Лірика В. Стуса. Аналіз творів В. Земляка

9

1.Мотиви лірики В.Стуса

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості - дуже великий. Першу юнацьку збірку “Зимові дерева” наприкінці 60х років поет запропонував видавництву “Радянський письменник”. Уже в цій збірці почали визначатися деякі мотиви творчості поета. Це, насамперед, лірика кохання. Власне, щось ширше. Захоплення і розчарування, переживання невдач (природно, кожної з них як непоправної і згубної) - немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитися з іншою душею, цим подолавши самоту, а отже і власну невикінченність, і долучившись до чогось загально значимого. (Стус завжди гостро відчував і переживав свою самоту, але не ототожнюймо цю самоту з побутовою і навіть взагалі фактичною - хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але високоорганізована особистість завжди мучиться не так своєю не так минулою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентрується відчуття недосконалості людського “Я”, суспільства і світу). Отож лірика кохання - це і лірика найінтимнішої орієнтації в цінностях людських відносин взагалі, лірика самовипробування на соціальну і духовну резонантність своєї особистості.

Другий мотив “Зимових дерев” - переживання своєї національної сутності. Це зовсім не те, що патріотична патетика. Остання не була властива Стусові від самого початку. У Стуса національне самоусвідомлення знаходило вихід не так у декларативній експресії (хоч вона і є: “Ти вже не згинеш, ти, двожилава земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і соловками ...” - вірш 1963 р.) як у аналітичній роботі поетичної думки в переживанні різних, інколи суперечливих імпульсів. Саме в цій роботі душі, часом душевній муці, розкривається зміст особистої причетності до національної долі, і він має різні виміри, різне забарвлення - від розпачливого національного самокартання та умовного прийняття бід України, що є власне формою висловлення цих бід, (“Звіром вити, горілку пити... і добі підставлять спите вірнопідданого лице, і не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кількох божевільних літ”. - вірш 1964 р.) до навдивовижу інтимного і водночас пророчого переживання жертовності задля України (цикл “Костомаров у Саратові”). Цей цикл вказує на внутрішню природу Стусового українства, породженого відчуттям історичної скривдженості України і потреби заступитися за неї: “Хто ж їй води подать захоче? Закриє очі хто - скажи?”

Третій виразно відчутній у збірці мотив виникає із тієї критичної енергії, що породжена естетичним Стусовим максималізмом. Ця енергія оформлюється в гротескне бачення і саркастичну інтерпретацію буденного низького існування того, що сьогодні ми звемо бездуховністю, а тоді сприймали, як вияв міщанства. Коли ж йшлося, про низькі рівні національного життя, народжувалося те, що можна співвіднести з національною самокритикою, яка властива всякій поезії національного пробудження та відродження. З роками цей мотив у поезії Стуса звучатиме дедалі потужніше й гіркіше, спів мірно з загостренням національного болю.

Говорячи про ті чи інші мотиви поезії Стуса слід пам'ятати про умовність їх виокремлення. Власне всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця на одну “тему”: поетове самопочуття стан його “Я”.

У поезії зосереджений на самопізнанні неминуче з'являється проблема ідентичності свого “Я” і тоді самопізнання із спокійного, а то й комфортного стає дискомфортним, болісним.

“Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою і німоту” - читаємо в одному з його віршів. Але насправді, то не якісь дзеркала світу, а сто очей його власного сумління й суворого самоперемінювання, то мука пошуків самого себе: “Де ж ти є! А де ж ти є?” Часом доскіпливість такого само пошуку призводить до самозаперечення, до відчуття відчуженості від самого себе: “Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі”.

Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття і доводять емоційну напругу до граничного стану. Далі - вибух, іноді неочікуваний, непередбачуваний нерідко - й небажаний.

Тема України проходить майже через усі поезії В. Стуса. Хоч би що він не писав: про свою дружину й сина, про себе й свою самоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть - завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої Батьківщини. Україна - це трунок, що п'янить поета і надихає -його, це трутизна, що вбиває його тіло й веде до загибелі.

...за стодолами вітчизна,

перестрашене пташа,

то мій трунок і трутизна,

нею витліла душа.

У вірші В. Стуса "Як добре те, що смерті не боюсь я" окреслено його страдницький життєвий шлях. Хрест, який випало нести поетові, - це Україна. Невід'ємною часткою його життя було служіння словом знедоленій своїй Вітчизні. Поет незламний у своїй боротьбі, не схиляється перед суддями, бо

...жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Однак В. Стус вважав покликання поета другорядною справою. Першочергова - бути людиною: "Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни".

У найтяжчі роки свого життя, перебуваючи на засланні, у всьому Василеві Стусу ввижалася Україна. Ось поет вгледів на колимськім морозі калину. Та цвіте вона на чужині рудими слізьми. І одразу ж - яскравий спалах споминів:

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Собором вимальовується йому Батьківщина на сірих, мертвих тюремних стінах. Дзвони, сонце, радість, свято. Собор... Святе, високе, прекрасне, богоподібне в людському житті. Та замість того навкруги безгоміння, безлюддя, сніг...

...і котилося куль-покотьолом

моє серце в ведмежий барліг.

У цьому ведмежому барлозі згасне зірка життя пристрасного борця за свободу України. На чужій землі зійшлися кінці й початки.

З кожним віршем В. Стуса тема України поглиблюється. Жахливі часи історії України, коли торгували рабами-українцями у ясир, знайшли своє відображення в поезії "За літописами Самовидця". Навіть коли поет пише свої рядки, присвячені коханій, то й тут йому бачиться рідна земля: "запарувала духом твоїм земля". Так, його поезія була жива однією любов'ю - любов'ю до України.

2. Риси «химерного роману» у творі В. Земляка «Лебедина зграя»

Акцент на очевидних поверхневих, зовнішніх елементах веде до затемнення й ігнорування глибших і значно серйозних символічних значень. Очевидно, саме це було причиною гострого засудження химерного роману взагалі як явища агресивно анахронічного, яке є “аргументом проти української літератури як самобутнього явища” і “засобу підривання престижу української культури” австралійським літературознавцем М. Павлишиним, котрий вважає, що в дилогії “Лебедина зграя” і “Зелені Млини” ведеться звичайна апологетика апробованих міфів (мається на увазі політичні, комуністичні міфи - Л. Б.), історичних моделей і світоглядних позицій.

Як продукт багатовікового народного досвіду, міфи набувають вигляду універсальних істин, всезагальних і безособових імперативів. У багатьох із них суспільній свідомості вдавалося осягнути заховану від поверхового погляду логіку морального розвитку людства. Міфологеми допомагали художнику віднаходити особливий погляд на речі - точку зору людства, що допомагала не забувати про корінні інтереси всього людського роду. Вони дозволяли зображати, здавалося б, приватні проблеми крупним планом, допомагали побачити в маленькій людині Людину з великої літери, а в сім'ї, селі, місті, де вона живе, модель світотвору в цілому. При цьому сюжет виявляється розкритим в усіх напрямках - в минуле і майбутнє, в сучасність та історію, в малі і великі події, в щохвилинні та вічні проблеми, в загальнолюдське та конкретно-історичне. Сфера буття героїв досягає при цьому масштабів макрокосму, а світобудова дивовижним чином вміщується в межі художнього мікрокосму. “Міф передбачає не зречення від побуту, а віднайдення в ньому буття, вічних законів, які визначають хід людської повсякденності. Людина в міфологічній прозі постає багатомірною, світ навколо неї, не втрачаючи зовнішньої пізнаваності, набуває додаткової глибини. М. М. Бахтін писав про класичний літературний жанр - роман, що в ньому “людина або більша за свою долю, або менша за свою людяність.” Міф, проникаючи в літературу, ставить долю людини нарівні з її людяністю, відкриває світ, де все історично невтілюване в людині стає втілюваним, де таємна суть людини набуває значення долі. Міф служить реалізму і гуманізму в тому розумінні, що він допомагає людині реалізувати себе. В цілому міфологічна тенденція в … літературі служить поглибленню її гуманістичного пафосу і традиційного реалізму, міцніше вкорінює її в світовому літературному процесі наших днів”, - відзначав М. Епштейн з приводу посилення міфологізму в радянській літературі в 70 - 80-х роках.

«Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям творчості Земляка й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, увібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «

Письменник звертається до витоків національних культур, до міфопоетичних моделей художнього мислення, з одного боку, відтворюючи міфічне минуле людства, а, з іншого, міфологізуючи сучасне та майбутнє. Художники слова звертаються в своїй творчості до давніх міфологем, використовуючи їх як дійовий художній та виховний засіб.

Зміст «Лебединої зграї», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.

У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію -- героїв, автора, читача.

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це -- бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі -- багатії, колишні власники -- Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

Одна з найприкметніших ознак твору -- багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, -- кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ -- у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» -- це стихія Василя Земляка, Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне -- як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, -- його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові -- селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману:

«Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон…».

В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце -- серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.

3. Написати есе на тему: «Літературний твір, що вразив мене найбільше»

Моєю улюбленою розповіддю є "Баргамот і Гараська" А. Н. Андрєєва. Це перша розповідь письменника, що принесла йому визнання читачів й яку відзначив Максим Горький. Це й досконаліша розповідь Леоніда Андрєєва, у якій він виразився як справжній російський реаліст й у той же час як письменник, що володіє своєю неповторною манерою.

"Баргамот і Гараська" - "великодня" розповідь. Вона написана для "великоднього" номера московської газети Кур'єр", де Андрєєв працював у якості судового хронікера. "Великодні" розповіді становлять цілу традицію в російській літературі. Їх писали Лєсков, Чехов, Горький й інші великі прозаїки. "Великодня" розповідь повинна нести в собі ідею примирення людей, їхнього християнського братерства. От чому городовий Баргамот запрошує у свій будинок жебрака Гараську, якого він в інші дні потяг би в дільницю, щоб не мозолив на вулицях ока "пристойній" публіці. У Бергамоті заговорили совість і жалість. Він згадав про те, що він не тільки городовий, зобов'язаний стежити за порядком у місті, але й християнин, що зобов'язаний "любити ближнього свого". Це рух душі в ньому був непідробленим; адже ніхто не бачив їх, і нікому було оцінити християнський учинок Баргамота. І письменник не жалкує фарб, щоб показати цей вибух справжньої людяності в товстошкірій душі поліцейського.

Але Андрєєв не був би Андрєєвим, якби написав звичайний "великодній" розповідь. А. Н. Андрєєв - письменник несподіваного, незвичного подання про світ. І от у будинку Баргамота трапився конфуз. Дружина городового назвала Гараську на ім'я-по-батькові, а той навіть забув, коли його так називали. Для жителів усього міста він просто "Гараська". Дружина Баргамота хотіла показати жебраку повага до його особистості, а вийшло навпаки: Гараська згадав, що він - ніхто.

Але саме ця ситуація конфузу нагадує нам про те, що не можна бути християнином на годину. Не можна ставитися до людей по-християнському тільки тому, що нині свято. Таке відношення може ще сильніше ранити скривдженого життям людини. Йому було б легше, якби йому не нагадували про те, що є світле, чисте життя, у якій йому немає місця.

Не можна бути добрим на годину.

Не можна допомогти людині - не віддавши йому частина своєї душі, частина самого себе.

Список використаної літератури

1. Жулинський М. Із забуття в безсмертя. - К.: Дніпр., 1990.

2. “Не від любив свою тривогу ранню”. В.Стус - поет, людина. -К.: Український письменник. 1993.

3. Феномен доби: сходження на Голгофу слави. -К.: Знання України. 1993.

4. Орач О.Ю. Під тягарем хреста. -Л.: Каменяр. 1991.

5. Яременко В. Українське слово. - К.: Рось. 1994.

6. Сивокінь Г. Історія української літератури ХХ ст. -- Кн. 2. -- К.: Либідь, 1998.