главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество База знаний Allbest
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 


Образ Раскольнікова як героя-ідеолога

Історія створення роману Ф.М. Достоєвського "Злочин та кара". Образ Раскольнікова та сутність його теорії. Зв’язок теорії та релігії: зміст людського життя в досягненні християнських ідеалів. Співвідношення образу Раскольнікова з іншими персонажами.

Рубрика: Литература
Вид: курсовая работа
Язык: украинский
Дата добавления: 28.09.2009
Размер файла: 76,1 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Роман Ф.М. Достоєвського "Злочин і покарання"
Коротка біографія російського письменника Ф.М. Достоєвського і аналіз його роботи над романом "Злочин і покарання". Опис сюжетної лінії твору. Характер Раскольнікова як головного героя роману. Відображення основних рис епохи і критика суспільства.
презентация [9,2 M], добавлена 17.12.2012

2. Автобіографізм роману "Життя Девіда Коперфілда" Ч. Діккенса
Біографія та основні періоди творчості Ч. Діккенса, його творчість в оцінці західного літературознавства. Автобіографічні моменти роману "Життя Девіда Копперфілда", втілення теми дитинства у романі, художні засоби створення образу головного героя.
курсовая работа [39,1 K], добавлена 21.01.2009

3. Психологія характеру у романі Достоєвського "Злочин і кара"
Поняття психології характеру образів. Художня своєрідність як спосіб розкриття психологізму. Психологія характеру Раскольникова та жінок в романі. Мовна характеристика героїв роману "Злочин і кара". Пейзаж як засіб зображення стану та характеру героїв.
курсовая работа [56,6 K], добавлена 14.03.2014

4. Образ Чiпки
Центральний образ роману Панаса Мирного - Чіпка - селянин-бунтар, невтомний шукач правди, що зрештою зiйшов на криву стежку боротьби i став "пропащою силою". Етапи багатостраждального життя героя, майстерність автора у розкритті його внутрішнього свiту.
реферат [14,3 K], добавлена 10.04.2010

5. Образ Майстра в романі Володимира Дрозда "Острів у Вічності"
Оцінка стану досліджень творчості В. Дрозда в сучасному літературознавстві. Виявлення і характеристика художньо-стильових особливостей роману В. Дрозда "Острів у вічності". Розкриття образу Майстра в творі як інтерпретації християнських уявлень про душу.
курсовая работа [61,7 K], добавлена 13.06.2012

6. Аналіз інформативної побудови роману Ч. Діккенса "Домбі і син"
Поняття художнього стилю та образу. Лінгвістичні особливості та класифікація. Авторський засіб застосування лінгвістичних особливостей, щоб зазначити сенс та значимість існування Поля в житті Домбі. Поняття каламбуру та його вплив на образ персонажів.
курсовая работа [70,6 K], добавлена 03.10.2014

7. Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона
Особливості головного героя у творчості Байрона. Образ ліричного героя у поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда”. Східні поеми: ліричні герої в поезіях “Прометей” та “Валтасарове видіння”. Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво.
курсовая работа [63,4 K], добавлена 21.10.2008

8. Образи Наташі Ростової та княжни Мар'ї
Жіночі образи роману Толстого "Війна та мир", їх значення та втілення духовних та сімейних ідеалів письменника. Співвідношення образів Наташі Ростової та княжни Мар'ї, їх подібні та відмінні риси, втілення в них толстовського ідеалу дружини і матері.
лекция [10,2 K], добавлена 01.07.2009

9. Образ Марії у романі Уласа Самчука "Марія"
Дослідження особливості образу головної героїні роману Уласа Самчука "Марія". Порівняльна характеристика Марії Перепутько і Богоматері. Опосередкованість образу. Піднесення події останньої частини роману до рівня трагедійного національного епосу.
курсовая работа [39,4 K], добавлена 28.11.2010

10. Образ Голдена Колфілда у повісті Джерома Селінджера "Над прірвою у житі"
Засоби зображення образу Голдена Колфілда в повісті Джерома Селінджера "Над прірвою у житі". Відображення в характері головного героя конкретно-історичних і загальнолюдських рис. Аналіз образу Голдена Колфілда у зіставленні з іншими образами повісті.
курсовая работа [39,5 K], добавлена 03.11.2012


Другие работы, подобные Образ Раскольнікова як героя-ідеолога

Страница:  1   2 


39

Міністерство Освіти і Науки України Київський міський педагогічний університет ім. Б.Д. Грінченка

Гуманітарний інститут.

Кафедра зарубіжної літератури і методик навчання

Курсова робота

Образ Раскольнікова, як "Героя-ідеолога"

В романі Ф.М. Достоєвського "Злочин та кара"

зі спеціальності

Педагогіка і методика середньої освіти

(методика викладання англійської мови і зарубіжної літератури)

Виконала: студентка ІІІ курсу

філологічного факультету групи ФАІ 1/05

Дмитрук Тетяни Юріївни

Науковий керівник: старший викладач

Динниченко Тетяна Анатоліївна

кандидат філологічних наук доцент,

завідуюча кафедри Тверітінова Т.І.

Київ 2008

Содержание

  • Вступ
    • Історія створення роману
    • Образ Раскольнікова та сутність його теорії
    • Зв'язок теорії та релігії
    • Родіон Раскольніков в системі образів роману
    • Висновок
    • Використана література

Вступ

“Тут дьявол с Богом борется, а поле битвы - сердца людей".

Ф.М. Достоєвский

История души человеческой, хотя бы и самой мерзкой души, едва ли не любопытнее, истории целого народа.

М.Ю. Лермонтов.

Перше враження від романів Достоєвського - жах, друге - велич….

Його твори популярні в усьому світі. У чому ж секрет такого успіху? Багато критиків відповідали на це питання по-різному. Дуже цікавим і незвичайним мені здалася думка Йосипа Бродського. "Нарівні із землею, водою, повітрям і вогнем, гроші - п'ята стихія, з якою людині найчастіше доводиться рахуватися. У цьому одна з багатьох, можливо, навіть головна причина того, що сьогодні, через сто років після смерті Достоєвського, твори його зберігають свою актуальність." А от Олексій Козирєв вважає, що "Звертаючись до Достоєвського, наш сучасник шукає відповіді на болючі питання, шукає світла для своєї душі, тому що вічна битва Бога й диявола триває в серцях людей і тому Достоєвський залишається одним із найпопулярніших письменників у світі".

Один із самих складних і суперечливих романів Достоєвського - "Злочин і кара". Про його моральні уроки не перестають писати уже друге сторіччя. І це зрозуміло. Такого проблемного, "ідеологічного" роману до Достоєвського не писав ніхто. У ньому розкрито безліч проблем: не тільки моральних, але й соціальних і глибоко філософських.

"Перерити всі питання в цьому романі" - от яке завдання ставив перед собою письменник. Причому всі ці питання й проблеми органічно вплетені в художню тканину роману й не відділені від його сюжетних конфліктів і системи образів. І стільки ж, скільки йдуть суперечки про "Злочин і кару", тривають і суперечки про головного героя роману - Родіона Раскольнікова.

Неможливо однозначно визначити відношення самого автора до свого героя.

Достоєвський наділив його поряд з непомірною гордістю й жалем, совістю і жагою справедливості. Теорія Раскольнікова - це теорія добре продумана. Вона - не марення збудженої свідомості, не хворі думки душевно зломленої людини. Раскольніков приводить реальні приклади, факти, і з деякими положеннями в його теоретичній статті не можна не погодитися. "Герои писателя полностью поглощенны своей “идеей". В научной литературе сложилось обозначение “герой-идеолог". Это значит что определенная “идея", концепция мира составляет сущность характера и вне её героя невозможно представить. Так идейно нравственная сущность "Преступления и наказания" Раскольникова становиться его теория о "праве на кровь" которым обладают “люди высшего разряда" ". [4; 142]

Виявляється, що стаття, у якій Раскольніков викладав свою теорію про "право на злочин", має реальну основу. Схожі ідеї викладені у філософській праці Макса Штирнера "Єдиний і його власність". Автор цієї праці бачить увесь світ як власність мислячого суб'єкта. Ще одна праця, що має багато спільного з теорією Раскольнікова - праця Шопенгауэра "Світ як воля й вистава", автор якого представляє світ як ілюзію мислячого "я". Крім того, стаття Родіона Раскольнікова перегукується з працею Фрідріха Ніцше - критика традиційної релігії й моралі, що ідеалізує майбутню "надлюдину", яка прийде, на думку автора, на зміну сучасній "слабкій" людині.

Достоєвський правильно помічає, що "російські хлопчики" (вираження з роману "Брати Карамазови") розуміють західні абстрактно-філософські ідеї як безпосереднє керівництво до дії, показуючи унікальність Росії у тому, що вона стає місцем реалізації цих фантазій європейської свідомості. Докладно досліджуючи теорію свого героя, автор одночасно показує, у який життєвий кут можуть привести людину подібні ідеї.

Історія створення роману

Роман "Злочин і покарання" був написаний в 1866 році і відкривав собою період великих романів в творчості Достоєвського, таких як "Ідіот", "Біси", "Підліток", "Брати Карамазови". Але в той же час він найтіснішим чином пов'язаний з його попередньою творчістю. Достоєвський як би підвів підсумок всьому раніше написаному, поглибив і розкрив багато ідей і мотивів творів, створених в 1840-1850 роки, але зробив це на новому етапі свого художнього розвитку, враховуючи нові суспільні умови і свій новий світогляд.

Задум "Злочину й покарання" оформився під час закордонної поїздки Достоєвського. Спочатку письменник хотів назвати задуманий роман "П'яненькі", у якому мав намір розповісти історію родини п'яниці чиновника й тим самим продовжити розробку теми "принижених і ображених". Про народну вбогість, пияцтво і його пагубних наслідках у ті роки багато писали газети й журнали. Цієї теми торкнувся й Некрасов у поемі "Кому на Русі жити добре".

Письменник бачив перед собою сірі петербурзькі вулиці, Сінну площу з численними трактирами, гучними бійками, бідними голодними дітлахами з шарманками, жалюгідних, крикливо виряджених дівчат, які виходили у пошуках заробітку на вулиці. У його уяві виникали то образ злиденного чиновника, що запив, то мрійника, у мальовничім лахмітті що бродить по Петербургу і думає над загальнолюдськими питаннями. [8; 76]

У центрі роману повинна була бути драматична історія сімейства Мармеладових. Однак цей задум незабаром ускладнився. У свідомості автора виникли нові ідеї, теми, образи. Тепер Достоєвський називає свій роман "психологічним звітом одного злочину". Складається новий сюжет роману: "Молодий чоловік, виключений зі студентів університету, міщанин по походженню й живучий у крайній бідності, по легкодумству, піддавшись деяким дивним "недокінченим" ідеям, які носяться в повітрі, вирішив разом вийти з кепського положення. Він вирішив вбити одну стару, титулярну радницю, що дає гроші під відсотки, вбити і пограбувати… і потім усе життя бути чесним, твердим, неухильним у виконанні "гуманного боргу перед людством". Але роз'єднаність із людством, яку він відразу відчув після зробленого злочину, замучила его… Закон правди й людська природа взяли своє… Злочинець сам вирішує прийняти муки, щоб спокутувати свій злочин…" [9; 4]

Взагалі проблема злочину розглядається практично в кожному творі Достоєвського. В "Неточке Незвановой" сказано: "Злочин завжди залишається злочином, гріх завжди буде гріхом, на яку б ступінь величі не підносилося порочне почуття". У романі "Ідіот" письменник стверджує: "Сказано: "Не вбий!", так за те, що він убив, і його вбивати? Ні, це не можна!"

У російській демократичній печатці 60 - х років широко обговорювалися проблеми злочинності, судочинства, покарань за злочини. Публіцисти-демократи справедливо доводили, що злочини в народнім середовищі породжуються бідністю, душевною вбогістю - наслідками соціального гніту. Достоєвський був солідарний з ними, але його роман став не романом про вбивство й про морально хвору людину, а жагучим роздумом письменника про серйозні питання, що хвилювали його й сучасників.

Хоча, злочин як суспільне явище, звичайно, цікавило письменника. Цікавився він всіма "людськими" подробицями такого явища. Завжди для Достоєвського важливі були достовірні дрібниці, він вважав, що вони мають величезну вражаючу силу, що життя саме "пише" краще за будь-якого письменника. Наприклад, у момент обдумування роману газети писали про справу Герасима Чистова, двадцятисемилітнього прикажчика, купецького сина, розкольника (чи не звідси і прізвище Розкольника в романі?). Чисто навмисно убив двох старих, куховарку і пралю (пригадаємо Лізавету з білизною), з метою пограбування хазяйки квартири. Трупи лежали в різних кімнатах в калюжах крові, вбивство було здійснене сокирою по черзі. Взламана була скриня, окована залізом, узяті гроші, золоті і срібні речі. Викрила Гарасима Чистова зникла сокира - прикмета, врахована Раскольніковим. Письменника цікавило, як люди можуть зважитися на такий злочин, звідки в них воля, як при цьому працює їхній мозок, серце, що вони почувають.

Але роман "Злочин і покарання" в якійсь мірі був пов'язаний з ще однією реальною подією: замахом на Олександра ІІ, яке було здійснено 4 квітня 1866 року колишнім студентом Дмитром Каракозовим (Розкольніков теж був студентом). Як і Раськольніковим, їм керували благородні пориви, як і Розкольніков, він діяв поодинці. Як ми бачимо, багато подій того часу було помічено і відображено Достоєвським в своєму романі

Але, крім того, в голові Достоєвського пронизливі дрібниці злочинів химерним чином сполучалися із спільними асоціаціями і виводами. Так він вважав, що Каракозов не лише стріляв в царя, але і здійснював етичне самогубство. Його повинна буде замучити совість, бо сама справа не лише Богопротивна, але і натурі людській чуже, надприродне.

Про здібність Достоєвського до найнесподіваніших висновків свідчить в своєму щоденнику Аполлінарія Суслова. Вони обідали з Достоєвським в Туріні в1863 році, поруч сиділи дівчинка і старий. "Ну ось", - сказав Федір Михайлович, - "уяви собі, така дівчинка зі старим, а раптом який-небудь Наполеон говорить: "Винищити все місто". Завжди так було на світі. Але хто ж дає право винищити, хто ці люди, що беруть на себе так багато, в ім'я чого вони здійснюють свої справи?"

Зі всього вищесказаного добре видно, що проблеми "Злочину і кара" найтіснішим чином були пов'язані з дійсністю. Достоєвський в своєму романі намагався вирішити питання, які хвилювали його сучасників, дійсно хотів наблизитися до того, щоб знайти шлях на щастя для всього людства. Але якщо говорити про передумови до створення роману, про те, чому Достоєвський провів свого героя саме по такому шляху - шляху злочину і кари, не можна не сказати про деякі факти біографії самого письменника.

Багато дослідників життя і творчості Федора Михайловича говорять проте, що він, напевно, ніколи б не написав своїх знаменитих романів, аби не "пробув біля смерті три чверті години". Йдеться про події, пов'язаних з участю Достоєвського в гуртку Петрашевського.

Достоєвський зблизився з петрашевцями в 1847 році і практично відразу ж почав відвідувати "п'ятниці" Петрашевського. Виникнення цього кружка було найтіснішим чином пов'язане з суспільною обстановкою, що склалася до цього часу в Росії. Тоді дуже гостро почала позначатися криза феодально-кріпосницької системи: посилювалося невдоволення селян, все частіше в народі звучав протест проти дикого свавілля поміщиків. Все це не могло не відбитися на розвитку прогресивного суспільного життя. Петрашевці ставили перед собою завдання "зробити переворот у Росії". Достоєвський приймав у житті кружка Петрашевского активну участь, був прихильником негайного скасування кріпосного права, виступав із критикою політики Миколи I, ратував за звільнення російської літератури від цензурного гніту, разом з найбільш радикально настроєними членами гуртка він навіть почав спробу створити підпільну друкарню. Ці дії Достоєвського свідчили про його прагнення знайти шлях викорінювання суспільного зла, про бажання бути корисним своїй Батьківщині й своєму народу, яке не залишало його до кінця життя.

В ніч з 22 на 23 квітня 1849 року по особистому наказу Миколи I Достоєвський та інші петрашевців було арештовано і поміщено у фортецю Петропавлівську. Майже дев'ять місяців провів письменник в сирому казематі. Але ні жахи одиночного тюремного висновку, ні хвороби, що обрушилися на слабкий організм Достоєвського, не зломили його духу. Військовий суд визнав Федора Михайловича винним і разом з двадцятьма іншими петрашевцями засудив його до розстрілу.

22 грудня 1849 року на Семеновськом плацу в Петербурзі над ними був здійснений обряд підготовки до страти, і лише в останню хвилину петрашевцям повідомили остаточний вирок. Згідно цьому вироку Достоєвський був засуджений на чотири роки каторжних робіт з подальшим визначенням в солдати. Після перенесеного потрясіння Достоєвський писав братові Михайлу увечері того ж дня: "Я не уныл и не упал духом. Жизнь везде жизнь: жизнь в нас самих, а не во внешнем. Главное - остаться человеком". [12; 142].

Але все таки після перебування в кроці від смерті багато що змінилося в свідомості письменника. Вирушаючи на каторгу, Достоєвський був вже багато в чому іншою людиною. У душу його почали закрадатися сумніви в істинності ідей, які підтримувалися в гуртку Петрашевського, які він сам сповідував. Він думає почати нове життя. "Я перероджуся до кращого", - писав Достоєвський братові напередодні відправки в сибірську каторгу.

На каторзі Достоєвський вперше близько зіткнувся з народом. Він усвідомлює, наскільки далекий уряд від народу, народних ідей. Ця думка про трагічне роз'єднання з народом стає одним з основних аспектів духовної драми Достоєвського. Він знову і знову повертається до минулого; аналізуючи його, намагається відповісти на питання, чи правильний той шлях, по якому йшов він і його друзі петрашевці. Підсумком цих роздумів з'явилися думки про те, що передова інтелігенція повинна відмовитися від політичної боротьби, сама піти на виучку до народу і сприйняти його погляди і моральні ідеали. Причому письменник вважав, що головним вмістом народних ідеалів є глибока релігійність, покірність і здібність до самопожертвування (відразу згадується "правда" Сонечки Мармеладової). Політичній боротьбі він тепер протиставляє морально-етичний шлях перевиховання людини. Достоєвський усвідомлює, наскільки велику владу має ідея над людиною, і наскільки ця влада небезпечна.

Ми бачимо, що Достоєвський сам пройшов через спокусу насильницької зміни суспільства і зробив для себе висновок, що це не шлях до гармонії і щастя народу. З того часу у письменника формується новий світогляд, нове розуміння тих питань, які він перед собою ставив, з'являються нові питання. Всі розставання з колишніми поглядами відбувається поступово та болісно для самого Достоєвського (знову не можна не пригадати відмову Раскольнікова від своєї ідеї, наскільки тяжко він усвідомлював її аморальність).

Вся ця моральна перебудова відбувається під час відбуття каторги в Сибірі. До цього ж часу багато дослідників творчості Достоєвського відносять витоки "Злочину і кара".9 жовтня 1859 року він писав братові з Твері: "У грудні я почну роман. Чи не пам'ятаєш, я тобі говорив про один роман-сповідь, який я хотів писати після всіх, кажучи, що ще самому треба пережити. Все серце моє з кров'ю втілиться в цьому романі. Я задумав його в каторзі, лежачи на нарах, у важку хвилину смутку і саморозкладу. Сповідь остаточно затвердить моє ім'я". [12; 148]

Таким чином, "Злочин і кара", задуманий спочатку у формі сповіді Раскольнікова, витікає з духовного досвіду каторги. Саме на каторзі Достоєвський вперше зіткнувся з "сильними особами", що стоять поза моральним законом. "Видно було, що ця людина - описує Достоєвський в "Записках з Мертвого будинку" каторжника Орлова, - міг керувати собою безмежно, зневажав всякі муки і покарання і не боявся нічого на світі. У нім ви бачили одну нескінченну енергію, жагу до діяльності, жагу помсти, жагу досягти намічену мету. Між іншим, я був уражений його дивною зарозумілістю".

Але в той рік "роман-сповідь" не був початий. Автор обдумував його задум ще шість років. Як ми бачимо, образ Раскольнікова формувався в свідомості Достоєвського достатньо довго і був продуманий до найдрібніших деталей. Чому ж в ньому стільки протиріч, чому ж він такий важкий для розуміння? Напевно, тому що для Достоєвського завжди "людина є таємниця", і лише розгадуючи цю таємницю, можна наблизитися до істини, пізнати ціну добра і зла, ціну людського життя і людського щастя. Через цей шлях пізнання і довелося пройти головному героєві "Злочину і кари". [8; 62]

Образ Раскольнікова та сутність його теорії

У центрі кожного великого роману Достоєвського стоїть яка-небудь одна незвичайна, значна, загадкова людська особистість, і всі герої займаються найважливішою й найголовнішою людською справою - розгадкою таємниці цієї людини, цим визначається композиція всіх романів-трагедій письменника. В "Ідіотові" такою особистістю стає князь Мишкін, в "Бісах" - Ставрогин, в "Підлітку" - Версилов, в "Братах Карамазових" - Іван Карамазов. Головним героєм в "Злочині і карі" є образ Раскольникова. Усі особи й події розташовуються довкола нього, усе насичене жагучим до нього відношенням, людським тяжінням і відштовхуванням від нього. Розкольніков і його щиросердечні переживання - в центрі усього роману, навколо якого обертаються всі інші сюжетні лінії.

Перша редакція роману, відома ще як "Висбаденська повість", була написана у формі "сповіді" Раскольнікова, оповідання велося від імені головного героя. У процесі роботи художній задум "Злочину і кари" ускладнюється, і Достоєвський зупиняється на новій формі - розповідь від імені автора. У третій редакції з'являється дуже важливий запис: "Розповідь від себе, а не від нього. Якщо ж сповідь, то вже занадто до останньої крайності, треба все пояснювати. Щоб кожна мить розповіді була ясною. Сповідь в інших пунктах буде не цнотливо й важко собі уявити, для чого написано". У підсумку Достоєвський зупинився на більш прийнятній, на його погляд, формі. Але, проте, в образі Розкольнікова чимало й автобіографічного. Наприклад, дія епілогу відбувається на каторзі. Таку достовірну й точну картину життя каторжан автор зобразив, опираючись на свій особистий досвід. Багато сучасників письменника зауважували, що мова головного героя "Злочину й покарання" дуже нагадує мову самого Достоєвського: схожий ритм, склад, мовні обороти.

Але все-таки в Раскольнікова більше такого, що характеризує його як типового студента 60 - х років з різночинців. Адже достовірність - один з принципів Достоєвського, яких він не переступав у своїй творчості. Його герой бідний, живе в куті, що нагадує темну, сиру труну, голодує, погано одягнений. Його зовнішність Достоєвський описує так: "…он был замечательно хорош собою, с прекрасными темными глазами, темно-рус, ростом выше среднего, тонок и строен " [5; 26]. Здається, що портрет Раскольникова складений з "прикмет" поліцейського досьє, хоча в ньому й відчувається виклик: от вам "злочинець", проти очікування зовсім гарний.

Із цього короткого опису вже можна судити про відношення автора до свого героя, якщо знати одну особливість: у Достоєвського більшу роль в характеристиці героя відіграє опис його очей. Говорячи про Свидригайлова, наприклад, письменник як би мимохідь кидає одну зовсім незначну деталь: "его глаза смотрели холодно, пристально и вдумчиво" І в цій деталі весь Свидригайлов, для якого все байдуже й усе дозволене, якому вічність представляється у вигляді "закоптілої лазні з павуками" і якому залишилися тільки світова нудьга й вульгарність. У Дуні очі "почти черные, сверкающие и гордые и в то же время иногда, минутами, необыкновенно добрые". У Раскольникова ж "прекрасные, темные глаза", у Соні "замечательные голубые глаза", і в цій незвичайній красі очей натяк на їх майбутнє з'єднання й воскресіння. [2,73]

Раскольніков безкорисливий. Є в нього якась сила проникливості в розгадуванні людей, відверта або не відверта з ним людина - він з першого погляду вгадує брехливих і ненавидить їх. Разом з тим він повний сумнівів і коливань, різних протиріч. У ньому сполучаються непомірна гордість, озлобленість, холодність і м'якість, доброта та чуйність. Він совісний і легко ранимий, його глибоко торкають чужі нещастя, які він бачить перед собою щодня, будь воно з зовсім незнайомими, як у випадку з п'яною дівчинкою на бульварі, або самі близькі йому, як у випадку з історією Дуні, його сестри. Усюди перед Раскольніковим картини вбогості, безправ'я, гноблення, придушення людської гідності. На кожному кроці йому зустрічаються знедолені й гнані люди, яким нікуди дітися, нікуди піти. "Ведь надобно же, чтобы всякому человеку хоть куда-нибудь можно было пойти… - з болем говорить йому задавлений долею й життєвими обставинами чиновник Мармеладов, - ведь надобно же, чтоб у всякого человека было хоть одно такое место, где бы его пожалели!. Понимаете ли, понимаете ли вы… что значит, когда уже некуда больше идти? …" Розкольніков розуміє, йому самому вже нікуди йти, життя з'являється перед ним як клубок нерозв'язних протиріч. Сама атмосфера петербурзьких кварталів, вулиць, брудних площ, тісних квартир-трун пригнічує, приносить похмурі думки.

Петербург, у якім живе Розкольніков, ворожий людині, тіснить, давить, створює відчуття безвихідності. Блукаючи разом з Раскольніковим, обдумуючим злочин, по міських вулицях, ми насамперед відчуваємо нестерпну духоту: "Духота стояла прежняя, но с жадностью вдохнул он этого вонючего, пыльного, зараженного городом воздуха" Так само важко знедоленій людині в задушливих і темних квартирах-сараях.

Тут голодують люди, помирають їхні мрії, народжуються злочинні думки.

Раскольніков говорить: "А знаешь ли, Соня, что низкие потолки и тесные комнаты душу и ум теснят?". У Петербурзі Достоєвського життя здобуває фантастичні, обридливі обриси, а реальність нерідко видається кошмарним баченням. Свидригайлов називає його містом напівбожевільних.

До того ж, під загрозою виявляється доля його матері й сестри. Йому ненависна сама думка про те, що Дуня вийде заміж за Лужина, цього, "здається, доброго чоловіка".

Усе це змушує Раскольникова задуматися про те, що ж відбувається навколо, як улаштований цей нелюдський світ, де панують несправедлива влада, жорстокість і користолюбство, де всі мовчать, але не протестують, покірно несучи тягар убогості й безправ'я. Його, як і самого Достоєвського, мучать ці думки. Почуття відповідальності лежить у самій натурі його - уразливої, діяльної, небайдужої. Залишитися байдужим він не може. Моральна хвороба Раскольнікова с самого початку з'являється як доведений до крайнього ступеня біль за інших. Відчуття морального кутка, самотності, пекучого бажання щось робити, а не сидіти склавши руки, не сподіватися на чудо, доводять його до розпачу, до парадокса: з любові до людей він майже починає їх ненавидіти. Він прагне допомогти людям, і в цьому полягає одна із причин створення теорії. У своїй сповіді Розкольників говорить Соні: "Потом я узнал, Соня, что если ждать, пока все станут умными, то слишком уж долго будет. … Потом я еще узнал, что никогда этого не будет, что не переменятся люди и не переделать их никому, и труда не стоит тратить! Да, это так! Это их закон!. И я теперь знаю, Соня, что, кто крепок и силен умом и духом, то над ними и властелин! Кто много посмеет, тот у них и прав. Кто на большее может плюнуть, тот у них и законодатель, а кто больше всех может посметь, тот и всех правее! Так доселе велось и так всегда будет!". Розкольніков не вірить у те, що людей може переродитися до кращого, не вірить у силу віри в Бога. Його дратує марність і безглуздість свого існування, тому він вирішує діяти: убити нікому не непотрібну, шкідливу й противну старушонку, пограбувати, а гроші пустити на "тисячі й тисячі добрих справ". Ціною одного людського життя поліпшити існування багатьох людей - от те, для чого Раскольніков убиває. Власне кажучи, девіз: "Ціль виправдовує засобу" і є дійсною суттю його теорії. [1; 46]

Але є й ще одна причина здійснення злочину. Розкольників прагнеперевірити себе, свою силу волі, а заодно довідатися хто він - "тварина тремтяча" або, що має право вирішувати питання життя й смерті інших людей. Він сам зізнається, що при бажанні міг би заробити на життя уроками, що на злочин штовхає не стільки нестаток, скільки ідея. Адже якщо його теорія вірна, і дійсно всі люди діляться на "звичайних" і "незвичайних", то він або "воша", або "право, маючий". У Раскольнікова є реальні приклади з історії: Наполеон, Магомет, які вирішували долю тисяч людей, яких називали великими. Герой говорить про Наполеона: "Настоящий властелин, кому все разрешается, громит Тулон, делает резню в Париже, забывает армию в Египте, тратит полмиллиона людей в московском походе и отделывается каламбуром в Вильне, и ему же, по смерти, ставят кумиры, - а стало быть, и все разрешается".

Розкольніков і сам особистість неординарна, він знає це й прагне перевірити, на самій справі чи він вище інших. А для цього всього-то і треба, що вбити стару: "Сломать надо, раз и навсегда, да и только: и страдание взять на себя!". Тут чується бунт, заперечення миру й бога, заперечення добра й зла, а визнання тільки влади. Йому це потрібно для задоволення власної гордості, для того, щоб перевірити: витримає він сам чи ні? Це в його виставі тільки проба, особистий експеримент, а вже потім "тисячі добрих справ". І вже не просто заради людства йде на цей гріх Розкольніков, а заради себе, заради своєї ідеї. Пізніше він скаже: "Старуха была только болезнь… я переступить поскорее захотел… я не человека убил, я принцип убил!".

Теорія Раскольнікова побудована у своїй основі на нерівності людей, на вибраності одних і приниженні інших. Убивство старої Алени Іванівни лише її перевірка. Такий спосіб зображення вбивства яскраво виявляє авторську позицію: злочин, який робить герой, - це низька, підла справа, з погляду самого Раскольнікова. Але він робить його свідомо.

Таким чином, у теорії Раскольнікова є два основні моменти:

альтруїстичний - допомога приниженим людям і помста за них та егоїстичний - випробування себе на причетність до "право, маючого". Стара тут обрана майже випадково, як символ даремного, шкідливого існування, як проба, як репетиція справжніх справ. Але на практиці його добре продумана теорія валиться із самого початку. Замість задуманого шляхетного злочину виходить жахливий злочин, а гроші, узяті в старої на "тисячі добрих справ" нікому не приносять щастя й ледве не згнивають під каменем.

У реальності теорія Раскольнікова не виправдовує свого існування. В їй дуже багато неточностей і протиріч. Наприклад, досить умовне розподіл усіх людей на "звичайних" і "незвичайних". А куди ж тоді віднести Сонечку Мармеладову, Дуню, Разуміхина, які, звичайно, не є, по уявленням Раскольнікова, незвичайними, але добрі, чуйні й, найголовніше, близькі йому? Невже до сірої маси, якої можна пожертвувати в ім'я благих цілей? Але Раскольніков не здатний бачити їхні страждання, він прагне допомогти цим людям, яких у своїй же теорії називав "тваринами тремтячими". Або як виправдати тоді вбивство Лізавети, забитої й скривдженої, що нікому не заподіяла шкоди? Якщо вбивство старої - це частина теорії, то що тоді вбивство Лізавети, яка сама відноситься до тих людей, заради блага яких Раскольніков зважився на злочин? Знову більше питань, чим відповідей. Усе це - ще один показник неправильності.

Хоча, у теоретичній статті Раскольнікова є й раціональне зерно.

Недарма слідчий Порфирій Петрович навіть після прочитання статті ставиться до нього з повагою - як до людини що помиляється, але значній по своїм думкам людині. Але "кров по совісті" - це щось потворне, абсолютно неприйнятне, позбавлене людяності. Достоєвський, великий гуманіст, звичайно, засуджує цю теорію й теорії їй подібні. Тоді, коли в нього перед очами ще не було страшного прикладу фашизму, який, по суті, був доведеною до логічної цілісності теорією Раскольнікова, він уже ясно уявляв собі всю небезпеку й "заразність" цієї теорії. І, звичайно ж, змушує свого героя в підсумку в ній зневіритися. Але сам прекрасно розуміючи всю вагу цієї відмови, Достоєвський спочатку проводить Раскольнікова через величезні душевні муки, знаючи, що в цьому світі щастя купується тільки стражданням. Це знаходить висвітлення й у композиції роману про злочин розповідається в одній частині, а про кару - у п'яти.

Теорія для Раскольнікова, як і для Базарова в романі "Батьки і діти" Тургенєва, стає джерелом трагедії. Багато чого має пережити Раскольніков для того, щоб прийти до усвідомлення катастрофи своєї теорії. І найстрашніше для нього - це почуття роз'єднаності з людьми. Переступивши моральні закони, він як би відрізав себе від миру людей, став знедоленим, ізгоєм. "Я не старуху убил, я себя убил", - зізнаеться він Соні Мармеладовій.

Людська натура його не ухвалює цього відчуження від людей. Навіть Розкольників, з його гордістю й холодністю, не може жити без спілкування з людьми. Тому щиросердечна боротьба героя стає усе напруженіше й заплутаніше, вона йде по безлічі напрямків відразу, і кожне з них заводить Раскольнікова в тупик. Він як і раніше вірить у непогрішність своєї ідеї й зневажає себе за слабість, за бездарність; раз у раз називає себе негідником. Але в той же час він страждає від неможливості спілкування з матір'ю й сестрою, думати про них йому так само болісно, як думати про вбивство Лізавети. По своїй ідеї Раскольніков повинен відступитися від тих, за кого страждає, повинен їх нехтувати, ненавидіти, убивати без усіляких мук совісті.

Але він не може цього пережити, любов до людей не зникла в ньому разом з здійсненням злочину, а голос совісті не можна заглушити навіть упевненістю в правильності теорії. Величезні душевні муки, які випробовує Розкольніков, незрівнянно страшніше будь-якого іншого покарання, у них і полягає весь жах положення Раскольнікова.

Достоєвський в "Злочині та кара" зображує зіткнення теорії с логікою життя. Точка зору автора стає усе більш зрозумілої в міру розвитку дії: живий життєвий процес завжди спростовує, робить неспроможної будь-яку теорію - і саму передову, революційну, і саму злочинну, і створену на благо людству. Навіть самі тонкі розрахунки, самі розумні ідеї й самі залізні логічні доводи відразу руйнуються мудрістю справжнього життя. Влада ідеї над людиною Достоєвський не приймав, він вважав, що людяність і доброта вище всяких ідей і теорій. І в цьому правда Достоєвського, який про владу ідеї знає не з чуток.

Отже, теорія валиться. Виснажений страхом викриття й почуттями, що розривають його між своєю ідеєю та любов'ю до людей, Раскольніков ще не може визнати її неспроможність. Він переглядає лише своє місце в нїй. "Я это должен был знать, и как смел я, зная себя, предчувствуя себя, брать топор и кровавиться…", - запитує себе Розкольніков. Він уже усвідомлює, що він - аж ніяк не Наполеон, що, на відміну від свого кумира, що спокійно жертвував життями десятків тисяч людей, він не в змозі упоратися зі своїми почуттями після вбивства однієї "паскудненької старушонки".

Раскольніков почуває, що його злочин, на відміну від кривавих діянь Наполеона, - "соромне", неестетичне. Пізніше, у романі "Біси", Достоєвський розвив тему "некрасивого злочину" - там його робить Ставрогин, персонаж, родинний Свидригайлову. Раскольніков намагається визначити, де ж він зробив помилку: "Старушонка вздор! - думал он горячо и порывисто, - старуха, пожалуй, что и ошибка, не в ней дело! Старуха была только болезнь… я переступить поскорее хотел… я не человека убил, я принцип убил! Принцип-то я и убил, а переступить-то не переступил, на этой стороне остался… Только и сумел, что убить. Да и того не сумел, оказывается".

Ще один духовний досвід, важливий для Достоєвського - спілкування з каторжанами як повернення до людей. Тим більше цей мотив практично повністю автобіографічний: про свій схожий досвід Федір Михайлович розповідає в книзі “Записки з мертвого дома", де описує своє життя на каторзі. Адже тільки в прилученні до народного духу, в розумінні народної мудрості Достоєвський бачив шлях до благоденства Росії.

Воскресіння, повернення до людей головного героя в романі відбуваються в точній відповідності з уявленнями автора. Достоєвському належать слова: "Купується щастя стражданням. Такий закон нашої планети. Людина не народилася для щастя, людина заслуговує на щастя й завжди стражданням". Так і Раскольников заслуговує для себе щастя - взаємну любов і знаходження гармонії з навколишнім світом - непомірними стражданнями й муками. У цьому полягає ще одна ключова думка роману. Тут автор, людина глибоко віруючий, повністю згодний з релігійними поняттями про збагнення добра й зла. Та й через увесь роман червоною ниткою проходить одна з десяти заповідей: "Не убий". Християнська смиренність і доброта властиві Сонічці Мармеладовій, яка є провідником думок автора в "Злочині й покаранні". [3; 16]

Тому, говорячи про відношення Достоєвського до свого героя, не можна не торкнутися ще однієї важливої теми, відбитої поряд з іншими проблемами в творі Федора Михайловича Достоєвського - релігію, яка з'являється як вірний спосіб дозволу моральних проблем.

Зв'язок теорії та релігії

Для Достоєвського, людину глибоко релігійної, зміст людського життя полягає в досягненні християнських ідеалів любові до ближнього. Тому злочин Раскольникова автор оцінює не з юридичної, а з моральної сторони. Адже по християнських поняттях Родіон Розкольників глибоко грішний. І гріховність його, з погляду письменника, не стільки в порушенні заповіді "не убий", скільки в гордині, у презирстві до людей, в бажанні стати владарем, "право маючим". По Достоєвському, перший й найголовніший злочин Раскольніков зробив перед Богом, друге (убивство Алени Іванівни й Лізавети) - перед людьми, причому як наслідок першого.

От чому в третій і остаточній редакції роману з'являється наступний запис: "Идея романа. I. Православное воззрение, в чем есть православие. Нет счастья в комфорте, покупается счастье страданием… Тут нет никакой несправедливости, ибо жизненное знание и сознание… приобретается опытом pro и contra, которое нужно перетащить на себе".

Ідея православ'я дуже повно повинна була виразитися в "баченні Христа" - так припускав спочатку закінчити "Злочин і покарання" Достоєвський:

Раскольнікову з'являється Христос, після цього він іде просити прощення в народу. Взагалі в автора за час роботи над романом виникало багато варіантів його фіналу. Наприклад, в одній із чорнових записів читаємо: "Фінал роману. Раскольніков застрелитися йде". Але це було б фіналом тільки для "ідеї Наполеона". Письменник же намічає ще й фінал для "ідеї любові". Просто показати крах нелюдської теорії свого героя для Достоєвського мало. Напевно, тому, він зупиняється в остаточному підсумку на існуючому фіналі, де з повною силою показана зцілювальна сила любові: "Их воскресила любовь".

До речі, у чорнових записах роман закінчувався наступними словами: "Несповідимі шляхи, якими знаходить Бог людини". Чому ж Достоєвський змінив останні рядки? Напевно, він подумав, що висока моральність може бути укладена не тільки в християнських принципах, адже в кожної людини є своя совість, яка дозволяє або не дозволяє йому робити аморальні вчинки, незалежно від того, вірує людей у Бога чи ні. Він усвідомлював, що шлях до добра й щастя може лежати не тільки через релігію. Але такий шлях Федір Михайлович визначив для себе й свого героя. Слово "релігія" для Достоєвського було рівнозначне словам "совість", "любов", "життя". Напевно тому він зробив закінчення свого роману менш конкретним, але від цього не менш сильним.

І все-таки в "Злочині та карі" досить багато біблійної символіки. Наприклад, духовне звільнення Раскольнікова символічно присвячене до Великодня. Великодня символіка (воскресіння Христа) перегукується у романі із символікою воскресіння Лазаря. Цей євангельський сюжет сприймається головним героєм як обіг особисто до нього. І якщо до цього моменту читач почуває, що важкі думки Раскольникова тільки ростуть, то після нього вже відчувається надія на моральне зцілення.

Крім того, саме цей епізод, нарешті, поєднує "убийцу и блудницу, странно сошедшихся за чтением вечной книги".

Соня, яка є провідником думок автора, говорить: "Пойди…стань на перекрестке, поклонись, поцелуй сначала землю, которую ты осквернил, а потом поклонись всему свету…и скажи всем, вслух: "Я убил". Тогда Бог опять тебе жизни пошлет". Вона ж говорить: "Бог этого не попустит", або: "Бог защитит". Коли Раскольників запитує, що Бог для неї робить, вона без сумнівів відповідає: "Все делает".

Таким чином, Федір Михайлович Достоєвський в "Злочині та карі" підкреслює велику силу віри в Бога, здатну морально зцілити й воскресити людину, дати сили для нового, кращого життя. До того ж, автор говорить своєму читачеві, що віра й любов завжди були й будуть вище й сильніше будь-яких теорій. [14; 39]

Принцип, через який намагався переступити Раскольніков - совість. Стати "владарем" йому заважає заклик, що всіляко заглушається, добра. Він не бажає його чути, йому гірко усвідомлювати крах своєї теорії, і навіть коли йде донести на себе, усе ще в неї вірить, не вірить лише більш у свою винятковість.

Каяття й відмова від нелюдських ідей, повернення до людей відбувається потім, по якихось знову ж недоступних логіці законам: законам віри й любові, шляхом страждання й терпіння. Дуже ясно й отут простежується думка Достоєвського, що людське життя не може контролюватися законами розуму. Адже духовне "воскресіння" героя відбувається не на шляхах раціональної логіки, письменник спеціально підкреслює, що навіть Соня не говорила з Раскольніковим про релігію, він прийшов до цього сам. У цьому ще одна з особливостей сюжету роману, який має дзеркальний характер. В Достоєвського герой спочатку відрікається від християнських заповідей, а вже потім вчиняє злочин, - спочатку зізнається в убивстві, а вже потім духовно очищається й вертається до життя. Цим Достоєвський підводить читача до висновку: навіть якщо люди і не покарають вбивцю, його покарає Бог у вигляді душевних мук та страждань.

Родіон Раскольніков в системі образів роману

Якщо говорити про поліфонічність романів Достоєвського, то можна виділити не тільки те, що право голосу в них одержують герої із різними переконаннями, але й те, що думки й вчинки діючих осіб існують в тісному зв'язку, взаємопритяганні й взаємовідштовхуванні. "Злочин і кара" не є виключенням.

На сторінках роману проходять, миготять або беруть активну участь у дії Більше ніж дев'яносто персонажів. З них близько десяти - першорядні, що мають різко обкреслені характери, погляди, що відіграють важливу роль у розвитку сюжету. Інші згадуються епізодично, лише в декількох сценах і не виявляють важливого впливу на хід дії. Але введені в роман вони зовсім не випадково. Кожний образ потрібний Достоєвському в його пошуках єдиної вірної ідеї; герої роману розкривають хід думки автора у всіх її поворотах, а думка автора робить єдиним зображуваний їм світ і висвітлює головне в ідейно-моральній атмосфері цього світу.

Тому, щоб зрозуміти характер, погляди, мотиви поведінки й учинки Раскольнікова, необхідно звернути увагу на співвідношення Достоєвським його образу з іншими персонажами роману. Майже всі діючі особи твору, не втрачаючи своєї індивідуальної самобутності, у тій або іншій мірі пояснюють походження теорії Раскольнікова, її розвиток, неспроможність і в остаточному підсумку - катастрофу. І якщо не всі, то більшість цих осіб надовго або на мить привертають увагу головного героя. Їхні вчинки, мова, жести час від часу спливуть у пам'яті Раскольнікова або миттєво впливають на його міркування, змушуючи то заперечувати самому собі, то навпаки, ще більше затверджуватися у своїх переконаннях і намірах.

Персонажі Достоєвського, за спостереженнями літературознавців, звичайно з'являються перед читачем із уже сформованими переконаннями й виражають собою не тільки певний характер, але й певну ідею. Але настільки ж очевидно й те, що жоден з них не персоніфікує ідею в чистому вигляді, не є схематичною, а створену з живої плоті, і, більш того, учинки героїв нерідко суперечать тим ідеям, носіями яких вони є і яким їм самим хотілося б слідувати. Зрозуміло, охарактеризувати вплив усіх персонажів роману на головного героя неможливо, часом це дуже дрібні епізоди, які згадає не кожний читач. Але деякі з них мають ключове значення. Про такі випадки я й прагну розповісти. Почнемо із сімейства Мармеладових.

Семен Захарович Мармеладов - єдиний з основних персонажів роману, з яким автор звів Раскольнікова ще до злочину. Розмова із п'яницею чиновником з Раскольніковим - це, по суті, монолог Мармеладова, Радіон Раскольніков не вставляє в нього й трьох реплік. Спір вголос не відбувається, але уявний діалог з Мармеладовим у Раскольнікова не міг не відбутися, адже й той, і інший болісно міркують над можливістю спасіння від страждань. Але якщо для Мармеладова надія залишилася тільки на світ потойбічний, то Раскольніков ще не втратив надії думати, що мучать його питання тут, на землі. Мармеладов твердо стоїть на одному пункті, який можна назвати ідеєю "самознищення": йому й побої "не тільки не в біль, але й в насолоду бувають", і на відношення навколишніх до нього як до блазня він привчає себе не звертати уваги, він і ночувати звик уже де прийдеться… Нагорода за все це - картина, що встає в його уяві, "страшного суду", коли всевишній прийме Мармеладова і йому подібних "свиней" і "соромників" у царство небесне саме за те, що жоден "сам не вважав себе гідним цього".

Отже, не праведне життя саме по собі, а відсутність гордині - от застава порятунку, як уважає Мармеладов. Раскольніков уважно вислуховує його, але самознищуватись він не бажає. Хоча враження від його сповіді в Раскольнікова залишилося глибоке й цілком певне: уже якщо приносити себе в жертву, втрачати честь, то не за тридцять карбованців, як Соня, а за що-небудь більш істотне. Таким чином, незважаючи на протилежність ідей, проповідуємих цими двома героям. Мармеладов не тільки не переконав, але, навпаки, ще більш зміцнив Раскольнікова в його намірі зробити убивство в ім'я піднесення над "тремтячою твариною" і заради порятунку життя декількох шляхетних, чесних людей.

Коли Достоєвський обмірковував задум роману "П'яненькі", то Мармеладову у ньому призначав роль головного героя. Потім Семен Захарич увійшов в інший роман - про Раскольнікова, відступивши перед цим героєм на другий план. Але авторське трактування образа від цього не стало менш складним. Безвладний пьянчуга, дружину довів до сухоти, дочку пустив по жовтому квитку, маленьких дітей залишив без шматка хліба. Але одночасно автор усім оповіданням волає: люди, набудьте до нього хоч краплю жалості, придивіться на нього, чи такий уже він поганий, - нещасній жінці з трьома малолітніми дітьми "руку свою запропонував, тому що не міг дивитися на таке страждання"; уперше місце втратився не зі своєї вини, "а по зміні в штатах, і тоді доторкнувся…"; більше усього мучиться від усвідомдлення провини перед дітьми.

Те, що довідався Раскольніков від Мармеладова, і те, що побачив у його будинку, не могло пройти безвісти для самого Родіона Романовича. Думки про лагідну Дочку Мармеладова й про його доведену до межі дружину час від часу хвилюють хвору уяву парубка, що болісно вирішує для себе питання про можливість злочину заради захисту нещасних. І сон, який йому незабаром наснився про забиту на смерть шкапу в чималому ступені навіяний зустріччю з нещасною, "загнаною" Катериною Іанівною.

Дружина Мармеладова з'являється на сторінках роману чотири рази, і всі чотири рази Раскольніков зустрічає її після найсильніших власних потрясінь, коли йому, видалося б, не до навколишніх. Природно, що головний герой жодного разу не вступає з нею у великі розмови, він і слухає-то її в піввуха. Але все-таки Раскольніков уловлює, що в її мові поперемінно звучать збурювання поведінкою навколишніх, будь то її чоловік або господарка кімнати, елемент розпачу, елемент людини, якої загнали в кут, якій нікуди більше піти марнославство, що й раптово скипає, прагнення піднятися у власних очах і в очах слухачів на недосяжну для них висоту.

І якщо з Мармеладовим зв'язана ідея самознищення, то з Катериною Іванівною ідея - вірніше навіть не ідея, а хвороблива манія - самоствердження. Чим безнадійніше її положення, тим хворобливіше ця манія, фантазія, або, як виражався Разуміхін, "себятешение". І ми бачимо, що будь-яка спроба внутрішньо вистояти в тих умовах, на які прирікає людей безжалісне суспільство, не допомагає: ні самознищення, ні самоствердження не рятують від страждання, від руйнування особистості, від фізичної загибелі.

Разом з тим прагнення Катерини Іванівни до самоствердження перегукується з думками самого Раскольнікова про право вибраних на особливе положення, про влади "над всім мурашником". У зниженому, пародійному вигляді перед ним з'являється ще один безнадійний для людини шлях - шлях непомірної гордині.

Не випадково слова Катерини Іванівни про шляхетний пансіон запали в свідомість Раскольнікова. Через кілька годин він їх нагадав їй, на що почув у відповідь: "Пансиона, ха-ха-ха! Славны бубны за горами!. Нет, Родион Романыч, прошла мечта! Все нас бросили". Така ж тверезість чекає й самого Раскольнікова. Але навіть хворобливі мріяння Катериныи Іванівни, її жалюгідна "манія величності" не знижують трагізму цього образу. Достоєвський пише про неї з гіркотою й невтомним болем.

І вже зовсім особливе місце займає в романі образ Сонечки Мармеладової.

Крім того, що вона є провідником ідей автора в романі, вона ще й двійник головного героя, тому значення її образа важко переоцінити.

Соня починає відігравати активну роль у момент каяття Раскольнікова, бачачи й переживаючи чужі страждання. Вона непомітно виникає в романі з арабесок петербурзького вуличного тла, спочатку як думка, як розповідь Мармеладова в трактирі про родину, про дочку з "жовтим квитком", потім побічно - як фігура скороминущого бачення Раскольнікова з "їх світу" на вулиці: яка-то дівчинка, світловолоса, п'яненька, кимсь тільки що скривджена, потім шмигнула, що підспівувала шарманщикові дівчина в криноліні, у солом'яному капелюшку вогненного кольору пером. Усе це по крупицях убрання Соні, у ньому вона з'явиться, прямо з вулиці, у постелі вмираючого батька. Тільки все внутрішнє в ній буде спростуванням крикливо-злидарського вбрання. У скромнім платті вона прийде до Раскольнікова кликати його на поминки, і в присутності його матері й сестер несміливо сяде поруч. Це символічно: від тепер їм іти однією дорогою, і до кінця.

Раскольніков був першою людиною, яка віднеслася до Соні із щирим співчуттям. Недивна та жагуча відданість, якій відповіла йому Соня. Їй навіть не спадає на думку, що Раскольніков бачить у ній майже такого ж злочинця, яким є сам: обоє, вони, на його думку, убивці, тільки якщо він убив нікчемну бабу, то вона зробила, можливо, ще більш страшний злочин - убила саму себе. І тим самим назавжди, як і він, прирекла себе на самотність серед людей. Обоє злочинці повинні бути разом, уважає Раскольніков. І в той же час він сумнівається у своїй думці, з'ясовує, чи вважає себе злочинницею сама Соня, мучить її непосильними для її свідомості й совісті питаннями. Родіона Раскольнікова, безсумнівно, тягне до Сонечки як знедоленого до знедоленої. У рукописних варіантах роману є такий запис від імені Раскольнікова: "Как буду я обнимать женщину, которую полюблю. Разве это возможно? Что, если б она знала, что обнимает ее убийца. Она будет это знать. Она должна это знать. Она должна быть такая, как я…"

Але ж це значить, що й страждати вона повинна не менше, чим він. А про страждання Соні Мармеладової Раскольніков склав собі поняття ще з напівп'яної розповіді Семена Захарича при їхній першій зустрічі. Так, сам Раскольніков страждає, страждає глибоко. Але він сам себе прирік на страждання - Соня ж страждає безвинно, розплачуючись душевними муками не за свої гріхи. Виходить, вона незмірно вище його морально. І тому його особливо сильно тягне до неї - він потребує її підтримки, він спрямовується до неї "не по любові, а як до провидіння". Саме тому їй першій Раскольніков розповідає про скоєний злочин. Думка Раскольнікова приводить Соню у жах: "Це людина - то воша!". І в той же час їй дуже шкода Раскольнікова, вона вже знає, що нічим неможливо надолужити цей злочин, що найстрашніше покарання за гріх - щохвилинне самозасудження, власна нездатність вибачити себе, жити без каяттів совісті. І сама Соня після страшного визнання Раскольнікова починає вважати, що вони - люди одного світу, що всі їх перешкоди, що розділяли -соціальні, інтелектуальні - звалилися.

Соня сама виводить героя "з мороку омани", виростає у величезну фігуру страждання й добра, коли саме суспільство заблукало й один з його мислячих героїв - злочинець. У неї немає ніяких теорій, крім віри в Бога, але це саме віра, а не ідеологія. Віра, як і любов, ставиться до сфери ірраціонального, незбагненного, це не можна пояснити логічно. Соня ніде не сперечається з Раскольніковим; шлях Сонечки - об'єктивний урок для Раскольнікова, хоча ніяких наставлень з її боку він не одержує, якщо не зважати на пораду піти на площу покаятися. Соня страждає мовчачи, без скарг. Неможливо для неї й самогубство. Але її доброта, лагідність, щиросердечна чистота вражають уяву читачів. А в романі навіть каторжники, бачачи її на вулиці, кричали: "Матінка, Софія Семенівна, мати ти наша ніжна, лагідна!". И все це життєва правда. Такий тип людей, як Соня, завжди вірний собі, у житті вони зустрічаються з різним ступенем яскравості, але приводи для їхнього прояву життя підказує завжди.

Долю Соні Мармеладової Раскольніков співвідносить із долею всіх "принижених і ображених". У ній він побачив символ всесвітнього горя й страждання, і, цілуючи їй ноги, він "усьому стражданню людському поклонився".

Раскольнікову належить вигук: "Сонечка, Сонечка Мармеладова, вічна Сонечка, поки мир стоїть!". Багато дослідників уважають, що Соня - втілення авторського ідеалу християнської любові, жертовного страждання й смиренності. Своїм прикладом вона показує шлях Раскольнікову - відновити втрачені зв'язки з людьми через знаходження віри й любові. Силою своєї любові, здатністю перетерпіти будь-які страждання вона допомагає йому перемогти самого себе і зробити крок до воскресіння. Хоча початок любові для Соні болісно, для Раскольнікова ж близько до садизму: страждаючи сам, він змушує і її страждати, таємно сподіваючись, що вона відкриє щось прийнятне для обох, запропонує що завгодно, крім явки з провиною… Марно. "Соня представляла собой неумолимый приговор, решение без перемены. Тут - или ее дорога, или его". В епілозі автор показує читачеві довгоочікуване народження взаємної, усе спокутуючої любові, яка повинна підтримувати героїв на каторзі. Це почуття міцніє й робить їх щасливими. Однак повне відновлення Раскольнікова не показане Достоєвським, воно тільки оголошене; читачеві даний великий простір для міркування. Але це не головне, а головне те, що ідеї автора в романі все-таки втілюються в реальність, причому саме з допомогою образу Сонечки Мармеладової. Саме Соня є втіленням гарних сторін душі Раскольнікова. І саме Соня несе в собі ту істину, до якої через болісні шукання приходить Родіон Раскольніков. Так висвітлюється особистість головного героя на тлі його взаємин з Мармеладовими.


Страница:  1   2 

Скачать работу можно здесь Скачать работу "Образ Раскольнікова як героя-ідеолога" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов