Судова і арбітражна практика врегулювання договірних відносин у міжнародному приватному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра міжнародного права та галузевих правових дисциплін

Київського університету права НАН України

Судова і арбітражна практика врегулювання договірних відносин у міжнародному приватному праві

Оксана Вікторівна Мельниченко,

кандидат юридичних наук, доцент

Резюме

У статті досліджуються місце, роль і значення судової й арбітражної практики в міжнародному приватному праві. Поряд з цим розглянуто взаємодію, механізм дії процесуальних, матеріальних і колізійних норм у міжнародному приватному праві на прикладах з судової й арбітражної практики. Доведено на прикладах з договірної судової та арбітражної практики, що від вибору компетентного права залежить задоволення чи відхилення позовних вимог. Розглянуто застосування міжнародних і національних приписів у договірних відносинах з іноземним елементом.

Ключові слова: судова практика, арбітражна практика, міжнародне приватне право, правові норми.

Summary

Oksana Melnychenko. Court and Arbitration Practice on Contractual Relations Regulation in Private International Law

The article deals with the place, role and significance of judicial and arbitration practice in international private law. Along with this, the interaction, the mechanism of action of procedural, material and conflict legal norms in international private law is considered using examples from judicial and arbitration practice. It is proved on the examples of contractual judicial and arbitration practice that the satisfaction or rejection of claims depends on the choice of competent law. The application of international and national prescriptions in contractual relations with a foreign element is considered.

While the legal status of judicial and arbitration practice as a source of law is disputable in scientific doctrine, the experience of judicial and arbitration practice is invaluable for counterparties in foreign economic activity, for entrepreneurs, practicing lawyers, migrants, etc. That is, views on the meaning of judicial and arbitration practice from inside legal science and from the outside are radically different.

It is difficult to overestimate the work of judicial and arbitration bodies in resolving disputes on contractual relations with a foreign element. The largest number of court cases on private international law in the Unified State Register of Court Decisions is related to contractual relations with a foreign element.

International private law uses a special, original and unique legal instrument - the conflict of laws rule (norms) - to resolve controversial issues with a foreign element. With the help of the conflict of laws rule, as a rule, a number of conflict issues in the field of transactions and contractual obligations are regulated, which are summarized in the Law of Ukraine “On International Private Law”. This range of issues covers the form and content of the transaction and contract, various issues of execution, validity and interpretation of contracts, assignment of the right of claim and transfer of debt according to the contract. Given that the concept of transactions is broader in meaning than the concept of a contract, the provisions of the aforementioned law on transactions are also applied to the sphere of legal regulation of contractual relations.

Key words: court practice, arbitration practice, international private law, legal rules.

Вступ

Постановка проблеми. Договірні відносини між суб'єктами міжнародного приватного права належать до предмета регулювання міжнародного приватного права. Це однозначно. Сама правова регламентація цих відносин стосується ряду дискусійних питань.

Дотепер відкрите питання стосовно того, до якої системи норм права відносити міжнародне приватне право - до міжнародного права в широкому розумінні чи до внутрішнього приватного права. Якщо розглядати міжнародне приватне право як галузь внутрішнього приватного права, яка охоплює норми міжнародних договорів, національного законодавства та звичаї, які регулюють приватноправові відносини з іноземним елементом за допомогою колізійно-правового та матеріально-правового методів, тоді сумнівно включати судову, арбітражну практику до джерел правового регулювання, у тому числі й договірних відносин міжнародного приватного права. Адже загальновідомо, що формально судова й арбітражна практика не є джерелом права в Україні апріорі. Щодо цього читаємо безліч протилежних думок з наукової доктрини, яка є окремою темою для дискусій. Що розуміти під судовою та правовою практикою - теж окреме емпіричне питання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання правової природи судових та арбітражних рішень у сфері міжнародного приватного права, а також проблем застосування норм міжнародного приватного права у контексті розгляду конкретних питань порушуються у працях чималої кількості вітчизняних і зарубіжних науковців. Свої праці з цієї тематики публікували, зокрема, О. Проценко, Ю. Ведєрнікова, В. Копєйчикова, М. Цвіка, В. Ткаченко, О. Петришина, М. Кельмана, О. Мурашина, Н. Хоми, В. Котюкова, Н. Оніщенко, А. Васильєва, В. Плавича, П. Рабіновича, О. Скакун та ін.

Формулювання мети статті. Проаналізувати судову та арбітражну практику застосування норм міжнародного приватного права та врегулювання за допомогою неї договірних відносин у міжнародному приватному праві.

Викладення основного матеріалу

З огляду на дуалістичний підхід до поставленого питання судова й арбітражна практика теоретично обґрунтовано не є джерелом міжнародного приватного права, тоді як ряд нормативних актів в Україні створюють практичне підґрунтя для застосування судової практики як джерела права. Дедалі частіше позиціонується бачення посилення позитивної ролі й місця судової практики у правовій системі України. Так, убачається, що це матиме наслідком поліпшення українського законодавства, подолання багатьох правових проблем і позитивного впливу на правовідносини українських реалій. За зростаючої потреби юридично вмонтувати судову практику до вітчизняної правової системи необхідно визначитись з правовим статусом правових норм, які вона породжує.

Практичне підґрунтя для застосування судової практики як джерела права сягає цілого масиву нормативних актів. Відповідно до п. 4 ч. 4. ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»¹ єдність судової системи забезпечується єдністю судової практики. Обов'язки щодо аналізу судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики покладаються на Вищий спеціалізований суд цим же Законом (п. 2 ч. 1 ст. 32). Також Вищий спеціалізований суд інформує про результати судової практики Верховний суд, який відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону забезпечує сталість та єдність судової практики. У ч. 8 ст. 13 цього Закону зазначено, що «судові рішення інших держав, рішення міжнародних арбітражів, рішення міжнародних судових установ та аналогічні рішення інших міжнародних організацій щодо вирішення спорів є обов'язковими до виконання на території України за умов, визначених законом, а також відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України». Цим на території України законодавчо закріплено, що, крім вітчизняних судів, рішення іноземних і міжнародних судів мають юридичну силу. До того ж із наведеного тексту випливає, що вітчизняні судові рішення та рішення інших держав, рішення міжнародних арбітражів, рішення міжнародних судових установ та аналогічні рішення інших міжнародних організацій мають однакову юридичну силу. Тому доречно розглядати досвід арбітражної практики поряд з досвідом судової практики в міжнародному приватному праві в Україні в цілому як регулятора відносин, що належать до предмета міжнародного приватного права.

Тоді як правовий статус судової та арбітражної практики як джерела права спірний у науковій доктрині, досвід судової та арбітражної практики безцінний для контрагентів у зовнішньоекономічній діяльності, для підприємців, практикуючих юристів, мігрантів та ін. Тобто погляди на значення судової та арбітражної практики з середини юридичної науки та ззовні кардинально різні.

Важко переоцінити роботу судових та арбітражних органів у вирішенні спорів з договірних відносин з іноземним елементом. Чи не найбільша кількість судових справ з міжнародного приватного права у Єдиному державному реєстрі судових рішень припадає саме на договірні відносини з іноземним елементом.

Договірні відносини з іноземним елементом виникають у різних сферах міжнародних правовідносин. Це і торгівля, і інвестиції, і шлюбно-сімейні відносини, і трудові, і спадкові, і господарські, і деліктні, й інші сфери майнових і немайнових відносин у приватному праві. Тому судді й арбітри застосовують при розгляді таких справ широкий спектр правових норм різних галузей права, що варіюється від внутрішньодержавних до міжнародних, які інтегровані в національне законодавство (не обов'язково шляхом ратифікації). До того ж, ними застосовуються і матеріально-правові, і процесуально-правові, і колізійні правові норми для вирішення приватноправових договірних відносин. Між іншим, іноді виникає питання про приватноправову чи публічно-правову природу тієї чи іншої норми права. Особливо міжнародні договори можуть містити приватноправові й публічно-правові норми.

Не можна не погодитись з тим, що передусім міжнародне приватне право регулює приватні відносини, тобто відносини, що ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності суб'єктів, які беруть у них участь². Тобто йдеться передусім про цивільно-правові відносини, які врегульовані частіше договором, ніж приписом. Ось так юридична природа приватноправових договірних відносин тісно пов'язана з міжнародним приватним правом.

Міжнародне приватне право використовує для вирішення контроверсійних питань з іноземним елементом як особливий, оригінальний і унікальний за своїм характером правовий інструмент - колізійну норму. За допомогою колізійної норми, як правило, здійснюється регулювання ряду колізійних питань у сфері правочинів і договірних зобов'язань, які узагальнені в Законі України «Про міжнародне приватне право»³. Це коло питань охоплює форму і зміст правочину та договору, різні питання виконання, дійсності та тлумачення договорів, відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з договором. Враховуючи, що поняття «правочин» ширше за значенням, ніж поняття договору, то положення згаданого Закону про правочин поширюються й на сферу правового регулювання договірних відносин.

Необхідно підкреслити, що поряд з колізійними нормами в міжнародному приватному праві щодо договірних відносин застосовується широке коло уніфікованих норм, закріплених у двосторонніх і багатосторонніх договорах та конвенціях.

Матеріальні, процесуальні та колізійні норми в міжнародному приватному праві з урегулювання договірних відносин можуть застосовуватись одночасно чи то судовими, чи то арбітражними органами. З механізмом, типовими та неординарними результатами їх роботи можна ознайомитись на прикладі вирішених судових справ.

Наприклад, у справі № 910/2555/17 компетентний суд, застосувавши норми міжнародного приватного права, задовольнив позов повністю.

2016 року між ТОВ «Ю» (Україна, продавець) і юридичною особою Y (Уганда, покупець) було укладено Контракт на поставку фармацевтичної продукції.

Продавець зобов'язався продати, а покупець - купити фармацевтичну продукцію на умовах і в порядку, передбачених контрактом. Назва, асортимент, кількість, одиниця виміру та ціна товару були визначені згідно зі специфікацією, що є невід'ємною складовою контракту.

Згідно з контрактом, поставка товару здійснюється продавцем окремими партіями, виходячи із попередніх заявок покупця й узгодженою сторонами специфікацією на кожну конкретну партію (поставку) товару в обумовленому контрактом порядку. Визначено, що оплата за поставлений за контрактом товар здійснюється покупцем виходячи з узгодженої сторонами у відповідній Специфікації вартості товару.

Відповідно до контракту оплата здійснюється покупцем не пізніше 75 (сімдесяти п'яти) календарних днів з дня митного оформлення товару в країні продавця.

Позивачем за Контрактом поставлено відповідачу товар, що підтверджується митною декларацією.

Судом встановлено, що зобов'язання з оплати продукції відповідачем не виконано.

Контрактом передбачено, що спори й розбіжності за даним контрактом або у зв'язку з ним підлягають передачі для розгляду та прийняття остаточного рішення в Господарському суді м. Києва. Правом, яке регулює відносин сторін з даного контракту, є матеріальне та процесуальне право України.

Спір, з викладеного вище, пов'язаний з правовідносинами зовнішньоекономічної діяльності в Україні, що регулюються положеннями Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»⁴ (зовнішньоекономічний договір (контракт) складається відповідно до цього та інших законів України з урахуванням міжнародних договорів України). Питання, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави), у тому числі й питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, вирішуються згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право».

Отже, підсудність і підвідомчість справ по суті визначаються згідно з процесуальними нормами, а також за принципом «автономії волі» у міжнародному приватному праві сторонами. У ст. 5, 10 та ст. 43 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що сторони договору можуть обирати суд і право, яке застосовуватиметься до спірних правовідносин. Сторони в цій справі скористались принципом «автономії волі», точно вказавши всі дані компетентного обраного ними суду та право України.

Тому судом було застосовано положення Цивільного кодексу України⁵. Відповідно за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Зобов'язання має виконуватися належним чином у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається. Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, суд застосував норми національного законодавства до договірних правовідносин з іноземним елементом (контрагентом) у міжнародному приватному праві, на підставі закону «автономії волі».

Суд розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві справу за апеляційною скаргою на рішення Печерського районного суду м. Києва у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 (дружина) до ОСОБА_3 (її чоловік, продавець), ОСОБА_4 (покупець) про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки статутного капіталу цього товариства.

Між громадянином Республіки Болгарія ОСОБА_3 і громадянкою Республіки Болгарія ОСОБА_2 зареєстровано шлюб у Болгарії. За законодавством Болгарії ОСОБА_3 мав право на розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі ТОВ «В» без згоди його дружини ОСОБА_2.

Між громадянином Болгарії ОСОБА_3 (продавець) і громадянкою Болгарії ОСОБА_4 (покупець) було укладено договір купівлі продажу частки у статутному капіталі ТОВ «В», відповідно до якого ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_4 частку у статутному капіталі товариства ТОВ «В» у розмірі 17 % з усіма пов'язаними з нею правами та обов'язками. ТОВ знаходиться в Україні, статутний капітал ТОВ «В» з часткою кожного з учасників 50 % (дружини і чоловіка).

На думку апелянта, суд порушив норми матеріального і процесуального права, помилково застосував до спірних правовідносин право Республіки Болгарія, оскільки позивачка звернулась до суду з позовом про захист свого права шляхом визнання правочину про відчуження майна недійсним відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться, тобто на підставі законодавства України, у порядку, визначеному статтями 39, 42 Закону України «Про міжнародне приватне право». Вважає, що суд порушив вимоги ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» та Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України) при встановленні змісту норм права іноземної держави. Юридичний висновок адвоката іноземної адвокатської компанії «Стоєва, Кумджиєва і Вітліємов», на який послався суд у своєму рішенні, не є документом, який може підтверджувати зміст права іноземної держави та не вважається висновком експерта в розумінні ч. 2 ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право», ст. 66 ЦПК України. На думку апелянта, до спірних правовідносин мають бути застосовані статті 60, 61, 63 Сімейного кодексу України на підставі ст. 14 Закону України «Про міжнародне приватне право» як імперативні норми права України. Між сторонами відсутні домовленості про вибір права.

Розгляд цивільних справ з іноземним елементом здійснюється за «законом суду», тобто юридичною підставою застосування іноземного права на території України є норми ЦПК України, Закон України «Про міжнародне приватне право».

Визначаючи право, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин, ускладнених іноземним елементом, суд виходив з положень Закону України «Про міжнародне приватне право», Договору між Україною та Республікою Болгарія про правову допомогу у цивільних справах від 21 травня 2004 року⁶, ратифікованого 22 вересня 2005 року, ураховуючи те, що між сторонами відсутні домовленості про вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правовідносин, які виникли між сторонами у зв'язку з укладенням оспорюваного договору купівлі-продажу, а також щодо майнових відносин подружжя.

Частинами другою-третьою ст. 32 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що у разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є продавець - за договором купівлі-продажу.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про міжнародне приватне право» право, що застосовується до договору відповідно до положень цього розділу, охоплює дійсність договору.

У разі відсутності вибору права подружжям (адже договірні відносини також пов'язані тут з майновими наслідками шлюбу) майнові наслідки шлюбу визначаються правом, яке застосовується до правових наслідків шлюбу.

Частиною 1 ст. 60 Закону передбачено, що правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином.

Оскільки подружжя ОСОБА_3 є громадянами Республіки Болгарія, правові наслідки цього шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, яким відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» є право Республіки Болгарія.

При цьому колегія суддів відхиляє посилання апелянта на порушення судом статей 39, 42 Закону України «Про міжнародне приватне право», які визначають колізійні норми речового права щодо виникнення та припинення права власності та інших речових прав, захисту права власності та інших речових прав.

Отже, колегія суддів обґрунтовано відмовила у задоволенні апеляційної скарги, застосувавши колізійні норми українського права за принципом «lex fori».

Потрібно звернути увагу на те, що у цій справі задіяні і інститут правових наслідків шлюбу, і інститут договірних відносин. Тому були застосовані колізійні норми, які регулюють ці дві категорії відносин.

Особистий закон продавця і особистий закон подружжя - вирішальні колізійні прив'язки у справі, які визначили болгарське право, компетентне регулювати недійсність договору продажу майна подружжя. У результаті у справі використано колізійні норми українського законодавства та іноземні матеріально-правові норми.

Переходячи до арбітражної практики, розглянемо спір розв'язаний Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України.

Між позивачем і відповідачем було укладено контракт купівлі-продажу і сплачено завдаток по ньому, а товар не був переданий покупцю. Позивач-покупець подав позов до арбітражного суду про повернення завдатку. У ЗЕД контракті сторони визначили українське право як компетентне для врегулювання спорів між ними.

Позивач стверджує, що спір підлягає урегулюванню на підставі норм українського законодавства, оскільки питання, пов'язані з поверненням завдатку, Віденською конвенцією не врегульовані, тому вони повинні бути вирішені відповідно до норм національного українського законодавства, зокрема ст. 693 Цивільного кодексу України.

Відповідач, своєю чергою, вважає, що до пред'явлених позовних вимог слід застосовувати норми Віденської конвенції⁷, у якій питання наслідків порушення договору купівлі-продажу продавцем прямо не врегульовані у статтях 45-52 у розділі «Засоби правового захисту у випадку порушення договору продавцем». Відповідач вважає, що наведений у цьому розділі перелік засобів правового захисту є виключним і не передбачає права покупця вимагати повернення завдатку без розірвання договору, оскільки Віденська конвенція допускає можливість повернення завдатку тільки після розірвання договору на підставі статей 81-84 розділу «Наслідки розірвання договору».

Арбітражний суд критично сприйняв затвердження відповідача про винятковий перелік засобів правового захисту, які містяться у статтях 45-52 Віденської конвенції. Навпаки, системний аналіз положень Віденської конвенції показує, що засоби правового захисту, які містяться в розділі «Кошти правового захисту у разі порушення договору продавцем», на який посилається відповідач, не є винятковими та не вичерпуються Віденською конвенцією. Положення останньої не містять обмежень на застосування засобів правового захисту, які у ній прямо не передбачені.

Арбітражний суд констатує, що питання повернення передоплати без розірвання договору безпосередньо не врегульоване ні нормами Віденської конвенції, ні загальними принципами на, яких вона заснована.

Відповідно субсидіарно застосовними до цих правовідносин є норми матеріального права України, яке сторони узгодили у контракті.

Українське законодавство, своєю чергою, містить пряму норму регулювання питання повернення передоплати.

Отже, Арбітражний суд врахував приписи міжнародного права. На відміну від інших сфер (наприклад шлюбно-сімейної, де важко провести уніфікацію) у договірних правовідносинах купівлі-продажу часто застосовується Віденська конвенція, яка містить уніфіковані і матеріальні, і колізійні правові норми. Врахувавши примат міжнародно-правових норм, здійснивши тлумачення приписів Віденської конвенції, суд дійшов висновку про застосування українських матеріальних норм права за принципом «автономії волі» сторін контракту.

Висновки

судовий арбітражний договірний

Правова регламентація договірних відносин зачіпає ряд дискусійних доктринальних питань. Це стосується, зокрема, юридичної сили та застосування судової та арбітражної практики як джерела права. Відповідно можливість її широкого застосування впливає на тлумачення та вирішення спірних питань у договірній практиці сторін.

Тоді як правовий статус судової та арбітражної практики як джерела права спірний у науковій доктрині, досвід судової та арбітражної практики безцінний для контрагентів у зовнішньоекономічній діяльності, для підприємців, практикуючих юристів, мігрантів та ін. Тобто погляди на значення судової та арбітражної практики з середини юридичної науки та ззовні кардинально різні.

У будь-якому випадку важко переоцінити роботу судових та арбітражних органів у вирішенні спорів з договірних відносин з іноземним елементом. Чи не найбільша кількість судових справ з міжнародного приватного права у Єдиному державному реєстрі судових рішень припадає саме на договірні відносини з іноземним елементом.

Посилання

^{1 Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 р. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/1402-19#Text}

^{2 Проценко І. М. Міжнародне приватне право: курс лекцій / НАН України, Київ. ун-т права, каф. міжнар. права та порів- нял. правознавства. Київ, 2013. 175 с.}

^{3 Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 р. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/2709-15#Text}

^{4 Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/959- 12#Text}

^{5 Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/435-15#Text}

^{6 Договір між Україною та Республікою Болгарія про правову допомогу у цивільних справах від 21.05 2004 р. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/100_056#Text}

^{7 Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/995_003#Text}

Размещено на Allbest.ru