Використання принципів романтичного історизму в літературознавчому доробку М.С. Грушевського

РЕФЛЕКСІЇ РОМАНТИЧНОГО ІСТОРИЗМУ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОМУ ДОРОБКУ М.С. ГРУШЕВСЬКОГО

У статті здійснено спробу аналізу рефлексії романтичного історизму в літературознавчому доробку М.С. Грушевського. Обґрунтовується, що вчений намагався здійснити не детальну реконструкію літературних процесів, а відтворити духовний стан народу, чим і пояснюється його звернення до світових та національних традицій романтизму.

Ключові слова: модернізм, український романтизм, романтичний історизм.

Початок роботи М.С. Грушевського над „Історією української літератури” збігся у часі з утвердженням модернізму, який вимагав нового осмислення не лише літературних явищ, а й суспільного життя. Його хронологічні межі позначаються кінцем XIX - серединою XX століття і характеризуються періодами піднесення та спаду. Ця обставина змусила літературознавців виділити його етапи. В.Мельник, наприклад, виділяє три хвилі його піднесення: 90-і роки XIX століття - 10-і XX століття, 20-і - 30-і та 40-і - 50-і роки XX століття.

Початок першої хвилі зумовлювався вичерпаністю філософії позитивізму, на засадах якої ґрунтувався класичний гуманізм, започаткований ще італійським Ренесансом. У цей час зароджувався модерністський тип мислення, коли у молодої генерації українських письменників визрів протест проти стереотипів народницького побутописання. То був час утвердження нової концепції осмислення людини і суспільства, що формувалася під впливом ідеалістичної філософії А. Шопенґауера, Ф. Ніцше, А. Берґсона, психоаналізу З. Фрейда, з орієнтацією на проникнення до глибини ірраціонального, підсвідомого.

Україна включилася до загальноєвропейського літературного процесу, де вже заявили про себе імпресіонізм, символізм, експресіонізм та інші стильові течії, що й дали першу хвилю українського модернізму. Водночас за всіх впливів європейського літературного процесу, український модернізм мав свою національну специфіку в умовах недержавності народу - соціальну заанґажованість.

Друга хвиля модернізму виявилася масштабнішою і ціліснішою. Це був потенціал цілого покоління, яке ввійшло в український літературний процес як "Розстріляне відродження". Суспільні катаклізми помітно пригальмували літературний поступ. Власне, ці обставини підштовхнули до звернення до спадщини класиків, зокрема романтиків.

Саме в цей час і виходить "Історія української літератури" М.С. Грушевського. Тож цілком логічним виглядає звернення вченого до естетики романтизму в епоху, яка спонукала до універсальнішого підходу, до врахування вітчизняного й зарубіжного досвіду на більш високому рівні. І зовсім інша справа, що світова та громадянська війни суттєво вплинули на метод та стиль історико-літературних досліджень, коли "знову в усій гостроті постало питання буття не те що словесності, мови, а й самої України" [1, с. 52]. І це цілком підтверджує влучний вислів Інни Тертерян, що літературознавство знає свої "вічні повернення" [2, с. 14].

Остання обставина вимагає від сучасного літературознавства з'ясування ступеню та характеру цього впливу. Важливість цього завдання підкреслюється ще й тим, що майже одночасно з працею М.С. Грушевського побачили світ "Історія українського письменства" С. Єфремова (перше видання 1911 р., перевидана в 1924 р.) та „Історія української літератури” М. Возняка (1920-1924).

В авторських примітках до свого курсу української літератури С.Єфремов писав: "Історія українського письменства почалася з критичних етюдів та оглядів поточної продукції, без історичної перспективи та ідеї невпинного розвитку письменства протягом віків, задовольняючи переважно вимоги дня та обстоюючи саме право нашого письменства на існування (огляди Й. Бодянського, М. Костомарова й інших - аж до П. Куліша)" [3, с. 56]. Саме тому С.Єфремов і піддав суворій критиці фактично всі праці такого типу, враховуючи нові тенденції розвитку, що вимагали, відповідно, і принципово нового підходу до підготовки літературознавчих досліджень.

За цих обставин перед істориком літератури постало завдання довести не тільки право на існування українців як нації, а й показати його багату, самобутню історію та літературу, як вияв творчих здібностей народу. Саме таке завдання поставив собі М.С. Грушевський. Щоб його здійснити, треба було знайти ті імпульси, які б спонукали до усвідомлення себе (українців) не "парією на своїй землі" [4, с. IX]. Таку роль, на думку М.С. Грушевського, повинна була відіграти література, яка "як ні одна інша сфера людської творчості вводить нас в розуміння життя далеких поколінь..." [5, с. 55]. Очевидно, тому й посвята до його "Історії української літератури" звучить: "Українському народові показати себе таким же сильним в ділі, яким показав у слові!" Це означає звернення до етнографії як дослідження народного життя і творчості. Це звернення до фольклорно-етнографічних джерел уперше і найповніше виявилося в романтизмі. Саме в естетиці романтизму, до того ж вихованій на ідеях школи української романтичної історіографії, знайшов втілення своїх ідей М.С. Грушевський.

Романтики вперше визначили справжню ціну історії, розуміючи, що історична ретроспектива надавала можливості простежити явище у розвитку, від найменших рушійних чинників. То ж і М.С. Грушевський, слідом за М.І. Костомаровим, який вважав необхідним починати "руську історію" від слов'янського розселення, починає дослідження розвою українського словесного мистецтва з тих же часів.

Як і у романтиків, у М.С. Грушевського історія осягається як процес, органічне розгортання якого відштовхується від реального сьогодення і посувається у глиб давнини. Саме романтики, за твердженням Т. Бовсунівської, відкрили праслов'янську давнину як живий і цілісний світ, почали інтелектуальний рух до з'ясування глибин історії, її витоків [6, с. 110]. Всі свої зусилля романтики спрямовували на висвітлення історії народного духу, а це неодмінно привело їх до фольклорно-етнографічних джерел. Цим шляхом пройшов й англійський, французький, німецький (гейдельберзька школа) романтизм, шукаючи обґрунтування національної своєрідності в історичних фактах й історизму - в народнопоетичних джерелах [6, с. 11].

Саме романтики поставили собі завдання вмотивувати високу місію слов'янства в Європі, підґрунтям чого стає слов'янська давнина як книжкова, так і усна. Але щоб досягти цього, треба самим усвідомлювати свої здобутки та їх ціну. Чи не таке ж завдання ставив собі М.С. Грушевський, коли писав у передньому слові до своєї "Історії української літератури": "...Хотів дати їм [найширшим кругам нашого громадянства. - Т.Л] відчути і зрозуміти все те багатство почуття і гадки, краси й сили, яке вложено і заховано в нашій літературній спадщині" [5, с. 40].

Сучасні літературознавці сходяться на думці, що літературна, етнографічна, історична діяльність романтиків становила певну єдність і опанування історії у них не є невпорядкованим нанизуванням фактів, а є "вчуванням" у такі глибини духу народного, релікти яких збереглися лише завдяки тривалості побутування фольклорних форм [6, с. 112]. Саме таке "вчування" здійснив М.С. Грушевський своєю "Історією української літератури", щоб "дати змогу ввійти, вжитися і відчути всю красу і багатство людських переживань і їх естетичних втілень..." [5, с. 40].

Особливість українського романтизму полягає в тому, що він "сконцентрувався на нації, котра вмирає, народі, який сходить з історичної сцени", - писала Соломія Павличко, пояснюючи антиномію українського романтизму" [7, с. 97]. Але при цьому вона одночасно підкреслювала, що "...романтики відчували емоційно й інтелектуально вселенське прагнення до життя для цього народу" [7, с. 97].

Таке ж ставлення відчутне й у М.С. Грушевського. Як однин із засновників народницької школи в українській історичній науці, слідом за М.І.Костомаровим та В.Б. Антоновичем, він виробив своє наукове кредо - народницьку концепцію як критерій для визначення історичної оцінки. Її центром, як зазначає В.А. Потульницький, була абсолютизація інтересів трудового народу, прихильність до будь-якої опозиції й активна боротьба з засиллям держави [8, с. 17].

Звідси й думка про те, що позитивне все, що відповідає народній естетиці: "...Народ великий естетик! Прочитайте йому твори Шевченка - і він буде плакати!" [7, с. 99]. Тому, даючи визначення історії літератури як наукової дисципліни, вчений зазначав, що у всіх періодах свого розвою вона мусить бути історією красної словесності: словесної творчості, яка підходить під естетичний критерій. Бо "словесні твори звертаються не стільки до розуму (інтелекту), скільки до почуття і фантазії народу, за посередництвом його естетичного почуття (почуття краси)" [5, с. 50].

Романтики були "збурювані ідеєю національного відродження" [6, с. 113]. І саме в світлі етнографічних студій формувалися програми національного визволення, піднесення селянських мас, соціальної перебудови і політичної революції. На етнографії виростали політичні і революційні імпульси. Вона, як зазначав М.С. Грушевський, давала їм гасла, традицію, героїчні фігури, до котрих треба було відкликатися, щоб зробити їх своїми попередниками у визвольних і революційних змаганнях.

Особливою мірою це стосувалося українського відродження. М.С. Грушевський підкреслював, що розвій етнографічних інтересів припадає якраз на часи найбільшого занепаду українського національного життя - часи найтяжчого соціального, економічного і політичного поневолення українських мас і визиску їх чужими феодальними і буржуазними верствами, чужоземним капіталом і чужорідною державністю. Становище історіографічних критеріїв, яке ґрунтувалося на "добачанні" в активності народної творчості міри культурних і політичних можливостей української національності, багатство народної поезії, котрим українська народність визначалася перед іншими слов'янськими і неслов'янськими народностями, - особливо різко контрастувало з мізерним становищем української національності.

Багатства народної скарбниці, що відкривалися дослідникам народного життя, ставали свідоцтвами величезної історичної несправедливості щодо народу, призначеного до великих справ, до високих історичних завдань - як свідчили ці високі прикмети українського слова і словесності, заховані українським народом. На думку М.С. Грушевського, вони покликали всіх до активної праці над відродженням українського національного життя, над вирівнянням історичної кривди, завданої українському народові [4, с. X].

Саме романтики побачили історію як багатоступеневе вираження сучасного стану народного, за якого "особистість стає тим самим рецептором, провідником сутнісного, без чого не існує пізнання, отже - й історичне" [6, с. 12]. Такими рецепторами, провідниками стають романтичні письменники, ними ж таки (провідниками) виступають й історики літератури, що повною мірою можна сказати також про М.С. Грушевського. Вчуваючись у перипетії минулого, особистість, за словами Т. Бовсунівської, не реконструює подієвість, а відтворює духовий стан народу. Як наслідок такого астрально-генетичного спрямування романтичного історизму дослідниця підходить до наявності такого явища, як поява фальсифікацій. Більшою мірою це стосується фольклорних фальсифікацій у тих-таки романтиків, в тому числі й українських. Пояснюється це насамперед патріотичною метою посприяти національному відродженню, і (що найголовніше) "це не суперечило загальній загаданості романтичної естетики, яка розуміла історизм як принцип проникнення в духовність старовини з необов'язковим дотриманням історичної істинності в подіях тощо” [6, с. 113].

Специфіка історизму як мистецького принципу в романтизмі полягає у вимозі жити старовиною, розчинитися в ній і піти туди, куди веде її дух, подовжити зримий і малозмістовний історичний факт. Для М.С. Грушевського, окрім цього принципу, додавалося складніше завдання. Він не уникнув „дописування” і „додумування”, так званого „пафосу романтизованої історії”. Але ж він і не претендував на виклад „певно усталених фактів і докладно сформульованих виводів, котрі треба тільки вивчити” [5, с. 39], а прагнув реалізувати свою мрію випустити в світ історію української літератури. Але, за його словами, „вийшло зовсім не так, як планувалося і мріялося, бо київська пожежа в моєму будинку знищила все, зібране протягом довгих років” [5, с. 39]. Отже, вчений, відчуваючи недоступність архівних і бідність українознавчих матеріалів у закордонних бібліотеках, мусив писати з власної пам'яті, і, відповідно, усвідомлював можливі „хиби” своєї праці. Тому і „лишив на пізніше своїй власній праці і ще більше праці інших робітників на ниві українознавства заповнення прогалин, спростування невірно відгаданого або помилкового” [5, с. 39]. Крім того, М.С. Грушевський зізнавався, що „бачив себе змушеним виносити не раз і такі гадки, які навіть мені самому уявлялись ще тільки в загальних обрисах. Я не боявся, що з них жодна при ближчих дослідах не оправдає себе...” [5, с. 40]. Так могла написати лише людина, для якої вимоги наукової етики завжди були найвищим критерієм.

Отже, як зазначила С. Павличко, „романтизм не вичерпався, а, плекаючи ідею народності і відповідний стиль, перероджуючись і прилаштовуючись до нових суспільних і літературних умов, він спромігся дожити якщо не до дня сьогоднішнього, то принаймні до дня вчорашнього” [7; 100]. І це, власне, стосується його впливу не тільки як стильової ознаки. І яскраве тому підтвердження - "Історія української літератури" М.С. Грушевського.

Сьогодні, на думку С. Павличко, „постало питання не розправлятися з класиками, а дати спокійну літературознавчу оцінку романтизмові, його існуванню за межами хронологічних рамок напряму, всім його рецидивам... Адже без цього ніколи не буде об'єктивної літературної історії" [7, с. 100]. Цю думку вважаємо досить доречною і щодо авторських історій української літератури початку ХХ століття, зокрема, „Історії української літератури” М.С. Грушевського.

Література

1. Дончик В., Кононенко П. Стан та актуальні проблеми вивчення і висвітлення історії української літератури // Українська література. Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів. - К.: АТ "Обереги", 1995. - 320 с.

2. Тертерян И.А. Человек мифотворящий: О литературе Испании, Португалии и Латинской Америки: - М.: Сов. писатель, 1988. - 537 с.

3. Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995. - 688 с.

4. Грушевський М. Етнографічне діло Костомарова // Етнографічні писання Костомарова / За ред. М.С. Грушевського. - Державне видавництво України, 1930. - 352 с.

5. Грушевський М.С. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. - Т.1 / Упорядк. Яременко В.В., передм. Кононенко П.П. - К.: Либідь, 1993. - 392 с.

6. Бовсунівська Т. Парадокси романтичного історизму // Вітчизна. - 1997. - № 3. - С. 110-116.

7. Павличко С. Український романтизм: тяглість напряму як естетичний тупик // Українська література. Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів. - К: АТ "Обереги", 1995. - 320 с.

8. Потульницький В.А Нариси з української політології (1819-1991): Навч. посібник. - К.: Либідь, 1994. - 320 с.