Історична зумовленість типу художнього мислення письменника

Поняття стилю є багатогранним, а в деяких аспектах -- невизначеним. Про стиль говорять не лише в літературознавстві, а й у лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, культурології. У різноманітних сферах суспільного життя й побуту також застосовують поняття стилю (стиль роботи, стиль одягу, стиль гри тощо).

У літературознавстві також спостерігається багатозначність поняття: дослідники розглядають стиль доби та стиль напряму й течії, стиль письменника і стиль певного періоду його творчості, стиль твору і стиль його окремого елемента.

Одні літературознавці вважають правомірною таку універсальність категорії стилю, другі стверджують, що можливо вести мову лише про індивідуальний стиль письменника, треті -- лише про "великі" стилі, пов'язані з добою й літературним напрямом.

З другого боку, стиль виступає в літературі як форма руху художньої думки, спрямованої на пізнання дійсності, думки, що втілює певний ідеал, творить художній світ. Природно, що стиль нерозривно пов'язаний із змістом твору, світоглядом автора, методом і творчою індивідуальністю письменника. Разом з тим, процес формування стилю не можна розглядати і зрозуміти поза розвитком стилів світової літератури.

Тому метою даної роботи є вивчення питання історичної зумовленості типу художнього мислення письменника у контексті взаємозв'язку між поняттями "індивідуальний стиль автора" та "стиль епохи".

Розділ 1. ІНДИВІДУАЛЬНИЙ СТИЛЬ письменника

Як уже зазначалося, іноді термін "стиль" вживається в широкому, мистецтвознавчому значенні: стилем називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби. Тобто, це те спільне, що є в творчості ряду письменників і що визначають також як літературна школа, літературна течія, а іноді навіть і творчий метод.

2.1 Історична зумовленість типу художнього мислення автора

Письменник, як і кожна людина, не існує в позачасовому вимірі, а належить своїй епосі та взаємодіє з певним соціокультурним середовищем. "Кожний вияв буття, кожна річ та кожна людина має своє особливе історичне місце і час. Коли йдеться про істоту, здатну до самоусвідомлення, чи не полягає останнє в умінні відчути цей свій час і це своє місце?". Під цим кутом ми й розглядатимемо поняття стилю епохи.

Епоха, як писав Ортега-і-Гассет, -- "це ряд стверджувальних і заперечних тенденцій, система дотепності й проникливості і, водночас, глупоти й засліплення". "Безперечно, нові тенденції, ще зародкові й кволі, першими сприймуть люди споглядальної, а не активної вдачі. Щоденна круговерть заважає людині дії відчути перші мляві подуви вітру, які на часі нездатні наповнити її практичні вітрила. Таким чином, свій перший невиразний відбиток новонароджена доба залишає в чистому мисленні".

Автор - це деякий суб'єкт (найчастіше це людина або група людей), який або які моделюють дійсність, тобто світу Світогляд - це те, як дивиться суб'єкт на світ, а те, що він при цьому бачить, зовсім інше. Не буде зайвим сказати, що суб'єкт, який дивиться у світ, виявляється в становищі об'єкта, на який дивиться світ. У цьому, і ще більш глибокому сенсі правдиве твердження маленького принца літератури Екзюпері: "Потрібно вчитися не писати, не малювати, а вчитися дивитися і бачити". Дивитися і вичленовувати. Дивитися - це завжди вичленовувати. Дивитися й усвідомлювати. Іншими словами, автор - це суб'єкт, який відбирає, який дивиться і бачить. І, найголовніше, що б не казали, його бачення і те, як він дивиться, впливає на наше. Учить нас звертати увагу. Ще іншими словами це буде так. Світогляд автора-творця - це його бачення, те, як він дивиться, і добір/ вибір, що наближають читача до реальності, а, вірніше, створюють таку модель реальності, яка формує моделюючу здатність читача. Це відбувається тому, що автор виражає світогляд череди людей його епохи, яка гомонить мовчки. Іноді говорять про геніїв, що вони висвічують позачасове в тимчасовому, бачать у частці - загальне. І, найголовніше, творець створює той резонатор, який створить структурний резонанс співтворчості.

2.2 Іторично-літературний процес і автор

Епохи політичні увійшли в історію, при бажанні їх можна досить непогано впізнати, вивчити і класифікувати.

Епохальні зміни в мистецтві і, зокрема, у літературі помітні не так явно, незважаючи на бажання багатьох літературознавців і авторів шкільних підручників усе розкласти по полицях.

У літературі існують явища різних шарів; у цьому значенні немає повної зміни однієї літературної течії іншою. Але ця зміна є в іншому розумінні - змінюються провідні течії, що очолюють жанри. У кожну епоху більш-менш структуровано складається певний ланцюжок стилів, тем і манер, послідовність уподобань епохи до певної теми і її аранжування. Це називають наступністю.

З другого боку, російський історик Т.Н. Грановский (1813 - 1855) говорив, що "в історії народів взагалі можна знайти сприятливі епохи, коли сили народу особливо напружуються і талановиті особистості з'являються у всіх сферах. Прикладами можуть слугувати видатні постаті минулого. Так, свого часу вже багатьом було зрозуміло, що з Петраркою в життя Італії входила нова культура і що в цієї культури велике майбутнє. Петрарка був твердо переконаний, що не знатне походження, а особисті чесноти людини роблять його справді шляхетним. У латинській книзі "Про засоби проти щастя і нещастя" (1358 - 1366) він писав: "Істинно шляхетна людина не народжується з великою душею, вона сама себе робить такою своїми чудовими справами....Гідність не втрачається від низького походження людини, аби вона заслужила її своїм життям. І, дійсно, якщо чеснота дає істинну шляхетність, я не бачу, що може перешкоджати кому б то не було стати шляхетним". У цих словах Петрарки дуже чітко сформульоване кардинальне положення гуманістичної етики епохи Відродження, що рішуче поривала з нормами феодального середньовіччя.

Джованні Боккаччо (1313 - 1375), друг Петрарки, автор знаменитого "Декамерона", у свою чергу повторював цей мотив, що настирливо звучить у літературі епохи Відродження: "не вінець і скіпетр, але особисті чесноти піднімають людину на справжню висоту". При цьому в його "Декамероні об'єктом зображення вперше стає сучасний міський побут, а ім'я нічим не примітного городянина або назва нічим не примітної вулички... котрі, проте, достатньо назвати, щоб у читача, на якого орієнтований текст, негайно виник цілий комплекс конкретно-почуттєвих уявлень, стає найважливішим стильовим компонентом того ефективного реалістичного прийому, який Вітторе Бранка вдало назвала "осучасненням новелістичної розповіді".

Значення Томаса Мора полягає в тому, що він постав автором першого утопічного роману, услід за яким з'явилося безліч інших творів цього жанру. Сконструйована ним соціально-політична система не має прямих аналогій із минулим. Вона не могла виникнути ні в античності, ні в середні віки. Утопічний роман Томаса Мора міг виникнути тільки в епоху Відродження, коли вже ясно позначилися темні сторони буржуазного прогресу, перебороти які можна було тільки у мрії, коли у всі сфери життя проникали глибокі зміни, і думка передових людей, окрилена зухвалими надіями, випереджаючи хід історії, кинулася до манливих далей ідеалу. Утопічні романи епохи Відродження були багато в чому відмінні, але усіх їх об'єднувала гаряча віра в людину й у те, що людина має право на земне щастя. Гуманісти, які створювали утопічні романи, прагнули показати, що за певних умов земля перестане бути царством скорботи. Їхнє завдання насамперед і полягало в тому, щоб відповідно до вимог людського розуму "відкрити" ці умови (а епоха Відродження була часом сенсаційних відкриттів) і, спираючись на них, сконструювати переконливу модель ідеального людського співжиття.

Минуло понад сто років, і в Англії з'явився другий надзвичайний утопічний роман "Нова Атлантида" (1627), що належить перу великого філософа й ученого Френсіса Бекона. Обидва романи хоча і виникли в ту саму епоху й об'єднані єдиним поривом до більш досконалого життя, все ж відрізняються за своїм характером і тенденціями. Не тільки десятиліття розділяли цих видатних представників англійської гуманістичної думки. Як люди, і як мислителі були вони багато в чому різні. У буржуазному прогресі Томас Мор насамперед побачив страждання народу. Для Френсіса Бекона цей прогрес означав велич Англії. Його увесь час супроводжувало відчуття, що світ підійшов до якогось важливого рубежу, що варто зробити декілька рішучих кроків, і люди вступлять у нову щасливу еру. І не політиці, що сіє незгоду серед людей, а науці, звільненій від безглуздих абстракцій і зверненій до реального життя, або "природної філософії", як він її називав, слід зробити ці кроки. Про це Бекон наполегливо твердив у своїх філософських трактатах: "Про вартість і примноження наук" (1605), "Новий Органон" (1620) і ін. У письменницькій манері Бекона є щось міцне, кряжисте. Він уміє згущувати свої думки і спостереження в щільні, вагомі афоризми. Ось деякі з них: "Щастя схоже на ринок, де, якщо трохи почекати, ціна не раз упаде" ("Про зволікання"); "У кожній людині природа сходить або злаками, або бур'яном; нехай же він своєчасно поливає перші і винищує другі" ("Про людську природу"). Подібні афоризми або вінчають есе, або, як добре оброблений камінь, слугують його міцною основою.

Цей перелік можна було б продовжувати, і кожне нове ім'я лише зайвий раз підтвердило б нашу гіпотезу, що автор є виразником своєї епохи, а, отже, індивідуальний авторський стиль та стиль епохи взаємопов'язані.

Згідно з "Теорією літератури" О. Галича, В. Назарця та Є. Васильєва, в історії літератури можна виокремити такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм реалізм, натуралізм, символізм, модернізм. Академік П. Сакулін в образній формі малює міні-портрети майже всіх художніх методів (він іменує їх у своїй праці 1928 року "літературними стилями"): "Класицизм -- струнка фігура воїна в гордій позі, з величною простягнутою рукою. Сентименталізм -- ніжна, тендітна дівчина: сидить, підперши підборіддя рукою: на обличчі -- сумна задума, очі замріяно спрямовані вдалечінь: на віях виблискує нависла сльоза. Романтизм -- красивий юнак у плащі й крислатому капелюсі; кучеряве волосся розвівається за вітром: зір, що палає від захвату, звернений до неба. Художній реалізм -- зрілий чоловік із здоровим кольором обличчя, зі спокійним і вдумливим поглядом. Натуралізм -- нечупарне одягнутий чоловік у картузі; волосся стоїть дибки, в руках -- нотатник, на ремені висить кодак; неспокійно й критично озирається по сторонах. Символізм -- нервова молода людина; сильно жестикулює; голосно і протяжно декламує вірші про метафізичну красу потойбічного світу".

Часом дослідники намагалися звузити кількість художніх методів до двох. Той же П. Сакулін визначає два "типи стилів": реалізм та ірреалізм. Л. Тимофєєв говорить про два "типи творчості" -- реалізм і романтизм. До літератури XX століття вчені нерідко застосовують протиставлення двох методів -- реалізму й модернізму. Ці та інші спроби дихотомічної класифікації художніх методів сходять до відомої суперечки "давніх" і "нових", що тривала в літературі з другої половини XVII до початку XIX століття. Сутність цієї полеміки полягала в розв'язанні проблеми: хто краще вмів зображати людську природу -- античні автори ("давні") чи національні письменники Нового часу ("нові"). Як зазначає Д. Наливайко, "в цей час і набуває великого поширення дихотомічний поділ європейської літератури, яка в різних авторів виступає під різними назвами: „наївної" і „сентиментальної" поезії у Шіллера, „класичної" і „романтичної" -- у братів Шлегелів, „південної" і „північної" -- у мадам де Сталь і т. п.". Очевидно, що всі ці минулі та сучасні поділи є насамперед типологічними, а не періодизаційними. Вони були покликані визначити позачасові типи творчості, тобто типи ідейно-естетичного пізнання світу та його образного відтворення. Іншими словами -- різні художні методи. Тому, думається, доречно говорити про художній метод і тип творчості, поняття, що нерідко розгалужуються. -- як синоніми.

2.3 Шевченко як виразник українського типу художнього мислення

В аналізованому контексті не можна обминути увагою творчість Т. Шевченка, яка припадає на той період, коли оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій -- фольклорно-побутової, фольклорно-історичної, громадянської та психологічно-особистісної (класифікація та стисла характеристика кожної з них запропонована М.Т. Яценком). Природно, що це відбилося на творчості такої видатної літературної постаті, як Т.Шевченко. І проза, і поетичні твори автора несуть відбиток своєї доби.

Зокрема, У повістях Шевченка найвиразнішим персонажем виступає сам розповідач -- мандрівний художник, "антикварій" -- шукач старожитностей і всього прекрасного, -- образ цілковито автобіографічний. У жанрово-стильовому плані повісті пов'язані з традиціями сентиментальних українських та етологічних російських повістей Г. Квітки-Основ'яненка, В. Наріжного, особливо ж -- гоголівської прози, а також із західноєвропейським романом виховання (Жан Поль, Гете, Філдінг, Стерн, В. Скотт, Дік-кенс, Руссо, Вольтер та ін.).

Можна погодитися з думкою сучасних дослідників (Яценко М.Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. -- К., 1979) про переважно просвітительський тип реалізму Шевченкових повістей, яким властиві соціально-виховна дидактична настанова, певна "прикладність", "доказовість" і заданість сюжетів і персонажів ("Близнецы", "Несчастный", "Прогулка с удовольствием и не без морали" та ін.). Ці повісті є явищем українського літературного процесу, і не тільки тому, що їх автор -- Шевченко, а й тому, що головний предмет художнього відображення в них -- життя й побут українського суспільства першої половини 19 ст. У повістях домінує український тип художнього мислення, образотворення, національно-естетичний образ світу.

Лірика Шевченка, як і вся його поезія, потребує розгляду в контексті того широкого оновлювального руху, що здійснили в європейській поезії першої половини ХІХ ст. такі могутні її творці, як Дж.-Г. Байрон, В. Гюго, Г. Гейне, О. Пушкін, М. Лермонтов, А. Міцкевич, Ю. Словацький, Ш. Петефі, інші видатні поети. Епоха романтизму, який у ряді випадків уже суміщався з постромантичним реалізмом, у ліричній поезії ознаменувалася прагненням до вільного, індивідуально своєрідного самовираження особи, посиленим інтересом до різноманітних аспектів національного буття народу, зокрема, до фольклору та можливостей його синтезу з літературною традицією, настановами на свободу й самобутність -- усупереч раціоналістичним приписам класицизму -- художньої форми. Усе це з тими чи тими відмінностями на різних етапах здобуло яскравий вияв і в поезії Шевченка, почасти як творчо сприйняте з досвіду ближчих попередників і сучасників у рідній та інших літературах, а головне -- як геніально відкрите, знайдене особисто на ще тільки діткнутому новим череслом українському перелозі.

Художнє мислення Шевченка-лірика, надто в другій половині його творчого шляху, позначеній інтенсивним і широким розвитком саме ліричних жанрів, характеризується дедалі більшою увагою до життєвої конкретики. Все це -- зовсім нові в тогочасній українській поезії прикмети "конкретного історизму", що забезпечили напрочуд живе, строкате, художньо виразне життєве тло для образу ліричного героя Шевченкових віршів. У цьому образі концентрується найбільша сила й привабливість ліричної поезії Шевченка. Виступаючи як художній характер великої психологічної та світоглядної виразності, він поєднує епохальні риси національного пророка, палкого соціального протестанта й революційного просвітителя мас (який, проте, мав досить неоднозначні погляди на роль революційного насильства в кінцевому оновленні неправедного світу), християнина за релігійними переконаннями (але не раз і відважного богоборця та вільнодумця в питаннях віри) і водночас багатої змістом "внутрішньої людини", яка про всі свої, здебільшого нелегкі й болючі, переживання розповідає світові з величезною щирістю і глибокою психологічною проникливістю. Але і в цих індивідуальних межах поет достатньо різногранний і багатострунний, в його ліричному характері справді просвічує могутній за внутрішньою місткістю характер самого народу. Висока емоційність лірики й усієї поезії Шевченка, її, особливо в більших творах, поривність і палахкотливість, бурхливі зміни різних, часто протилежних, почуттів стверджують ясно виявлений кордоцентризм як одну з найприкметніших ознак творчого менталітету українського митця.

2.4 "Автор - фігура, епоха - фон"

Дмитро Святославович Бортников, застосовуючи таку гештальтську тезу "Фігура - фон" до історії розвитку літератури, намагається з'ясувати ті ритми, які підтримують життєздатність висновку, що література - визначена система, зі своїми закономірностями, з визначеними ритмами, а заміна фігури на фон, актуальність того чи іншого, здатність вичленовувати - неодмінна умова розвитку суб'єкта (автора) і системи (літературного процесу в епосі).

У даному випадку заміна Автора фоном, тобто епохою, у якій Автор жив, і навпаки, є неодмінне ритмічне співіснування творця і його часу. При вивченні епохи (Фону) сама епоха, час стає Фігурою. Це схоже на те, як людина дивиться через скло. Коли дивляться вдалину, скла не бачать, а коли бачать скло, то далечінь стає невидимою.

Можна на літературний процес у ХХ сторіччі дивитися як на фон і вичленовувати сотні й більше фігур і фігурок. Сама "срібна доба" чого варта. Цілісна реальність, у яку включені фігурки поетиків і поетесок. А з іншого боку, якщо на "срібну добу" дивитися як на фон, то крім чисто "срібних", властивих тільки цьому часу фігурок, проявляться такі автори, твори яких визначають їх як позачасові фігури.

Наприклад, Хлєбников. Його творчість зробила цього дивака позачасовим, а час, у якому він жив - фоном. Чим більше у фігурі (в авторі) від часу (від фону), тим менше він фігура (творець). Але, з іншого боку, що в цьому випадку фон, що фігура? Хто знає? Пейзаж - це погляд на нього. Пейзаж - це людина. Об'єктивності немає. Тільки це й об'єктивно. Він відкривав закони явищ в історії. На його думку, істина змінює своє обличчя і постає по-новому для наступного покоління.

2.5 Питання стилю на сучасному етапі

Полемізуючи з питань стилю епохи й індивідуального стилю, Д. Бортников вдається до риторичних питань, які викиликають в читача почуття занепокоєння сучасним станом справ. "Який стиль епохи? Чи впізнає читач майбутнього або навіть теперішнього себе самого у творах мистецтва? Як стриглися, який одяг носили, які сигарети курили, які слово говорили? Як любили, як жили, як умирали? Де що було, і де що є?

Я провокаційно задаю такі питання, тому що по багатьох авторах видно, що вони блефують. Роблять вигляд, що відчували те, чого насправді не відчували. Вони думають і вірять, що вони - справжні. І найсумніше, або найкумедніше - вони свято вірять у це. Це нагадує людину, що йде в незнайомому лісі, але з видом бувалого знавця.

Сучасність викликала до життя безстилля і, як наслідок глобальної неусвідомленості - безсилля. Це назвали грайливим словом "еклектика".

Сучасний літературний ландшафт виглядає, як профілакторій. Як взаємопочухування: догодити і вгадати, де свербить.

Світогляд людини-творця виродилося в бажання. І, як правило, не усвідомлене".

Проте, критична полеміка автора завершується позитивним твердженням: "Світогляд художника-автора-творця - це протиріччя особистісного й особистого. Особистісне й особисте в якійсь момент зливаються. Найчастіше перед самим кінцем. І здобувається третє - цілісність".

2.6 Творче обличчя автора на фоні ідеології епохи

Продовжуючи цикл лекцій з літературознавства, Д. Бортников аналізує співіснування тоталітаризму і творчості письменника. "Будь-який твір несе на собі долю матеріалу. Рукописи дуже добре горять, лежачи в письмових столах. Ті, хто пише "у стіл", повинні розуміти, що вони пишуть у вогнище.

Раніше над свідомістю масового споживача працювали грубіше, але копіткіше. Обробляли голови не тільки читачів, але й безпосередньо письменників, цих дійних корів ідеології. Колись письменників просто вкорочували на голову. А потім зрозуміли, що це не зовсім розумно і неефективно, і стали працювати над свідомістю, залишаючи письменникам голову.

Керівники цих відділів зрозуміли, що не можна робити з людей мучеників. Людська свідомість інтуїтивно на боці мучеників.

Якщо без репресій не обійтися, то необхідно позбавити мучеників імені, звести їх у ранг безіменних жертв. Жертва - це мученик без імені.

Так недальновидні зробили Бродського, Солженіцина. Не саджай їх у в'язницю, не виганяй із країни, не роби з них мучеників, а дай їм писати, дай їм висловитися. Дай їм дачу в Пєрєдєлкіно. Присуди премію. Нагороди орденом. Вистав на мавзолей. Дай їм комфорт і можливість не бути з трудовим народом, не нюхати бруду радянського. І все... У що б вони перетворилися, ці кухонні ручні бунтарі.

А так із звичайних, середніх письменників зробили геніїв, пророків. За рани дали Нобелевські премії і легку лекційну працю при університетах. І Бродський, царство йому небесне, перетворився в одного з академічних професорів поезії, проти яких у юності боровся.

Тільки справжнє мистецтво дивиться вище годівниць. Мудро помічає їх, як капкани, і обходить. Справжнє мистецтво - не мистецтво скривджених, а шлях сильних і злих. Їхній девіз - "тільки мистецтво". А блага і слава - це інше.

Коли прийде письменник, що поєднає у собі талант творця і здоровий глузд менеджера - це буде вірна ознака, що нова епоха настала.

Головна переміна станеться спочатку в самому авторі, у його стилі життя, у його свідомості, а вже потім у стилі його мистецтва, і в стилі епохи".

Висновки