Проблеми екології праці та охорони здоров’я у вугільній промисловості Донбасу у 50-і роки ХХ століття

ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЇ ПРАЦІ ТА ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я У ВУГІЛЬНІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ ДОНБАСУ У 50-І РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

ЛАРИСА МАЗІТОВА,

кандидат історичних наук, старший викладач

Ситуація, що склалася у вугільному регіоні країни, незважаючи на численні спроби керівництва області якось її оптимізувати, спричиняє високий травматизм та професійну захворюваність працівників. За даними обласної газети "Акцент", 95 % шахт є газонебезпечними, 75 % загрожує вибух вугільного пилу, 50 % - раптові викиди, 50 % працюють без реконструкції більш ніж 50 років [1].

Необхідно визнати, що стан екології праці, промислової санітарії та захворюваності у вугільній промисловості Донбасу є і завжди був не стільки питанням соціальним, скільки політичним. Саме тому всебічне дослідження даної сфери за радянських часів було закритим і недоступним широкому колу фахівців та громадськості. Набувши характеру тільки для службового використання, дані питання подавалися як суто медичні і до сьогодні були забороненими для широкого обговорення та всебічного вивчення іншими науковими галузями. Саме тому об'єктивність інформації про професійну захворюваність та її доступність стали складовою частиною вимог страйкових комітетів трудящих вугільних регіонів країни.

Через нерозробленість даної теми в історичній науковій літературі головною джерельною базою статті стали документи державних та партійних архівів, матеріали преси.

Беручи до уваги відсутність комплексного вивчення даного питання, автор поставив за мету прослідкувати стан і спробувати визначити можливості оптимізації визначеної проблеми.

Вугільна промисловість Донбасу у 50-і роки давала 3/4 вугілля, яке видобувалося для розвитку промислової та соціальної інфраструктури СРСР [2]. І, виступаючи базовою ланкою у побудові розвинутого індустріального суспільства, добувна галузь функціонувала в кризових умовах промислової екології та неефективної системи промислової санітарії та охорони здоров'я.

Неспроможність державних структур комплексно займатися питаннями техніки безпеки, покращувати умови праці робітників при форсованому веденні гірничих робіт у 50-і роки на Україні сприяла росту кількості найбільш небезпечних шахт, які мали підвищений вміст метану та пилу.

Якщо у 1940 році на Донбасі таких шахт нараховувалося 125, то у 1955 році - 199 [3], а у 1959 р. з 318 шахт тільки одного тресту "Сталін-вугілля" 56% були підприємствами підвищеного ризику [4]. В результаті умови праці на них залишались не просто важкими, але й небезпечними. Внаслідок травматизму та тимчасової непрацездатності значно підвищилися трудові втрати. Захворюваність у галузі у 1954 р. не тільки не зменшилась порівняно з довоєнним періодом, але й збільшилась на 6% [5]. Якщо у першому півріччі 1952 р. середня тривалість перебування на лікарняному листку складала 9,9 дня, то у 1953 р. - 10,9 дня, а в 1954 р. - 11,4 дня [6]. Тільки за 1950-1951 рр. в Українській РСР вибуло з процесу виробництва через захворювання і травми 13699 шахтарів [7].

Проведений у 1955 р. лабораторний аналіз показав, що 95% пород у Донбасі мають понад 10% двоокису кремнію, тобто всі породи Донбасу є силікозонебезпечними [8].

Розвиток механізованого добування вугілля у 50-і роки посилив пилоутворення в очисних та підготовчих вибоях та призвів до збільшення кількості хворих з пиловою патологією. В той же час техніка, що використовувалася на підприємствах вугільної промисловості, не мала ефективних способів захисту від пилу. Існуюча технологія виробництва, відсутність на більшості шахт водних комунікацій, методики та засобів боротьби з пилом також ускладнювали розв'язання проблем росту пилоутворення. Навіть там, де працювали системи знепилювання, норми пилу були в 25-30 разів вищими за допустиму межу. А на тих дільницях, де системи не працювали, рівень запилення був у 600-700 разів і навіть 800 вищим за норму [9].

Використовуваний у вибоях інертний пил, як основний засіб боротьби з пилоутворенням, згідно з лабораторними даними, містив значну кількість кремнезему. Інтенсивне застосування інертного пилу ставало додатковим джерелом росту пневмоконіозу. Разом з цим існуючий порядок затвердження силікозних вибоїв, як правило, зволікався, і в результаті на момент затвердження вибою як силікозонебезпечного він уже міг бути випрацюваним [10].

Такі умови праці були першопричиною розвитку значної кількості хворих на силікоз, що виникав внаслідок підвищеного вмісту кварцевого пилу у вугільних вибоях, та антракоз як наслідок вдихання вугільного пилу.

Недостатню увагу господарських керівників до питань оздоровлення умов праці підземних робітників, незадовільне проведення заходів із забезпечення протипилового режиму на шахтах можна назвати соціальною причиною захворюваності на силікоз. На більшості підприємств не вживалося ніяких заходів для знепилювання одягу.

З 1952 р. Міністерством охорони здоров'я СРСР для виявлення хворих на силікоз стали проводитися медичні огляди, які підтвердили постійне зростання захворювання. На нашу думку, воно обумовлене скороченням техніки, оснащеної системами пиловловлювання та зрошення. Якщо у 1954 р. по Ворошиловградській області вугільні комбайни зі зрошування складали 77% від загальної кількості працюючих, а врубмашини - 13,8%, то у 1955 р. кількість таких комбайнів зменшилась на 44%, а врубових машин - до 12% [11]. На початок 1957 р. в цілому по Донбасу тільки 50% вугільних комбайнів та 1196 врубмашин мали систему зрошення [12].

До середини 1955 р. у вугільній промисловості Донбасу було визначено 916 силікозонебезпечних вибоїв, де працювали 7224 чол., які за умов відсутності ефективних способів заглушування пилоутворення автоматично опинялися в розряді потенційних хворих [13]. Підвищена запиленість повітря стала причиною того, що з другої половини 1955 р. по 1958 р. у вугільній промисловості СРСР кількість хворих на силікоз збільшилася на 12 тисяч [14]. Додатковими чинниками згадуваного росту захворюваності можна назвати низьку якість медичних оглядів та недостатню охопленість ними гірників. Так, по Сталінській області у 1957 році кількість неоглянутих робітників дорівнювала 17%, а по Ворошиловградській - 10%. Низька якість медоглядів не тільки не дозволяла визначити рівень професійних захворювань, але й загострювала перебіг хвороби у тих, кому не надавалась необхідна медична допомога [15].

У 1959 р. вперше в Україні через значну кількість хворих і серйозний ступінь тяжкості захворювання була встановлена інвалідність з причини захворювання на пневмоконіоз. По Сталінській області на 1 січня 1959 р. таких інвалідів нараховувалося 4834 особи [16], по Ворошиловградській області було встановлено 4443 хворих на пневмоконіоз [17]. Відповідно до чинного в 50-і роки Цивільного кодексу СРСР (ст.413), хворі на пневмоконіоз мали право звертатися до судових органів із позовом до підприємства про відшкодування завданих збитків у зв'язку з інвалідністю. Однак, незважаючи на існуючі законодавчі акти, у другому номері журналу "Судова практика Верховного Суду СРСР" за 1955 рік була опублікована вказівка Верховного Суду СРСР, у якій надавалося розпорядження відмовляти працівникам, що звертаються з подібними позовами до судових органів.

Показники загальної захворюваності серед шахтарів також були високими. У доповіді Інституту фізіології праці зверталася увага на той факт, що ріст показників тимчасової непрацездатності серед гірників України за 1951-1954 рр. відбувся значною мірою за рахунок збільшення гострих шлунково-кишкових захворювань (на 39,0%), невритів та невралгій (на 6,8%), а також шкірно-гнійничкових та простудних захворювань [19].

Розвиток шкірно-гнійничкових захворювань на вугільних підприємствах Донбасу на початку 40-х років характеризувався такими даними: у 1952 р. - 11,5 випадків на 100 чол., у 1953 р. - 12,4 [20]. Збільшення ж серед робітників галузі хворих на простудні захворювання тільки у 1953 році склало 55% від загальної кількості захворювань галузі [21].

Значні втрати працездатності були обумовлені передусім відсутністю належних санітарно-гігієнічних умов праці вугільників та низькою якістю їх медичного обслуговування [22].

Так, у 1951 р. відповідно до нормативів Міністерства охорони здоров'я Союзу РСР, на 1000 осіб населення припадало 12 лікарняних місць. У Сталінській області фактично приходилося 7 місць на 1000 осіб. Дослідження багатьох лікарень показало, що основна їх частина була розташована у непридатних будинках, палати були переповнені, через що відзначалися випадки відмов від госпіталізації [23].

У 1955 р. Сталінський обком профспілки робітників вугільної промисловості, вивчаючи стан медичного обслуговування трудящих, змушений був звернути особливу увагу державних органів республіки на те, що у м. Сталіно за наявності 2 тис. хворих на туберкульоз міська лікарня могла оздоровити лише 230 осіб [24].

Проблема низької якості медичного обслуговування обумовлювалася не тільки недостатньою кількістю медичних закладів, але й нестачею та значною плинністю лікарських кадрів. Всього з 1948 по 1954 рр. на Донбас було направлено 6233 лікарів і за цей же період вибуло 2494 осіб [25].

Не вистачало коштів і на заходи з санітарно-побутового обладнання та промислової санітарії вугільної промисловості. Так, на санітарно-побутове обладнання та промислову санітарію на вугільних шахтах Сталінської області у 1952 р. було витрачено всього 7,5 млн. крб., так само, як і в наступні, 1953-54 рр. Із асигнованих на 1955 р. 11388 тис. крб. на вказані потреби галузі в першому півріччі було витрачено тільки 33,4% відпущених коштів [26].

Звичайним явищем на підприємствах вугільної промисловості України стало використання не за призначенням коштів, виділених для охорону праці та техніку безпеки [27].

Збільшення рівня захворюваності серед шахтарів України було також результатом відсутності системи санітарно-побутового обслуговування робітників. Воно мало здійснюватися через адміністративно-побутові комбінати, що вміщували бані з душовими кімнатами, гардеробні для зберігання домашнього та робочого обягу, пральню, флягову та питну станції, приміщення для знепилювання, просушування та ремонту спецодягу, фотарії та інші служби [28].

Розширення адміністративно-побутових комбінатів у 50-і роки відбувалося в основному у трьох напрямах: поступового добудовування розрізнених невеликих будівель санітарно-побутового призначення, багаторазових прибудувань нових приміщень до існуючої будівлі адмінпобуткомбінату та будівництва удосконалених комбінатів замість застарілих та непридатних [29]. Перевага здебільшого надавалася першим двом напрямам, внаслідок чого у 1955 році на підприємствах вугільної промисловості України з 220 адміністративно-побутових комбінатів 78 не відповідали санітарним нормам [30].

На тих шахтах, де були відсутні адміністративно-побутові комбінати, наявні служби санітарно-гігієнічного обслуговування були розрізнені або взагалі відсутні. При цьому бані та душові, які функціонували на вугільних підприємствах, як правило, не відповідали своїм вимогам.

Так, якщо у 1952 р. на 28 шахтах Сталінської області не було бань [31], то у 1958 р. таких шахт залишилося вже 3, але водночас 100 бань вимагали розширення, а 110 не відповідали правилам технічної експлуатації [32]. У Ворошиловградській області у 1959 р. з 336 бань та душових 103, тобто 30,8%, не відповідали санітарним і технічним нормам експлуатації [33].

Відсутність станцій фільтрації та подавання до бань шахтної нехлорованої води прямо позначилася на рості шкірно-гнійничкових захворювань. Так, у 1955 році на вугільних підприємствах Сталінської області тільки на 4 шахтах застосовувалась очищена вода і на 34 планувалось встановлення фільтрів та хлораторів [34].

Значне збільшення шлунково-кишкових захворювань стало наслідком гострої нестачі кип'ятильників для води, сатураторів, фляг та відсутності чіткого питного режиму на шахтах України.

У 1956 р. на 152 шахтах Сталінської області забезпеченість флягами складала 60% [35]. Не кращі справи були й на вугільних підприємствах Ворошиловградщини, де у 1958 р. не вистачало 163 кип'ятильників, 66 сатураторів, 1009 бачків для питної води, 116 флягових, 11995 фляг [36].

Повільно вирішувалося й питання про організацію прання спецодягу на вугільних підприємствах України, що збільшувало кількість шкірно-гнійничкових захворювань і пневмоконіозу. В середині 50-х років з 220 пралень вугільних підприємств тільки 96 були механізованими. Але з цих 96 повної заміни обладнання вимагали 34 [37]. І якщо у 1952 р. по комбінату "Сталінвугілля" нараховувалось 142546 підземних робітників, то щодня пралося 8556 комплектів спецодягу [38]. У 1958 р. на цьому комбінаті і комбінаті "Артемвугілля" працювали 262 тис. підземних робітників, при цьому щодня пралося всього 7905 комплектів робочого одягу [39]. Незавжаючи на збільшення в 50-і роки кількості трудящих на вугільних підприємствах Сталінської та Ворошиловградської областей, кількість комплектів робочого одягу, що підлягала санітарній обробці, зменшилася.

Наприкінці 1958 р. вперше в СРСР була проведена координаційна нарада за участю Академії будівництва й архітектури УРСР, Донецького науково-дослідного інституту надшахтного будівництва і цілого ряду державних органів. Його учасники розглянули питання будівництва та удосконалення адміністративно-побутових комбінатів вугільних шахт. Учасники наради прийняли рішення про спільну комплексну розробку нових проектів адміністративно-побутових комбінатів [40].

Стан екології праці, промислової санітарії та захворюваності у вугільній промисловості Донбасу у 50-і роки підводить до висновку, що інтенсивний розвиток промислового сектора економіки здійснювався шляхом інтенсифікації праці при мінімальній увазі держави й партії до самого будівника "світлого майбутнього".

Наявний стан соціально-виробничої сфери став наслідком певного способу виробництва та виробничих відносин. Саме тому питання, пов'язані з проблемою ліквідації причин, які викликають постійний ріст захворюваності, залишалися нерозв'язаними і в наступні десятиліття через існуючий лад і структуру функціонування вугледобувної галузі у вугільній промисловості Донбасу, одночасно завдаючи не тільки соціальних, але й економічних збитків. В середині 80-х років загальні економічні втрати від одного випадку захворювання на пневмоконіоз складали 22,6 тис. крб.

Всебічний аналіз порушених у даній статті проблем повинен допомогти нормалізації умов праці шляхом створення методу аналізу й синтезу систем забезпечення безпечної екології праці та охорони здоров'я у вугільній промисловості регіону на сучасному етапі.

Автор планує продовжити розпочате дослідження в напрямку детального вивчення і аналізу процесів у вугільній галузі СРСР у 1950-80-х роках.

ЛІТЕРАТУРА

1. Акцент.-2003.- 7 ноября.

2. Бакулев Г.Д. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна - М.: Госполитиздат, 1955. - С. 321.

3. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України) - Ф. 2. - Оп. 9. - Спр. 1463. - Арк. 9.

4. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7.- Спр. 2912. - Арк. 27.

5. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8.- Спр. 1182. - Арк. 67.

6. Там само. - Спр. 1028. - Арк.195.

7. Там само. - Спр. 465. - Арк.122.

8. Там само. - Спр. 1287. - Арк.43.

9. Там само. - Спр. 1028. - Арк.287.

10. Там само. - Спр. 1125. - Арк.257.

11.Там само. - Спр. 1253. - Арк.88.

12. Там само. - Спр. 1788. - Арк.7.

13. Там само. - Спр. 1120. - Арк.76-77.

14. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7. -

Спр. 1902. - Арк. 1.

15. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8.- Спр. 1788. - Арк. 7.

16. Там само. - Спр. 1802. - Арк. 164.

17. Там само. - Спр. 1800. - Арк. 173.

18. Центральний державний архів Російської Федерації. - 7416. - Оп.7.- Спр. 2902. - Арк.1-2.

19. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 324. - Арк. 54.

20. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7. - Спр. 1996.- Арк. 32.

21. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1028. - Арк. 197.

22. Там само. - Арк. 194; там само. - Ф. 342. - Оп. 15. - Спр. 3328. - Арк. 22.

23. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7. -Спр. 901. - Арк.1-58.

24. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр.1182. - Арк. 72.

25. Там само. - Спр. 1002. - Арк. 3.

26. Там само. - Спр.1028. - Арк. 208-209.

27. Там само. - Спр. 946. - Арк.1-2.

28. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф, 7416. - Оп.7. - Спр. 901. - Арк.38.

29. Административно-бытовые комбинаты угольных шахт. - М.: Углетехиздат, 1959. - С. 5.

30. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1178. - Арк. 43-44.

31. Центральний державний архів суспільних організацій України. - Ф. 1.-

Оп. 46. -Ч. ІІІ. - Спр. 6431. - Арк. 33.

32. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1802. - Арк. 166.

33. Там само. - Спр. 2212. - Арк. 273.

34. Державний архів Донецької області. - Ф. 920. - Оп. 2.-Спр. 194. Арк. 11.

35. Там само.

36. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1800. - Арк. 169.

37. Там само. - Ф. 1178. - Арк. 43-44.

38. Центральний державний архів суспільних організацій України. - Ф. 1. - Оп. 46. - Ч.III. - Спр. 6431. - Арк.32.

39. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1802. - Арк. 166.

40. Административно-бытовые комбинаты угольных шахт. - М.: Углетехиздат, 1959. - С.104-106.