Лицарі "абсурду" в інтерпретації Б. Антоненка-Давидовича

У повісті “Нащадки прадідів”, оповіданні “Шурабуря” письменник відображує формування характеру лицаря “абсурда”. Євген Барабаш послідовно відстоює своє право бути українцем в родині і у місті, рідній Охтирці. Однією з характерних рис “блукаючого лицаря” [3, 126] Д.Донцов називає погорду до вигоди і всякого утилітаризму” [3, 130]. Євген Барабаш - син начальника пошти, його брат - офіцер Російської армії, і він для них є дивакуватим хлопцем, який відстоює абсурдні ідеї. Юнаку важко зважитись відірватися від рідних. Проте він пориває з родиною, відмовляється від перспектив спокійного життя і вдалого одруження, подається у широкі світи. Прекрасно характеризує спосіб життя “лицаря “абсурда” подруга Євгена Люся, його ідейна супротивниця. “Фантасти”, повіривши раз “безглуздій химері” [5, 375], фанатично відстоюють її, гинуть за неї в тюрмах, не зважають на власні родини. Любов розуміють лише як відданість своїй “фантасмагорії”, тобто Україні. Визволена Україна для Люсі, як і для більшості обивателів провінційного міста, є утопічною ідеєю. І дівчина відзначає, “що безнадійніша утопія, то більше вона вабить фантастів” [5, 375].

Такий же шлях захисника ідеї визволення України пройшов і Євген Шурабуря. Саме його прізвище є свідченням бентежності, “ворохобності” [5, 419], нестримної енергії. Проте енергія “лицарів” є цілеспрямованою, їхні думки, зусилля, праця - все підпорядковане меті визволення Батьківщини. Час для таких активних борців летить з надзвичайною швидкістю, вони поспішають встигнути реалізувати задумане. Для героїв Б.Антоненка-Давидовича такими заповітними мріями є народ-патріот, власна держава, вільний розвиток рідної мови. Відданість героїв цим ідеям постійно перевіряється життям, одним із щаблів випробовування для героїв є вірність ідеї незалежної держави. Молоді українці з драми “Лицарі “абсурду” за часів царату мріють про соціальне і національне визволення українського народу, і у революційний час сліпо довіряють гаслам більшовиків про вільний розвиток націй. Піддаючись омані, що чужий народ твоєму побудує нове життя, вони самі стають зрадниками власного сумління. Андрій та інші українці-соціалісти так само як колись їхні ідейні супротивники, називають абсурдом політичну діяльність Марійки й інших, спрямовану на досягнення Україною незалежності. Марійка залишається самотнім “лицарем “абсурду” у гурті колишніх товаришів. Отже, метою боротьби “лицарів” є побудова незалежної держави. Для них “чудернацька” мрія про визволення Батьківщини втілюється, коли вона перестає бути програмою, ідеєю, а стає внутрішнім “Я”, “завзято кованим молотом дисципліни і спільних зусиль” [4, 8]. На організовуючу енергію такого типу людей вказував і Д.Донцов: “чисте й безкорисне бажання людського серця створити щось чудесне поза власним Я. Це - містика чину, щось як містика молитви…” [3, 130 ].

В оповіданні “Шурабуря” сотник Євген Шурабуря справою доводить свою відданість ідеї визволення України. Він супроводжує і охороняє інтендантський потяг зі зброєю, одягом, продуктами для армії УНР. Невипадково автор неодноразово обирає ім'я “Євген” для персонажів - борців за національне визволення України. Євген (з гр. eugenes) - благородний, шляхетний, тобто ім'я у творах письменника є засобом характеристики персонажа - “лицаря”, оборонця “абсурду”.

Бажання створити новий світ силою своєї віри і власних зусиль характерне для “лицарів “абсурду” Б.Антоненка-Давидовича. Колишній “лицар абсурду” змальований у повісті “Смерть”. Він також був активним борцем, воював у армії УНР. C.Николишин, дослідник культурної політики більшовиків, відзначав те, що Б.Антоненко-Давидович у своїй творах “відкрив масі національну детермінованість боротьби” [6, 46] , показав те, що людина завжди має вибір: визнати себе частиною нації чи заперечити свою приналежність до неї, і це стає випробуванням її людської гідності.

Лицарями абсурду, “екстрактом нації” [5,112] Кость Горобенко вважає ватажків гайдамацьких загонів, службовців міністерств УНР, селян-повстанців. Болюча поразка національно-визвольних змагань, бажання пристосуватися до нового життя спричинює гнітючі роздуми героя. Кость Горобенко у своїх рефлексіях намагається зрозуміти, чому українці не створили власної держави. Аналізуючи власний життєвий шлях, згадуючи свою діяльність у “Просвіті” він називає свої колишні переконання нісенітницею і анекдотом. Він бажає стати справжнім більшовиком і намагається принизити рідний народ, очорнити його “чудернацьку” історію і культуру. Горобенко відривається від рідного ґрунту, виходить за межі національного космосу, що призводить до руйнації і його “мікрокосму”, внутрішнього “Я” героя. “Національним космосом сучасні дослідники називають порядок речей у світі, певне співвідношення вартощів, сприймання простору і часу свободи і долі, верху і низу, далини/ширини, світла/темряви, неба/пекла, себе і іншого” [7, 5]. Але бажання самоутвердження героя в новому світі суперечить природній потребі кожної людини у національній самоідентифікації. Неможливість подолати цю суперечність морально руйнує Горобенка.

Тема “бентежного лицаря” цікавила Б.Антоненка-Давидовича упродовж усього життя. Образи оборонців “химерної мрії” певною мірою автобіографічні, адже автор сам присвятив життя ідеї визволення України, захисту рідної мови і “обраного шляху тримався з фанатичною послідовністю” [8, 14]. У юнацькі роки він, як і його герої, повертає собі українське прізвище предків, бере активну участь у національно-визвольній боротьбі, яка і стала темою його спогадів “На шляхах і роздоріжжях”. Написані в кінці 1970-х років, спогади зображують завершальний період збройної боротьби армії УНР. І, як і в ранній творчості, тут з'являється образ лицарів “абсурду”. Молодий Б.Антоненко-Давидович, політінструктор Шевчеківського полку армії УНР намагається виховати солдатів полку в патріотичному дусі, читає лекції з історії України. Зустріч з січовими стрільцями західноукраїнської армії змушує героя замислитись над феноменом “національного чуття” [9,76]. Січові стрільці такі ж селяни, як і солдати шевченківського полку, проте стрільців вирізняє надзвичайна відданість ідеї визволення України, великий патріотизм. Стрільці - прекрасно організована військова формація, вони здатні не тільки виголошувати певні ідеї, але і збройно захищати їх. Для автора “лицарство “абсурду” - феномен духу національно свідомих людей, “в яких національне чуття стало органічною частиною їх” [8,76]. Для них Батьківщиною є не тільки рідне село, але і вся територія України, своїми вони вважають не тільки земляків, але і весь український народ. “Лицарі “абсурду” мусять бути розумово розвинутими, щоб мислити не тільки реальними категоріями, але і абстрактними поняттями, саме тоді “виникає любов до абстрактного поняття Україна й набуває такої сили, що за неї людина ладна і життя своє віддати” [9, 76]. Чи можна його прищепити дитині? А як збудити його у цілого народу? Автор вважає, що родина має певне значення для виховання національної свідомості, проте для свого покоління визначальними вважає революційні події березня 1917 року, розпад Російської імперії, коли революційне піднесення “перетворювало тисячі людей з етнографічної приспаної маси в національно свідомий елемент” [9,77].

Автор відзначає ідейний вплив січових стрільців на населення України і стверджує, що селянські парубки, випадково потрапивши до січових стрільців в “атмосферу, сповнену ідеєю української державності”, через деякий час ставали свідомими солдатами і не кидали військо у найскрутніші моменти. Ідейна переконаність січових стрільців робила з них завзятих оборонців України. Дев'ятсот січових стрільців виступили проти десятитисячної армії прихильників Скоропадського. Автор підсумовує свої багаторічні творчі роздуми про даний національний феномен і відзначає, що “лицарство абсурду” - це той психологічний стан, коли “ідейна якість перемагає безідейну арифметичну кількість, той вищий ступінь національної свідомості, коли окрема людина йде вперед назустріч смерті в ім'я життя всієї нації...”[9, 77]. “Лицарі “абсурду” Б.Антоненка-Давидовича з гідністю можуть сказати словами самого автора: “Щасливий тим, що ніколи в житті не зрадив України” [8, 14].

Отже, для творчості Б.Антоненка-Давидовича характерним є різке протиставлення людей “духу вільного і духу рабського” [4, 9]. У центрі уваги письменника перебувають “лицарі “абсурду”, оборонці ідеї про визволення України. Вони є головними героями багатьох його творів, навколо них групуються інші персонажі. Їх вирізняє високий рівень національної свідомості, безмежна любов до рідного народу, активна життєва позиція, відданість ідеї визволення Батьківщини і здатність до самопожертви в ім'я інтересів нації. “Лицарів “абсурду” як оборонців “химери”, “фантасмагорії” характеризують інші персонажі, переважно їх ідейні супротивники. Герої у творах постають вже сформованими оборонцями ідеї визволення України, їхня ідейна еволюція не визначена (“Нащадки прадідів”, “Шурабуря”). Зате письменник показує вчорашніх “лицарів “абсурду”, тих, хто зрікся своїх ідеалів (“Лицарі абсурду”, “Смерть”). Б.Антоненко-Давидович переконливо доводить, що, відступивши від своїх переконань, загубивши “красу абсурду” [2, 60], “лицар” перетворюється на перевертня, зрадника рідного народу. У творчості письменника зображені й історичні образи ”лицарів “абсурду”: Петра Дорошенка, Пилипа Орлика та ін. Найглибше обґрунтування даного феномену національного характеру письменник дав у своїх спогадах “На шляхах і роздоріжжях”, де письменник зобразив активних учасників національно-визвольної боротьби 1917-1919 років - січових стрільців, яких вважав гідними представниками “лицарства “абсурду”. Його “лицарство “абсурду” - це психологічний процес постійної “національної самоідентифікації, самоосмислення персонажів, завдяки якому відбувається відновлення національного образу світу і себе як його невід'ємної частки” [7, 5]. Провідною думкою всієї творчості Б.Антоненка-Давидовича є те, що вихід людини за межі національного космосу призводить до руйнування певної системи цінностей, світогляду, людина змушена прилучатись до іншої системи, проте залишається у ній чужорідним елементом. Безперечно, що дослідження особливостей національного космосу, втілені у художньому слові, є нагальною потребою сьогодення, отже, праці гуманітаріїв даного напрямку є актуальними і перспективними.

ЛІТЕРАТУРА