжена. Я - дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий.

У народі кажуть, що гарні і талановиті діти народжуються від люблячих один одного батьків. Маруся Чурай, як знаємо, справді є дитям високої любові її батьків. І це зрозуміло. Але чому вона від того “навіжена”, чому без любові їй “білий світ глевкий”? Видатний мистецький талант Марусі Чурай - це вища ступінь людяного в ній. Вона набагато добріша, набагато співчутливіше, набагато емоційніша за умовну пересічну особистість. Інакше кажучи, її духовне життя позначене винятковою інтенсивністю” [16;223].

Тому й зрозумілим є її природне прагнення до любові. Власне, саме це прекрасне людське почуття, то не зміримо радісне, то нестерпно болісне, багато в чому загадкове, часом позбавлене логіки, є для неї способом самовираження. Адже любов відвідує людей глибокодумних. Здатність чи нездатність носити у собі це святе почуття є для людини мірою її справжньої людяності. Недарма ж велика взаємна любов була дарована батькам Марусі, за те, що мали незглибимі душі. Маруся Чурай називає себе навіженою через виняткову збудливість своєї душі. А світ без любові для неї, з її інтенсивним духовним життям, і справді мав би бути тісним.

Реформатором у культивуванні високих любовних почуттів стало християнство. Освятивши моногамне кохання таїнством шлюбу, укладеного за згодою молодих, християнство не тільки зміцнило сім'ю як соціальну ланку суспільства, а й поставило акцент саме на духовному єднанні закоханих у складній структурі любовного почуття. Відповідно зрада, перелюбство вписувалось у церковні заповіді як смертний гріх.

Ці поняття християнської етики відбились і в народній моралі, до того ж посилювались на Україні ще й козацьким кодексом честі, що передбачав воістину лицарське ставлення до жінки (зведення дівчини в українському праві XVIІ століття каралося нарівні з убивством). Недарма ж бо Гриця козаки посмертно засуджують за зраду. “Безславно вмер, а кажете убито,” - кидає запорожець. Мартин Пушкар вважає гріхом зцуратись “дівчини такої”.

Ідеалом кохання для Марусі є подружнє життя її батьків, яких доля звела “наче в нагороду за те, що мали незглибимі душі”. Чурай, на відміну від Гриця, не сушив собі голови великими грішми, а “побачив свою долю, - ось ти, ось я, тепер нас буде двоє”.

Мистецтво, як і кохання, виростає тільки на ґрунті абсолютної щирості і повноти почуттів, розтоптане ж зрадою кохання уже не відроджується. Для Марусі воно одне єдине, і навіть руїни його для дівчини залишаються священними, і топтати по них вона не дозволяє нікому. Тому й мовчить на суді, не каже правди навіть священикові на сповіді перед стратою, свою таємницю звіряє лише вселенському творцеві життя - сонцю:

Я, завтра, сонце, буду умирати.

Я перейшла вже смертницьку межу.

Спасибі, сонце, ти прийшло крізь грати.

Я лиш тобі всю правду розкажу.

Не помста це була, не божевілля.

Людина спроста ближнього не вб'є.

Я не труїла. Та прокляте зілля

він випив сам. Воно було моє.

Це звучить, як гімн коханню і є кульмінацією в розвитку першої сюжетної лінії роману. Людина, здатна перелити кохання в пісню, не може помститися, тим більше вбити. Це те, чого не донесла легенда про Марусю Чурай і що з великою художньою майстерністю і психологічною переконливістю дописала своїм романом Ліна Костенко. Водночас, вона показала, що всяка зрада, навіть, здавалося б, приватно-побутового характеру, є великим соціальним злом. Тим страшнішою є зрада суспільна, від якої страждає народ, а нерідко на карту ставиться майбутнє нації.

Виражальне мистецтво Ліни Костенко виявляється в тому, що вона дає читачеві відчути любов своєї героїні-аж до певних емоційних нюансів. Поетеса не кричить про любов, вона буквально заряджає читача.

...Було під вечір лущимо квасолю,

а Гриць іде городами до нас.

Вечірнє небо світиться красою,

і соняхи гудуть, як тулумбас.

Вже тиха осінь ходить берегами,

на вербах трусить листячко руде.

А Гриць бадилля тягне за ногами,

іде, маленький, дибає, іде...

Таке було гарненьке хлоп'ятко.

Цікаве. А ласкаве, як телятко,

хороший хлопчик, трохи шалиган...

Грицько був постійно з Марусею, ріс поряд з нею, мов із сестрою. Разом переживали всі радощі, які тільки можуть випасти українській дитині, - збирали глід, гралися дитячі ігри, щедрували, пускали голуби на Водохреща, каталися з гори на санчатах. У наведеному вище спогаді добре відчутне ставлення Марусі до маленького Грицька-хлоп'ятка, і не тільки гарненького, за її словами, а й ласкавого, що так, вочевидь, імпонувало її чутливій і добрій душі.

Сутність Грицькової вдачі формувалась під двома сонцями. Бо ж були дві родини для нього рідні з раннього дитинства. Рідна мати і Чураї. Він, як скаже Яким Шибилист, “і виріс ... на спориші” у Чураїв, “як рідний син”, і розуму дійшов там. Така сюжетна деталь є зовсім не випадковою. Світ сім`ї Бобренків корінним чином відрізняється від світу сім`ї Чураїв. Бобренчиха постійно “воювала за курку, за телицю, за межу”. Згодом Грицько і потрапить у полон материної вдачі, дуже швидко засвоїть її життєву правду і, як не дивно, тільки на дні свого серця носитиме любов до Марусиної пісні, як і до самої дівчини. Нетривкість Грицькових чеснот можна розглядати і як успадковану від батька, якому по одруженню Бобренчиха (а ніяк не доля України, не гетьман, не полтавський полковник) визначила подальшу долю, і “він притих, заборсався в землі”, “і втратив серце до козацьких справ”.


Страница:  1   2 

Скачать работу можно здесь Скачать работу "Образ Марусі Чурай в українській літературі" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов