Проблеми кризового стану охорони праці у вугільній промисловості України в 50-і роки XX століття в оцінці профспілки гірників

Лариса Мазітова

Проблеми кризового стану охорони праці у вугільній промисловості України в 50-і роки XX століття в оцінці профспілки гірників

Вперше на основі архівних матеріалів викладено і проаналізовано соціально-організаційні і політичні причини зростання травматизму у вугільній промисловості України в період 1950-х років. Дано оцінку ролі професійних спілок, партійних органів у дотриманні норм охорони праці у вугільній промисловості.

Успішне реформування українського суспільства в період державного будівництва значною мірою визначено темпами змін у базових галузях промисловості, зокрема вугільній. Реформування галузі має бути визначено тільки урядовими рішеннями, оскільки в цьому секторі економіки існують численні проблеми, пов'язані як з великою економікою, так і з великою політикою. У зв'язку з цим проблема виробничого травматизму і смертності серед робітників добувної промисловості набула національних масштабів [2]. Важке становище в галузі, на нашу думку, закономірно може перерости у вибухонебезпечну ситуацію, здатну суттєво вплинути і навіть похитнути наявну економічну і політичну структуру держави. За останні десять років травми отримали 300 тис. гірників, понад три з половиною тисячі - загинули [3]. За радянських часів мільйон тонн видобутого вугілля забирав до двох життів, зараз ця цифра коливається в межах 3,5-4,5 [4]. З 1970-х років статистику травматизму відстежував МакНДІ.

Ситуація в галузі охорони праці у вугільній промисловості України почала визрівати ще за часів побудови соціалізму і посилилася в період активного реформування радянського суспільства в 1950-і роки, про що свідчить експертна оцінка профспілкових органів. Разом з тим травматизм у вугільній промисловості за радянських часів був "закритою" темою яка до сьогодні залишається мало вивченою.

Мета даної статті полягає в аналізі стану системи охорони праці у вугільній промисловості України періоду розвитку реформаційних процесів (1950-і роки) і розкритті соціально-організаційних та політичних причин зростання травматизму та смертності.

1950-і роки відзначені в історії нашої держави як завершення побудови централізованих органів управління, які охопили всі сфери соціального і економічного життя суспільства, тим самим остаточно закріпивши залежність особистості від центральної влади і держави. Разом з тим, намагаючись будь-яким способом досягти належного рівня індустріального розвитку, державні органи вважали другорядним питанням охорону праці людей, які створювали матеріальні блага. В умовах практичної відсутності ретельно розробленої соціальної політики значну частину питань життєзабезпечення трудящих було покладено на профспілки.

Основною джерельною базою даної роботи стали документи і матеріали державних і партійних архівів, в яких знайшли відображення питання діяльності профспілки робітників вугільної промисловості в галузі охорони праці.

До початку 1950-х років профспілки СРСР так і не отримали чіткого правового статусу в радянському суспільстві і мали мінімальні права, визначені ще в 1920-1930-і роки. У своїй повсякденній діяльності вони здійснювали головним чином три функції: експерта, заявника від імені трудящих і контролера в галузі охорони праці. Роль профспілкових органів як захисника інтересів трудящих була зведена комуністичною партією до мінімуму.

Основними напрямами діяльності профспілок у галузі охорони праці, виробничого побуту і дотримання трудового законодавства були:

1) дослідження стану охорони праці, вивчення соціально-побутових характеристик виробництва, рівня медичного обслуговування шахтарів, причин зростання травматизму, профзахворювань, загальних захворювань і акцентування уваги державних органів на їх вирішенні;

2) виявлення порушень трудового законодавства з охорони праці і причин, що перешкоджали здійсненню контролю профспілкових органів за його дотриманням.

Пильна увага професійної спілки робітників вугільної промисловості до питань дотримання техніки безпеки диктувалася високим ступенем травматизму на шахтах України. При цьому необхідно зазначити, що основні дані про інтенсивність травматизму в галузі є до сьогодні маловідомими для дослідників.

Так, на третьому пленумі Укрпрофради, що відбувся 17-18 січня 1955 р, порушувалося питання про зростання травматизму в галузі, адже випадки травм у 1954 р в порівнянні з 1953 р збільшилися на 34% [6]. У 1957 р кількість травмованих на вугільному виробництві вже була в 4 рази вищою, ніж по всьому народному господарству України (137 осіб на 1000 працюючих) [7]. Ця цифра стає ще більш показовою, якщо зважити, що питома вага гірників становила всього 18% від загальної кількості робітничих кадрів республіки [8]. У 1958 р переважна кількість випадків травматизму також сталася у вугільній промисловості. Наприклад, у Ворошиловградській області кількість нещасних випадків за вказаний рік становила 85,5%, а загальне число смертельних випадків - 93% загалом по промисловості [9].

Проведений комплексний аналіз документів профспілкових організацій і медичних установ дозволяє стверджувати, що реальний рівень травматизму у вугільній промисловості України був значно вищим, ніж це зафіксовано. Так, згідно з проведеними обстеженнями профспілкових органів значна кількість нещасних випадків, що відбулися на виробництві, кваліфікувалася адміністрацією підприємств як побутовий травматизм. Саме з цієї причини побутовий травматизм у Донбасі у 1951-1954 рр. зріс на 25,5% [10].

Посилення цієї небезпечної тенденції в галузі багато в чому було наслідком відсутності єдиної політики в галузі охорони праці, яка законодавчо визначала права і обов'язки кожного члена суспільства, кожного підприємства, а також коло обов'язків і принципи взаємопов'язаності питань техніки безпеки різних міністерств і відомств.

Через відсутність єдиної системи нагляду за дотриманням техніки безпеки такий контроль на вугільних підприємствах України був підмінений діяльністю профспілкових органів, державною санітарно-промисловою інспекцією та інспекцією санітарно-промислових лікарів. Вони ж підпорядковувалися відповідно ВЦРПС, Державному гірничотехнічному нагляду при Раді Міністрів СРСР і Міністерству охорони здоров'я УРСР. Це спричинило великий потік відомчих документів, які дублювали один одного.

Контроль профспілкових органів за дотриманням адміністрацією законодавства з охорони праці на вугільних підприємствах України проводився в 50-і роки згідно з Постановою ЦКК, РНК, СРСР і ВЦРПС, прийнятою у 1933 р (від 23.06.1933 р. і 10.09.1933 р). У цих документах було визначено, що діяльність профспілкових органів в галузі охорони праці повинна бути керована ВЦРПС і її відділами, що складалися з старших інспекторів обласних і республіканських рад профспілок [11].

У своїй повсякденній роботі безпосередньо на виробництві профспілкові органи спиралися на положення комісії охорони праці фабричного, заводського і місцевого комітетів [12]. У ньому були визначені основні напрями діяльності даної комісії, що полягали в контролі за дотриманням адміністрацією правил і норм з техніки безпеки, промислової санітарії і трудового законодавства. У даному положенні визначалися також функції технічного інспектора підприємства, який був одночасно і головою комісії охорони, а також очолював роботу дільничних комісій та громадських інспекторів. При цьому вказувалося, що головою комісії не міг бути представник адміністрації, він лише міг входити до її складу як рядовий член. У положенні не були передбачені можливі покарання для адміністрації з боку профспілкових органів у разі порушення нею правил техніки безпеки і охорони праці. Даним правом не володіли й інспектори ЦК профспілки.

Право адміністрації підприємства входити як рядовий член до складу комісії з охорони праці при обмежених контрольних функціях професійних спілок дозволяло їй значну частину нещасних випадків, що відбулися на виробництві, відносити за рахунок неуважності і провини потерпілих робітників. Така практика була характерна для багатьох шахт України: однією з них була і шахта 17-17-біс тресту "Рутченківвугілля" (Донбас) [13]. З цієї ж причини показник травматизму на шахті Волинського вугільного басейну на початку 1950-х років досягав 40% нещасних випадків [14]. У зв'язку з цим не викликають здивування і дані обстеження причин зростання професійних захворювань по Ворошиловградській області за 1954 р. Вони свідчать, що 25% всіх травм в області були віднесені також за рахунок необережності робітників [15].

У 1951 р. на засіданні другого пленуму Укрпрофради представник Міністерства охорони здоров'я Ф.К. Барабаш висловив сумнів щодо думки про особисту провину робітників у наявних випадках травматизму. Він підкреслив, що травматизм на підприємствах вугільної промисловості України є прямим недотриманням правил техніки безпеки з боку адміністрації і незабезпечення належного рівня технічного навчання робітників [16].

У 1954 р намітилася тенденція до росту випадків травматизму на нововолинських шахтах. Це змусило райком профспілки провести розслідування причин травматизму. Так, було встановлено, що всі випадки з важкими і смертельними наслідками сталися в основному з провини адміністрації, де допускалося порушення правил техніки безпеки на підземних роботах [17].

У 1955 р Ворошиловградською обласною радою профспілок було проведено аналіз причин високого рівня виробничого травматизму на шахтах області. Він показав, що основними чинниками розвитку цієї тенденції були недостатня увага господарських керівників шахт, трестів і комбінатів до питань охорони праці і аварійний стан підземного комплексу вугільних шахт [18]. Так, тільки по одній з шахт Ворошиловградської області (№ 1-2 "Голубівка" тресту "Первомайськвугілля") за 5 місяців 1955 р, внаслідок незадовільного стану гірничих виробок, при піднятті і спуску вантажів і людей сталося 43 випадки виробничого травматизму - 32 % всіх нещасних випадків [19].

До вказаних причин високого рівня травматизму необхідно додати і постійні порушення інженерно-технічними працівниками вентиляційного та пилогазового режиму роботи вугільних шахт. Підтвердженням цьому є дані Сталінського обкому профспілки робітників вугільної промисловості за 1955 р. Так, було встановлено, що на 94 вугільних підприємствах області втрати повітря досягли 30%. Внаслідок незадовільного провітрювання підземних виробок у 1955 р сталося 4 вибухи, 6 випадків спалаху і 15 випадків горіння метану. За той же період сталося 89 випадків викидів вугілля і газу. Причиною ж високої концентрації метану в шахтах була, як зафіксовано, відмова адміністрації від застосування ефективних методів боротьби з викидами [20].

У звіті професійних спілок Західної України про роботу за 1954 р також указувалося, що причиною підвищеної концентрації метану є відсутність на вугільних підприємствах стаціонарних вентиляційних установок [21].

Президія Української республіканської ради профспілок на своєму засіданні 22 лютого 1958 р заслухала питання "Про посилення контролю профспілковими організаціями за станом охорони праці і техніки безпеки на шахтах і спорудах вугільної промисловості Української РСР". Було встановлено, що більшість нещасних випадків, які трапилися на шахтах України, стали результатом грубих порушень адміністрацією і інженерно-технічними працівниками правил техніки безпеки при проведенні гірничих і буропідривних робіт [22].

Профспілкові органи вимушені були констатувати, що високий рівень нещасних випадків у галузі був не тільки результатом бездіяльності адміністрації підприємств з охорони праці, але й прямим наслідком залежності інспекторів ЦК профспілки, громадських і технічних інспекторів від партійних і господарських працівників. Про це, зокрема, говорилося на нараді старших технічних інспекторів, що відбулася 21 вересня 1956 р [23], а також на нараді представників обкомів і ФЗМК профспілок від 16 вересня 1957 р [24]. Доповідачі наводили конкретні приклади, коли неодноразові розпорядження технічних інспекторів з охорони праці про закриття небезпечних для роботи лав скасовувалися партійними працівниками з огляду на необхідність виконувати покладений на шахту план вуглевидобутку. Більше того, нерідко партійні працівники і керівництво шахт завантажувало технічних інспекторів роботою, не пов'язаною з їх прямими обов'язками, і через це питанням охорони праці і техніки безпеки не приділялася належна увага і контроль профспілок [25].

Значно поширилася і практика нереагування керівництва вугільних підприємств (директорів шахт, головних інженерів і начальників дільниць) на зауваження старших інспекторів з техніки безпеки. Вони відмовлялися виконувати вимоги останніх, а також ігнорували постанови шахткомів з питань охорони праці і техніки безпеки [26]. У "Довідці про стан техніки безпеки, охорони праці й промсанітарії на підприємствах Міністерства вугільної промисловості Української РСР", складеній Укрпрофрардою за 1955 р, вказувалося, що на ряді шахт республіки були випадки, коли господарські керівники не тільки ігнорували, але часом усували громадських інспекторів від виконання ними їх обов'язків [27].

Так, на шахті XIX з'їзду КПРС тресту "Ворошиловградвугілля" активний громадський інспектор, вибійник І.Ф.Тютюников у 1955 р через гоніння з боку адміністрації підприємства вимушений був відмовитися від покладених на нього обов'язків. Цей випадок став прикладом для інших: ще 50 громадських інспекторів підприємства відмовилися контролювати дотримання техніки безпеки на виробництві [28].

Подібні випадки зневажання громадських інспекторів з охорони праці мали місце на багатьох вугільних підприємствах республіки. Наслідком цього стало значне зниження ефективності й активності їх роботи. Число активно діючих громадських інспекторів, які працювали в 1951 р. на шахтах Сталінської області, становило лише 20-70% (1950 р.)[29], а по Ворошиловградській області в 1953 р -20-35% [30].

Зневажливе ставлення адміністрації шахт до діяльності профспілкових органів з охорони праці пояснюється тим, що фактичне керівництво промисловістю здійснювали партійні, а не державні органи. Це підтверджується документами центральних і республіканських профспілкових структур.

У довідці старшого інспектора Української ради профспілок М.П. Сосницької повідомляється, що у 1955 р. секретар Краснолуцького міськкому партії (Ворошиловградської області) заборонив міському прокурору приймати від профспілкових органів скарги і відкривати справи на керівників шахт, винних у випадках травматизму. Через це профспілки вугільних підприємств вимушені були зі своїми скаргами звертатися до республіканських правоохоронних органів [31].

Безкарним залишився і директор шахти "Напівантрацит" тресту "Краснодонвугілля" О.М.Коротченко, який свідомо порушив інструкцію паспорта управління покрівлею, внаслідок чого у 1953 р загинуло троє людей. У 1954 р за директорства цієї ж особи при подібному порушенні техніки безпеки знову стався нещасний випадок: загинуло 5 чоловік. Однак директор не тільки залишився непокараним, але й був переведений партійними органами на ще більшу шахту - "Кременна-Східна" тресту "Лисичанськвугілля" (Ворошиловградська область) [32].

Прикладом поміркованого ставлення партійних структур до поборників видобування "чорного золота" будь-якою ціною є і випадок, що стався у 1956 р на шахті №2 "Нова Голубівка" Ворошиловградської області. Так, з вини головного інженера Т.С.Димова на шахті сталася аварія - був травмований робітник. Профспілковий комітет шахти за підтримки райкому профспілки добився зняття з роботи винуватця нещастя. Однак незабаром за рекомендацією партійних органів він був взятий на посаду заступника головного інженера тресту "Кіроввугілля" [33].

Тільки за першу половину 1958 р на шахтах Ворошиловградської області за матеріалами розслідувань нещасних випадків і аварій на вимогу технічних інженерів було притягнуто до судової відповідальності 131 осіб, до дисциплінарної відповідальності - 922 господарських і інженерно-технічних керівники. Окрім того, стягнуто штраф з 251 працівника на суму 18 тис. карбованців [34]. Але основна маса представників адміністрації та інженерно-технічних працівників, з вини яких сталися нещасні випадки, залишилася непокараною і не притягувалася до відповідальності, про що неодноразово говорилося на численних профспілкових пленумах і з'їздах.

Так, на п'ятому пленумі ЦК профспілки робітників вугільної промисловості, що проходив 17-18 січня 1958 р, виступив заступник голови Держгіртехнагляду С.І. Уськов, який підкреслив, що "... більшість нещасних і навіть смертельних випадків залишаються без покарання для багатьох керівників, винних у них. З огляду на "чуйне" ставлення до винуватців (як можна іноді чути при розслідуванні аварій і обговоренні матеріалів розслідування) керівники комбінатів і обласних організацій часто беруть їх під захист, забуваючи про чуйність до тих, хто через ці порушення гине у вибоях. І хіба можна вважати нормальним, коли на одній і тій самій шахті систематично гинуть робітники, а начальник шахти весь час уникає відповідальності" [34].

У цей же час (17 січня 1958 р) відбувся і шостий пленум Укрпрофради, де виступив другий секретар ЦК КП України Л.І.Найдека, який також підняв питання про травматизм у вугільній промисловості: "Сьогодні ми на виробництві втрачаємо тисячі людей внаслідок всілякого травматизму… і сьогодні радянський директор, наша робоча інтелігенція, припускається недбалості: там рука відірвана, у того нога зламана, у третього ребра поламані, і все це в ряді випадків минає безкарно" [35].

Аналізуючи величезні втрати працездатності у вугільній промисловості України в 1950-і роки, профспілкові органи на основі з'ясування реального рівня травматизму і вивчення його причин зробили висновок: високий відсоток нещасних випадків на виробництві значною мірою був наслідком залежного стану системи охорони праці від дій адміністрації підприємств.

Проведені дослідження діяльності профспілок гірників за дотриманням охорони праці і трудового законодавства дозволяє зробити висновок про те, що діяльність профспілкових органів як експерта і контролера була малоефективною за умов системи, що склалася. Вони не змогли запобігти високому росту травматизму, захворювань і порушень трудового законодавства на підприємствах вугільної промисловості.

Система охорони праці 1950-х років на підприємствах вугільної промисловості ґрунтувалася на певних політичних, соціально-економічних, правових і культурно-етичних засадах, вплинути на які профспілкові структури внаслідок своєї організаційної обмеженості не могли.

Отже, вже в той час назріла необхідність залучення радянських профспілок до притаманної їм у західному світі політичної діяльності, з тим щоб заявити про себе як про структуру, здатну не тільки експортувати, але й стабілізувати економічні і політичні процеси шляхом оптимізації соціальних проблем у виробничій сфері.

Насамкінець хотілося б зазначити, що наведений досвід має бути врахований і на сучасному етапі розвитку вугільної галузі. З боку ж науковців і фахівців з охорони праці бажано здійснити такі заходи:

1) провести цілісну повну і незалежну наукову експертизу стану вугільної промисловості на всіх етапах розвитку галузі;

2) створити творчу наукову лабораторію з орієнтацією на розвиток, вивчення і підготовку наукових проектів, висновків, рекомендацій з перебудови і розробки перспективних напрямів розвитку вугільної промисловості;

3) організувати дієву систему контролю за діями держави відносно інтересів людини праці.

Актуальність розвитку даних напрямів пояснюється тим, що оптимізація системи охорони праці у вугільній промисловості дозволить успішно реформувати ключову галузь промислового виробництва України.

Література

I. Реформирование, а не механическое объединение. - Вечерний Донецк.-2003.- 21 февраля.

2.Угольная отрасль - проблема национальной безопасности? - Труд.- 2001.- 3 октября.

3. Салый Ж. Горняков одарили обещаниями. - Труд.-2004.- I сентября.

4. Добровольский Д. О характере наших катастроф. - Труд.-2002.-9 августа.;

5. Гірничий енциклопедичний словник. - Донецьк: СВД. - 2002. - 732 с. С. 510.

6.Центральной державний архів вищих органів влади й управління України (далі - ЦДАВО України).2605.-Оп.8.-Спр.1028.-Арк.288.

7.Там само. - Спр.1415.-Арк.32.

8.Там само.-Спр.1б47.-Арк. 11

9.Там само.-Спр.1793.-Арк.35-38.

10.Центральний державний архів Російської Федерації.-Ф.7416.-Оп.7.-Спр.1996.-Арк.27.

11.ЦДАВО України.-Ф.2605.-Оп.8.-Спр.1265.-Арк.10-11.

12.Там само.-Спр.288.-Арк.32-33.

13.Там само.- Спр.1675.-Арк.50-51.

14. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі

ЦДАГОУ)-Ф 1.-Оп.46.-Ч.3.-Спр.6089.-Арк 145.

15.ЦДАВО України.- Ф.342.-Оп.15.-Спр.2440.-Арк.4.

16.ЦДАГОУ.-Ф.1.-Оп.4б.-Ч.З.-Спр.6089.-Арк.145.

17.ЦДАВО України.-Ф.2605.-Оп.8.-Спр.894.-Арк.6.

18.Там само.- Спр.180.-Арк.183.

19.Там само. - Спр.120.-Арк.22.

20.Там само.- Спр.125.-Арк.257.

21.Там само.- Спр.897.-АркЛ00.

22.Там само.- Спр.647.-АркЛ-5.

23.Там само.- Спр.287.-Арк.34.

24.Там само.- Спр.425.-Арк.90.

25.Там само.- Спр.387.-Арк.14.

26.Там само.- Арк.12,

27.Там само.- Спр.1057.-Арк.135.

28.Там само.

29.Там само,- Спр.393.-Арк.69.

30.Там само.- Спр.780.-Арк.98.

31.Там само.- Спр.1057.-Арк.111-112.

32.Там само.- Спр.122.-Арк.54.

33.Там само.- Спр.253.-Арк,48.

34.Там само.- Спр.800.-Арк.94.

35.Центральний державний архів Російської Федерації.-Ф.7416.-Оп.7.-Спр.2813.-Арк.143-144.

36.ЦДАВО України.-Ф.2605.-Оп.8.-Спр.1535.-Арк.124.