Життя і поезія Ліни Костенко

Хтось говорив, що розповідати про поезію, значить цитувати її. В цьому багато правди. Ніякий переказ, ніякі глибокомудрі коментарі не в силі відбити всі барви, тони і півтони, настрої і найтонші порухи душі художника. У всякому разі, чим більше припаде котрась збірка поезії до серця, тим більше витягів з неї самі просяться на папір, полотно, тканину.

Неможливо захоплюватись поезією і не захоплюватись самою постаттю Ліни Костенко. З однаковою граціозністю вона малює і найніжніші акварелі, і широкі полотнища із чарівною легкістю підноситься до філософських роздумів і узагальнень. Вона красива в своєму смутку і сліпучо осяйна в своїй радості.

Кожний твір Ліни Костенко - це жива істота, в якої є своя душа. Ця душа складається з думок, почуттів, внутрішньої музики та магії звучання. «Компонент душі» переплетено в такі клубки, що спроби розглянути їх окремо навряд чи щось додадуть для нашого розуміння. На нашу думку, вірш відбувається лише в тому разі, коли думки, почуття і внутрішня музика, поєднані органічно, виходять від переповнення душі поета. Вірш ще можна порівняти з поліфонією звуків симфонії, де кожен з інструментів не має права схибити, хоча за бажання ми можемо дослухатися до якогось одного з них, що нам найбільше подобається. А в цілому вся поезія, і поезія в тому числі, живляться деталями. Десь це може бути рима, десь алітерація, десь парадокс, десь метафора, десь незвична асоціація тощо. Поступово ці складні конструкції в свідомості розкручуються, заповняючи все єство сущого, з одного боку, даючи естетичне задоволення, а з іншого - примушуючи працювати апарат мислення читача і роблячи його співавтором процесу творення. Можливість дати читачеві відчути себе співавтором, збудити зустрічну думку є однією з найважливіших важливостей поезії, і поету важливо рухатись не в напрямі дидактичних тлумачень, а в напрямі затемнювання висловлювань, зберігаючи в чомусь недомовленість і таємницю.

Поети і художники надзвичайно подібні, адже поет повинен доводити фрази вірша до тієї кристалізації, коли слова постають в єдино важливому порядку, ніби атоми в молекулі, так і художники відточувати свою майстерність доки не отримають бажаного результату.

Ми можемо читати поезію Ліни Василівни, але в цей момент час нікуди не спливатиме. Коли ми гортаємо сторінку за сторінкою «Осінніх карнавалів» - ми стаємо володарями часу. Чому? Тому що поет - це людина, яка вміє підкорювати час собі і випустити його на волю, коли в силове поле поезії увійде хтось інший. Так і митці, художники за допомогою зображальних засобів мають можливість зупинити час. «Балада осені» є спробою зупинити хоча б мить, аби передати усю красу поезії Ліни Костенко. Її поезія - це музика слова. Пристрасна й велична. Музика в поезії Костенко - це душа. Безмежна і непізнанна. Художній твір і поезія Ліни Василівни - це два космоси. І кожний - неосяжний. Сучасна поезія наполегливо шукає нових виражальних можливостей. Стресовий досвід людини ядерної епохи неспівмірний з досвідом її попередників. На зміну старим стереотипам ідуть нові. Бо що таке наше сприйняття істинної поезії? Це зблиск, спалах, якесь моментальне, ще не усвідомлене підключення до чужої енергетичної системи.

Що таке поезія Ліни Костенко? Це правда, це чесність із собою. А що робити поетові, коли в суспільстві правди, не дошукаєшся, коли правда є прямою дорогою на Голгофу? Кожен вирішує це питання для себе сам. Одначе відступивши від правди поезія стає звичайним віршуванням, часто примітивним, часто млявим… У цьому трагедія багатьох українських письменників і поетів. Адже висока місія митця - сказати людям хоч кілька необхідних слів, особливо тоді, коли сказати їх більше нікому.

Відмінна риса таланту - високий рівень думання. Долання висоти, що стала нормою. Для неталанту вона недосяжна. Відчайдушні спроби його завершуються неминучим збиванням планки. Погано, коли честолюбство неспівмірне з можливостями. Творчість Ліни Костенко - приклад шляхетного служіння поезії. Без таких людей усі розмови про високе призначення поета - тільки красиві слова. Її поезія безсмертна. Та чи доторкалися ми колись до вічності? Щоб відповісти на це запитання, варто визначити сутність феномену поетичного слова. Тут ми приходимо до розуміння мовного феномену Ліни Костенко. Слово - це та гранична матерія, яка втілює в собі краплини авторської душі. Поетичне слово є тим, що не можна визначити експериментально, але що проникаючи в нас піднімає над повсякденністю, звеличує, змушує повернутися до першовитоків. Слово сповнене енергетики краси, вічного, естетики і духу…

Мимоволі хочеться провести паралель між поетами і художниками, адже у них стільки спільного. Різняться лише тим, що увічнюють буття, красу не за допомогою слова, а за допомогою художніх засобів. Так само змушують людей мислити, збуджувати фантазію, осягати нові обрії. Неможливо не захоплюватися талантом Ліни Костенко.

Талант - не щось одновимірне, а цілий комплекс чинників, що й творять гармонію. Але з-поміж усіх особливостей є визначальна риса, за якою безпомильно вгадується той чи інший майстер. У Ліни Костенко це концентрація думки. Це її натурфілософський першоелемент. Звичайно, не справедливо зводити поезію тільки до засобу пізнання, адже не вичерпується цим і творчість Ліни Костенко. І все ж саме думка для неї - збудник фантазії. Втім, як тут не обмовитись, що й фантазію дехто вважає різновидом мислення. А Гегель хоч і розмежовував ці поняття, усе ж зауважував, що тільки обдумавши матеріал, митець може ним оволодіти. Тож можна лишень здогадуватись як потрібно любити, захоплюватись красою природи аби з такою проникновенністю розповісти нам про неї у збірці «Осінні карнавали». Багато хто асоціює Ліну Костенко як поетесу котра пише вірш лишень про життя українського народу, його проблеми і переживання. Та на одній прес-конференції Ліна Василівна нагадала, що покликання письменника - писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні».

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю

І може, це і є моя найвища сутність.

Художник не може бути, як усі, інакше він не художник. Замахуватись на поета тільки за те, що він висловлює думки, які не співпадають з думками державців, не тільки злочинно, а й абсурдно. Творець - інакомислячий за своєю природою. Інакомислення - основа і рушій творчості.

Українській літературі поталанило, що є в ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів. Це піднімає Ліну Костенко в очах мудрого читача на ту висоту, у ті сфери духу, які зрідні Лесі Українці чи, скажімо, Габріелі Містраль. Жива присутність поета з усіма його достоїнствами чи людськими слабостями. Часто, як відомо, заступає сучасникам головне. Мав рацію Єсенін - «Лицом к лицу лица не увидать, большое видится на расстояньи». З відстані у часі сподвижництво Ліни Костенко стане ще виднішим. Але вже й тепер можна сказати: її поезія - це явище. Від вірша до вірша, як по сходинках, піднімаєшся все вище й вище на той гірський пік, звідки відкриваються широкі виднокола. Це більше, ніж поезія - тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, наші марноти і глупоти. Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном думки. Щоб зрозуміти поезію, загальну спискову спрямованість, варто знати смак поезії Ліни Костенко, де мистецтво - лишаючись високим, мудрим, незалежним і наповненим красою - завжди проговорює, той світ, де ми з вами є громадянами, або етнічними українцями, або філософами, або людьми, які шукають своє «я», або смертними, або… Не хотілося б удаватись до чітких визначень, знаю лишень, що творчість Костенко увиразнює в тобі «людину», а вона - це людина в кожному із нас - зростає з року в рік.

Феномен Ліни Костенко… Це ім'я вивищується як прапор нашої поезії. Хоч і не всі сповна ще розуміють значення її громадянського подвигу. Уявімо на мить, що голосу цього не існує. Наскільки б злиняло українське слово, а головне втратило б той орієнтир, який утверджує в надії навіть скептика, що можна не опуститись до літературного блюзнірства, а творити красу попри усі оточуючі нас негаразди.

Акт творчості, в якому народжується слово, - це те, що пояснень немає. Це, очевидно, труд душі, насолоду і тягар якого знає тільки той, хто творить, тобто митець. За Ліною Костенко: «… це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі».

Осінній сад ще яблучка глядить,

листочок - два гойдає на гілляках.

І цілу ніч щось тихо шарудить,

і чорні вікна стигнуть в переляках.

Між стовбурами пробігає тінь…

А у світанків очі променисті.

То білий кінь,

то білий-білий кінь

шукає літо у сухому листі.

Золоту сторінку творчості Ліни Василівни становить її духовний діалог з матінкою природою. Це особливо ніжна струна її поетичної ліри, напоєної любов'ю до всього, що живе під небом рідної України. Симфонія природи у творчій палітрі поетеси - ніби «золоте пташеня» поетичного саду. Ці перлини осінньої лірики дають можливість доторкнутися до найсокровеннішого в душі автора. Читаючи її вірші про осінь, природу, ми ніби поринаємо в дивовижний світ високих почуттів - святих і чистих, високошляхетних і одухотворених не лише поетичним генієм Ліни Костенко, а й високістю її духу та мудрістю. Поетичне слово Ліни Василівни пророче, наповнене філософською глибиною, високою духовністю збагачене й розцвічене всіма барвами веселки. Воно збагачує читача інтелектуально, збагачує душу серце благородними, шляхетними почуттями, чарує несказанною красою слова. Говорити про її поезію - означає говорити про святість душі людини, її гідність, про ідеали добра, істини й краси, про нездоланність правди і необхідність боротьби за неї. На нинішньому поетичному олімпі України серед інших майстрів слова вже кілька десятиліть живе вона як «нерозгадане чудо», «голос народу». Якими мають бути слова, що могли б схарактеризувати цей феномен української культури адекватно його значенню і силі. Маючи воістину Божий дар слова, Ліна Василівна є ще й рицарем честі, взірцем громадянської мужності. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій н лише своєї нації, а й усього людства.

Вслухаючись у слова поета, серцем доторкнутись до його чар, вдуматись у його глибокий зміст - і вам відкриється багато таємниць, життєвих і поетичних.

Це поезія про вічність, про нескінченний плин часу і місце людини у постійному русі життя. Читаючи «Осінні карнавали» ми наче переносимось у інший світ. Світ позбавлений політичного забарвлення, гострих і непередбачуваних кутів. Він наповнений красою осені. Такою, якою вона є: теплою, сонячною, привітною і разом з тим холодною, туманною, жалкуючою за теплим літом, але у всіх своїх проявах вона прекрасна і напевно саме тому нам настільки натхненно працювалось над декоративним панно «Балада осені».

Творча технологія Ліни Костенко відзначена головною рисою - потягом до реалізму, який тривалий час перебував маргінесі вітчизняної літератури. Але не класичного реалізму XIX століття, що його Дмитро Чижевський назвав «вузьким», і не того «реалізму без берегів», що його колись пропонувала марксистська критика. А того, де сакраментальна «життєподібність» набуває нового змісту, втягуючи в своє розуміння, а отже, і в переживання, інформаційні інновації. Справді, скажімо, письменники всіх часів однаково кохаються в рідній природі, але для Івана Нечуя-Левицького осіннє листячко - це щось інше, ніж для Ліни Костенко, яка знає, що лист має свою математичну формулу, а після спалення не зникає як фізична реальність, а просто стає невидима оку. Тому й можливий у неї такий образ: «квадратний корінь листя і трави»… І можливим стає нове обличчя реалізму - таке, як у віршах Ліни Костенко, де можна знайти й експресивну декоративність, і строгу простоту; кольоровість і чорно-біле креслення; не чужа їй такоє імпресіоністська деталь, лірична гіпербола і викривлений часопростір. Проте зберігається переважна тенденція її творчої праці - унормованість уявлень про речі, прозора означеність їх основних вимірів. Саме тому коли ми читаємо вірші про осінь вони настільки реалістично передають її, що ми наче відчуваємо запах спаленого багаття, вологого, прохолодного моху, налитих на сонці червонобоких яблук. У нашій свідомості ехом відгукуються журавлині пісні…

Критерії поетеси високі - вона вимагає від митця, а отже й від себе, не лише щирості і викінченості, а й гаряче обстоює думку: право на існування має лише те, що потрібне сучасності. Іноді намагаються поетів ділити на ліриків і раціоналістів. Але то, мабуть, даремний труд, бо справжнє мистецтво однаково неможливе ні без гарячого серця, ні без тверезої голови. Також поезію поділяють на чоловічу і жіночу, і це дивно. Є поезія справжня, яка впливає на душу, і просто римовані рядки, що залишають нас байдужими. Коли я читаю вірш «Осінь жагуча», то не думає хто його написав: чоловік чи жінка. Ліна Костенко постійно питає себе: «Ви поезія, вірші? Чи просто слова?» Ми читачі, відповідаємо - висока поезія! Вона змушує думати…

Не знаю, чи правомірні терміни «жіноча», «чоловіча», та все ж гадаю, що за своїм характером поезія, автором якої є жінка, повинна відрізнятися від чоловічої. Адже чоловік і жінка різні за своєю природою, ставленням до життя, роллю в сім'ї й суспільстві, різні у переживаннях, почуттях. А лірика природи - такий інтимний жанр, що в ньому обов'язково ця своєрідність виявляється. Але треба ще врахувати індивідуальність особи поета. Є жінки, які не поступаються перед чоловіками силою духу й рішучістю. Жіноча поезія не гірша, вона інша.

Поезія Ліни Костенко позначена надзвичайною чутливістю до звукової форми слів. Нерідко окремі рядки віршів запам'ятовуються лише тому, що приваблюють своїм звучанням, заворожують грою звуків. Навіть не прочитавши тексту, а тільки почувши, ми можемо їх з легкістю повторити.

Пороте звукові можливості слів використовуються не тільки заради привабливості. Своєрідність ритміки й інтонацій, численні прийоми звукопису зливаються в єдине ціле з емоційно-змістовою сутністю твору і сприяють виявленню властивого поету складу думок і почуттів.

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна,

Невже це осінь, осінь, о! - та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав - нема мелодій.

Перші рядки вірша, суцільні повтори, алітерації, асонанси - якийсь дивний музичний візерунок. Музика синього-синього, тричі синього осіннього дня. Це справжня «осанна осені!» Захоплюєшся звучанням і спочатку не помічаєш маленький вислів «О сум». Сумна нота є, і її можна виправдати, навіть гарна золота осінь викликає думку про те, що літо минуло і скоро настане зима. Та все ж осінь така прекрасна:

Останні айстри горілиць зайшлися болем

ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Та чи тільки про природу цей вірш? Таке питання допомагає прояснити часом непевні здогадки читачів про те, що сум і навіть біль («зайшлися болем») спричинені не тільки, а може, й не стільки осіннім пейзажем, як прощання людини з «літом» - порою розквіту і своїх сил. Прощанням назавжди. Як тільки з'являється думка, що вірш не лише про природу, а й про осінь людського життя, по-іншому прочитуються метафори, по-іншому сприймаються здорові й психологічні деталі та й вірш загалом.

Прочитавши останній рядок і подумавши, що так про себе міг сказати поет, коли до нього вже рідко приходить натхнення: «І плаче коник серед трав - нема мелодій». Осінь у природі не може викликати таке здивування, бо вона приходить за календарем. Це людина раптово відкриває, що молодість уже минула.

І сум, і біль, а вірш залишається світлим і чарівним. Це тому, що людські почуття й думки виражені прекрасними поетичними засобами. Завдяки їм у музиці вірша разом із сумом не перестає звучати осанна осені.

Колись Ліну Костенко назвуть генієм. Сьогодні наші сучасники із традиційним запізненням починають вивчати феномен її творчості. І все-таки ще зарано висловлюватися, бо поетеса вся іще в дорозі - до невідомого обрію свого людського й художнього єства. Проте вже безсумнівно, що її поезія не вкладається у виміри сьогодення. На неї треба дивитись з тої високої точки естетичної думки, звідки поволі увиразнюється ще нерозпізнаний ореол минулого української літератури та вгадується її затьмарене майбутнє.

Поезія Ліни Василівни - незміряний стек народної душі, серед якого прокладено одну, головну магістраль. Туга за втратою «національної субстанції» - підмурок і болючий нерв усієї її творчості - здається, після Тараса Шевченка, Лесі Українки, Євгена Малинюка та Василя Стуса ще не струмувала з поетичних рядків така пристрасть і духовна напруга.

Американський літературознавець Джордж Луцький назвав Ліну Костенко «царицею поезії в Україні». Однак справжнє розуміння місця поезії Ліни Василівни в сучасній літературі та в широкому часовому континуумі ще тільки починається. Перед нами величезне море вічної, незбагненної творчості Ліни Костенко.