Катастрофічні візії в поезії Г. Тракля і В. Свідзінського

Катастрофічні візії в поезії Г. Тракля і В. Свідзінського

У статті розглядаються питання візійного часу, виявленого у творчості Г. Тракля і В. Свідзінського. Аналізуються мотиви сну, смерті, спілкування із померлими. Ключові слова: візія, самозаглиблення, сакральне, архетип, сон.

Істина, - писав про поезію Георга Тракля М. Гайдеґер у розвідці „Мова в поезії”, - може здійснитися тільки поетично, відкриваючи нам таємні глибини мови-буття. Передавати ці „таємні глибини”, „тонкі потоки”, бути посередником між Духом і людиною, і є покликанням поета-візіонера.

Таке поетичне діяння, що є у певному сенсі релігійним, безумовно, потребує відречення від усього, що в нього не вкладається. Словами „відречення”, „самозаглиблення”, „відстороненість”, „трансцендентація” сучасники і дослідники означують життєву позицію і поетичну творчість австрійця Георга Тракля й українця Володимира Свідзінського, імена яких можна поставити поруч ще й тому, що обидва належали до одного покоління (роки народження - 1887 і 1885), а життєвий шлях їх позначений печаттю передчасної смерті.

Однак факти життя нічого не скажуть про перегук внутрішніх, духовно-поетичних світів обраних митців, які до того ж є творцями нової поетичної мови ХХ ст., що тяжіє до розкутого й сутнісного вираження духовного досвіду.

Тому наша синхронна типологія базується на тих характеристиках їхньої творчості, які збігаються з поняттям візіонерського переживання, „візіонерської реальності”. Зіставлення світоглядно-естетичних позицій і поетик обох митців виявить нові грані їхнього художнього світу, а також розкриє явище поетичної візії.

Такий компаративний аналіз й інтерпретація творів Тракля і Свідзінського в літературознавстві проводиться вперше. Для порівняння обираються поетичні тексти „Себастьянових снів” Тракля з одного боку і збірки Свідзінського різних років з іншого. Вірші Тракля цитуємо у перекладі Тимофія Гавриліва за згаданим виданням.

„Відстороненість”, „самозаглиблення” - цими особливостями душі пояснюється той факт, про який пишуть усі дослідники творчості митців, а саме, - що вони контрастували з літературною атмосферою, у якій перебували. Тракля зараховують до експресіоністів, однак його поезія стояла окремо, вона виходила за межі одного напряму, руху, стилю: у ній є риси й імпресіонізму, і романтизму, і символізму, і бароковості.

Як слушно зазначає Т. Гаврилів, „крик” поета не мав нічого спільного з патетикою і грою, якою характеризувалася поезія австрійського експресіоністичного руху першого двадцятиліття ХХ ст.: „Це тихий крик, який лунав з глибин і просочував безмежжя пластів життя, що говорило про його справжність як поета, істинність його картин…” 1; 39. Траклів експресіонізм - це правдиве ословлення духовних пошуків, екзистенційних катастроф, прозрінь і самовідкриттів. У листі до сестри Тракль пише, що шукає порятунку від „тваринних інстинктів, які котять життя крізь часи” у просторі власних одухотворених мелодій і картин, у світі, повному „нескінченного суголосся” 7; 365-366.

Як і Тракль, серед своїх сучасників Свідзінський виявився найбільш зануреним у проблематику особистісної екзистенції. Його поетичні рефлексії зовсім позбавлені суспільної тематики й епатажу. Митець ніяк не вписувався в тодішньою „пролетарську” літературу Харкова. „Упокоєння особистісного тремтіння в незмірному плині універсуму, - пише В. Моренець, - й визначає собою особливу трансцендентність його поетичних візій” 3; 276.

В. Стус зазначав, що поетова асоціальність і самоховання у духовний вимір світу „допомогла йому віднайти міцні підвалини земної віри” 6; 348. І далі: „Тут мазки художнього пензля значно густіші: овал ефемерної злагоди духу видовжений тугою за життям, що стало вже неможливе” 6; 346.

Саме туга (Klage), біль - слова-концепти поетичних світів Тракля і Свідзінського. Світова туга веде поетів на пошуки і переживання духовного простору, тієї візіонерської реальності, що, за Олдосом Гакслі, є антиподом розсудливості. А що більш незбагненне, ніж смерть, небуття? Візіонерське переживання смерті, її „зникоме розцвітання”, проникнення у її царину - основний мотив їхніх поезій. Щоб оприявити сутнісне, Тракль і Свідзінський занурюються у сутінок, морок, смерть. Смерть, тління, катастрофа світу і власної долі постають в обидвох поетиках через натурфілософію.

Краєвид стає основним інструментом передачі візіонерського переживання. Простір парку, саду, міста художньо віддзеркалює сферу душі, де відбувається незвичайне переживання інфернального характеру. Мотив туги, смерті, тління і взагалі поетична техніка Тракля знаходить свої джерела у романтиків. „Катастрофічні візії” Свідзінського також закорінені в романтизмові, і більше - в українському тужному мелосі, казках, голосіннях.

Типологічна збіжність поетів завдячує схожості тональності їхнього мовлення. Це, при всій своїй виражальній силі, притишена, погашена тональність, сповнена гіркої меланхолії і натяків, уповільнена відтінком задумливої печалі. В термінах музики - lugubre, adagio, estinto. У згаданій праці Гайдеґер писав про Тракля: „…Поет говорить так, неначе суще з його вуст зазнає вимовляння вперше”. І далі: „Cправжня поезія - це завжди певна недомовленість, кожен із окремих віршів та й усі вони не кажуть усього” 2; 42. При всій унікальності обох поетів односпрямованість їхньої візійності і духовних пошуків виразно прозирає крізь засоби самовираження.

Є багато аспектів, що відрізняють Тракля і Свідзінського у способі подачі візії. У першу чергу - присутність авторського „я” у тексті. Тракль сам писав про бажання знеособити свій вірш, його техніка дистанційованого зображення дуже нагадує „відстороненість” письма Рільке. Однак у Рільке - це шукання абсолюту і себе десь „на краю життєвого існування”. У Тракля - відстороненість - не споглядальницька позиція, а брання участі у цьому містичному струмуванні життя-смерті. Тому ми зустрічаємо в його поезіях образи Чужинця, Еліса, Геліана, образи мерців, що виступають як „маски” поетового „я”. У Свідзінського ж відстороненість - це глибоке і підкреслене особистісне переживання, розгорнуте у просторі світу.

Візія занепаду світу постає через краєвид. Основні кольори у поетів подібні, тільки у Тракля вони більш насичені і мають символічне значення. Отже, чорний, сірий, брунатний, червоний (кривавий) і їхні відтінки - основна палітра катастрофічних візій: Свідзінський - „війнули зорі холодом”, „кровавою шипшиною”, „коли дні сіріли мертво, як сухі торішні стебла”, Тракль: „збігають чорні роси, щоб жахати”, „поникло сонце в чорний саван”, „вечір у кривавих шатах пропливає над лісами”. Сутінки, ніч (і її атрибути - місяць, зорі) - сакральний час і простір - це перехідний стан, коли „відкривається щілина між світами” і дух більше явлений:

Хміль, сновидність, потьмарення - стан світу, що помирає. Метафорика у поетів виходить на дуже експресивний рівень, що одразу звернуло на себе увагу сучасників. Слово тут чітко накладається на бачення, кристалізуючи у собі всі можливі відтінки переживання, зокрема немовності, застиглості і великої туги, що схоплена у „тонких”, „вибухових” словосполуках.

Візіонерський пейзаж міста також зустрічається в обох поетів. Вірш Свідзінського „Де не йшов я, одне й те саме” змальовує пустку, де колись було місто з древніми баштами. Сонце стало протилежне собі - місцем з чорними плямами: „Але скрізь було пусто. На всьому / Лід лежав, як поламане скло, / І, як місяць, обличчя сонця / Покопане смертю було.” Також катастрофа світу представлена у Свідзінського віршами, що не є візіями, а навіяны реальними картинами життя радянського міста під час голоду: „Я знаю: усе вмирає. / Квітка у полі, / Дерево в лісі, / Дитина в місті. / Усе вмирає, ладо моє…” Ці надривні рядки, зі щемлячим „ладо моє” не менш вражають, ніж візійний (за всіма поетикальними ознаками) вірш Тракля „Прошепотівши надвечір'я”, де також мовиться про смерть дитини: „О подих смерти. У кам'яному мурі / Схилилася русява голова, / німотне дитинча, / Як місяць спав з лиця тамтого березня”.

У сакральному просторі поезій австрійця й українця „мешкають” померлі, як безмовні учасники страждання і споглядачі занепаду світу, але також вічні стражі духовності і вічності. Тракль постійно звертається до них: „Померлі, ми спочиваємо під бузиною / і дивимося за летом сірих чайок…” („Вечірня пісня”). Також у „Себастьянових снах” ми натрапляємо на образ Чужинця, який є цікавим і багатозначним.

Сутність його двоєдина, він зі світу тління і мороку, символ містерії страждання, яке розлите довкола, а з іншого боку - він, немов містик, споглядає нерозривність горіння життя і смерті: „Чужинець білий входить в дім…”, „Вечірньої пори чужинець губиться у чорній падолисній руїні…”. Символом чистоти, мешканкою духовного простору, у який намагається потрапити у своїх візіях поет, є сестра. Тінь сестри, її голос, порух постійно присутній у віршах: „Зоряним небом всякчас лунає місячний голос сестри / крізь духовну ніч..”, „Сестри нестримний сум” („Schwester stьrmischer Schwermut”). Сестра є містком між світом явним і духовним, вона не належить до померлих, але й не належить до видимого світу. Вона - символ ніжності, неприкаяності у цьому світі тліну і смерті, учасниця поетового пошуку „стежин смерті”. Тому, у тих рядках, де згадується сестра, - символічні срібна і біла барви. Там де вона - смерть „могутня”, тобто смерть-перехід, а не конечність: „Сестро, тебе знайшов самотню на галяві / У лісі, й південь був й урочою мовчанка звіра, / І білина під диким дубом; срібно квітнув терен. / Могутня смерть і полум'я у серці” („Весна душі”).

У Свідзінського подібний образ - померлої коханої у циклі „Mortalia” (1933) зі збірки „Медобір” (дружина поета померла від тифу). У першому вірші циклу йде мова про смерть, яка ось-ось прийде до коханої. Неодмінно краєвид відбиває час смерті: синій вечір, червневе зелене поле і земля, що „тихо лежить, прорізно вкована в вечір синій”. У другому вірші кохана відійшла в „безвісті темні”, де „бистрий вогонь не в'ється і дуб не шумить…”. Кохану розібрано, тіло дано покірній землі, а душа - вже у тому світі. Душа благала безсмертя, та її віддано на руйнування „хижим вітрам” - з тоном провини звучать рядки. Поета бентежить незбагненність цього відходу. „Як же ти перестала бути?” - питає він й у відповідь чує: „Хіба зелений острівок може зробитися хвилею і розпливтися в морі?”. Через особисту драму поет глибоко занурюється у простір смерті, щоб пізнати, чи є вона тим Великим Переходом. В одному з віршів через прийом сну відбувається уявний діалог з коханою, яка стала Русалкою, в іншому - кохана асоціюється з голубкою, яку шукає ліричний герой у похмурому лісі. „Ти лежала високо й спокійно” - мовить поет. Тут образ коханої зроджує ще більше алюзій. Хоч сама непорушна, вона всіх „вела”: сонце текло, кріп тиснувся, іволга „голос приєднала”. Картина схожа до плачу природи над померлою у відомому вірші „Офелія” Артюра Рембо. Плинність, з одного боку, і непорушність з іншого - це характеристики іншого виміру, виміру вічності. „Зітхнуло сонце. Повіяв подих Тиші великої” - природа знову натякає на світ, що є більший за нас.

Про стремління поетів у потойбічний вимір, вимір внутрішній, де пізнається сутність життя і смерті, переживається конечне і безкінечне, свідчать мотиви зануряння у воду і поринання в сон.

Вода - постійний мотив поезії Тракля, який навіть писав, що „до двадцяти років я зовсім не помічав довкілля, крім води”. Цій стихії властива якась магічна непереборна сила. У Тракля вода завжди чорна: чорний дощ зволожує стерню, чорна роса, чорні сльози. Чорний - міфологізований колір, колір чогось потаємного, страшного, колір безодні:

Темніше омивають води вільготні ігри риб,

Година смутку, німотливий погляд сонця;

Душа - це щось чужинне на землі. Духовно меркне.

У процитованому вірші під назвою „Весна душі”, темні води, які доповнюють весь похмурий краєвид із брунатними деревами і чорними тінями, ще більше підкреслюють чужинність людської душі у цьому світі. Т. Гаврилів зазначає, що вода світла, блакитна, біла, індигова - ця вода „відкривається спраглому”, тій душі, що шукає своєї домівки. Такою домівкою є місцина (візіонерський сад чи парк), де відбувається зустріч із померлими. У цій місцині квіти і вода синьої барви, що є барвою небесно-духовного простору: „Ось зацвітають їхні квіти, холодні фіялки // На фоні вечора, шумує кришталева хвиля // Індигового джерела…” (вірш „У Гельбурні”).

Аналізуючи поезію Свідзінського, Е. Соловей вказує на постійно присутній архетип води 5; 489. Вода у його поетичному просторі належить сфері Міфу, вона - предковічна, „міфологічні алюзії відсилають нас до архаїчних шарів культури. Первісність самопізнання розкриває у творчості Свідзінського свій колосальний поетичний та морально-філософський потенціал” 5; 493. Справді, поетика Свідзінського насичена образно-художніми засобами українського фольклору, міфології, однак слушною є думка про самопізнання. На наш погляд, мотив занурення у воду в поезії Свідзінського означає входження у свій внутрішній світ, замикання в ньому заради пізнань і переживань вищих планів буття, зокрема й космічних:

Я боюся, що встану і піду,

Плескатий лист руками розведу,

І в глибину спокусливу порину,

І покіль віку тихо, без упину,

Все будуть занурятися туди,

Де хмари стали в безмірі води.

Глибина власного єства - спокуслива, адже через неї поет може вийти у безмір, власне туди, куди виходять митці візіонерського типу. У надрах власної душі може відбутися розчинення у світові, у природі. Тому вірші Свідзінського „сповнені самих себе”, вони існують так, як „існує дерево, камінь, вода” 6; 348].

Про самоізоляцію від буденності, асоціальність творчості Свідзінського згадували і сучасники, і наступники. Його поезія, писав В. Стус, - це „вслухання в самого себе, довірення статиці і упокоєнню, аніж рухові і „спустошливим космічним швидкостям”, консервативність, яка вирізняла його в контексті сучасної поезії” 6; 349]. Як і Тракль, Свідзінський шукає духовний простір, свій дім, рятівний трансцендентний вимір. Однак про свої пошуки він говорить не відсторонено як австрієць, а через власне „я”. Тому мотив занурення у воду може означати одночасно й вихід у трансцендентне, і переживання власної долі, як-от у вірші „Під голубою водою”:

Під голубою водою

Живу я, живу…

Золотоокий рибак надо мною

Закидає сіть огневу.

Дивовижна метафора і асоціативна щільність вірша свідчать про те, що поезія Свідзінського далеко випередила своїх сучасників, такий початок навіть нагадує герметичні, оповиті мовчанням поезії Пауля Целана. Останній чотирирядок розшифровує перший - знову передчуття відходу (золотоокий рибак усе ж коли-небудь вполює). Відходу - куди? Тут усе - натяк, адже йдеться про глибинне переживання, яке автор залишає у собі:

Спопеліє, застигне смутно

Жовтава зоря в імлі,

Ніч надійде нечутно,

І не знайде мене на землі.

Оскільки Свідзінський майже завжди промовляє від себе, мотив зануряння у воду може бути і провидінням особистої смерті: „А буду як сонний граніт // Над гомоном вод невпокійних” („Настане день мій сумний”).

Мотив сну найбільше присутній у поезії Тракля. Більше того, свою другу збірку (усього їх було дві) Тракль назвав „Себастьянові сни”. Зачудований поезіями „Себастьянових снів”, Рільке написав: „Умовини цього наростання і проминання такі ж єдино неповторні, як і обставини, з яких народжується сон…. Бо Траклеві пережиття - наче відображення, що виповнюють цілий його простір, в який не проникнути, як не проникнути в простір дзеркальний” [7; 15]. Рільке точно означив сутність Траклевої творчості: сон і поезія - споріднені величини.

Примітний тут самий образ Себастьяна - святого, що снить. Це символ, який прямо не асоціюється з ранньохристиянським мучеником, якого римляни розстріляли з лука. На відомих середньовічних і ренесансних картинах тіло Себастьяна розкішне, хоч і страшно понівечене стрілами, він на них спокійний і умиротворений. Ця парадоксальна гама при спогляданні вражає. Тракль асоціює Себастьяна зі сном. Його Себастьян приймає муки і водночас снить, марить. Страждати і марити одночасно, мучитися болем і блаженно сно-видіти (снити) - це стан, що є ключем до розуміння Траклевого світогляду. Себастьян живе у міфі про себе, який для нього реальніший від власного тіла.

Отже, вірші Тракля - це мовлення крізь сон, мовлення, що своїм трагічним звучанням стає „великим посланням поета до людства”, але одночасно є, як і сон, повним самого себе, своєї таємної краси, химерності, реальності, яку важко пояснити. Така особливість Траклевого художнього світогляду єднає його з попередниками Новалісом, Гельдерліном, Гофмансталем і взагалі з німецькомовною поетичною традицією, для якої характерно споглядати і пізнавати земне і небесне через простір сну. Ось до прикладу поетичне прозирання Гофмансталя з „Терцин про минущість”:

Ми з тих тканин, що й сновидіння, ткані,

І очі розкриваються у них,

мов у дітей під вишнями в смерканні…

(переклад Ю. Бедрика).

Сон у Свідзінського не є визначальною рисою поезій. Проте у низці віршів автор використовує прийом сну, щоб розповісти про своє видіння. Наприклад, у вірші „Мені снилось - серце моє стало” сон відкриває ліричному героєві правду про те, що він вже не належить земному світові, бо прийшли люди і „золотою сіткою обплітали” його. Тут явний перегук із віршем „Під голубою водою”, де золотоокий рибалка закидає сіть, полюючи на ліричного героя. Далі поет бачить чорнокрила, що насміхається з нього. Домівка чорнокрила - це „гострі гори, глибокі провалля, темні звори”. І луна в цих горах передається через паузу, що її позначає тире. Змовкання виступає головним експресивним засобом передачі трагічного дійства:

І озвалися гори - твій!

Глибокі провалля твій!

Темряві звори - твій!

Образ чорнокрила відсилає нас до міфопоетичної стихії, яка дуже активно живе у творах поета. У цьому контексті не можна не згадати образ чорнокрила, що виступає символом руйнації і зла у поемі „Золотий гомін” П. Тичини.

Наша коротка порівняльна інтерпретація поетичних світів двох митців підтверджує типологічно-універсальний характер їхнього духовного і художнього досвіду, який виявляє себе, зокрема, у вираженні інфернальних візіонерських переживань смерті заради пізнання цілості буття і сутності страждання заради життя.

Література

1. Гаврилів Т. Знаки часу. Спроби прочитання. - Ів.-Франківськ: Лілея-НВ, 2001.

2. Гайдеґґер М. Дорогою до мови. - Львів: Літопис, 2007. - 230 c.

3. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст. Україна і Польща. - Київ: Основи, 2002. - 327 c.

4. Свідзінський В.Є. Твори: У 2 т. - Т. 1. Поетичні твори. - К.: Критика, 2004.

5. Соловей Елеонора. „Роботи і дні” поета” // Свідзінський В.Є. Твори: У 2 т. - Т. 1. Поетичні твори. - К.: Критика, 2004. - C. 447- 516.

6. Стус В. Зникоме розцвітання. // Стус. В. Твори у 4 томах, 6 книгах. - Т. 4. - Львів: Просвіта, 1994. - С. 346-361.

7. Тракль Ґеорг. Себастьянові сни. Упорядкування і переклад Т. Гавриліва. - Львів: ВНТЛ-Класика, 2004. - 400 с.